1. Мета й завдання громадянського виховання та освіти Зміст громадянського виховання

1 2

Ім'я файлу: курсовая громадянського виховання та освіти.doc
Розширення: doc
Розмір: 153кб.
Дата: 12.04.2021
скачати
Пов'язані файли:
Сценарій спортивного свята Олімпійці серед нас.docx
бюджетні витрати та їх ефективність.doc
карданна передача дипломна робота.rtf

План

Вступ

1. Мета й завдання громадянського виховання та освіти

2. Зміст громадянського виховання

3. Формування громадянської культури учнівської молоді

Потреба становлення громадянського суспільства
Складові елементи в структурі формування громадянської культури особи
Загальна громадянська культура особи
Участь громадськості у виховній роботі
Основні умови ефективного забезпечення процесу формування громадянської культури учнів

4. Виховання культурних навичок

4.1. Роль батьків у вихованні культурних навичок дітей

4.2. Казка, газета, книга, кіно, театр, музеї і виставки, їх роль у вихованні культурних навичок

4.3. Заохочення і покарання як допоміжні методи виховання

5. Трудове виховання учнів. Їхня майбутня роль в житті суспільства

5.1. Виховання дисциплінованості й відповідальності.

5.2. Впровадження діяльності школярів, що побудована на давніх традиціях нашого народу

5.3. Робота вчителів з батьками учнів

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ
„Життя не жде: воно кличе нас до роботи. І доля, щастя нашого народу залежить від того, як ми переведемо в життя дороге, велике гасло: вільна національна школа для виховання вільної, свідомої, дужої нації.”

Софія Русова
Виховання і навчання, навчання й виховання – вічна, як світ, проблема. Відколи існує людство на світі, відтоді і змушене воно невпинно дбати про вирощення потомства й продовження свого роду. В народі кажуть: „Якщо твої наміри розраховані на рік – сій жито, на десятиліття – саджай дерево, на віки – виховуй дітей.

Передачею генетичного коду, знань, виховного, виробничого, навчального, родинно-побутового, громадського й державотворчого досвіду, правової і духовно-моральної культури від батьків дітям забезпечується прогрес суспільства, єдність, наступність і спадкоїмність поколінь минулих, сучасних і майбутніх, зумовлюється життєвий шлях кожної людини, доля України.

Діти – найкращий цвіт і надія нації. Правильне їх виховання – духовна окраса народу, наше майбутнє, гарант української державності, що натхненно виражено в словах І.Я. Франка:

Ти мій рід, ти дитино моя,

Ти вся честь моя і слава,

В тобі дух мій, будуще

Моє, і краса, і держава.

І роль учителя в його забезпеченні величезна. „Шануй учителя, як родителя!” – закликає народна мудрість. „Учителем школа стоїть”, - відзначав Іван Франко. „Вчителько моя, зоре світова!” – пісенно-поетично виразив задушевне ставлення до вчителя А.Малишко.

Коли батько чи мати, дідусь чи бабуся, а то й всі разом, ведуть синочка чи донечку, внука чи внучку з букетами квітів у руках Першого вересня перший раз у перший клас й в урочистій обстановці передають у руки вчителя, то щиро вірять, що рідна школа навчить їхніх дітей не тільки читати, писати і рахувати, але й формуватиме з них здорових, розумних, добрих, чесних, порядних людей, палких патріотів України. І треба ці благі надії оправдати. А це здатний зробити лише той учитель, який щиро любить дітей і готвий їм відати своє серце, має грунтовну підготовку, вірно служить українському народові, працює ретельно, творчо, самовіддано.

Треба вміти підняти навчально-виховний процес до такого рівня, аби наші учні в своєму майбутньому життєвому злеті переросли нас, своїх учителів. Тільки при такій умові вчителі можуть пишатися своїми учнями, а учні вчителями. Виховувати і навчати дітей має право той педагог, який сам добре вихований і належно навчений, тобто мудра, порядна, доброзичлива, професійно підготовлена до роботи в школі людина.

Невіглас і нероба вміють тільки споживати, а не заробляти й щось корисне вирощувати чи виробляти. Коли дам своєму синові хлібину, то він буде ситий один день, дві – два. А коли навчиш його вирощувати хліб, працюючи в полі, то він буде ситий все своє життя. Така закономірність людського буття.

Мета виховання – це заздалегідь визначені результати в підготовці підростаючих поколінь до життя, в їх особистісному розвитку й формуванні, яких прагне досягти вихователь в процесі роботи.

Актуальність дослідження полягає в тому, що громадянська культура учнів українських шкіл і донині залишається однією з найважливіших проблем педагогічної практики.

Об’єктом дослідження виступає процес виховання учнів.

Предмет дослідження – потреба у виховання, яке формується і впроцесі навчання.

При педагогічному дослідженні розв’язувались такі завдання:

аналіз педагогічної літератури, зокрема сучасних журнальних статей з даної проблеми;
вивчення досвіду роботи вчителів по проведенню з учнями бесід на різні теми виховного характеру;
розкриття типових труднощів в діяльності вчителів та учнів під час обговорення проблем виховання культури учнів;
вивчення типових рис педагогічного досвіду розв’язання цієї проблеми;
підбір, усвідомлення, систематизація матеріалу краєзнавчого характеру.

1. Мета й завдання громадянського виховання та освіти
Мета громадянського виховання – сформувати свідомого громадянина-патріота, тобто людину, якій притаманні особистісні якості й риси характеру, спосіб мислення, вчинки та поведінка, спрямовані на розвиток демократичного громадянського суспільства в Україні.

