1   2   3   4   5
Ім'я файлу: Адаптація дітей до лікувального закладу.doc
Розширення: doc
Розмір: 368кб.
Дата: 14.05.2020
скачати
Пов'язані файли:
Мор.вих.мол.школ..docx
Ігрова діяльність.docx
Альтруїзм, як особистісна стратегія поведінки в подружніх парах.
діагностика памяті.docx

З М І С Т
ВСТУП…………………………………………………………………….2
Розділ 1. ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ АДАПТАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

1.1. Загальне уявлення про адаптацію……………………………….4

1.2. Дисгармонії адаптаційних процесів…………………………….15

1.3. Зміна психічних станів дитини у зв’язку

з госпіталізацією…………………………………………………..24

1.4. Адаптація дитини до медичного закладу………………………27

Розділ 2. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ВИВЧЕННЯ ПЕРЕБІГУ АДАПТАЦІЇ ДІТЕЙ ДО УМОВ ЛІКУВАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ
2.1 Завдання та методика дослідження……………………………....32

2.2. Особливості перебігу адаптації дітей до умов

стаціонару при первинній госпіталізації……………………….34

2.3.Організація психологічного супроводу

дітей у період адаптації до медичного закладу………………..41
ВИСНОВКИ………………………………………………………………49
Список використаної літературИ…………………………51

В С Т У П

Однією з надзвичайно важливих проблем психологічної науки є розкриття закономірностей збереження психічного і психологічного здоров’я особистості у кризових життєвих ситуаціях. Життя плинне, суперечливе, малопередбачуване: не встиг пристосуватися, відчути стабільність існування, як трапляється таке, що докорінно змінює плани, суттєво впливає на самопочуття, змушує пристосовуватися до нового, незвичного, складного. На життєвому шляху людини зустрічається багато перешкод і проблем. Вони спричиняють тяжкі емоційні переживання, вимагають від людини активізації всіх її потенційних можливостей. Однією з надзвичайно складних життєвих ситуацій є розлади у стані здоров’я. Хвороба перекреслює життєві плани і перспективи, вимагає перегляду життєвих сценаріїв, впливає на систему зв’язків з оточуючими, характер діяльності людини. Особливо складними є ситуації, пов’язані з хворобами дітей. Незагартована дитяча психіка зустрічається з необхідністю пережити складні випробування, які містять як фізіологічні, так і психологічні складові. При найбільш різких відхиленнях у стані здоров’я виникає необхідність госпіталізації дитини.

Госпіталізація - це слова, яке викликає гостру тривогу навіть у дорослої людини. Що ж відчуває дитина? Яким великим випробуванням стає вона для неї. Необхідність перебування у стаціонарному відділенні лікарні пов’язане з руйнуванням багатьох звичних форм поведінки. Особливо важким для дитини є початковий період госпіталізації, коли відбувається первинне звикання дитини до нових умов, відбувається адаптація.

Проблемі адаптації присвячена значна кількість досліджень в психології, медицині, фізіології, філософії, соціології. Це також одна з важливих проблем сучасної психологічної науки. Найвідчутніший внесок у теорію соціально-психологічної адаптації внесли Л.С.Виготський, А.Ф.Лазурський, В.І.Лєбєдєв, А.В.Петровський, Л.А.Петровська та інші вчені. Більшість праць, присвячених проблемі соціально-психологічної адаптації, включає розробку і вибір її критеріїв (Брудний В. І., Зотова О. І.).

Адаптація дітей до медичного закладу - це процес перебудови її поведінки і діяльності, це зміна її емоційного стану від первинно напруженого до збалансованого, емоційно нейтрального. Від ефективності адаптації значною мірою залежатиме як процес та наслідки лікування, так і швидкість видужування. Як показує практика, частина дітей не відчуває адаптаційних труднощів, вони виконують усі вимоги лікарів, легко добирають друзів. У інших дітей виникають труднощі у встановлення соціальних контактів, виконанні правил поведінки. Таким чином тема адаптації дітей до медичного закладу є актуальною і потрібною у наш час.

Об’єкт дослідження у даній роботі є адаптація дітей.

Предмет дослідження - соціально-психологічна адаптація дітей до умов лікувального закладу

Мета дослідження – проаналізувати особливості адаптації дітей старшого дошкільного та молодшого шкільного віку до умов стаціонару при первинній госпіталізації

Структура роботи. Дане дослідження складається зі вступу, двох основних розділів та висновків. У кінці роботи вміщено список використаної літератури та додатки.

