4. Безпосереднє виникнення етнології як самостійної науки відбулося у 30-х роках XIX ст. та було пов’язане з необхідністю теоретичного пояснення відмінностей у культурному розвитку народів, розуміння механізмів формування і особливостей етнічної психології, визначення причин расових відмінностей, встановлення взаємозв’язку етнічних особливостей і суспільного устрою, визначення причин розквіту і занепаду культур та історичної ролі того чи іншого народу.
Впровадження терміну “етнологія” для назви самостійної науки про народи належить французькому вченому Жан-Жаку Амперу, який у 1830 р. розробив загальну класифікацію антропологічних (гуманітарних) наук, серед яких виділив і етнологію. Офіційним фактом народження етнології як науки стало заснування у 1839 р. Паризького товариства етнології.
Спочатку етнологія розвивалася як наука про “відсталі” народи, що не створили своєї державності. У такому стані вона проіснувала до початку XX ст., коли почали з’являтися поняття про етноси як про своєрідні спільноти людей, що не залежать від рівня соціально-культурного розвитку. Цей методологічний підхід домінує в етнологічній науці й у наш час.
У другій половині XIX ст. етнологія швидко розвивалася у країнах Західної Європи. Цей процес стимулювався глобальною територіальною експансією європейців, у ході якої вони зіткнулися з народами і культурами, зовсім не схожими на власні. Колоніальна політика економічно розвинених держав вимагала різноманітних знань про підкорені народи.
Основну масу необхідної інформації могла дати тільки етнологія, і тому нова наука користувалася підтримкою урядів держав метрополій. Водночас, залежно від політичних та економічних інтересів різних країн розвиток етнології у Великій Британії, Німеччині, Росії, США, Франції та інших державах мав свої особливості.
У Великій Британії етнологія розвивалася як складова частина антропології. У науковий обіг цю назву ввів один із засновників англійської антропології — Джеймс Фрейзер, який 1906 р. назвав так свій напрям етнографічних досліджень.
Найбільш глибокі традиції наука про народи отримала в Німеччині, де ще 1789 р. сформувався науковий напрям народознавства, що мав на меті вивчення народів, які проживали за межами Європи. У 30-х роках XIX ст. для загальної назви дослідження інших народів почав використовуватися термін “етнологія”. У другій половині XIX ст. поняття “народознавство” і “етнологія“ почали розглядатися як рівноцінні.
Виникнення і розвиток етнології в США відбувся дещо пізніше, ніж у розвинених європейських країнах. Спочатку американська етнологія формувалася як наука, що вивчала фізичну антропологію расових і культурних відмінностей.
Такий напрям розвитку визначався відомим істориком та етнографом Генрі Льюїсом Морганом (1818–1881). Однак у середині 50-х років XIX ст. зусиллями Франца Боаса науко-ві орієнтири етнології значно звужуються, і вона зосереджується тільки на проблемах культурних особливостей народів, що називалося культурною антропологією. Саме цей напрям пізніше трансформувався у етнологію. У Франції процес становлення етнології також мав свою специфіку. Спочатку науку про народи називали етнографією. Ця назва зберігалася до кінця XIX ст., коли дослідники усвідомили наукову неповноцінність етнографічних матеріалів через відсутність у них історичних документів і теоретичних узагальнень. Доповнення цією інформацією дозволило етнографії на початку XX ст. перетворитися в етнологію.
