Ім'я файлу: розподіл праці.docx
Розширення: docx
Розмір: 47кб.
Дата: 10.06.2021

ЗМІСТ

ВСТУП

І РОЗДІЛ Теоретичні основи міжнародного поділу праці

1.1. Суть та фактори розвитку міжнародного поділу праці

1.2. Основні тенденції міжнародного поділу праці

ІІ РОЗДІЛ Сучасний стан та основні проблеми міжнародного поділу праці

ІІІ РОЗДІЛ Шляхи вирішення основних проблем міжнародного поділу праці

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВИСНОВКИ

ВСТУП

Актуальність теми: кожен з елементів продуктивних сил – засоби праці, предмети праці і робоча сила – має важливе самостійне значення для визначення міжнародного виробничого профілю країни. Самостійність ця виражається в тому, що країна, володіючи лише одним будь-яким із зазначених елементів продуктивних сил, може стати учасником міжнародного поділу праці (МПП). МПП породжує взаємовигідність міждержавного обміну, що є рушійною силою світового господарства.

У другій половині XX ст. головним чинником формування міжнародного поділу праці стає науково-технічний прогрес, рівень розвитку продуктивних сил у різних країнах, стан їх науки й техніки. Зменшення значення природних і географічних чинників для міжнародного поділу праці особливо очевидне на прикладі Японії й нових індустріальних країн – Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру та деяких інших. Саме під впливом науково-технічної революції МПП поступово звільняється від зумовленості природними умовами.

Вітчизняні й зарубіжні дослідники (Є. Денісон, В. Колесов, П. Ліндерт, Дж. Менвілл, М. Пебро, М. Портер, П. Сергеєв, А. Стригін, І. Спиридонов, О. Рогач, А. Філіпенко, Є. Хансен, Дж. Харріс тощо) останні чотири десятиріччя вважають початком нового періоду в розвитку міжнародного поділу праці, котрий пов'язаний з науково-технічною революцією. Цей феномен останніх десятиріч розвитку зрілого капіталізму не втрачає своєї актуальності і сьогодні. Міжнародний поділ праці і сьогодні "роз'єднує" виробників, і створює господарські стимули для їх "поєднання", консолідації зусиль на різних стадіях виробництва, реалізації товарів і послуг.

Метою курсової роботи є аналіз сучасних стан міжнародного поділу праці у світовому господарстві і впливу НТР на масштаби співробітництва.

Завдання курсової роботи:

  1. суть та фактори розвитку міжнародного поділу праці;

  2. основні тенденції міжнародного поділу праці;

  3. сучасний стан та основні проблеми міжнародного поділу праці;

  4. шляхи вирішення основних проблем міжнародного поділу праці.


І РОЗДІЛ Теоретичні основи міжнародного поділу праці

    1. Суть та фактори розвитку міжнародного поділу праці

Світове господарство грунтується на міжнародному поділі праці, який є вищим ступенем розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, що характеризується стійкою, економічно вигідною спеціалізацією виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції та послуг і веде до взаємообміну результатами виробництва між ними в певних кількісних і якісних співвідношеннях.

Існує певна сукупність факторів природного та суспільного характеру, яка впливає на міжнародний поділ праці, характер участі в ньому тих чи інших країн, серед яких: географічне положення країни, наявність природних багатств, чисельність населення (трудових ресурсів) та історичні традиції виробництва.

Об’єктивна необхідність участі країн в міжнародному поділі праці зумовлюється так званим законом порівняльної переваги. Його суть полягає в тому, що кожна країна з причини дії вказаних вище факторів не може виробляти увесь номенклатурний обсяг матеріальних благ з високою ефективністю. Кожна країна в порівнянні з іншою має певні переваги у виробництві тієї чи іншої продукції. За цих обставин імпорт товарів з країн, де їх виробництво є ефективним, стає бажаним і доцільним при умові експорту в ці країни продукції, виробництво якої для них є невигідним. Теорія порівняльної переваги була викладена Д. Рікардо у 1817 році і отримала широке визнання.

Під впливом НТР виробництво у дедалі більшій мірі звільняється від залежності з боку природних умов. Головним фактором міжнародного поділу праці стають науково-технічні досягнення. Національна економіка Японії практично позбавлена власної сировинної бази, але є лідером у багатьох сферах світового господарства з причини ефективної реалізації саме цього фактору.
Міжнародний поділ праці зумовлює існування інтернаціоналізації виробництва, яка набуває глобального характеру і відображає взаємозалежність національних економік в напрямку забезпечення економічного прогресу у всесвітньому масштабі.

