1. Характерна особливість Середньовічної філософії - це яскраво виражений релігійний характер, оскільки вона ґрунтується на вірі в Єдиного, ідеях християнського монотеїзму, на ідеї божественного творення. Джерелом усього сущого виступає Бог, як ідеальна потойбічна істота. Бог - вічний, незмінний, всемогутній. Він створив світ з нічого актом своєї волі. Створений богом світ є повністю залежним від нього.
Апологетика — система раціоналістичних аргументів, що має на меті довести істинність тієї чи іншої релігії, системи вірувань чи поглядів. Апологет — особа, що розробляє таку систему, захищає певну систему поглядів за допомогою логічної, раціоналістичної аргументації.
Практично кожна з найпоширеніших сучасних релігій має свою систему апологетики.
Климент Александрійський (грец. Κλήμης ὁ Ἀλεξανδρεύς, лат. Clemens Alexandrinus, Titus Flavius Clemens, Тит Флавій Климент; бл. 150 р., імовірно, м. Афіни — бл. 215 р., Палестина) — християнський апологет і проповідник Святого Письма серед елліністичних книжників, основоположник Александрійської богословської школи, що очолював її до Оригена.
Климент обґрунтовував необхідність філософії для Церкви. Він писав, що сам Бог дарував еллінам філософію як інструмент богопізнання. Для еллінів філософія була альтернативою Мойсеєвого закону і пророчого натхнення стародавніх юдеїв. Пророцтва та філософствування нерівнозначні, хоча взаємно доповнюють один одного: вони готують душу до істини, до пізнання Логосу. Іншими словами, філософія необхідна як інтелектуальний захист божественного одкровення. Климент рішуче розкритикував погляди тих, хто вважав, ніби філософія — це пусте мирське мудрування, від якої лише єресі та сум'яття в душах. Елліни без будь-якого Одкровення усвідомили буття єдиного Бога — Першопричину й Межу Всесвіту, адже Бог — це єдине джерело знання.
Климент першим чітко схарактеризував проблему співвідношення між вірою та розумом як шлях подолання античного скептицизму. Віра — це безпосереднє сприйняття знання. Це те, чим ми сприймаємо передумови силогізму, однак це не лише самоочевидність або інтуїція. Віра — це акт вибору, акт конструювання власної установки свідомості, за яку людина несе відповідальність. За допомогою віри людина здатна моделювати майбутню ситуацію, що дає змогу убезпечитися від багатьох неприємностей. Інтенсифікація віри дає надію, завдяки якій Климент доводив перевагу релігійного життя.
2. Патристика — християнська релігійна філософія II-VIII ст., створена так званими отцями церкви. Філософія патристики зводиться до спроб доведення необхідності панування релігії над наукою, віри над знанням, підпорядкування науки завданню обґрунтування християнських догматів, перетворення філософії на служницю богослов'я. Соціальні ідеали II. проповідь теократичного панування християнства, споконвічної соціальної нерівності. Патристика служила духовним знаряддям боротьби церкви проти науки, культури, соціального прогресу. Церква, особливо православна, приписує незаперечний авторитет патристичній ("святоотчеській") літературі.
Августин Блаженний — християнський теолог і філософ, найвидатніший представник патристики, визнаний в православ’ї блаженним, а в католицизмі святим — і Вчителем Церкви.
Філософування у вірі
Віра, за Августином, є необхідною умовою для дослідження, мета якого — пізнання Бога й душі. Дослідження накладає сувору дисципліну: не відчужуватися від віри, не ухилятися від проблем і труднощів і не прагнути уникати їх, а брати їх до уваги й вирішувати, намагаючись зрозуміти їх суть. Першопочаткова віра є рушійною силою, яка спонукає людину почати процес дослідження, щоб у результаті дійти істинної віри. Пізнання й віра, накладаючись, створюють єдине ціле. Цією єдністю є Бог або Істина, що, в принципі, одне й те саме.Шукати Бога означає шукати душу, яка знаходиться всередині самої людини. Це він і називав «сповіддю», яка складає постійний процес діяльності філософа: «Не выходи из самого себя, возвратись к себе, внутри человека живет истина, и если поймешь, что твоя природа переменчива — поднимись над собой».