МІФОЛОГІ́ЧНА ШКО́ЛА
Науковий напрям, в основу якого покладено уявлення про мiфи, легенди та iншi форми духовної культури народу як прояв його духу, нацiональної самосвiдомостi та народної сутностi. Науковці вважають, що М. ш. сформувалася на поч. 19 ст. у Нiмеччинi; засн. – брати Я. i В. Ґрiмм. Подiбнi iдеї в Росiї розвивали Ф. Буслаєв, I. Худяков, О. Котляревський, в Англiї – М. Мюллер, у Францiї – А. Пiкте, в Iталiї – А. де Ґубернатiс, в Українi – О. Потебня та М. Сумцов. Разом з тим в укр. етнографiї традицiя мiфологiзацiї має давнє корiння i бiльш ґрунт. основу. М. ш. укр. народознавства зросла на ґрунтi течiї, близької за суттю до мiфологiзму, – романтизму, якому притаманне перебiльшення значення, певна iдеалiзацiя iстор. подiй та нац. явищ. Ця мiфологема iсторiї i буття характеризувала не одне поколiння укр. iсторикiв та етнографiв (вiд М. Маркевича до М. Грушевського). В етногр. дослiдж. М. Маркевича (як i в його гол. працi «Исторія Малороссіи», Москва, 1842–43, т. 1–5), пройнятих iдеями волелюбностi й протесту проти будь-якого гноблення, простежується iдеалiзацiя iстор. минулого України, зокрема козацтва, перебiльшення емпiрич. матерiалу, передусiм нар. оповiдок і легенд. Мiфологiзов. осмислення етносоц. проблем на укр. ґрунтi так вiдчутно проступає, оскільки воно перебуває в органiч. зв’язку з ментальнiстю українства – його схильнiстю до фантазувань, що ґрунтується на глибин. пластах архаїч. землероб. культури, побудов. на мiфологiї, демонологiї, культi. Українцi – народ iз надзвичайно розвиненим магiч. мисленням та великою магiч. традицiєю (див. Магія). Ця риса, на наук. рiвнi відзначена О. Пипiним та Є. Огоновським (називали її «уродженим iнстинктом»), вплинула на розвиток романт. тенденцiй в укр. народознавствi та етнографiї, проявившись наприкiнцi 18 – на поч. 19 ст. у виглядi пiдвищ. iнтересу до старовини, нац. характеру, фольклору, поезiї, до прадав. корiння взагалi. Найбiльш послiдов. прихильником М. ш. був О. Потебня, який вбачав у всьому земному небесне начало, часто доводячи до крайнощiв нiм. мiфол. теорiї. У 1830-х рр. він започаткував класичну М. ш. в укр. народознавствi, що проявилося в його працях «О мифическомъ значеніи нѣкоторыхъ обрядовъ и повѣрій» (1865), «О долѣ и сродныхъ съ нею существахъ», «О купальскихъ огняхъ и сродныхъ съ ними представленіяхъ» (обидві – 1867; усі – Москва). Романтизм і мiфологiзм стали основою, на якiй зароджувалася укр. етнографiя та її перший наук. центр у Харкові. Гурток «Харкiв. романтики», очолюваний I. Срезнєвським, об’єднував вiдомих народознавцiв – К. Сементовського, В. Пассека, М. Костомарова – прихильникiв М. ш. Пiзнiше до неї були причетнi М. Цертелєв, М. Максимович та iн. М. ш. вiдiграла позит. роль у пробудженнi громад. iнтересу до витокiв рiдної iсторiї та культури, у пiдняттi пластів нар. духов. життя. Водночас її характеризує певна однобiчнiсть поглядів на осмислення релiгiй, спрощенiсть трактувань процесу розвитку культури, навiть деяку реакцiйнiсть свiтобачення. Щоправда, остання риса найменшою мiрою стосується укр. школи, оскiльки мiфологiзованiсть земного вона уявляла як природ. процес, на вiдмiну вiд подiб. шкiл в iн. країнах, що у руйнацiї колись єдиної iндоєвроп. культури бачили заг. регрес культури i цивiлiзацiї. Проте укр. М. ш. має й iн. вади, гол. з яких – iгнорування об’єктив. законiв розвитку соц. i нац. явищ. Утiм, традицiї М. ш. виявилися настiльки життєздатними, що регенеруються i в сучас. умовах: дедалi бiльше з’являється дослідж., у яких хiд земних процесiв пояснюється лише космiч. явищами (напр., працi О. Знойка, В. Мiцика, О. Шилова) або мiфами та легендами (розвідки В. Скуратiвського). Вiдчут. удару класич. укр. М. ш. завдали О. Веселовський, пiзнiше – Д. Анучин, В. Яґич, В. Мiллер. Саме О. Веселовський у 2-й пол. 19 ст. спрямував розвиток етногр. науки вiд мiфол. до порiвнял.-iстор. методу. Першi обґрунтування нового методу представленi в його iстор.-лiт. працях «Разысканія въ области русскихъ духовныхъ стиховъ» (1879–91), пiзнiше розвиненi в етногр. дослідження.
