Ім'я файлу: 8_Еразм_Роттердамський_Домашні_бесіди.docx
Розширення: docx
Розмір: 321кб.
Дата: 08.10.2022
скачати
Пов'язані файли:
Лр№3.docx
Kharchenko_Bakalavrska_robota.pdf
Розширення: docx
Розмір: 321кб.
Дата: 08.10.2022
скачати
Пов'язані файли:
Лр№3.docx
Kharchenko_Bakalavrska_robota.pdf
Дезідерій Еразм Роттердамський
Домашні бесіди
(Вибрані)
Переклад Йосипа Кобова
© Desiderius Erasmus Roterodamus
© Й. Кобів (переклад з латини), 1993
Джерело: Еразм Роттердамський. Похвала Глупоті. К.: Основи, 1993. 320 с. - С.: 108-318.
Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
Зміст
Необачна обітниця
У пошуках прибуткової парафії
Сповідь солдата
Пан і слуга
Настанови вихователя
Клопоти школярів
Залицяльник і дівчина
Ганьбителька шлюбу, або Подружнє життя
Корабельна аварія
Заїзди
Юнак і розпусниця
Абат і вчена дама
Заклинання чорта, або Привид
Алхімік
Обманутий обманщик
Паломництво
Похорони
Харон
Рицар без коня, або Самозвана знатність
Мистецтво запам'ятовування
Скнарий достаток
НЕОБАЧНА ОБІТНИЦЯ
Арнольд і Корнелій.
Арнольд . Сердечно вітаю тебе, Корнелію! Сто літ ми з тобою не бачились.
Корнелій. Здоров, милий друже! О, як я скучив за тобою!
Арнольд. Я вже втратив було надію на твоє повернення. Де ти так довго пропадав?
Корнелій. На тому світі побував.
Арнольд. Ой, видно, що воно так - таким обірваним, змарнілим і блідим з'являєшся до нас.
Корнелій. Все ж не з царства тіней приходжу, а з Єрусалима.
Арнольд. Який бог, чи то пак який вітер тебе туди заніс?
Корнелій. А що жене туди безліч інших людей?
Арнольд. Глупота, якщо не помиляюсь.
Корнелій. Отже, не я один пошився в дурні.
Арнольд. Так чого ти там шукав?
Корнелій. Біди на свою дурну голову.
Арнольд. Та її тут - хоч греблю гати. А чи бачив ти там щось гідне уваги?
Корнелій. Правду кажучи, нічого там дивитись. Показують якісь пам'ятки старовини, але всі ці пам'ятки, як на мене, підроблені, вигадані навмисно для того, щоб заманювати легковірних простачків. До того ж я навіть не впевнений, чи тамтешні люди самі достеменно знають, де знаходився стародавній Єрусалим.
Арнольд. Все-таки що ти бачив?
Корнелій. Повсюдно кромішню безпросвітність.
Арнольд. Так що ж, не вертаєшся звідти хоч трішки святішим?
Корнелій. Навпаки, в багатьох відношеннях гіршим.
Арнольд. Тоді, певно, з повним гаманцем?
Корнелій. Нічого подібного, став біднішим від церковної миші.
Арнольд. У такому разі, очевидно, шкодуєш, що вибрався в таку далеку путь даремно? [108]
Корнелій. Ні, я не шкодую, бо в мене багацько товаришів по глупоті, та й не жаль мені, бо шкодувати вже марна річ.
Арнольд. Виходить, ти не виніс ніякої користі з такої далекої і втомливої подорожі?
Корнелій. О, вона була для мене вельми корисна.
Арнольд. В якому розумінні?
Корнелій. У тому, що надалі житиметься мені приємніше.
Арнольд. Чи не тому, що приємно згадувати про переборені труднощі?
Корнелій. Так, звичайно, це щось значить. Але це ще не все.
Арнольд. Чи ще якусь іншу користь принесло тобі це паломництво?
Корнелій. Аякже.
Арнольд. Яку саме, скажи нарешті.
