Тема: «Досвід військового виховання в історії людства»
ЗМІСТ
ВСТУП 2
РОЗДІЛ 1. Військове виховання як історично-педагогічне явище. 3
РОЗДІЛ 2. Військове виховання у Стародавньому світі та Середньовіччі. 6
2.1. Військове виховання у Стародавньому світі. 6
2.2. Військове виховання у Середньовіччі. 9
РОЗДІЛ 3. Військове виховання в новій історії. 14
ВИСНОВКИ 18
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 19
ВСТУП
Актуальність теми. Різноманітні та змістовні завдання вирішують офіцери 3бройних сил України. Аналіз їх обов’язків і характеру діяльності свідчить про те, що вони с, в першу чергу, педагогами тому, що офіцери, по-перше, відповідають за виховання і навчання своїх підлеглих, по-друге, виконують гуманні педагогічні функції, являючись, водночас, вихователями, вчителями і організаторами військово-педагогічного процесу у різних військових структурах Збройних сил України.
Аналізуючи їх службові обов’язки, можна виокремити такі педагогічні функції офіцерів:
організація виховної роботи у підрозділі та частині; виховання воїнів;
організація військово-дидактичного процесу у підрозділі та частині; проведення навчально-виховних заходів;
надання виховного відтинку різноманітним заходам, які спрямовані на під-тримання постійної бойової та мобілізаційної готовності підрозділу і частини.
Таким чином, особливе місце серед цих та інших напрямків роботи офіцерів займають вирішення проблем, які безпосередньо пов’язані з організацією та проведенням виховної роботи у підрозділі та частині, здійсненням індивідуально-виховної роботи, морально-психологічним забезпеченням життєдіяльності особового складу, навчальної та бойової діяльності.
Мета роботи: Розглянути та проаналізувати досвід військового виховання в історії людства.
Для досягнення мети роботи необхідно вирішити наступні завдання:
Визначити зміст поняття «виховання» та військове виховання як історично-педагогічне явище;
дослідити військове виховання у Стародавньому світі та Середньовіччі;
дослідити військове виховання в новій історії.
РОЗДІЛ 1. Військове виховання як історично-педагогічне явище.
Поняттю "військове виховання" можна дати таке визначення: це процес цілеспрямованого, систематичного, організованого і планомірного впливу на свідомість, підсвідомість, пізнавальну, емоційно-вольову та мотиваційну сфери особистості військовослужбовця з метою формування у нього наукового світогляду, високих моральних, громадських і військово-професійних якостей для забезпечення всебічного і гармонійного розвитку його особистості та ефективного виконання ним службових обов'язків в умовах мирного і воєнного часу.
Із цього визначення витікають предмети виховного впливу: свідомість і підсвідомість особистості військовослужбовця, її мотиваційна, емоційно-почуттєва і вольова сфери, навички та звички гідної поведінки в умовах повсякденної та бойової діяльності й самовдосконалення.
Свідомість - це властива людині функція головного мозку, яка полягає у суб’єктивному відображенні об’єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються у ньому, власних дій, у попередньому їх накресленні у думках і передбаченні наслідків, у регулюванні його відносин з оточуючими та соціальною дійсністю.