Мета громадянського виховання конкретизується через систему завдань:

– визнання й забезпечення в реальному житті прав людини як гуманістичної цінності та єдиної норми всіх людей без будь-яких дискримінацій, на чому будується відкрите, демократичне, громадянське суспільство;

– усвідомлення взаємозв’язку між ідеями індивідуальної свободи, прав людини та її громадянською відповідальністю;

– формування національної свідомості, належності до рідної землі, народу; визнання духовної єдності поколінь та спільності культурної спадщини; виховання почуття патріотизму, відданості у служінні Батьківщині;

– утвердження гуманістичної моралі та формування поваги до таких цінностей як свобода, рівність, справедливість;

– формування соціальної активності особистості на основі соціальних умінь: готовність до участі у процесах державотворення, здатність до спільного життя та співпраці у громадянському суспільстві, готовність взяти на себе відповідальність; здатність розв’язувати конфлікти у відповідності з демократичними принципами, здатність до самостійного життєвого вибору на основі гуманістичних цінностей;

– формування працелюбності особистості, відповідальності за свої дії;

– формування політичної та правової культури засобами громадянської освіти, яка забезпечує знання про політичні системи та владу на всіх рівнях суспільного життя, про закони та законодавчі системи; виховання поваги до Конституції України, законодавства, державної мови;

– розвиток критичного мислення, що забезпечує здатність усвідомлювати та відстоювати особисту позицію в тих чи інших питаннях, вміння знаходити нові ідеї та критично аналізувати проблеми, брати участь у дебатах, вміння переосмислювати дії та аргументи, передбачати можливі наслідки дій та вчинків;

– уміння визначати форми та способи своєї участі в житті суспільства, спілкуватись з демократичними інститутами, органами влади, захищати і підтримувати закони та права людини, бути обізнаним зі способами соціального захисту;

– формування інтеркультурного менталітету, сприйнятливості до культурного плюралізму, загальнолюдських цінностей, толерантного ставлення до інших культур і традицій;

– вироблення негативного ставлення до будь-яких форм насильства; активне попередження тенденцій до виявлення деструктивного націоналізму, проявів шовінізму, фашизму, месіанських налаштованостей.

2. Зміст громадянського виховання
Виховання громадянина має бути спрямованим передусім на розвиток патріотизму – любові до свого народу, до України. Важливою якістю українського патріотизму має бути турбота про благо народу, сприяння становленню і утвердженню України як правової, демократичної, соціальної держави, готовність відстояти незалежність Батьківщини.

З патріотизмом органічно поєднується національна самосвідомість громадян, яка базується на національній ідентифікації: вбирає в себе віру в духовні сили своєї нації, її майбутнє; волю до праці на користь народу; вміння осмислювати моральні та культурні цінності, історію, звичаї, обряди, символіку; систему вчинків, які мотивуються любов’ю, вірою, волею, осмисленням відповідальності перед своєю нацією.

Одним з головних показників громадянської зрілості є збереження української мови, ґрунтовне володіння нею.

Важливе місце у змісті громадянського виховання посідає формування культури міжетнічних стосунків. Культура міжетнічних відносин – це реалізація взаємозалежних інтересів етносів, народностей у процесі економічного, політичного, соціального і духовного життя на принципах свободи, рівноправності, взаємодопомоги, миру, толерантності.

Культура міжетнічних стосунків має економічну, політичну, правову, духовну основи. Деформація цих основ призводить до конфліктних міжетнічних стосунків, проявів шовінізму та інших небезпечних для громадянського миру і злагоди ситуацій.

Культура міжетнічних стосунків проявляється у повазі інтересів, прав, самобутності великих і малих народів: у підготовці особистості до свідомого життя у вільному, демократичному суспільстві; готовності й умінні йти на компроміси з різними етнічними, релігійними групами заради соціального миру в державі.
Громадянське виховання має стимулювати також розвиток планетарної свідомості. Вона включає відчуття єдності й унікальності життя на Землі, повагу до всіх народів, їх прав, інтересів і цінностей; розуміння світу як єдності і різноманітності, системи держав, які мусять мирно співіснувати, співпрацювати в умовах свободи, на засадах моральних ідеалів, гуманізації міжнародних стосунків, визнання головним пріоритетом права людини націй і народів, постійної уваги до світових проблем.

Визначальною характеристикою громадянської зрілості як результату громадянського виховання є розвинена правосвідомість — усвідомлення своїх прав, свобод, обов’язків, ставлення до Закону, до державної влади. Правосвідомість охоплює знання, почуття, волю, уяву, думку і сферу підсвідомого духовного досвіду особистості.

Основою правосвідомості особистості є усвідомлення, що головне завдання України як цивілізованої держави полягає в захисті соціальних інтересів, прав і свобод своїх громадян. Свобода і незалежність особистості є умовою безпеки і розквіту України. Тому ніхто не повинен бути поза системою захисту, турботи і сприяння. В той же час держава мусить гарантувати кожному реальну можливість працювати і творити за своєю вільною і творчою ініціативою. Права людини абсолютні, інтереси держави і суспільства відносні. Правова держава дотримується верховенства Закону, якому рівною мірою підкоряються всі його органи, а також громадські організації і окремі особи.

Для того, щоб захистити свої права, громадянин зобов’язаний добровільно дотримуватись чинних законів, знати не лише свої права, але й сприймати їх як свої обов’язки. В цьому діалектика взаємовідносин прав і обов’язків, головна суть виховання правосвідомості.