РОЗДІЛ 1. ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ АДАПТАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ
1.1. Загальне уявлення про адаптацію

Адаптація (лат. adaptatio — пристосовувати) – активний процес пристосування індивіду до умов зовнішнього середовища, а також результат цього процесу. Поняття “адаптація” – одне з ключових у дослідженні живого організму, оскільки саме механізми адаптації, вироблені в результаті тривалої еволюції, забезпечують можливість існування організму в мінливих умовах середовища. Термін адаптація виник у другій половині ХVІІІ ст. Уведення його у науковий обіг пов’язують з ім’ям німецького фізіолога Ауберта, який використав цей термін для характеристики явищ пристосування чутливості органів зору (або слуху), що виражається у підвищенні чи зниженні чутливості у відповідь на дію адекватного подразника [23 ].

Адаптація – динамічний процес завдяки якому рухливі системи живих організмів, незважаючи на мінливість умов, підтримують стійкість, необхідну для існування розвитку продовження роду. Процес адаптації відбувається тоді, коли в системі організм – середовище виникають значні зміни, що забезпечують формування нового гомеостатичного стану, який дає змогу досягати максимальної ефективності фізіологічних функцій і поведінкових реакцій.

Існують різні концепції підходів до поняття “адаптація”:

  • “зовнішній” підхід передбачав, розгляд особистості, як виразника суспільно-соціальних стосунків (Аристотель, Ф.Бекон, Л.С.Виготський, Г.Гегель, К.Гельвецій, О.Н.Леонтьєв, О.В.Петровський, С.А.Рубінштейн) [9;18;29 ];

  • “внутрішній” зосереджував увагу на індивідуальній неповторності і унікальності людини, наголошував на зміні довкілля у відповідності з характеристиками індивіда (М.Аврелій, Е.Кант, М.Кузанський, М.Монтень, Сократ, Л.Фейєрбах, А.Шопенгауер) [23; 29 ].

Подальші дослідження французького природознавця Ж.Б.Ламарка (1744-1829), англійського фізіолога Ч.Дарвіна (1809 - 1882) та англійського філософа-ідеаліста Г.Спенсера (1820-1903), підтвердили гіпотезу про те, що основним механізмом адаптації будь-якого організму є пристосування до умов навколишнього середовища.

Причинне пояснення адаптації вперше сформулював Ч.Дарвін у 1859 р., показавши, що еволюція видів здійснюється шляхом еволюції їхніх пристосувань. Він пов’язав адаптацію - із процесом еволюції будови, функції, поведінки організмів, які пристосовуються до певних умов існування [ 23].

Царегородцева Г.І. визначала поняття адаптація, як “загальнонаукове поняття, яке сприяє синтезові, об’єднанню знань різних (природних, соціальних, технічних) систем. Поряд з філософськими категоріями, наукові поняття сприяють об’єднанню досліджуваних об’єктів різних наук у цілісні теоретичні системи” [31 ]. У цьому зв’язку цілком обґрунтованою є точка зору Ф.Б.Березіна, що розглядає адаптаційну концепцію як один з перспективних підходів до комплексного вивчення людини, він говорить, що адаптація - це “динамічний процес, завдяки якому рухливі системи живих організмів, незважаючи на мінливість умов, підтримують стійкість, необхідну для існування, розвитку і продовження роду. Саме механізм адаптації, вироблений у результаті тривалої еволюції, забезпечує можливість існування організму в постійно мінливих умовах середовища” [8 ].

Існує безліч визначень адаптації, що мають як загальний, дуже широкий зміст, так і зводять сутність адаптаційного процесу до явищ одного з безлічі рівнів – від біохімічного до соціального. Так, наприклад, у загальній психології А.В.Петровський [ 11], В.В.Богословський, Р.С.Немов, практично однаково визначають адаптацію як обмежений, специфічний процес пристосування чутливості аналізаторів до дії подразника.

У більш загальних визначеннях поняттю адаптації може надаватися кілька значень, у залежності від розглянутого аспекту:

а) адаптація використовується для позначення процесу, при якому організм пристосовується до середовища;

б) адаптація використовується для позначення відносин рівноваги, що встановлюється між організмом і середовищем;

в) під адаптацією розуміється результат пристосувального процесу;

г) адаптація пов’язується з якоюсь визначеною “метою”, до якої “прагне” організм [32 ].

