Ім'я файлу: розвиток економіки україни у 16-18 століття.docx
Розширення: docx
Розмір: 14кб.
Дата: 09.06.2021

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Економічний факультет

РЕФЕРАТ

з дисципліни:

«Історія економіки та економічної думки»
На тему:

«ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ХVІ-ХVІІІ СТОЛІТТЯХ »

Виконав:

Студент 1 курсу ,2 групи

спеціальності «Економіка підприємства»
Київ-2022

План

• Характеристика українських земель у 16 столітті.

• Розвиток у період козаччини.

• Лівобережна Україна.

• Закріпачення селян.

• Західноукраїнські землі у ХVIII столітті.

• Список використаної літератури.



На відміну від країн Західної Європи, на українських землях домінантним сектором господарства залишався аграрний, розвиток якого характеризувався повільним процесом становлення ринкових відносин, що було типовим для економічного розвитку країн Центральної та Східної Європи. У сільській місцевості проживало понад 95 % населення. Процес первісного нагромадження капіталу в аграрній економіці не завершився в XVIII ст. і продовжувався до кінця XIX ст. Його особливістю, на відміну від західноєвропейського, було утвердження фільварково-відробіткової системи організації сільського господарства за умови збереження феодального характеру держави, що юридично закріплювала традиційні соціально-економічні відносини.

Розвиток ринкових відносин визначали:

• поширення товарного виробництва у сільському господарстві. Господарство України активно залучалося до експорту сільськогосподарської продукції до країн Балтії. Утвердилось поміщицьке торговельне землеробство. Відбулось проникнення товарно-грошових відносин у селянські господарства. Використовувалася наймана праця;

• перебудова феодалами своїх маєтків на фільварки (економії в Наддніпрянській Україні) - багатогалузеві господарства з товарним, орієнтованим на ринок, виробництвом та організацією праці кріпосних селян;

• формування не дворянської земельної власності. Впродовж XVI-XVII ст. сформувалося козацьке землеволодіння. Земля була об'єктом продажу і купівлі в межах шляхетського стану, а в період Національно-визвольної революції не було обмежень навіть за станом;

обезземелення селянських господарств, зростання їх майнової диференціації;

• започаткування раціоналізації сільського господарства, галузевої та територіальної спеціалізації.

На українських землях у складі Польського королівства продовжувався процес утвердження фільваркової системи та кріпосного права. Зростала кількість фільварків. Ухвали польських сеймів заборонили селянам покидати наділи без згоди феодала, узаконили одноденну панщину, позбавили селян права скаржитися на феодала.

У Великому князівстві Литовському розвиток аграрних відносин був пов'язаний з такими чинниками, як 1) остаточне відокремлення шляхти від селянства, оформлення як самостійного соціального стану та закріплення прав шляхти на землю; 2) правове встановлення кріпосного права.

Важливими джерелами аналізу аграрного розвитку є привілеї великих князів, ухвали сеймів, закон "Устава на волоки" (1557), Литовські статути 1529 і 1568 рр. Згідно з цими документами було проведено перепис шляхти, назви "боярин" і "зем'янин" замінено на "шляхтич", узаконено поділ феодалів на магнатів (князів і панів), які були власниками землі на вотчинному праві, та шляхту, яка володіла землею на основі бенефіція, перевірено документи на землю та шляхетство.

Відбувалося закріпачення селян: селян позбавили права скаржитися на феодала, який мав право на вотчинний суд; за Литовським статутом (1529), селянам заборонялось без дозволу панів купувати або брати у заставу землю; "Устава на волоки" юридично закріпила селянина як власність феодала; за Другим Литовським статутом (1566) за селянами визнавалося обмежене право на рухому власність, а продавати землі могли між собою лише селяни одного маєтку, дозволялося продавати і купувати селян без землі; унеможливлювалося право переходу.

Люблінська унія 1569 р. закріпила станові права шляхти і право феодальної власності, звільнила шляхетське землеволодіння від усіх обмежень. Шляхта могла володіти землею в обох частинах держави, звільнялася від військової служби і державних повинностей. Третій Литовський статут 1588 р. остаточно узаконив феодальну власність на землю. Вона формувалася за рахунок королівських надань, успадкування, шлюбів, колонізації землі. Права на неї затверджували королівські грамоти. Були такі види феодальної землевласності: державна, магнатсько-шляхетська, церковно-монастирська. Маєтки складалися з фільварків, згрупованих у "ключі" - окремі групи поселень, об'єднаних адміністративно. На початку XVII ст. в Україні налічувалося близько 1 тис. шляхетських і 250 магнатських маєтків. Розвиток феодального землеволодіння супроводжувався перерозподілом земель на користь магнатів.

