Гурмак Ярослав
Міжнародна освітня інтеграція: пошуки ідентичності України
На теренах України часто відбувається щось протилежне: інтеграція стає поняттям декларативним, використовується як інструмент у політичній боротьбі, проте не є стратегічним усвідомленим пріоритетом. Використання гасел європейської інтеграції лише як козирів у внутрішньополітичній грі та як засобу одержання чергових порцій міжнародної допомоги відштовхне європейців від України, зробить її ще менш привабливою для західноєвропейського капіталу.
Попри декларації про геополітичну значущість орієнтації на європейські держави та структури, Україна не виробила життєздатної стратегії європейської інтеграції як на основі двосторонніх зв'язків, так і інституційної. Під поняттям "стратегія" слід розуміти комплексну модель визначення значущості тієї чи іншої ініціативи, її цілей та пріоритетів, шляхів і засобів їх реалізації та ресурсів, необхідних для досягнення проголошеної мети.
З цієї точки зору Україна не має загальнонаціональної, всеохоплюючої стратегії щодо вирішення комплексних завдань європейської інтеграції. Десятки державних інституцій та формальних груп і комісій залучені до процесу прийняття рішень на цьому напрямку. Їхні зусилля не скоординовані належним чином, сфери відповідальності та повноваження визначені умовно, тому значна частина рішень, які приймаються у надрах бюрократичного апарату, ніколи не реалізується на практиці.
Для досягнення сумісності цінностей, норм і принципів внутрішнього політичного та соціального життя України з нормами та принципами євроспільноти потрібно демократизувати процес прийняття державних рішень. Це буде можливим через перенавчання чиновників, створення умов для ефективної діяльності ЗМІ та недержавних інституцій контролю за процесом підготовки та реалізації рішень.
Що стосується входження України до Європейського Союзу і, ширше, до Європи як політичної, економічної та культурної спільноти, то тут є кілька засадничих проблем, які належать до галузі соціальної філософії.
Перше. Для України, яка тривалий час перебувала за відомою "залізною завісою" і у спотвореному вигляді сприймала загальноцивілізаційні процеси, необхідним є вироблення спеціальних механізмів засвоєння європейського досвіду. Цей досвід не може бути сприйнятим одномоментно не лише з погляду технологічної неможливості цього, а й з погляду необхідності врахування складних механізмів людської психіки. Отже, потрібен певний адаптаційний період, за який крок за кроком український народ засвоюватиме надбання Європи.
Друге. Таке засвоєння не повинно бути механічним. Історичний досвід, і насамперед досвід розвитку саме на європейських обсягах, доводить, що засвоєння загальних цивілізаційних набутків повинно мати міцне національне підґрунтя. Яким повинно бути таке підґрунтя, якою має бути частка загальноцивілізаційного, якою - національного - це питання у кожному випадку має розв'язуватися відповідно до конкретної ситуації. Філософською мовою це зветься питанням про співвідношення універсального й унікального. Підміна кожного з цих питань іншим на практиці призводить до деформацій суспільного розвитку.
Третє. Інтеграція й адаптація не є одновекторними процесами. Іншими словами, не лише Україна має пристосуватися до об'єднаної Європи та входити до неї, а й об'єднана Європа мусить сприйняти Україну як європейську за своєю сутністю державу, як країну з потужними культурними, науковими, політичними традиціями, що штучно була протягом тривалого часу відірвана від загальноєвропейського буття. Іншими словами, інтеграція України до Європи має відбуватися в режимі політико-культурного діалогу.
І останнє теоретичне зауваження. Без України Європа не є ні повною, ні об'єднаною. І не лише тому, що на території України знаходиться географічний центр Європи. Без українських культурних, людських, інтелектуальних та інших ресурсів об'єднана Європа програватиме у змаганні з іншими впливовими наднаціональними центрами сучасної цивілізації. Останнє припущення не буде настільки фантастичним, якщо згадати, що ще у XVIII столітті класик європейської філософської думки Гердер, чиї ідеї мали неабиякий вплив на формування сучасної Європи як спільноти модерних націй, зауважував, що Україна здатна виконати культурну місію, подібну до місії давньої Еллади.
А тепер про деякі конкретні моменти, що пов'язані з реалізацією загальних засновків щодо європейської інтеграції України.
Зрозуміло, що будь-які проекти інтеграції приречені на провал без підтримки з боку мас. Певна більшість газет, журналів і телеканалів є тією чи іншою мірою партійно заангажованими, отже, подають події під дуже вузьким кутом зору і проводять ретельну селекцію цих подій. Інші - так звана "жовта преса" та приватні радіостанції - прагнуть привернути увагу аудиторії до сенсаційних скандалів, кримінальних новин, приватного життя відомих людей. Нарешті, урядові мас-медіа зосереджуються переважно на офіціозі.
Що ж стосується самої проблеми необхідності входження України до Європи, то вона переважно лише декларується, не підкріплюючись аргументами.
Окремо варто розглянути позицію лівої преси. Здавалося б, ліві мають орієнтуватися на позицію своїх європейських однодумців (представлених у загальноєвропейських органах у вигляді так званих "об'єднаних лівих", до яких входять неокомуністичні партії Європи).
Тобто на гасла спільної боротьби з транснаціональними монополіями, на захисті інтересів людей найманої праці, які становлять значну частину населення європейських країн. Насправді, ліва преса України цілком перейнята антиєвропейськими й антизахідними настроями (дивна річ, бо марксистська доктрина є породженням саме західної цивілізації). Інтереси громадян України, на думку лівої преси, полягають не у рухові до Європи, а у рухові геть від Європи.
Слід зазначити, що навіть у тих мас-медіа, які по-справжньому налаштовані на європейський напрямок розвитку України і які намагаються дати аудиторії правдиве уявлення про життя Західної Європи, майже відсутній аналіз досвіду країн, що вже пройшли стадію реінтеграції. Йдеться про більшість держав колишнього комуністичного блоку. Тим часом досвід цих країн є надзвичайно цікавим і повчальним для України, оскільки певні проблеми на шляху "повернення до Європи" у всіх є спільними. Як і способи їхнього розв'язання.
Нарешті, окремо варто підкреслити, що нині в Україні для пересічного громадянина (який недостатньо володіє, скажімо, англійською чи французькою мовами) майже відсутня можливість ознайомитися з поглядом західноєвропейців на самих себе і на світ. Якщо кілька років тому провідні телеканали України транслювали з синхронним перекладом випуски теленовин провідних західних агенцій, а нерідко - і пізнавальні та розважальні передачі, то тепер цього майже немає. Отож, український глядач практично позбавлений можливості подивитися на світ очима Європи. А це надзвичайно потрібно для адаптації до європейських культурних і світоглядних цінностей.