Правова демократична держава, якою прагне стати Україна, передбачає, що її громадяни не лише добровільно дотримуватимуться чинних законів, але й конституційними методами боротимуться за нові, кращі закони.

Важливою складовою змісту громадянського виховання є розвиток політичної культури. Вона включає належну політичну компетентність, знання про типи держав, політичне влаштування суспільства, політичні організації та інституції, принципи, процедури й регламенти суспільної взаємодії, виборчу систему. Політична культура виявляється також у лояльному і водночас критично вимогливому ставленні людей до держави, її установ, органів влади, у здатності громадян брати участь у прийнятті рішень, які мають впливати на владу.

Громадянська зрілість підростаючого покоління включає бережливе ставлення до природи, що є справою як внутрішньодержавною, так і міжнародною. Це ставлення проявляється в особистій причетності й відповідальності за збереження і примноження природних багатств, вироблення уміння співіснувати з природою, нетерпимості і безкомпромісній боротьбі проти губителів природи, усвідомленні особливостей і основних екологічних проблем навколишнього середовища.

Найважливішою складовою громадянської свідомості є моральність особистості. Вона включає гуманістичні риси, що являють собою єдність національних і загальнолюдських цінностей: доброту, увагу, чуйність, милосердя, толерантність, совість, чесність, повагу, правдивість, працелюбність, справедливість, гідність, терпимість до людей, повагу і любов до своїх батьків, роду. Названі якості визначають культуру поведінки особистості.

Норми моралі полегшують сприймання норм правових, які, в свою чергу, сприяють глибшому усвідомленню моральних істин. Моральна свідомість дозволяє побачити і усвідомити ту межу моральної поведінки, за якою починаються аморальні і протиправні вчинки. Високоморальна свідомість стимулює соціальне ціннісну поведінку, застерігає від правопорушень.

Значне місце у змісті громадянського виховання посідає формування культури поведінки особистості, що виявляється у сукупності сформованих соціальне значущих якостей особистості, заснованих на нормах моралі, закону, вчинків людини. Культура поведінки виражає, з одного боку, моральні вимоги суспільства, закріплені в нормах, принципах, ідеалах закону, а з іншого – засвоєння положень, що спрямовують, регулюють і контролюють вчинки та дії людини.

Важливою складовою змісту громадянського виховання є розвиток мотивації до праці, усвідомлення життєвої необхідності трудової активності, ініціативи, підприємництва, розуміння економічних законів і проблем суспільства та шляхів їх розв’язання, готовності до соціальної творчості як умови соціальної адаптації, конкурентноздатності й самореалізації особистості в ринкових відносинах.

Усвідомлення працьовитості як високої моральної цінності є одним з найсуттєвіших свідчень громадянської позиції людини, її суспільної значущості.

3. Формування громадянської культури учнівської молоді
3.1. Потреба становлення громадянського суспільства

В умовах творення Української держави кожний її громадянин відчуває нагальну потребу становлення громадянського суспільства. Це передбачає істотну трансформацію світоглядних орієнтацій, самосвідомості особистості, актуалізує процес формування громадянської культури молодого покоління.

Ця проблема особливо яскраво проявляється в перехідному суспільстві, в якому закладаютья основи демократичної ментальності, трансформуються поняття й цінності громадян про права й обов’язки людини, виховується здатність до критичного мислення, вміння відстоювати свої, інтереси переконання, виявляти толерантність до поглядів і думок інших людей, керуватись демократичними принципами.

Сьогодні виникає гостра проблема у визначенні основних засад, цілей, напряму, змісту, форм і методів громадянського виховання, що цілеспрямовано й ефективно забезпечували б процес розвитку й формування особистості, в якій поєднуються високі моральні чесноти, громадянська зрілість, патріотизм, професійна компетентність, самоактивність, творчі начала, почуття обов’язку і відповідальності перед суспільством. [8; 38]

Опитування вчителів-предметників, класних керівників, вихователів, психологів, батьків показало, що вони різнобічно й непрофесійно оцінюють структурні компоненти, динаміку й результативність процесу формування громадянської культури учнів, слабо усвідомлюють механізми функціонування ціннісно-нормативної регуляції поведінки особистості, необхідність включення школярів у педагогічно-доцільні взаємовідносини, у різноманітні види їх діяльності з метою ефективного формування громадянських якостей особистості.

Спираючись на психолого-педагогічні дослідження, ми визначаємо громадянську культуру учнівської молоді як ідеальне системне явище, інтегральну властивість особистості, якій характерні певні закономірності, що проявляються в структурі й динаміці цілісного процесу її формування.