Поняття адаптація дедалі ширше використовується в психології та соціальній психології та означає пристосування індивіда до групових норм і соціальної групи до окремого індивіда. При цьому виділяються специфічні процеси адаптації, які відбуваються на рівні індивіда або особистості, а не тільки організму. Соціально-психологічна адаптація особистості в групі чи колективі забезпечується завдяки функціонуванню певної системи механізмів (рефлексії, прийому соціального зворотного зв’язку тощо). Таким чином, принцип адаптації – один з фундаментальних принципів науки, що відображає здатність організму активно пристосовуватися до навколишнього середовища.

У розвиток сучасної теорії адаптації у фізіології, біології і медицині внесли значний вклад ряд вітчизняних і закордонних учених, у тому числі Г.Сельє, П.К.Анохін, Р.М.Баєвський, Ф.З.Меєрсон, В.П.Скарбник, С.В.Скарбник, В.І.Медведєв, А.Ж.Юревиц і інші.

Слонім А.Д. [ 23] визначає адаптацію як сукупність фізіологічних особливостей, що обумовлюють зрівноважування організму з постійними або змінюваними умовами середовища. Так, Г.Сельє [ ] ототожнює постійно протікаючий процес адаптації з поняттям життя. Згідно Ф.З.Меєрсону, адаптація це процес пристосування організму до зовнішнього середовища або до змін, що відбуваються в самому організмі. На його думку, крім адаптації, що виробилась у процесі еволюційного розвитку і передається по спадковості, існує адаптація, в ході індивідуального життя . Асеєв В.Г. вважає, що описана концепція може використовуватися для визначення наукових підходів до вивчення соціальної адаптації, тому що в процесі індивідуального розвитку людини, виробляються механізми адаптації, засновані насамперед на перебудові соціальних відносин між людьми .

Поняття “соціальна адаптація” у нашій країні почало широко використовуватись із середини 60-х років, однак при цьому сам цей термін розумівся авторами неоднаково. У працях Л.С.Виготського, О.М.Леонтьєва, С.Л.Рубінштейна, Б.Г.Ананьєва, Л.І.Божович, О.В.Запорожця, Г.С.Костюка, В.М.М’ясищева, К.К.Платонова, А.В.Петровського, Д.Б.Ельконіна, М.Г.Ярошевського, В.В.Століна, О.Г.Асмолова та інших вітчизняних психологів сформульовані проблеми вивчення особистості як цілісного системного психічного утворення в її багатопланових соціальних і природних зв’язках та в процесі розвитку

.По суті, адаптація тісно пов’язана з процесом соціалізації, інтеріоризації норм та цінностей нового соціального середовища, способів діяльності та форм соціальної взаємодії. Виходячи з цього, виділяють чотири види адаптації:

  1. біологічну, яка характеризує процеси пристосування людини до природного середовища;

  2. фізіологічну – оптимальне пристосування людського організму до оточуючого світу, виживання людини через пристосування потенцій організму індивіда з процесами природного і соціального середовища;

  3. психічну – психічна організація, індивідуально-особистісне пристосування;

  4. соціальну – пристосування до соціальних відносин, вимог, норм соціального устрою. Цей процес може відбуватися на трьох рівнях:

а) на рівні макросередовища – що характеризує адаптацію особистості до соціального, економічного, політичного, культурного, духовного розвитку суспільства;

б) на мезорівні – адаптація людини в соціальній групі (сім’я, клас, група, колектив тощо);

в) на мікрорівні – індивідуальна адаптація, прагнення до гармонійних стосунків.

Виходячи з предмету нашого дослідження нас найбільше цікавить останні різновиди адаптації. Тому у своєму аналітичному огляді ми і зупинимося більш детально на закономірностях цього процесу, його механізмах та сутності.

Біологічна організація людини є тією основою, на якій будується як психічна, так і соціальна діяльність людини, у тому числі й адаптивна. Водночас сама біологічна адаптація або виникає під впливом спадкового механізму людини, що підкріплюється психічною адаптацією, або мотивується психікою людини в процесі відповідної адаптації. І в тому, і в іншому разі причини, що детермінують як біологічну, так і психічну адаптацію, мають соціально зумовлений характер – зміни соціальної дійсності. Крім того, й сама людина є продуктом соціальних відносин. Іншими словами і біологічна, і психологічна адаптація – явище соціально зумовлені, і в цьому розумінні їх можна назвати “соціально-біологічна”, “соціально психологічна”. Причому детерміновані соціальними причинами явища обох видів адаптації мають соціальний характер. З таких позицій соціальна адаптація (у широкому розумінні), що містить зумовлені біологічну та психологічну адаптації, а також власне соціальну, є ні чим іншим, як адаптацією людини в цілому. Проте взаємодія біологічного, психологічного та соціального рівнів в адаптації людини не є однобічно спрямованою. Вона має неоднозначний, складний, діалектично суперечливий і водночас цілісний характер.