Розвивалося два відгалуження Міфологічної школи:
представники етимологічного (А. Кун, Німеччина; М. Мюллер, Англія; Ф. Буслаєв, О. Міллер, Росія) пропонували здійснювати лінгвістичну реконструкцію міфу за допомогою палеонтологічної методології;
прихильники демонологічного (В. Шварц, В. Маннгардт, Німеччина) порівнювали схожі за змістом міфи.
А. Кун у працях «Сходження вогню та божественного трунку» (1859), «Про стадії міфотворення» (1873) тлумачив міфічні образи шляхом семантичного зближення імен зі словами санскриту, досліджував «Веди», обстоював «метеорологічну теорію» міфів. Аналогічні операції здійснив засновник «порівняльної міфології» М. Мюллер («Досліди з порівняльної міфології», 1856; «Читання про науку про мову», 1861—1864), який виводив давні міфи з первісних мов, розробив методику лінгвопалеонтології (двотомний «Внесок у науку про міфологію», 1897), запропонував «солярну теорію», що спиралася на практику обожнення небесних світил.
Найповніше «солярно-метеорологічна теорія» потрактована у праці «Порівняльно-критичні спостереження над шаровим складом російського епосу. Ілля Муромець та богатирство Київське» (1869) О. Міллера. Ф. Буслаєв вважав, що фольклорні жанри постали за епічної доби з міфу. Свої спостереження вчений підтверджував доказами версії про виникнення назв річок, зокрема Дунаю, велетів на зразок Святогора тощо. В. Шварц («Походження міфології […]», 1860; «Поетичний погляд на природу греків, римлян та германців […]», 1864—1979), В. Маннгардт («Демони жита», 1868; «Лісові та польові культури», 1875—77; «Міфологічні дослідження» 1884) джерелом появи міфів вважали не обожнення небесних тіл, а поклоніння демонічним істотам. О. Афанасьєв у працях «Дідусь домовий» (1850), «Відун та Відьма» (1851), «Поетичні погляди слов'ян на природу» (1865—1869) прагнув синтезувати розмаїті теоретичні спрямування міфологічної школи її концепції позначилися на становленні як науковців О. Пипіна, О. Веселовського, які невдовзі переглянули ці положення, виявили недоліки, запропонували інші шляхи вивчення міфу, зокрема з позиції міграційної теорії та теорії зустрічних течій. Свій варіант подолання кризи міфологічної школи формулювала антропологічна школа.
В Україні міфологічна школа, яка орієнтувала аналітичну свідомість на особливості світосприйняття кожного етносу, вплинула на Миколу Костомарова («Об историческом значений русской народной поззии», 1843; «Слов'янська міфологія», 1947), певною мірою — на М. Сумцова («Хліб у звичаях та піснях», 1885). Досвід міфологічної школи використовував у психологічній школі Олександр Потебня («Про міфологічне значення деяких звичаїв та повір'їв», 1865, та ін.), який вважав мовлення «головним і первинним знаряддям» міфічного мислення, шукав його сліди в народній поезії, спростовував припущення М. Мюллера про «хворобу мови» як джерела міфічних образів. У 20-ті XX ст. позиції міфологічної школи були оновлені у неоміфологічній теорії Карла Густава Юнга, зокрема в його вченні про архетипи. Неоміфологізм у своїх дослідженнях розвивали Ж. Дюмезіль, Ш. Отран, Ф. Реглан, Ян де Фріс, Р. Карпентер, Дж. Кембел та ін.
Еволюціонізм та його напрями
Одразу після виникнення етнології як науки в середині ХІХ ст. у ній почали виникати різні теорії, школи і напрями. Деякі з них у різний час висувалися на перший план, ставали на певний період найбільш впливовими і популярними, серед яких знаходився еволюціонізм. Формування першої етнологічної теорії — еволюціонізму — почалося в середині ХІХ ст., коли відбувалося запровадження до науки принципу розвитку, зокрема теорії еволюції англійського вченого Чарльза Дарвіна (1809–1882). Сутність його теорії, що дістала назву “дарвінізм”, полягала у матеріалістично-му вченні про історичний розвиток живої природи. За Дарві-ном, основними факторами еволюції світу виступають постій-ні зміни, спадковість і природний відбір.
