Ім'я файлу: ДИПЛОМНА РОБОТА.doc
Розширення: doc
Розмір: 461кб.
Дата: 18.10.2023
скачати
Пов'язані файли:
АРХ.ФИЗИКА.docx
Розширення: doc
Розмір: 461кб.
Дата: 18.10.2023
скачати
Пов'язані файли:
АРХ.ФИЗИКА.docx
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Тернопільський національний педагогічний університет
імені Володимира Гнатюка
Інститут педагогіки і психології
Кафедра рідної мови і
методики її викладання
ДЕМКІВ ОЛЬГА МИХАЙЛІВНА
Лінгводидактичні особливості вивчення
малих фольклорних форм у початкових класах
Дипломна робота
студентки академічної групи 52 відділення "Початкова освіта"
Науковий керівник –
асистент Яцук О. В.
Консультант – к. філол. н., доц. Гузар О. В.
Тернопіль–2011
Анотація
Демків О. М. Лінгводидактичні особливості вивчення малих фольклорних форм у початкових класах.
У дипломній роботі розглянуто малі фольклорні форми як літературознавці поняття; історію їхнього дослідження у методичному аспекті; а також закцентовано увагу на дидактичній спрямованості мовно-мовленнєвого потенціалу, закладеного у цих текстах.
У практичній частині роботи здійснено аналіз програми та підручника щодо вивчення малих фольклорних форм у початкових класах; описано результати експериментальної роботи, присвяченої пошуку ефективних методів опанування жанровими особливостями досліджуваних текстів.
Ключові слова: фольклор, прислів’я, приказки, скоромовки, загадки.
ЗМІСТ
ВСТУП..................................................................................................................5
РОЗДІЛ 1. лінгводидактичні ОСОБЛИВОСТІ вивчення малих фольклорних форм……………………………………………………..10
Сутність та історія дослідження малих фольклорних форм..................10
Структурно-композиційна організація малих фольклорних форм.......30
РОЗДІЛ 2. особливості вивчення малих фольклорних форм
у початкових класах.............................................................................42
2.1. Аналіз програми та підручників для початкових класів щодо вивчення малих фольклорних форм.................................................................................42
2.2. Методика роботи над вивченням малих фольклорних форм.................46
2.3. Організація і зміст експериментального дослідження, аналіз його ефективності……………………………………………………………......…53
ВИСНОВКИ................................................................................……...............75
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ...................................................74
ДОДАТКИ....................................…...…...........................................................85
ВСТУП
Актуальність. Серед національних духовних цінностей можна виокремити яскравий та унікальний феномен – фольклор – своєрідну художньо-філософська систему, що відтворює характер зв’язків етносу з навколишнім світом на різних етапах його історичного розвитку. Він є найважливішою опорою національної самосвідомості, засобом національного виховання й соціалізації людини в народній культурі.
Важливість пізнання фольклору для сучасної людини, і особливо дитини, у ціннісному ядрі національної культури, бо саме у художніх образах, у системі мови, в жанровій визначеності явищ фольклору поєднались та знайшли втілення духовні засади життя, морально – естетичний кодекс, продуктивний досвід обрядової діяльності, пов’язаної з працею, родинним побутом народу. У цьому великий потенціал фольклору, відмова від якого руйнує культуру, суспільство і особистість.
Фольклор – особлива галузь народної поетичної культури, що відображає дитяче світосприйняття. У різноманітних колискових піснях, потішках, скоромовках, прислів’ях, приказках, загадках, казках, легендах та інших типах творів знайшов своє відображення процес духовного розвитку дитини, реалізуються певні шляхи і засоби впливу на свідомість. У творах фольклору закладені основи морального й естетичного, а також патріотичного виховання.
Через фольклор дитина спілкується з народом, сприймає його мову, думки і почуття. Фольклор активізує словесну творчість школярів, що виявляється у складанні ними усних творів – казок, оповідань, віршів. У народній творчості проявляється прагнення дітей виразити власне бачення світу і ставлення до оточуючої дійсності. Фольклор безпосередньо впливає на словесну діяльність учнів, розвиває образне мовлення, формує народознавчі і мовознавчі поняття.
Український фольклор висвітлює перед молодшими школярами найцікавіші і найважливіші аспекти життя народу, закладає на цій основі початки їх моральності і громадськості. Твори малих фольклорних жанрів показують дітям глибоку значущість об’єктивної реальності, яку народ спостерігав, узагальнював і передавав з покоління в покоління у приказках, прислів’ях, піснях, прикметах тощо. Лише в такому випадку дитина навчається не просто слухати і читати твір, а й зіставляти описане зі своїми діями, вчинками, думками, настроями. Саме в цьому полягає основне завдання навчання і виховання молодших школярів засобами українського фольклору, яке повинно посісти чільне місце в освітньому процесі початкової школи.
Малі фольклорні форми мають велике значення не лише з погляду виховного впливу, а й у ракурсі формування дидактичних знань і вмінь. Це й джерело пізнання, і засіб, що поглиблює уявлення дітей про дійсність і на основі сильного емоційного впливу спрямовує молодших школярів на ефективне засвоєння мовленнєвих та мовних понять.
Особливу роль мови, усної народної творчості, літератури К.Д. Ушинський вбачав у справі виховання у дітей почуття патріотизму, любові до рідного краю, свого народу, його традицій, звичаїв, його мистецтва, культури, історії. У своїх працях він приділяв увагу роботі над прислів’ями і писав, що прислів’я тим саме хороше, що в ньому майже завжди, незважаючи на те, що воно коротше пташиного носа, є те, що дитині належить збагнути: становить маленьку розумову задачу, цілком по дитячих силах. І справді, яке б прислів’я чи приказку ми не аналізували, школярі вчаться пояснювати, чому саме так говорить народ, тобто розвивають своє уявлення; так формується усне мовлення, яке потребує логічності у викладі думок, а отже, розвиваються розумові здібності школярів. Особливо ця робота набирає глибокого змісту, коли вчитель не обмежується простим тлумаченням, а запрошує поміркувати над тим, для чого в поданих прислів’ях використано слова, протилежні за змістом.
Саме у фольклорних формах К.Д. Ушинський бачив «кращий засіб привести дитину до живого джерела народної мови». У фольклорі він вбачав велике значення не лише з погляду дидактики, а ще більшою мірою – з виховного, бо кожний малий жанр творчості відображає життя народу в його історичному розвитку [59, с. 63].
