Реферат
на тему: « Імунопрофілактика та імунотерапія »
План
Вступ………………………………………………………..3
Імунобіологічні препарати- визначення, класифікація,характеристика………………………..4
Класифікація вакцин…………………………………6
Показання та протипоказання до введення вакцин. Побічна дія вакцин. Способи введення вакцин..….12
Лікувально-профілактичні сироватки……………...16
Висновки…………………………………………………...19
Список використаної літератури…………………………20
Вступ
Імунопрофілактика та імунотерапія- це розділи прикладної імунології, спрямовані на вивчення, вдосконалення існуючих і створення нових методів специфічної профілактики, лікування та діагностики захворювань інфекційної та неінфекційної етіології. Основним завданням імунопрофілактики є створення активного та пасивного імунітету на патогени з метою попередження захворювання.
Імунотерапія направлена на боротьбу з захворюваннями, у патогенезі яких є порушення з боку імунної системи, або з тими хворобами, при яких саме імунній системі надається основна роль у відновленні гомеостазу організму. Створення активного штучного набутого протиінфекційного імунітету досягається введенням вакцин. Вакцини, мобілізуючи імунологічні механізми, зумовлюють формування штучно набутого активного імунітету.
На сьогодні імунопрофілактика залишається основним способом попередження інфекційних захворювань. Вакцинація населення дозволяє істотно зменшити рівень інфекційної захворюваності, а для деяких інфекцій ставить питання про їх ерадикацію. Так в 1967 році ВООЗ запропонувала програму ліквідації натуральної віспи за допомогою вакцинації. В результаті- останній випадок натуральної віспи було зареєстровано у Сомалі 26 жовтня 1977 року, і в 1980 році світ оголошено вільним від натуральної віспи.
Для лікування інфекційних токсинемічних захворювань (дифтерія, правець, ботулізм) основне значення має використання антитоксичних сироваток (серотерапія). Введення імунних сироваток створює негайний пасивний гуморальний імунітет, що здатний захистити організм від інтоксикації або інфекції. Крім того, імунні сироватки знайшли широке застосування для визначення антигенної структури збудника і його серологічної ідентифікації з метою встановлення етіології інфекційних захворювань- це так звані діагностичні імунні сироватки.
1.Імунобіологічні препарати- визначення, класифікація,характеристика
Основним «інструментом» втручання в хід імунологічних процесів є використання імунобіологічних препаратів (ІБП). Імунобіологічні препарати- біологічні препарати, що здатні впливати на імунну систему, активуючи, пригнічуючи або нормалізуючи імунні реакції. Завдяки цим властивостям ІБП використовують для профілактики, лікування та діагностики інфекційних захворювань, а також тих соматичних захворювань, у патогенезі яких відіграє роль імунна система.
До ІБП належать різні за природою, походженням, способом отримання та метою використання препарати, які можна поділити на такі групи:
Вакцини-препарати, одержані з бактерій, вірусів та інших мікроорганізмів, їх хімічних компонентів, продуктів життєдіяльності або виготовлені штучним шляхом, які застосовуються для активної імунізації людей і тварин з метою профілактики і лікування інфекційних хвороб.
Усі вакцини за способом одержання й характером антигенів поділяють на живі, вбиті, хімічні, субклітинні, субодиничні, анатоксини, штучні на основі рекомбінантних ДНК, антиідіотипові. За кількістю антигенів розрізняють моно-, ди-, три-, тетравакцини тощо.
Для забезпечення виробництва нешкідливих, стандартних вакцин існує єдина система їх випробування і застосування. Вона передбачає: одержання вакцинного штаму, виготовлення достатньої кількості препарату, експериментальна перевірка його на стерильність, токсичність, реактогенність, імуногенність на тваринах, оцінка ефективності на обмеженому контингенті людей, вивчення ефективності при масовому застосуванні.
Часто необхідно терміново попередити розвиток захворювання в людини, яка була в контакті з джерелом інфекції. Такий захист досягають введенням готових антитіл (імунних сироваток, імуноглобулінів). Імунні сироватки та імуноглобуліни вживають і для лікування інфекційних захворювань, особливо тих, при яких вирішальну роль відіграють білкові токсини. Усі лікувально-профілактичні сироватки поділяють на антитоксичні, антимікробні й антивірусні.
ІБП для імунокорекції, лікування або профілактики імунодефіцитів різної етіології. Сюди відносяться імуномодулятори, адаптогени, певною мірою сюди можна віднести ембріональні та стромальні клітини, які також є потужними регуляторами імунної відповіді. Нормалізацію діяльності імунної системи за допомогою імунобіологічних препаратів застосовують при імунодефіцитах, для створення неспецифічної несприйнятливості до інфекційних хвороб, лікування алергій різного генезу, аутоімунних процесів, пригнічення росту пухлин.
