Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Навчально-науковий інститут права
Модульна контрольна робота
З історії Держави і Права України
На тему
«Джерела церковного права України-Руси»
Виконав:
Студент 1 курсу, 14 групи
Спеціальності «Права»
Бонюк Антон
Науковий керівник :
Кандидат історичних наук
Мірошніченко Марія Іванівна
Зміст
Вступ 3
Розділ 1. Поняття джерела церковного права 3
Розділ 2. Види джерел церковного права 4
Висновки 6
Список використаної літератури 7
Вступ
За часів Київської Русі держава і церква мали тісні стосунки. Держава підтримувала церкву, а церква підтримувала державу. Держава видавала нормативні акти, що регулювали відносини між церквою і державою. Ці постанови були джерелом законів і церковного права.
Джерелам права цієї епохи, присвячені роботи багатьох науковців, зокрема, П. Гайденка, Б. Грекова, Е. Голубінского, Н. Карамзіна, П. Музиченка, Б. Рибакова, В. Ричка, П. Толочка, В. Ульяновського, Т. Фоміна, О. Чистякова, Я. Щапова, С. Юшкова, та інші. Над проблематикою джерел церковного права працювали також вчені-каноністи: В. Ластовський, С. Місевич, М. Остроумов, А. Павлов, Н. Суворов, В. Ципін. Саме в їх наукових працях обґрунтовується поділ джерел церковного права на формальні та матеріальні.
Розділ 1. Поняття джерела церковного права
Визначення джерела церковного права, вироблене в богослов'ї, дещо відрізняється від визначення джерела права в теорії права. Там, переважно під впливом позитивізму, склалося розуміння "джерел права" як зовнішнього прояву загальнообов'язкових правил поведінки, санкціонованих державною владою.
На думку С. В. Місевича, в канонічному праві поняття “джерело церковного права” має ширше розуміння, за рахунок того, що “збереглася більш глибока класифікація джерел на формальні та матеріальні, де враховується суб’єктивний фактор, що визначає зміст і характер норми” [1, c. 15]. Хоча інші вчені-теоретики розмежовують поняття “форма права” та “джерело права”, надаючи останньому кількох значень. В. О. Котюк, вважає, що термін “джерело права” має кілька значень, зокрема, – це сила, яка творить право, наприклад, державна влада, воля Бога, народу; воно може бути матеріалом, покладеним в основу того чи іншого законодавства, наприклад, римське право послужило джерелом для німецького цивільного кодексу; до джерел права належать історичні пам’ятки, які колись мали значення діючого права, наприклад, «Руська Правда». Такий підхід до розуміння “джерела права” перегукується із визначенням “джерело церковного права”, яке відомі дослідники канонічного права в минулому визначали, як “свідому правотворчу волю, що створеним нормам права надає об’єктивного виразу та об’єктивну обов’язковість чи дійсність” [3, с. 32]. Сьогодні це визначення використовується майже виключно в науковій літературі.
Отже, джерелом державно-церковного права є нормативні документи, які видаються органами державної влади для регулювання відносин між церквою і державою.
Розділ 2. Види джерел церковного права
Джерела церковного права поділяють на матеріальні та формальні. Під матеріальними джерелами церковного права розуміють “особи та інститути, що створюють правові норми” [2, с. 28]. Під формальними – “документи, пам’ятки, в яких викладені ці норми” [2, с. 28]. Наука канонічного права виділяє три матеріальні джерела:
1) воля Божа;
2) воля Церкви;
3) воля державної влади.
Формальні джерела церковного права зазвичай поділяють на три історичні періоди:
1) від заснування християнської церкви до Міланського едикту 313 р.;
2) від офіційного визнання християнської церкви Візантійською державою та проголошення її домінуючою релігією до складення Номоканона патріарха Фотія у 883 р.;
3) подальший розвиток церковного права до наших днів [1, с. 12-13].
На нашу думку, цей поділ є неповним, оскільки хронологічні межі чітко не визначені.
Більшість джерел церковного права були укладені в попередні епохи і тому є історичними пам'ятками.
Розглядаючи специфіку джерел церковного права державного походження, можна використати наступні критерії для їх поділу:
1) за суб’єктом правотворчості:
церковного права, видані великокнязівською владою (Устави великих князів київських – це “складно структурні документи, в основу яких покладено одну або декілька статутних грамот, вони узагальнюють взаємини державної і церковної влади, що існували протягом тривалого часу на різних територіях”[4, 136];
джерела церковного права, видані удільними князями (статутні грамоти удільних князів – “документи, що закріплюють взаємини світської й церковної влади у зв’язку з конкретним випадком у певному князівстві, на певний час”[4, 136];
закони та грамоти візантійських імператорів за руськими церковними справами – це нормативно правові акти Візантійської імперії;
2) за способом правоутворення:
нормативні документи, прийняті виключно державною владою (князівські церковні устави, статутні грамоти);
права, що ухвалені спільно державною та церковною владою (Номоканони);
3) за обсягом та характером дії:
загальнодержавної дії (джерела церковного права державного походження, що діяли на території всієї Руської держави);
дії (джерела права, які регулювали державно-церковні відносини та діяли на території одного або декількох князівств, однієї або декількох єпархій, джерела церковного права державного походження, що видавались конкретним церквам);
4) за сферою поширення:
внутрішньо-церковні норми (норми, що впливають на внутрішньо-церковне життя);
норми, що регулюють державно-церковні відносини.
Специфіка джерела державно-церковного права полягає в нормотворчій волі органів державної влади, спрямованій на регулювання поведінки у сфері церковного життя.
Висновки
Таким чином, з аналізу джерел церковного права, що виникли в Руській державі, можна зробити висновок, що державна влада видавала нормативні акти, які регулювали взаємовідносини між церквою і державою. Ці нормативні документи регулювали різні види державно-церковних відносин. Регулюючи державно-церковні відносини, держава впливала на внутрішнє життя церкви.
Головною ознакою, що визначає деталі джерела церковного права державного походження, є нормотворча воля держави. Нормативно-правові акти видавалися верховною владою держави (великим князем київським), місцевою владою (місцевими володарями в період феодальної роздробленості Русі), а також іншими органами державної влади (візантійськими імператорами). Ці державні та церковні норми стали джерелом права не тільки для світського, але й для церковного права.
Список використаної літератури
1. Місевич С. В. Специфіка джерел канонічного права православної церкви як теоретико-правова проблема / С. В. Місевич // Науковий вісник Чернівецького університету : зб. наук. праць. Правознавство. – Чернівці : Рута, 1999. – Вип. 55. – С. 12-15.
2. Музиченко П. П. Історія держави та права України : навч. посібник / П. П. Музиченко. – К. : Т-во “Знання”, КОО, 1999. – 429 с.
3. Остроумов М. А. Введение в православное церковное право. – Т. 1 : Очерк православного церковного права / М. А. Остроумов. – Харьков, 1893. – 672 с.456
4. Толочко П. П. Київська Русь / П. П. Толочко. – К. : Абрис, 1996. – 359 с.