А підсвідоме - це різноманітні психічні процеси, які відбуваються під порогом свідомості, тобто це такі феномени психіки, які в даний момент перебувають поза увагою свідомості, але органічно з нею пов’язані, впливають на її перебіг і зі відповідною зміною умов порівняно легко переходять в її сферу. Ці дві сфери психіки мають бути, водночас, предметом виховного впливу. Вплив на свідомість формує переконання воїна, його світогляд, а підсвідоме зміцнює їх ефект, сприяє її співпереживанню, яке відбувається за допомогою уподібнення, ототожнення себе з іншими людьми та явищами шляхом безпосередньої емоційної емпатії, ідентифікації, емоційного зараження, об’єднання різних явищ в один ряд через співпричетність, а не через з’ясування логічних протиріч і різниць явищ, які сприймаються. У зв’язку з цим виховні впливи на військовослужбовців на відміну від освіти, яка спрямована до свідомості, в першу чергу, мають бути спрямовані до підсвідомості особистості військовослужбовця. Тому вихованість військовослужбовця означає не тільки знання норм і правил вихованої поведінки, а його духовну неспроможність порушити ці правила внаслідок наявності внутрішніх регуляторів поведінки. Ці регулятори поведінки мають буди переведені у підсвідомість військовослужбовця, щоб він діяв згідно з правилами людської моралі, не розмірковуючи, не роздумуючи про зміст і характер дій. Для цього слід формувати навички та звички відповідної поведінки.
Навичка - це психічне новоутворення, завдяки якому людина спроможна виконувати певну дію автоматично, з належною точністю і швидкістю, без зайвих витрат фізичної та нервової енергії.
Звичка - схильність людини до відносно усталених способів дій. Всі ці дії за допомогою позитивних емоцій і почуттів можна підсилити, емоційно забарвити мотиви вихованої поведінки.
Емоції - це психічне відображення у формі безпосереднього переживання життєвого змісту явищ і ситуацій, зумовленого відношенням їх об’єктивних властивостей до потреб суб’єкта виховання.
Почуття - одна з основних форм переживання воїном свого ставлення до явищ дійсності. Вони більш стійкі й постійні порівняно з емоціями, що виникають у відповідь на конкретну ситуацію, тобто ситуативні. Згідно О.М.Леонтьєва, усвідомлені потреби створюють відповідний мотив. У зв’язку з цим треба намагатися зрозуміти потреби військовослужбовця, їх структуру, виявити серед них домінуючі, недостатньо задоволені, з’ясувати їх причини та прищепити йому оптимальні способи їх задоволення і трансформувати у соціально позитивну поведінку.
Мотиви складають спонукальну силу дій і вчинків військовослужбовця. Сукупність однорідних мотивів складають мотивацію відповідної поведінки. Всі виховні зусилля командирів і начальників мають бути спрямовані на формування і розвиток у військовослужбовців стійкої системи мотивації, учіння і самовдосконалення, складовою якої є самовиховання.
Підсумовуючи, можна сказати, що військове виховання є прикладною галуззю педагогіки як науки. Теорія військового виховання водночас є галуззю військово-педагогічної науки і навчальним предметом, в якому проявляється діалектичний взаємозвʼязок теорії та практики виховання військовослужбовців Збройних сил України.
РОЗДІЛ 2. Військове виховання у Стародавньому світі та Середньовіччі.
2.1. Військове виховання у Стародавньому світі.
Велику скарбницю досвіду військового виховання мала Стародавня Греція – країна, що складалася з ряду невеликих рабовласницьких держав-полісів. Най-більш впливовими були Лаконія з головним містом Спартою та Аттика з головним містом Афінами. Особливу увагу привертає славнозвісна спартанська система виховання.
Мета спартанського виховання – укріплення військової могутності країни, підготовка стійких і загартованих воїнів, майбутніх рабовласників. Головні завдання цієї системи виховання: беззаперечний послух, витривалість, презирство до рабів, наука перемагати. Зміст виховання залежав від віку і стану здоров’я дитини. Діти підлягали суворим іспитам на здоров’я і витривалість. Виховання дитини не залежало від волі батька - він приносив його в лесху, місце, де сиділи старші члени філи.
Щойно народжену дитину старики доскіпливо оглядали і, якщо вона була слаба чи виродлива, її кидали в апотети, у прірву горі Таігет. В їх очах життя новонародженого було не на користь як йому самому, так і державі, якщо він був слабий. Якщо він був міцний і здоровий, його віддавали годувати батькові, виділяючи йому при цьому одну з земельних ділянок. Годувальниці доглядали малюків дуже дбайливо і чудово знали свою справу. Вони не завертали у пелюшки дітей, привчали їх не їсти багато, не бути перебірливими в їжі, не лякалися темряви та залишатися на самоті.