Діагностичні імунобіологічні препарати. В лабораторній практиці такі препарати застосовують для діагностики інфекційних захворювань, визначення алергічних та імунопатологічних розладів, для виявлення специфічних антигенів та антитіл, факторів неспецифічної резистентності ( комплемент, інтерферон). Залежно від цільового призначення, діагностичні препарати містять ті чи інші імунореагенти, які використовують для виявлення об’єкта дослідження. На сьогодні створено сотні діагностичних систем, за допомогою яких визначають ВІЛ-інфікованих, хворих на гепатити, інші захворювання, а також онкологічних та алергічних хворих. Імунологічні методи діагностики є високочутливими та достовірними, через що знайшли широке застосування у медицині.
2. Класифікація вакцин
Сьогодні вакцини умовно можна поділити на чотири покоління. Перше покоління- це вакцини подібні до вакцини Е.Дженнера і вакцини Л. Пастера, тобто вакцини з цілих мікроорганізмів. Які в свою чергу поділяються на живі та інактивовані.
Живі вакцини – біологічні препарати, виготовлені з живих бактерій або вірусів із пониженою вірулентністю, але вираженими імуногенними властивостями. Вони нездатні в звичайних умовах викликати захворювання, але слабкий інфекційний процес при цьому має місце. Тому живі вакцини, як найбільш ефективні препарати для щеплення, індукують довготривалий і напружений поствакцинальний імунітет. Досить однократного введення препарату, щоб розвинулась несприйнятливість до збудника.
Для виготовлення живих вакцин використовували методи зниження вірулентності (атенуацію) бактерій, вірусів, створюючи несприятливі умови культивування.
Серед живих вакцин найбільш широко використовується протитуберкульозна вакцина БЦЖ (BCG - Bacterium Calmette, Guerin).
При виготовленні деяких вакцин збудники культивують у курячому ембріоні (рикетсії висипного тифу, віруси грипу, кору, паротиту), вирощують вакцинні штами у культурах тканин (вакцини проти кору, жовтої гарячки, поліомієліту, сказу).
Крім атенуації, живі вакцини можна одержувати шляхом селекції (відбору) з існуючих у природі штамів таких варіантів, які мають найменшу вірулентність (вакцини проти бруцельозу, туляремії, віспи, поліомієліту).
У той же час, незважаючи на високу ефективність, живі вакцини мають ряд недоліків. Їх важко зберігати, стандартизувати, контролювати активність. У людей з імунодефіцитами живі вакцини можуть викликати захворювання.
У даний час знову набуває великого значення метод атенуації. Але докорінно змінились самі принципи атенуації - зниження вірулентності мікроорганізмів. З цією метою використовують генетично модифіковані мікроорганізми (бактерії, віруси). Такі вакцини містять або непатогенні мікроорганізми, які синтезують антигенні детермінанти певного патогенного збудника, або штами патогенних бактерій, у яких вилучені гени патогенності.
Наприклад, створено штам холерного вібріону, у якого вилучено ген, який кодує А1-пептид – відповідальний за синтез ентеротоксину. Ефективність імунізації таким штамом висока.
Інший сучасний спосіб одержання атенуйованих вакцин полягає у вилученні з геному патогенних бактерій ділянок генів, які відповідають за незалежні життєво важливі функції. Вважається, що такі штами будуть мати незначну здатність до розмноження і продукції факторів патогенності. Одержано протисальмонельозну вакцину, у бактерії якої внесені зміни в гени, що кодують синтез ароматичних сполук і метаболізм пуринів.
Інактивовані (вбиті) вакцини. На відміну від живих, вбиті (інактивовані) вакцини готують із найбільш вірулентних штамів з яскраво вираженими антигенними властивостями. Для інактивації мікроорганізми піддають дії різноманітних фізичних та хімічних чинників. Проте інактивація повинна бути бережливою, щоб не допустити руйнування найважливіших антигенних структур бактерій.
Виготовлення вбитих вакцин складний і відповідальний процес. Він розпочинається з підбору вакцинного штаму, який повинен мати виражені вірулентні та імуногенні властивості. Мікроорганізми засівають на оптимальні живильні середовища для одержання значної кількості біологічного матеріалу. Після цього з мікроорганізмів готують маточні суспензії, які піддають інактивації. Залежно від її способу, розрізняють гріті вакцини (культуру прогрівають при 56-60° С протягом 1-2 год); формолові вакцини, спиртові, ацетонові тощо (при дії на мікроби відповідних хімічних речовин). На наступному етапі вакцини стандартизують - встановлюють певну густоту їх суспензії, наприклад, 1-4 млрд мікробних тіл в 1 мл. Препарати піддають обов’язковій перевірці на стерильність, антигенність, імуногенність, реактогенність тощо. Після цього одержані вакцини розливають в ампули й закупорюють.
