Вінницький національний медичний університет
ім. М.І.Пирогова
Кафедра медицини катастроф та військової медицини
Методичні матеріали до практичного заняття для студентів
З дисципліни Безпека життєдіяльності,
основи охорони праці
Тема 4:Забезпечення безпеки життєдіяльності людини.
Практичне заняття №1
Вінниця - 2020
Тема 4:Забезпечення безпеки життєдіяльності людини.
Кількість академічних годин - 2.
Вид заняття - практичне заняття №1.
Мета заняття:
Навчальна мета:
Засвоєння студентами теоретичних основ здоров’я людини та сутність науки валеології та санології.
Виховна мета : Сформувати у студентів активну позицію та направленість відносно духовного, психічного, фізичного та соціального аспектів здоров’я.
Навчально-методичне та матеріально-технічне забезпечення лекції:
Література:
Основна література:
Безпека життєдіяльності, основи охорони праці: Навч. Посібник / За ред. Проф..О.П.Яворовського. – Київ ВСВ «Медицина», 2015. – 288 с.
Желібо Е.П., Заверуха Н.М., Зацарний В.В. Безпека життєдіяльності .- Київ, “ Каравела” 2003.-323 с.
Кочін І.В., Черняков Г.О. і сп. Охорона праці та безпека життєдіяльності населення у надзвичайних ситуаціях. – Київ, “ Здоров’я” 2005.-430с.
Щедрина А.Г. Онтогенез и теория здоровья. Методологические аспекты. « Наука» 1989.-135с.
Панкратова Н.В., Попов В.Ф., Шиленко Ю.В.: Здоровье- социальная ценность. –Москва, « Мысль» 1989.-237 с.
Климова В.И., Человек и его здоровье. М.: Знание, 1990.-224с.
Войтенко В.П., Здоровье здоровых.-Киев, « Здоровье» 1991.-239с.
Брехман И.И. Валеология- наука о здоровье. – Москва, « Физкультура и спорт» 1990.-186с.
Додаткова література:
Лещинский Л.А. Берегите здоровье. М.: « Медицина « 1995.- 64с.
Основні питання, що підлягають вивченню:
Здоров'я людини як медико-біологічна та соціальна категорія. Духовний, психічний, фізичний, соціальний аспекти здоров'я людини та дітей зокрема.
Здоров'я і патологія. Валеологія та санологія, визначення, сутність і предмет їх вивчення.
Показники індивідуального здоров'я людини.
Фактори, що забезпечують стабільність здоров'я. Фактори ризику та групи ризику.
Поняття про спосіб життя, його особливості у сучасних умовах.
Здоров’я людини і працездатність. Динаміка працездатності.
Втома, вплив на безпеку людини. Раціональні режими.
Здоров'я людини як медико-біологічна та соціальна категорія. Духовний, психічний, фізичний, соціальний аспекти здоров'я людини та дітей зокрема.
Вивчення різних аспектів здоров'я як якісної цінності людини та суспільства, вивчення складних взаємозв'язків між чинниками навколишнього середовища та здоров'ям людей є важливим завданням дисципліни «Безпека життєдіяльності».
Людство увійшло в складний період історії свого існування, коли воно уже оволоділо величезним науково-технічним потенціалом, але ще не навчилося ним безпечно користуватися. Поширення антропогенного тиску на природу, швидка урбанізація порушили регенераційні механізми у природі та поклали початок її прогресуючому руйнуванню. Це поставило під загрозу здоров’я та життя сучасного і майбутніх поколінь людей, існування всієї людської цивілізації.
У 1983 р. 38-а сесія Генеральної Асамблеї ООН створила Міжнародну комісію з навколишнього середовища та розвитку, яка обґрунтувала необхідність глобальної переорієнтації соціального, економічного, технічного та культурного розвитку, здійснення для цього відповідних національних і загальнопланетарних проектів.
Вирішення проблеми захисту навколишнього середовища та здоров’я людини потребує наукового обґрунтування, подальшого удосконалення, розробки форм впровадження і досягнення якнайбільшого рівня застосування комплексу заходів для забезпечення БЖД людини. У системі цих заходів першочерговою є необхідність екологічного та валеологічного виховання населення, у тому числі учнів та студентів.
Здоров'я людини визначається комплексом біологічних (спадкових і набутих) і соціальних факторів. Останні мають настільки важливе значення в підтримці стану здоров'я або в появі і розвитку хвороби, що у преамбулі статуту Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) записано: «Здоров'я — це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад». Таке визначення поняття «здоров'я» є найбільш чітким, зрозумілим і повним і охоплює насамперед біологічні, соціальні, економічні, наукові, етичні аспекти даної проблеми.
Забезпечення безпеки життєдільності людини потребує впровадження низки ефективних заходів, спрямованих на збереження і укріплення здоров'я. Філософська категорія здоров'я включає такі складові: біологічну, соціальну і духовну.