Громадянська культура особистості визначається нами як інтегральна системна властивість, що характеризується мірою сформованості суспільно-значущих громадянських якостей, набутих в результаті дії механізму внутрішньої ціннісно-нормативної регуляції поведінки і зовнішніх громадянських відносин особистості в процесі її життєдіяльності та спілкування [5; 16]
3.2. Складові елементи в структурі формування громадянської культуи особи

На основі цілісного розуміння процесу формування громадянської культури особи в її структурі обгрунтовано функціонування таких складових елементів:

- на рівні першої підсистеми: збалансованість у задоволенні й формуванні основних життєво необхідних потреб особи; усвідомлення норм громадянської поведінки, сформованість громадянських цінностей, ідеалів, усвідомлених установок особистості; адекаптність самооцінки та рівня домагань особистості відповідно до створеного суспільного блага і реалізації в його умовах потенційних можливостей особи; сформованість й повнота функцій мотиваційної сфери тощо;

- на рівні другої підсистеми: громадянські відносини особи до: представників рідної нації і національних меншин; вселюдськихі національних цінностей; прав і обов’язків громадянина; ідеї національного буття і національної ідеології; загальносуспільного надбання і природи отчого краю; справ державотворення і державної вірності; суспільних груп; громадянських традицій і обрядів; мови й символіки держави;

- на рівні третьої підсистеми: риси громадянської особи (повага до національних традицій, приязнь до громадянських обрядів, національний менталітет і духовність; національна самосвідомість; збередення робоводу й честі сім’ї; громадянський обов’язок; національна гідність і громадянська мужність; прихильність до вселюдських цінностей; громадянська дисциплінованість і активність; вірність та відданість справі національного державотворення) та її громадянська спрямованість (суспільно-колективістична чи індивідуалістично-егоїстична спрямованість громадянської поведінки.

Реалізація процесу громадянської поведінки особистості на шляху від актуалізації відповідних потреб до здійснення вчинку відбувається оріїнтовно таким чином. [3; 97]

Зв’язок тієї чи іншої міри напруженості між середовищем і особою створює проблемну ситуацію, яка через громадянську активність особистості реалізується відповідно до властивих їй потреб, усвідомлених норм, цінностей, установок в результаті складної системи мотивації у громадянську дію-відношення. Завершення цього процесу веде до встановлення громадянської культури нового порядку (нового якісного рівня, спрямованого у позитивну чи негативну сторону), тобто до розвитку особи за рахунок впливу на громадянські якості її громадянських відносин. Відносини ж, як наявний зв’язок між громадянськими якостями особи і охарактеризованим циклом дії механізму внутрішньої ціннісно-нормативної регуляції поведінки, багаті й здатні на нові проблемні ситуації і т.д.

Будь-які зміни в цій соціально-психологічній системі – це результат внутрісистемних і внутрізовнішніх взаємодій, які складають основу для народження й розвитку нових ланок причинного ланцюжка функціонування такого механізму. Їх можна розглядати як круговий, періодичний процес, в якому за відправний момент аналізу можна приймати момент зародження всякого нового періоду, а його завершальну фінальну фазу у функціональному плані вважати метою взаємодії.

У результаті багаторазового відтворення всього циклу проходить реальне збагачення (чи навпаки – збіднення) однієї чи кількох громадянських якостей, актуальних для того чи іншого виду відносин громадянської поведінки. Обгрунтовано сукупність інтегральних якостей, що формуються відповідно до певних видів відносин за принципом діад – відношення – якість: ставлення до представників рідної нації і національних меншин – національна ідентичність і міжнаціональна толерантність, до вселюдських і національних цінностей – прихильність до вселюдських цінностей і місцевий патріотизм.

Сукупність тієї чи іншої міри сформованих якостей досить суттєво впливає на громадянську спрямованість, що пронизує всі інтеграьні властивості особи. Сполука, поєднання виділених якісних інтегральних вузлів забезпечує появу і розвиток системної властивості – загальної громадянської культури особи. [16; 106]
3.3. Загальна громадянська культура особи

Не випадково в самому осерді функціонування ціннісно-нормативної регуляції громадянської поведінки особистості в процесі реалізації конкретних вчинкових ситуацій постає дихотомія справедливості – несправедивості. Справедливість розглядається таким компонентом громадянської культури особи, людських відносин взагалі, необхідність і обов’язковість якого визнається всіма. Справедливість є сутнісною якістю особистості, яка пов’язана з оцінкою нею інших людей, з оцінкою відносин людини і держави. Як хазначає І.Бех, „ця оцінка мусить бути грагично об’єктивною, і ця об’єктивність стосується їх різноманітних справ і поведінки.”. Використовуючи цю основу громадянської культури особи, даючи оцінку вербальної чи реальної дії з позиції справедливості чи несправедливості (як у моральній культурі – з позицій Добра чи Зла), особистість мотиваційне здійснює автентичний вибір, залежно від рівня актуального розвитку своїх громадянських якостей, і тим самим закладає імпульс для поступового наступного нагромадження досвіду громадянської поведінки в реалізації ідеалу найближчого, більш високого рівня сформованості цих якостей. [8; 39]

Під громадянським вихованням ми розуміємо таку взаємодію вихователів (батьків, вчителів,інших) та вихованців-учнів у їх спільній творчій діяльності, яка стимулює розвиток в останніхдовершених громадянських якостей через забезпечення необхідних умов для ефективного функціонування механізму внутрішньої ціннісно-нормативної регуляціїповедінки особи в процесі її різноманітних громадянських відносин. За такого підходу не заперечується роль внутрішніх сил самої особистості, її самодіяльність і самореалізація й водночас підкреслюється величезна роль створення необхіднихумов для розвитку особистості.

Елементи системного підходу до формування громадянської культури особистості чітко проглядаються в педагогічних теоріях Г.Ващенка, А.Макаренка, С.Русової, М.Стельмаховича, В.Сухомлинського, концептуальніположення яких співзвучні з такими нашими позиціями: виділенням трьох підсистем цілісної системи громадянської культури особистості, діадичним співвідношенням громадянських відносин та громадянських якостей особистості, обгрунтуванням базових інтегральних властивостей громадянської культури особистості. [16; 41]
3.4. Участь громадськості у виховній роботі

Законом України „При освіту” передбачено участь діячів науки, культури, священослужителів, працівників підприємств, установ, державних і громадських організацій у навчально-виховному процесі, керівництві учнівсько-студентськими об’єднаннями за інтересами, що сприяє інтелектуальному, культурному розвитку учнівської, студентської молоді.