Корнелій. І собі, й іншим приноситиму неабияку втіху, коли кожного разу на якомусь зібранні чи за столом розважатиму людей вигадками про свою подорож.
Арнольд. Невелика це, прямо скажу, втіха.
Корнелій. І не меншою насолодою буде почути, як інші розповідатимуть несусвітні небилиці про те, чого ніколи не бачили й не чули. До того ж вони з такою впевненістю правлять всілякі теревені, що, хочби плели нісенітниці про війни на Сіцілії(1), самі готові переконувати, начебто кажуть чистісіньку правду.
(1) ...війни на Сіцилії... - синонім вигадок, безглуздих історій.
Арнольд. Дивна насолода! Але ти, видно, потрудився не дарма!
Корнелій. Як на мене, я вчинив навіть розумніше від тих, що за мізерну платню наймаються до військової служби, яка є школою всіляких злочинів.
Арнольд. Так, але не благородне це діло відчувати радість від брехні.
Корнелій. А втім, це набагато благородніше, ніж розважати інших, або самому розважатись лихослів'ям, або марнувати час, витрачаючи гроші на гру в кості.
Арнольд. Цілком згоден з тобою.
Корнелій. Але є ще одна користь з моєї поїздки.
Арнольд. Яка саме?
Корнелій. Якщо знайдеться якийсь мій сердечний [109] друг, схильний до такого безумства, то Я пораджу йому, щоб залишився вдома. Так моряки, які пережили корабельну аварію, мають звичку застерігати перед небезпекою тих, хто пускається в далеке плавання.
Арнольд . Ой, якби ж то ти й мене застеріг своєчасно!
Корнелій. Що я чую? Невже й тебе вразила подібна хвороба? Чи й ти став жертвою подібного дурману?
Арнольд . Так, я побував у Римі і в Компостеллі.
Корнелій. Боже безсмертний! Невимовно радий я, що тобі випало розділити мою глупоту. Яка Паллада надихнула тебе на таку думку?
Арнольд. Не Паллада, а сама Морія. Особливо коли взяти до уваги, що в мене дружина ще в розквіті сил, кількоро дітей, домочадці, і всі - на моєму утриманні, всі живуть із щоденної праці моїх рук.
Корнелій. Певне, якась дуже важлива причина спонукала тебе покинути рідних. Розкажи-но, дуже тебе прошу.
Арнольд. Коли ж соромно мені розповідати, як воно було.
Корнелій. Нема чого тобі соромитися передо мною, бо, як знаєш, і я дав себе одурманити в непростимий спосіб.
Арнольд. Зібралось якось для випивки декілька моїх сусідів. І ось, коли вино запаморочило нам голови, хтось із бенкетуючих врочисто заявив, що поклав собі поклонитися святому Якову, а інший - що святому Петру. Тоді всі інші як стій одностайно поклялися, що готові їх проводжати. Врешті-решт зійшлися на тому, що поїдуть усі разом. Щоб мене не назвали поганим товаришем по чарці, дав згоду і я. Тут відразу ж виникла суперечка, куди нам краще податися - в Рим чи в Компостеллу. Насамкінець постановили: наступного дня всі гуртом вирушимо в добрий час і туди, і сюди.
Корнелій. Ой, важлива ж ця постанова! Вона тим вагоміша, що закарбована не на міді, а на вині.
Арнольд. І тут умить пішла в хід велика чаша, і кожний в свою чергу осушував її до дна й виголошував непохитну обітницю.
Корнелій. Дивне благочестя! Але чи всі повернулися благополучно?
Арнольд. Усі, за винятком трьох. Один з наших дав дуба ще в день виїзду, зобов'язавши нас уклонитися [100] від його імені святому Петру і Якову. Другий віддав Богові душу в Римі і велів передати поклін дружині й дітям. Третього ми залишили у Флоренції в безнадійному стані. Гадаю, він тепер на тому світі, у Всевишнього.
Корнелій. Такий він був благочестивий?
Арнольд. Де там! Нікчема, яких мало.
