МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ
СПРАВ
ФАКУЛЬТЕТ № 2 (КРИМІНАЛЬНОЇПОЛІЦІЇ)
КАФЕДРА ТЕОРІЇ ТА ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
РЕФЕРАТ
НА ТЕМУ:
«Злочини та покарання за руською правдою»
ВИКОНАВ:
курсант групи
ФАКУЛЬТЕТ№2 102 ГРУПИ
РЯДОВИЙПОЛІЦІЇ
Мазур Є.О.
ПЕРЕВІРИВ:
КАНДИДАТ ІСТОРИЧНИХ НАУК
ДОЦЕНТ КАФЕДРИ ТЕОРІЇ ТА ІСТОРІЇ
ДЕРЖАВИ І ПРАВА
ДЕДУРІНГ.Г.
ВІННИЦЯ 2022
«Руська правда» (дав.-рус. Правда рѹсьскаꙗ) — збірка стародавнього руського права, складена в Київській державі у XI—XII ст. на основі звичаєвого права. Руська Правда містить норми кримінального, спадкового, торгового і процесуального законодавства.
Пам'ятка української мови[1][2]. Зі всіх відомих пам'яток ХІ ст. специфічні риси української мови найбільшою мірою відобразила «Руська Правда»
Попри упривілейоване становище вищих прошарків суспільства, всі вільні перебували під опікою Руської Правди, головним завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров'я і майно, а судові — підставу до справедливого вироку. Характеристичною прикметою Руської Правди була еволюція в бік гуманності (наприклад, заміна кари смерті грошовою карою).
Руська правда є важливим історичним джерелом, яке допомагає дослідникам відтворювати діяльність адміністративного княжого апарату, виявляти нюанси суспільного розшарування, досліджувати вияви фінансових операцій, стежити за технікою управи ріллі, господарським знаряддям та врожаєм. Руська правда становить важливе джерело для пізнання найдавніших норм українського звичаєвого права, а згодом княжого законодавства і судових вироків, вона мала безпосередній вплив на всі пам'ятки литовсько-руської доби, а зокрема на Судебник Казимира Ягеллончика 1468 і Литовські Статути (1529, 1566, 1588). За посередництвом Литовського Статуту норми Руської Правди вміщені також у найвизначнішій пам'ятці українського права гетьманської доби «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ» (1743). Сліди Руської Правди помітні також у працях та правничих збірниках інших слов'янських народів, зокрема польських статутах короля Казимира В. 14 ст. та інших. Проте, за твердженням Ф. Леонтовича, «московське законодавство в час Судебників губить усякий зв'язок з старовинно-руським правом».
Злочин називався "обидою" (образою), під якою розуміли будь-яке порушення суспільного спокою - завдання потерпілому фізичного, матеріального чи морального збитку. Водночас право не розрізняло кримінальне правопорушення від цивільного.
Об'єктами злочинної дії були особа, майно, мораль. Об'єктивна сторона злочину ще була виражена недостатньо: відомі лише замах на злочин та скоєний злочин.
Суб'єктами злочину не могли бути невільники (ст. 46 Просторової редакції). Вони були власністю господарів, які несли матеріальну відповідальність за їхні неправомірні вчинки. Однак це не виключало застосування до рабів засобів фізичного впливу: побиття чи піддавання фізичним тортурам.
Руська Правда передбачає співучасть, наприклад, при скоєнні крадіжки (ст. 40 Короткої редакції і ст. 43 Просторової редакції). Усі співучасники в такому разі несли однакову відповідальність.
Руська Правда містила також норми, що стосувалися суб'єктивних сторін злочинної дії. Вона розрізняла вбивство огнищанина "в об йду" (ст. 19 Короткої редакції) та вбивство огнищанина "в розбої"; убивство людини "на пиру" (ст. 6 Просторової редакції) та вбивство навмисне (ст. 7 Просторової редакції).
Злочини проти особи поділяли на такі види:
• - убивство. Про нього йдеться у багатьох статтях Короткої редакції і Просторової редакції;
• - каліцтво, рани, побої (ст. 4 Короткої редакції). Серед них найбільшою образою були завдання ударів палицею, жердиною, піхвами меча, тупим його боком. За таке накладали великий штраф. Тут ідеться про посилений захист честі представників панівного класу;
• - образа людини дією: витягти перед нею меча, штовхнути, вирвати вуса чи бороду.
