1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30
Ім'я файлу: ЛЕКЦІЇ_Конституц_право_зар_країн.doc
Розширення: doc
Розмір: 1848кб.
Дата: 21.04.2022
скачати
Пов'язані файли:
Аналiз табличних даних.doc
Основи побудови систем штучного інтелекту_ Лекція 1.pdf
Реферат_Сидорчук_ДВ-91.doc
Курсовая работа Мандрица В. РП-17(3).docx
Текущий контроль 2.docx
Progr-pidgot-alpinis-ukr-yaz.doc
bestreferat-203983.docx
Курсова робота_демо.docx


КИЇВСЬКИЙ ІНСТИТУТ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ТА ПРАВА

НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

Кафедра кримінального права процесу і криміналістики

ФОНДОВА ЛЕКЦІЯ
з курсу «Конституційне право зарубіжних країн»
ТЕМА
ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, ДЖЕРЕЛА ТА СИСТЕМА ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ


Київ 2021


План лекції

Тема 1. ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, ДЖЕРЕЛА ТА СИСТЕМА ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
Вступ

  1. Поняття і суть державного (конституційного) права як галузі національного права кожної країни.

  2. Предмет і метод правового регулювання в державному праві зарубіжних країн, /далі ДПЗК/.

  3. Принципи ДПЗК. Система основних інститутів державного права в зарубіжних країнах.

  4. Норми конституційного права і конституційні правовідносини.

  5. Конституційно-правове регулювання.

  6. Цінність вивчення курсу ДПЗК. Система навчальної дисципліни ДПЗК.



1. Конституційне право як галузь права – в зарубіжних країнах

Конституційне право в кожній зарубіжній країні — це основоположна, фундаментальна галузь усієї національної системи права, Як і будь-яка інша галузь права, вона становить сукупність конституційно-правових норм, що закріплюють економічну, політичну й соціальну основи держави; права та обов'язки громадян (підданих); форми правління, державного устрою; політичний режим; організацію, компетенцію і порядок діяльності вищих і місцевих органів державної влади й управління; виборче право і виборчу систему. Ці норми встановлюються органами вищої державної влади і виражають волю панівних соціальних верств суспільства. Такі правові норми закріплюються в системі конституційних актів і спираються на примусову силу держави.

2.Визначаючи предмет державного права як галузі в системі національного прана, слід звернути увагу на те, що всю сукупність норм державного права поділено на окремі групи норм — певні правові інститути зі стійкою сукупністю однорідних норм, які регулюють конкретний вид суспільних відносин. Це зумовлює структуру державного прана як галузі відповідної національної системи права.

Конституційне право як фундаментальна галузь права становить основи адміністративного, фінансового, цивільного, кримінального, екологічного права та ін.

Конституційно-правові відносини, їх предмет і склад. Конституційне право, як і будь-яка галузь національного права, має свій окремий об’єкт регулювання. Це усталена сукупність різноманітних суспільних відносин, які складаються у процесі здійснення державної влади, її формування та взаємодії між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади. Ці відносини набувають правового характеру і перетворюються на конституційно-правові, оскільки вони врегульовані нормами конституційного права.

Суб'єктами конституційних правовідносин вважають таких учасників соціальних зв'язків у сфері здійснення державної влади, які мають конституційну правосуб'єктність і відповідний правовий статус. Традиційно — це глава держави (президент, монарх, президія представницького органу влади); парламент, його палати, голови палат, депутати; уряд, прем'єр-міністр, міністерства, центральні відомства, міністри; органи конституційного нагляду, конституційний суд; місцеві органи влади та управління, муніципалітети; федеральні органи державної влади; громадяни (піддані).

Правовий статус суб'єктів конституційних правовідносин відзначається різноманітністю складу і широтою сфер правового регулювання. Насамперед необхідно згадати конституційні правовідносини між центральними органами державної влади, наприклад, між главою держави і парламентом, парламентом і урядом, між главою держави та урядом у випадках контрасигнатури прем'єром чи міністрами актів монарха чи президента; між главою держави, парламентом і урядом, з одного боку, та органами конституційного нагляду — з іншого, у порядку опротестування останніми нормативно-правових актів, прийнятих згаданими центральними органами влади.