Основними формами міжнародного поділу праці є міжнародна спеціалізація і міжнародне кооперування праці.

Під міжнародною спеціалізацією (спеціалізація - це концентрація виробництва на випуску певної однорідної продукції) виробництва розуміють таку форму поділу праці між країнами, при якій зростання концентрації однорідного виробництва і усуспільнення праці в світі відбувається на основі прогресуючої диференціації національних виробництв, виділення їх в самостійні (відокремлені) технологічні процеси, в окремі галузі і підгалузі, виготовлення все більш однорідних продуктів праці понад внутрішні потреби, що спричиняє дедалі більш взаємне доповнення диференційованих національних комплексів.

Міжнародна спеціалізація виробництва розвивається в двох видах: виробничому і територіальному. У виробничому аспекті - це міжгалузева, внутрішньогалузева спеціалізація та спеціалізація окремих підприємств. У територіальному - спеціалізація окремих країн, груп і регіонів на виробництві певних продуктів для світового ринку.

Основними формами прояву міжнародної спеціалізації виробництва є предметна (виробництво готових продуктів), подетальна (виробництво частин, компонентів продуктів), технологічна або стадійна спеціалізація (здійснення окремих операцій або окремих технологічних процесів), наприклад, зварювання, термічна обробка, виробництво заготовок тощо.

Стимулом для розвитку процесів кооперації стала радикальна зміна спеціалізації підприємств (фірм) в останні десятиріччя. Все більш повне і послідовне виділення із складу підприємств стадій технологічних процесів, випуску частин кінцевого продукту і передача їх самостійним спеціалізованим господарським одиницям визначає новий якісний стрибок у виробничому поділі праці. До того ж НТР сприяла змінам в самому характері міжнародного кооперування, включивши в нього як важливий елемент науку. За цих обставин вирішення принципово нових виробничих завдань без об’єднання зусиль виробників декількох країн стало практично неможливим.

Основними методами, які використовують при налагодженні коопераційних зв’язків, є:

- здійснення спільних програм;

- спеціалізація згідно договору;

- створення спільних підприємств.

Здійснення спільних програм реалізується в двох основних формах: підрядному кооперуванні і спільному виробництві. Підрядне кооперування - найбільш давній вид виробничих коопераційних зв’язків в промисловості. Суть підрядної діяльності полягає в тому, що одна із сторін угоди (замовник) доручає іншій (виконавець) виконання певної роботи у відповідності з встановленими строками, обсягом, якістю та іншими умовами. Підрядне виробниче кооперування має два головні різновиди: "класичний" підряд на виготовлення продукції і підряд на проектування і випуск нового продукту.

Спеціалізація згідно договору полягає в розмежуванні виробничих програм суб’єктів на основі угод у відповідності з угодами про спеціалізацію. Сторони, що домовляються, намагаються усунути або зменшити дублювання виробництва, а, отже, і пряму конкуренцію між собою на ринку. Важлива умова, яка надає таким угодам про спеціалізацію коопераційного характеру - це наявність в ній положення про тісне співробітництво складної продукції, взаємні або односторонні субпідрядні поставки, проведення спільних досліджень і розробок тощо.

Створення виробничих спільних підприємств (СП) - це так звана інтегрована кооперація, основою якої є спільна виробнича база, а також спільна власність на виготовлений продукт.

Головною ланкою у системі світогосподарських зв’язків також є транснаціональні корпорації (ТНК), які зосередили в своїх руках виробництво, збут продукції. Крім того, велику роль у функціонуванні світового господарства відіграють міжнародні економічні організації. їх можна поділити на три групи: світові (Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Генеральний договір по тарифах і торгівлі тощо); регіональні (Європейський союз, Європейська асоціація торгівлі тощо); галузеві (Європейське об’єднання вугілля і сталі, Європейське товариство по атомній енергії тощо). Існує майже 400 багатосторонніх міжурядових організацій.

Отже, процес міжнародного поділу праці є природним джерелом практично всіх сучасних міжнародних економічних відносин, міжнародної спеціалізації виробництва і науки, та інтернаціоналізації господарського життя.