Вбиті вакцини менш імуногенні, ніж живі, їх ефективність значно нижча. Для створення достатнього рівня імунітету вбиті вакцини потрібно вводити декілька разів, але й у цьому випадку імунітет не буде довготривалим. Вбиті вакцини містять значну кількість баластних речовин, які часто викликають небажані ускладнення при вакцинації.
Із вбитих вакцин у даний час використовують лептоспірозну, гонококову, грипозну, поліомієлітну Солка, японського енцефаліту, кліщового енцефаліту, антирабічну.
Вакцини другого покоління-одержують з очищених антигенних компонентів мікроорганізмів. До цього покоління належать хімічні, субодиничні вакцини та анатоксини.
Хімічні вакцини. З метою введення в організм очищених антигенних препаратів, вільних від баластних речовин, з бактерій чи вірусів за допомогою хімічних методів або ультразвуку вилучають окремі антигенні компоненти. Вони й складають основу хімічної вакцини. Такі очищені антигени можна концентрувати й адсорбувати на різних основах, збільшуючи цим їх імуногенну активність. Такі сорбовані вакцини створюють в організмі депо препарату, з якого в кровоток поступово всмоктуються антигени, що забезпечує тривалу імуностимулюючу дію. До найбільш відомих хімічних вакцин належать черевно-тифозна, пневмококова, менінгококова.
Субклітинні вакцини – вакцини, які містять окремі фрагменти мікробних клітин. Наприклад, до складу пневмококової, менінгококової, проти Haemophilus influenzae вакцин входять капсульні полісахариди цих бактерій; вакцина проти гепатиту В містить поверхневий антиген вірусу.
Субоодиничні вакцини – вакцини, які містять лише окремі білки патогенного мікроорганізма. Відомі три методи створення субодиничних вакцин. Перший складається в одержанні великої кількості вірусу, його очищенню і виділенні імуногенних субодиниць (“спліт-вакцини”), однак цей спосіб досить дорогий і навряд чи знайде коли-небудь, промислове застосування. Другий метод - хімічний синтез специфічного імуногену, що вимагає знання структури й амінокислотного складу антигенних детермінант. Детермінантні ділянки, що містять у собі тільки кілька амінокислот, можуть бути синтезовані хімічно і з'єднані з білком-носієм, таким, як бичачий, сироватковий альбумін, а потім зчеплений білок використовують як вакцину. На жаль, це вимагає технологічно складного пептидного синтезу. Третій спосіб одержання субодиничних вакцин — генно-інженерний. Це мікробіологічний синтез продуктів, аналогічних протективним антигенним детермінантам (епітопам). Мікробну клітину можна змусити синтезувати субодиничну чи молекулярну вакцину, таку ж, яку одержують по другому методі. Видимо, у найближчі роки субодиничні вакцини, отримані генно-інженерним методом, доповнять чи замінять вакцини, отримані з цільного вірусу.
Субодиничні вакцини мають значні переваги в порівнянні з традиційними препаратами: вони безпечні, тому що не містять вірусу, здатного викликати зараження, вільні від шкідливих домішок, стабільні і не вимагають збереження в рефрижераторах. Однак сьогодні ще головним недоліком субодиничних синтетичних вакцин є їх слабкі імуногенні властивості. Для подолання цього недоліку ведеться пошук нових ад’ювантів і імуностимуляторів (імуномодуляторів), а також конструювання противірусних вакцин у виді віросом, що складаються з оболонкового білка вірусів ньюкаслської хвороби чи хвороби Ауескі, включеного в ліпосоми. Такі віросоми індукують у тварин синтез антитіл, які по титру і тривалості імунітету перевищують антитіла, що продукуються інактивованими цільновіріонними вакцинами чи очищеними вірусними білками.
Анатоксини - препарати, які одержують із бактеріальних білкових токсинів при дії на них формаліну (0,3-0,5 %) протягом 3-4 тижнів при температурі 39-40 °С. Після такої обробки токсин втрачає отруйні властивості, але зберігає антигенні. Одержані анатоксини очищають, концентрують й адсорбують на гідроокисі алюмінію. Мікробіологічна промисловість випускає правцевий, дифтерійний, ботулінові, гангренозні, стафілококовий анатоксини. При імунізації цими препаратами в організмі виникають антитіла (антитоксини), які здатні нейтралізувати дію відповідних токсинів. Активність анатоксинів визначають за їх здатністю вступати в реакцію із специфічною антитоксичною сироваткою. Їх виражають в одиницях зв’язування (ОЗ) або флокуляційних одиницях.