Земельна власність магнатів домінувала. У процесі освоєння наддніпрянських і задніпрянських земель в Україні з'явилися латифундії "королев'ят" - українських і польських магнатів. Магнати шляхом насильства і примусового продажу захоплювали шляхетські маєтки. Шляхта здебільшого була польського походження або спольщена. Безземельна шляхта наймалася на службу до магнатів, отримуючи землю в оренду або як "державу" за умови виконання військової служби та різних обов'язків. Продовжували зростати земельні володіння православної, уніатської та католицької церков. Церкви багатіли за рахунок відписувань і дарувань магнатів і шляхти.

Розвиток у період козаччини

У структурі землеволодіння відбулися зміни, пов'язані з розвитком козацького землеволодіння, яке поділялося на землі реєстрових козаків (офіційна назва реєстрового війська - "Військо Запорозьке") і Запорізької Січі. Основною формою землеволодіння реєстрового козака був хутір, землі якого польський уряд надавав у власність за умови військової служби.

Організація сільського господарства відбувалася на основі фільваркової системи.

Феодальний маєток як організаційна форма господарювання складався із фільваркового і селянського господарств, які були суб'єктами господарювання, первинними виробничими ланками.

Внаслідок землеустрою було знищено громадське землекористування селян, землі маєтку в умовах парової трипільної системи землеробства поділяли на парове, озиме і яре поля (у вигляді прямокутників або нив), у кожному з яких фільварку і селянським господарствам належали відповідні частини. Селянське тяглове господарство отримувало у користування три поля, що в цілому становило волоку землі (литовська волока - приблизно 21,3 га). Господарства, котрі не могли обробляти волоку і відбувати повинності, наділяли меншими наділами - півланом, або "загородами" (приблизно 1/11 волоки). Отже, на відміну від Англії, де при землеустрої (обгороджуванні) проводилася комасація землі, в Україні фільваркові та селянські надільні землі перебували в загальному господарському обороті черезсмужно. Хоча співвідношення між доменіально-фільварковими і селянсько-надільними землями становило 1:7, але забезпеченість селян землею погіршала. Реформа започаткувала відокремлення селян від землі. Купівлю-продаж землі селянам заборонили. Були узаконені з однієї волоки щотижнева дводенна панщина з власним тяглом (робочою худобою), тривалість роботи - від сходу до заходу сонця, грошовий чинш у розмірі 40-80 грошів, рента продуктами селянського господарства, визначені повинності. Селянське господарство індивідуально відповідало за виконання феодальної ренти та повинностей, сплату податків.

Основною тенденцією розвитку селянських господарств було їх обезземелювання, зростання кількості мало- і безземельних селян. Селяни поділялися на повноланових (волочних), півланових, загородників, халупників з садибою і хатою, коморників лише з худобою та гультяїв, які були тимчасовими найманими робітниками. На початку XVI ст. переважали одноланові селянські господарства. В 40-х роках XVII ст. найпоширенішими були чвертьланові господарства (5-7 га), що забезпечували лише натурально-споживчі потреби селянської родини. Нормою для повно- і півнадільних селянських господарств стала регулярна щоденна панщина. Поширилася нерегулярна рента на вимогу землевласника чи управляючого маєтком. Запроваджувалися урочні відробітки - виконання певної роботи в точно зазначений термін. Селяни платили також грошовий чинш і натуральну ренту зерном, худобою, птицею тощо. Існували так звані дарові дні, коли селяни виконували додаткові роботи. Селянські повинності передбачали ґвалти і толоки, що були додатковими днями праці в період жнив і сінокосів, а також підводну, мостову, вартову повинності та шарварки (роботи з будівництва). Феодали користувалися правом пропінації - монопольним виготовленням спиртних напоїв із примусовим обов'язком селян їх купувати. Норми феодальної земельної ренти вносили в інвентарі (описи маєтків) і люстрації (записи ревізій державних маєтків).

Обмеження прав селян, прагнення феодалів покріпачити все населення України зумовили зростання чисельності козацтва, козацько-селянські війни кінця XVI - першої половини XVII ст., посилення національно-визвольної боротьби українського народу, найбільшим виявом якої була Національно-визвольна революція середини XVII ст.

В Українській козацькій державі було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння польських магнатів і шляхти, католицької церкви. Поширились такі форми власності, як державна і приватна. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної української шляхти, козаків і міщан. Землю почали вільно продавати і купувати. Державною власністю - вільними військовими маєтностями - стали землі королівщини (близько 150 міст і містечок), магнатів і шляхти (приблизно 1500 поселень), католицької церкви (50 маєтків). Вони перейшли в управління Скарбу Війська Запорозького - складника апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним розпорядником цієї землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники.