М. Драгоманов надавав особливого значення усній народній творчості у процесі формування особистості. Розглядаючи у зв’язку з цим проблеми дитячого читання, зокрема змісту, вчений пише: «щодо матеріалу до читання, то, звичайно, він повинен бути взятий з якомога більш близького учневі світу, а такий матеріал дасть тепер лише народна словесність, але й те, що вже надруковано містить матеріал, з якого можна скласти чудову хрестоматію». Приділяючи велику увагу принципу народності у вихованні М. Драгоманов відстоював вивчення рідної мови в українських школах, вважаючи її засобом розвитку естетичних почуттів, моральності й національної самосвідомості [36, с. 19]
Серед наукових досліджень, що стосуються даної теми, більша частина праць присвячена проблемі реалізації педагогічного й виховного потенціалу фольклору в практиці роботи шкіл, позашкільних закладів, будинків культури та мистецтв, використання національних традицій як важливих засобів музично – художнього, морально-естетичного, творчого виховання учнів у процесі їх навчальної діяльності та дозвілля. Серед науковців можна виокремити праці М.В. Кучинського «Роль усної народної творчості у розвитку молодших школярів», М. Лановик «Українська усна народна творчість», Г.В. Мільченко, Л. Осадченко, С. Савельєвої, які вивчали усну народну творчість у різних аспектах її вивчення у початковій школі. Серед збирачів фольклору: П. Чубинський, І. Манжура, Б. Грінченко, І. Франко, М. Носик, які уклали хрестоматії з усної народної творчості.
Серед методистів, які займаються вивченням цієї проблеми зараз можна виділити І.Л. Вікторенко, О.О. Губенко, О.В. Скіпакевич та ін. Вони досліджують проблеми формування пізнавальної активності молодших школярів засобами усної народної творчості, вивчення прислів’їв, легенд і переказів на уроках української мови і читання у 1-4 класах, подають нові технології вивчення малих фольклорних жанрів і методику їх проведення.
Вивчення творів усної народної творчості у початковій школі має важливе виховне значення. Вони містять великий запас моральних принципів, якими повинна користуватися людина у своєму житті; невичерпне джерело народних традицій, звичаїв, які наповнені естетичним принципом. Твори народного фольклору розповідають про життя і побут нашого народу у різні історичні періоди. Саме це повинно формувати у дитини любов до Батьківщини, до рідної мови і виховувати бережливе ставлення до природи, до людей, сприяти розвитку розумових здібностей дітей, формуванню особистості школяра.
Постійне використання малих фольклорних форм у початковому навчанні сприяє всебічному вихованню дітей, збагаченню їхнього мов-лення зразками народної творчості, формуванню самостійного мислення, підвищенню грамотності, пожвавлює і робить цікавим і змістовним навчальний процес. Цим обґрунтовується ефективність і актуальність використання малих фольклорних форм у розвитку молодших школярів.
Метою дипломної роботи є обґрунтування ефективності використання малих фольклорних форм під час уроків української мови та читання у початкових класах.
Досягнення мети передбачає виконання таких завдань:
проаналізувати сутність та витоки малих фольклорних форм;
з’ясувати мовностилістичні особливості малих фольклорних форм;
охарактеризувати можливості малих фольклорних форм у мовно-мовленнєвому розвитку учнів;
описати методику опрацювання малих фольклорних форм на уроках рідної мови й читання;
експериментально перевірити ефективність роботи з малими фольклорними формами на уроках рідної мови й читання.
Об’єктом дослідження є процес вивчення малих фольклорних форм у початковій школі, предметом – методика опрацювання малих фольклорних форм на уроках рідної мови й читання.
Гіпотеза дослідження: якщо на уроках систематично і послідовно використовувати малі фольклорні форми, то це сприятиме підвищенню ефективності навчання рідної мови й читання молодших школярів.
Новизна роботи полягає у запропонуванні комплексного підходу до проблеми мовного розвитку молодших школярів засобами малих фольклорних форм.
Практична значущістьдослідження зумовлюється необхідністю удосконалення навчально-виховного процесу в початковій школі загалом та мовного розвитку учнів зокрема. Матеріали дослідження можуть бути використані вчителями початкових класів для активізації навчальної діяльності учнів при формуванні мовних навичок і понять на уроках рідної мови й читання.
Під час написання дипломної роботи використовувалися такі методи дослідження, як аналіз педагогічної літератури, узагальнення передового педагогічного досвіду, спостереження, анкетування, бесіда, педагогічний експеримент, теоретичне узагальнення.
Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, списку використаної літератури, додатків. Загальний обсяг роботи – 90 сторінки.
РОЗДІЛ 1. лінгводидактичні ОСОБЛИВОСТІ вивчення малих фольклорних форм
1.1. Сутність та історія дослідження малих фольклорних форм
Малі фольклорні форми (пареміографія) — це частина фольклору, яка об'єднує найкоротші жанри, що в образній формі відтворюють найістотніші явища і реалії дійсності: прислів'я, приказки (приповідки) та їх жанрові різновиди – вітання, побажання, прокльони, порівняння, прикмети, каламбури, тости.
Малі фольклорні форми також охоплюють такі специфічні види дитячого фольклору, як колискові пісні, дитячі ігри з піснями, дитячі колядки, щедрівки, віншування, забавлянки, заклички, дражнилки, прозивалки, мирилки, страшилки, примовки та ін. Проте у початковому навчанні ці жанри майже не використовуються. Перевага надається прислів’ям, приказкам, загадкам, скоромовкам із чітко вираженим дидактичним та виховним змістом.
Малі фольклорні форми — це словесні мініатюри, що в процесі формування закріпились як своєрідні усталені формули, образні кліше [5, с. 46]. Побутуючи, частина з них втратила своє первісне значення або набула нового, більш сучасного сенсу. Однак в багатьох прислів'ях і приказках міцно зафіксовані елементи давніх міфічних уявлень, риси доісторичної епохи, що засвідчує їхнє давнє походження і дає підставу відносити цей жанр до найдавніших утворень усної словесності. Показовий і той факт, що віддавна прислів'я і приказки виробили основні жанрові ознаки, виконували відповідні образно-мовленнєві функції і виокремлювались як певне словесне явище [21, 49].