Всіх дітей, яким виповнилося 7 років, збирали разом і ділили на загони, агели. Вони жили і харчувалися разом до 18 років, привчалися грати і проводити час один з одним. Начальником агели ставав той, хто виявлявся кмітливішим, тямущим за інших і більш спритним у гімнастичних вправах. Решта повинні були брати з нього приклад, виконувати його накази та беззаперечно зазнавати від нього покарання. Це була школа послуху.
Також певна увага приділялася розумовому вихованню. Читанню і письму вони навчалися, але за необхідності. Дітей погано годували. Їх примушували красти, щоб змусити їх власними силами боротися з нестатками та робити з них людей сміливих і хитрих. Того, хто попався, били без пощади як поганого, неспритного крадія, томили голодом.
3 роками їх виховання ставало більш суворим, особлива увага зверталася на фізичне виховання: їм наголо стригли волосся, привчали ходити босоніж, грати разом, звичайно без одежі, переносити холод, голод і спрагу, терпіти біль. Багато уваги приділялось військовим і гімнастичним вправам. Юних спартанців учили бігати, боротися, володіти прийомами рукопашного бою, співати військові пісні, музиці, обрядовим танцям, що носили бойовий і військовий характер.
У 14 років кожен спартанець мав принести до школи голову вбитого їм раба, якого слід було вистежити під час роботи в полі чи в лісі. 3 цією метою вони брали участь у так званих криптіях, тобто нічних облавах на рабів. Юнаки-спартанці збиралася вночі разом, надягали маски та довгі плащі, щоб їх не впізнали, та відправлялися в поселення ілотів. Щоб відрізнятися від інших жителів Спарти, ілоти носили особливу одежу, а на головах - шапки з собачого хутра. Хоча ілотам заборонялося володіти зброєю, вони могли постояти за себе, і підлітку було не легко справитись із дорослим чоловіком.
У 16 років як своєрідний випускний екзамен здійснювався аргом – нещадне публічне покарання, під час якого багато юнаків гинуло, а батьки не тільки не співчували їм, а навпаки, вмовляли триматися до кінця, щоб не зганьбити честі сімʼї. Керувала аргоном жриця, яка тримала в руках статуетку Артеміди. Коли жриця піднімала статуетку вгору, удари розг слабіли, коли опускалася вниз – удари ставали сильнішими.
Суттєва увага зверталась на виховання майбутніх воїнів за допомогою народних засобів. Наприклад, на хорові співи зверталося стільки ж уваги, як і на точність та ясність мови. Самі спартанські пісні виховували мужність, спонукали до дій, закликали на подвиги. Слова їх були простими, але зміст серйозний та повчальний. Більшою частиною вони прославляли тих, хто загинув за Спарту або ганьбили боягузів, які живуть тепер «жалюгідними та нещасними». У бій на супротивника спартанці йшли під звуки флейт, розміреною ходою.
Юнаки 18-20 років направлялися в особливу групу - ефебію – і відбували військову службу. Поступово виховання молодих людей ставало не таким суворим, їм дозволяли доглядати за своїм волоссям, прикрашати зброю та вбрання. В походах гімнастичні вправи молоді були не такими важкими та й саме її життя було не таким суворим: з них вимагали менше. Тому для них похід міг вважати-ся відпочинком після військових вправ.
Виховання продовжувалось до зрілого віку. Жоден не мав права жити так, як він бажав. Місто було схоже на табір, де був встановлений суворо визначений спосіб життя та занять, що був спрямований тільки на благо для всіх. Взагалі спартанці вважали себе тими, що належать не собі особисто, а батьківщині.