Корнелій. То на якій підставі припускаєш, що він пішов до неба?
Арнольд. Він-бо мав при собі торбу, вщерть напхану індульгенціями.
Корнелій. Ясно. Але дорога до неба довга й не досить, як то кажуть, безпечна, бо посередині повітряного простору зачаїлися грабіжники.
Арнольд. Це правда, але його надійно захищали грамоти.
Корнелій. А якою мовою вони були написані?
Арнольд. Латинською.
Корнелій. Отже, йому нічого боятися?
Арнольд. Нічого, хіба що натрапить на якогось духа, що не знає по-латині. Тоді йому доведеться вертатись у Рим і просити про нову грамоту.
Корнелій. Невже там і мертвим продають булли?
Арнольд. Скільки завгодно.
Корнелій. Тут мушу тебе попередити, щоб ти не базікав зайве, бо довкіл аж кишить донощиками.
Арнольд. Так, але я ніскільки не применшую значення індульгенції, лише сміюся з глупоти мого товариша по чарці, який, бувши непоправним торохтієм, усі надії на спасіння душі довірив клаптикові пергаменту, замість того щоб виправляти свої вади. До речі, коли можна буде зазнати тої насолоди, про яку ти згадував?
Корнелій. Знаєш, при першій нагоді влаштуємо гулянку, запросимо людей нашого гурту, будемо змагатися у вигадках і досхочу навзаєм розважатимемося побрехеньками.
Арнольд. Хай так і буде.
У ПОШУКАХ ПРИБУТКОВОЇ ПАРАФІЇ
Памфаг. Кокліт.
Памфаг. Або мені ввижається, або я справді бачу Кокліта, давнього свого товариша по чарці.
Кокліт. Ні, очі тебе не обманюють: перед тобою твій щирий друг. Усі вже втратили надію на твоє повернення, бо стільки літ тебе не було і ніхто до пуття не знав, у яких ти краях перебуваєш. Але звідки ти тепер з'явився? Скажи, дуже прошу.
Памфаг. Від антиподів.
Кокліт. Імовірніше, мені думається, з Островів Блаженних(1).
(1) Острови Блаженних - за уявленням стародавніх греків і римлян, група островів у далекому океані з розкішною природою і м'яким кліматом.
Памфаг. Радий, що ти впізнав свого друга. А я вже боявся, щоб моє повернення не було схоже на повернення Одіссея.
Кокліт. А як повернувся цей Одіссей?
Памфаг. Рідна дружина і та його не впізнала. Лише собака, вже дуже старий, упізнав свого хазяїна і крутив хвостом.
Кокліт. Скільки років Одіссей був поза домом?
Памфаг. Двадцять.
Кокліт. А ти ще більше, а все ж твоє лице відразу здалось мені знайомим. Проте хто розповідає таке про Одіссея?
Памфаг. Гомер.
Кокліт. Ага! Це отой горезвісний батько усіляких казочок. А може, за цей час його дружина подбала про іншого бика і тому не впізнала свого Одіссея?
Памфаг. Навпаки. Цнотливішої жінки світ не знав. Річ у тім, що Паллада зробила Одіссея старішим, щоб його не можна було упізнати.
Кокліт. Як урешті-решт його впізнали?
Памфаг. Упізнали по горбику на пальці ноги. А [112] впізнала його няня, вже дуже старенька, коли мила йому ноги(1).
Кокліт. Що й казати, справжня ламія. А ти дивуєшся, що я упізнав тебе по твоєму примітному носі.
Памфаг. Я своїм носом цілком задоволений.
Коколіт. Як тут не бути задоволеним таким корисним органом, що може стати в пригоді у будь-якому випадку!
Памфаг. У якому, наприклад?
Кокліт. По-перше, ним можна гасити свічки, немов рогом(2).
(1) У Гомера («Одіссея», XIX, 393) Евріклея впізнала Одіссея по шраму на нозі, а не по горбику на пальці ноги, як говорить персонаж Еразма.
(2) ...немов рогом... - гасильником для свічок здебільшого служив порожнистий ріг.