Біологічна складова здоров'я - природний стан організму, елементи якого передаються від батьків. Біологічні ознаки - фізіологічно нормальний стан і функціонування організму, які передбачають досконалість саморегуляції і самовідновлення організму, гармонію фізіологічних процесів як наслідок максимуму адаптації. Здоров'я -- норма, оптимальна зона (функціональний оптимум), в межах якої організм не переходить на патологічний рівень саморегуляції.
Соціальна складова здоров'я - міра соціальної активності, діяльності, ставлення людини до світу, здатність до повноцінного виконання основних соціальних функцій. На стан здоров'я впливають такі соціальні чинники, як добробут, умови праці, відпочинок, харчування, медичне забезпечення, рівень культури тощо.
Духовна складова здоров'я - гармонійний розвиток духовних і фізичних сил організму в органічній єдності. Духовність - категорія, яка має завжди позитивний потенціал. Під впливом духовності формуються критерії добра і зла. Духовні якості індивіда, його сприйняття складових духовної культури людства - освіти, науки, мистецтва, релігії, моралі, етики, - суттєво впливають на реалізацію біологічних і соціальних функцій.
Виділяють такі рівні здоров'я:
- суспільний, що характеризує стан здоров’я населення загалом і виявляє систему матеріальних і духовних відносин, які існують у суспільстві;
- груповий, зумовлений специфікою життєдіяльності людей певного колективу та безпосереднього оточення;
- індивідуальний, сформований як в умовах впливу всього суспільства, так і на основі фізіологічних і психічних особливостей індивіда, його способу життя і є найвищою цінністю.
Здоров'я населення характеризується комплексом медичних і демографічних показників:
- захворюваність (поширеність на 1000 осіб населення, захворюваність з тимчасовою втратою працездатності (ЗТВП) - на 100 працюючих);
- фізичний розвиток (антропометричні, фізіометричні показники);
- інвалідність (на 1000 осіб населення);
- середня очікувана тривалість життя (роки);
- смертність загальна (в %о);
- смертність дитяча (в %о.)
Рівні і показники суспільного здоров'я об'єднуються поняттям «громадське здоров'я» (Public Health).
Уявлення про здоров'я як єдине ціле, що складене із взаємозалежних частин, лежить в основі відомої програми здорового способу життя. Ця ідея схематично представлена у вигляді стилізованої п'ятипелюсткової квітки. Її стебло і стовбур відображають духовний аспект здоров'я, а п'ять пелюсток - фізичний, емоційний, інтелектуальний, соціальний і особистісний аспекти здоров'я: фізичний - обсяг фізіологічних (функціональних) резервів; емоційний - пов'язаний із розумінням своїх почуттів і вмінням їх виражати; інтелектуальний - рівень інформації для організації свого здоров'я; соціальний - усвідомлення себе як корисної частини соціуму; особистісний - усвідомлення себе як особистості, яка здатна до самореалізації; духовний - усвідомлення зв'язку між зовнішнім і внутрішнім світом людини, своєї причетності до живої та неживої природи, прояв морального потенціалу. Без духовності не можна подолати хворобу, бути здоровою і щасливою людиною.
Аспекти здоров’я
Здоров'я і патологія (хвороба). Валеологія та санологія. Визначення поняття, предмет вивчення.
Існує більше 100 дефініцій, в яких використовуються різноманітні критерії сутності здоров'я. Крім визначення поняття здоров'я за формулюванням ВООЗ подамо ще ряд визначень.
Здоров'я (норма) - оптимальна зона (функціональний оптимум), в межах якої організм не переходить на патологічний рівень саморегуляції.
Здоров'я - якість пристосування людини до умов життєвого середовища. Здатність організму реалізувати свої біологічні і соціальні функції.
За визначенням акад. М.М. Амосова (1987), здоров'я - це сума резервних потужностей основних функціональних систем організму.
В.П. Казначеєв (1972) трактує здоров'я як динамічний стан збереження і розвитку біологічних, фізіологічних, психологічних функцій, оптимальної працездатності і соціальної активності людини при максимальній тривалості її життя.
Здоров'я здорової людини, групи людей та суспільства вивчає гігієна. Здоров'я в ієрархії потреб людини повинно займати головне місце. Коли головною метою життя стають матеріальні блага і для їх досягнення людина нехтує духовним і фізичним удосконаленням, настає порушення гармонійності розвитку особистості, втрачається здоров'я, розвивається патологічний стан. Саме на цьому наголошував давньогрецький філософ Сократ (469--399 рр. дон. е.) - здоров'я не все, але все без здоров'я ніщо.
Патологія -- це порушення нормальної життєдіяльності організму. Також так називається наука про хвороби.
За визначенням Д.О. Альперна, хвороба - це складна реакція організму на вплив хвороботворного чинника, якісно новий процес життєдіяльності, що виникає внаслідок розладу взаємодії організму з навколишнім середовищем, характеризується обмеженням або порушенням регуляції функцій, пристосованості, зменшенням працездатності та корисної трудової діяльності.
Стан хворої людини (етіологію, патогенез, клініку, лікування, реабілітацію) вивчає лікувальна медицина.