Основні ідеї еволюціонізму:
1. Єдність людського роду, тому всі люди мають однакові розумові здібності і в тотожних ситуаціях прийматимуть аналогічні рішення.
2. У людському суспільстві відбувається постійний розвиток, тобто перехід від простого стану до більш складного.
3. Розвиток будь-якого елементу культури відбувається закономірно, при цьому розвиток культури є багатоступеневим, а стадії і ступені його однакові для всіх світових культур.
4. Суспільний розвиток відбувається за законами еволюції, що притаманні живій природі, у якій джерелом розвитку слугує міжвидова боротьба за існування, і виявляється у заміні старого стану новим.
Культурні відмінності народів є виявом різного рівня їхнього розвитку. Ідеї еволюціонізму знайшли своїх прихильників серед етнологів багатьох країн. Найбільш відомими його представниками в Англії став Е. Тайлор, Г. Спенсер, Д. Фрейзер; у Німеччині — А. Бастіан, Т. Вайц, Г. Шурц; у Франції — Ш. Ле-турно; в США – Л. Морган. Проте засновником еволюціонізму вважається Е. Тайлор (1832–1917). Із розвитком етнологічних знань наприкінці XIX ст. почали виявлятися слабкі сторони еволюціонізму. Зокрема, відштовхуючись лише від кількісних змін у культурі, представники цієї теорії не могли пояснити причини виникнення культури. Тому в цей час еволюціонізм втратив своє монопольне положення і почався пошук нових шляхів дослідження культури, причин її виникнення, змін і поширення.
Модернізуючись, еволюціонізм змінював своє обличчя. В його межах продовжували виникати різноманітні напрями та школи, нетотожні за світоглядними орієнтирами, соціальними ідеалами, методиками дослідження. Продемонструвати взаємодію між цими напрямами та школами, їх взаємопов’язаність, не втрачаючи при цьому з виду властиву їм спільну (чи близьку до такої) основу, відділяючи критику, спрямовану проти певних напрямів та шкіл від критики еволюційного підходу взагалі, показуючи широту та можливості еволюціоністської парадигми, допомагає класифікація течій еволюціонізму за певними ознаками:
За інтерпретацією масштабності та структури еволюції – органіцистські й голістські, яким загалом властиве ототожнення еволюції з процесом, що через нього проходить конкретне явище в цілому, долаючи східці наростаючого ускладнення, та партикуляристські, які зосереджуються здебільшого на процесі розвитку окремих компонентів досліджуваного явища.
За принципами, згідно з якими відбувається еволюція, – біологізаторські та соціологізаторські.
За дослідницькими пріоритетами – матеріалістичні, в центрі уваги яких перебуває еволюція знарядь праці, засобів виробництва, форм господарства, техніки й організації праці, зростання міст, торгівлі й науки, таідеалістичні,якізосереджуються насамперед на проблемах розвитку релігії, моралі, політичної ідеології, естетики.
З точки зору наявності провідних та визначальних первнів в еволюції – плюралістичні, для яких є характерним урахування взаємодії в перебігу еволюції різних чинників (екзогенних та ендогенних), та детерміністські, а в межах останніх – механіцистські, які пояснюють еволюцію в термінах діючої причини і визначають її «з минулого», та фіналістські (телеологічні, есхатологічні), які пояснюють еволюцію в термінах мети і визначають її з «прийдешнього».