З начна кількість конституційних правовідносин існує у федеративних державах між союзом в особі його органів державної влади та окремими суб'єктами федерації, між окремими членами федерації тощо. Між центральними органами державної влади та муніципалітетами конституційні правовідносини складаються через здійснення «адміністративної опіки», внаслідок розпуску муніципалітетів, усунення від посади мерів, при вирішенні муніципальних спорів тощо.

Чільне місце посідають конституційні правовідносини між громадянами (підданими), з одного боку, та центральними органами державної влади — з іншого, які виникають під час виборів, проведення референдуму чи плебісциту, при запровадженні у життя народної ініціативи. Не менш важливе значення мають конституційні правовідносини, що складаються між громадянами та муніципалітетами на виборах до органів місцевого самоврядування, при відкликанні членів муніципальних рад тощо.

Об'єкт конституційних правовідносин — це різного роду обставини, або фактичні умови, що потребують юридичного опосередкування. В юридичній науці під об'єктом правовідносин розуміють два його рівні (аспекти): безпосередній і зовнішній. Об'єктом конституційних правовідносин є те, на що спрямований правовий вплив у конкретному соціальному зв'язку. Такими об'єктами є воля і свідомість суб'єктів — учасників правовідносин. Наприклад, з появою правотворчих правовідносин важливо завжди повніше враховувати інтереси, волю і рівень свідомості суб'єктів, які беруть участь в обговоренні та прийнятті закону, і (окрема, у виборчому процесі результат багато в чому залежить під того, як враховуються інтереси, воля і свідомість виборців, рівень їхнього психічного стану.

До об'єктів конституційних правовідносин належать законодавча, установча, контрольна діяльність представницьких органів влади, і правотворча діяльність уряду, вибори представницьких органів держави, референдум, порядок здійснення прав і свобод громадян, нагляд і контроль за місцевими органами влади та управління.

Розкриваючи сутність і зміст конституційних правовідносин, необхідно звернути увагу на те, що вони, на відміну від інших, завжди мають політичний характер, оскільки всебічно пов'язані з різноманітною діяльністю держави.

Отже, конституційні правовідносини, що складаються у порядку здійснення державними органами своїх повноважень, однозначно мають політичний характер. Саме така властивість конституційних правовідносин визначає їх фундаментальну природу і особливе місце в системі правовідносин.

Джерела конституційного права. Джерелами конституційного прана в зарубіжних країнах є нормативні акти, що містять норми, які регулюють конституційно-правові відносини. Головним джерелом цієї галузі права в переважній більшості країн (виняток становлять, деякі мусульманські держави) - є конституція - Основний закон. Зумовлено це не тільки верховенством цього нормативно-правового акта в загальній системі правових джерел. Це пов’язано також і з тим, що саме в конституції зафіксовано основні права і свободи, принципи суспільного і державного устрою. У конституції дістають відбиток і закріплення ті цінності й ціннісні орієнтири, що визначають (або мають визначати) суспільний і державний розпиток. Конституція фіксує, таким чином, принципи, яких зобов’язані дотримуватися у своїй повсякденній практичній діяльності всі суб'єкти конституційного права, починаючи від індивіда і закінчуючи державою (або навпаки - починаючи з держави і закінчуючи індивідом). Конституційні принципи лежать в основі побудови всієї системи права і багато в чому визначають характер галузей, що її утворюють. До інших джерел належать:

1) конституційні закони (вносять зміни до конституції або доповнюють її);

2) органічні законі (приймаються на основі бланкетних, тобто відсилочних, норм конституції, зазвичай регулюють будь-який інститут конституційного права в цілому). Ці два види законів приймаються в ускладненому порядку;

3) звичайні закони (регулюють окремі питання, наприклад, закон про вибори президента);

4) надзвичайні закони (відповідно до самої конституції, ці закони можуть відхилятися від її положень, але приймаються тільки на короткий термін, зазвичай на кілька місяців, хоча і з правом парламенту продовжити цей термін);

5) внутрішньодержавні публічно-правові договори (наприклад, угода про поділ Чехословаччини на Чехію і Словаччину від 1 січня 1993 року, Конституційний договір 1998 року між Молдовою і самопроголошеною Придніпровською республікою про те, що остання залишається республікою в складі Молдови);

6) регламенти парламентів і їх палат, що встановлюють внутрішню організацію і процедуру роботи цих органів. Вони приймаються або у формі постанов кожною палатою для себе і не вимагають схвалення іншої палати (Німеччина), або у формі закону при однопалатному парламенті (Китай);