ІЛ. Брехман (1980) вперше висловив ідею про необхідність зробити предметом дослідження здоров'я індивіда, що стало поштовхом до становлення нового наукового напряму - валеології
В Україні вивчення проблем валеології започаткував і продовжує розвивати Г.Л. Апанасенко. За його визначенням, валеологія (лат. valeo -- здоров'я, бути здоровим) - міждисциплінарний науковий напрямок, що розглядає причини індивідуального здоров'я, шляхи його забезпечення, формування та збереження в конкретних умовах життєдіяльності.
Пізніше самостійними науковими дисциплінами стали медична валеологія і педагогічна валеологія. Медична валеологія одержала визначення як санологія.
Санологія (лат. Sano - лікувати, оздоровлювати, медична валеологія) - вивчає фізіологічні механізми індивідуального здоров'я, розробляє методи діагностики і оцінки його рівня та обґрунтовує рекомендації щодо забезпечення індивідуального здоров'я і здорового способу життя. Предметом валеології (санології) є індивідуальне здоров'я, його механізми і можливості управління ними, а об'єктом валеології - індивіди у всьому діапазоні здоров'я: практично здорові люди і люди, які знаходяться у так званому третьому стані (передхвороба, неповне здоров'я).
Третій стан - перехідний стан між здоров'ям і хворобою, що передбачає можливість розвитку патологічного процесу внаслідок зниження резервів здоров'я без зміни сили діючих факторів, умов життєдіяльності (Г.Л. Апанасенко, 2001). У третьому стані резерви нормального функціонування систем організму зміщено у бік виснаження. В цьому стані організм витрачає енергію тільки на збереження життя. Третій стан - це стан неповного здоров'я. Він включає донозологічний і преморбідний стан. Межею переходу від стану здоров'я до донозологічного стану є той рівень здоров'я, який не може компенсувати зміни, що відбуваються в організмі під впливом негативних факторів.
Завданням валеології є:
- конкретизація сутності індивідуального здоров'я;
- розробка методології та методів формування, збереження і зміцнення індивідуального здоров'я;
- діагностика (кількісна оцінка) рівня і резервів здоров'я практично здорової людини і прогнозування здоров'я;
- формування мотивації на здоровий спосіб життя;
- розробка та реалізація індивідуальних оздоровчих програм;
- виявлення осіб із низьким рівнем здоров'я і здійснення первинної та вторинної профілактики.
3. Показники індивідуального здоров'я людини.
Фундаментальною проблемою валеології є ставлення до поняття індивідуального здоров'я. Г.Л. Апанасенко (2001) трактує індивідуальне здоров'я як динамічний стан людини, який визначається резервами механізмів самоорганізації (саморегулювання, самовідновлення, самовідтворення) і характеризується енергетичним, пластичним, інформаційним (регуляторним) забезпеченням процесів самоорганізації, є основою здійснення біологічних і соціальних функцій. Відомо, що здоров'я людини формується в непорушній єдності біологічних, психологічних, соціальних та екологічних факторів. Визнання соціальної суті людини передбачає глибше вивчення закономірностей розвитку індивідуального здоров'я. Р.І. Айзманом (1996) визначено комплекс показників індивідуального здоров'я. Більшість із них можуть бути оцінені кількісно, що дає змогу виявити слабкі показники і планувати щодо них оздоровчі заходи.
| Показники | Характеристики |
| Генетичні | Генотип, відсутність дизембріогенезу, спадкових дефектів |
| Біохімічні | Показники біологічних рідин і тканин організму |
| Метаболічні | Рівень обміну речовин у стані спокою і після навантажень |
| Морфологічні | Рівень фізичного розвитку, тип конституції (морфотип) |
| Функціональні | Функціональний стан органів і систем: а) норма спокою; б)норма реакції; в) резервні можливості, функціональний тип |
| Психологічні | Емоційно-вольова та інтелектуальна сфери, сфера мислення; домінантність півкулі мозку, тип вищої нервової діяльності (ВНД), темперамент, тип домінуючого інстинкту |
| Соціально-духовні | Цільові установки, етичні цінності, ідеали, рівень домагань (претензій) і реалізації потреб. Ступінь визнання тощо |
| Клінічні | Відсутність ознак захворювання |
Показники індивідуального здоров’я (за Р.І. Айзманом, 1996)
4.Фактори, що забезпечують стабільність здоров'я.
Фактори ризику та групи ризику
У формуванні здоров'я населення важливу роль відіграють так звані фактори ризику хвороб або смерті. До них належать ендогенні і екзогенні фактори, у тому числі керовані та некеровані.
До керованих екзогенних факторів, тобто таких, що безпосередньо або опосередковано залежать від волі, свідомості й активної діяльності людини, належать соціально-економічні умови життя, стан навколишнього середовища, рівень розвитку медичного забезпечення, спосіб життя.
Некеровані екзогенні фактори - це клімат, природні умови, а некеровані ендогенні фактори - вік, стать, генотип, морфофункціональна конституція, спадкові детерміновані особливості організму.