Майнові злочини. Серед них найтяжчим вважали розбій. Багато говориться про крадіжку ("татьбу") (ст. 13 Короткої редакції, ст. 43 Просторової редакції). Небезпечним злочином був підпал току або двору (ст. 83 Просторової редакції). Злочинним діянням було протизаконне користування чужим майном: самовільна їзда на чужому коні, переховування холопів (ст. 32 Просторової редакції), привласнення загублених коня, одягу, зброї.
Покарання. їх метою була відплата та відшкодування заподіяних збитків. Кримінальне право, як право-привілей, відкрито проголошувало становий характер покарання.
Ще один вид злочинів проти власності – це псування або знищення чужого майна. Серед такого виду злочинів найбільш тяжким був підпал двору або гумна. Саме псування і знищення чужого майна розрізняється як ненавмисна (ст. 18 Короткої Правди, ст. 34 Великої Правди), так і навмисна дія (ст. 84).
50
Згідно з «Руською Правдою» підпал полягав у знищенні вогнем будівель. Під будівлями в Київській Русі розуміли двір або гумно – житло людини і сховище для продуктів. Знищення ж вогнем інших речей не було злочинами особливого порядку і каралося 3 гривневою вірою.
У Київській Русі ставлення до особи, яка наважилася використати руйнівну силу вогню під час злочину, було дуже суворим, оскільки підпалювач часто створював небезпеку поширення вогню на ціле місто чи на все село. Підпал мав підвищену соціальну небезпеку, оскільки в дерев’яній Русі від одного будинку чи сараю могло згоріти ціле село або навіть місто. У зимових умовах це могло призвести до масової загибелі людей, що залишилися без даху над головою і предметів першої необхідності.
Підпал – найлегший, але водночас найнебезпечніший спосіб знищення чужого майна. Цей вид злочину є найтяжчим злочином, який могла вчинити людина одноосібно. Навіть на війні до цього засобу вдавалися у виняткових випадках, і не дивно, що за підпал передбачена найсуворіша міра покарання.
У Київській Русі відповідальність була передбачена і за підпал борті. Бортне дерево – це дерево, в якому є бджоли. Бджільництво серед слов’ян розвинулося досить рано і зробилося дуже цінним промислом, тому його потрібно було захистити від злочинних посягань. За псування борті винний повинен був сплатити 3 гривні.
Згідно зі ст. 13 Короткої Правди і ст. 34 Просторової Правди, передбачалося покарання за привласнення загублених речей (коня, зброї, одежі) або втікача-невільника, безправне користування чужим майном. За такі злочини кару призначали, як за крадіжку.
У Київській Русі майновим злочином вважалося порушення земельних меж і межових знаків, що визначали приватну власність на вулики (бортні). За ці злочини відповідно до ст. 34 Короткої Правди і статей 71–73, 75 Просторової Правди призначалося покарання у розмірі 12 гривень. За Руською Правдою наставала відповідальність за підпал поодиноких речей, наприклад, вуликів (бортні) і за підпал цілого господарства, за який призначали найсуворіше покарання ("потік і розграбування"). Стаття 118 Просторової Правди передбачала покарання за користування чужим майном відповідно до угоди, укладеної шляхом обману.
Найдавнішою формою була помста злочинцеві з боку потерпілого чи його родичів. За часів Руської Правди помсту спочатку обмежують (ст. 1 Просторової редакції та Короткої редакції), а потім скасовують зовсім (ст. 2 Просторової редакції).
Переважним видом покарання були грошові стягнення із злочинця. Вони складалися з двох частин: штрафу (надходив князеві) та компенсації (п отримувала потерпіла сторона).
Руська Правда не знала смертної кари, хоча літописні джерела, а також Києво-Печерський патерик повідомляли про її застосування у формі повішення, утоплення, спалення. Ймовірно, страти людей, які виступали проти князя чи були звинувачені у державних злочинах, були настільки звичною справою, що законодавець не вважав за потрібне навіть згадувати про них.