Силу анатоксину визначають у реакції флокуляції, яка за механізмом подібна до реакції преципітації. Флокуляція - феномен утворення каламутної хмаринки під час взаємодії анатоксину з антитілом. Початкова (ініціальна) флокуляція відбувається при чіткій відповідності кількості антигену й антитіла. Кількість анатоксину, яка зумовлює ініціальну флокуляцію з 1 МО (міжнародною одиницею) антитоксичної сироватки, приймають за одиницю флокуляції.
До третього покоління належать генноінженерні, або рекомбінантні вакцини. Вони розроблені на платформі знань про генетику та генетичну технологію. Генноінженерні вакцини поділяться на вакцини очищених рекомбінантних антигенів і живі векторні вакцини – коли потрібний ген, що відповідає за синтез певного протективного антигену, вводять у живий вектор, який розмножується у вакцинованому організмі.
Векторні вакцини найчастіше готуються на основі вірусу вісповакцини. В геном вірусу одночасно вносять гени, що кодують антигенні детермінанти різних збудників (вірусів сказу, грипу, ВІЛ, гепатиту В, простого герпесу тощо). Щеплення здійснюють таким модифікованим вірусом вісповакцини. В якості векторів також використовують аденовіруси, поліовірус, вірус вітрянки. Таким чином, векторні вакцини дозволяють провести імунізацію одномоментно проти декількох захворювань, індукуючи ефективну імунну відповідь.
Досить актуальним є конструювання вакцин, які безпосередньо можна вводити через рот або через ніс, а не парентерально. У той же час такі оральні вакцини повинні бути стійкими до кислого середовища шлунка і дії травних ферментів. Створені в експерименті вакцини базуються на використанні живих рекомбінантних мікроорганізмів. мікроносіїв для білкових антигенів.
Таким чином, крім вірусів в якості вектора необхідних антигенів можна використовувати і слабо патогенні бактерії. Відомо, що поверхневі антигени бактерій є сильними імуногенами. Один із способів створення таких вакцин є розміщення протективного антигена патогенних бактерій на поверхні непатогенної бактерії. За допомогою рекомбінантних технологій вбудовуються різні епітопи в один флагеліновий ген слабопатогенних сальмонел і такі штами використовуються для пероральної імунізації.
Вакцини четвертого покоління- це вакцини, які сьогодні тільки входять в практику, до таких вакцин належать синтетичні вакцини, лізосомальні та мікрокапсулярні, мукозальні, антиідіотипові вакцини, ДНК- і РНК- вакцини, а також так звані « їстівні вакцини», отримані з трансгенних рослин.
Антиідіотипні вакцини це антитіла (антитіла другого порядку), які несуть справжній внутрішній образ детермінант антигену і викликають при його відсутності адекватну імунну відповідь.
Вже розроблені такі вакцини проти стрептококів, вірусів гепатиту В. Вони мають перевагу перед іншими препаратами, оскільки ніколи не зможуть викликати захворювань.
Відкрито і вивчено новий клас імунопотенціаторів - синтетичних поліелектролітів, які активують клітини імунної системи й зумовлюють при їх введенні разом з антигенами сильну імунну відповідь навіть у осіб з генетично детермінованою низькою відповіддю на ці антигени.
У практичній медицині використовується ряд полівакцин для лікування захворювань дихальних шляхів у хворих з хронічними запальними процесами.
Створення й широке застосування таких вакцин забезпечить поступовий перехід від ін’єкційних вакцин до таких препаратів, що в значній мірі полегшить технічні й психологічні аспекти вакцинації.
Останніми роками одержані вакцини, білки яких синтезуються рослинними клітинами, в хромосому яких інтегровано гени окремих вірусів і бактерій. Проходять клінічні випробування такі вакцинні препарати, що містяться в моркві, бананах тощо. Таким чином незабаром зникне необхідність ін’єкційного методу введення вакцин.
3. Показання та протипоказання до введення вакцин. Побічна дія вакцин. Способи введення вакцин.