У Спарті, єдиній країні Стародавньої Греції, велика увага зверталася на виховання жінок, які користувалися загальною повагою. Спартанці вважали, що здорові діти можуть бути тільки у здорової матері. Тому вони не займалися домашнім господарством. Все це виконували ілотки. Спартанки ж з дитинства займалися гімнастикою та спортом. Вони повинні були для укріплення тіла бігати, боротися, кидати списи. Лікург заборонив їм пестити себе, сидіти вдома і вести розпещений спосіб життя. Дівчата, як і хлопчики повинні були зʼявлятися під час урочистих процесій без одежі і танцювати, та співати на деяких святах у присутності парубків. Вони мали право сміятися над ким завгодно, зграбно користуючись його помилкою, з другого боку, прославляти в піснях тих, хто того заслуговував, і запалювати в молоді честолюбність, бажання змагатись і перемагати. В наготі дівчат не було нічого непристойного. Вони були далекі від спокуси, соромʼязливі, привчалися до простоти та турботи про своє тіло. Крім того, жінці навіювався благородний образ думок, усвідомлення того, що вона може надихати до доблесті та пошани. У Спарті влаштовувалися змагання з гімнастики та легкої атлетики, на яких спочатку виступали юнаки, потім дівчата. Коли чоловіки воювали, залишивши місто, озброєні жінки несли охорону міста і три-мали у покорі рабів.
Така струнка система військового виховання дозволяла Спарті неодноразово з успіхом протистояти і перемагати навіть значно переважаючі сили супротивників. Так було у випадках зіткнень з усіма силами Пелопоннеського союзу у 402-401 рр. н.е., антиспартанської коаліції в складі Афін, Коринфу, Аргоса, Евбея, ряду областей Західної Греції у 394 р. до н.е.
Отже, звичайно, складно ввести всю систему спартанського військового виховання у сучасні умови. Це і не потрібно. Але деякий досвід цієї системи може послужити інтересам зміцнення Збройних сил України при його впровадженні в наше життя.
Активне використання моральних стимулів саме кращих рис характеру і волі, створення військових пісень, що шанують мужність і ганьблять боягузів, військове виховання дівчат, діяльність людей похилого віку та церкви можуть і повинні зайняти чинне місце в системі військового виховання у нашому суспільстві.
2.2. Військове виховання у Середньовіччі.
Після розвалу імперії Карла Великого, після тривалого часу безладдя та міжусобних війн у Х столітті виникло рицарство. Основою рицарського поводження була вірність сеньйорові. Зрада вважалися для рицаря найважчим гріхом, який тягнув за собою виключення з корпорації. Через обряд освячення воїн вступав у нову родину рівних, яких з'єднувала клятва вірності, яку закріплювали кров'ю. Такий зв'язок вважався більш міцним, ніж звичайна людська спілка.
До вступу в рицарі ретельно готували з самого юного віку. Рицар повинен бути настільки сильним і міцним, щоб без шкоди для свого здоров'я виносити всі труднощі військового життя. Повний рицарський обладунок важив до 50 кг. Для розвитку у дитини войовничого духу навіть самі його ігри та забави мали носити войовничий характер. Крім того, юнак повинен був грунтовно вивчити всі обов'язки воїна.
Коли хлопчик досягав віку 7 років, він переходив з жіночих рук у чоловічі та перші уроки отримував вдома. Але коли виповнювалось 10 років, його відправляли на виховання до головнішого рицаря – родича або друга батьків. Всякий рицар вважав великою честю для себе, якщо який-небудь батько доручав йому довершити виховання свого сина. Батько, відправляючи свого сина на виховання, благословляв і наставляв його бути чесним, великодушним, мужнім, шанувати свого вихователя, беззаперечно підкорятися йому у всьому і наслідувати його приклад. Мати дарила сину гаманець з невеликою сумою грошей і пов'язувала на шиї маленький ковчег з мощами, що повинно було служити для охорони від наговорів, напастей, ушкодження, і таким чином поєднувала релігію і марновірство.