Памфаг. Продовжуй.
Кокліт. Далі. Якщо треба вичерпати воду з глибокої ями, він буде для тебе хоботом.
Памфаг. Ось тобі на!
Кокліт. Якщо руки будуть зайняті, можеш спертись на нього, немов на палицю.
Памфаг. І це все?
Кокліт. Ні. Знадобиться роздувати жаровню, якщо не буде напохваті міхів.
Памфаг. Чудово розповідаєш. Іще що?
Кокліт. Якщо сонце заважатиме тобі писати, ніс замінить тобі парасолю.
Памфаг. Ха-ха-ха! Тобі вже нічого додати?
Кокліт. У морському бою послужить гаком.
Памфаг. А в сухопутньому?
Кокліт. Щитом.
Памфаг. Що ще?
Кокліт. Слугуватиме клином при колінні дров.
Памфаг. Чудово!
Кокліт. Якщо станеш окличником, то твій ніс буде трубою, якщо станеш горністом - він буде горном, якщо ти станеш землекопом - він буде заступом, якщо ти станеш женцем - він буде серпом, якщо ти станеш мореплавцем - він буде якорем. На кухні він буде виделкою, на риболовлі - гачком.
Памфаг. Який я щасливчик! їй-богу, я й не знав, що ношу з собою господарський прилад, придатний на всі випадки життя. [113]
Кокліт. Усе-таки скажи, який куточок землі тебе прихистив?
Памфаг. Рим.
Кокліт. Як так: ти був у всіх на очах, і ніхто не знав, що ти живий! Як таке могло трапитися?
Памфаг. Саме у всіх на очах і пропадають чесні люди, так що часто серед білого дня на велелюдному майдані нікого не побачиш(1).
Кокліт. Значить, вертаєшся до нас обтяжений парафіями?
Памфаг . Я полював на парафії якомога наполегливіше, але Діана виявилась не дуже ласкавою. А все через те, що там переважно рибу ловлять, як кажуть, золотим гачком.
Кокліт. Недоречний спосіб ловити рибу.
Памфаг. Однак у декого виходить це прекрасно, але, звичайно, не всім у цій грі щастить.
Кокліт. Хіба не заплішені дурні ті, що золото промінюють на свинець?(2)
(1) ...серед білого дня... нікого не побачиш. - Натяк на відомий анекдот про кінічного філософа Діогена, який удень прогулювався по місту з запаленим ліхтарем і на запитання, що він робить, відповідав: «Шукаю людину».
(2) ...промінюють на свинець? - прислів'я, яке має виражати нерівний обмін - поміняти краще на гірше.
Памфаг. Ти не розумієш, що в освяченому свинці приховані золоті жили.
Кокліт. Як-то, ти вернувся до нас тим же Памфагом-Ненажерою?
Памфаг. Ні.
Кокліт. А ким?
Памфаг . Голодним вовком, з роззявленою даремно пащею.
Кокліт. Краще вернутись ослом, знесиленим від тягаря парафій. Але чому ти парафії віддаєш перевагу перед одруженням?
Памфаг. Тому що мені милий спокій, до вподоби епікурейське життя.
Кокліт. На мій погляд, приємніше живеться тому, в кого вдома гарненька жіночка, і він може обіймати її, коли захоче.
Памфаг . Лише додай: буває, що вона не захоче. А мені до душі насолода постійна. Хто одружується, той [114] лише один місяць буває щасливий, а кому дістається багата парафія, той втішається нею все життя.
Кокліт. Як не говори, самотність сумна! Навіть Адамові в раю жилося б не солодко, якби панбіг не з'єднав його з Євою.
Памфаг. Єва завжди знайдеться, аби тільки парафія була багатою.
Кокліт. Але насолода перестає бути насолодою, якщо вона супроводжується поганою славою й нечистою совістю.
Памфаг. Твоя правда, тому я маю намір проганяти сум самотності розмовою з книгами.