За соціально-політичними ідеалами – індивідуалістично-демократичні, чи ліберальні, які пов’язують поступ у соціальному житті з благодійними наслідками «спонтанного» розвитку в умовах вільної конкуренції, виконуючої роль «природного добору»; соціалістично-демократичні, які наголошують на необхідності активнішого втручання суспільства й уряду в соціальні, економічні та культурні процеси, «справедливішого» розподілу суспільного продукту й надання кожному «рівної» можливості самореалізації; індивідуалістично-аристократичні, які вважають природну нерівність рушієм усякого поступу, а будь-яку «невільницьку мораль», що заперечує права «пана», – знаменням занепаду й розкладу; соціал-аристократичні, які, визнаючи життя ареною боротьби за існування, її учасниками бачать не лише індивідів, але насамперед – раси, групи й народи, а майбутніми переможцями – аристократичні держави та спільноти. Г. Спенсер, В. Самнер, К. Менгер, Ф. Бастіа та їхні однодумці за посередництвом еволюціоністської парадигми обґрунтовували власні демократично-індивідуалістичні переконання, доводячи дієвість доктрини «laisser faire, laisser paisser» й будуючи відповідні програми життя, тоді як носії лівих поглядів обстоювали вартості соціал-демократії, соціалізму чи комунізму, а послідовники А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, А. Бергсона – індивідуалістично-аристократичні цінності. Аналогічну тенденцію спостерігаємо й на прикладі творчості видатних постатей вітчизняної історії, зокрема М. Драгоманова, який, за визначенням І. Франка, був істориком-еволюціоністом і за допомогою еволюціоністської парадигми обстоював помірковано ліберальні ідеали, тоді як сам І. Франко (і М. Грушевський) – народницькі, а В. Липинський чи Д. Донцов – елітаристські.
За розумінням самого терміну «еволюція» – прогресистські, які еволюцію фактично ототожнюють із прогресом як більш-менш цілісним розвитком, здійснюваним у напрямку від нижчого до вищого, від менш досконалого до досконалішого, від гомогенного до гетерогенного, від нерозрізнюваного до виразного, від примітивних форм організації до складніших і т. ін.; індиферентистські, які в еволюції вбачають насамперед процес індиферентного розвитку, який містить у собі як кількісні, так і якісні зміни й перетворення буття та свідомості, і за визначенням не може бути ні прогресом, ні регресом; адаптаціоністські, які сприймають усяку еволюцію (і культурну, і біологічну) в якості процесу безперервного пристосування до випадкових обставин, що їх неможливо передбачити, визнаючи при цьому механізм пристосування на всіх його рівнях, які є у світі.
У міру подальшого розвитку науки і відповідно накопичення нових фактичних даних до кінця XIX століття усі більшою мірою стали проявлятися слабкі сторони еволюціонізму, що вступили в протиріччя з фактами реального життя. Зібраний новий етнографічний матеріал часто не підтверджував еволюціоністські положення.
Гіпотеза про єдину логіку історичного процесу не відповідала філософським установкам позитивістів і прибічників інших течій. Так, наприклад, багато істориків, спираючись на конкретні факти, зайняли позицію, названу ідеографічною. З цієї точки зору історичні події мають обмежений і випадковий характер. Деякі критики еволюціонізму звертали увагу на абстрактність концепції універсального закону розвитку людських культур і стверджували про існування лише окремих процесів (міграція, урбанізація тощо). Ті ж, хто визнавав існування історичних моделей, обмежував їх епохою, народом або країною тощо, відмовлялися визнавати існування глобальних історичних законів.
Критики звертали увагу на зневагу еволюціоністами фактами численних криз, повних колапсів держав і цивілізацій.
Прибічники культурного релятивізму вказували на унікальність кожного етносу і у зв'язку з цим неможливість ранжирувати їх за єдиною шкалою диференціації, зрілості або прогресивності. З цієї позиції багато незахідних суспільств, які можуть здатися європейцям відсталими, такими не є, вони просто відмінні від західних.
Дифузіоністи вказували на ігнорування еволюціоністами факту впливу прямого втручання (колонізація, завоювання, міграції, демонстративні ефекти тощо) на процеси соціальних змін, оскільки в результаті вищезгаданих процесів часто відбувається пропуск або прискорене проходження стадій розвитку суспільства.
Дифузіонізм
Криза еволюціонізму наприкінці XIX ст. призвела до появи нового напрямку — дифузіонізму, що, на відміну від еволюціо-нізму, розглядав значно вужче коло історичних проблем. Ди-фузіонізм як науковий напрям передбачав визнання головним фактором історичного процесу дифузію, контакт, запозичення, перенесення і взаємодію культур.