З прибуттям до замку свого патрону юнак отримував звання пажа, або валета, і виконував обов'язки слуги. Він вчився беззаперечно підкорятися своєму патрону і в той же час вчився веліти, вчився ввічливості та люб'язності. Значну частину навчання складало служіння за столом, де юнак привчався ретельно слідкувати за всім, і тільки-но вимагалася його послуга, як він мав у ту ж мить виконувати її.
Предметом перших уроків пажа була релігія. Звичайно викладачем Закону Божого була одна з самих благородних і набожних дам замку. В замках пажі багато корисного брали з розповідей про війну та полювання, про мистецтво виховувати мисливських птахів і дресирування собак. Паж учився грі в шахи, тому що вона привчала його думати та міркувати. Його примушували і пісні співати про кохання або військову славу.
Поступово хлопця могли призначати на посаду форшнейдера (від нім. різати), який мав прислуговувати на бенкетах, різати смаженину, дичину або домашню птицю. Крім того, на вихованцях лежала турбота про післяобідні задоволення та розваги гостей: музика, танці, співи, прогулянки.
Вихованці виконували обов'язки шталмейстера – доглядали за конями. Пажі займалися утихомиренням непокірних коней і привчали їх до бойових прийомів. Дворяни завжди змагалися на конях, тому у виконанні цих обов'язків не було нічого соромного.
Значне розповсюдження мав метод змагання за право стати зброєносцем(це був останній крок до рицарського звання) або перейти до іншого, більш знаменитого рицаря. І якщо патрон бачив, що юнак зробив достатньо успіхів у військовому мистецтві та відзначився добрим норовом, то підвищував у зброєносці.
Вже у віці 14 років молодий паж міг досягнути звання зброєносця. Тоді його допускали ближче до сеньйора, і він міг більш вільно приймати участь у бесідах рицарів. Це дуже сприяло розвиткові розуму хлопців. Вони намагалися служити й благородним гостям, щоб заслужити їх схвалення. Юнаки намагалися досягти грації рухів, спритності, моторності, не метушливої квапливості, а благородної, повної гідності люб'язності, яка всім подобалась, яка зачаровувала та захоплювала.
Зброєносці слідкували за утриманням зброї свого патрона. Вони берегли зброю в окремих помешканнях і стежили за тим, щоб воно було завжди чисте і готове до застосування. Зброєносці були в той же час і внутрішньою вартою замку. Черговий зброєносець повинен був опівночі обійти всі кімнати та подвір'я замку і оглянути, чи все гаразд. Якщо він помічав що-небудь підозріле, то мав негайно повідомити про це свого патрона.
Зброєносці мали супроводжувати свого рицаря і в бою, тоді вони становилися позаду свого патрона, за необхідності підіймали його, подавали зброю, підводили нового коня, приймали полонених. Для цього потрібна була сила і спритність.
Юнаків самими різноманітними способами привчали до турнірів: вони бігали у важких латах, перескакували огорожі, кидали дротики та привчались володіти списом. Їх привчали скачкам на конях зі списом через кільце і через перешкоди. Напередодні великих турнірів звичайно проводилися ігри, які називалися пробними турнірами. Під час цих ігор найкращі зброєносці випробували свої сили більш легкою, крихкою та не такою небезпечною, як рицарська, зброєю. Ті, хто відзначився на пробних турнірах, отримували право приймати участь і у великих.
Якщо зброєносець прослужив декілька років у свого патрона і відзначився доброю поведінкою, скромністю, мужністю і хоробрістю, то він починав домагатися рицарського звання. І государ або гран-сеньйор визначав день присвяти. Для цього обряду обирали передодень урочистостей або великих церковних свят.