Кокліт. Згоден, нічого приємнішого від цих друзів немає. Але чи ти вернешся до своєї риболовлі?
Памфаг. Вернусь, якщо вдасться роздобути нову наживку.
Кокліт. Золоту чи срібну?
Памфаг. Будь-яку з цих двох.
Кокліт. Будь спокійний: батько дасть тобі все, що треба.
Памфаг. Немає від нього жахливішого скнари. До того ж він не довірить мені вдруге гроші, коли дізнається, що я проциндрив його гроші попередні.
Кокліт. Такі вже правила гри.
Памфаг. Так, але він не захоплюється цією грою.
Кокліт. Якщо він відмовить тобі в грошах, я скажу, звідки можна взяти стільки грошей, скільки сам забажаєш.
Памфаг. Невимовно радий дізнатися! Вкажи скоріше, в мене вже серце від радості аж гопки скаче.
Кокліт. Вони вже до твоїх послуг.
Памфаг. Ти що, знайшов скарб?
Кокліт. Якби я знайшов, то для себе, а не для тебе.
Памфаг. Якби я міг наскребти хоч сотню дукатів, ожили б мої надії.
Кокліт. Я тобі покажу, де зможеш узяти хоч сто тисяч.
Памфаг. Чому ж ти мене не ощасливив? Не муч далі! Скажи де?
Кокліт. В «Ассі» Будея. Там знайдеш незліченні міріади, хочеш - у золотій, хочеш - у срібній монеті.
Памфаг. Іди до біса зі своїми жартами! А з тої скарбниці я заплачу тобі все, що позичу в тебе. [115]
Кокліт. Заплатиш, але рівно стільки, скільки я тобі з неї відрахую.
Памфаг. Тепер я переконався, що ти гострий на язик.
Кокліт. Що ж, у кого міцний ніс, у кого - язик.
Памфаг. Ось тепер мені стало ясно, що ти жартівник хоч куди.
Кокліт. Але порівняно з тобою я - ніщо.
Памфаг. Навпаки, немає більшого дотепника від тебе. Ти - просто уособлення дотепності.
Кокліт. Жартуєш у поважній справі. Тут доречніше скреготати зубами, аніж кепкувати. Справа надто поважна, щоб нам було до сміху. Якби ти був на моєму місці, ти б не жартував. А ти з мене робиш посміховисько.
Памфаг. Ой, ти насміхаєшся з мене, обертаєш у жарт те, що я всерйоз кажу.
Кокліт. Мені не до жартів, я говорив від щирого серця.
Памфаг. Ти завжди одне думаєш, а інше говориш. Але мені пора йти додому, щоб дізнатись, що там робиться.
Кокліт. Застанеш там багато нового.
Памфаг. Це ясно. Важливо, щоб усе було гаразд.
Кокліт. Бажати кожному дозволено, але нікому не судилося здійснити свої бажання.
Памфаг. А ось іще користь принесе кожному з нас подорож за кордон. Тепер рідний дім стане приємнішим.
Кокліт. Не впевнений. Я бачу, як люди їздять у Рим і по сім раз. Досить цій сверблячці раз на кого напасти, так свербить і свербить без кінця.
СПОВІДЬ СОЛДАТА
Ганнон. Трасімах.
Таннон. Звідкіля вертаєшся до нас, Трасімаше(1)? Виїхав ти від нас Меркурієм, а приїхав Вулканом.
Трасімах. Про яких це Вулканів і про яких Меркуріїв ти мені правиш?
Ганнон. Бо коли ти виїжджав, то немов на крилах летів, а тепер кульгаєш(2).
Трасімах. Так звичайно вертаються з війни.
Ганнон. А що в тебе спільного з війною? Адже ти полохливіший від сарни.
Трасімах. Надія на здобич зробила мене відважним.
Ганнон. Значить, приносиш силу-силенну грошей!
Трасімах. Де там: порожній черес(3).
Ганнон. Зате рюкзак повний всілякого добра.
Трасімах. Вертаюсь обтяжений злодіяннями.