Серед грошових стягнень тяжкою формою була віра - грошовий штраф, що його стягували на користь князя за вбивство вільної людини. Він дорівнював 40 гривням. Подвійну віру - 80 гривень - слід було платити за вбивство "княжих мужів" (статті 19,22 Короткої редакції та ст. З Просторової редакції).
Судочинство
У Київській Русі панував обвинувачувально-змагальний процес. Йому була притаманна активна участь сторін, зацікавлених у вирішенні спору. Суд виконував здебільшого функції посередника в судочинстві. Домінування такого виду судового процесу можна пояснити, по-перше, відносно невисоким рівнем соціальних протиріч; по-друге, недостатнім розвитком державного механізму, що займався б розслідуванням правопорушень і судовим розглядом їх.
У справах, що зачіпали інтереси князя, бояр, застосовували слідчо-розшуковий процес: князі чи їхні агенти самі порушували справу, вели слідство і судили зловмисників. Елементи розшукового процесу були властиві церковним судам.
Судочинство розпочиналося з ініціативи позивача, який мав подати заклич і публічну заяву потерпілого про вчинення правопорушення. Так, про пропажу речі потерпілий оголошував на торзі (статті 32,34 Просторової редакції). Якщо протягом трьох днів після цього річ знаходили
у когось, то той ставав відповідачем (його вважали злодієм). На нього покладали обов'язок повернути річ її власнику і сплатити штраф за правопорушення.
Іншим способом розшуку відповідача був звід (статті 35-39 Просторової редакції). Його розпочинали, коли: річ знайшли в когось до заклича; пропажа була виявлена через більш як три дні після закличу; майно виявили в чужому місті чи іншій общині, й особа, в якої це майно знайшли, відкидала звинувачення.
У такому разі власник речі не міг забрати її відразу, оскільки не було доведене право його власності на неї. Він мав запропонувати підозрюваному "піти на звід", тобто звернутися до тієї особи, в якої той цю річ придбав. Тепер відповідачем стає третя особа (і так далі). Якщо черговий відповідач не зміг пояснити, як ця річ до нього потрапила, його визнавали тятем (злодієм).
Якщо злодія треба було шукати за межами міста, звід завершували на третій особі, яка виплачувала власнику пропалої речі її вартість, після чого могла сама продовжувати звід.
Якщо звід приводив до кордону держави або власник спірної речі не зміг назвати особу у якої цю річ придбав, він міг відвести від себе підозру, привівши двох свідків купівлі даної речі або митника (статті 37,39 Просторової редакції).
Чіткого розмежування між цивільним і кримінальним процесами не існувало, але все ж певні процесуальні дії могли застосовувати лише щодо кримінальних справ. Йдеться про гоніння сліду, тобто пошук злочинця за його слідами. Якщо слід вів до верві (общини), вона мала видати злочинця або платити дику віру.
Судовими доказами вини вважали: свідчення видоків (очевидців правопорушення) чи послухів (свідків доброї чи недоброї слави підозрюваного); речові докази; сліди скоєних дій; власне зізнання.
У випадках, коли не було інших доказів чи наявні докази не були переконливими, суд міг застосовувати присягу ("роту"), що супроводжувалася цілуванням хреста. Мали місце і "суди Божі" (ордалії): судовий поєдинок; випробування вогнем чи залізом. Під час першого підозрюваного кидали зв'язаним у воду, і якщо він тонув - отже, був невинним.
Судові органи. У Київській Русі суд не був відділений від адміністрації. Він захищав насамперед інтереси панівних верхів давньоруського суспільства. У ролі судді передусім виступав князь. До компетенції лише князівського суду належали справи, в яких хоча б однією зі сторін були представники феодальної знаті. Про суд князя розповідається в Руській Правді та інших джерелах. Статті Руської Правди забороняли мучити смерда й огнищанина без «княжа слова» (ст. 33 К. П., ст. 78 П. П.). Закуп міг піти «жалітися до князя і до суддів» (ст. 56 П. П.). Про себе як про суддю говорить у «Повчанні» Володимир Мономах: «На посадников не полагаясь, ни на биричей, сам делал...» Найважливіші справи князь вирішував разом зі своїми боярами на звичайному місці суду — княжому дворі (ст. 40 П. П.).