Співпраця педагогічного колективу з громадськістю, батьками учнів та церквою має неоціненне значення, є педагогічно доцільною та обов’язковою. [20; 3]

Цінність виховного впливу представників громадськості полягає в тому, що цей вплив іде від опосередкованих осіб, не від педагога, адже чимало учнів вважають, що педагог здійснює виховні дії з обов’язку, щоб відпрацювати платню. Педагогічний вплив діячів науки, культури, священнослужителів сприймають, як доброзичливу акцію, вмкликану совістю, продиктовану християнською мораллю заради добра і блага для іншої людини. Він надовго залишається в пам’яті і має великий емоційний заряд. Представники громадськості, впливаючи на учнів, використовують життєві факти, приклади з життя і діяльності виробничих і громадських колективів і об’єднань. Цим вони переносять в умови життя навчального закладу деякі форми суспільного життя, події героїчного минулого і сучасних процесів у державі. [4; 189]

Участь громадськості у вихованні майбутніх спеціалістів – це прояв піклування про майбутнє України з боку старшого покоління, в якого великий і правдивий життєвий досвід. У процесі спілкування з громадськістю учні усвідомлюють свою користь для держави, розуміють, як важливо поповнити лави робітників та інтелігенції національносвідомим, високопрофесійним потенціалом молоді. Представники громадськості – це люди з добрими намірами, життєвим досвідом, але вони потребують педагогічної допомоги, з питань як психології, так і педагогіки. Їм необхідно розповісти про психологічні особливості тих чи інших учнів, рівень вихованості, інтереси, а також форми, методи і прийоми виховної роботи. Багато навчальних закладів практикують запрошення учнівських наставників на засідання педагогічних рад, методичних комісій, рад сприяння у виховній роботі, та найбільш ефективні, як свідчить наш досвід, бесіди з обміну досвідом педагога і наставника. [4; 190]

Педагогічні колективи використовують різноманітні форми участі громадськості у виховній роботі з учнями, і вибір форми залежить від того, хто реалізує методи виховного впливу. Педагогічні колективи повинні бути ініціаторами опікунського наставництва окремих цехів над навчальними групами та відділами навчального закладу, спільно організовувати цікаві форми роботи і вишукувати форми, що можуть сприяти діяльності державних і приватних установ. [11; 204]

Істотний вклад у формування спеціаліста-патріота вносять працівники культурно-просвітницьких установ: письменники, артисти, художники, скульптори та інші. Їхня діяльність спрямована на підвищення ефективності естетичного виховання. Ми маємо багато прикладів творчої співпраці, передачі досвіду і таланту старшого покоління молоді. Представники творчих організацій, реалізуючи свій патріотичний обов’язок, організовують у навчальних закладах художні виставки, на громадських засадах організовують художні студії, просвітницькі центри, проводять бесіди, пропагують історію рідного краю, плекаючи всім цим нове покоління учнівської молоді. Нині відроджуються традиційні українські добровільні товариства: „Присвіти”, „Союз Українок”, „Пласт”, „Сокіл”, „Січ”, „Луг” і т.д.
3.5. Основні умови ефективного забезпечення процесу формування громадянської культури учнів

Найпершою умовою ефективного громадянського виховання особистості є оточення дитини, насамперед домашнє. Особистий батьківський приклад, зразок громадянської поведінки батька й матері, інших членів родини забезпечує ідентифікаційне засвоєння громадянської мудрості поколінь. Доброчинне суспільне благо, в яке попадає дитина, дає неперевершені результати для засвоєння особистістю норм і правил громадянської поведінки. Таке педагогічне доцільне оточення формує прогресивне суспільство, суспільство, яке добивається свого розвитку, розквіту і довершеності. Найважливішим у цій справі є турбота, піклування суспільства про розвиток родини – суспільної першоклітинки, яка природнім осердям для розвитку громадянських почуттів особистості. Задовольняючи разом з молоком матері природну потребу в емоційному контакті з людиною, яка породжує життя організму, безпеку її життєдіяльності, ми піклуємось про міцні корені живильної речовини для формування безпосереднього потягу дитини надалі й до інших людей, довірливої участі її у взаємодії, доброму ставленні до всього живого й неживого, незаперечному набуванні громадянських істин. Звичайно, вчителі й вихователі освітньої сфери найбільше працюють саме в плані усвідомлення школярами норм доброчинної громадянської поведінки. Вся навчальна та виховна діяльність педагогів зводиться до розвитку цього пізнавального компоненту громадянської сфери особистості.

У зв’язку з цим можемо констатувати різні підходи у громадянському вихованні молоді. Пізнавально-розвивальний підхід розглядає його як пристосування до яинних норм і стандартів. Тому цей процес потребує постійого стимулюючого контролю за активністю особистості та її поведінкою. Тут наголос робиться на вербальних методах педагогічного впливу, пізнанні особистістю норм громадянської поведінки. Розробляються різні варіанти програм громадянського виховання, форми й засоби організації громадянського діалогу, вдосконалення етично-правової аргументації. У навчально-розвивальному підході переважають практичне навчання особистості, виконання певних соціальних ролей, взаємодія. [8; 40]

4. Виховання культурних навичок
4.1. Роль батьків у вихованні культурних навичок

Деякі батьки вважають що справжнє культурне виховання – це обов’язок школи та суспільства, а сім’я в цій галузі нічого зробити не може. Це помилкова думка. Доводиться деколи спостерігати такі сім’ї, які велику увагу приділяють харчуванню дитини, її одягу, іграм і вважають, що до школи дитина повинна нагулятися, награтися, набратись сил і здоров’я, а в школі вже вона буде вчитися і набиратись культури. Насправді сім’я зобов’язана якнайшвидше починати культурне виховання і для цього вона має всі можливості, які повинна використати якнайкраще.

