Ім'я файлу: Самрст р 4.docx
Розширення: docx
Розмір: 30кб.
Дата: 25.01.2021
скачати
Пов'язані файли:
724-1430-1-SM.pdf
1.1.pdf
2.1.pdf
2 (5).pdf
2.pdf
Pv_2014_72_32.pdf
616-Текст статті-590-1-10-20210928.docx
57.pdf
1.pdf
molv_2018_6(1)__49.pdf

САМОСТІЙНА РОБОТА 4.

З ПРЕДМЕТУ ТЕОРІЯ ПРАВА

ДЛЯ СТУДЕНТІВ ЗА ОР «БАКАЛАВР» ЗАОЧНОЇ ФОРМИ

2020\2021 Н.Р

СІЧЕНЬ 2021

ВАРІАНТ 2.

ПРІЗВИЩЕ НА ЛІТЕРУ «К» - «М»

  1. Аналогія права та аналогія закону.

Норми цивільного права регулюють найтиповіші й характер­ні для певного етапу суспільного розвитку майнові та немайнові відносини. Але навіть найдосконаліша система права не може охопити всю різноманітність суспільних відносин, які потребу­ють правового регулювання.

Так, безпосередньо в ЦК України відсутня правова регламен­тація багатьох питань, які виникають на практиці у зв´язку з медичним обслуговуванням, внутрішніми перевезеннями паса­жирів місцевим транспортом, функціонуванням громадського харчування та іншими видами повсякденного обслуговування.

Законодавець у ЦК України прямо зазначає, що цивільні пра­ва та обов´язки можуть виникати з дій громадян і організацій, які хоча й не передбачені в законі, але в силу загальних засад і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов´язки

Зміни в політичному житті й недоліки законодавчої техніки також сприяють тому, що окремі суспільні відносини залиша­ються поза межами правового регулювання.

Під прогалиною у праві звичайно розуміють випадок, коли певні суспільні відносини потребують правового регулювання, але воно не передбачене конкретним законом, правовою нормою.

Засобом усунення прогалин є правотворчість - прийняття нових норм або редагування застарілих. Але суди не можуть чекати, поки прогалину в праві усуне законодавець, і не надавати захисту інтересам громадян і організацій, посилаючись на відсутність нормативної бази. Вихід полягає в тому, що суду на­дається право розглядати такі справи за допомогою аналогії.

Аналогія закону й аналогія права як засоби усунення прога­лин в законодавстві передбачені ст. 8 ЦК і ч. 7 ст. 8 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України. У разі відсутності зако­ну, який регулює спірні відносини, суд застосовує закон, який регулює подібні відносини, а за відсутності такого суд виходить із загальних засад і змісту законодавства України.

Перший вид аналогії (за відсутності закону, який регулює спірні відносини) має назву «аналогія закону», другий (за від­сутності і закону, який регулює спірні відносини, і закону, який регулює подібні до спірних відносини) - «аналогія права».

Аналогія закону має місце, якщо:

1) відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером пот­ребують цивільно-правового регулювання;

2) ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права;

3) вирішення спору, що виник, не можливе, ґрунтуючись на засадах і змісті законодавства;

4) є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований за аналогією.

Вирішуючи справу шляхом використання аналогії закону, суд повинен не лише посилатися на конкретну норму закону, а й обґрунтовувати, чому він вважає можливим її застосування.

У певних випадках законодавець з метою «нормативної еко­номії» сам вказує на необхідність застосування аналогічного за­кону. Так, в ст. 713 ЦК передбачено, що до договору контрак­тації застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 716 ЦК до договору міни застосовуються загальні положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містять­ся в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов´язання.

Зустрічаються і суттєвіші прогалини в законі. У ньому інколи відсутні не лише прямі норми, але й аналогічні. Такі прогалини заповнюються за допомогою аналогії права. В такому випадку суд приймає рішення, виходячи із загальних засад цивільного законодавства. При використанні аналогії права необхідно за­значати, якими засадами і змістом цивільного законодавства суд керувався, оскільки без такого детального аргументування рішення суду вважається необґрунтованим.


  1. Правосвідомість і реалізація норм права.