У сучасній науці паралельно із термінами «прислів'я» і «приказка» на означення жанру вживається термін «паремія» (від гр. – притча). Від цього слова утворились назви «пареміографія» — записування, збирання прислів'їв та «пареміологія» — наука про прислів'я, їх дослідження, пояснення. Проте обидва терміни часто вживаються паралельно чи взаємозамінюють один одного [44, с. 9]. Окрім фольклористики, прислів'я і приказки вивчають у мовознавстві (фразеологія). Але між цими дослідженнями існує істотна різниця. Фольклористи розглядають паремію як жанр народної словесності, аналізують їх з точки зору композиції, художньо-образної структури, ідейного навантаження. Мовознавці розглядають лише лінгвістичний аспект: відносять їх до розряду мовних фразеологізмів, пояснюють лексичне значення (пряме і переносне), вивчають вживання у живому мовленні та ін.
Прислів'я і приказки — невеликий за обсягом жанр, але розмаїття паремій за формою і змістом, походженням і художньо-образною структурою творить ряд труднощів при їх збиранні, вивченні, класифікації. Вони вимагають багатоаспектного дослідження, бо, хоч і невеликі за розміром, дуже влучні, відображають найширші обрії побуту народу, його історію, культуру, традиції, звичаї, вірування і водночас особливості світосприймання, психіки, самого способу мислення, національної ментальності [36, с. 22].
Першою складною проблемою є визначення жанру і жанрових різновидів, оскільки вони дуже різноманітні, і часто між ними не можна провести чіткої межі. Більшість дослідників не розмежовують прислів'я і приказки, а відносять їх до одного жанру. Прислів'я і приказки – це стійкі афористичні мовні одиниці, що у стислій, точній формі висловлюють думку про певні життєві явища, реалії дійсності, людські риси, вчинки тощо у їх характерних і специфічних ознаках.
Узяті з різних джерел народної словесності на основі безпосередніх спостережень над навколишнім життям, вони відзначаються влучністю вислову і згущеністю думки; увібравши світогляд народу і його багатовіковий досвід, становлять невід'ємний пласт народної філософії — скарбницю мудрості [38, с. 12].
Відносячись до одного жанру, прислів'я і приказки відрізняються певними структурними особливостями. Прислів'я — довершений за змістом вислів, який становить граматично й інтонаційно оформлене судження, як правило, у формі складного речення, що має двочленну структуру: «Поженешся за двома зайцями — жодного не здоженеш». За визначенням В. Даля, прислів'я — це коротка притча, в якій висловлено судження, присуд, повчання. Приказка, за Далем, — це простий вислів без притчі, без судження, без висновку. Приказка — це образний вислів чи мовний зворот, який влучно характеризує людину, її вчинки, явища життя і є елементом ширшого судження: «Гнатися за двома зайцями». Прислів'ям властиве повне вираження думки, приказка висловлює думку неповно, часто є частиною прислів'я [6, с. 8].
Прислів'я — судження, яке дає узагальнений висновок, що може бути застосований при характеристиці аналогічних фактів або явищ. Приказка — частина судження, позбавлена узагальнюючого характеру, що передає лише якийсь психологічний момент чи образний натяк. Не всі приказки побутують паралельно з прислів'ями, як наведені вище. Багато існують відокремлено. Окрім цих основних жанрових понять виділяються піджанри: народні порівняння, побажання, вітання, прокльони, прикмети, каламбури тощо.
Проникаючи у зміст кожної приказки, можна побачити, що всі вони належать до різних періодів національної культури, відтворюють еволюцію світогляду народу, фіксуючи не лише історичні, а й етнопсихологічні, релігійні, світоглядні риси різних епох.
Найдавніші за походженням ті вислови, в яких збереглись залишки первісного дохристиянського світогляду: анімізму, тотемізму, зооморфізму. Вони є відголосками давніх жанрів та магічних обрядів (замовлянь, ворожінь), вірувань, забобонів. Риси анімізму простежуються в прислів'ях і приказках, пов'язаних із людською душею та одухотворенням неживих предметів: «вкласти душу», «витрясти душу», «залізти в душу», «як тіло без душі», «душа втекла в п'яти» і т.п. Збереглися й елементи язичницького політеїзму — «який бог намочив, такий і висушить» [5, с. 46].
Ряд висловів пов'язано із древніми магічними діями. «Заговорювати зуби» походить від звичаю замовляти зубний біль; «перемивати кісточки» — від обряду перезаховання покійників, під час якого мили кістки, а також перемивання кісток у жертовному могильнику, де вони зберігалися для ворожіння та інших ритуальних дій (люди, що здійснювали цей ритуал, пили міцний напій, а тому говорили багато зайвого, лихословили).
З обрядами ворожіння пов'язані приказки «викапаний батько» (для певних магічних дій викапували з воску фігурки людей, з якими здійснювались різні маніпуляції); «сказав, як у воду дивився» (пов'язано з ворожінням по воді, кидаючи в неї камені чи інші предмети — вовну, віск), а також «вилами по воді писано» (первісне значення слова «вила» — кола, що утворювались на воді під час ворожіння, за якими і передбачали майбутнє); «пішло за водою», «як скупаний у мертвій воді», «як вкопаний» та інші теж пов'язані з різними магічними маніпуляціями. У прислів'ях відобразилась і магія чисел — 3, 7, 13, 100: «Сім разів відмір, а один відріж», «Семеро одного не ждуть» [39, с. 56].
Від давніх вірувань беруть початок вислови, суміжні із забобонами: «Переступити поріг», «не пускати на поріг» (поріг — за уявленнями –притулок померлих душ, сакральне місце); «сказав би слівце, та піч у хаті» (піч — місце існування духу дому, родинного вогню); «ні пуха ні пера» (так говорили мисливці перед полюванням, щоб «ввести в оману» духів і тварин і тим самим посприяти вдалим ловам).
Багато паремій генетично пов'язані з обрядовою творчістю. Так, з весільного обряду походять вислови «підсунути гарбуза», «годувати гарбузами» (знак відмови при сватанні); «сидить, як засватана», «подати рушники», «розплести косу», «зав'язати хустку» тощо; з похоронного –«врізати дуба» (труну робили, як правило, з дуба). З календарної обрядовості — «убратися в колодки» (від дня Колодія, яке справляли як свято змужнілих хлопців) [57, с. 84].