Поглиблення розвиток міжнародного поділу праці залежить від природних (клімат, природні ресурси, і т.д.) і придбаних (виробничі, технологічні) чинників, а також соціальних, національних, етнічних, політичних і моральних умов.

Хід міжнародного поділу праці визначає можливості, перспективи і ефективність міжнародних економічних відносин. Загальний тип міжнародного поділу праці зумовлює міжгалузевий міжнародний обмін, зокрема, товарами видобувних та обробних галузей окремих країн. Приватне поділ праці призводить до розвитку і переважанню міжнародної торгівлі готовими виробами різних галузей і виробництв, в тому числі внутрішньо-та міжгалузевої. Нарешті, одиничний тип МРТ означає спеціалізацію на окремих етапів виробництва (вузлах, деталях, напівфабрикатах) і стадіях науково-технічної, проектно-конструкторської та технологічної розробки і навіть інвестиційного проекту. Розвиток форм спеціалізації і кооперації створює передумови розвитку міжнародних економічних відносин.

    1. Основні тенденції міжнародного поділу праці

Стан сучасного світового господарства ознаменований початком переходу промислово розвинених країн до "економіки знань", яка характеризується органічним поєднанням досягнень науково-технічної революції із дедалі більше соціально зорієнтованим ринковим механізмом.

Сучасна техніка і високотехнологічний рівень виробництва роблять нерентабельним забезпечення тільки внутрішніх потреб. Розгортання НТР з середини 50-х років XX ст. і формування на основі автоматизованої праці нового технологічного способу виробництва є неодмінною передумовою сучасного етапу міжнародного поділу праці. Якщо раніше техніка мала безумовний пріоритет над наукою, то нині його отримала наука. Вона перетворилась у безпосередню продуктивну силу. Продукт науки перетворився на товар, він відтворюється, тобто окуповує себе. Ця, безсумнівно якісна зміна, має не еволюційний, кількісний, а принципово новий характер. Якщо головна і визначальна риса НТР полягає у винятково швидкому розвитку науки та перетворенні її в безпосередню продуктивну силу, то друга риса – якісні зміни в технічній базі виробництва.

Це пов'язано насамперед з розвитком автоматизації виробництва і використанням електронно-обчислювальної техніки у сфері виробництва і управління. Автоматизоване виробництво ефективне за зростаючих масштабів випуску продукції. Воно супроводжується поглибленням суспільного, зокрема й міжнародного поділу праці, виокремлюються нові галузі промисловості (атомна промисловість, електронно-цифрове машинобудування, ракетно-космічна промисловість, виробництво синтетичних матеріалів тощо).

Зміни в технічній базі виробництва належать не тільки до машин, але і до технології, методів обробляння матеріалів, до енергії хімічного синтезу, реакції ядерного розпаду або синтезу, теплових вибухів, мікроскопічних бли-скавок, струмів високої частоти, дугових розрядів і т. ін. Якісні зрушення відбуваються не тільки в знаряддях, але і в предметах праці. Зростання нових

знань, подібно до наукових досліджень, сьогодні неминуче стає іманентною частиною сучасного виробничого процесу, оскільки вони практично реалізуються в нових конструкціях машин, механізмів, якості робочої сили, в раціональних організаторських рішеннях і т. ін. Американський економіст М. Портер стверджує, що сучасні конкурентні переваги досягаються тільки через поєднання внутрішніх і зовнішніх ресурсів, серед яких особливе значення мають освіта і розвиток науки. Згідно із результатами дослідження іншого відомого американського економіста Е. Денісона, зростання економіки США і країн Західної Європи в післявоєнний період на 10-32 % визначалось використанням результатів наукових досліджень у різних областях техніки і технології, на 2-15 % – підвищенням рівня освіти. За розрахунками відомого американського економіста Е. Хансена, 100 дол, вкладені в освіту, забезпечують більш високе зростання продуктивності праці, ніж 100 дол., вкладені у виробничі будівлі, споруди, машини й устаткування. Базуючись на знаннях, держави-лідери науково-технічного прогресу створили зони пришвидшеного економічного розвитку.