Планова імунізація проти багатьох інфекцій проводиться всьому населенню, яке не має протипоказань до щеплень. Проте, залежно від епідеміологічної ситуації в певних регіонах проводять вакцинацію проти захворювань, які дають епідемічні спалахи (дифтерія). Має значення і професійний фактор. Так, на територіях, де реєструють захворювання на сибірку, лептоспіроз, туляремію, бруцельоз, в першу чергу вакцинують людей, які можуть заразитись у зв’язку з особливостями їх роботи. Планову вакцинацію дітей і дорослих проводять у терміни, передбачені календарем щеплень.
Протипоказаннями для проведення всіх видів щеплень є гострий гарячковий стан. При імунодефіцитних станах не можна проводити щеплення живими вакцинами (БЦЖ, коровою, паротитною, поліомієлітною). При хронічних захворювання нервової системи протипоказано вводити живі корову й паротитну вакцини, АКДП і ДП. Заборонено щеплення вакциною БЦЖ осіб із тяжкими формами алергічних захворювань.
Імунізацію населення здійснюють у спеціальних кабінетах профілактичних щеплень, які розміщуються в поліклініках, дошкільних закладах і школах. У кожному кабінеті повинні бути холодильник для зберігання імунологічних препаратів, стіл, кушетка, шафа для інструментів, шафа з медикаментами для першої допомоги при виникненні післявакцинальних реакцій.
До проведення щеплень допускаються спеціально підготовлені медичні працівники, які ознайомлені з інструкціями із застосування вакцин, технікою їх введення, порядком надання першої допомоги при необхідності. Імунізація проводиться під керівництвом лікаря. Усі вакцини необхідно вводити в організм із дотриманням правил асептики й антисептики. Дільнична медична сестра щомісячно відбирає дітей, яких потрібно імунізувати в наступному місяці, з врахуванням існуючого календаря щеплень.
Побічна дія вакцин складається з комплексу біологічних ефектів, які викликані різними причинами. Реактогенність вакцини залежить від властивостей препарата і реактивності особи, яку вакцинують. Особливості реакції людини на вакцину в своїй більшості визначаються генетичними факторами, що впливають на інтенсивність імунної відповіді й поствакцинальні ускладення.
Найбільшою реактогенністю володіють живі вакцини, далі за ними йдуть інактивовані корпускулярні препарати, субклітинні й розчинні вакцини. Висока очистка розчинних вакцин супроводжується зниженням реактогенності, одночасно, як правило, зменшенням імуногенності препаратів. Побічна дія вакцин може бути обумовлена самим препаратом або домішками, які в ньому можуть бути.
Основні види побічної дії вакцин:
1.Фармакологічна дія. Вакцини викликають виділення різноманітних медіаторів, які мають виражений фармакологічний ефект. Наприклад, інтерферон викликає лихоманку, гранулоцитопенію і токсичні явища в центральній нервовій системі, а інтерлейкін - 1 є одним із факторів запалення.
2. Поствакцинальний інфекційний процес. Причиною інфекційного процесу при вакцинації є залишкова вірулентність вакцинного штама і реверсія його патогенних властивостей. Як приклад таких ускладнень можуть бути лімфаденіти та остеоміеліти, які іноді виникають після введення вакцини БЦЖ. Інший приклад - вакцино-асоційований поліоміеліт, який розвивається у вакцинованих і у осіб, які контактували з ними.
3. Туморогенна дія. У зв’язку з розвитком біотехнології й рекомбінантної техніки, використанням клітинних ліній і гібридом особливе значення набуває безпека генно-інженерних вакцин у контексті впливу на генетичний апарат клітини. Присутність в препаратах гетерологічної ДНК може мати онкогенну небезпеку, тому що ДНК здатна викликати інактивацію супресорних онкогенів або активацію протоонкогенів після її інтеграції з клітинним геномом.
4. Індукція утворення антитіл до непротективних антигенів вакцин. Таку нераціональну роботу виконує імунна система при введені багатокомпонентних вакцин.
5. Алергія. Вакцини містять різноманітні сенсибілізуючі субстанції. Правцевий анатоксин здатний викликати атопію. Більшість вакцин містять різні домішки: гетерологічний білок, консерванти, ростові фактори, стабілізатори, сорбенти тощо. Вони можуть бути причиною алергічних ускладень. Деякі вакцини стимулюють синтез IgE, що створює можливість негайної алергії до неспоріднених антигенів. АКДП-вакцина сприяє появі алергічних реакцій на пилок рослин, домашній пил і інш.
Як сорбент дуже часто використовують гідроокис алюмінію. Його теж не можна вважати не нешкідливим. Він створює хороше депо вакцини, дає значний ад’ювантний ефект, але в той же час є поліклональним активатором і може обумовити алергію та аутоімунний стан.