Судові функції, крім князя, здійснювали також представники місцевої адміністрації — посадники, волостелі, їхніми помічниками були тіуни, вірники та ін. Це знайшло відбиток у статтях Руської Правди (ст. 41 К. П.; статті 9—10, 20, 74, 86, 107—108 П. П.), де визначаються й уточнюються судові побори на користь численних осіб допоміжного судового персоналу (мечника, дитячого, метельника).
У Київській Русі активно відбувалося становлення вотчинного суду. Це був суд землевласників над феодально залежним населенням, який здійснювався на основі імунітетних жалувань. Виникнення вотчинного суду пов'язано зі зростанням великого землеволодіння й утвердженням феодальних відносин на Русі. Про ці суди згадується у літописі й грамоті новгородського князя Мстислава Володимировича Юр'єву монастирю 1130 р.
Існував у Київській Русі і так званий общинний суд. Про нього Руська Правда згадує лише один раз (ст. 15 К. П.), говорячи про пережиток давнього общинного суду («извод пред 12 человека»).
Церковному суду з усіх справ підлягали так звані церковні люди. Він втручався в життя населення так само часто, як і князівський суд. Через єпископського волостеля або тіуна проходили усі побутові конфлікти, пов'язані з життям сім'ї, а також справи, зумовлені заміною традиційних общинних шлюбних норм і звичаїв новими нормами класового суспільства.
Церковному суду з усіх справ підлягали так звані церковні люди. Він втручався в життя населення так само часто, як і князівський суд. Через єпископського волостеля або тіуна проходили усі побутові конфлікти, пов'язані з життям сім'ї, а також справи, зумовлені заміною традиційних общинних шлюбних норм і звичаїв новимиє нормами класового суспільства.
Цікавим є положення ст. 121 Поширеної редакції «Руської Правди», яким було передбачено однакову відповідальність із злодієм його родини, яка знала про крадіжку і переховувала крадене. При цьому не уточнено, чи члени сім’ї повинні знати про крадіжку до її вчинення, чи достатньо такої поінформованості вже після вчинення злочину, коли сім’я користується краденим [13, с. 18].
У ст. 121 Просторової Правди говориться, що вільні, які крали або приховували викрадене разом з холопом, сплачували князю продаж. Разом з тим, згідно з указаною нормою, «Руська Правда» не проводила диференціацію відповідальності осіб, які брали участь у вчиненні розкрадань і які лише сприяли злочинцям вже після фактичного закінчення виконання складу злочину. Тут приховування викраденого якщо і не ототожнюється, то без сумнівну, прирівнюється до безпосе- редньої участі у крадіжці. Насамперед, це зумовлено тим, що в «Руську Правду» було перенесено багато понять, які регулювали відносини людей за часів родоплемінного ладу, і тому при посяганнях на власність суспільна небезпека визначалася не роллю, яку виконував злочинець, а, насамперед, самим фактом причетності до злочину, на відміну від більш пізніх джерел кримінального права. Тому, як зауважує Д. Альошин, не зовсім правильно було б говорити про наявність самостійного інституту причетності у «Руській Правді». Особи, що приховували злочинця або викрадене ним майно, також фактично були співучасниками злочину. Хоча, безумовно, на думку Д. Альошина, саме з названих норм «Руської Правди» починається розвиток самостійного кримінально-правового інституту причетності до злочину [16, с. 294].
Висновки. Отже, право Київської Русі досить широко захищало право власності кримінально-правовими нормами. Серед злочинів проти власності в той час розрізняли крадіжку, розбій, привласнення загублених речей або втікача-невільника, протиправне користування чужими речами, порушення земельних меж і межових знаків, зловмисне пошкодження чужої речі, підпал. Така детальна регламентація в ті часи була обумовлена не тільки особливостями законодавчої техніки, а й об’єктивною потребою в диференціації кримінальної відповідальності залежно від об’єкта посягання і виду предмета розкрадання.