7) акти глави держави і виконавчої влади (укази монархів, декрети президентів, постанови уряду, акти міністрів деяких відомств, наприклад, постанови центральної виборчої комісії про порядок складання списків виборців). Особлива роль серед актів виконавчої влади належить актам, що мають силу закону (вони видаються на основі делегування повноважень парламентом, як, наприклад, у Великобританії), або на основі регламентарної влади, яка за конституцією належить уряду (Італія), або відповідно до надзвичайних повноважень президента (Франція);

8) акти органів конституційного контролю (конституційних судів, конституційних рад та ін.), які дають офіційні тлумачення Конституції, визначають, чи відповідають конституції ті або інші закони;

9) судові прецеденти (особливо в англосаксонському праві) - рішення судів вищих інстанцій, які публікуються ними і стають основою для прийняття іншими судами аналогічних рішень у подібних справах;

10) конституційний звичай - створене в практиці єдино подібної діяльності органів держави правило, яке має усний характер, спирається на консенсус (згода) учасників відносин і не користується судовим захистом у разі його порушення;

11) релігійні джерела, особливо в монархічних державах з феодальними і родовими пережитками, зокрема з питань про престолонаступництво. В деяких мусульманських країнах конституцію замінює Коран - священна книга, що містить, як вважають, запис проповідей пророка Мухаммеда, в інших країнах Коран вважають актом, вищим за конституцію;

12) правова доктрина (рідко і лише в окремих країнах суди ґрунтують свої рішення з конституційних питань не тільки на правових актах, а й на працях видатних юристів, фахівців конституційного права);

13) міжнародно-правові акти, наприклад, Європейська конвенція про права людини 1950 року, Договір ФРН і НДР про процедуру об'єднання Німеччини і про проведення виборів у парламент 1990 року, Маастрихтський договір 1992 року про створення Європейського Союзу. Ратифікації цього договору передували перегляди конституцій цілої низки держав (Франції, ФРН, Ірландії та інших членів ЄС);

14) на локальному рівні — в суб'єктах федерації, автономних утвореннях діють свої джерела конституційного права (наприклад, конституції штатів США, конституції кантонів Швейцарії, конституції автономних республік Росії). В містах зазвичай є свої міські статути, хартії міст, що регулюють місцеве самоврядування;

15) у державах із тоталітарними режимами найважливіше конституційне (і навіть понадконституційне) значення мають акти (партійні документи) правлячих (єдиних) партій.
2.1/ Конституційне право зарубіжних країн як наука

Конституційне право зарубіжних країн як наука становить цілісну систему теоретичних узагальнень, що досліджує національне конституційне право кожної держави, вбачаючи у ньому фундаментальну галузь правової системи. Ця наука вивчає всі основні інститути державного права як з точки зору їх особливого, так і загального з огляду на схожість за змістом окремих інститутів права світової системи. До того ж, у зв'язку зі співвідношенням загального й особливого має визначитися і єдине — окремі інститути національного конституційного права. Наприклад, порівнюючи конституційне право Німеччини та Франції, слід зазначити загальне — належність до романо-германської правової системи, а також особливе у змісті правових інститутів президентства, у виборчих системах. Певною мірою таке порівняння спричинене умовами розвитку держав і характером формування конституціоналізму як загального наукового напряму.

Перші спроби наукового пояснення питання про те, що має вивчати конституційне право як наука, зробили представники формально-юридичної течії, яка склалася у XX ст. Відомі представники так званої історичної школи права (Г. Еллінек — у Німеччині, А. Есмен — у Франції, Ф. Кокошкін — у Росії та ін.) стверджували, що конституційне право має бути тільки юридичною наукою, незалежною від будь-якого філософського та соціологічного впливу.

Крайнім виразом юридичного напряму є чиста теорія права Г. Кельзена, за якою безпосередньо ототожнюють державу і право та вважають, що держава — це не що інше, як система правових норм, і, отже, конституційне право — ядро цієї системи.