6.Імуномодулююча дія. Багато збудників (мікобактерії, коринебактерії, збудники коклюшу та інш.) і бактерійні препарати (пептидоглікан, ЛПС, білок А і інш.) володіють яскраво вираженими неспецифічними імуномодулюючими властивостями, які впливають на розвиток імунної відповіді до інших антигенів. Наприклад, збудник коклюшу впливає на кістковий мозок, тимус, селезінку, лімфатичні вузли. Цей збудник підсилює активність макрофагів, Т-хелперів і Т-ефекторів, пригнічує активність Т-супресорів.
7. Індукція аутоімунних станів. Ряд вакцин (коклюшна) викликають поліклональну дію і, таким чином, можуть стимулювати утворення аутоантитіл і специфічних клонів лімфоцитів, спрямованих проти власних тканин. З другого боку виникнення аутоімунної патології може бути пов’язане з феноменом мімікрії , наприклад, наявність спільних антигенів у менінгококової вакцини-В і глікопротеїном клітинних мембран савців.
8. Індукція імунодефіцитних станів. При певних умовах попадання вакцини в організм (термін, доза тощо) має місце супресія імунної відповіді, яка залежить від здатності мікробних антигенів активувати клітини супресори, викликати виділення супресорних факторів.
Виявлення джерел побічної дії вакцин і їх ліквідація мають велике значення для вдосконалення існуючих препаратів і створення нових вакцин.
Для введення в організм людини препаратів використовують як парентеральні (внутрішньом’язовий, підшкірний, внутрішньокірний, скарифікаційний), так і непарантеральний (через рот, у свічках, у клізмах, інтраназально) методи. Практичне застосування того або іншого методу визначається, з одного боку, біологічними властивостями препарату, з іншого – його призначенням.
Внутрішньом’язове введення. Основним місцем внутрішньом’язового введення визначено верхній зовнішній квадрант сідниці, а також передньозовнішня ділянка стегна. Деякі препарати вводять також у дельтоподібний м’яз. Саме так вводять сорбовані препарати (АКДП – вакцина, АДП, АДП-М, АП анатоксин), оскільки місцева реакція при цьому виражена в меншій мірі, ніж при підшкірному введенні. Шкіру в місці ін’єкції препарату до і після введення обробляють 70% етиловим спиртом.
Підшкірне введення. Основне місце ін’єкції – підлопаткова ділянка або верхня третина зовнішньої поверхні плеча.
Внутрішньошкірне введення. Таким способом вводять вакцину проти туберкульозу БЦЖ. Місце її введення – межа верхньої і середньої третини зовнішньої поверхні плеча. Використовують спеціальні однограмові або туберкулінові шприци й тонкі голки з коротким зрізом. Голку вводять зрізом вверх у поверхневий шар шкіри, паралельно до її поверхні. При правильному введенні повинна утворитись папула білого кольору у вигляді «лимонної кірочки» діаметром 7 – 8 мм, яка зникає через 15 – 20 хв.
Внутрішньовенне введення. Цим способом, в основному, вводять імуноглобуліни людини для внутрішньовенного введення – препарати, які позбавлені антикомплементарних властивостей. Необхідно суворо витримувати температуру препарату, що вводиться (36-37 ° С), його розведення і швидкість введення. Інші імуноглобуліни вводити таким способом не можна. Внутрівенний спосіб використовується також при введенні специфічної плазми (антистафілококової, антисинєгнійної, антипротейної), а також за життєвими показниками і гетерологічних сироваткових препаратів.
Нашкірний (скарифікаційний) метод застосовують для щеплення деякими живими бактеріальними вакцинами (бруцельозна, Ку – лихоманки, сибіркова, туляремійна, чумна). На шкіру внутрішньої поверхні передпліччя наносять необхідну кількість крапель вакцини і через них скарифікатором роблять неглибокі надрізи. Кількість крапель, число надрізів, їх довжина і відстань один від одного визначаються інструкцією по застосуванню конкретного препарату.
Пероральний спосіб вакцинації використовують при щепленні проти поліомієліту, чуми, холери. Ці препарати слід вживати натщерце.
4.Що таке сироватки? Яке їхнє застосування?
Ідея створення пасивного штучного імунітету для профілактики інфекційних захворювань виникла ще наприкінці позаминулого століття, коли в 1890 році Е.Берінг і С.Кітасато показали лікувальну дію антитоксичних дифтерійних і правцевих сироваток, одержаних шляхом імунізації тварин живими мікробами, а далі- їх екзотоксинами. У 1901 році Е.Берінг одержав Нобелівську премію за дослідження в сироватковій терапії, переважно за її застосування при лікуванні дифтерії. У Києві в 1893 році О.Д. Павловським було організовано виготовлення протихолерної, а в 1895 році- протидифтерійної сироватки.