Козацька старшина володіла приватними землями, розпоряджалася та користувалася ранговими (службовими, бенефіціальними) землями. Старшина збільшувала землеволодіння шляхом займанщини, купівлі землі у козаків і селян, зверталася без відома гетьмана до російського царя з проханням пожалування земель. За договором 1654 р., лише гетьману надавалося право спадкового володіння.

Після смерті Б. Хмельницького посилилася тенденція до зростання привілейованого становища старшинсько-шляхетної землевласності. Старшинське угруповання на чолі з гетьманом І. Виговським у Гадяцькому договорі 1658 р. з Польщею ставило питання про надання українській старшині та шляхті права на землю і феодальні привілеї. Щороку 100 козаків повинні були нобілітуватися (отримувати шляхетство). Однак цей договір поляки не ратифікували. Землеволодіння православної церкви і монастирів було збережене і значно зросло. Воно продовжувало існувати на феодальній основі, використовуючи працю залежних селян. Це був прецедент для відновлення феодальної земельної власності. Змінився соціальний та економічний статус селянства.

Селяни стали особисто вільними, могли змінювати місце проживання, вільно записуватися у козаки або міщани. Загалом у період Хмельниччини не було соціального розмежування козаків і покозачених селян. Селяни в козацьких полках були визнані як рівноправні із спадковими козаками. Проте у "Березневих статях" зміни не були законодавчо закріплені. Селянські землеволодіння і права, на відміну від козацьких, ґрунтувалися не на юридичному, а на звичаєвому праві.
Селяни поділялися на дві групи: селян вільних військових сіл і містечок, які користувалися землею загальнодержавного фонду, та селян, які жили на приватних і рангових землях. Суб'єктом господарювання, одиницею при ревізіях, сплаті податків було подвір'я (домогосподарство), в якому часто мешкало кілька сімей. В історичній науці щодо селянського землеволодіння є дві протилежні теорії: земля належала селянам вільних військових сіл і містечок на правах власності; селяни лише користувалися землею і сплачували державі як власнику землі феодальну ренту.

Лівобережна Україна

У Лівобережній Україні за часів Гетьманщини (кінець XVII - остання третина XVIII ст.) розвиток аграрних відносин визначали такі процеси.

o Поступово посилювалися адміністративні та контрольно-регулятивні функції Російської держави щодо економіки українських земель.

o Відновилася та зміцніла феодальна власність на землю української козацької старшини і шляхти, які домоглися прав дворян Російської імперії, та церкви, а також церковно-монастирська власність.

Закріпачення селян

Питання юридичного закріплення прав старшини на землю було пов'язане з проблемою нобілітації старшини, оскільки за російськими законами землею монопольно володіло дворянство. Українська старшина у проекті збірника законів "Права, за якими судиться малоросійський народ (1743) прагнула спадково закріпити за старшиною і духовенством шляхетські права (термін поширився в Російській державі за Петра І). Оскільки цей документ обґрунтовував право Лівобережної України на самоврядування у межах Російської імперії, царський уряд його не затвердив.

За матеріалами Рум'янцевського опису Малоросії (1765-1769), державні та приватні селяни поділялись на тих, хто мав землю і міг передавати її у спадок, та безземельних. Селян позбавили права переходу і прикріпили до землі. У проекті збірника законів "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1743) старшина з метою юридичного оформлення свого економічного панування вимагала відновлення феодальної ренти, дозволу карати селян. Універсал гетьмана К. Розумовського 1760 p., підтверджений царським указом 1763 p., забороняв селянам без дозволу власника маєтку переходити на нові місця. Поступово поширилися і утвердилися всі форми феодальної ренти. У 30-50-х роках XVIII ст. відробіткова рента стала триденною, під час польових робіт - щоденною, а в другій половині XVIII ст. досягла п'яти і більше днів на тиждень. Вона поєднувалася з фіксованою натуральною і грошовою рентою.

Остаточно селяни були юридично закріпачені згідно з царським указом від 3 травня 1783 р. Установлювалася щотижнева триденна панщина зі збереженням усіх натуральних і грошових повинностей. На півдні України кріпосне право юридично закріплено в 1797 р. Відбувалася внутрішня колонізація землі, зростали сільськогосподарські угіддя. Розвивалася земельна власність російських та інших неукраїнських осіб.

Західноукраїнські землі у ХVIII столітті

Західноукраїнські землі залишилися у складі Речі Посполитої Польської, Молдавського князівства і Угорщини, котра потрапила в залежність від Австрійської монархії.