У сучасних умовах надзвичайно важливою стає також інший складник міжнародного поділу праці – міжнародна кооперація. На відміну від спеціалізації, міжнародна кооперація виробництва і праці своєю техніко-економічною метою має випуск узгодженої продукції, і, зазвичай, на основі міжурядових угод за участю компаній, фірм та ін. Міжнародна виробнича кооперація передбачає спільне розроблення важливих науково-технічних програм, обмін науково-технічною інформацією, продаж і купівлю ліцензій, ноу-хау, обмін вченими та ін. Міжнародне кооперування простежується не тільки в межах однієї галузі, але й широко використовується між підприємствами. Вони входять в різні галузі, які відрізняються за видами діяльності і використовуваними методами. У період небачених за всю історію розвитку людства проривів у галузі науки і інновацій зростає інтернаціоналізація наукових досліджень, особливо у сфері освоєння космічною простору, боротьбі з захворюваннями та ін. При цьому інтернаціонально фінансуються проекти, засновуються спільні підприємства, переплітаються процеси володіння активами та іншими формами міжнародного зрощування капіталу. Транснаціональні корпорації створюють за кордоном власні збутові організації, скеровують спеціалістів і консультантів. Потужні ТНК, що діють в різних галузях обробної, добувної,

нафтохімічної та нафтогазової промисловості, електроніці, різних галузях машинобудування координують своє виробництво і збут із підприємствами, розкиданими по всіх континентах. Маючи потужну виробничу базу, ТНК проводять таку виробничо-торговельну політику, яка забезпечує високоефективне планування виробництва, товарного ринку, а також динамічну політику в галузі капіталовкладень. Вивіз капіталу починає здійснюватись переважно між розвиненими країнами, це посилює відставання від них країн, що розвиваються. За цих умов знижується роль традиційних форм міжнародного поділу праці і зростає значення тих, які передбачають технологічні і виробничі зв'язки в межах внутрішньофірмового обміну. Нині понад 60 % світового виробництва, що ґрунтується на міжнародній спеціалізації і кооперуванні виробництва, зарубіжному інвестуванні, зосереджено в передових країнах трьох найрозвиненіших центрів: північно-європейському, північно-американському і азійсько-тихоокеанському.

Другим напрямом впливу НТР на міжнародний поділ праці стало обмеження можливостей окремих країн створювати надмірно багатогалузеві національні промислові комплекси. Сьогодні номенклатура продукції, особливо промислових галузей, настільки велика, що жодна країна не зможе забезпечити економічно вигідне виробництво всієї цієї номенклатури. Тому досвід багатьох країн показує, що найефективнішою є концентрація зусиль на створенні спеціалізованих галузей виробництва, органічно вписаних у систему міжнародного поділу праці. Зворотною стороною міжнародного поділу праці, як вже зазначалося, є міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво, кооперація.

Найбільш динамічно розвиненим сектором світового господарства стають послуги, котрі охоплюють, крім усього іншого, інформатику, ноу-хау, інжиніринг, освіту, фінансові послуги. Торгівля, пов'язана з технологією послуг, за сучасних умов означає розширення науково-технічного і технологічного обміну, до якого залучаються такі форми діяльності людини, як пізнання законів і закономірностей природи, суспільства, мислення (сфера науки), досвіду їх пристосування до потреб людини (розроблення нових зразків техніки й нових технологій); сам процес створення матеріальних і духовних благ і послуг (сфера матеріального й духовного виробництва) і вдосконалення та пошук раціональніших форм управління цим процесом. У сфері торгівлі послугами на світовому ринку закон нерівномірності економічного розвитку між розвиненими країнами та світовими економічними центрами діє ще інтенсивніше. Так, 12 із 20 наймогутніших світових експортерів послуг забезпечують понад 50 % світового експорту, тоді як у середині минулого століття – менше ніж 16 %.

Якщо говорити про сучасні тенденції міжнародного поділу праці в контексті розвитку світового ринку продовольства, то не можна не згадати також про значний вплив "генної хвилі" науково-технічного прогресу. Результатом такого впливу є поділ агропромислового виробництва на три типии виробничих систем і, відповідно, ринку продовольства – на три типи товарів: традиційні, генетично модифіковані та екологічно чисті (органічні) [2, с. 7-8].

Таким чином, в сучасний період розвитку світової економіки міжнародний поділ праці стає визначальним чинником формування і розвитку світового господарства загалом. Водночас варто зазначити, що рівень міжнарод-ного поділу праці дещо нижчий, ніж поділ праці в межах окремих країн. Це зумовлено кількома причинами. По-перше, міжнародний поділ праці є вторинним щодо поділу в межах національних господарських комплексів. По-друге, форми й соціальна природа міжнародного поділу праці визначається економічними відносинами, що склалися в межах національних господарств. По-третє, можливості втручання держави у міжнародні економічні процеси є обмеженими. І хоча МПП розвивається стрімкими темпами, ще є значний резерв його поглиблення.