Про людину
У природі людини закладена здатність шукати й любити Бога: «Мы — люди, созданные по подобию нашего Творца и поэтому обладаем возможностью вернуться к Нему». Ця можливість повернутися до Бога, до Святої Трійці, ґрунтується, за Августином, на тому, що в людині є трійця, схожа на божественну; це три характеристики людської душі: Пам’ять, Розум і Воля. В людині є «стара людина» — зовнішня, плотська, яка народжується, старіє та помирає. Але вона може стати «новою людиною», духовною, у якої вік визначається не перебігом часу, а ступенем наближення до Бога. «Нова людина» — та, яка має здатність відроджуватися.
Божий Град і Град земний
Людині надається можливість вибору: жити за плоттю або жити за духом. Цей вибір стосується не тільки однієї людини, але й усього людства у цілому. Августин розглядає проблему боротьби між плотським і духовним як боротьбу між двома царствами: Градом земним і Градом Небесним. Два цих Гради ніколи не проявляються в чистому вигляді, оскільки в нашому світі немає абсолютно чорного й абсолютно білого. Егоїзм і презирство до Бога породжують Град земний, а любов до Бога — Град Небесний. В одній і тій самій цивілізації, в одному й тому самому місці були люди, які жили в земному Граді, і люди, які жили в Граді небесному, хоча фізично вони були мешканцями одного міста. Тільки розпитавши один одного, можна з’ясувати, хто до якого Міста належить. Блаженний Августин належить до Града Небесного, він сам шукав Істину, тобто Бога, і мав неспокійний дух, який прагнув спонукати до пошуку Істини інших.
3. Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування примату теології над усіма іншими формами пізнання, знання. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона).
Схоластику поділяють на ранню та пізню. Рання схоластика (XI-XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізму (Ансельм Кентерберійський). В цей період схоластика часто має опозиційний характер, і не тільки завдяки вченням окремих єретиків, а й у принципах окремих визнаних напрямів можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників чистої віри (принципи схоластичного раціоналізму протистоять вченню Петра Дамініані, Ланфранка, Бернара Клервоського та ін.).
Між ранньою та пізньою схоластикою виділяють період зрілої схоластики (XII-XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, який поступово витіснявся арістотелізмом (Альберт Великий, Фома Аквінський).
Фома Аквінський створив філософську працю “Сума теології”. Уперше поєднав філософію з християнською вірою та використав її для розвитку теології. Беручи за основу філософію Аристотеля він вважав і переконував представників церкви що це є духовна опора релігії і самого віровчення. Він спробував осягнути істинну яка перебувала у лоні католицького віровчення.
Прийшовши до висновку що не все підвладне розуму він чітко розрізняє істини розумні і стини над розумні. Філософія і теологія отримують у нього свій самостійний статус, свої завдання та цілі. Це є спроба прокласти міст між світською науковою філософією і божеською мудрістю (релігією). Істини розуму та над розумні істини мають найвищу основу у бутті Бога, який і є їх спільним джерелом твердить Аквінський.
Стверджуючи існування Бога, розкриває абсолютну сутність як першопричини буття і отримує абсолютну істину. Між релігією та філософією усуваються бар’єри і відкривається духовна близькість. Істина об’явлення як і істина розуму, мають єдине спільне джерело – Бога. Істина, людина яку отримує шляхом Божої благодаті не заперечує істини відкритої природним шляхом розумом. Коли розум має істинні принципи і правильні висновки він не суперечить змістові віри. Теологія у Аквінського отримує статус вищої священної науки у ній усі істини отримані завдання світу “Об’явлення”. Божій премудрості, а тому є тим, який не можна обминути, абсолютним і найвищим.
4. Містика — надприродні явища і наслідки духовної практики, як зв'язок із потойбічним світом і надприродними силами.[1]. Якщо у містичних переживаннях є безпосередній зв'язок (єднання) з Богом (божественними силами) шляхом аскетизму (офіційно встановлених релігією духовних традиційних практик), тоді говорять про релігійну містику. Згідно з академічною класифікацією релігієзнавства, окультизм, ворожіння тощо не належать до релігійної містики.
Йоан Екгарт фон Гохгайм, відомий також під іменем майстра Екгарта (1260—1327/8) — німецький богослов, філософ і містик. Народився поблизу Ерфурта, в Тюринґії. Слово «майстер» у його імені відповідає академічному титулові, який він отримав у Парижі.