На початку XX ст. виник соціологічний напрям, який на перше місце висунув не юридичні поняття, а питання про політичне призначення тих або інших конституційно-правових інститутів. Представники цієї школи вважають, що держава — це, по-перше, орган централізації економічного життя, по-друге, — суспільство, де існує поділ на керуючих і керованих, на владних і підвладних. Згодом на основі цього напряму утворилася так звана політична наука, безпосередньо розроблена французькими викладачами конституційного права, яка фактично замінила колишнє державознавство. За своїм обсягом політична наука виходить далеко за традиційні межі державно-правового регулювання, оскільки об'єктом її дослідження є не тільки безпосередньо конституційні інститути, а й профспілки, система лобізму, церква, різні об'єднання, преса тощо. В основу покладено вчення про роль політичних партій у конституційному устрої.

Сучасна наука конституційного права має як політичний характер, оскільки об'єктом її дослідження є найважливіші політичні інститути (державна влада у сукупності з іншими: статус особистості, виборчі системи тощо), так і юридичний, бо у переважній більшості об'єктом дослідження є система правових нормативних приписів конституцій і конституційних законів тієї чи іншої держави. Крім того, у державному праві як науці застосовують відповідні юридичні методи пізнання: прийоми систематизації чинного законодавства, його юридичного аналізу та тлумачення. У сукупності все це і визначає юридичний і соціально-політичний характер власне науки конституційного права зарубіжних країн.

На наш погляд, певний інтерес становлять міркування про систему науки порівняльного правознавства одного з її засновників — Рене Давида. Узагальнюючи досвід міжнародних правових поглядів, він запропонував класифікувати систему на англосаксонську, романо-германську, релігійно-традиційну та радянську. В основу своєї класифікації він поклав аналітичний метод узагальнення найістотніших характеристик тієї чи іншої правової сім'ї. Слід зазначити, що науку порівняльного правознавства було започатковано у відомому французькому університеті — Сорбонні — ще 1905 р. з лекції професора Раймона Салейля, згодом вона дістала загальне визнання, розвинулася в усіх країнах світу і сформувалася у відповідні міжнародні наукові центри — інститут порівняльного права у Барселоні, Міжнародний інститут порівняльного права в Гаазі та ін. — кожний з яких систематично провадить наукові конференції та видає журнали. Крім того, у практику законодавчої діяльності кожної сучасної держави увійшло обов'язкове правило: під час опрацювання будь-якого нового законопроекту до нього неодмінно додаються тексти аналогічних законів, прийнятих в інших державах, з відповідними супровідними поясненнями.

Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посіб / М.С. Горшеньова, К.О. Закоморна, В.О. Ріяки та ін.; За заг. ред. В.О. Ріяки. – 2-е вид., допов, і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 5-13

1. Конституційне право як наука

Конституційне право кожної країни можна визначити як складову частину правової системи, її галузь. Ця галузь досліджується на рівні спеціальної юридичної науки.

Наука конституційного права є єдиною юридичною галузевою наукою, проте предмет її подвійний. Предмет цієї науки становить, по-перше, відповідна галузь національної правової системи, по-друге, галузі конституційного права зарубіжних країн. Наука вивчає конкретний зміст галузі (галузей) конституційного права, її окремих інститутів і норм, на підставі чого визначаються закономірності розвитку самої галузі. До кола питань цієї науки входить також реалізація конституційно-правових норм, її предмет охоплює механізм дії таких норм. Іншими словами, предмет науки конституційного права становить не тільки нормативний матеріал, а й державна практика, що існує на його основі і навіть склалася поза сферою юридичної регламентації.

Однак цим не обмежується предмет науки конституційного права, її проблематика включає розробку теоретичних положень, пов'язаних зі змістом відповідної галузі, її основними категоріями і поняттями тощо. Важливим завданням науки конституційного права є дослідження питань ефективності конституційно-правового регулювання, аналіз зв'язків у сфері взаємодій правових норм і суспільних відносин. Крім того, перед вітчизняною наукою конституційного права стоять завдання виявлення і дослідження тих засобів регулювання, які б відповідали потребам національного державотворення.

Наука конституційного права відрізняється від відповідної галузі своєю системою, яка збігається з системою галузі лише в цілому і в головному. В системі науки є розділи, яких немає і не може бути в системі галузі, наприклад поняття конституційного права, його предмет, суб'єкти тощо. Ці питання не входять до змісту конституційного права як галузі, проте без них практично не існує сама наука конституційного права. Це не виключає тісного зв'язку між галуззю і наукою, який виявляється в тому, що розвиток науки супроводжує еволюцію галузі. Потреби суспільного і державно-політичного життя спонукають до пошуку рішень у сфері конституційно-правового регулювання, стимулюють розвиток науки. Водночас наука не тільки коментує характер і зміст такого регулювання, а й визначає напрями його розвитку. Багато концепцій, ідей спочатку були сформульовані в теорії і лише з часом реалізовані на практиці.