Експерти Всесвітньої Організації Охорони Здоров'я (ВООЗ) в 80-х роках ХХ ст. визначили орієнтовне співвідношення різних чинників забезпечення здоров'я сучасної людини. Виділено чотири основні чинники: генетичні, стан навколишнього середовища, медичне забезпечення, умови та спосіб життя. Співвідношення цих факторів у забезпеченні здоров'я людини таке:
- генотип - 15-20 %;
- стан навколишнього середовища -- 20-25 %;
- рівень розвитку медичного забезпечення -- 10-15 %;
- умови і спосіб життя -- 50-55 %.
Ступінь впливу окремих факторів на показники здоров'я людини залежить від її віку, статі, індивідуально-типологічних особливостей. Ці фактори можуть забезпечувати стабільність здоров'я або бути факторами ризику для нього.
Фактори, що забезпечують стабільність здоров'я
(за даними ВООЗ, 1980)
| Сфера і ступінь впливу факторів | Фактори, які зміцнюють здоров'я |
| Генетика – 15-20% | Здорова спадковість, відсутність морфо-функціональних передумов виникнення захворювання |
| Стан навколишнього середовища – 20-25% | Гарні побутові та виробничі умови, сприятливі кліматичні і природні умови, екологічно сприятливе середовище проживання |
| Медичного забезпечення – 10-15%; | Медичній скринінг, високий рівень профілактичних заходів, своєчасна і повноцінна медична допомога |
| Умови і спосіб життя – 50-55% | Раціональна організація життєдіяльності: осілий спосіб життя, адекватна рухова активність, споживання якісних харчових продуктів і води, сприятливі умови праці тощо |
Фактори ризику здоров’я (за Красулею, 1987)
| Сфера впливу факторів | Частка факторів, % | Фактори ризику |
| Спосіб життя | 49-53 | Шкідливі умови праці, неналежні матеріально-побутові умови, стресові ситуації, гіподинамія, низький освітній і культурний рівень, незбалансоване харчування, паління, зловживання алкоголем |
| Генетика, біологія людини | 18-22 | Схильність до спадкових і дегенеративних захворювань |
| Зовнішнє середовище, природно-кліматичні умови | 17-20 | Забрудненість повітря ґрунту і води токсичними та канцерогенними речовинами, різка зміна атмосферних явищ і підвищені геокосмічні, магнітні та інші |
| Охорона здоров’я, діяльність медичних установ | 8-10 | Низька якість лікарської допомоги, її несвоєчасність, неефективність особистих гігієнічних і громадських профілактичних засобів |
Роль генетичних факторів особливо значна на ранньому ембріональному етапі розвитку (до 14-17 тижнів вагітності), коли генетична програма реалізується у вигляді закладання основних функціональних систем організму плода. Найчастіше генетичні порушення у дитини обумовлює вплив екологічних факторів, спосіб життя, здоров'я батьків, особливо здоров'я матері. Всі захворювання, пов'язані з генетичними факторами, умовно поділені на три групи.
До першої групи належать хромосомні і генні захворювання (фенілкетонурія, гемофілія, хвороба Дауна). Ці хвороби можуть розвиватися за наявності у батьків змінених або ослаблених хромосом і генів, які в умовах несприятливих екологічних впливів або нездорового способу життя (вживання наркотиків, алкоголю, тютюнопаління) набувають домінуючого значення.
Друга група спадкових хвороб виявляється в процесі індивідуального розвитку у зв'язку з наявністю слабкості певних спадкових механізмів, які при нездоровому способі життя людини можуть призвести до розвитку захворювань обміну речовин (цукровий діабет, подагра), психічних розладів, іншої патології.
Третя група хвороб пов'язана із спадковою схильністю, яка при впливі певних факторів навколишнього середовища може призвести до розвитку психосоматичних захворювань (гіпертонічна хвороба, ішемічна хвороба серця, виразкова хвороба).
Навколишнє середовище чинить позитивний чи негативний вплив на здоров'я людини залежно від характеристики енергетичних впливів (включаючи фізичні поля), характеру атмосфери, характеристик поверхні Землі, кліматичних та природних умов. Особливо небезпечною для здоров'я є наявність у виробничих і побутових умовах синтетичних та інших речовин, до яких у людини немає ефективних засобів адаптації та захисту.
Шкідливі фактори навколишнього середовища, в разі їх одночасної з генетичними та біологічними факторами дії, підсилюють ризик цих факторів для здоров'я новонароджених. Вважають, що збільшення генних пошкоджень до 30 % може призвести до загибелі популяції.
Значення медичного обслуговування, діяльності медичних установ як факторів стабільності або ризику для здоров'я багато в чому визначається тим, що медицина при розвитку цивілізації все більше займається лікуванням хвороб і все менше приділяє уваги здоров'ю. У той же час лікування часто знижує запас здоров'я за рахунок побічних дій лікарських засобів, розвитку внутрішньолікарняних інфекційних захворювань та інших негативних явищ. Існуюча організація охорони здоров'я спрямована на діагностику та лікування захворювань, а також третинну профілактику.