Звичайно, через соціальну зумовленість потреб (у тому числі й біологічних, що мотивують адаптивну діяльність людини), усяка адаптація людини не може не мати соціального характеру. Як біологічні, так і соціальні потреби відбиваються на психіці людини у вигляді суто людської мотивації її адаптивної поведінки. Отже, адаптація людини це цілісний біопсихосоціальний процес [21 ]

Психічна адаптація – це процес взаємодії особистості із середовищем, при якому особистість повинна враховувати особливості середовища, й активно впливати на нього, щоб забезпечити задоволення своїх основних потреб і реалізацію значимих ланцюгів. Процес взаємодії особистості й середовища полягає в пошуку й використанні адекватних способів задоволення основних потреб.

Соціально-психологічна адаптація – постійний процес активного пристосування індивіда до соціальних умов. Це складна система заходів, спрямованих на оволодіння новими суспільними формами діяльності, зміною статусу індивіда та пристосуванням його до життя у новому соціальному оточенні. Протягом життя людина багаторазово змінює свій статус, потрапляє в певні мікросоціальні умови (медичні заклади, школа, інститут, робота, сім'я тощо), і кожного разу їй необхідно виробити для цих умов нові форми поведінки. Це вимагає перебудови нейроендокринних механізмів її організму, що може призводити до патологічних відхилень у психічному здоров'ї. Соціально-психологічна адаптація ґрунтується на біологічних і фізіологічних механізмах присто­сування, видозмінюючи їх, проявляється в адекватних поведінкових актах та емоційних реакціях. Психологічна адаптація забезпечується функціонуванням різних відділів організму, поєднаних складними міжфункціональними зв'язками, формування яких проходить в онтогенезі Процес адаптації залежить від цілей і ціннісних орієнтацій індивіда, від його можливостей здобути певні досягнення у соціальній сфері.

Соціальна адаптація – інтегративний показник стану людини, який відображає її здатність адекватно сприймати навколишню дійсність, ставиться до людей, подій вчинків, спілкуватися, вчитися, працювати, відпочивати, регулювати поведінку відповідно до сподівань інших.

Соціально-психологічна адаптація являє собою:

- процес і результат активного пристосування індивіда до видозмінного середовища за допомогою найрізноманітніших інтеріоризованих соціальних засобів (дій, вчинків, діяльності);

- компонент дійового ставлення індивіда до світу, провідна функція якого полягає в оволодінні ним відносно стабільними умовами і обставинами свого буття;

- осмислення і розв’язання типових, переважно репродуктивних завдань і проблем шляхом соціального прийняття чи ситуативно можливих способів поведінки особистості, що конкретно виявляється в наявності таких психологічних феноменів, як оцінка, розуміння і прийняття нею навколишнього середовища і самої себе, їх будови, вимог, завдань тощо[1 ].

Здатність суб'єкта до адаптації визнається аме­риканськими й західноєвропейськими дослідниками як найбільш популярний, основний і разом з тим загальний критерій норми психічного розвитку. Так, у гуманістичній психології умовами успішної адаптації індивіда до мінливого соціального середови­ща є: «гарна інтеграція особистості» (Г.Олпорт), гармонічна Я-концепція (при мінімумі внутрішніх суперечностей і єдиному по­гляді на життя), а також відносна автономія (у розумінні спро­можності до незалежної, самостійної поведінки). Автономія по­в'язується з формуванням комунікативних здібностей і впевне­ності в собі (позитивна самооцінка) на їх основі (Р.Берне, Г.Олпорт, К.Роджерс, М.Херберт, Е.Фромм, Е.Еріксон та ін.). У свою чер­гу, невпевненість у собі й низька самооцінка розглядаються як джерела порушення адаптації та аномалії розвитку[3;35]

Багато вітчизняних і зарубіжних досліджень показують, що негативна Я-концепція приводить до виникнення захисних форм поведінки, знижує соціальну активність особистості, прагнення до саморозвитку, самоактуалізації, сприяє виникненню дезада­птації , тобто веде до появи різного роду проблем, труд­нощів розвитку емоційного, характерологічного, поведінкового плану.