Формування науки конституційного права за рубежем має свою історію. Характеристики державної влади та її функціонування можна знайти в творах давньогрецьких мислителів. Щоправда вчені тих часів зосереджувалися на аналізі наявних тоді державних форм, а не на питаннях їх регулювання. До того ж самі державні форми звичайно розглядалися ними лише як підґрунтя для філософських і політичних узагальнень, а не як предмет спеціального дослідження. Перші справжні теоретичні розробки державно-правового характеру з'явилися в XVII—XVIII ст.ст. Як цілісна наука конституційне право сформувалося у другій половині XIX ст. Нині існує багато напрямів і шкіл цієї науки.

Початки вітчизняної науки конституційного права також лежать у минулому. Розвиток ідей національного державотворення сприяв появі конституційних проектів українських мислителів, учених і політиків XVIII—XX ст.ст. Більшість з них, формуючи теорію державності, досліджувала зарубіжний досвід і нерідко посилалася на нього.

На терені України у складі СРСР питання конституційно-правового розвитку зарубіжних країн вивчали нечисленні вчені в наукових установах і навчальних закладах, їхні розробки склали частину багажу радянської правової науки і були відповідним чином ідеологічно орієнтовані. Сьогодні перед наукою конституційного права стоїть завдання об'єктивного, по-справжньому наукового дослідження теорії і практики зарубіжного конституціоналізму.

Наука конституційного права тісно пов'язана з іншими юридичними науками — загальнотеоретичною, історичною і галузевими. Теорія держави і права формулює найбільш загальні положення, на яких грунтуються конституційно-правові дослідження. Історія держави і права пропонує необхідну інформацію і узагальнення. Зв'язок науки конституційного права з галузевими юридичними науками більш складний. Кожна галузева наука звичайно охоплює дослідження, присвячені характеристиці відповідної галузі за рубежем. Значення науки конституційного права полягає передусім у тому, що вона пропонує не тільки інформацію, а й розроблену методологію.

Співвідношення науки конституційного права і політології (політичної науки) має свої особливості. Предметом політологічних досліджень є всі без винятку елементи політичної системи, предметом науки конституційного права — лише один з них — держава. Політологічні дослідження грунтуються на узагальнених підходах до свого предмета. У цьому вони подібні до теоретико-правових. Більшість розділів науки конституційного права конкретизована за змістом і має не тільки теоретичний, а й практичний характер. Відрізняється політологія від юридичних наук, зокрема від науки конституційного права, також своїм апаратом наукового аналізу і пізнання.

Наука конституційного права, як і кожна юридична наука, має свої специфічні методи дослідження. За умов необхідності вивчення відповідних галузей права великої кількості країн майже універсального значення набуває порівняльна-правовий (компаративний) метод. Використання цього методу створює додаткові можливості як для глибокого і всебічного дослідження галузей конституційного права окремих країн, так і для визначення загальних закономірностей розвитку теорії і практики зарубіжного конституціоналізму в цілому.

Важливу роль у вивченні конституційного права відіграють систем ний і структурно-функціональний методи. Конституційно-правові інститути утворюють певну систему, в рамках якої кожний з них займає своє місце, і всі вони взаємодіють. Системний метод допомагає визначити місце і роль кожного з державних інститутів у механізмі здійснення влади. Водночас на основі цього методу можна дослідити державний механізм як ціле, що, в свою чергу, розширює уявлення про його окремі ланки.

Структурно-функціональний метод також сприяє глибшому вивченню змісту галузі конституційного права та її конкретних інститутів. Відповідна характеристика державних органів розкриває не лише конституційні повноваження, а й зміст владної діяльності цих органів, їхні реальні функції. Тільки за допомогою структурно-функціонального методу можна з'ясувати фактичне співвідношення органів законодавчої і виконавчої влади у конкретній країні, справжню компетенцію уряду тощо. В цілому структурно-функціональний метод допомагає визначити, наскільки теорія тієї чи іншої конституційної системи відповідає її практиці.

Згадані методи становлять методологічну основу науки конституційного права, саме вони характеризують цю науку, хоча вона і не обмежується ними.

2.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

скачати

© Усі права захищені
написати до нас