Найбільш ефективною для збереження здоров'я є вторинна профілактика, орієнтована на виявлення стану схильності до захворювань і донозологічних станів, а також первинна профілактика, яка своїм завданням має зміцнення здоров'я людей протягом усього їхнього життя.
Отже, стабільність здоров'я забезпечують медичний скринінг, високий рівень профілактичних заходів, своєчасна і повноцінна медична допомога. У той же час великим ризиком для здоров'я може бути низька якість і несвоєчасність лікувальної допомоги, неефективність профілактичних заходів.
Серед факторів, що впливають на здоров'я, перше місце займають умови і спосіб життя. Стабільність здоров'я забезпечують раціональна організація життєдіяльності, осілий спосіб життя, адекватна рухова активність, раціональне харчування, сприятливі умови праці. Навпаки, факторами високого ризику для здоров'я (49-53%) є несприятливі умови праці, відсутність раціонального режиму життєдіяльності, неналежні побутові умови, стресові ситуації, гіподинамія, нераціональне харчування, шкідливі звички.
Групи ризику для здоров'я формують особи зі зниженими адаптаційними можливостями, а також особи, які знаходяться в «третьому стані».
Особи, які перебувають у «третьому стані», формують групи ризику:
- особи критичних вікових періодів (статевого дозрівання, клімактеричного, старечого);
- жінки перед- і післяпологового періоду;
- особи, які зазнають шкідливого екологічного впливу;
- особи, які ведуть нездоровий спосіб життя;
- особи, які перебувають у групі ризику через відхилення від духовних норм і критеріїв моралі.
Залежність здоров'я від генетичних і екологічних факторів, організації життєдіяльності, способу життя обґрунтовує необхідність виконання одного з головних соціальних завдань - формування здорового способу життя населення.
5.Спосіб життя, його особливості в сучасних умовах.
Формування здорового способу життя.
Провідну роль впливу на здоров'я людей відіграють фактори під загальною назвою «спосіб життя». Фактори ризику, що входять до цієї групи - тютюнопаління, нераціональне харчування, вживання алкоголю, наркотиків, шкідливі умови праці, стресові ситуації, гіподинамія тощо складають більше 50 % всього впливу на здоров'я населення.
Існує ряд визначень поняття « спосіб життя». За визначенням ВООЗ спосіб життя - це спосіб існування, оснований на взаємодії між умовами життя і конкретними моделями поведінки індивіда. Водночас Е.М. Казін і співавтори (2000) подають детальніше визначення: вважають, що спосіб життя - це біосоціальна категорія, що інтегрує уявлення про певний тип життєдіяльності людини і характеризується його трудовою діяльністю, побутом, формою задоволення матеріальних і духовних потреб, правилами індивідуальної й суспільної поведінки.
Спосіб життя проявляється в нормах спілкування, поведінки, в складі мислення і формується залежно від соціальних, культурних, матеріальних і професійних обставин. Організація індивідуального способу життя суттєво залежить від генетично обумовлених типологічних особливостей та культурного рівня людини, її життєвих цільових установок та засвоєних знань.
Нераціональне використання досягнень науково-технічного прогресу (НТП) сприяє появі факторів, які негативно впливають на спосіб життя:
-урбанізація (концентрація виробничої, суспільної та культурної діяльності і відповідно великих мас населення у містах-мегаполісах),
-старіння населення,
-забруднення навколишнього середовища,
-зменшення обсягу рухової активності та спілкування з природою;
-збільшення нервово-психічного стресу,
-побудова режиму життя в ритмі виробничого циклу в будь-який час року (порушення циркадного, тобто добового біологічного ритму),
-нераціональне харчування (нездорова їжа, переїдання),
-зловживання лікарськими препаратами.
Особливо небезпечною є перебудова біоритмів людини у процесі змінної праці, а також в умовах нав'язаного технологіями і технічними засобами ритму роботи, що супроводжується десинхронізацією фізіологічних процесів організму. В цих умовах в організмі працівників можливий розвиток десинхронозу як патологічного стану, а також порушення здоров'я.
Негативні фактори НТП призводять до розвитку так званих «хвороб цивілізації», які обумовлюють зменшення очікуваної середньої тривалості життя населення до 85 % , підвищують рівень небезпеки.
Найбільш повно взаємозв'язок між способом життя і здоров'ям виражається в понятті «здоровий спосіб життя».
Здоровий спосіб життя - спосіб життєдіяльності, що відповідає генетично обумовленим типологічним особливостям певної людини і конкретних умов життя та спрямований на формування, збереження і зміцнення здоров'я, повноцінне виконання людиною її соціально-біологічних функцій (Е.М. Казін та ін., 2000). Особливості формування індивідуального способу життя залежать від багатьох факторів.