Культурне виховання в сім’ї – справа дуже неважка, але це справедливо лише в тому разі, коли батьки не думають, що культура потрібна тільки для дитини, що виховання культурних навичок є тільки їх педагогічний обов’язок. У тій сім’ї, де самі батьки не читають газет, книжок, не бувають в театрі чи кіно, не цікавляться виставками, музеями, зрозуміло, дуже важко виховати культурну дитину. І навпаки, в тій сім’ї, в якій самі батьки живуть активним культурним життям, де газета й книга є необхідною річчю в побуті, де питання театру чи кіно зачіпає всіх за живе, там культурне виховання здійснюватиметься навіть тоді, коли батьки начебто й не думають про нього. Звідси непотрібно робити висновок, що виховання культурних навичок може йти самопливом, що це – найкраща форма роботи. Самоплив і в цій справі, як і в усякій іншій, може завдати великої шкоди, знизить якість виховання, залишить багато неясностей і помилок. Якраз самоплив буває причиною такого стану, коли батьки починають розводити руками й питати себе: звідки це взялося? звідки в дитини такі думки, такі звички?

Культурне виховання буде тільки в тому разі корисне, коли воно організовано свідомо, супроводиться певним планом, правильним методом та контролем. Культурне виховання дитини повинно починатися дуже рано, коли вона щойно навчилася добре бачити, чути й сяк-так говорити. [7; 312]

4.2. Казка, газета, книга, кіно, театр, музеї і виставки. Їх роль у вихованні культурних навичок

Добре розказана казка – це вже початок культурного виховання. Для розповідання малим дітям багато казок треба скорочувати, змінювати мову, доводити казку до повної зрозумілості. Можливо, і батьки знають казки, які вони чули ще змалку. Вибір казки має велике значення. Треба відкинути ті казки, в яких є страшні персонажі. Це казки для дітей старшого віку, коли вони вже добре озброєні проти стародавніх вигадок (чорт, баба-яга, лісовик...). В молодшому віці діти все сприймають буквально і не знають прихованого змісту. Дуже важливим є розгляд ілюстрацій. Особливо для розвитку дитячої уяви про життя. Для цього не обов’язково брати дитячі журнали, можна скористатись фотографією, малюнком, гравюрою, якщо вони підходять. Розглядаючи картинки, діти багато питають, цікавляться тим, що бачать. На їхні питання слід відповідати зрозумілою для дитини мовою, показувати на конкретних прикладах. [7; 313]

Газета. Сім’я повинна передплачувати якусь газету. Читати газету не слід далеко від дитини, батьки не повинні переглядати газету лише для себе. У кожній газеті знайдеться матеріал, який можна почитати вголос і обговорити його, якщо не спеціально для дитини, то обов’язково при ній. Навіть краще, якщо з приводу прочитаного говорити з таким виглядом, наче це й не про дитину.

Далі, з розвитком дитиниі особливо з того часу, як вона вже й сама навчилася читати, газета повинна набувати чимраз більшого значення. Дуже добре, коли можна передплатити для дитини спеціальну газету. Треба при цьому дбати, що дитина й сама читала газету, щоб газета стала необхідним елементом її побуту. Але обов’язкове й сімейне обговорення прочитаного або хоч розмова з цього приводу. Обговорення прочитаного повинно мати характер вільної бесіди. [6; 269]

Книга. Знайомство з книгою також повинно починатись з читання вголос. І надалі, хоч як би добре була навчена дитинаграмотності, читання вголос має бути одним з найширших заходів у сім’ї. При цьому, якщо спочатку читцями виступають батьки, то надалі цю роботу слід передати дітям. Але як спочатку, так і потім дуже корисно, якщо таке читання відбувається не спеціально для слухача-дитини, а в оточенні сім’ї, з розрахунком на те, що воно викличе й колективний відгук, і обмін думками. Тільки з допомогою такого колективного читання можна спрямувати читацькі смаки дитини й виробити в неї звичку критично ставитись до прочитаного. Дуже потрібно привчати дитину до сидіння над книжкою. Самостійне читання дитини спрямовується переважно школою, особливо в старшому віці, але й батьки можуть дати багато користі, якщо не залишать цього без уваги. [6; 270]