У рицарське звання посвячували тільки дворян. Але за особливі послуги або за незвичайних обставин це звання надавали і простим людям. Це право мав тільки государ, а новий рицар ставав дворянином. Так, коли фламандці знищили майже усе рицарство Пилипа Красивого, то французький король зробив дещо схоже на набір: будь-хто, у кого було два сини, повинен був віддати одного з них в рицарі, а той, у кого було їх три – повинен був озброїти двох. Фридрих Барбаросса на самому полі битви посвячував у рицарі простих воїнів і навіть селян. Але це вже вважали занепадом рицарства, а рицарі втрачали свій престиж.
У культурі рицарства дуже важлива була зовнішня сторона. В житті рицаря багато чого свідомо було виставлено напоказ. Хоробрість, щедрість, благородство, про які мало хто знав, не мали вартості. Про їх подвиги та кохання мав знати весь “християнський мир”. Звідси цей зовнішній лоск рицарської культури, особлива увага до ритуалу, символіки кольору, предметів, етикету.
У германському побуті та епосі жінка займає високе положення. На неї дивились як на істоту, яка наділена даром пророцтва та моральної сили, взагалі, як на якусь вищу істоту. Бажання сподобатися дамі подвоювало хоробрість рицаря і примушувало нехтувати самою великою небезпекою. Він намагався всіма силами заслужити прихильність і повагу “дами серця”, яка з часом повинна була стати його подругою. Подругою, але не дружиною. Тобто уявлення про природу жінки та істинну любов були дуже далекими від християнського розуміння.
Таким чином, рицарська ідеологія базується на двох основних підвалинах: по-перше – варварській свідомості з її культом вождя, особистої відданості і військової звитяги, поклоніння силам природи, від яких вони очікують допомоги; по-друге – розвинута християнством концепція служіння, яку почали розповсюджувати і на галузь чисто світських відносин, навіть до служіння дамі серця.
РОЗДІЛ 3. Військове виховання в новій історії.
Розвиток теорії та практики військового виховання нової історії тісно пов’язаний з іменами видатних полководців і флотоводців, багато з яких були не лише великими стратегами, справжніми майстрами воєнного мистецтва, але й талановитими військовими педагогами. Теоретичні праці, практична діяльність Румянцева П.О., Cуворова О.В, Кутузова М.І., Драгомирова М.І., Макарова С.О. та багатьох інших воєначальників минулого мали велике значення для розвитку теорії та практики виховання військовослужбовців. Завдяки їх плідної, творчої, наполегливої діяльності вітчизняна військова педагогіка змогла зайняти одне з провідних місць у світі.
У ХУІІІ ст. на основних положеннях військового мистецтва Петра І та його послідовника П.Румянцева і на глибоко національних коріннях в Росії поступово формується одна з кращих систем виховання і навчання - суворовська система. Підгрунтя системи закладалося з юнацького віку полководця. 7 років Суворов О.В. (1730 - 1800) проходив солдатську службу, вивчав її з основ, із самого низу. Він відчував позитивний вплив військових реформ Петра І, вивчав солдатське життя, психологію, мову, закріплював у собі почуття любові та поваги до солдата, які зберіг на все своє життя. Ці знання та почуття покладені в основу системи, а здійснення її почало відбуватися з 1763 року, коли тридцятитрьохрічний Суворов отримав у командування спочатку Астраханський, а потім - Суздальський піхотний полк.
Суворов добивався поєднання стройової, тактичної, вогневої та маршової підготовки. Метою навчання вважав готовність “до битви з будь-яким неприятелем”, тому все навчання пов‘язував з практикою - навчати тільки тому, що необхідно на війні. Суворов вимагав проведення навчання за принципами послідовності, систематичності та свідомого засвоєння.
Значну увагу приділяв Суворов підготовці унтер-офіцерів як головних помічників командира частини. Навчання і виховання проходили й офіцери, від яких Суворов вимагав, щоб вони не доручали підлеглих молодшим командирам, які не мають необхідних знань та вмінь, а самі безпосередньо займалися вихованням і навчанням своїх солдатів. “Будь добрим солдатом, якщо бажаєш бути добрим фельдмаршалом, ретельно вивчай підлеглих тобі солдатів і надавай їм приклад” - радив полководець.