Засновником дифузіонізму вважається німецький етнолог, професор Мюнхенського університету Фрідріх Ратцель (1844– 1904). Свої ідеї Ф. Ратцель виклав у багатотомному досліджен-ні “Антропогеографія” (1891), “Народознавство” (1895), “Земля і життя” (1897), де він намагався зобразити загальну картину розселення людства по земній поверхні й розвиток культури у зв’язку з географічними умовами. У працях Ратцеля було сфор-мульовано основні положення дифузіонізму: принцип взає-мовпливу культур, їхні зміни внаслідок запозичення окремих елементів культури та ідея існування одного або кількох центрів зародження людської культури. Учень Ратцеля — археолог, етнограф, фольклорист Лео Фробеніус (1873–1938) створив у рамках дифузіонізму кон-цепцію морфології культури і став автором теорії “культурних кіл”. Фробеніус був спеціалістом з африканських культур, він здійснив 12 експедицій для дослідження культур народів світу. Основним представником німецького дифузіонізму був Франц Гребнер (1877–1934), для якого головною проблемою етнології стала розробка методу дослідження самостійного по-ходження культур. Свої погляди він виклав у роботі “Метод етнології” (1911), зробивши висновок, що ніякого повторення в історії людства немає, а відтак немає і закономірностей.
Представники цього напряму вважають головним змістом історичного процесудифузію, контакт, зіткнення, запозичення, перенесення культур. Важливою особливістю розглянутого підходу є аналіз просторових і часових характеристик культур, що являє собою конкретизацію об'єктадослідження, порівняно зеволюціонізмом. У певному сенсі дифузіонізм можна розглядати як спробу замінити ідею прогресивного розвитку принципом просторово-часового переміщення окремих елементів культури або їх комплексів. Дифузіоністи, а саме Еліот СміттаФріц Гребнерзаперечували, що істота є винахідливою. На противагу еволюціоністам, існувала думка про те, що абсурдно вважати, що кожне суспільство існує незалежно. Адже дика людина ніколи і нічого не відкривала. Звідси слідує, що дифузіоністи ґрунтували свої теорії на тому, що ідеї та культурні риси переміщуються, передаються з одногоконтиненту на інший і поширюються по всьому світі шляхомміграціїта торгівлі.Винахід— це унікальне явище, яке «дифузіонує» в інші суспільства. Науковці цієї теорії стверджували, що цей процес зовсім не новий, а існував упродовж всієїісторії людства. У певному сенсі дифузіонізм можна розглядати як спробу замінити ідею прогресивного розвитку принципом просторово-часового переміщення окремих елементів культури або їх комплексів.
Дифузіонізм був поширений у Скандинавських країнах у вигляді історико-географічного спрямування, у Німеччині— як вчення про «культурні кола» (культурно-історична школа), вСШАцей напрямок існував під назвою «age-and-area» (вік / час і простір) . Іноді дифузіоністську тенденцію в дослідженні культур називають теорією культурних ареалів. ВАнгліїконцепція взаємовпливу культур розроблялася в рамкахгеліолітичної школи, відомої також якгіпердифузіонізм. У50-ті рокиXX ст.і аж дотепер ідеї дифузіонізму розвиває у своїх роботах, мабуть, один з найвідоміших антропологів норвежецьТур Хейєрдал. Взагалі, про цю течію можна сказати, що вона не є школою, а скоріше є реакцією на деякі проблеми еволюціоністів. В принципі основна ідея дифузіонізму була правомірною і продуктивною. На противагу абстрактному розгляду культур, який існував в еволюціонізмі, дифузіоністи поставили питання про конкретно-історичні зв'язки і взаємовпливах культур різних народів. У дослідженнях дифузіоністів відпрацьовувалися прийоми аналізу, порівняння, пошуку подібних моментів у частинах, що складають культуру. Саме дифузіоністи досліджували питання про просторово-часові характеристики культур.