Світогосподарські зв'язки стають сьогодні одним із важливих чинників економічного зростання, структурних зрушень та підвищення ефективності національного виробництва, будучи при цьому і каталізатором диференціації країн, нерівномірності їхнього розвитку.

Характеризуючи модель світового розвитку, що формується, потрібно визначити можливості залучення до неї держав – колишніх членів "соціалістичної співдружності". Криза та крах, що охопила ці країни наприкінці 80-х років, значною мірою були зумовлені відгородженістю та замкненістю соціалістичних країн від світового співтовариства, "непроникливістю" в їх межі прогресивних тенденцій світового економічного та науково-технічного прогресу. На жаль, демонтаж адміністративно-командної системи господарювання у більшості колишніх соціалістичних країн здійснювався нерідко насильницькими, нецивілізованими методами, що відкинуло їх з раніше зайнятих позицій у міжнародному поділі праці.

Таким чином, підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що тривалий час різниця в розподілі природних багатств була основною причиною МПП. Але розвиток науково-технічного прогресу спричинився до зменшення значення природно-географічних умов, надавши можливість використати переваги науково-технічних досягнень, розвитку науки і техніки.

Водночас у МПП значну роль почали відігравати і соціально-економічні умови, наприклад, досягнутий рівень економічного і науково-технічного розвитку, існуючий господарський механізм у конкретній країні, зокрема механізм організації зовнішньоекономічних відносин. Глобальні економічні, політичні та соціальні процеси останніх десятиліть істотно вплинули на МПП. Головним напрямом його розвитку стало розширення міжнародної спеціалізації й кооперування виробництва. Вони є формами МПП і виражають його сутність.

Отже, МПП став результатом багатовікового розвитку продуктивних сил, поглиблення національного суспільного поділу праці та залучення в систему світових господарських зв'язків нових національних виробництв, що спричинилося до інтернаціоналізації виробництва загалом.


ІІ РОЗДІЛ Сучасний стан та основні проблеми міжнародного поділу праці

Проблеми ефективної участі України у міжнародному поділі праці і підвищення ролі зовнішньоекономічних зв'язків у реалізації національних економічних інтересів мають теоретичне і практичне значення. Адже в сучасному взаємозалежному світі взаємодоповнюваність національних економік різних країн досягла такого ступеня, що зовнішньоекономічні зв'язки прямо й безпосередньо впливають на процес відтворення у кожній з країн як вирішальний структуротворчий фактор. Інтернаціоналізація виробництва сприяє підвищенню його ефективності, прискореному розвиткові науки і техніки, зростанню життєвого рівня населення, що має велике значення в умовах кризового стану економіки України [5, 14-15].

Слід підкреслити дві найважливіші особливості розвитку інтернаціоналізації світового виробництва на сучасному етапі, які значною мірою впливають на формування ринкової інфраструктури зовнішньоекономічного сектора будь-якої держави.

По-перше, активізуються регіональні інтеграційні процеси як нова, вища форма розвитку інтернаціоналізації виробництва. По-друге, поглиблюється транснаціоналізація виробництва, зумовлена приватнокапіталістичними інтеграційними тенденціями та розширенням сфери дії транснаціональних корпорацій. Останні об'єднують національні економіки не стільки за географічним принципом (спільність кордонів), скільки на основі більш глибоких відтворювальних процесів.

Тенденція до зростання регіональної інтеграції певним чином впливає на формування інфраструктури зовнішньоекономічної діяльності:

1) фактори виробництва дедалі більше мігрують у межах інтеграційного простору, стимулюючи розвиток тих інфраструктурних елементів, які забезпечують їх швидке переміщення та ефективне використання на території інших країн (шляхи сполучення транспортних засобів, банки, страхові організації, митна служба, засоби зв'язку та

передачі інформації, фондові і валютні біржі, готелі, ресторани тощо);

2) з переходом від однієї стадії до іншої змінюються пріоритети від розвитку зовнішньоторговельних інфраструктурних елементів до обслуговуючих елементів виробничого характеру (іноземні інвестиції, маркетинг, міжнародний лізинг та ін.);

3) виникають специфічні інфраструктурні засоби та елементи, які обслуговують інтереси регіонального угруповання (наприклад, Європейський банк реконструкції та розвитку);

4) зусилля учасників регіональної інтеграції об'єднуються для створення та спільного використання об'єктів інфраструктури. В результаті підвищується ефективність виробництва, заінтересовані країни дістають можливість мобілізувати так званий кумулятивний ефект, що доповнює господарську діяльність окремих країн.