Однак, можна виділити групу прислів'їв, які утворились осібно від інших жанрів фольклору. Шляхи їх виникнення можуть бути дуже різними. Так, багато висловів з'явилось на основі спостереження за різними життєвими явищами: поведінкою тварин («як кіт із псом», «на задніх лапах», «закусити вудила», «як мухи до меду», «битися, як риба об лід», «мовчати, як риба» та ін.); явищами природи («вода камінь точить», «нема диму без вогню», «яблуко від яблуні далеко не падає», «з великої хмари малий дощ», «причепився, як реп'ях до кожуха» та ін.) [60, с. 43].
Чималий пласт пареміографії утворився на основі розвитку ремесел і суспільних відносин. Ці вислови виникли порівняно пізно, а тому стосуються переважно побуту і відображають реалії матеріального світу: «клин вибивається клином», «все перемелеться», «коса найшла на камінь», «товкти воду в ступі», «передати куті меду», «на один кшталт» або «на один штиб» (дерев'яні колодки, що використовувались для виготовлення взуття), «на один аршин» (кравецька міра); «урвалася нитка», «вивести на чисту воду» (рибу, щоб легше витягнути сітку, не зачепити за водорості); «і кінці в воду» (коли судно відпливає, обрубують линви, кінці падають у воду) та ін. [68, с. 17].
Частина прислів'їв і приказок виникла на основі певних історичних подій чи епох: «гість не в пору — гірше татарина», «пусто, як Мамай пройшов», «Добриня хрестив мечем, а Путята — огнем», «свої люди — не татари, не дадуть пропасти», «не розуміє, як турок», «степ та воля — козацька доля», «козак з бідою, як риба з водою», «пропав як швед під Полтавою» та ін. [79, с. 19]. Деякі з них відображають давні закони та звичаї.
Найближчі до сучасності приказки, в яких зафіксовані певні суспільні відносини, реалії соціального життя, абстрактні поняття: «правда і в морі не потоне», «доля чумацька гірка, щастя щербате», «срібло-злото заведе в болото», «двоє б'ються — третій користає», «один за всіх і всі за одного», «як замість судді гроші, не чекай правди», «за добре діло стій до кінця сміло» та ін. До найновішого пласту належать ті зразки жанру, в яких йдеться про моральні якості людей, психічні стани тощо: «совість спати не дає», «сльозами горю не поможеш», «що в тверезого на думці, те в п'яного на язиці», «краще з мудрим загубити, ніж з дурним знайти» та ін. [85, с. 13]. Хибна думка, що прислів'я та приказки — це дуже стійкий жанр, що майже не піддається жодним змінам і впливам. Як бачимо з наведених прикладів, цей жанр більше, ніж інші, відкритий для запозичень з різних сфер людського життя; з плином часу наповнювався новими формами, темами, художніми засобами.
З давніх-давен винятково важливу роль у вихованні підростаючого покоління відігравали загадки — як надійний і чутливий засіб перевірки мудрості, кмітливості і розумових здібностей людини, її уважності при вивченні певних явищ природи, навколишнього світу, речей і предметів щоденного побуту і спілкування. Водночас загадка, як ніщо інше, чудово розвиває і зміцнює вправність, гостроту й поглиблює мислення.
Багато можливостей дає загадка для мовного розвитку дітей, для прилучення їх до словесної художньої творчості. Створюючи чи відгадуючи загадку, вони зосереджують увагу на конкретному предметі. Молодші школярі ще не володіють достатнім досвідом сприймання об'єкта, тому доцільно звертати їхню увагу на окремі, найвиразніші, найістотніші ознаки певного предмета чи явища. Твори-загадки тим і корисні, що під час їх опрацювання дитина вчиться розглядати предмет, виявляти його ознаки.
На сьогодні загадки майже повністю перейшли в дитячий фольклор. Містячи в собі елемент гри, що збуджує уяву того, хто має відгадати, загадки захоплюють дітей і виконують пізнавальну та розвиваючу функції. У багатьох народів цей жанр був і залишається засобом формування і розвитку розумових здібностей молодих людей, вироблення здатності до аналізу, зіставлення явищ. Це широко використовується в українській народній педагогіці [2, с. 3].
Письменники, що пишуть для дітей, розвивають традиції складання скоромовок, поглиблюючи їх зміст і надаючи їм форми невеликих віршованих завершених творів. Вони легко засвоюються і, поширюючись усно, найчастіше втрачають автора, поповнюючи скарбницю дитячого фольклору.
Ще один жанр дитячої словесності, що трансформувався з давніх культів — примовки. Вони подібні до закличок, але не містять звертання із безпосередньо висловленим проханням, виражають почуття, викликані якимось явищем (наприклад «сліпим» дощем) чи вказують на бажання, не називаючи його [46, с. 214].
Іноді примовки використовуються, щоб «сприяти» у якихось діях або викликати природні явища, тобто вони теж є своєрідними дитячими замовляннями. Однак примовка не вказує на дію чи об'єкт, на який вона спрямована, а лише натякає на них окремими художніми образами чи звуковими асоціаціями. Так, здавна люди помітили, що після того, як кумкають жаби, падає дощ. Співвідносячи ці два явища у їх причинно-наслідковому зв'язку, вони вірили, що кумкання жаб здатне викликати дощ. Тому, коли довго не було дощу, вони імітували кумкання жаб. Цей ритуал давно відійшов у минуле, але його залишки збереглись у дитячому фольклорі як звуконаслідувальні примовки. Ряд текстів з елементами звуконаслідування не зберігає рис ритуальності.
Інші примовки шляхом алітерації та асонансів імітують спів солов'я, політ жайворонка, плач коса, коли з його гнізда забирають пташенят, виття вовка, дзвін дзвона та ін. Тривале побутування цих творів серед дітей викликало появу нових зразків, створених ними самими, які вже позбавлені стародавніх мотивів [67, с. 42].
З найдавніших часів людина була тісно пов'язана зі світом природи, зливалася з нею. Усі вчинки свого життя вона зіставляла з явищами природи, рослинним і тваринним світом, вірила, що після смерті сама стане тією ж часткою природи. Ця особливість народного світосприймання знайшла своє відображення у сферах діяльності людини, в її культурі, мистецтві, міфології, фольклорі.