Впливають насамперед такі фактори:
- біосоціальна природа людини: біологічна основа - бажання отримати задоволення; соціальна основа - поведінкова активність, розум, мораль;
- стиль життя - історичні і національні традиції (менталітет), виховання;
- типологічні особливості нервової системи - сила, рухливість і урівноваженість нервових процесів, характер вегетативної регуляції;
- віково-статева належність;
- соціальна обстановка - умови праці, професія, сімейний стан, матеріальне забезпечення, умови побуту;
- гігієнічна, валеологічна, екологічна грамотність;
- особистісно-мотиваційні якості, життєві орієнтири - поведінкова активність, реалізація своїх соціальних, фізичних, інтелектуальних, психічних здібностей для збереження і зміцнення здоров'я;
- пріоритет духовних цінностей.
Гармонійність життєдіяльності і здоров'я людини визначається різноманіттям взаємозв'язків функціональних систем організму і зв'язків самої людини з природою.
Метою побудови здорового способу життя є: вдосконалення резервних можливостей організму, первинна профілактика, формування і зміцнення індивідуального здоров'я, забезпечення успішного виконання соціальних і професійних функцій.
Структура здорового способу життя включає:
- оптимальний руховий режим;
- загартовування, підвищення імунітету;
- відсутність шкідливих звичок;
- раціональне харчування;
- раціональний режим життя, здорові умови праці;
- психофізіологічна регуляція;
- валеологічна освіта.
Здоровий спосіб життя як система складається із трьох основних взаємопов'язаних і взаємозамінних елементів, трьох культур: культура рухів, культура харчування, культура емоцій. При цьому, системоутворюючим фактором є харчування, яке впливає як на рухову активність, так і на емоційну стійкість. Позитивні емоції - радість, любов, почуття вдячності - зберігають здоров'я, сприяють успіху.
Критеріями здорового способу життя є такі:
- морфофункціональні показники здоров'я (рівень фізичного розвитку, рівень фізичної підготовленості, показники відношення маси тіла до зросту і віку);
- рівень адаптаційних можливостей людини;
- стан імунітету (кількість простудних та інфекційних захворювань протягом певного періоду);
- відсутність хронічних захворювань;
- відсутність фізіологічної та психічної залежності від алкоголю, тютюну, наркотиків;
- адаптація до соціально-економічних умов життя (успішність професійної діяльності, активність виконання сімейно-побутових обов'язків, широта соціальних та особистісних інтересів);
- рівень валеологічної грамотності: ступінь сформованості установки на здоровий спосіб життя, рівень практичних знань, навичок та вміння побудувати індивідуальну програму здорового способу життя.
Спосіб життя займає перше місце за ступенем впливу на здоров'я населення й індивідуальне здоров'я. Стан здоров'я і типологічні особливості нервової системи індивідуума обумовлюють адекватність діяльності людини в умовах небезпеки.
Водночас наявність шкідливих звичок, недостатня рухова активність, нераціональний режим харчування та інші фактори нездорового способу життя сприяють погіршенню здоров'я, зниженню функціональних резервів та адаптаційно-компенсаторних можливостей організму. У зв'язку з цим погіршується стан таких важливих психофізіологічних функцій, як швидкість реакції на світлові та звукові подразники, координація рухів, зорова та слухова пам'ять, стійкість і переключення уваги та ін. Людина в такому стані не може адекватно реагувати на небезпеку, що призводить до підвищення вірогідності травмування, аварій, катастроф і навіть смерті.
«Людський фактор» є причиною до 75 %, травм на виробництві, зокрема 80 % загибелі постраждалих, щорічної загибелі у світі багатьох тисяч людей у ДТП та катастрофах морських суден, 60% авіаційних катастроф, 63 % пожеж у промисловості, значного підвищення злочинності.
6.Здоров’я людини і працездатність. Динаміка працездатності.
Втома, вплив на безпеку людини. Раціональні режими.
Для забезпечення фізіологічної та психологічної надійності людини в умовах дії небезпечних факторів життєвого середовища необхідно підтримувати високий рівень працездатності та здоров’я, застосовувати заходи попередження розвитку перевтоми.
Працездатність– стан людини, при якому сукупність фізичних, розумових і емоційних можливостей дає змогу працюючому виконувати роботу визначеного змісту, обсягу і якості.
Вирізняють працездатність людини неспецифічну (загальну) та специфічну(професійну), а також вікову (зі зміною віку впродовж життя).
Під професійною працездатністю розуміють здатність людини виконувати певний вид діяльності з максимальною ефективністю при такому рівні функціональної мобілізації, яка не викликає перенапруження організму.
Для оцінки працездатності використовують дві групи показників:
виробничі – кількість виробленої продукції, час виконання трудової операції, кількість робочих рухів за одиницю часу, тривалість мікропауз, наявність помилок, браку в роботі тощо;
фізіологічні, психологічні – показники функціонального стану центрально-нервової, ендокринної, серцево-судинної, дихальної та м’язової систем, системи крові, психічних функцій тощо.
Водночас на виробничі показники можуть впливати фактори, які пов'язані з організацією трудового процесу (механізація та автоматизація, конструкція устаткування, обладнання робочого місця, режим праці та відпочинку), а також мотивація тощо.
Найадекватнішими є фізіологічні та психологічні показники працездатності, які віддзеркалюють фізіологічну вартість одиниці продукції.
Зміна працездатності протягом робочого дня (зміни) проходить три стадії:
Перша стадія – входження в роботу, полягає у переході функціональних систем організму до робочого стану і поступовому підвищенні працездатності. Перехід організму до робочого стану супроводжується налагодженням координаційних зв’язків між нервовими центрами та робочими органами основної функціональної системи, поступовим досягненням робочого рівня вегетативних та соматичних функцій (дихальної, серцево-судинної, м’язової та інших систем) і забезпечення постачання достатньої кількості кисню до робочих органів.
У механізмі фізіологічних змін на стадії входження в роботу суттєва роль належить системі умовних рефлексів, які формуються у відповідь на подразники виробничої обстановки (словесні, чуттєві) та закріплюються у вигляді динамічного робочого стереотипу.
Динамічний робочий стереотип – це стійка система умовних рефлексів, що формується в результаті багаторазового повторення умовних подразників у визначеній послідовності і через визначені проміжки часу та забезпечу автоматизм дій без участі функцій уваги. Особливість сформованого динамічного стереотипу у тому, що окремі умовні подразники спроможні викликати відповідне підсилення функціонального стану організму перед початком роботи внаслідок встановлення оптимальної збудливості ЦНС і є проявом запобіжної іннервації (М.І.Виноградов, 1969). Значення запобіжної іннервації полягає у сприянні оптимальному функціонуванню організму при входженні в роботу і збереженні динамічного робочого стереотипу протягом трудової діяльності в певних умовах.
Друга стадія – стійка працездатність, характеризується високим стабільним рівнем фізіологічних функцій. Напруженість їх може бути нижчою порівняно зі стадією входження в роботу. Цьому сприяє збереження динамічного робочого стереотипу і формування в ЦНС домінанти. Рівень коливань окремих показників рухової і сенсорних систем становить 8-16%, серцево-судинної і дихальної систем – 20%. Високий рівень стану фізіологічних функцій поєднується з високими виробничими показниками. Стадія стійкої працездатності може тривати 2 – 2,5 год і більше залежно від важкості та напруженості праці.
Третя стадія – зниження працездатності, розвиток втоми, в результаті якої знижується функціональна спроможність основних працюючих структур організму і працездатність починає зменшуватись. Зниження працездатності проявляється зменшенням швидкості сенсомоторних реакцій, уваги, появою зайвих рухів та помилкових дій, погіршенням функціонального стану серцево-судинної систем. Погіршуються виробничі показники, З’являються суб’єктивне відчуття стомленості.
Працездатність протягом часу обідньої перерви може відновитися цілком або частково. У другій половині робочого дня (зміни) стадія працездатності повторюються. Але рівень працездатності може бути нижчим, а час розвитку втоми – більш раннім.
Так при важкій та нераціонально організованій праці стадія входження в роботу може переходити в стадію стоми. При монотонній, конвеєрній праці, розумовій праці в кінці робочого дня після зниження працездатності може спостерігатись підвищення її рівня, що одержало назву «кінцевого прориву». Кінцевий прорив обумовлюється впливом позитивних емоцій, пов’язаних із закінченням роботи та майбутнім відпочинком.
Працездатність людини певною мірою залежить від природних (біологічних) ритмів психофізіологічних функцій – добові (циркадні), тижневі, місячні, річні.
Протягом робочого тижня спостерігаються більш високі рівні працездатності у другий і третій день (вівторок, середа).
Втома– це функціональний стан, зумовлений інтенсивністю чи тривалістю трудового процесу, який характеризується тимчасовим зменшенням працездатності, що виражається зниженням кількості праці і погіршенням координації робочих функцій.
На основі вивчення особливостей розвитку стоми в різних умовах трудової діяльності М.І. Виноградов виділив два типи втоми.
Первинна втома – (втома з швидким розвитком) настає в умовах максимально інтенсивної роботи м’язів, коли при незначному зниженні функціонального потенціалу розвивається надпороговий гальмівний процес у коркових центрах. При цьому відновлення працездатності настає швидко.
Вторинна втома (втома з повільним розвитком) настає при малоінтенсивній, але тривалій роботі, коли відбувається виражене виснаження функціонального потенціалу, зниження лабільності і розвиток охоронного гальмування. У цьому випадку працездатність відновлюється після тривалого періоду відпочинку, необхідного для повернення функціонального потенціалу до вихідного рівня.
Таким чином, фізіологічна суть втоми полягає в зниженні лабільності нервової системи у зв’язку з витратами енергетичних ресурсів і розвитком процесу гальмування, внаслідок чого порушуються робочий динамічний стереотип і координація робочих функцій.
Біологічна сутність втоми – це нормальна фізіологічна реакція, яка виконує захисну роль в організмі, оскільки захищає (оберігає) його окремі фізіологічні системи й органи від перевантажень і можливого розвитку порушень. Певний рівень розвитку втоми наприкінці трудового дня є необхідною умовою тренованості.