Природно, що при такому підході в процесі розвитку особис­тості мають виділятися якісні новоутворення. Відхиленням же від нормального розвитку в цьому випадку можна вважати несформованість характерних, актуальних, закономірних для ко­жного вікового періоду психологічних новоутворень.

Адаптація є постійним процесом, але це поняття перш за все повязують з періодами кардинальних змін діяльності індивіда і його оточення. У залежності від ступеня виразності реакцій організму В.П.Казначеєв розрізняє кілька типів адаптаційних станів:

а) стан “фізіологічної” адаптації - звичайне існування організму в мінливих умовах середовища при оптимальному режимі усіх функціональних систем;

б) стан напруженої адаптації - коли виникає необхідність перебудови, зміни існуючих параметрів діяльності, що завжди потребує визначеної напруги в роботі зацікавлених функціональних систем;

в) стан патологічної адаптації, що настає при перевищенні резервних можливостей організму, тобто його взаємодія із середовищем та визначається роботою функціональних систем, що значно відрізняються від оптимуму (наприклад, хвороба). На стадії патологічної адаптації можливо повне виснаження адаптаційних механізмів

Виокремлюють активний і пасивний вид адаптації. Основні типи адаптаційного процесу формуються в залежності від структури потреб і мотивів індивіда. Активний тип адаптації характеризується перевагою активного впливу на соціальне середовище. Пасивний тип – визначається конформним, пасивним прийняттям цілей і ціннісних орієнтації групи [36 ]

В той же час у психологічній літературі стверджується, що незалежно від виду адаптації вона можлива лише за умови докладання індивідом спеціальних зусиль. Відношення із середовищем , до якого необхідно пристосуватися особливі. Не тільки середовище впливає на індивіда, але й людина сама змінює соціально-психологічну ситуацію Важливим аспектом соціальної адаптації є прийняття індивідом соціальної ролі. Цим обумовлене віднесення соціальної адаптації до одного із основних соціально-психологічних механізмів соціалізації особистості. Ефективність адаптації суттєво залежить від того, наскільки адекватно індивід сприймає себе і свої соціальні зв’язки. Викривлене чи неправильне уявлення про себе може приводити до відхилень у адаптаційному процесі. В зарубіжній психології соціальна адаптація розробляється у рамках психоаналізу, необіхевіоризму та когнітивної психології. Головна увага зосереджується на вивченні відхилень у процесі адаптації – невротичним та психосоматичним розладам. При цьому зазначається, що адаптивність значною мірою визначається спрямуванням адаптації. На даний час у літературі описані три варіанти адаптації , які різняться її спрямуванням До них належать:

  • гомеостатична адаптації, наслідком якої є досягнення рівноваги;

  • гедоністична адаптація, наслідком якої є уникання страждань, задоволення;

  • прагматична адаптація , наслідок - практична вигода, успіх.

Для практичної психології вагомою є думка багатьох вітчи­зняних і зарубіжних психологів (М.Й.Боришевський, В.І.Слободчиков, Д.Б.Ельконін, Дж. Ловінгер, Е.Еріксон та ін.), які вва­жають за необхідне включити в коло критеріїв норми не тільки успішну адаптацію до соціального середовища, а й прогресив­ний, хоч і нерівномірний розвиток творчого потенціалу особи­стості, що насамперед засвідчує процес її формування[14;19 ].

Надзвичайно важливим питанням є психологічний аналіз механізмів адаптації. На думку Ж.Піаже (Шеффер) адаптація здійснюється через два взаємодоповнюючі види діяльності : асиміляцію і акомодацію.

Асиміляція – це процес, з допомогою якого люди інтерпретувати новий досвід. При цьому вони використовують існуючі когнітивні схеми аналізу, засвоєні моделі світу. При застосуванні цього механізму виникають труднощі у інтерпретації абсолютно нових об’єктів, подій і переживань у термінах існуючих схем. Акомодація це процес зміни існуючих структур для пояснення нових переживань. Як зазначає Ж.Піаже, асиміляція і акомодація спільно сприяють не лише когнітивному, але й соціальному розвитку. Отже, психічна адаптація пов'язана з психічною активністю людини і розуміється як взаємодія процесів акомодації (засвоєння правил середовища, “уподібнення” йому) і асиміляції (перетворення середовища, “уподібнення” собі) Оптимальне поєднання процесів акомодації і асиміляції, адаптивної і адаптуючої активності є істотною умовою успішної адаптації. Процес психічної адаптації може здійснюватися в когнітивному, емоційному і моторно-поведінковому планах.