Правосвідомість — форма суспільної свідомості, що містить в собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та концепцій, а також уявлень і настанов, які характеризують відношення особи, суспільної групи і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, а також до всього, що охоплюється правовим регулюванням. Правосвідомість є однією з пріоритетних складових теоретичної конструкції ("теоретичним тілом") більш складних форм правових свідомостей (наприклад, національної "української правової свідомості".

Розуміння права – це доволі непроста і дуже важлива для суспільства проблема. Як засвідчує історичний досвід, право в різні епохи і в різних національних культурах може бути сприйманим, зрозумілим, трактованим по-різному. В руслі європейського вибору України та на тлі нових реалій, що з’явились у різних сферах суспільного життя за останнє десятиріччя, перед вітчизняними правознавцями постали дуже складні і масштабні завдання, пов’язані з проблемами реформування правової системи, включаючи реалізацію права. В сучасний період і природно-правова, і юридично-позитивістська ідеології постають як раціоналістичномеханістичні вчення, схильні до систематичності, логічності побудов, доцільності і т.д., ґрунтовані на принципах монополізму та фундаменталізму в пошуках основоположних засад права, істини в праві, витоків його, критеріїв істини тощо.

Реалізація права – це різноманітний процес практичного здійснення правових вимог у діяльності тих чи інших суб’єктів. Саме через реалізацію норм права досягається результат, зміст якого був закладений законодавцем при виданні норми права. Тому своєчасна й точна реалізація правових норм – це найважливіша передумова додержання та зміцнення правопорядку.

По-перше, поняття реалізації права використовується в усіх галузях юридичних наук без урахування особливостей реалізаційної політики, конституційних положень, кримінальної і процесуальної діяльності.

По-друге, при трактуванні реалізації права не виділяється механізм соціального управління .

По-третє, реалізація права повинна бути визначена в рамках механізму правового регулювання, а не правовідносин.

У загальній теорії права під реалізацією правових норм розуміють таку поведінку суб’єктів права, в якій втілюються приписи правових норм (правомірна поведінка), практична діяльність людей по здійсненню прав і виконанню юридичних обов'язків. Іншими словами, це втілення у вчинках людей тих вимог, які в загальній формі відображені в нормі права. Реалізація норм права є безпосереднім результатом правового регулювання, конкретний його прояв.

На підставі вищевикладених понять зазначимо, що реалізація права включає в себе такий основоположний аспект, яким є правомірна поведінка суб’єктів права – будь-які вчинки учасників суспільних відносин повинні бути засновані на правових приписах або бути такими, що не заборонені ними. Тобто „дозволено все, що не заборонено законом”. Непорушення заборон (пасивна поведінка), у свою чергу, дає можливість безперешкодній реалізації прав і свобод інших суб’єктів права. Цій же меті сприяє виконання ними своїх обов’язків, що є другою стороною правореалізації. Якщо реалізація особою своїх прав є добровільним актом дії, то виконання обов’язків має характер необхідності і забезпечується примусовою силою держави. Реалізація права передбачає соціальну і юридично значиму поведінку суб’єктів, їх позитивну діяльність для досягнення певних соціальних результатів. В аксіологічному аспекті реалізація являє собою задоволення, здійснення у визначеній правовій формі інтересів і потреб громадян, держави та інших суб’єктів права.

Оскільки реалізація права відбувається у діях суб’єктів, то те, чи реалізується норма чи ні, здебільшого залежить від соціальних властивостей даної норми. Саме ці властивості визначають і характер дії суб’єкта у тих випадках, коли норма не реалізується: або вона ігнорується, і не здійснюється жодних дій, чи здійснюється варіант поведінки, що порушує норму.

У зв’язку з цим в юридичній літературі розглядалися різноманітні властивості та якості правових норм. Робилися вдалі спроби визначення інтегративних якостей норм права, які так чи інакше сукупно відображають усі інші соціальні і юридичні їх властивості.

При цьому перш за все слід вказати на таку властивість норм, як соціальна цінність, якій присвячено значну кількість наукових праць. Вбачається, що важливість визначення ознаки соціальної цінності виходить із того, що співвідношення норм з цінностями дозволяє говорити про ієрархію норм відповідно до ієрархії цінностей суспільства, соціальних груп, індивідів.