У реальній трудовій діяльності втома є однією із стадій у динаміці працездатності, а тому характеризується суб’єктивними ознаками – відчуттям стомлення і об’єктивними показниками в різних варіантах поєднання виробничих і фізіологічних, психологічних показників:
зниження виробничих показників при збереженні оптимального рівня робочого напруження, його фізіологічних функцій;
збільшення робочого напруження фізіологічних функцій при незмінних високих показниках кількості та якості праці;
зниження виробничих показників з одночасним збільшенням ступеню робочого напруження.
Проявами втоми є такі об’єктивні показники:
а) фізіологічні та психологічні:
- збільшення часу сенсомоторних реакцій;
- порушення координації рухів;
- зниження м’язової системи;
- зменшення об’єму пам’яті;
- зменшення обсягу уваги;
б) виробничі:
- зниження точності і швидкості робочих рухів;
- поява зайвих рухів;
- уповільнення виконання робочих операцій;
- помилки в роботі;
- зниження продуктивності праці.
Перенапруження - несприятливий, граничний між нормою і патологією функціональний стан організму, який обумовлений надмірним за тривалістю або величиною навантаженням. Перенапруження формується при недостатньому відпочинку і проявляється застійним процесом збудження фізіологічних функцій з розширенням внутрішньо системних процесів синхронізації взаємозв’язків. Подальше подовження діяльності без достатнього відпочинку і активних заходів профілактики призводить до вичерпання фізіологічних резервів і розвитку перевтоми.
Перевтома – це патологічний стан, який супроводжується різким зниженням продуктивності праці і потребує лікувальних та реабілітаційних заходів. Тривале перевантаження окремих органів і систем може виступати як етіологічний фактор професійних захворювань. Крім того, перенапруження і перевтома можуть сприяти зниженню загальної реактивності організму, підвищенню неспецифічної захворюваності.
Вигоряння – це реакція організму, яка виникає внаслідок довготривалих професійних стресів. Термін введено американським психіатром Х.Фрейденбергом (1974). Він описав прояви феномену вигорання: виснаження, втрата мотивації та відповідальності. На синдром вигоряння в багатьох високорозвинених країнах страждає до 60% працівників, робота яких характеризується високим нервово-емоційним навантаженням, подовженим робочим днем, емоційною дезадаптованістю та ін. Синдром вигоряння в Міжнародній класифікації хвороб (МКХ-10) виділений в окремий діагностичний таксон (Z73). Розвиток у працівників синдрому вигоряння, погіршення здоров’я суттєво підвищує рівень ризику небезпеки, травматизму, аварійності. Так, безперервна робота водіїв за кермом автомобіля від 7 до 12 год і більше 12 год призводить до дорожньо-транспортних пригод (ДТП) відповідно в 2 і 9 разів частіше, ніж при роботі за кермом тривалістю до 7 год.
Дієвим заходом підвищення працездатності та попередження розвитку втоми є запровадження раціональних режимів праці і відпочинку.
Раціональний внутрішньозмінний режим праці і відпочинку - це визначене чергування періодів праці і регламентованих перерв, що встановлюється на основі аналізу динаміки працездатності і передбачає скорочення фази входження в роботу, подовження фази стійкої працездатності, скорочення фази зниження працездатності внаслідок розвитку втоми і забезпечує високу працездатність протягом тривалого часу, підвищення продуктивності праці та збереження здоров’я.
Оцінка ефективності режиму праці і відпочинку здійснюється за такими критеріями:
Критерії працездатності за фізичними та виробничими показниками:
а) тривалість фаз працездатності. При раціональному режимі праці і відпочинку та сприятливих умовах праці фаза стійкої працездатності повинна складати не менше 75% робочого часу першої половини і 65% другої половини робочої зміни;
Фаза входження в роботу – не більше 40 хв. На початку зміни і не більше 50% цього часу після обідньої перерви (залежно від складності роботи);
б )стійкість фізіологічних функцій протягом робочої зміни, показником якої є статистичний показник – коефіцієнт варіації. Зростання його свідчіть про підвищення напруження фізіологічної функції та недостатньо ефективний режим праці і відпочинку. При значені коефіцієнта варіації менше 10 варіабельність невелика, 10-20 – середня, більше 20 – висока;
в) час відновлення функціональних показників після закінчення роботи і повернення їх до вихідного рівня. Якщо відновний період складає не більше 10-15 хв – ступінь втоми невисокий; 16-30 хв – середній; відновлення не закінчується до початку наступного робочого дня – високий ступінь, кумуляція втоми.
Медичні критерії:захворюваність з тимчасовою втратою працездатності; професійна захворюваність; виробничий травматизм.
Соціологічні критерії:
кількість працівників, задоволених і незадоволених режимом праці і відпочинку;
кількість працівників, які пред’являють скарги на швидкий розвиток втоми;
кількість працівників з ознаками перевтоми (скарги на розлад сну, головний біль, втрату зацікавленості до роботи та ін.).
Економічні показники: продуктивність праці; кількість та якість продукції (зменшення браку та ін.); використання робочого часу (витрати часу на одиницю продукції або операцію, простої, аварійні ситуації та ін.).