Кіно. В наші часи кіно є наймогутнішим фактором виховання не лише дітей, але й дорослих. Проте це не означає, що кіно можна запропонувати дітям в необмеженій кількості і без контролю. Насамперед батьки повинні звернути увагу на саме ставлення дитини до кіно. Доводиться іноді бачити, як кіно стає основним змістом життя дитини, через кіно вона забуває про інші свої справи, не проминає жодної картини, на кіно витрачає всі свої кишенькові гроші і навіть гроші, які крадькома бере в сім’ї. Дитина звикає до пасивного задоволення, яке часто не йде далі простого безвольного зорового враження. Користь від цього дуже незначна, а іноді обертається й на велику шкоду. Тому треба, щоб батьки і щодо кіно виявляли спрямовуючу увагу і постійне керівництво дитиною. Бажано, щоб діти до 14-15 рокув відвідували кіно разом з батьками або старшими братами чи сестрами. Певною мірою батьки повинні й вибирати на який фільм більш бажано послати дитину. Деяких картин слід уникати ще й тому, що вони важкі тематично, дитина не зрозуміє їхнього прихованого змісту, в інших подається така тема, яка може викликати неправильні реакції. Дуже часто буває, що якраз перегляд гарного фільму допомагає дитині відновити правильне ставлення до школи й до роботи. [7; 317]

Театр. Усе, сказане про кіно, можна віднести й до театру. Але театр частіше подає теми, непосильні і для інтелекту, і для почуття дитини. З великою обережністю слід рекомендувати й відвідування дітьми деяких балетів.

Питання вибору театральної п’єси не становить труднощів, бо в багатьох містах є спеціальні театри для дітей та спеціальний репертуар. Відвідування цих театрів – явище дуже бажане. П’єса в театрі вимагає від дитини серйознішого і тривалішого напруження уваги, з цього погляду театр далеко складніший, ніж кіно. На відвідування театру йде цілий вечір, певною мірою це подія в житті дитини. Цим батьки особливо повинні скористатися і вкінці всім разом обговорити побачену п’єсу.

Музеї та виставки. Майже в кожному місті є музей чи галерея. Музеї, виставки, галереї – дуже важливий виховний засіб. Вони вимагають від дитини серйозної уваги, розважальний момент у них дуже незначний, вони організовують роботу дитячого інтелекту й виникають сильніші й глибші почуття. [6; 272]

Якщо батьки цілком кикористають газету, кіно, театр, музей, то вони дуже багато зроблять для своїх дітей і щодо знання, і щодо виховання характеру.
4.3. Заохочення й покарання як допоміжні методи виховання

Заохочення – метод виховного впливу, що виражає позитивну оцінку діяльності дитини шляхом ласки, похвали і нагород. До нього вчитель, чи батьки вдаються тоді, коли треба відзначити сумлінне ставлення дитини до навчання, працьовитість, старанність, гарну поведінку. На основі почуття задоволення й радості в неї появляється приплив енергії, життєвий оптимізм, впевненість у власних силах. Сучасна педагогіка вважає, що виховання дитини має бути лагідним, без скандалів, без прикладання фізичної сили і т.д. Вважається, що якщо дитину заохотити, похвалити їїї, „погладити” словами, вона розкриється, як квітка до сонця. Але все треба робити з щирістю, з ласкою, з любов’ю. Педагогічні вимоги до заохочень – доцільність і помірність. Треба привчати дітей цінити перш за все сам факт схвалення, а не престиж чи нагороду. Погано, якщо учень чекає похвали через будь-яку дрібницю.

При відхиленні учня від норм поведінки вживається метод покарань, хоч педагогіка й не схвалює цей метод. К.Ушинський вважав, що „раціональніше було б вимагати такої організації шкіл, при якій нагороди й покарання були б не потрібні”. Такої ж думки дотримувався й В.Сухомлинський. За словами Сухомлинського, там, де джерелом радості дитини, підлітка є праця для людей, суспільства, зовсім немає покарань. У них просто нема потреби, питання про покарання навіть не виникає. А коли нема потреби в покараннях, - отже, немає порушників дисципліни, дезорганізаторів. „Так, тверджу: наші учні не знають покарань. І насамперед тому, що джерелом дитячої радості є жадоба творити, задоволення робити людям добро”, - писав видатний педагог. [14; 219]

Покарання – це покута за якусь провину. Застосовується у тих випадках, коли учень свідомо не підкоряється справедливим вимогам, порушує норми і правила поведінки, нехтує учнівськими обов’язками. З погляду педагогічного, це метод негативної оцінки вчинків або дій вихованця з метою їх викорінення.

Основне призначення покарання полягає в тому, щоб викликати у винуватця неприємні переживання, гіркоту вини й сорому за поганий вчинок, розкаяння і бажання більше ніколи такого не робити. Педагогічне значення покарань чимале. Тому там, де не можна не карати, педагог не має права не карати. При цьому слід пам’ятати, що кару треба застосувати тільки в тому разі, коли громадська думка стоїть на боці кари. [12; 72]

5. Трудове виховання учнів. Їхня майбутня роль в житті суспільства
5.1. Виховання дисциплінованості й відповідальності

У контексті трудового виховання створюються сприятливі умови для вироблення в учнів дисциплінованості й відповідальності, що має надзвичайно важливе значення для формування особистості. „Гармонійне виховування – це одночасно виховання дисципліни відповідальності перед колективом, суспільством і перед самим собою – перед власною совістю” – писав Василь Сухомлинський. Однією з граней громадянської, політичної свідомості людини є її відповідальність перед власною совістю – це разом з тим і один з критеріїв вихованості. „Якщо вам вдалося досягти того, що дитині наодинці з собою стало соромно за свій осудливий вчинок, якщо вона прагне стати кращою, ніж вона є, якщо в її свідомості не тільки живе, але й стає власним переконанням уявлення про те, що краще, а що гірше, то це означає, що ви бачите наслідки своєї виховної роботи” – твердив В.Сухомлинський. [14; 107]

Дисципліна (лат. disciplina – вчення) – точне дотримання встановленого порядку, розпоряджень, виконання своїх обов’язків. Навчальна дисципліна – обов’язкове для всіх учнів школи дотримання встановленого порядку, підпорядкування наявним правилам. Педагогічна сила праці якраз і полягає в тому, що вона вимагає від її виконавців неухильно дотримуватись дисципліни, а одним із суттєвих результатів трудового виховання виступає формування дисциплінованості у свіх її учасників.