Екгарт не надав вченню завершеної філософської системи.
В основу Екгарт кладе вчення про сутність (Wesen), яку він ототожнює з Богом. Бог є першоосновою та сутністю всіх предметів. На противагу Томи Аквінського, який в Богові вбачає активне начало, Екгарт розглядає в божественній сутності принцип потенціальності. Розуміючи Бога як певну можливість існування всього іншого буття, вважає, що потенційне буття по відношенню до дійсного є чимось лише невідомим, недоступним для розуміння. Першим проявом божественної сутності Екгарт називає природу, проте сутність та природа для нього не дві різні властивості, а Єдине в одній якості. Природа та сутність так відносяться одна до одної, як світло до темної першооснови, від якої воно витікає. Тому Екгарт розуміє під природою сутність об'єктивовану, вже не потенційну, а перетворену в образ. Бог вже не потенційність, але й особистість, яка сама себе визначає. Це процес, який Екгарт ототожнює випроміненою світла сонцем. Бог виводить думку про себе та про свою природу із себе самого, що є здатністю бути Отцем, думка Отця про самого себе є особистість Сина. Таким чином, в одному й тому ж самому суб'єкті відбувається через акт свідомості розподілення на дві особистості; в той же час, ці дві особистості перебувають в абсолютній єдності, що виражається єдиною волею — Святим Духом.
Екгарт каже, що «Бог є світ», та що «Світ є Бог». Ці слова треба розуміти таким чином, що в Богові потенційно полягають всі речі, весь світ. Процес самопрояву Бога є вічно обновлюваним актом. Світ, створений Богом в акті Божої любові, є вічним для Бога. Хоча вічним насправді є тільки триєдинство Бога. А від створення ідеї світу починається час. До створення світу речей, речі перебувають в думці Сина як потенційність. Отець створив Сина, і в своєму триєдинстві створив ідеї речей. Син є прототипом світу, в його природі розкривається вся різноманітність ідей світу. Від милості Божої залежить перехід речі від потенції до актуальності. У вченні про речі, яких Екгарт визнає стільки ж, скільки існує окремих видів речей, Екгарт зближується з вченнями Томи Аквінського та Плотіна, але розходиться з вченням Платона, який за ідеями визнає самостійне існування.
Що стосується порядку, то тут Екгарт притримується законів, запропонованих неоплатонічною школою, а згодом і Псевдо-Діонісієм Аріопагітом: закону передачі життя, згідно з яким життя переходить від вищого сущого до нижчого, поступово послаблюючись; закону іманентності, згідно з яким сутність вищого полягає в сутності нижчого, а не навпаки; закону причетності, згідно з яким нижче перебуває у вищому, оскільки все, що є в ньому подібне до вищого; закону зворотного руху, згідно з яким вже нижче має знайти спокій у вищому як в своєму початку.
Матеріальний світ, за Екгартом, створений для того, щоб людина могла пізнати Бога: душа не може безпосередньо споглядати Бога, як око не може дивитися на сонце. Як усе тварне є засобом для досягнення людиною цієї цілі, так і вона, в свою чергу, є посередником в прагненні тварного до возз'єднання з Богом. Спершу, до гріхопадіння, людина була у єдності з Боги, але зараз зв'язок з Богом порушений.
5. Філосо́фія епо́хи Відро́дження — напрям європейської філософської думки XV–XVI століть. Віддзеркалює соціальний та ідейний рух Відродження (Ренесансу), започаткований в Італії в XIV ст., що в XVII ст. стає загальноєвропейським явищем. Головна відмінність філософії Відродження — антропоцентризм та гуманізм.
Термін «відродження» свідчить про бажання людини повернути щось втрачене, віднайти в минулому відповіді на суттєві світоглядні питання.
Передумовами філософії Ренесансу була криза феодалізму, криза офіційної ідеології Середньовіччя — католицької релігії, а водночас і схоластичної філософії, які зумовили певні соціально-культурні трансформації, пов'язані з капіталізацією суспільства.
Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного творіння, а й космічного буття, її аналізували не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування.