Згідно з дифузіонізмом, в основі культурного розвитку лежать процеси запозичення і поширення культури з одних центрів до інших, і тому кожна з культур не обов'язково має проходити абсолютно всі еволюційні стадії, як то вважали еволюціоністи. Дифузіонізм насамперед звертався до вивчення процесів аккультурації, культурних взаємодій, розкриття механізмів засвоєння культурних досягнень інших народів, що для деяких культур створює можливість пропускати певні (необхідні, за еволюціонізмом) стадії розвитку. До засобів поширення культури дифузіоністи відносили завоювання, колонізацію, торгівлю, міграцію, добровільне наслідування та внутрішньо-системні фактори розвитку.
Точки зору еволюціонізму і дифузіонізму мають багато спільного. Більше того, Тейлор сформулював і застосував одночасно становище обох шкіл. Обидві вони подібні і в тому, що ухиляються від методів, застосовуваних істориками. Історик завжди займається вивченням індивідуальних явищ (будь то особистості чи події) або груп явищ, відокремлених завдяки їх місцю у просторі та часі. Дифузіоніст, в свою чергу, може роздробити типи, запропоновані компаративістами, щоб спробувати відновити індивідуальні явища на підставі фрагментів, запозичених з цих різних категорій. Однак йому вдасться відтворити лише псевдо індивідуальне явище, оскільки в цьому випадку просторові і тимчасові координати будуть залежати від того, яким чином були вибрані і скомпоновані між собою різні елементи, і тому вони не надають об'єкту реального єдності. Культурні «кола» або «шари» дифузіоністів, так само як і «стадії» еволюціоністів, являють собою результат абстрагування, якому завжди буде не вистачати остаточних доказів його правоти. Їхня історія носить лише умоглядний характер. Але завжди дозволено будувати гіпотези, і принаймні в деяких випадках передбачувані джерела виникнення явища і шляхи його поширення мають дуже високу ймовірність. Тим не менш, надійність подібних досліджень сумнівна, тому що вони нам нічого не повідомляють про втілення в конкретиці індивідуального або колективного досвіду. Дослідження подібних процесів представляється, одним з основних завдань, що стоять як перед етнографом, так і перед істориком.
Гіпердифузіонізм (панегіптизм) Завершеної форми дифузіонізм в Англії набув у працях Г. Еліота Сміта (1871—1937) і У. Дж. Перрі (7-1949). Напрямок у вивченні культур, пов'язаний з іменами цих дослідників, нерідко називають «гіпердифузіонізмом» або «панегіптизмом», що обумовлено колом їхніх інтересів, а саме вивченням культури Стародавнього Єгипту. Г. Елліот Сміт, досліджуючи культуру Стародавнього Єгипту і межуючих з ним культур, звернув увагу на схожість низки ознак давньоєгипетської культури (наприклад, техніка муміфікування) з культурою інших народів, в тому числі розташованих в інших частинах світу. Порівняльний аналіз загальних моментів у культурах різних народів навів Р. Еліота Сміта до висновку про те, що явища культури, зародившись у Давньому Єгипті біля IX—VIII ст. до н. е., поширилися по всьому світу, перш за все в східному напрямку: через Аравію і Перську затоку, Індію і Цейлон — до Індонезії, потім далі на схід — до Океанії. З Океанії елементи первинної культури потрапили через північну частину Тихого океану в Америку. Первинний комплекс архаїчної культури, за Еліотом Смітом, — це звичай споруджувати мегалітичні пам'ятники, муміфікація трупів, культ сонця і змії, а також ткацтво, звичаї деформації черепа, обрізання, пробивання і розтягування вух, кувада (імітація пологів у чоловіків). Таким чином, культура, на думку Сміта, з'явившись в Давньому Єгипті, поширилася по всьому світу. Подібні погляди на розвиток культури Г. Елліот Сміт обґрунтував у книгах «Міграція ранньої культури» (1915) і «Людська історія» (1930).
Функціоналізм. Структуралізм
Майже одночасно із появою дифузіонізму наприкінці XIX – на початку XX ст. у європейській етнології утворилася соціологічна школа, що виявилася більш продуктивною, ніж її попередники. Якщо представники еволюціонізму вбачали го-ловний предмет етнології в людині, а дифузіоністи — в куль-турі, то прихильники соціологічної школи — в людському су- спільстві. Основні ідеї соціологічної школи полягали у наступ-ному: у кожному суспільстві існував комплекс “колективної уяви”, що забезпечував його стабільність; функція культури по-лягає у тому, щоб об’єднувати суспільство, зближувати людей; у кожному суспільстві існує своя мораль, вона динамічна і мінлива; перехід від одного суспільства до іншого передбачає складний процес, що відбувається не плавно, а стрибкоподібно.