Панувала феодальна власність на землю: королівська (державна), магнатська, шляхетська і церковно-монастирська. Переважало землеволодіння магнатів - власників латифундій від кількох десятків до кількох сотень поселень. Дані за 1785 р. свідчать, що 40 магнатських сімей Галичини мали близько 2800 фільварків, або більш ніж половину приватних маєтків.

Великим землевласником була церква. Переважали маєтки римо-католицької церкви. Греко-католицькі священики виконували службові обов'язки як різновид панщини.

Селяни-кмети перебували у феодально-кріпосницькій залежності. Вони поділялися на державних і приватних. У Галичині наприкінці XVIII ст. державних селян було 22 %, а приватних - 78 % від загальної кількості сімей.

Залежно від забезпеченості землею і робочою худобою, селян поділяли на парових, поєдинкових, піших. Селяни, як користувачі землі, не мали права спадкового розпорядження, у спадок передавалися лише повинності. Щороку селянським дворам надавали стільки землі, скільки вони могли обробити, відповідно до наявності робочої сили і худоби. У Галичині парові селяни, як правило, користувалися наділом у 16-24 моргів (морг - 0,56 га) польової землі і 4-8 моргів сіножаті, мали три-чотири голови робочої худоби. Поєдинкові отримували в користування половинний наділ і працювали у фільварку з одним конем. Піші мали чверть наділу, виконували різні роботи. Більшість селян становили мало- і безземельні загородники і халупники, які не мали орної землі, користувалися городами і громадськими пасовищами. Коморники не мали землі та городу, були обов'язковою частиною господарства кметів на правах батраків і до* помагали виконувати феодальні повинності. В другій половині XVIII ст. повні наділи мали лише 2 % кметів, чисельність безземельних господарств дорівнювала майже половині. Наприкінці XVIII ст. відробіткова рента становила 68,2 % селянських повинностей. На землях королівщини - в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках -133 дні.

Зростали площі сільськогосподарських угідь шляхом внутрішньої колонізації. До господарського обороту були залучені значні площі Наддніпрянщини і Слобожанщини, Південної України і Криму. В агротехніці поширеними і універсальними знаряддями для оранки землі залишалися дерев'яні соха, рало і плуг. Переважала парова трипільна система землеробства з локально-територіальними варіантами. Із другої половини XVIII ст. із зростанням значення просапних культур (кукурудзи, картоплі, соняшнику) почався перехід до паропросапної сівозміни. У сівозміну вводили технічні культури.

У виробничій структурі сільського господарства провідною галуззю було рослинництво, яке мало зерновий характер. Упродовж XVI-ХУЛІ ст. у Східній Україні в структурі посівів переважав житньо-ячмінний напрям (зерно цих двох культур становило 65-75 %). Близько 1/10 посівних площ засівали гречкою, просом, льоном і коноплею. Пшеницю вирощували у фільварках. У Західній Україні панувала вівсяно-ячмінна структура. Картоплю і кукурудзу вирощували лише для харчування. Повільно впроваджували технічні культури, найважливішими з яких були тютюн, льон, конопля, хміль, цукровий буряк. Виробництво мало товарний характер.

Розвивалися допоміжні галузі: городництво, садівництво, бортництво і пасічництво, рибальство. Серед городніх культур з'явилися картопля і кукурудза, розводили кавуни і дині. Зросли площі садів, з'явилися нові сорти, почали робити щеплення дерев. У фільварках магнатів почали будувати парники та оранжереї з лимонними, персиковими, абрикосовими деревами. Селяни займалися бортництвом, у феодальних і козацьких господарствах були пасіки до 100-150 вуликів. Розвивався рибний промисел. Магнати і шляхта займалися ним самостійно або здавали в оренду рибні стави. Почалася спеціалізація сільськогосподарського виробництва.

Були такі види найму, як вільний, кабальний, примусовий. Поширився примусовий найм, коли поміщики встановлювали натуральну або грошову плату своїм кріпакам-селянам за додаткові панщину та повинності. Існувало челядництво - праця у дворі феодала замість панщини без норми. Постійним явищем став кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів. При цьому укладали договір і відробляли борг, працюючи на феодала.

Список використаної літератури

• Лановик Б. Д., Матисякевич 3. М., Матейко Р. М. Економічна історія України і, світу:Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 1999. — 737 с. — (Вища освіта XXI століття). ISВN 966-7131.20-3. 

• Історія економічних учень:підручник:у 2 ч. / В. Д. Базилевич, П. М . Леоненко, Н. І. Гражевська, Т. В. Гайдай; за ред. В. Д. Базилевича. - 4.1. - 2-ге вид., випр. - К.:3нання, 2005. - 567 с. - ISBN 966-574-334-1
скачати

© Усі права захищені
написати до нас