Велике значення для формування ринкової інфраструктури за сучасних умов має посилення позицій транснаціональних корпорацій. Переплетіння міжнародних господарських зв'язків неминуче обумовлює і взаємопроникнення господарських структур. Основною організуючою ланкою у цьому процесі виступають міжнародні монополії – транснаціональні корпорації (ТНК), які відіграють дедалі більшу роль у розвитку торгових міжнародних відносин, сприяючи інтернаціоналізації процесу виробництва.

Існує кілька напрямків впливу діяльності транснаціональних корпорацій на формування ринкової інфраструктури зовнішньоекономічного сектора.

ТНК – це великі фірми з активами за кордоном, джерело значних капіталів, які можуть бути використані певною мірою і на розвиток елементів інфраструктури. Могутні ТНК координують виробництво і збут з підприємствами, розташованими на всіх континентах, управляють глобальними процесами міжнародної кооперації та спеціалізації. Володіючи універсальною промисловою базою, ТНК проводять таку виробничо-торгову політику, яка забезпечує високоефективне планування виробництва, товарного ринку, інтенсивні капіталовкладення та динамічні науково-дослідницькі розробки у національному, континентальному та міжнародному масштабах для всіх підрозділів (філій) материнської корпорації як єдиного цілого. Таким чином, розвиток елементів інфраструктури відповідає інтересам і самої ТНК, і тієї країни, де розташований окремий її підрозділ. Тому певна частина капіталу ТНК може спрямовуватись на розвиток елементів інфраструктури, які обслуговують ринок, що підпадає під сферу інтересу транснаціональної корпорації.

ТНК як організаційна форма функціонування великого приватного капіталу виявилась найадекватнішою сучасному характерові міжнародного поділу праці. Поділ праці між країнами та незалежними фірмами доповнюється міжнародним поділом праці всередині фірми, що регулюється з одного центру. Єдиний виробничий процес розподіляється на операції, що здійснюються у різних країнах. Частковий продукт, вироблений у тій або іншій країні, не має споживної вартості поза інтернаціонально організованим процесом виробництва. Використання інтернаціональної усуспільненої праці розширює можливості виробництва та привласнення надприбутку великими корпораціями.

Орієнтація на одержання прибутку сприяє ефективному використанню

ресурсів у внутрішньофірмовій торгівлі. У разі послаблення торгових обмежень внаслідок економічної інтеграції ресурси переміщуються від виробників з нижчою ефективністю виготовлення товарів до виробників з високоефективними технологіями. Це стимулює розвиток ринкової інфраструктури: з одного боку, зовнішня торгівля сприяє подальшому удосконаленню інфраструктури, а з іншого – підвищення ефективност виробництва позитивно впливає на використання капіталів у сфері інфраструктури (розвиток транспортних засобів, комунікацій, трубопроводів, шляхів сполучення, використання висококваліфікованих спеціалістів з обслуговування об'єктів інфраструктури та ін.).

Третій. Діяльність ТНК сприяє розвиткові науково-технічного прогресу, у тому числі й у сфері інфраструктури. Нині розпочався процесс радикальної модернізації індустріальної бази світового господарства на основі електроніки, інформатики, засобів зв'язку, нових матеріалів. Це основні елементи економічної технологічної інфраструктури нового століття. Розвиток високотехнологічних галузей, як вважалося раніше, не збільшує розриву між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються. Передові фірми постійно розширюють коло споживачів і партнерів, здатних сприйняти та освоїти високі технології. Формування таких зв'язків потребує значних великомасштабних трансфертів, розповсюдження необхідної інформації. Іншими словами, високі технології диктують доцільність створення міжнародних утворень, всі учасники яких підготовлені до роботи з такими технологіями.

Четвертий. Важливим моментом є розширення діяльності сучасних ТНК у сфері послуг: консультаційних, банківських, торгових, технічних, ноу-хау, послуг у галузі віддаленого зв'язку, розвитку телекомунікацій тощо [3, 11-12].