Погляд на те чи інше явище природи, що вкорінився в народній свідомості і зберігався в ній тисячоліттями, знайшов пізніше відбиття у пластах фольклору. Основою народного світосприймання природи був реальний погляд на її явища. Людина обожнювала сонце, бо воно давало світло і тепло, розганяло темряву ночі. Раділа дощеві, бо він зволожував землю і сприяв ростові рослин, які людина використовувала в їжі. Зорі і квіти будили в ній прекрасні естетичні чуття, розвивали любов до краси. З іншого боку — потворні явища викликали негативні емоції, людина намагалась або побороти їх, або уникнути хоча б їх руйнівної дії: мороз, хуртовина, град, ніч, смерть, хижі, звірі, змії тощо. Не маючи змоги пояснити приховані в них таємничі сили, почала обожнювати природу, приписуючи їй чудодійну силу [60, с. 44].
Усі явища природи людина у своїй свідомості упорядкувала в єдиному світовому дереві, верхню частину якого покривали сонце, місяць, зорі, синява неба, середню — земля, вода, ріки, моря, рослинний світ, нижню — фантастичне підземне життя.
Особливо глибокий слід у сприйнятті природи залишив образ сонця, що пов'язувався зі світлом, блакиттю неба. Ще в ранні часи свого розвитку людина помітила, що весняне сонце пробуджує до життя природу, рослинний світ, береже усе живе від холоду. На цій основі у неї склалося уявлення про сонце як творця життя, зцілителя. За давніми народними повір'ями, збирати лікувальні трави, пити цілющу воду, виголошувати закляття проти чар і хвороб слід при сході сонця, на ранній зорі, тому що з першими сонячними променями знешкоджується вплив злих духів ночі [85, с. 14].
У солярних міфах сонце виступає як господар світла і тіні, воно купається в ранковій росі, виїздить на небо в золотій колісниці. Часто воно зображується як антропоморфний персонаж — господиня або господар дому: «Ясен місяць пан господар, ясне сонце його жона, ясні зірки його дітки». Основна властивість сонця – давати людям тепло і світло. Теплі промені сонця зіставляються з чимось найніжнішим, найріднішим. Не випадково любов, душевна теплота рідної матері ототожнюються з весняним або літнім сонцем, а мачухи — із зимовим [67, с. 42].
Згадки про божественну силу сонця спостерігаємо в заклинаннях: «Щоб ти не діждав сонечка праведного побачити!», «Сонце б тебе спалило!», у дитячих примовляннях: «Сонечко, сонечко, виглянь у віконечко, твої дітки плачуть, їстоньки хочуть!» Поетичне звертання Ярославни до сонця — це відгомін віри в його могутню силу, що стало довершеним художнім засобом. У сучасних пареміях з опорним словом «сонце» вже важко знайти сліди тих давніх мотивів. Більшість із них утворювалися на реальному ґрунті, відбивали стихійний погляд на життя, набували соціального звучання. Сонце лише в деяких висловах зберегло своє первісне значення («Взимі сонце, як мачуха: світить, та не гріє», «Сонечко блисне — сорочечка висхне»), в інших стало уособлювати такі абстрактні поняття, як надія, воля, справедливість («Загляне сонце і в наше віконце», «Сонце на всіх однаково світить») [57, с. 89].
Твори художньої літератури, що рясно вбирали в себе зразки народної мудрості, зафіксували персоніфіковані властивості сонця як художнього образу. На основі зіставлень сонця з життям, теплом, світлом, красою митці слова розвинули ці народнопоетичні символи, надавши їм нових семантичних відтінків. Як і в фольклорі, у трансформованих літературою висловах сонце часто асоціюється з теплотою, людською щирістю, ласкою і навпаки, відсутність сонця — з черствістю, байдужістю.
У художній літературі утвердився образ сонця як майбутньої волі, свободи, кращого життя. У фольклорі є дуже розгалужені гнізда висловів з опорним словом «сонце» — як надія на краще майбутнє. Цей символ у різних трансформаціях знаходимо у багатьох творах літератури XIX ст.: «Не журись, — кажу, щоб його розважити, — колись і перед нашими ворітьми сонечко зійде!», «Наш народ інше дума, він каже: життя — довга нива, поки пройдеш її — не раз поколешся. За оті колючки на моїй ниві я приймав і свою природу. Не вік же вона буде, дасть Бог, може і в наше віконце засяє сонце», «Зійшло колись і для мене сонечко та заздрісно стало другим і зступили», «Але чей колись і на наші ворота сонце засвітить». Різновидом цього мотиву є й інший: «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» з трансформаціями: «Та воно так, чоловіче, я це й сам знаю, та ось що: не так пани, як підпанки, або — поки сонце зійде, то роса очі виїсть» [60, с. 45]. На основі цієї традиційної семантики склалося ядро із символом сонця як провісника нового, правди, кращого суспільного устрою.
З інших різновидів паремій з образом сонця зустрічаються традиційні прокльони, заклинання, що мають відповідний колорит або характеризують персонажів: «Щоб тобі ні добра, ні життя не було! Щоб над тобою схід сонця не світив! Сонце праведне не сходило!», «Бодай я завтра сонця не бачив, коли жартую». Образ сонця є складовою частиною народних прикмет: «Що ж воно за знак, що сонце так червоно сідає. Певно щось буде: або вітер, або мороз» [20, с. 38].
Аналогічну до образу сонця трансформацію в народній уяві пройшов образ місяця. Етимологи пов'язують походження цього слова із поняттями «Бліде світло, відблиск полум'я, заграви». У народній міфології місяць виступає як другий, негативний член протиставлення «сонце — місяць» з універсальної пари «день — ніч», «світло — темрява». Звідси і своєрідне трактування цього образу, пов'язаного з ніччю і таємничістю. У давнину люди неспроможні були збагнути особливості цього світила, яке то з'являлось на небі, то зникало у певні відрізки часу, світило холодним світлом, було то повне, то ущерблене. Таємничість місяця, походження його світла знаходила різні пояснення у міфології і фольклорі. У ряді міфів місяць зіставляється з сонцем як подружня пара, причому місяцю відводиться роль чоловіка, а сонцю — жінки. На цю особливість народного світосприйняття небесних світил звернув свого часу увагу О. Потебня, підкріпивши свою думку рядом прикладів з фольклору. Змінність форми місяця деякі міфи пояснюють ворожнечею між місяцем і сонцем як подружжям, зраду місяця, його симпатії до ранньої зорі і кара від сонця за подружню невірність [79, с. 20].