Гуманістичний напрям (XIV — XV століття)[ред. | ред. код]
У філософії Відродження гуманістичний напрям зливався з літературою й набував художньо-образної форми.
У центрі гуманістичних сентенцій стояла людина й пов'язані з нею проблеми природи, історії та мови. Саме поняття «гуманізм» походить від назви духовної течії «studia humanitatis» («вивчення людської природи»), що була орієнтована на античне розуміння людини. При цьому гуманістичний контекст вивчення людини мав прагматичну мету — виховати нову людину з новими якостями, високим рівнем духовних та естетичних цінностей, багатогранністю проявів особистої культури. Рівень освіченості людини був показником її морального самовдосконалення.
Неоплатонівський напрям (середина XV — кінець XVI століття)[ред. | ред. код]
Засновником неоплатонівського напряму епохи Відродження вважають Миколу Кузанського, одного з найвідоміших оригінальних тогочасних мислителів. Микола Кузанський вважав, що можливість пізнання світу дарована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнанною. Наше знання є кінечним, а Бог — безкінечним, кінечний світ природи людина може пізнати, а безкінечного Бога пізнати неможливо. Пізнання без Божих істин веде, зрештою, до «вченого незнання». Бог є найвищою істотою, максимумом Всесвіту. Бог є у всьому, а отже, водночас він є й мінімумом всесвіту. Оскільки людина є творінням Бога, то вона об'єднує в собі як максимум, так і мінімум задля єднання з Богом. Споглядальний спосіб життя не сприяє руху людини до Бога. І навпаки, активний спосіб життя наближає до Бога через прагнення пізнати його в повсякденному житті й індивідуальній творчості.
Натурфілософський напрям (XVI—XVII століття)[ред. | ред. код]
Натурфілософський напрям репрезентований насамперед геніальним представником епохи Відродження Леонардо да Вінчі. Одним з головних своїх завдань Леонардо да Вінчі вважав створення нового методу пізнання, в основі якого лежали досвід і практика. Він критично ставився до релігійного фанатизму, магії та містики, які заперечували закони природи. Але попри все Бог для Леонардо да Вінчі був «великим художником», творцем прекрасного барвистого світу. Створена Богом людина має душу, яка прагне через красу й гармонію поєднатися з Богом. Згідно з Леонардо да Вінчі, гармонія світу існує поряд з дисгармонією (темрявою і трагізмом), що віддзеркалюються в суперечностях людського життя. Бог дає людині свободу волевиявлення, щоб вона самотужки обирала шлях до ангельського існування всупереч повсякденному примітивному (тваринному) способу життя.
Реформаційний напрям (XVI—XVII століття)[ред. | ред. код]
Широкий антикатолицький та політичний рух, який охопив майже всі країни Європи. Реформація віддзеркалила глибоку кризу католицизму й стала показником того, що феодальне суспільство не досягло соціальної мети — подолати надмірну гріховність людей і підготувати їх до приходу Царства Небесного. Реформаційний напрям мав на меті здійснити якісні перетворення в консервативній католицькій ідеології згідно з потребами капіталізації суспільства й створити новий рівень взаємовідносин між віруючими, церквою, державою й суспільством загалом.
ГУМАНІЗМ (від лат. humanus – людяний, людський) – явище культури епохи Відродження, що полягало в новому ставленні до феномену людини; культурна і соціально-політична орієнтація на вищу цінність людини, особистості. У центрі уваги італ. письменників цієї епохи опинилося поняття «людськість» (humanitas), вживане ще Ціцероном. У давніх римлян humanitas протиставлялося barbaritas як римське – варварському; у реліг. свідомості середньовіччя humanitas протиставлялося божественному (divinitas) як вищому і принципово відмінному від людського. Уявлення, опрацьовані в епоху патристики, виходили з категорій істини та благодаті: згідно з ними, язичники не знають ні того, ні іншого; юдеям доступна істина чи закон, дані Мойсеєм, але недосяжний їх сенс; християнам дані у вірі істина (закон) і благодать. Гуманісти співставляли божественну благодать з людським і людяним незважаючи на гріховність людини, оскільки людина по-новому трактувалася ними як образ Божий. У проголошенні ідеологами ренесанс. гуманізму людини гол. цінністю тварного світу бачимо і вивищення люд. особистості, і життєрадісний індивідуалізм, нерідко з нестрим. егоїзмом, але завжди орієнтований на неминучість самост. рішень та повної за них відповідальності.