На формування ринкової інфраструктури зовнішньоекономічної діяльності в Україні безпосередньо впливає зовнішньоекономічна політика держави та визначені нею сучасні пріоритети.

Зовнішньоекономічну політику можна розглядати в двох аспектах: за сутністю та за направленістю. Сутність сучасної зовнішньої політики за найзагальнішою оцінкою полягає у підтримці експорту України на світових ринках, збільшенні його питомої ваги у зовнішній національній торгівлі. Відомий сучасний економіст Майкл Портер у книзі «Міжнародна конкуренція. Конкурентні переваги країн» виділяє п'ять головних факторів, що впливають на конкурентоспроможність країни:

1) наука і технологія;

2) капітал;

3) робоча сила;

4) інфраструктура;

5) інформація [5, 20].

Стосовно України розвиток кожного з факторів поки що є проблематичним. Щодо інфраструктури, то від її стану певною мірою залежить ефективність і всіх інших складових: розвиток науки і технології потребує адекватної науково-дослідницької інфраструктури; фінансово-кредитна інфраструктура забезпечує функціонування капіталу; можливість отримання інформації та ефективне використання робочої сили залежить від організаційно-технічної інфраструктури.

Великого значення для входження України у світове господарство набувають соціально-культурні фактори. Національній економіці України притаманний украй низький рівень ринкової соціокультури: економічної, правової, політичної тощо. Це створює серйозну перешкоду на шляху її інтеграції у світове співтовариство. Оволодіння принципово новою культурою ринку, підвищення економічної освіти є нагальною проблемою сьогодення України. І значну роль тут мають відігравати відповідні інфраструктурні елементи.

Зростання експортного потенціалу залежить від грошово-кредитної і валютної політики держави, яка повинна спрямовуватись на стабілізацію національної грошової одиниці та створення умов для нормального функціонування ринку позичкового капіталу. Останній має забезпечувати виробникам експортної продукції можливість отримання кредитів для розвитку виробництва за прийнятною ставкою. Для цього потрібно передбачити реалізацію таких напрямків стратегії розширення експорту:

  1. створити систему страхування експортних кредитів з метою підвищення конкурентоспроможності національного експорту;

  2. ввести страхові відшкодування витрат виробників експортної продукції у разі відмови від неї іноземних покупців через неплатоспроможність покупця, зумовлену економічними або політичними факторами, зміну курсового співвідношення між валютою платежу та валютою, у якій розраховані витрати експортера тощо;

  3. створити фонд страхування експортних кредитів та інвестицій.

в Україну.

Однією з головних рушійних сил ринкових перетворень в Україні є співпраця з індустріально розвинутими державами, які нагромадили багатий досвід ринкового господарювання. Він може бути адаптований до специфічних умов та реалій України. Особливо важливим він є у галузі формування інфраструктури, адже її нові елементи мають відповідати світовим вимогам. Налагоджене економічне співробітництво з цими країнами сприяло б виведенню українських товарів на потужні, вимогливі, досить жорсткі сучасні ринки, конкуренція на яких змушувала б наших підприємців якісно підвищити рівень виробництва. Нарешті, взаємодія із західними державами створює можливості для фінансової підтримки у формуванні інфраструктури в Україні та іноземних інвестицій, конче потрібних в умовах ринкової трансформації економіки.

Отже, географічна спрямованість зовнішньоекономічної політики України на Європу не обмежується лише країнами Європейського Союзу. Велику роль має відігравати і співробітництвоУкраїни з державами Центральної та Східної Європи, особливо такого регіонального угруповання, як Центральноєвропейська зона вільної торгівлі (ЦЕФТА)[1, 11-12].

Розвиток стосунків з країнами цих угруповань, а також з іншими країнами світу наша країна будує на основі двосторонніх зв'язків. Таким чином, інтернаціоналізація господарського життя й орієнтири зовнішньоекономічної політики обумовлюють формування і розвиток інфраструктурних елементів зовнішньоекономічної діяльності України, де політика виступає внутрішнім, а інтернаціоналізація – зовнішнім фактором. Саме вони формують кількісний і якісний склад елементів ринкової зовнішньоекономічної інфраструктури нашої держави.
ІІІ РОЗДІЛ Шляхи вирішення основних проблем міжнародного поділу праці

Сутністю зовнішньоекономічно діяльності є міжнародний розподіл праці. Міжнародний розподіл праці полягає в спеціалізації окремих країн и їх угруповань на виробництві різних видів промислової, cільськогосподарської продукції та обміні цією продукцією. У контексті цієї економічної категорії об'єктивно формуються загальноукраїнський і регіональні (наприклад міськи, обласні та ін.) зовнішньоекономічні комплекси, що об'єднують взаємопов'язані підприємства-експортери та імпортери, тогово-промислову палату України, різноманітні економічні асоціації та об'єднання, банки, які займаються операціями, пов'язаними з міжнародною діяльністю.