Наділення місяця, як і сонця та зір, антропологічними рисами властиве багатьом творам фольклору, де ці небесні світила виступають як звичайні люди з усіма своїми позитивними і негативними рисами. Часто в піснях місяць і зоря є символами хлопця і дівчини. У пареміях ці образи часто стоять поруч (Місяць — отець, звізда — матка, сонце – їх дитятко), утворюючи гнізда варіантів (Гріло б ясне сонце, а місяць як хоче, Аби мені місяць світив, а зорі як хочуть тощо). Більшість із них набула переносних значень, наприклад, «Молодий місяць не всю ніч світить» (усе має якісь межі), «Від місяця не зріє пшениця» (гарне не завжди корисне) [53, с. 91].
У художньому контексті образ місяця вживається в порівняннях на означення краси молодої дівчини (повновида, як повний місяць, мила, як той місяченько) або й парубка (гарний, молоденький, наче той місяць на підповні). Іноді зіставлення місяця і парубка може мати форму пісенного паралелізму (Як гарний місяць на підповні на синьому небі, так гарний Ясь над усіма паничами). Місяць з епітетом «блідий» може передавати мінорні почуття (Явилась друга — гордая княгиня. Бліда, мов місяць, тиха та сумна) [73, с. 13].
Як і у фольклорі, в художніх творах місяць — товариш тих, хто подорожує. У прислів'ях місяць часто називається козацьким, чумацьким, бурлацьким сонцем (вночі подорожували козаки, чумаки, бурлаки), цей же образ знаходимо і в трансформованих паремійних висловах.
У компаративних зворотах місяць порівнюється з діжею (Великий, як діжа, місяць). Зустрічається в художніх творах і фразеологічний вислів: «на місяць брехати» — без причини кричати про щось. Звертання до місяця як до живої істоти теж своїм корінням сягає паремійних образів з тих часів, коли людина вірила, що небесне світило може вплинути на її долю, розрадити в горі. У пізніших висловах цей образ став риторичною фігурою з різним семантичним наповненням: «Місяцю-князю! Нічкою темною тихо пливеш ти стежкою таємною». Вживається цей образ і там, де треба передати колорит давніх ворожінь: «Місяцю-молодче, в мене краса дівоча, а в тебе парубоча. Не дай свій вік здівувати, а милування не зазнати, приверни його, Юрка, до мене» [57, с. 84].
Третій член астральної тріади — зоря. М. Фесмер пов'язує це слово із сяянням, блиском, світлом. Як місяць, так і зорі, були таємничими для первісної людини. Перше, що спостерегла вона в них, — це мерехтливе світло на тлі темного таємничого неба, що будило в людині чуття прекрасного, далекого й недосяжного. Таємниче світло зірок спричинилось до їх обожнювання, що знайшло відображення в астральних міфах. Іменами зірок названі стародавні божества жіночого роду. Але найбільш стійкими в людській уяві були зіставлення зірки з красою. Оскільки зорі контрастували до темного неба, то сприймались як позитивний член протиставлення: зорі — ночі, світлого — темному. Згодом у фольклорі ця асоціація звузилась до зіставлення зоря — дівоча врода, ще вужче зорі — дівочі очі. Очі дівчини випромінюють стільки ласки і світла, як небесні зорі [79, с. 20].
Семантика паремійних висловів зі словом «зоря» не обмежується тільки змалюванням людської краси. Як і сонце, зоря може бути провісником нового, надією на краще життя, свободу тощо. Структурні трансформації цього образу теж широкі: зоря може служити ядром компаративних зворотів, бути опорним словом прислів'їв, приказок, входити до складу художніх паралелізмів, розгортатися в розлогі фольклорні описи: «Прийшла, як зіронька зійшла», «Була така, як зоря, а тепер така, як мара», у літературному контексті: «Хороша, як зоря ясна, руса коса нижче пояса», «Це не зоря, а краса дівоча», «А в мене дівчина, як зоря ясна». У трансформованих висловах є й різні способи індивідуального вживання цього образу: «Засіяли карі очі — зорі серед ночі». Іноді компаративний метафоричний образ зорі може розгортатися в художню картину [29, с. 80].
Саме небо, як і світила на ньому, асоціювалися в народному сприйнятті з чистотою, ясністю, красою, згодом справедливістю. Походження семантики цього слова пов'язувалося із повітряним простором, блакиттю, туманом, невідомістю. Як щось недосяжне, але таке, що милує людський зір, небесна блакить стала ідеалом краси. З витворенням міфології разом з громом, блискавкою, дощем небо стало втіленням верха в універсальній опозиції «верх — низ» (небо — земля). У народному уявленні, що знайшло своє відображення у фольклорі, а через нього – і в літературі, небо може вживатися у кількох планах: як щось далеке, недосяжне; людська мрія, що може здійснитися; сила, яка сприятлива для людини, дає тепло, зігріває, у переносному значенні — є джерелом ласки, доброти, чистоти, невинності.
У художньому контексті образ неба часто вживається з епітетами «синє», «блакитне». За аналогією до асоціацій сонце — людська краса, теплота, зорі — дівочі очі; з цією семантикою вживається і образ неба: «Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво». Образ неба зустрічається і в значенні людської доброти, часто материнської. Тут різних відтінків набуває паремійний вислів «прихилити небо», що має в різних контекстах широке розгалуження: «Рада би я, каже, небо прихилити, та не хилиться», «Рада була небо й прихилити та зорями вкрити». Зустрічаються також різні трансформації фразеологічних висловів «бути на сьомому небі», «з неба впасти», «попасти пальцем у небо» та ін. [55, с. 17].
Важливу роль у народному сприйнятті відігравав образ землі — другої частини протиставлення верх — низ. На відміну від високого неба, земля була місцем проживання людини, від неї залежало її життя, добробут. Земля забезпечувала давній людині полювання, добування плодів, давала місце для житла, народ вважав її поряд із повітрям, вогнем, водою однією із стихій світотворення. Людина розуміла, що вона залежить від землі, але не завжди могла пояснити причини цієї залежності. Людина стала обожнювати землю, як і всю природу. Давня міфологія вважає землю богинею — дружиною бога Неба. Дощ, який посилає небо на землю, оплодотворює її, внаслідок чого на ній виникає життя.