Він наказував виховувати солдат, розвиваючи їх свідомість. Більш за все він турбувався, щоб у кожного солдата була “своя голова на плечах”, і він міг робити усе з зрозумінням. Сам постійно бував на заняттях і повторював: “Перше - хоробрість”. На полкових навчання неодноразово проводились атаки “наскрізь”. У швидкому темпі рухалися одна на одну колони піхоти та кінноти, які шикувалися з певними інтервалами. На певній відстані за командою солдати піднімали багнети або клинки, аби не поранити один одного при русі через стрій. Але не сліпа хоробрість дає перемогу над неприятелем, а “єдино змішане з нею військове мистецтво”.
Першорядне значення він надавав вихованню солдатів у дусі бойової дружби, товариства, взаємодопомоги. Хрестоматійною є його вимога до воїнів: “Сам загибай, а товариша рятуй!”. Суворов привчав своїх солдатів до винахідливості та кмітливості. Так, він несподівано запитував: скільки грибів у лісі або зірок на небі. “Якщо хто губиться від єдиного слова, то на що він буде здатний при несподіваній атаці неприятелів” - казав полководець. І був дуже задоволений, коли на запитання “Яка відстань до луни?” - солдат відповідав: “Три суворовських переходи”.
Особливого значення Суворов надавав методу змагань і формуванню честолюбності шляхом заохочення заподатливих солдатів. При нагоді Суворов підкреслював, що сміливих і кращих солдатів очікують пошана і слава, а недбайливих - покарання та ганьба. Якщо в поході Суворов минав який-небудь батальйон чи полк не зупиняючись, це означало, що він полком за щось незадоволений. Слова “відступ”, “відхід” були заборонені Суворовим для використання. Про це навіть і думати забороняв. Всі шикування та рівняння мали відбуватися тільки по передніх рядах. Таким чином в свідомості закріплювався рух тільки вперед.
Твердості дисципліни Суворов добивався моральним вихованням.
Суворов був проти зміцнення дисципліни за допомогою жорстоких покарань солдатів за ті чи інші порушення та провини. На його думку, це лише викликало у військовослужбовців почуття страху перед начальниками, механічне, сліпе виконання їх наказів, придушувало ініціативу, самостійність у бойовій діяльності. Він рекомендував офіцерам та унтер-офіцерам впливати на підлеглих насамперед “добрим ставленням, порадами та напученнями” і тільки в крайніх, надзвичайних випадках застосовувати стягнення. Він учив командирів бути вимогливими, помірно суворими, чуйними і дбайливими, поводитися з підлеглими без жорстокості та грубості. “При суворості потрібна милість, інакше суворість буде тиранством”, - казав він і запевняв, що солдати ніколи не будуть ображатися на суворість начальника, якщо вона справедлива, не принижує людської гідності.
Суворов знав і любив солдата, тому що пліч-о-пліч з ним пройшов довгий шлях військової служби - від капрала до головнокомандувача. Це не означає, що тримаючись з ними на рівних, Суворов дозволяв панібратське відношення до себе. У суворовських військах існувала сувора дисципліна, але базувалася вона на почутті глибокої поваги до гідності людини.
Суворов навчав солдатів і офіцерів ставитися до мирного населення чемно, миролюбно. “Солдат не розбійник”, - казав він. З полоненими Суворов поводився милостиво. Якщо озброєного ворога він бив нещадно, то коли противник кидав зброю, він не проявляв до нього жорстокості. Полонених наказував добре годувати і перев‘язувати рани пораненим. Таке добре ставлення до них приносить більше користі нашим інтересам, чим пролиття їх крові. Ворог був тільки тоді ворогом, доки він не склав зброю. Переможеним “давай помилування, вони також люди, гріх даремно вбивати! Соромитись варварства!” - записано в його солдатському катехізисі.