Сьогодні лікувально-профілактичні сироватки – препарати , які містять уже готові антитіла, класифікують за призначенням, спрямованістю дії та за одержанням.
За призначенням:
а) лікувально-профілактичні;
б) діагностичні;
2. За спрямованістю дії:
а) антитоксичні;
б) противірусні;
в) антибактеріальні;
3. За одержанням:
а) гетерологічні;
б) гомологічні;
в) очищені імуноглобуліни;
г) моноклональні антитіла.
При введенні людині лікувально-профілактичних імунних сироваток створюється пасивний штучний набутий імунітет. Його тривалість незначна, антитіла зберігаються в організмі близько одного місяця, після чого руйнуються та виводяться. Таку імунопрофілактику застосовують лише у випадку термінового створення імунітету у людей, які контактували з хворим і інфекційних вогнищах, або при підозрі на можливе інфікування.
Антитоксичні сироватки (протиправцева, протидифтерійна, протиботулінові, протигангренозні та ін.) виготовляють у науково-дослідних інститутах шляхом гіперімунізації коней відповідними анатоксинами (дифтерійними, ботуліновими, гангренозними тощо). Після кількох циклів гіперімунізації в коней беруть кров і одержують відповідну антитоксичну сироватку, в якій міститься величезна кількість специфічних антитіл (антитоксинів). Сироватки очищують від баластних речовин, перевіряють на стерильність, нешкідливість, апірогенність і активність. Їх обов’язково титрують, тобто визначають концентрацію антитіл, яку виражають у антитоксичних одиницях (АО) або в міжнародних одиницях (МО). За одну таку одиницю приймають найменшу кількість сироватки, яка нейтралізує певну кількість DLM відповідного токсину. Для кожного виду сироватки є своє визначення АО (МО). На етикетках ампул із сироватками обов’язково вказують кількість АО (МО), що необхідно для визначення лікувальної чи профілактичної дози.
Антимікробні (антивірусні) сироватки виготовляють шляхом гіперімунізації тварин відповідними вбитими бактеріями (вірусами) або їх антигенами.
Останнім часом замість нативних антитоксичних і антимікробних (антивірусних) сироваток виготовляють відповідні γ-глобуліни, адже саме у цій фракції сироваткових білків концентруються антитіла. Для них також вказують одиниці активності, переважно МО.
Пасивну профілактику можна також здійснити за допомогою сироватки людини, яка перенесла хворобу. Одержуючи із сироватки людський γ-глобулін, мають препарат із високою концентрацією захисних антитіл. В епідемічному вогнищі цей препарат призначають особам, які були в контакті з джерелом інфекції.
Людські гамаглобуліни, які містять значну кількість антитіл проти токсинів, одержують шляхом імунізації донорів відповідними анатоксинами з подальшим осадженням γ-глобулінової фракції із сироватки.
Чужорідні сироватки та γ-глобуліни, одержані при імунізації тварин, при введенні людям можуть часом викликати ускладнення (анафілактичний шок, сироваткову хворобу тощо). При першому введенні вони обумовлюють розвиток сенсибілізації, а при повторному – розвиток алергічних реакцій негайного типу. Такі реакції у осіб, які були раніше сенсибілізовані продуктами кінського походження, можуть виникати й після першого введення гетерологічних сироваток.
Гомологічні сироватки та імуноглобуліни застосовують для профілактики та лікування кору, кліщового енцефаліту, синьогнійної палички, протейної, стафілококової та інших інфекцій. Гетерологічні сироваткові препарати сьогодні мають обмежене застосування через небезпеку алергічних ускладнень при їх введенні.
Очищенні та концентровані імунні сироватки називаються імуноглобулінами. У сучасній біології та медицині імуноглобуліни є невід'ємними учасниками досліджень на клітинному і молекулярному рівнях. Їх широке застосування базується на високій специфічності взаємодії з антигенами, точніше, з окремими антигенними детермінантами. Фактично за допомогою антитіл вдається виявляти відмінності не тільки клітин по їх поверхневих антигенах, але і окремих молекулах . Більш того, із застосуванням імуноглобулінів можливо виявляти присутність конкретних клітин або молекул в аналізованих субстанціях та отримувати їх для дослідження в чистому
вигляді. Умовно кажучи, навіть найсучасніші фізичні і хімічні методи
дослідження клітин і складних органічних молекул програють імунологічних методів по роздільної здатності і простоті їх реалізації.