Наші предки, як і інші народи, шанували землю, цілуванням землі скріплювали клятви. Відгомони магічних дій збереглися в давніх прокльонах типу «Щоб тебе сира земля пожерла!», «Не годен того, що його на собі свята земля носить!» Існували повір'я, що земля викидає великих грішників з могил. У пареміях, що дійшли до нас, образ землі розщепився на кілька значень: земля —планета; земля — місце існування людини; земля — поле, рілля, нива, де вирощують хліб, корми; рідна земля — Батьківщина тощо. Ряд паремій з опорним словом «земля» відображають господарський досвід, народну практику обробітку землі, деякі з них вийшли за межі свого семантичного поля і вживаються з переносними значеннями: «На ледачій землі і трава не росте», «На чорній землі білий хліб родить» — обидва зразки з елементами контрасту [41, с. 189].
Народнопісенний образ землі в художній літературі набув ряду трансформацій, поглибив і розвинув паремійну семантику. В поезії земля стала персоніфікованим образом живої істоти. Поети, як і народна мудрість («Земля — мати»), називають її ніжно «матінкою»: «Він хилиться, проводить в тузі дні і земельку святу, як матінку, кохає, Як матінку сини». Земля у неволі — поневолена Батьківщина («Земля плаче у кайданах, як за дітьми мати»). Земля має силу. Від міфічного Антея, що черпав силу із землі, цей образ широко вводиться в поезію багатьох народів. Віра в те, що земля може повернути людині втрачену силу, характерна і для народної мудрості. Після жнив женці качались по землі примовляючи: «Нивко, нивко, верни мою силку, що я тебе зжала, силку роняла!» У художній літературі цей мотив набуває широких суспільних узагальнень.
Особливо поширеним є образ землі у побажаннях, вітаннях, прокльонах, клятвах тощо. Тут часто зберігається форма народних висловів: «Бувай здорова, як риба, гожа, як вода, весела, як весна, робоча, як бджола, багата, як земля святая», «Щоб була здорова, як вода, а багата, як земля, а хороша, як рожа». Образ землі вживають і в похоронних обрядах — у згадках про покійника: «Нехай над ним земля пером». Народ вірив, що земля може розступитися і забрати людину, щоб або захистити її, або покарати. Цей мотив ліг в основу прокльонів типу «Щоб тебе сира земля пожерла!», у заклинаннях: «Нехай мене зараз земля поглине, коли сам вранці не прийду» та ін. [32, с. 9].
Гора в міфології уособлювалась з вершиною світового дерева як житло богів або птахів — орлів; у горах були заховані скарби, у їх глибинах жили покровителі гір, духи, Чорні або Білі боги. Етимологи походження слова «гора» пов'язують із каменем, деревом, лісом, якоюсь перешкодою. Реальну гору людина пов'язувала з перешкодою на шляху, а також з невідомістю, що криє в собі гора. Згодом гора стала наділятися антропоморфічними рисами, приурочуючись до якогось божества, духа — покровителя гори. На горі знаходився олімп грецьких богів, у Києві на горі стояли статуї язичеських богів, зокрема Перуна. За повір'ями, в горах жили велети, духи лісу тощо.
У сучасних пареміях майже не збереглися міфологічні мотиви з образом гори. Тут більше переважають реальні картини, пов'язані з життям людини, що стикалася в щоденному житті з горами і давала їм свою характеристику. Одним з найбільш поширених паремійних висловів є інваріант зіставлення гори і людини: «Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться» [57, с. 89].
Дуже важливу роль у народному світосприйнятті відігравала вода — один із основних чинників людського існування. Вода у вигляді дощу, озер, морів підтримувала життєвий тонус людини. Люди вірили, що вода, як і земля, наділені чудодійною силою. Багато культів відбувалося біля води. Відгуки давніх уявлень і вірувань збереглися в окремих зразках фольклору («Вода — мати», «Вогонь — цар, а водиця — цариця», більшість же відбивають реальну силу води, її значення для людини, мають переносний смисл: «Глибока вода тихо пливе», «Прийшло з води, пішло з водою»).
Переносна семантика висловів з опорним словом «вода» широко використана в художній літературі. Одним із найстаріших символів є зіставлення людського життя з плином води. Як вода пливе безперервно, так минають роки. Тут часові виміри пояснюються просторовими. Символ виник з того, що як вода пливе і не вертається, так безповоротно минають людські роки.
Обожнювання води перейшло у трансформовані вислови: «Мати-водиця всьому цариця». Багату семантику мають ті трансформовані фразеологізми зі словом «вода», у яких в народному (словниковому) вжитку відкриті валентності, що заповнюються тим чи іншим митцем у залежності від авторського задуму, композиційної чи словесно-художньої ролі вислову у контексті. З допомогою таких фразеологізмів митці передають різні життєві ситуації, характеристики персонажів, позитивні чи негативні риси. Поширеним зразком цього ряду є вислів «втопити в ложці води» (скривдити, погубити когось): «Вона мене ладна в ложці води втопити». До народного фразеологізму часто додаються контаміновані образи народні або індивідуального авторського творення: «Вони б один одного в ложці води втопили, з лиця землі змели». З інших фразеологічних висловів, трансформованих у художні твори, знаходимо такі: «як вода змила» (зник безслідно): «Повернулись пани на державу — і усі музики і танці, як вода умила», «як з води йде» (ведеться добре): «у нас все, як з води йде», «за холодну воду не братися» (не робити нічого): «Сам за холодну воду не берешся», «набрати в рот води» (мовчати): «Сиділа мовчки, неначе води в рот набрала» та ін. [65, с. 21].
Часто до образу води додаються епітети: «Вода була чиста, чиста, як сльоза». Каламутна вода означає сварку, нечесність: «Навмисно воду каламутить». Тиха вода символізує спокій, проте вона глибока, могутня, часто небезпечна: «Тиха вода часом великі греблі рве».
Стояча вода за семантикою має багато спільного в народному сприйнятті з образом болота, нечистого місця. Болота, трясовини нерідко губили людей, всмоктували в себе. Люди не могли збагнути причин цієї раптової загибелі, а тому вірили, що в болото їх затягує нечиста сила, водяні духи, русалки тощо. Побутувало ряд міфів про болота як пристановища нечистої сили, що перейшли у фольклор і, отже, у різні види паремійної творчості. Тут тихе болото виступає таким же образом, як тиха вода. Розгалуженими серед висловів з опорним словом «болото» є варіанти з формулою залежності одного об'єкта від іншого («Було б болото, а чорти будуть»). Образ тихого болота перейшов з фольклору в художню літературу: «В тихому болоті чорти водяться» та ін.