Акомодація і асиміляція не завжди представлені рівноцінно, але асиміляція досвіду, який не співпадає з існуючими схемами у кінцевому рахунку спричиняє когнітивний конфлікт і викликає акомодацію до цього досвіду. Кінцевим результатом цього процесу є адаптація – стан рівноваги між когнітивними структурами і оточуючим середовищем [ 38]. [ ]

Е. Еріксону належить ідея про адаптивні функції „Я”. Він розглядає „Я” як утворення, що підтримує сталість і тривалість існування, як „силу”, що дозволяє подолати розчарування і амбівалентність буття [ 13] . Р. Баумейстер розглядає его-захисну функцію, коли самоповага підтримується за допомогою вчинку, в якому суб’єкт робить вибір на користь поведінки, що спростовує погану репутацію. Водночас експерименти, що виходять з теорії когнітивного дисонансу Л. Фестінгера, показують, що людина змінює свої настановлення щодо себе так, аби вони узгоджувалися з її поведінкою [39] Концептуальна модель В. Століна щодо его-захисних функцій підтверджує гіпотезу про те, що можливості захисту самоставлення закладені в його будові завдяки багатомірності, яке, на думку психолога, включає самоінтерес, самоповагу і самосимпатію, та глобальне самоставлення [Столин В. В. Самосознание личности. – М.: Изд-во МГУ, 1983. – 286 с ].

У сучасній вітчизняній психологічній літературі соціальна адаптація (дезадаптація) визнається як один із суттєвих ме­ханізмів, який, будучи сформованим, сам стає внутрішньою передумовою особистісної динаміки людини й забезпечує її продуктивне "входження" в суспільство або встановлення конфліктних стосунків із соціумом. На рівні соціально-пси­хологічної теорії онтогенезу особистості цей механізм рельєфно концептуалізував А. В. Петровський, який розгля­дає процес соціального розвитку особистості як єдність трьох взаємопов'язаних психологічних фаз, через які пос­лідовно проходить індивід у міру його все більшої інтеграції (вростання) у референтну групу.

Фаза пристосування (суто адаптації) — дитина активно засвоює прийняті у групі норми, форми й засоби діяльності (як правило, це супроводиться втратою особистістю індивідуальних рис).

Наступною є фаза індивідуалізації, для якої є характер­ним активний пошук дитиною соціально-психологічних за­собів прояву власних індивідуальних особливостей.

У межах заключної фази, інтеграції, відбувається своє­рідна селекція індивідуальних проявів особистості. Вона зберігає за собою, лише ті свої індивідуальні риси, які відповідають потребам групового розвитку (у випадку добре організованої класної групи такою потребою є її дальша інтеграція в соціум) і власній потребі зробити значущий внесок у життя групи. У свою чергу й група певною мірою змінює власні норми, сприймаючи цінні для ЇЇ розвитку інтенції (прагнення) особистості.Такою є модель взаємозбагачування й розвитку групи й особистості в ході соціальної адаптації останньої.

Отже, підсумовуючи вище сказане, можна зробити висновок, що індикатором адаптації, як стадії процесу, вважається соціальний статус індивіда в певному середовищі, а також його психологічна задоволеність цим в цілому або його окремими елементами. Адаптація як процес і як стадія пристосування вивчається також на рівні соціальної групи, яка розглядається як єдиний та цілісний процес адаптації. Незалежно від рівня (особа або соціальна група) можливостей та характеру адаптивного процесу виділяють такі фактори:

а) суб’єктивні детермінанти (пов’язані з характеристиками адаптанта): психологічна спрямованість; особливості соціального сприйняття; система стереотипів та автостериотипів, що склалися;

б) об’єктивні детермінанти (пов’язані з характеристиками соціального середовища, що охоплює соціальну, культурну та психологічну сфери): соціальні та політичні умови; культурні та психологічні особливості; особливості ситуацій та відносин; професійно-кваліфікаційні складові.


  1   2   3   4   5

скачати

© Усі права захищені
написати до нас