Переваги моноклональних антитіл підтверджені вже понад тридцятирічним досвідом їх застосування в різних областях біології і
медицини. Завдяки використанню таких імуноглобулінів вдалося виявити і отримати в придатній для дослідження кількості і вигляді багато речовин, які не можуть бути виявленими іншими методами В теперешній час моноклональні антитіла все ширше використовуються в масштабному промисловому виробництві високочистих препаратів для наукових і медичних цілей. Здійснювана з їх допомогою афінна хроматографія дозволяє досягати максимально високого ступеню гомогенності вироблених речовин. На основі моноклональних антитіл розроблені спеціальні діагностичні набори, що дозволяють ідентифікувати збудників інфекційних захворювань, а також антигени, що з'являються в організмі при різних патологіях неінфекційної природи.
Висновки
Нині існує багато протиріч щодо доречності та безпечності проведення специфічної імунопрофілактики (вакцинації) населення. У засобах масової інформації повідомляють про жахливі випадки «можливих» післявакцинальних реакцій і ускладнень, які не завжди є обґрунтованими та доведеними. Однак, на думку більшості спеціалістів – педіатрів, імунологів, алергологів, щеплення якісними вакцинами, проведене кваліфікованим медичним персоналом відповідно до встановлених правил, здоровій на момент вакцинації дитині є цілком доцільним і безпечним. Особливо це стосується диференційованої вакцинації проти «керованих» інфекцій (кір, краснуха, паротит, кашлюк тощо). І, навпаки, повна відмова від щеплення внаслідок батьківської чи лікарської некомпетентності в подальшому призводить до важких наслідків: тяжкий перебіг інфекцій у дорослому віці з розвитком ускладнень з боку різних органів і систем, розвиток непліддя, сліпоти, розумової відсталості, паралічів тощо.
Основні положення сучасної концепції імунізації сформовані в серії документів ВООЗ, які опубліковані в 70-90-х рр. минулого століття.
Одна з таких концепцій: «Епідемічної безпеки можна досягти завдяки високому охопленню населення профілактичними щепленнями (не менше 95%) та наявності адекватної імунної відповіді (у 90% вакцинованих)» [9].
Завдяки їй у 80-90-х рр. минулого століття було отримано вражаючі результати щодо вакцинопрофілактики дитячих інфекцій. Однак на тлі досягнутого епідемічного благополуччя виникли нові проблеми, що загрожують його існуванню.
Необґрунтовані гіпотези й антивакцинальна інформація в засобах масової інформації призвели до зниження довіри збоку спільноти та зменшення кількості вакцинованих дітей і дорослих. Унаслідок цього в багатьох країнах світу були зареєстровані численні випадки захворюваності на дифтерію, кір, мільйони випадків кашлюку та сотні смертей.
Список використаної літератури
1. Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» // Відомості Верховної Ради. – 2000. – № 29.
2. «Здоровье-21. Основы политики достижения здоровья для всех в Европейском регионе ВОЗ». – Копенгаген: Европейское бюро ВОЗ, 2000. – 307 с.
3. Наказ МОЗ України «Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів». – 2006. – № 48.
4. Печінка А.М. Епідемія дифтерії та вакцинація // Клінічна імунологія. Алергологія. Інфектологія. – 2008. – № 6-8 (17-19). – С. 17-18.
5. Семенов Б.Ф. Новые положения концепции вакцинопрофилактики детских инфекций // Аллергология и иммунология. – 2002. – Т. 3, № 3. – С. 380-384.
6. Туряниця С.М. і співавт. Актуальні питання профілактики паротитної інфекції в Закарпатській області // Клінічна імунологія. Алергологія. Інфектологія. – 2008. – № 6-8 (17-19). – С. 24-25.
7. Чернишова Л.І. Імунопрофілактика: сучасні досягнення та проблеми // Перинатология и педиатрия. – 2007. – 3 (31). – С. 7-11.
8. Чернишова Л.І. та співавт. Імунопрофілактика інфекційних хвороб у дітей з порушеннями у стані здоров’я та запобігання поствакцинальних реакцій // Методичні рекомендації. – К., 2005. – 25 с.
9. Чоп’як В.В. та співавт. Інформацiйний лист № 168/2004 про нововведення в системi охорони здоров’я «Tактика вакцинацiї iмуноскомпрометованих осiб».
10. «Vaccine and Biologicals» Annual Report. – Geneva, 2000.
11. «WHO Vaccine – Preventable Diseases: Vonitoring System 2001/Global Summary» (Geneva: WHO). – 2001. – 330 р.
12. В.П. Широбоков та співавт. Мікробіологія, вірусологія імунологія-2011- 300-303ст.