Логічним продовженням і подальшим розвитком ідей соціологічної школи в етнології став функціоналізм. Якщо батьківщиною дифузіоністського напряму була Німеччина, а со-ціологічного — Франція, то виникнення функціоналізму від-булося в Англії, де він став пріоритетним напрямом в етно-логії, починаючи з 20-х років XX ст. Серед представників цієї течії виділялися Броніслав Малиновський (1884–1942) і Альфред Радкліфф-Браун (1881–1955). Основні ідеї функціоналізму полягали в наступному: людське суспільство розвивається як живий організм, основу якого складає структу- ра взаємопов’язаних культурних елементів, які доповнюють один одного культура слугує основним потребам індивіда: ба-зовим (у продуктах харчування, житлі, одязі), виробничим (в розподілі праці, захисті) й інтегративним (законах, мистецтві, релігії). Головна роль в культурі відводиться звичаям, обрядам, моральним нормам, які є регуляторами поведінки людей; за-вдання етнології полягає у вивченні функцій культурних явищ окремої культури без її взаємозв’язку з іншими культурами.
Сучасний стан етнології в Україні та світі
Сучасна етнологічна наука значно збагатилася порівняно з минулим. У сферу її професійного інтересу тепер входять не лише “відсталі” етнічні групи, а й народи сучасних найрозви-неніших держав світу. В етнології все чіткіше простежуються риси нової соціальної науки, що синтезує в собі різноманіт-ні знання про людину і її культуру. Етнологія сьогодні про-довжує зберігати зв’язок із реальними суспільними процеса-ми, що є прямим свідченням великого значення цієї науки.
Навіть поверхневий аналіз основних історичних подій XX ст. дозволяє зробити висновок про зростання ролі етнічного фактора в культурно-історичному процесі, оскільки етнічні процеси є основою національних рухів у політиці й культурі. Розпад колоніальної системи після Другої світової війни призвів до утворення цілого ряду незалежних держав у Пів-денно-Східній Азії, Індокитаї, Африці. Нарешті, відцентрові процеси, що визріли на початку 90-х років, і призвели до утво-рення ряду національних держав замість колишнього СРСР, а також тертя і конфлікти на етнічному ґрунті (наприклад, між французами і англійцями в Канаді, фламандцями і вал-лонами у Бельгії, чеченська війна у Росії, війни у колишній Югославії, придністровський конфлікт, грузинсько-абхазький та грузинсько-осетинські конфлікти, війна в Нагірному Кара-басі тощо) переконливо свідчать, що етнічний фактор є над-звичайно актуальним сьогодні.
Усі ці події вимагають від етнологів відповіді на питання про причини їхнього походження, побудови теоретичної моделі етнічних процесів. При цьому актуальність етнологічних дослід-жень визначається не академічними інтересами вчених, а вимо-гами реальної політики. Сьогодні замість глобального протис-тояння розвинених держав виникли багаточисельні регіональні, національні й етнічні конфлікти, кожен з яких потенційно мо- же стати приводом нової великої війни. У зв’язку з цим вирішен-ня етнічних проблем стає запорукою виживання людства.
Таким чином, упродовж XX ст. етнологія накопичила багато практичного і теоретичного матеріалу. Основними джерелами систематизованої інформації стали результати багаточисельних польових досліджень, і якщо у першій половині минулого століття вони мали, головним чином, теоретичний характер і визначалися прагненням зберегти інформацію про культури, які зникають, то у другій його половині стала очевидною практична цінність етнологічних знань. У наш час рекомендації і знання етнологів з питань найрізноманітніших сфер суспільного життя стають необхідними для вирішення політичних, економічних і соціальних проблем. Вони також ефективно використовуються у міжнародній торгівлі, дипло-матії, налагодженні культурних зв’язків та інших сферах су-спільного життя.