Відповідальність – обов’язок відповідати за певну ділянку роботи, справу, доручення, за свої дії, вчинки, слова. Прищеплення дисциплінованості й відповідальності молодшим школярам найкраще здійснюється у контексті трудового виховання через їх активну участь у різних видах праці, неухильне виконання „Правил для учнів”, внутрішнього розпорядку школи, правил поведінки, залучення до громадської діяльності і в необхідних випадках примус. [13; 113]

5.2. Впровадження діяльності школярів, що побудована на давніх традиціях нашого народу

Повноцінна виховна робота буде тоді, коли вона будується і здійснюється у контексті життя школи, родини, громади, українського народу, Української держави в цілому, з урахуванням їх минулого, сучасного й майбутніх перспектив. І в цьому аспекті особлива роль належить організації діяльності школярів, побудованої на засадах давніх українських традицій. Звернення до них служить ефективним засобом виховання історичної пам’яті підростаючих поколінь. Маються на увазі в першу чергу багатющі за своїм змістом та педагогічним впливом на дітей і молодь українські народні обряди, свята, символи. Обряд – сукупність установлених звичаєм дій, пов’язаних з побутовими традиціями або з виконанням релігійних настанов. Обряд, як правило, виступає невід’ємним елементом свята. Народне, традиційне свято – це день чи дні, коли урочисто відзначають видатну подію, знамениту дату. На відміну від обряду, свято в більшій мірі – традиційно-повторювальна подія, що прикрашає побут, спонукає і старого, і малого піднестися над буднями, звірити свої думки й поведінку з народними ідеалами, прагнути до самоудосконалення. Велике виховне значення мають українські народні свята. Вони плекають історичну пам’ять, несуть у свідомість дітей та молоді ідеали Української державності, воскрешають демократичні традиції українців, боротьбу за вільну, незалежну, самостійну Україну. (Див. додаток) До найбільших християнських свят відносяться Різдво та Великдень. На Різдво колядники та щедрівники, ходячи від хаи до хати, славлять господарів, їх хазяйновитість, сімейну злагоду, порядність. Співаючи колядки та щедрівки, бажаючи щастя та успіху господарям, діти збагачують себе духовно, вчаться бути доброзичливими, приносити радість собі й батькам, учителям, трудитись для народу.

Жодне свято не обходиться без символів. Символ – образне вираження моральних ідей за допомогою деяких предметів, яким надаються певні духовні властивості. Чим ясніше дитина розуміє суть і значення символа, тим вища його виховна ефективність. Тому вчителеві слід приділити велику увагу виробленню у школярів сприйнятливості до традиційних народних символів. Відчутну роль у вихованні громадянської культури грає монументалістика – хрест, могили предків, пам’ятники полеглим героям, Вічний вогонь, могили захисників України, а також реліквії.
5.3. Робота вчителів з батьками учнів

До основних форм роботи з батьками учнів відносяться: класні й загальношкільні батьківські збори, колективні консультації для батьків з актуальних проблем родинного і громадянського виховання.

На класних батьківських зборах підводяться підсумки навчально-виховної роботи за певний період. Вчителі вирішують з батьками проблемні питання, над якими потрібно працювати і тим і іншим.

Відвідини й вивчення вчителем родин своїх учнів сприяє встановленню й підтримці з батьками педагогічно доцільного дружнього зв’язку. Підтримуючи зв’язок із родиною вчитель допомагає батькам корисними порадами в індивідуальному підході до дитини, допомозі їй в навчанні та в зтвердженні свого „я”.

Також у всьому цьому, у вихованні в тому числі, грає велику роль думка і участь громадськості. Дана традиція нашого народу базується на тому великому значенні, яке надається ролі громади у житті кожної людини і суспільства в цілому. Тому в живому спілкуванні побутує чимало крилатих висловів про громаду, як-от: „Громада – великий чоловік”, „Голос громади – голос Божий”, „Громада – то золота гора – всьому раду дасть”. Та й роль громадської думки, допомоги громадськості у роботі школи і вчителя велика.

Висновки
Проаналізувавши праці видатних зарубіжних та вітчизняних психологів та педагогів, провівши в школі експерименти, використавши на уроках народознавчий матеріал, можна зробити такі висновки:

1. Важливе значення педагогічної науки – відповідь на запитання шкільної практики щодо системи загальних методів навчання; оволодіння учителем педагогічною технологією застосування різних дидактичних методів відповідно до завдань освіти і навчання в цілому, відповідно до завдань викладання певного навчального предмета, зокрема „народознавство”.

2. В роботі висвітлено, як важливо щоб праця батьків, дітей і вчителів була спільною. Яка важлива участь громадськості у становленні особистості школяра, його активній участі в житті громади та вихованні його національної свідомості.

3. Виховання громадянської культури – важка, копітка праця. Вона потребує від учителя професійної компетентності, від учня старанності, бажання вчитися того, що вчить вчитель. Та не лише вчитель вчить учня культури. Оточуюче середовище, товариство також грають велику роль в культурності людини. Як кажуть в народі „з ким поведешся, - з того й наберешся”.

1 2

скачати