Так само у міфології море є опозиційним протиставленням пари «суша — море», «земля — море», як другий, негативний її член. У морських глибинах проживають водяні боги, царі, змії, які чинять людям шкоду. У пареміях з цим образом пов'язані більш реальні ситуації: море, а часом і ріка, асоціюється з небезпекою, горем, нещастям («Мала річка береги ломить»). Часто римуються слова у парі «горе — море» («Хто переплив море, той знає про горе», «Море — горе: ні перепливти, ні перебрести») [67, с. 42].
У міфології і фольклорі вода виступає у сполуці з вогнем як два світові начала. Вогонь, як і сонце, був одним із найбільш шанованих богів. Давня міфологія богів вогню і сонця вважає братами — синами бога Неба. Вогонь у міфології, підкреслював О. Потебня, має ті ж ознаки, що й божество сонця і світла. У трансформованих висловах семантика паремій з опорним словом «вогонь» багатша на відтінки: «З тобою рад в огонь і в воду», «З огню та в полум'я» [46, с. 214].
З вогнем невіддільно пов'язаний дим. Ці два образи виступають у взаємозалежності як причина й наслідок, хоч мають контрастні протиставлення, у яких вогонь відіграє роль позитивну, дим — негативну. О. Потебня підкреслював, що в народних піснях «вогонь — дим» часто пов'язуються із щасливим або нещасливим коханням, любов'ю, розлукою, де дим уособлює печаль, тугу, дівоче горе: «Зеленая дібровонько, чого не гориш та все куришся, Молодая дівчинонько, чого плачеш та все журишся».
З вогнем пов'язана іскра. М. Фесмер вважав, що «іскра», «іскристий» походять від «ясний», «вогняний». Вогонь і іскра можуть виступати у протиставленні як велике і мале. Образ іскри став опорним словом ряду паремій: «Лиха іскра і поле спалить і сама щезне», «Із малої іскри великий вогонь буває» та ін. Ряд висловів з цим опорним словом перейшли в художні твори: «Як іскра порох запаливши, сама з ним вкупі пропада», «Сам, як лиха іскра, щез». Іскра може виступати як прихована сила народної боротьби, суспільних змін, революції: «В попелі тліє іскра вогню великого», «А на давнім пожарищі іскра вогню тліла» [46, с. 273].
Серед явищ природи, відображених у міфології і фольклорі, поширені образи блискавки і грому. Весняний грім означав пробудження природи від зимового сну. Грім з дощем є запорукою врожаю («Грім гримить — хліб буде родить»). Художня література ввібрала в себе окремі семантичні відтінки цього образу. За асоціацією, що грім вдаряє раптово, несподівано, виникло порівняння «як грім з неба» з різними трансформаціями в художньому контексті: «Стоїть, як громом прибитий». У художніх творах образ грому використовується як символ змін у суспільстві, провісник нового.
Де грім, там і дощ. У переносному значенні дощ символізує різні життєві явища, зміни у становищі людини. Найчастіше люди пов'язували дощ із своїм реальним життям, що знайшло відображення у народній мудрості: «Дощ у пору — золото», «Два дощики у маю — певно бути врожаю», «Як сіно косять, то дощів не просять» [27, с. 9].
Вітер, як і грім та дощ, відігравав активну роль у житті людини, часто ця роль була негативною, оскільки він приносив посуху, хоч весняний вітер — легіт — приносив тепло, вологу, будив надії на весну. У контексті художніх творів трансформовані паремії розширили свою семантику, пристосовуючи її до різних конкретних значень реального життя. Часто вони мають форму контамінованих прислів'їв, приказок, порівнянь, ідіом. Одну з найбільш поширених парадигм утворюють трансформовані вислови з ядром «шукати вітра в полі» (докладати марних зусиль): «Давно уже вирвалися на вільні степи, шукай вітра в полі», «Шукай вітра в полі, що з рук упустила, прощайся з ним навіки». У трансформованому контексті, як і в народних зразках, вітер може уособлювати силу, перед якою гнуться слабші. Такі вислови мають широкий спектр значень у різних контекстах — від особистих до широких соціальних узагальнень. Зустрічаються у творах також фразеологізми «злетіти вітром» (відчувати силу): «Якби мав силу, вітром би злетів», «вітер гуде в кишенях» (нічого немає): «В її батька і в неї давно вітер свистів у кишенях» [39, с.56].
Протилежністю до тепла, весни, дощу виступають холод, зима, мороз. Люди з самих початків свого існування боролися з цими злими силами природи, шукали від них захисту. У міфології божества зими, холоду пов'язувалися зі смертю. Тому саме слово «мороз» у давніх мовах мало негативний відтінок, означало «неприємний». Асоціативно ці образи переносились на людські взаємини: морози в піснях символізують розлуку, холод у людських взаєминах, почуттях. У родинному житті рідні члени родини, зокрема мати, зіставляються з сонцем, теплом, мачуха — з холодом, зимою.
Думка про протилежність холоду і тепла, нелюбові і кохання, відзначав О. Потебня, виражена у назві рослини мати-й-мачуха; її верхня, звернута до світла сторона листка гладка, зелена і холодна (це мачуха), а нижня сторона м'яка, біла, тепла (рідна мати). Контрастні пари вогню — весілля, радості і морозу, розлуки, журби — притаманні багатьом народним пісням. У них сніг, холод асоціюється з втратою кохання, черствістю, а вогонь, тепло — з любов'ю, щастям.
Паремії з опорними словами «мороз», «холод», «сніг» часто вживаються у прямому значенні й виражають життєвий досвід: «Снігу багато — рік багатий», «Мороз і залізо рве та птицю на льоту б'є», «Сніг сипле, мов з рукава» та ін. Зима в значенні холоду вживається як персоніфікований образ негативного плану. Під образом зими виступає неволя, весни — прихід нового щасливого життя: «Дивувалась зима. Чом так слабне вона, де той легіт бересь, що теплом пронима» [45, с. 24].
Отже, твори малих фольклорних жанрів мають давнє походження і виникли первинно з метою тлумачення явищ природи. Паремії широким струменем влилися в художню літературу. Помітний вплив вони мали на змалювання образів, передачу внутрішнього світу, на композиційні та стильові прийоми. Вони вносили у художні твори народний погляд на різні явища природи, через які віддзеркалювалося суспільне життя народу.
1 2 3 4 5 6