Римар Вікторія
Семінар 7
1.ЛОНГ (бл. I-II ст. до н. е.) – давньогрецький письменник.
Лонг – автор знаменитого давньогрецького роману “Дафніс і Хлоя”. Достеменних відомостей про Лонга не збереглося. Більше того, існують гіпотези, що ні такого автора, ні такого імені не існувало, а виникло воно як результат помилки переписувача, котрий подвоїв літеру “г” в заголовку рукопису, де зазначалося: “Повісті пастушої про Дафніса і Хною… пролог, І книга і т. д.” (грецькою слово “повісті” звучить як “логу”, а при подвоєнні “г”
як “лонгу”, що начебто було сприйнято як родовий відмінок від імені “Лонгос”).
Однак слід зауважити, що зберігся один запис із острова Лесбоса (а саме в цьому місці розгортається дія роману), в якому згадується ім’я якогось жерця Лонга; цей запис підсилив традицію авторства Лонга.
Ім’я “Лонг” сприймається як ім’я латинське, тоді як роман написано грецькою. Однак це очевидне розходження узгоджується з обставинами епохи, коли римляни здобували освіту в Греції, добре знали грецьку мову і писали нею. Водночас слід зауважити, що нерідко родові латинські імена отримували вільновідпущеники
будь-якої національності.
Велика невизначеність існує і стосовно часу написання роману. Версії коливаються від кінця І ст. н. е. до початку VI ст. н. е. Як правило, автори гіпотез спираються на соціально-історичне тло оповіді. Зазвичай характеризується система землекористування в Лонга: у його описі у великих маєтках використовується рабська праця, однак, поряд з латифундіями, існують невеликі земельні ділянки, які обробляють або колони латифундиста, або вільні селяни. Примітним при цьому є прагнення ідилічно змалювати сільське життя.
Остання обставина схиляє до того, аби віднести текст до II ст. н. е., періоду відносної стабільності Римської імперії під час правління Антоніонів. У цей період закріпилася традиція уславлення “золотого віку” миру, а також тихих сільських радощів, патріархальної простоти, чистоти і суворості звичаїв.
Роман Лонга своїм буколічним характером вирізняється з-поміж інших давньогрецьких романів. Він радше ближчий до ідилій Феокріта, поета еліністичної епохи (III ст. до н. е.), котрий уперше оспівав пастухів, пастушок і змалював у віршованих ідиліях поетичний спосіб їхнього життя. Однак твір Лонга написаний не віршами, а прозою, щоправда, особливою, милозвучною, ритмічною прозою. Жанр ідилії збагачений у Лонга також авантюрним елементом. Оповідна фабула роману включає мотиви покинутої і знайденої дитини, сцени нападу, викрадення і впізнавання, розроблювані еліністичною побутовою драмою.
Роман, таким чином, як жанр пізній, синтезував і розвинув попередні досягнення давньогрецької літератури. Зберігаючи певні риси жанрового канону (умовність тла, авантюрність фабули, любовну інтригу тощо), роман Лонга водночас вельми своєрідний, поетичний на тлі інших давньогрецьких романів.
Передусім слід відзначити помірну кількість авантюрних ситуацій, інакше оповідь зайшла б у суперечність з ідилічною обстановкою. Крім того, порівняно з іншими романами, звужено географічний горизонт. Єдність місця майже не порушується, за винятком поїздки героїв до Мітілени. У романі спостерігається певне зміщення із зовнішньої цікавості дії на оповідь про внутрішній світ героїв.
У центрі роману – любовні переживання Дафніса і Хлої. При цьому автор також відходить від жанрового стандарту і розповідає не про кохання, яке спалахнуло неочікувано і відразу, а про поступове наростання, розвиток і усвідомлення почуття.
Герої роману – знайди. На о. Лесбос два пастухи знаходять немовлят: один – хлопчика, другий – через два роки – дівчинку. Вони беруть їх на виховання, сподіваючись, проте, згодом знайти справжніх батьків за тими “прикметними ознаками”, які були біля покинутих дітей і свідчили про їхні заможність і шляхетне походження. Знаменно, що з самого початку в долі дітей беруть участь боги, передусім сільські – Пан і німфи, які послали їм на допомогу: хлопчикові – козу, а дівчинці – вівцю, котрі годували їх декілька днів, доки дітей не знайшли люди.
Згадані боги і надалі опікуються героями. Так, Пан рятує Хлою, викрадену метімнійськими вояками, тим, що зупиняє корабель і лякає метімнійців страшними знаменнями: вівці починають вити по-вовчому, якорі не піднімаються з дна моря, ламаються весла й т. п. Німфи також виручають Дафніса у скрутну хвилю, коли в нього немає статків для сватання: вони вказують йому місце, де заховано необхідні три тисячі драхм. Герої дорогі для богів своєю чистотою, простодушністю, любов’ю до сільської праці, взаємною вірністю.
Проте головним богом в їхньому житті виявляється Ерот, який, за його власними словами, “пасе” героїв. Він нагороджує їх даром кохання, коли вони ще зовсім юні: Дафнісу виповнилося п’ятнадцять, а Хлої – тринадцять. Герої дуже наївні, простодушні. їх тягне одне до одного, і водночас вони лякаються цього потягу. Дафніс і Хлоя знемагають, доки їм не дає “теоретичного” уроку старий пастух Філет, котрий розповідає, що таке кохання і як його можна втамувати. Герої насолоджуються поцілунками і обіймами на тлі прекрасної природи. “З кожним днем сонце ставало теплішим: весна закінчувалася, літо розпочиналося. І знову в них літньої пори почалися нові радощі.
Він плавав у річках, вона в струмках купалася, він грав на сопілці, змагаючись із піснею сосни. Вона ж змагалася із солов’ями. Ганялися вони за балакучими цикадами, ловили коників, збирали квіти, дерева трясли, їли плоди; бувало, оголеними разом лежали, накрившись однією козячою шкурою…”
Автор постійно підкреслює нерозривний зв’язок героїв з природою: вони насолоджуються нею, наслідують її, вчаться в неї. З надзвичайною ніжністю ставляться вони до кожної тварини, комахи, квітки.
Разом зі змінами природного стану змінюється і настрій героїв: взимку вони нудьгують і знемагають, зачинені в будинках, позбавлені звичної свободи спілкування, позбавлені краси. Навесні їхні душі воскресають, переповнюються почуттями, надіями. Герої торжествують разом із пробудженою природою, прагнуть кохати, як і все живе навколо.
Особливо хвилюють їх любовні ігри тварин. Та й не дивно, зауважує автор: “Навіть старих людей, якщо їм трапиться це побачити, до справ кохання спонукало б таке видовище” . Услід за Гесіодом і Вергілієм Лонг показав картини пір року, проте, безсумнівно, більш мальовничі та ідилічні. Ось, наприклад, характерний опис літньої пори: “Дерева в плодах. рівнини в хлібах, ніжне повсюдно цикад стрекотання, плодів солодкі пахощі, овечих стад веселе мекання. Можна було подумати, що самі ріки солодко співали, повільно води котячи, а вітри ніби на флейті грали, гілками сосен шемраючи; і яблука, ніби в любовній знемозі, падали з гілок на землю; і сонце – люблячи красу, всіх примушувало скидати одяг” .
Лонг також яскраво відтворює ландшафт місцевості з її пагорбами, скелями, струмками, мальовничими деревами.
Світ сільського Лесбосу представлений як світ ідилічний. Проте і в нього вриваються біди та смуток. Знаменно, що, як правило, вони пов’язані із вторгненням прибульців із міста. Якщо селяни безпосередні, добрі, працелюбні, то люди з міста часто сварливі, агресивні, жорстокі. Досить порівняти прийомних батьків Дафніса і Хлої, котрі, незважаючи на бідність, піклувалися про дітей, та їхніх справжніх батьків, котрі підкинули немовлят лише тому, що зазнали тимчасових труднощів.
Показовий також епізод пересування на острові групи багатих, знатних юнаків з міста Метімни. Самі винні у втраті судна, метімнійці накинулися з докорами на Дафніса, побили його і хотіли забрати. Коли ж селяни відбили Дафніса, метімнійці організували воєнну експедицію: “Воєначальник зробив набіг на прибережні поля мітіленців. І багато худоби, багато зерна та вина він награбував, позаяк щойно скінчився збір винограду: чимало забрав : людей, котрі там біля всього цього працювали. Вояки погнали стада і Хлою із собою забрали, підстьобуючи, ніби козу чи вівцю, хворостиною”
Хоча пізніше ці конфлікти отримують відносно сприятливу розв’язку, образ міста і пов’язана з ним моральна тональність принципово не змінюються. Тому доволі багатозначним виглядає фінал роману, коли герої знаходять своїх справжніх батьків і отримують можливість жити в багатих міських будинках, залишивши свої пастуші заняття, але відмовляються зробити це.
Зазвичай у літературі історія підкинутої дитини, вихованої у невідповідному щодо її походження середовищі, закінчувалася тим, що зона, на свою і загальну втіху, знаходила місце, яке належало їй за походженням. Як бачимо, Лонг випадає з традиції. Його герої віддають перевагу поверненню до села, до своїх пастуших занять, до своїх пастуших богів і до кінця залишаються вірними їм: “…більшу частину свого життя вони прожили як пастухи: шанували богів – німф, Пана й Ерота; придбали великі стада овець і кіз і найсмачнішою їжею вважали плоди з молоком.
Коли син народився у них, вони дали його вигодувати козі, а коли друга дитина, донька, вони підклали її до сосків вівці… Так вони і прожили як пастухи до старості, печеру прикрасили, картини поставили там і збудували вівтар на честь Ерота-пастиря, а для Пана облаштували помешкання не під сосною, а в храмі і назвали той храм храмом Пана-войовника”
У романі помітно підкреслено серйозне ставлення Лонга до релігії. Безсумнівна його віра в існування богів, їхню могутність і благість. Показовим є також його пієтет до культової, обрядової сторони релігії. Це відчувається через щиру віру його героїв, їхню пильну турботу про відправу необхідних ритуалів.
Однак звершують вони ритуальні дійства завжди вільно, у цілковитій згоді з внутрішнім поривом, натхненно, любовно. Боги для Дафніса і Хлої – органічна частина природного світу, ними улюбленого, для них дорогого. Так, про Ерота Лонг пише: “Панує він над стихіями, панує над світилами, панує над такими ж, як сам він, богами…
Квіти ці – справа рук Ерота; дерева ці – його творіння. За його велінням і ріки плинуть, і вітри шумлять” (7). Лонг у романі наче прагне воскресити образ світового Ерота, який втілює універсальну силу творення, намічений колись Гесіодом (VII ст. до н. е.).
Уся історія героїв виступає підтвердженням всевладної та плідної сили цього бога. У романі також виразні вставні новели про Пана і Сірінгу, про кохання Ехо та ін. Таким чином, Лонг у романі дуже органічно поєднав проблеми соціального, морального, релігійного звучання, запропонувавши свій варіант утопії.
Велика популярність роману грунтується не тільки на привабливості ідей автора, а й також на мові роману. Фрази Л. зазвичай невеликі, поділяються на співмірні частини, які створюють певний ритм, милозвучний, музикальний, кінці фраз іноді римуються. Ритм, як правило, відповідає настрою героїв або ж підготовлює характер оповіді. Наприклад, “Чудовий був маєток: звір в горах, лоза на пагорбах, стада на лугах, і море, що набігало на берег, плюскотіло на м’якому піску” (1). Або ж: “До Хлої Дафніс помчав, не пивши, не ївши, швидше, ніж думка летить.
Застав він її за роботою, за працею: доїла овець вона і робила сир. їй повідомив він звістку про весілля й опісля, вже не криючись, цілував її як дружину” (33).
Українською мовою роман давньогрецького письменника переклали В. Державин і В. Маслюк.
2. Буколіка (від грец. βουκολικόζ — пасторальний, сільський) — віршові або прозаїчні твори, в яких оспівується тихе, спокійне й щасливе життя жителів переважно сільської місцевості, зображуваних на фоні прекрасних картин природи.
Витоки буколічної поезії вбачають у народних піснях сицилійських пастухів про кохання та смерть напівлегендар-ного пастуха Дафніса. Як жанр буколіка оформлюється в літературі давньої Греції у творчості поета Феокріта (III ст. до н. є.) та його продовжувачів — грецьких поетів Мосха та Біона (II ст. до н. є.), римських — Кальпурнія (І ст. н. є.), Немесіана (III ст. н. є.), Лонга (III ст. н. є., роман „Дафніс і Хлоя”). Вершиною жанру вважається твір давньоримського поета Вергілія (І ст. до н. є.) „Буколіки” (десять написаних гекзаметром еклог, в яких оспівується ідеалізована країна Аркадія). Зародження та ідейні особливості буколічної поезії часто пов'язують з епохою стрімкого заселення давніми греками міст; поява віршів буколічного змісту стала немовби виразом ностальгічних спогадів і жалів за перевагами спокійної та щасливої атмосфери сільського життя.
Дафніс і Хлоя (грец. ДЬцнйт кбй Чльз) - один з п'яти канонічних грецьких романів. Написаний Лонгом близько II століття. Про автора «Дафніса і Хлої» (так само як і про решту авторів античних романів) не збереглося жодних відомостей. Датування роману дана вченими виключно виходячи з мовних особливостей тексту.
«Дафніс і Хлоя» є єдиним зразком давньогрецького пасторального роману: в творах цього жанру все події, так само як і переживання героїв, розгортаються на тлі описів природи, пройнятих штучністю і великою кількістю літературних ремінісценцій. Використовуючи поетичний жанр ідилії з її кілька манірними описами природи, Лонг виводить пастухів як ідеалізованих героїв.
Повість написана ритмічною прозою з регулярними віршованими вставками, що виникають спонтанним чином в найбільш поетичних фрагментах тексту.
У «Дафніс і Хлое», на відміну від інших античних романів, авантюрний елемент не грає головної ролі.
Забутий в Середні століття, цей роман був знову опублікований лише в епоху Ренесансу, ставши родоначальником ренесансного пасторального роману (Якопо Саннадзаро, Хорхе Монтемайор, Філіп Сідні, Мігель де Сервантес, Оноре д'юрфе).
Сюжет роману ліг в основу опери ж.б. Буамортье «Дафніс і Хлоя», балету Моріса Равеля «Дафніс і Хлоя», новели для фортепіано Миколи Метнера «Дафніс і Хлоя».
3. Із плином часу роман «Дафніс і Хлоя» отримував дуже суперечливі оцінки: від докорів у надмірній «солодкості» стилю до захоплених відгуків. Показовою тут є думка Й.Гете: «Твір Лонґа свідчить про високий ступінь культури і мистецтва… І скільки смаку, яка досконалість і тонкість вражень».
Давньоримський роман - жанр давньоримсько літератури в рамках якого умовно об'єднують найрізноманітніші твори часів античних авторів. У Римі, особливо починаючи з 2 ст. н.е., процвітав жанр романтичної прози. У ній розповідалося про закоханих, які після довгих примх долі знаходили щастя в подружньому житті. «Сатирикон» (бл. 60 р н.е.), що оповідає про вдачі римського суспільства. Історію літератури неймовірно уявити без роману «Метаморфози» ( «Золотий осел») Апулея (2 в. Н.е.), який розповідає про пригоди Луція, зверненого в осла, але, врешті-решт, врятованого богинею Ізідою. Романи, створені авторами Стародавнього Риму, на перший погляд схожі з давньогрецькими, але відрізняються більшою масштабністю, а часом і лякаючою відвертістю.
4. Гай Петроній Арбітр — автор давньоримського роману «Сатирикон», зазвичай ототожнюється з сенатором Петронієм, про якого писав Тацит. Ім'я Петроній Арбітр названо у всіх манускриптах роману. Його підтверджують пізніші посилання та відгуки, у яких, без сумніву, мова йде про автора «Сатирикону»
Жанр
Незважаючи на прийняте позначення, питання про жанр «Сатирикону» залишається дискусійним, оскільки застосування до «Сатирикон» терміна «роман» умовно навіть в його античному розумінні. За формою - це суміш віршів і прози , за сюжетом — своєрідний авантюрно-сатиричний роман, який пародіює грецький любовний роман.
Зміст
Те, що дійшло до нас від «Сатирикону», являє собою ряд мало пов'язаних між собою епызодів, що розповідають про поневіряння і пригоди компанії трьох молодих людей без певних занять і з сумнівним минулим. Ці люди, отримавши освіту, але не маючи ні грошей, ні твердих моральних устоїв, ведуть паразитичний спосіб життя. Гнані випадком, вони поневіряються по світах, видивляючись, де можна поживитися за чужий рахунок. Поневіряльне життя, сварки і примирення, зустрічі і розставання складають сюжетну канву твору, що оголює виворіт побуту нижчих верств римського суспільства. Місце дії часто змінюється; у збережених уривках пригоди героїв відбуваються на півдні Італії. Збережені глави «Сатирикону» за змістом можна розділити на три великі частини, кожна з яких включає в себе по кілька епізодів.
Незбережені глави
За збереженими главами «Сатирикону» розкидані натяки на ті факти і події, які відбувалися в попередніх 14 книгах. Це перш за все натяки на злочини Енколпія. Крім того, з різних місць «Сатирикону» випливає, що у втрачених частинах роману повинна була бути ціла серія любовних пригод Енколпія — з Аскілтом, з лихом і Геділой, з Дорідой; потім знайомство з Гітоном, з Агамемноном, зустрічі з Трифену, її пристрасть до Гитонья. В одному з фрагментів, збережених пізнішими граматиками і схоліастами (їх близько 30), дія відбувається в Массилії. В іншому фрагменті фігурує адвокат Евскіон, мабуть, грав якусь значну роль.
Перша частина
Події, що сталися з головними героями до того, як вони потрапили на бенкет до Трімалхіона. Вона починається з мови Енколпія, яку той вимовляє в школі ритора Агамемнона. Потім сварка між Енколпіем і Аскілтом через підступного Гитонья. Потім Енколпій з Аскілтом на ринку намагаються збути з рук невідомо як потрапив до них у руки багатий плащ і дістати свою стару рвану туніку, в якій зашитий гаманець із золотом. Завершує першу частину сцена оргії в готелі за участю жриці Пріапа Квартілли.
Друга частина
Глави, присвячені опису «Бенкету Трімалхіона» (лат. Cena Trimalchionis). «Бенкет Трімалхіона» має самостійну цінність: порівняно з іншими частинами «Сатирикону» він добре зберігся і відрізняється композиційною завершеністю, внаслідок чого не раз видавався окремо. Він займає 51 главу зі 141 збережених. Тим не менше для розвитку сюжету весь цей епізод не має значення: Енколпій і Аскілт є тільки свідками того, що відбувається там.. «Бенкет» близький також жанру міма: дві з трьох віршованих вставок імітують, а можливо, і прямо цитують мімографа Публілія Сира, ім'я якого тут згадується. У цю частину вставлений розповідь одного з гостей про вовка-перевертня (LXI-LXII), перше в світовій літературі опис цього персонажа.
Третя частина
Події, що сталися з героями після бенкету. Епізоди цієї частини носять типово романний характер. Перша сцена після бенкету — чергова сварка Енколпія з Аскілтом через Гитонья — виглядає пародією на суд царя Соломона. Супротивники, взявшись за меч, вирішують добути свою частку мечем. Однак, зворушені благанням Гитонія, вони погоджуються закінчити справу миром, і Аскілт пропонує Гитонія самому вибрати собі «брата». Гитонія обирає Аскілта. Розпачу Енколпія немає межі.
У тузі і образі Енколпій забрідає в місцеву пінанкотеку (цю сцену зіставляють зазвичай з початком роману Ахілла Татія «Левкіппа і Клітофонт»), де зустрічає Евмолп. Зупинившись перед картиною про загибель Трої, він декламує поему на цей сюжет. Зібралася публіка нагороджує поета каменями. Взявши з Евмолп слово більше не декламувати, Енколпій йде з ним обідати. Далі слід повернення Гитонія, фарсові сцени зі спробою до самогубства — спочатку Енколпія, потім і Гитонія, в яких знаряддям служить свідомо тупа бритва, скандал і бійка на заїжджому дворі, прихід Аскілта, що розшукує Гитонья.
Щоб позбавитися від переслідувань Аскілта, Енколпій приймає пропозицію Евмолп і разом з Гітоном сходить на корабель, що пливе в Тарент. На кораблі з'ясовується, що він належить багатим тарентінцам — Ліхуа і Трифену, з якими у Енколпія з Гітоном давня ворожнеча. Перебравши всі способи порятунку, втікачі вирішують змінити зовнішність — поголити голови і брови і поставити на своїх лобах знаки таврованих рабів. Однак за допомогою явився Трифену уві сні Пріапа обман розкрито, і лихий обрушується на них у страшному гніві. Починається бійка, в якій беруть участь всі пливуть на кораблі. Бійка кінчається перемир'ям з ініціативи Тріфу. Евмолп становить мирний договір.
Наступний епізод — буря на морі і корабельну аварію. Енколпія, Гитонья і Евмолп рятують з'явилися на човнах рибалки.
Дія останніх зі збережених частин роману відбувається в місті Кротоні про який якийсь хуторянин, що зустрівся нашим подорожнім, говорить, що «це найдавніший, колись перше місто Італії». Він пояснює, що головне заняття жителів міста — гонитва за спадок. Зрозумівши з цієї промови, яким способом можна поживитися в цьому місті, Евмолп вирішує видати себе за багатія з Африки, потерпілого аварію корабля і втратив єдиного сина — спадкоємця, а Енколпія з Гітоном — за своїх слуг.
Бродягам блискуче вдається задумана Евмолп містифікація — їх оточує натовп шукачів спадщин. Евмолп впивається удачею, а Енколпій побоюється викриття і весь час чекає, що «знову доведеться тікати і знову впасти в жебрацтво». Центральний епізод цієї частини роману — любовна пригода Енколпія, який прийняв ім'я Поліен, з Кротонского красунею Кіркеей. У самий розпал їх любовних відносин Пріап позбавляє Енколпія чоловічої сили. Сподіваючись вилікуватися, він вдається до послуг старої чаклунки просів і жриці Пріапа Енотеі. Зрештою Енколпій тікає від них, так і не вилікувавшись.
В останніх епізодах роману розказано про спробу однієї з перших дам міста, Філом, нав'язати Евмолп, якого вона вважає багачем, своїх дітей — сина і доньку, і про чергову оргії, цього разу вже за участю великодосвідчених діток Філом, під час якої Енколпій зціляється .
Рукопис обривається на тому, що Евмолп вирішує в останній раз перед тим, як покинути Кротону, познущатися над кротонцев. Він складає заповіт, де говориться, що його спадок отримає той, хто погодиться публічно з'їсти його труп.
Вставні новели
У третю частину вставлені дві новели, які отримали умовні назви «Новела про поступливість хлопчика» і «Ефеський матрона»; обидві звучать з вуст Евмолп. Першу він розповідає в Пінакотеке в розраду Енколпію, згорьованих про зраду Гитонья. Другу — матросам на кораблі під час трапези на честь укладеного перемир'я. Згодом (починаючи з Середніх століть) вона неодноразово перероблялася.
5. ніщо не викликає у Петронія негативного ставлення. Він в такій мірі не показує неприязні до героям, заплямованим всевозложнимі пороками і злочинами, що вчені згодні бачити в багатьох з них (особливо охоче в Евмолпом, Енколпій і Агамемноні) виразників особистих поглядів і симпатій автора.
Тут ми підходимо до складного питання інтерпретації роману. Його розуміння надзвичайно ускладнюється відсутністю позитивних персонажів, в чиїх словах можна було б почути голос автора; форма оповіді майже позбавляє Петронія можливості і підстав говорити від свого обличчя (адже роман - це особистий розповідь Енколпія); перешкодою є також неможливість визначити місце дійшли до нас частин в контексті цілого.
Правда, як виняток вставні вірші, які супроводжують розповідь, коментують дію від автора, виявляючи погляди самого Петронія. Вони характерні для періоду громадського розкладання I століття нашої ери: Петроп ні в що не вірить і на все дивиться похмуро (за гроші можна купити і суддю і друга); добрі почуття - тільки комедія, яку розігрують, поки це вигідно; мистецтво переживає занепад і т. п.
Велике місце відведено в романі естетичним питань, порушені область живопису, риторики, епічної поезії. Але і тут було б необережно завжди ототожнювати міркують на ці теми героїв з автором. Так, Евмолп в своїй поемі «Про громадянську війну» вводить в дію богів, тобто користується традиційним міфологічним апаратом, від якого відмовився сучасник Петроп епічний поет Лукан. Однак ми не можемо сказати з упевненістю, полемізує чи Петроній з Луканом або тільки висміює авторів поширеного в той час классіцістского епосу, пародією на який є вірші Евмолпом.
Настільки ж судження щодо філософських симпатій Петронія. У романі найбільше свідчень інтересу до Епікура: зустрічаються ремінісценції з Епікура, з філософів його напрямки та схвальні відгуки про нього, але всі вони зазвичай вимовляються дійовою особою роману. Тільки одного разу Петроній, захищаючи свою книгу від нападок моралістів (як він каже, Катон), виправдовує її вільне зміст панує в світі законом любові і кінчає посиланням на Епікура .
Скептико-іронічна позиція автора послужила причиною зсуву масштабів і зрівняла між собою високу і нице, смішне і серйозне. Тому в романі комічні сцени несподівано змінюються філософськими і літературними міркуваннями, майданна лайка є сусідами з поезією, а юридичний документ - з вільної жартом. Строкатість створюють і численні вставні новели, фантастичні, іронічні і побутові, з яких найбільшу популярність придбала в новий час новела про ефесськой матрони.
6.Луцій Апулей (бл. 125 – бл. 180 р.) – один з найвідоміших римських письменників, філософ, юрист. Апулею належало чимало різноманітних праць, серед них поетичні твори, зокрема гімни й панегірики, нариси з історії Риму, численні промови, наукові трактати з медицини, сільського господарства, математики, рибальства, астрономії, музики, художні романи тощо. З цього значного творчого здобутку повністю збереглися лише«Апологія, або Промова на захист самого себе від обвинувачення в магії» (103 розділи) і роман «Метаморфози, або Золотий осел» (11 книг), а також уривки промов «Флориди» («Квітник»), три філософські трактати.
Роман «Метаморфози»написаний в останній період життя Апулея. Він мав і другу назву –«Осел», епітет «золотий» (тобто «чудовий», «прекрасний») був доданий захопленими читачами. До нас дійшов ще один роман з тим самим сюжетом–«Лукій, або осел», що приписувався Лукіану. Мабуть, обидва варіанти мали спільне джерело.
Роман Апулея розповідає від першої особи про пригоди грецького юнака Луція, який, покохавши дівчину Фотіду, служницю чаклунки Памфіли, просить її допомогти йому перетворитися на пугача. Але випадково Фотіда принесла йому іншу мазь, і замість пугача Луцій перетворився навіслюка.Перед цим дівчина попередила його, що повернути людську подобуйому допоможуть свіжі троянди, які Луцій повинен з'їсти. Проте цією нагодою юнакові пощастило скористатися лише через рік. А з моменту перевтілення у тварину почалися його неймовірні пригоди, і кожна з них загрожувала жорстокою смертю. Лише в середині останньої книги, після втручання в його долю богині Ізіди, яка поєднала в собі риси різних богинь–Церери, Прозерпіни, Селени, Юнони та ін. під час час улаштованої на її честь маніфестації Луцій з'їдає трояндовий вінок і повертає собі подобу людини. До кінця свого життя він стає палким прихильником культу Ізіди та Озіріса.
Головне місце в романі відведено розповідям про чаклунство, таємні дії чарівниць. Уже в зав'язці твору Луцій чує про безжалісні злочини відьми Мерої, про долю нещасного Телефрона, який через підступи чародійок втратив ніс та вуха. А потім і самому герою довелося пережитинизкустрашних пригод. Після перетворення на осла його становище взагалі стає жахливим. Луцієві не щастить: він потрапляє до рук здебільшого негідних людей–розбійників, злого хлопчиська, безчесних і розбещених священнослужителів, прихильників сирійської богині Кібели, жадібного й жорстокого млинаря, брутального вояка-легіонера та ін. Луція-осла безперервно б'ють, морять голодом, карають і навіть намагаються оскопити, він ледве рятується від зграї вовків, а потім оскаженілих собак і в кінці стає прилюдним посміховиськом укупі з бідолашною жінкою. Проте всі ці нещастя не можуть вгамувати природженої допитливості героя. Як він сам неодноразово підкреслює, «люди, незважаючи на мою присутність, вільно говорили і діяли», тобтоподобавіслюка дає можливість стати об'єктивним свідком усіх неподобств, що кояться навкруги, проникнути в потаємні причини вчинків людей.
Луцій щиро співчуває всім обдуренимпростакам, скривдженим людям. Виконуючи тяжку роботу на млині, Луцій-осел бачить безправне становище рабів, які майже втратили людську подобу. У моральному плані Апулей підкреслює в рабах лише негативні якості–лінощі, боягузливість, злодійкуватість і зрадливість. Навіть «відомий своєю відданістю раб Мірмекс» за кілька золотих монет зраджує свого господаря і стає звідником його дружини з коханцем.
З надзвичайною уїдливістю Апулей викриває негідний спосіб життя розбещених жерців Кібели, яких селяни виганяють зі своєї місцевості. В інших книгах і розділах автор з іронією наводить безліч дрібних даних і фактів про життя провінційних міст і селищ, але ніде він не досягає такого сарказму, як у розділах про цих огидних святенників. Можливо, відраза Апулея до них пояснювалася тим, що сам він ревно шанував єгипетських богів, популярність яких у Римській імперії дуже зросла. Проте напевно говорити про релігійні погляди письменника досить складно через їхню суперечливість. Про тих самих єгипетських богів, Озіріса та Ізіду, яким він заприсягся присвятити все життя, у фіналі Апулей уже говорить з іронією: їхні жерці тричі примушують героя проходити обряд посвячення, що коштувало йому великих грошей.
У романі Апулея постають різноманітні представники майже всіх верств римського суспільства, описані, як правило, з неприхованою іронією чи гумором, хоч інколи оповідь набуває справжнього драматизму. Взагалі автор дуже часто використовує в романі свій найулюбленіший прийом – іронію, але іронію доброзичливу, позбавлену злостивої сатиричності. Він весело сміється з окремих міфологічних уявлень, персонажів-простаків і таких самих простих богів, до яких особливої пошани не відчуває. Саме в такому плані зображені стосунки богів на Олімпі, де Юпітер скаржиться на витівки Купідона або віддає наказ негайно скликати раду богів під загрозою величезного «штрафу в 10 тисяч нумів».
Особливої сили пародійна майстерність автора набирає у промовах самих героїв, які (а вони часто неосвічені) вдаються до пафосу й усіх засобів високого ораторського мистецтва. Роблячи таких людей майстрами промови, Апулей досягає великого комічного ефекту.
У композиційному плані роман «Метаморфози» досить складний. Окрім численних фольклорних і новелістичних сюжетів, що безпосередньо вплітаються в його канву, у твір вміщено також 12 окремих оповідей-новел, кожну з яких розповідає один з епізодичних персонажів. Більшість із них становлять еротично-авантюрні історії якихось осіб. Це оповідь про дракона, який пожирає одного з супутників,новела про трьох шляхетних юнаків, про ремісника, його дружину, коханця і діжку; оповідь про коханця, який сховався під корзиною і виказав себе чханням тощо.
Особливе місце серед цих історій належить чудовій міфічній казці про Амура і Псіхею.Вона виникла в Елладі приблизно в VI-V ст. до н. е. й розповідала лише про самий факт незвичайного кохання смертної дівчини і бога. Апулей ускладнив основну любовну лінію, увівши інтригу зі злобливими й заздрісними сестрами, які вирішили згубити Псіхею і були покарані, а сама героїня зазнала переслідувань Венери і врешті була винагороджена за вірне кохання. Юпітер припинив ворожнечу між ними, Псіхея стає безсмертною богинею, й усі боги визнають її дружиною Амура. Однією з особливостей цієї казкової історії стало незвичне зображення богів, зокрема підкреслено їхні земні стосунки, поведінка й почуття, не говорячи вже про звеличення самого всепереможного кохання.
Роман Апулея написаний своєрідним стилем, у якому примхливо переплітаються реальне життя і фантастика, віра в божества і чорнокнижництво, мораль задоволеної життям людини і критика окремих його вад. Відповідно й мова письменника надзвичайно барвиста та різноманітна. Там, де він описує «правду життя», побут і вчинки представників нижчих верств, звучить простонародна мова, що в інших випадках замінюється мовою високоосвіченого оратора, стає вишуканою, патетичною та навіть манірною. В ній багато синонімів, часом надмірного багатослів'я, що затемнює зміст і робить його інколи важким для розуміння, архаїчних слів і виразів, грецьких запозичень, неологізмів, народних вульгаризмів, приказок і афоризмів, прийомів красномовства, гри слів тощо. Часом мова Апулея починає звучати віршами в прозі, стає мелодійною й витонченою. Все це засвідчує надзвичайну майстерність Апулея-стиліста, його глибоке знання законів художнього слова. Цей оригінальний тип романної моделі зберігається і розвивається далі в новій літературі.
7.Метаморфоза означає єдність світу, де все позначене ділами людини, її розумом, усе нагадує про неї: і крик птаха, і шум моря, і блиск зорі, і контури дерева, засвідчуючи глибинний зв'язок людини зі світом природи. Корені метаморфози сягають у сферу анімістичних уявлень, невід’ємних від одухотворення природи й віри у магічну силу живого слова. За Овідієм перевтілення – особливий стан, не смерть і не життя, а щось середнє між ними, з непомітною межею переходу інколи значно гірше, ніж смерть, приреченість та закам’янілість. Так Ніоба, побачивши своїх дітей мертвими, стає каменем, але біль триває у камені – він спливає сльозами
Метаморфоза не тільки дивує, захоплюючи своєю загадковістю та невизначеністю, вона сповнює світ серпанковим смутком, подібним до вечірніх сутінків, бо скрізь: у струмку, в дереві, у квітці – перебуває чиясь душа. Цей смуток бринить навіть у морських обріях, де наяди стають скалами, а серед моря видніється острів, що був колись прекрасною дівчиною, покараною за кохання: Там он на овиді, глянь, там мріє ще острів. Любий мені Островом посеред хвиль, перевтілена вже застигає Метаморфоза – це перш за все перехід однієї форми матерії в іншу. Коли Циклоп кинув каменем в Атіса, то з каменя потекла пурпурова кров, яка посвітліла від води, а згодом із тріщини в камені почала рости зелена очеретина («Метаморфози», ХІІІ, 887-892). Згадаймо Шевченка у «Гайдамаках»: Де кров текла козацькая, Трава зеленіє. Засобом метаморфози Овідій намагався осмислити навколишність, докопатися до істини, конкретизувати геніальний здогад давніх греків про те, що все на світі плинне, одночасно залишаючись незмінним, єдиним та цілісним з переходом від однієї форми матері в іншу. Метаморфоза – це постійний рух, зовнішній та внутрішній. У стрімкому бігу стає блискучим лавром осяйна Дафна, «прудкіша від вітру» Рвуться у неозору далечінь небес необачні Фаетон та Ікар. Стрімко падаючи додолу, Фаетон залишає за собою «вогняний слід», як зоря на погідному нічному небі .У картинах всесвітнього потопу вражає образ дощового крилатого вітру Нота, що «вилітає на вогких крилах» .Це приклади зовнішнього руху. Перевтілення передає та зафіксовує і внутрішній душевний порив, що супроводжується сильною емоційною напругою. Поет-психолог пильно приглядається до виразу людського обличчя, зазирає в душу людини, в якій «так багато глупої ночі»– «великої годувальниці турбот» передає напружену боротьбу протилежних почуттів.
8. «Метаморфози» Апулея були широко читані в пізній античності і ранньому Середньовіччі. Відома висока оцінка книги Блаженним Августином (уродженцем Північної Африки, подібно до автора роману), який також повідомляє про її другу назву — «Золотий осел» (див. «Про град Божий», XVIII, 18); епітет «золотий», мабуть, вказував на захоплення читачів. Про твір Апулея також писали Лактанцій та Фульгенцій; розвивалася алегорична інтерпретація оповіді про Амура і Психею і всієї книги в цілому як мандрів людської душі в пошуках бога.
Новий сплеск інтересу до роману починається в епоху Відродження, з'являються перші видання «Золотого осла». В XVI-XVIII століттях книга була перекладена на основні європейські мови. Метаморфози» вплинули на розвиток новоєвропейського роману в цілому і на творчість таких письменників, як Боккаччо, Рабле, Сервантес, Кеведо, Вольтер, Дефо, та багато інших.