Міжнародний розподіл праці нерівномірний. У сучасному світі існує принаймні шість соціально-економічних угруповань:

  1. розвинуті капіталістичні країни (США, єдина в світі наддержава, Японія,

ФРН, Франція, Великобританія, Італія, Канада);

  1. малі розвинуті капіталістичні країни (Бельгія, Норвегія, Швейцарія, Данія,

Нідерланди, Швеція, Австрія та інші).Обидві ці групи спеціалізуються переважно на машинобудуванні (літако-, судно-, автомобілебудуванні), електроніці розробці нових технологій тощо;

3) соціалістичні країни (КНР, КНДР, Куба);

4)країни східної Європи та СНД (Польща, Угорщина, Росія, Україна), що знаходяться на етапі переходу до ринкової економіки.

Для цих країн характерна суттєва розбіжність показників економічного розвитку (від Китаю, якому притаманні вражаючі темпи економічного прогресу, до Таджикистану, країн колишньої Югославії і Куби, які з різних причин опинилися в ситуації економічного колапсу). Ряд країн цієї групи експортує сировину (нафту, електроенергію та вугілля - Польща, Росія, Україна), сільськогосподарську продукцію (овочі, фрукти - Угорщина, Болгарія, Румунія), продукцію машинобудування, електротехнічні вироби (Угорщина), вантажні автомобілі (Росія), автокари (Болгарія);

  1. країни «третього світу» (країни, що розвиваються).

Це найчисленніша група. Вона охоплює близько 130 країн і в міжнародному поділі праці займає «сировинну» нішу, постачаючи на світовий ринок різноманітну мінеральну сировину, сільськогосподарську продукцію (країни Південної Америки, Африки, Південно-Східної Азії), напівфабрикати. Але головною стратегічною продукцією, яку постачає ця група країн (країни Перської затоки і Близького Сходу, Лівія, Нігерія, Венесуела) і яка забезпечує їм левову частку інвалютних надходжень, є нафта;

  1. найбідніші країни (вони власне, належать до країн, що розвиваються), у яких найнижчі у світі показники економічного розвитку, багато невирішених соціально-економічних проблем і переважає сировинна або сільськогосподарська спеціалізація (Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Сомалі, Гватемала, Гондурас, Бутан, країни Океанії).

У міжнародному поділі праці є певні суперечності. Йдеться про надмірну спеціалізацію країни на виробництві кількох видів продукції, оскільки це ставить її господарство в залежність від коливань кон'юнктури світового ринку, а також збіднює галузеву структуру господарства. Окремі держави обирають галузі, що використовують дешеву природну сировину, дають країні значні прибутки, хоча часто засновані на важкій фізичній праці і слабко пов'язані з іншими галузями економіки. Інша справа галузі обробної промисловості, в тому числі машинобудування. Вони тісно переплітаються з іншими галузями економіки країни, оскільки засновані на розвиненому господарстві і є потужним фактором розвитку всього господарства.

Міжнародний поділ праці має також свої негативні сторони ─ річ йдеться о певних суперечностях, що пов’язані з надмірною спеціалізацією країни на виробництві кількох видів продукції, оскільки це ставить її господарство в залежність від коливань кон’юктури світового ринку, а також збіднює галузеву структуру господарства.

Деякі держави, якщо бачать на своїй території достатній природно-ресурсний потенціал, обирають галузі спеціалізації таким чином, щоб мінімалізувати витрати на транспортування обробку та ін. І дійсно, деякі галузі які використовують дешеву природну сировину можуть значно покращити економічний стан господарства (якщо його рівень був невеликим ─ ця галузь не повинна мати тісні зв’язки з іншими). Зовсім інший стан із галузями обробної промисловості, що нерозривно пов’язані з іншими галузями економіки країни бо це повинно мати місце тільки у розвиненому господарстві, тоді ця промисловість грає роль потужного каталізатора економічного прориву держави.



скачати

© Усі права захищені
написати до нас