7. Доба відродження (Ренесанс) визначається як історичний процес ідейного і культурного розвитку напередодні ранніх буржуазних революцій. Її елементи починають виявлятися на пізній стадії феодалізму й обумовлені його розпадом.
Відродження висунуло на перший план зовсім нові політичні проблеми, які виникли разом із кризою феодалізму, розширенням раціонального мислення, розвитком нової структури суспільства.
Це були проблеми, пов'язані, по-перше, з новим баченням людини, рівня його свободи, прав і обов'язків, по-друге, із доступом до влади, оскільки розширювалося коло власників, що приводило до збільшення кількості індивідів, які могли брати участь у прийнятті політичних рішень. Найбільш відомим та видатним представником доби Відродження був італійський мислитель Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Його найвідоміший політичний трактат – "Государь". Також серед найбільш відомих є такі праці як "Роздуми про першу декаду Тіта Лівія" та "Флорентійські літописи".
Макіавеллі відокремлює політику від теологічних та релігійних уявлень. Політика – це лише автономна сторона людської діяльності, вона є втіленням свободної людської волі в рамках необхідності. Політику визначає не бог чи мораль, а сама практика, природні закони життя та людська психологія.
Розвиток гуманітарних наук і, зокрема, суспільно-політичних теорій Нового часу, проходить у річищі програмного відбиття свідомих інтересів і поглядів прогресивних прошарків суспільства.
Цей період являє собою час поступової стагнації економічного розквіту італійських міст, а центр економічного розвитку поступово переміщується до Англії, Голандії й, частково, до Франції.
Діяльність Н. Макіавеллі. Новий погляд на людину зумовлював пошуки обґрунтувань сутності суспільства і держави. Визнання людини як індивідуальності так чи інакше диктувало межі цих пошуків. Одним із перших серед них була концепція, запропонована італійським суспільним діячем, мислителем, істориком і воєнним теоретиком Ніколо Макіавеллі (1469 –1527 рр.). він мав певний досвід суспільно-політичної діяльності: близько чотирнадцяти років обіймав посаду секретаря Ради десяти Італійської республіки виконував важливі дипломатичні доручення.
Після перевороту, що перевернув владу Медичі, Н. Макіавеллі запідозрили у зраді й змові: він був звільнений з усіх посад, і останню частину свого життя прожив у своєму маєтку поблизу Флоренції. Там Н. Макіавеллі написав більшість своїх творів, головним з яких є загальновідома праця “Государ”.
Складна і суперечлива природа людини на погляд Н. Макіавеллі. Дослідники зазначають незаперечну популярність праць Ніколо Макіавеллі серед державних діячів більш пізнього періоду. Його роботи вивчав У. Черчілль, їх поважав О. Бісмарк, з ними був обізнаний А. Гітлер. Є підстави стверджувати, що ними користувався Й. Сталін.
Природа людини складна й суперечлива, вважав Ніколо Макіавеллі. В її основі лежить природний егоїзм, що зумовлюється матеріальним інтересам. Егоїзм підштовхує людину до гріховності. Щоб цього не сталось, її треба виховувати. Найбільш ефективний механізм виховання – держава, а не церква, як вважали теологічні філософи.
Служіння державі, зміцнення її позицій – мета і сенс буття людини. У цьому ж Ніколо Макіавеллі вбачав запоруку реалізації людського щастя.
Матеріальний інтерес – головний інтерес суспільного буття людини. Людина, писав флорентійський філософ, скоріше забуде смерть батька, ніж вилучення майна. Ці слова стали крилатими, поширеними в усьому світі, а в філософії Ніколо Макіавеллі – спірними.
За Ніколо Макіавеллі, матеріальний інтерес (ширше – приватна власність) є рушійною силою суспільного розвитку. Проте матеріальні інтереси різних людей зіштовхуються. Саме тому й потрібна держава як механізм реалізації інтересів і майнових суперечок людей. Водночас держава має виконувати політичні функції. Ніколо Макіавеллі відкидає релігійне навчання про державу, обґрунтовує розуміння державної влади як юридичної організації, що базує свою діяльність на певних законах.