Ганнон. Це, звичайно, ноша тяжка, якщо правду сказав пророк(4), який гріх назвав свинцем.
(1) Трасімах - грецьке ім'я, значить «відважний воїн», насправді носій цього імені - боягуз, який найнявся на військову службу заради здобичі і прагнення до гульні й розпусти.
(2) ...немов на крилах летів... - Натяк на Меркурія (Гермеса, вісника богів, якого стародавні греки й римляни зображували з крилатими сандаліями), а Вулкана - кульгавим (калікою цей бог став, коли Зевс-Юпітер у гніві скинув його з Олімпу).
(3) ...порожній черес. - У римських легіонерів був звичай носити гроші в чересі.
(4) Йдеться про «Книгу пророка Захарії», V, 7-8.
Трасімах. Я там бачив і сам скоїв більше злочинів, ніж за все попереднє буття.
Ганнон. І що ж, до вподоби припало тобі солдатське життя?
Трасімах. Немає нічого ганебнішого і злочиннішого.
Ганнон. Що ж тоді манить тих, що за малу плату, а деякі й задарма мчать на війну, неначе на учту?
Трасімах. Не можу пояснити це інакше, як тільки тим, що вони, одержимі фуріями, повністю підпали під [117] владу злого духа і прирікли себе на злигодні, до того ж цим самим достроково спішать на той світ.
Ганнон. І я так гадаю. Бо для похвальної справи їх не наймита ні за які гроші. Але розкажи-но, як проходив бій, на чий бік схилялась перемога?
Трасімах. Знявся там такий галас, такий гуркіт, такий рев труб, оглушливий звук рогів, іржання коней, крики людей, що нічого я не тямив, нічого не міг бачити, що творилося, і ледь усвідомлював, де сам знаходжуся.
Ганнон. Чим пояснити те, що інші, вернувшись із війни, розповідають про воєнні події з найменшими подробицями і так усе пам'ятають, хто що сказав або зробив, немовби вони за всім спокійно спостерігали як глядачі?
Трасімах. Гадаю, що вони вправно брешуть. Що відбувалося в моєму наметі, - я знаю, а що на полі бою, - поняття не маю.
Ганнон. І того не знаєш, як ти став кульгавим?
Трасімах . Ні. Нехай мені Марс перестане сприяти! Гадаю, що камінь поцілив у коліно або кінь ударив копитом.
Ганнон. А я знаю, як це сталося.
Трасімах. Знаєш? Хіба тобі хтось розповів?
Ганнон. Ні, але здогадуюсь.
Трасімах. Тоді скажи!
Ганнон. Коли ти тікав, очманілий від страху серед зойків, брязкоту зброї, вигуків відчаю, скаженого гармидеру, гепнувся об землю і розбив собі ногу.
Трасімах. Хай я пропаду, як оце стою, якщо ти не попав у саму точку! Твій здогад близький до правди.
Ганнон. Іди тепер додому і розкажи дружині про свої перемоги.
Трасімах. Ой, невеселою піснею привітає вона мене, коли побачить, що чоловік вертається обірванцем.
Ганнон. А де ділося те, що ти награбував?
Трасімах. Давно я розтратив.
Ганнон. На що саме?
Трасімах. На повій, виноторговців, інших, хто мене обіграв у карти.
Ганнон. Цілком по-військовому. Нечесно придбане годиться проциндрити в іще гірший спосіб. Але від святотатства, сподіваюсь, ти все-таки утримався?
Трасімах. Де там! На війні не було нічого святого. Не пощаджено ні домівок людських, ані храмів божих.
Ганнон. А як ти думаєш спокутувати свою провину?
Трасімах. Кажуть, що не треба спокутувати злодіянь, [118] вчинених на війні. Усе, що там діється, діється цілком законно.
Ганнон. Згідно з законом війни, очевидно?
Трасімах. Не інакше.
Ганнон. Але ж закон війни - це вершина несправедливості. Тебе на війну потягла не любов до батьківщини, а надія на здобич.