При цьому норми права відображають соціальні (матеріальні і духовні) цінності і спільно з ними регулюють суспільні відносини. Це визначає можливості аксіологічного підходу до норм права і їх

реалізації і, зокрема, визначає ту обставину, що категорія „відношення до права” існує лише як абстракція, і реальна дія на правову поведінку суб’єктів виявляється цінністю кожної конкретної норми, яка відображає характер і обсяг закріплених у ній соціальних цінностей.

Правосвідомість є необхідною умовою створення норм права, їх точної та повної реалізації. Вона виступає фактором поваги до права.

Роль правосвідомості в процесі правотворчості і і правореалізації виражається у тому, що правосвідомість:

  • певною мірою як би випереджає юридичне право, є його безпосереднім ідейним джерелом, передує йому, існує «до» права;

  • діє «паралельно» з правом: уловлює потреби його вдосконалення в напрямку відображення об'єктивних суспільних процесів; визначає зміни і перспективи розвитку права; безпосередньо впливає на процес і результати правотворчості;

  • існує «після» права у тому сенсі, що служить орієнтиром вибору доцільного, оптимального варіанта поведінки в межах норм права, які застосовуються або реалізуються;

  • є інтелектуальним інструментом ефективного використання законодавства, тлумачення норм права;

  • може використовуватися як важливий інструмент застосування аналогії закону і аналогії права з метою заповнення прогалин у законодавстві;

  • виступає як ідейно-моральний вимірник професіоналізму діяльності посадових осіб у системі органів державної влади і місцевого самоврядування;

  • служить засобом забезпечення законності і справедливості застосування правових норм (зокрема, при визначенні юридичної відповідальності за правопорушення) та ін.

Право впливає на правосвідомість тим, що воно є найважливішим джерелом її формування, перетворення і розвитку. Правда, зміст, напрямок цього впливу не однозначні і залежать від якості законодавства, його відповідності реальним потребам, від рівня роботи державного апарату.



  1. Право законодавчої ініціативи за Конституцією України.

Законода́вча ініціати́ва (— стадія законодавчої процедури, що полягає у внесенні уповноваженим органом або посадовою особою (суб'єктом права законодавчої ініціативи) до парламенту офіційної пропозиції про прийняття, зміну або скасування законодавчого акта.

Законодавча ініціатива - це офіційно встановлений порядок внесення законопроекту до парламенту уповноваженими суб'єктами. Право законодавчої ініціативи, це право певного державного органу чи посадової особи внести до парламенту проект закону, який підлягатиме обов'язковому розглядові у парламенті1. Право законодавчої ініціативи дає можливість уповноваженим суб'єктам представляти у парламенті інтереси осіб, громадян та органів, а також формувати державну волю, враховуючи інтереси членів суспільства.

Реалізація права законодавчої ініціативи — внесення законопроекту — є реакцією на визрілу в суспільстві потребу в урегулюванні нормами права тієї чи іншої соціальної проблеми. Виявлення такої проблеми є завданням суб'єктів права законодавчої ініціативи.

В Україні законодавча ініціатива — це звернення суб'єкта права законодавчої ініціативи, визначеного Конституцією України, до Верховної Ради України стосовно прийняття нового закону, припинення чинності або зміни чинного закону, яке здійснюється шляхом подання проекту закону на розгляд Верховної Ради України.

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить:

  • Президентові України[6],

  • народним депутатам України,

  • Кабінету Міністрів України (стаття 93 Конституції України).

  • Кабінет Міністрів України має виключне право на внесення проекту закону про Державний бюджет України.

Проект закону про надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів України вносить Президент України або Кабінет Міністрів України.

Проекти резолюцій, декларацій, звернень, заяв вносять народні депутати[7].

Законопроект подається до Верховної Ради за підписом особи, яка має право законодавчої ініціативи або представляє орган, наділений таким правом. Якщо законопроект ініційовано кількома народними депутатами, ініціатором його внесення вважається народний депутат, прізвище (підпис) якого на ньому зазначено першим.

Законопроект вноситься на реєстрацію разом з проектом постанови, яку пропонується Верховній Раді прийняти за результатами його розгляду, списком авторів законопроекту, пропозицією щодо кандидатури доповідача на пленарному засіданні та пояснювальною запискою.

У разі внесення законопроекту, остаточне прийняття рішення щодо якого можливе лише за результатами референдуму, ця обставина повинна бути зазначена у пояснювальній записці.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас