Виконала студентка заочної форми здобуття освіти другого магістерського рівня (І курсу)
психолого –педагогічного факультету
016.01Логопедія (спеціальна освіта) група СО-52
Оксана ГРИЦЕНКО
ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 3
ТЕМА: ТЕХНОЛОГІЇ РОЗВИВАЛЬНОГО НАВЧАННЯ. ТЕХНОЛОГІЇ КОРЕКЦІЙНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ ІЗ ПОРУШЕННЯМИ ОПОРНО- РУХОВОГО АПАРАТУ І РОЗЛАДАМИ АУТИСТИЧНОГО СПЕКТРУ.
МЕТА: сформувати у студентів основні уявлення про основні технології розвивального навчання та технології корекційної роботи з дітьми із порушеннями опорно- рухового апарату і розладами аутистичного спектру.
ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ (дати відповідь на всі теоретичні питання):
Історико-педагогічні засади проблеми розвитку. Технологія розвивального навчання Л. Занкова.
Проблема розвитку існує з тих пір, як людство почало усвідомлено спрямовувати свої зусилля на підготовку дітей до виживання. Про це свідчать археологічні знахідки та елементи минулого в сучасних мовах, у житті та звичаях різних народів, ігри для розвитку кмітливості, загадки, розваги, головоломки, які дійшли до нас із глибин століть. З появою писемності подібні свідчення набули системного характеру. Одним із перших реалізував у процесі навчання ідею розвитку давньокитайський мислитель Конфуцій (прибл. 551— 479 до н. є.), прізвище якого означає «учитель Кун». У його школі навчання проводилось у формі вільних бесід, спільних роздумів, дискусій. Для Конфуція головним було не озброєння учнів конкретними знаннями, а їх ґрунтовний загальний розвиток, моральне і духовне піднесення. Його ідеї у різні часи розвивали давньогрецькі мислителі Сократ (прибл. 470—399 до н. є.), Демокріт (прибл. 470 (460) — прибл. 380 (370) до н. є.), давньоримський філософ Квінтіліан (прибл. 35 — прибл. 96), італійський педагог-гуманіст Вітторіно да Фельтре (1378—1446), французький філософ, письменник Мішель де Монтень (1533—1592), Я.-А. Комен-ський, Ж.-Ж. Руссо.
Термін «розвивальне навчання» наприкінці XVIII ст. запровадив Й.-Г. Песталоцці, чиї ідеї про розвиток здібностей дітей К. Ушинський назвав відкриттям значнішим, ніж відкриття Америки. А сам Й.-Г. Песталоцці розвиток вважав «всезагальною потребою всього людства» . У шкільному навчанні це завдання, на його думку, повинно розв'язуватися у процесі викладання всіх предметів. Особливо цінними у педагогічній спадщині Песталоцці є ідея розвитку дітей у процесі навчання через принцип природовідповідності і своєрідне тлумачення природи задатків.
Безпосередньо стимулювала формування цілісної теорії розвивального навчання висловлена на початку 30-х років XX ст. Л. Виготським ідея про можливість і доцільність навчання, орієнтованого на розвиток дитини як на безпосередню головну мету. За його переконаннями, оцінювати рівень розвитку дитини потрібно не лише за тим, що вона робить самостійно (актуальний рівень розвитку), а й за тим, що вона може робити з допомогою дорослого (зона найближчого розвитку). Водночас Л. Виготський не заперечував необхідності засвоєння знань, умінь і навичок, однак їх він вважав не кінцевою метою навчання, а лише засобом розвитку учнів.
Рівень актуального розвитку дитини засвідчують сформовані в неї психічні процеси. Це означає, що за її актуальним розвитком можна судити про завершені цикли розвитку. Однак метою освіти є перспективний розвиток дитини, тому розвивальна освіта, крім досягнутих результатів розвитку, використовує процеси, що перебувають на стадії становлення. В дитячому садку, початковій школі дитину вчать нового, просуваючи її в розвитку, даючи їй змогу зробити більше, ніж вона може.
Дитина може наслідувати тільки те, що перебуває у зоні її інтелектуальних можливостей. З допомогою дорослого, на думку Виготського, вона може виконувати не будь-які дії, а лише ті, до яких певною мірою готова: «Що дитина вміє робити сьогодні у співробітництві (з дорослим), вона зможе зробити завтра самостійно... Лише те навчання в дитячому віці добре, яке забігає поперед розвитку й веде його за собою. Але навчати дитину можна лише тому, чому вона вже здатна навчатися... Можливості навчання визначаються зоною її найближчого розвитку». На цій підставі він робить висновок: «Педагогіка повинна орієнтуватися не на вчорашній, а на завтрашній день дитячого розвитку. Тільки тоді вона зможе в процесі навчання викликати до життя ті процеси розвитку, які поки що перебувають у зоні найближчого розвитку».
Ці міркування Л. Виготського щодо організації навчально-виховного процесу пізніше набули конкретизації, уточнення та поглиблення.
Однією з перших спроб практичної реалізації ідеї розвивального навчання було обґрунтування розвитку як провідного критерію оцінювання роботи школи, дослідноекспериментальне дослідження об'єктивних педагогічних закономірностей у співвідношенні навчання та розвитку. Пізнання цих закономірностей розглядалось як крок до утвердження нової дидактичної системи, що мала забезпечити значно вищі, ніж масова, зокрема найпередовіша, педагогічна практика, результати навчання і на цій основі досягти оптимального рівня загального розвитку школярів.
Прагнучи сформувати дидактичну систему, яка забезпечила б найвищу ефективність навчання, що є передумовою загального розвитку учнів, Л. Занков обґрунтував основні дидактичні принципи розвивального навчання, суттєво відмінні від принципів традиційної дидактики (наочності, свідомості, систематичності тощо), спрямованих на успішне навчання, тобто засвоєння учнями знань, умінь, навичок. Нова система принципів зорієнтована на досягнення оптимального рівня загального розвитку школярів, що, безперечно, пов'язано і з належною успішністю у навчанні.
1.Принцип навчання на високому рівні складності. Цей принцип є провідним у технології розвивального навчання і характеризується, на думку Л. Занкова, не тим, що перевищує «середню норму» складності, а насамперед тим, що розкриває духовні сили дитини, дає їм простір і спрямування. Йдеться про складність, пов'язану з пізнанням суті явищ, які вивчаються, залежностей між ними, із справжнім залученням дітей до цінностей науки й культури. Засвоєні знання, стаючи надбанням школяра, забезпечують перехід на вищий ступінь розвитку.
2.Принцип навчання швидким темпом. Він органічно пов'язаний із попереднім і передбачає відмову від одноманітного повторення пройденого матеріалу. Суть його полягає в тому, щоб діти безперервно збагачували свій розум різноманітним змістом, який створює сприятливі умови для глибшого осмислення набутих знань. Однак не варто вдаватися до поспішності в навчальній роботі і збільшувати кількість завдань для школярів.
3.Принцип провідної ролі теоретичних знань. Він орієнтує на зосередження уваги не на всіх складностях, а на пов'язаних із теоретичним осмисленням явищ, виявленням їх внутрішніх суттєвих зв'язків. Головним у навчальному процесі є розмежування різних ознак об'єктів і явищ, що вивчаються. Здійснюється воно в межах принципу системності й цілісності, згідно з яким кожний елемент засвоюється у зв'язку з іншим і всередині певного цілого. У формуванні понять, способів мислення, діяльності домінує індуктивний шлях, який передбачає перехід від спостереження одиничних фактів і явищ до встановлення загальних закономірностей, правил, законів. Особливу роль відіграє процес порівняння, яке дає змогу з'ясувати подібність і відмінність явищ і речей, "диференціювати їх властивості, відношення. Значна увага при цьому приділяється розвитку аналізуючого спостереження, здатності до виокремлення різних аспектів і властивостей явищ, їх чіткому мовленнєвому вираженню.
4.Принцип усвідомлення школярами процесу учіння. Цей принцип випливає із загальноприйнятого дидактичного принципу свідомості і передбачає усвідомлення учнями способів дій і операцій, за допомогою яких відбувається процес учіння, що є передумовою розуміння навчального матеріалу, вміння застосовувати теоретичні знання на практиці, оволодіння мислительними операціями (порівняння, синтез, узагальнення), а також позитивного ставлення школярів до навчальної праці.
5.Принцип цілеспрямованої і систематичної роботи з розвитку всіх учнів. Зосереджений він на подоланні неуспішності окремих учнів, посиленій увазі до їх загального психічного розвитку. Йдеться про виявлення і корекцію тих аспектів психічного розвитку, відставання яких було основною причиною неуспішності. За традиційної методики для подолання неуспішності слабких учнів використовують багато тренувальних вправ, однак це не сприяє розвитку дітей, а спричинює ще більше відставання, оскільки вони потребують систематичної роботи, спрямованої на їх розвиток.
Технологія особистісно-розвивального навчання Ельконіна — Давидова.
Д. Ельконін, розвиваючи ідеї свого вчителя Л. Виготського, досліджував широке коло проблем дитячої та педагогічної психології. Центральною проблемою його досліджень була природа дитинства й глибинні закони психічного розвитку дитини. Спираючись на поняття «провідна діяльність», обґрунтоване ним спільно з О. Леонтьєвим, Ельконін створив розгорнуту періодизацію психічного розвитку в дитячому віці, описав усі основні типи провідної діяльності дитини від народження до 17 років. Він є автором теорії ігрової та навчальної діяльності, ефективної технології навчання дітей на основі звукового аналізу слова
У результаті багаторічних експериментальних досліджень В. Давидов обґрунтував способи відбору змісту навчання в початковій школі, які враховують особливості та структуру навчальної діяльності й забезпечують формування в учнів теоретичного мислення.
Наприкінці 80-х років XX ст. було розроблено й опубліковано програми розвивального навчання для 1—5 класів, видано підручники та методичні посібники, що мало забезпечити інтенсивну практичну реалізацію цієї концепції.
Цілеспрямовану навчальну діяльність характеризують такі особливості:
1. Особлива форма активності дитини, спрямована на зміну себе як суб'єкта учіння. Така діяльність орієнтована не на здобуття матеріальних або інших результатів, а безпосередньо на розвиток учнів.
Видатний російський психолог Сергій Рубінштейн (1889—1960) виокремив два види (способи) научіння і два види діяльності, в результаті яких людина оволодіває новими знаннями і вміннями. Перший зорієнтований на оволодіння знаннями і вміннями як на пряму мету, а другий забезпечує аналогічний результат через досягнення інших цілей. Учіння в цьому разі є не самостійною діяльністю, а процесом, що здійснюється як компонент і результат діяльності, до якої він включений. На завершальному етапі ефективне, за його твердженням, поєднання обох способів.
Учні початкових класів у процесі учіння беруть участь у цілеспрямованій навчальній діяльності та інших видах діяльності (ігровій, трудовій), зорієнтованих на досягнення зовсім інших цілей (виготовлення якоїсь речі, деталі, розв'язання задачі тощо). Оволодіння знаннями і вміннями при цьому є побічним результатом їх діяльності. Найефективнішим щодо успішності й особливо в психічному розвитку школярів є перший спосіб учіння (цілеспрямована навчальна діяльність). Згідно з теорією Ельконіна—Давидова, він має бути провідним, основним у процесі оволодіння новими знаннями. Це означає, що мотиви навчальної діяльності (навчально-пізнавальні) мають бути домінуючими, головними у мотивації учіння школярів.
2. Головним змістом навчання повинні бути загальні способи дій щодо розв'язання різноманітних завдань, які спрямовували б діяльність учнів на оволодіння цими способами. Як відомо, однією з найхарактерніших ознак сформованості в учнів цілеспрямованої навчальної діяльності є розрізнення ними конкретного результату своїх дій і загального способу, завдяки якому вони його досягли.
3. Необхідність з'ясування у процесі цілеспрямованої навчальної діяльності походження понять і позначуваних ними дій, підтвердження необхідності цих понять і дій для теоретичного пізнання відповідної галузі знань, а також теоретичних засад дій, що засвоюються. Без цього неможливе свідоме і самостійне засвоєння учнями нових понять. Це означає, що у процесі навчання знання не повинні даватися в «готовому вигляді», а вивчення нового поняття, розділу, теми має починатися з мотивації, тобто з роз'яснення, для чого і чому необхідно вивчати певний розділ, тему.
4. Організація навчання від абстрактно-загального до конкретно-окремого. Цим розвивальне навчання принципово відрізняється від традиційної дидактики, яка спрямовує пізнавальний процес від окремого до загального.
5. Науково-теоретичний характер цілеспрямованої навчальної діяльності. У процесі досліджень було доведено можливість формування у дітей дошкільного віку елементів теоретичного мислення. Тому основний зміст навчання повинен бути орієнтований на наукові, а не емпіричні знання. Його необхідно спрямувати на формування в учнів науково-теоретичного стилю мислення. Цю гіпотезу згодом підтвердили експериментально: в учнів, які навчалися за цією методикою, було виявлено значно вищий темп розумового розвитку.
Система розвивального навчання розкриває широкі можливості для розвитку самооцінки учня, допомагає усвідомити себе як суб'єкта, що саморозвивається, самостійно здобуває знання. Навчальна діяльність потребує рефлексії-оцінки того, ким учень був і ким став, яких результатів і завдяки чому досягнув, які труднощі відчуває і як їх долати.
Концепція розвивального навчання Ельконіна — Давидова спрямована передусім на розвиток творчості як основи особистості. Багато її положень підтверджено у процесі експериментів, які тривають і нині.
Концептуальні засади технології раннього навчання М. Зайцева. Особливості змісту педагогічних технологій М. Зайцева.
Російський психолог Микола Олександрович Зайцев розробив унікальну методику навчання читанню і лічби на основі оригінальних кубиків.
Кубики різних розмірів заповнюються відповідним матеріалом, у залежності від складу (дзвінкі - залізячками; глухі - деревинками; "золоті", голосні - мідними монетками). До того ж за визначеними буквами закріплені певні кольори, які допомагають на асоціативному рівні запам'ятати основні правила фонетичного розбору. Основи методики. Навчання спирається на сприйняття (зір, слух, тактильні відчуття, інтуїцію), мислення активну практичну діяльність дитини, розвиває її пізнавальні здібності.
Ціль:"Кубики Зайцева" дозволяють навчити дитину плавному складовому читанню, минаючи етап складового уривчастого читання, значно скорочують час оволодіння читанням цілими словами, закладають основи грамотного письма.
Навчальний пакет містить у собі: кубики, таблиці, аудіокасету і керівництво для батьків. Посібники Зайцева призначені для організації розвиваючого простору для дітей дошкільного і шкільного віку, що дозволяє бажаючим педагогам творчо підходити до готових програм, змісту освіти, способам 0подачі інформації (методам і прийомам); вносити в роботу елементи дослідницької діяльності; кардинально скорочувати час оволодіння навичками рахунку, читання, грамотного письма.
Система стає прищепленням від страхів, щиросердечної бідності, звичної тяги до споживацтва (не тільки матеріального, але і взаємин, культурних цінностей, готових знань), відсутності відповідальності за себе і свій спосіб життя
Технологією раннього навчання М. Зайцева передбачається два напрями свого застосування. По-перше, вона спрямована на опанування грамоти. По-друге – на математичний розвиток дітей. Технологією навчання грамоти пропонується шлях від письма кубиками до читання. Свого часу цей метод запропонувала й розробила М. Монтессорі. Ріднить педагогічну технологію М. Зайцева з цим методом відмова від фонемного принципу навчання читання, замість якого пропонується складовий. М. Зайцев посилається на здобутки М. Монтессорі й у методиці формування елементарних математичних уявлень (математичний посібник "Столик"), умінь виконувати складні математичні операції без перевантаження й виснаження.
Ігрові технології корекційної роботи.
Корекційна робота у спеціальній школі спрямована на соціалізацію дітей, підготовку та адаптацію до сучасного життя, засвоєння соціального досвіду та усвідомлення себе як особистості. Одними з ефективних методів колекційної роботи є ігрові технології, що створюють умови для залучення кожного вихованця до активної пізнавальної діяльності. Виховання в грі здійснюється за допомогою власної діяльності та досвіду учня. Під час гри діти не тільки навчаються самі а й навчають один одного, оцінюють людські якості, вчаться відстоювати свої інтереси та розв'язувати проблеми.
Ігрові технології є однією з унікальних форм навчання, яка дозволяє зробити цікавими і захоплюючими не тільки роботу учнів на творчо-пошуковому рівні, але й буденні кроки з вивчення предметів. Цікавість умовного світу гри робить позитивною, емоційно забарвленою монотонну діяльність із запам'ятовування, повторення, закріплення чи засвоєння інформації, а емоційність ігрового дійства активізує всі психічні процеси і функції дитини. Ігри важливо проводити систематично і цілеспрямовано на кожному занятті, починаючи з елементарних ігрових ситуацій, поступово ускладнюючи і урізноманітнюючи їх у міру нагромадження в учнів знань, вироблення вмінь і навичок, засвоєння правил гри, розвитку пам’яті, виховання кмітливості, самостійності, наполегливості тощо.
Класифікуються дидактичні ігри за декількома принципами:
1. За видом діяльності: фізичні (рухові), інтелектуальні (розумові), трудові, соціальні, психологічні.
2. За характером педагогічного процесу: навчальні, тренувальні, контролюючі, узагальнюючі; пізнавальні, виховні, розвиваючі; репродуктивні, продуктивні, творчі; комунікативні, діагностичні, профорієнтаційні, психотехнічні та інші.
3. За характером ігрової методики: предметні, сюжетні, рольові, ділові, імітаційні, ігри-драматизації.
4. За ігровим середовищем: ігри з предметами і без них, настільні, кімнатні, вуличні, на місцевості, комп'ютерні з ТСО, з різними засобами пересування.
Ігри важливо проводити систематично і цілеспрямовано на кожному занятті, починаючи з елементарних ігрових ситуацій, поступово ускладнюючи і урізноманітнюючи їх у міру нагромадження в учнів знань, вироблення вмінь і навичок, засвоєння правил гри, розвитку пам’яті, виховання кмітливості, самостійності, наполегливості.
Концептуальні засади технологій Г. Домана. Особливості змісту технологій Г. Домана
За переконанням Г. Домана, „основи інтелекту, освіченості людини, життєві перспективи загалом закладаються у перші дитячі роки. Цей період є вирішальним для подальшого життя дитини, і вона вже ніколи не зможе перевершити потенціал, закладений до 5 років”.
На думку Г. Домана, ранній розвиток дитини охоплює два аспекти:
1) загальний розвиток;
2) навчання читання, математики, основ природничих наук, літератури, мистецтва” .
За його переконаннями, у житті дитини найважливішими є два періоди:
1. Від народження до 1 року. У цей період дорослі невиправдано виявляють щодо дитини надмірну опіку, намагаючись утримувати її в теплі, стежачи, щоб вона була чистою і нагодованою, обмежуючи при цьому можливості формування її нервової системи. Натомість дитині необхідно надати майже необмежені можливості для руху і безпосереднього дослідження об'єктів.
2. Від 1 до 5 років. У цей період формується інтелект людини. Тому дорослі повинні намагатися якомога повніше задовольняти потребу дитини у все новому матеріалі для вивчення, „який вона прагне засвоїти у всіх доступних їй формах і особливо у мовній — усній або письмовій. Якщо в цей час дитина навчиться читати, то, - на думку Домана, - „перед нею розкриються двері у скарбницю історії, людської писемності, де зберігаються накопичені віками знання” .
Технологія навчання дітей читання. Вона принципово відрізняється від загальноприйнятої. Називаючи дитину «лінгвістичним генієм», Г. Доман переконаний, що її потрібно вчити читати не за буквами і складами, а відразу словами, оскільки це значно простіше і доступніше для дітей будь-якого віку, починаючи з 6— 8 місяців. Це означає, що дитина може навчитися читати (про себе) раніше, ніж говорити.
Ця технологія придатна і для навчання читання дітей іноземними мовами.
Концептуальні положення технології розвитку творчої особистості Г. Альтшуллера. Особливості змісту технології Г. Альтшуллера.
ТРВЗ – точна наука, яка має і свою галузь дослідження, і свої інструменти. Г.С.Альтшуллер визначає наступні основні завдання своєї методики: «ТРВЗ перетворює вироблення нових технологічних ідей в точну науку, розв’язування винахідницьких завдань – замість пошуків «всліпу» – будується на системі логічних операцій». ТРВЗ створює принцип, який допоможе знайти вихід з будь-якої ситуації, а реалізація творчих здібностей ґрунтується на використанні різних методів творчого мислення. Деякі засоби розвитку нестандартного мислення можна використовувати під час самопідготовки учнів на заняттях, прогулянок, екскурсій, виховних заходів тощо.
Сучасна ТРВЗ-педагогіка включає курси, розраховані на вікові групи від дошкільників до студентів. Створена вона в 1946 р. російським ученим-дослідником, письменником-фантастом Генріхом Альтшуллером.
Особливісь роботи - вибір об'єктів винахідницької діяльності, відповідних рівню з кожною віковою групою.
Об'єкт для дошкільників і молодших школярів - конкретний предмет або явище природи, творча задача є проблемним питанням або проблемною ситуацією, які передбачають застосування методів перебору варіантів і неалгоритмічних методів активізації творчої діяльності.
Структурний зміст сучасної ТРВЗ-педагогіки можна представити як взаємозв'язок таких напрямів як розвиток творчого мислення, розвиток творчої уяви, розвиток творчої особистості.
Технологія ТРВЗ для дошкільників і молодших школярів є технологією колективних ігор і занять з детальними методичними рекомендаціями. Вона має на меті не замінити основну програму, за якою працює педагог, а максимально підвищити її ефективність. Основу технології становлять ігри-заняття, під час яких діти знайомляться з навколишнім світом, вчаться виявляти суперечливі властивості предметів, явищ і розв'язувати ці суперечності, і які передбачають самостійний вибір дитиною теми, матеріалу та виду діяльності. Виявлення і розв'язання суперечностей є ключем до творчого мислення. Безліч їх трапляється у навколишньому житті, бо скрізь, де необхідно щось удосконалити, поліпшити, доводиться мати справу із суперечностями.
Методи ТРВЗ розвивають такі пізнавальні та творчі здібності дітей:
уміння встановлювати причинно-наслідкові зв'язки;
робити висновки;
інтегрувати й синтезувати інформацію;
аналізувати ситуації;
передбачати наслідки;
вибудовувати гіпотези;
застосовувати нові ідеї та методи розв'язання задач на практиці.
Теорія Альтшуллера виходить із того, що завдання бувають різними і їх неможливо розв'язувати взагалі. Спершу необхідно з'ясувати, чому легко розв'язуються прості завдання і важко — складні. У всій сукупності творчих завдань було виокремлено п'ять їх рівнів:
Ефективним прийомом розв'язання винахідницьких завдань є переведення їх з вищих рівнів на нижчі.