Трасімах. Визнаю, що воно так і було, і, по-моєму, мало хто йде туди з чистішими намірами.
Ганнон. Єдина втіха: якщо шаленіти, то не одинцем, а вкупі з багатьма.
Трасімах. Проповідник з амвона оголосив, що війна справедлива.
Ганнон. Проголошувати брехню з амвона негоже. Та й що справедливе для володаря, не обов'язково справедливе для тебе.
Трасімах. Я чув від учених людей, що кожному дозволено жити своїм ремеслом.
Ганнон. Гарне це ремесло - підпалювати доми, грабувати храми, ґвалтувати черниць, обдирати бідарів, убивати невинних.
Трасімах. Наймають же м'ясників різати худобу, тож чому ганити наше ремесло за те, що нас наймають мордувати людей?
Ганнон. Чи не давала тобі спокою думка, куди помандрує твоя душа, якщо тобі випаде загинути на війні?
Трасімах. Ні, не дуже. Мене підтримувала надія на краще завтра, тому що раз назавжди доручив я себе опіці святої Варвари(1).
(1) Свята Варвара вважалась опікункою щасливої смерті.
Ганнон. І вона прийняла тебе під свою опіку?
Трасімах. Мені привиділося, що вона ледь кивнула головою.
Ганнон. Коли ти мав таке видіння? Вранці?
Трасімах. Ні, після вечері.
Ганнон. Ну, тоді, гадаю, тобі могло здаватися, що навіть дерева прогулюються.
Трасімах. Як він усе вгадує - дивна річ! Але особливу надію я покладав на святого Христофора, в обличчя якого я кожного дня вдивлявся.
Ганнон. У наметі? А звідки там узялися ікони?
Трасімах. Ми намалювали святого на полотні вуглиною. [119]
Ганнон. Не липовим, як кажуть, виявився захист цього вугільного Христофора. Але облишмо жарти. Я не бачу для тебе іншого способу спокутувати свої тяжкі злочини, як вирушити паломником у Рим.
Трасімах. Е ні! Я знаю набагато коротшу дорогу.
Ганнон. Яку?
Трасімах. Піду до домініканців. Там швидке й дешево позбудуся гріхів.
Ганнон. Навіть гріха святотатства?
Трасімах. Навіть якби я пограбував самого Христа і голову йому відтяв. Домініканці щедро роздають індульгенції і мають владу відпускати гріхи.
Ганнон. Добре буде, якщо Бог затвердить вашу угоду.
Трасімах. А я більше боюся, щоб чорт не затвердив, бо Бог з природи милостивий.
Ганнон. Якого ж вибереш собі священика?
Трасімах. Такого, в якого виявилося б мало сорому.
Ганнон. І після цього будеш чистий і зможеш приступити до святого причастя?
Трасімах. Чому б і ні? Як тільки вихлюпну весь бруд на його капюшон, я звільнюся від тягаря гріха. Хто відпустить мені гріхи, хай той далі про них і думає.
Ганнон. Звідки ти знаєш, що він відпустить тобі гріхи?
Трасімах. Аякже, я знаю.
Ганнон. За якою ознакою?
Трасімах. Він кладе руки мені на голову і щось там незрозуміле бурмоче.
Ганнон. А що буде, коли він поверне тобі всі твої гріхи і, кладучи руки на твою голову, промимрить таке: «Розрішаю тебе від усіх добрих учинків, яких у тебе не помічав, і, повертаючи тебе твоїм давнім звичкам, відпускаю таким, яким ти прийшов до мене»?
Трасімах. Це вже його справа, що він говорить. Мені досить одного - повірити, що я дістав відпущення гріхів.
Ганнон. Але така віра ризикована. Можливо, для Бога, в якого ти боржник, вона недостатня.
Трасімах. Звідкіля ти взявся на моїй дорозі, щоб мою ясну совість затьмарити?
Ганнон. Добра призвістка - щаслива зустріч із другом, що дає розумні поради.
Трасімах. Не знаю, наскільки твої поради добрі, в усякому разі вони мало приємні.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 13