Серця солдатів Суворов завойовував у першу чергу особистим прикладом. Це був основний принцип навчання і виховання військ: роби як я. Все, чому він вчив і що від них вимагав, було пройдене ним самим. Кожного навчити міг. Ніякої чорної роботи не соромився.
Таким чином, можна виділити такі елементи суворовської системи виховання:
моральне і релігійне виховання;
виховання патріотичних почуттів;
сувора дисципліна і військовий порядок;
навчання військ діяти в складних умовах;
трудове виховання;
гуманістичний підхід (начальникові слід ставитися до підлеглого як батьку до сина і бути взірцем високої моралі; розвиток почуття військової честі та взаємопідтримки);
військова освіта.
Про якість цієї системи можна судити по її результатах: непереможність, армія несла мінімальні втрати навіть у наступальних діях та при чисельній перевазі противника, стійкість і витривалість воїнів у найважчих обставинах. Крім того, не останнє значення має те, що формувала у солдата не “звіряче”, а справжнє людське обличчя, прищеплювала йому найвищі людські цінності: поваги до людини, любові до Батьківщини, вірного служіння Богові та своєму народові.
Таким чином, військово-педагогічна спадщина видатних полководців, флотоводців, викликає безсумнівний інтерес, тому що вирішення багатьох сучасних питань виховання військовослужбовців Збройних Сил України неможливо без знання і врахування творчого досвіду минулого, того, як розвивалась теорія та практика військового виховання у новій історії.
ВИСНОВКИ
Виходячи зі змісту та завдань нашої роботи сформулюємо наступні висновки:
По-перше, військове виховання є прикладною галуззю педагогіки як науки. Теорія військового виховання водночас є галуззю військово-педагогічної науки і навчальним предметом, в якому проявляється діалектичний взаємозвʼязок теорії та практики виховання військовослужбовців Збройних сил України.
По-друге, деякий досвід спартанської системи може послужити інтересам зміцнення Збройних сил України при його впровадженні в наше життя. Активне використання моральних стимулів саме кращих рис характеру і волі, створення військових пісень, що шанують мужність і ганьблять боягузів, військове виховання дівчат, діяльність людей похилого віку та церкви можуть і повинні зайняти чинне місце в системі військового виховання у нашому суспільстві.
Рицарська ж ідеологія базується на двох основних підвалинах: по-перше - варварській свідомості з її культом вождя, особистої відданості і військової звитяги, поклоніння силам природи, від яких вони очікують допомоги; по-друге - розвинута християнством концепція служіння, яку почали розповсюджувати і на галузь чисто світських відносин, навіть до служіння дамі серця.
По-третє, військово-педагогічна спадщина видатних полководців, флотоводців, викликає безсумнівний інтерес, тому що вирішення багатьох сучасних питань виховання військовослужбовців Збройних Сил України неможливо без знання і врахування творчого досвіду минулого, того, як розвивалась теорія та практика військового виховання у новій історії.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Військове виховання: історія, теорія та методика: навчальний посібник. /За редакцією В. В. Ягупова. Київ : «Graphic&Design», 2002. 560 c.
Лицарське виховання. Вікіпедія: веб-сайт. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B8%D1%86%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5_%D0%B2%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F
Давня історія України: У 2 т. – К.: Либідь, 1995.
Загоронюк Л. Світлий подвиг січових стрільців // Військо України. – 1998.
Історія Українського війська: В 2 т. – К., 1993.
Кирпичников А.Н., Дубов Н.В., Лебедев Г.С. Русь и варяги // Славяне и скандинавы. – М.: Наука, 1986.
Підкова І.З., Шуст Р.М. Довідник з історії України: В 3 т. – К.: Генеза, 1993-1995.
Плетнёва С. Половцы. – М.: Наука, 1990.
Томчук М.І. Військовий вишкіл: від княжих часів до січових стрільців // Рідна школа. – 1994.