Творча особистість бачить результати, які становлять принципову новизну, а нетворча — лише результати, які стосуються досягнення мети.
Технологія фізичного виховання дітей М. Єфименка. Особливості змісту технології фізичного виховання дітей.
Єфименко Микола Миколайович науковець, педагог, реабілітолог, фахівець у галузі адаптивного фізичного виховання.
Технологія фізичного виховання спрямована на розвиток і оздоровлення дітей. Її автор, український педагог-новатор Микола Єфименко вивчав цю проблему протягом двадцяти років і має своє, відмінне від загальноприйнятого, розуміння суті фізичного виховання здорових дітей і дітей з відхиленнями в розвитку.
Технологія фізичного виховання дітей М. Єфименка «Театр фізичного розвитку та оздоровлення дітей» розрахована на дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Автор назвав її ще «тотальним ігровим методом», втіливши у цих словах своє педагогічне кредо «грати щодня, грати постійно, грати завжди». Ґрунтується ця технологія на таких десяти професійних положеннях:
1. Йти за логікою природи (педагогіка повинна бути природною).
2. Фізичне виховання дітей повинно здійснюватися по спіралі, нове поєднуючи з відомим.
3. Педагогічний спідометр, або так звані загальнорозвивальні вправи (підбирати підготовчу частину заняття - уроку - згідно з «еволюційною гімнастикою»).
4. Поділ заняття на три частини за фізіологічною суттю.
5. Театр фізичного виховання дітей (граючи - оздоровлювати, граючи - виховувати, граючи - розвивати, граючи - навчати).
6. Позитивна, світла енергія радості і задоволення (фізичне виховання повинно заряджати дітей позитивними емоціями).
7. Руховий портрет дитини «малює» методика ігрового тестування.
8. Створи тренажери сам!
9. Здоров'я здорових вимагає профілактики та корекції.
10. Через рухи та гру - до виховання Людини майбутнього.
У системі фізичного виховання дітей М. Єфименко виокремлює такі основні рухові режими: плавальний, лежачий, повзальний, сидячий, стоячий, ходьбовий, лазальний, біговий, стрибковий. Їх назви свідчать про те, яким основним рухам надають перевагу на конкретному занятті.
«Театр фізичного розвитку та оздоровлення дітей» сповідує принцип «двох засад у педагогіці», що передбачає різні підходи до організації роботи з дівчатками та хлопчиками. Цьому питанню присвячене дослідження М. Єфименка «Еротична культура в педагогіці дошкільного дитинства (на прикладі фізичного виховання)», в якій він доводить, що у процесі фізичного виховання дітей потрібно використовувати різні заняття для хлопчиків і дівчаток. Для цього, педагог має усвідомити: якої саме мети він прагне досягти. Чіткому усвідомленню відмінностей щодо мети фізичного виховання хлопчиків і дівчаток може сприяти, за переконаннями М. Єфименка, скомпонована ним таблиця (табл. 1), що у загальних рисах змальовує фізичні та психічні якості чоловічості й жіночості, які слід розвивати під час занять у дітей відповідних статей.
Арттерапія, анімалотерапія, іпотерапія.
Аррт-терапія – відгалуження в психокорекції та психотерапії, яке використовує творчість як психотерапевтичного інструменту.
Відомості про арт-терапії з історії:
Засновником цього напрямку є Адріан Хілл , британський художник, який жив в двадцятому столітті. В кінці тридцятих років в процесі лікування туберкульозу він виявив, що малювання дозволяє йому відчувати себе краще. У 1938 році Адріан почав навчати малювання пацієнтів (переважно поранених військових) і помітив, що творчість дозволяє не тільки відсторонитися від відчуттів, пов’язаних із захворюваннями, але і значно покращує загальне психічне самопочуття.
У перший раз визначення «арт-терапія» було використано Адріаном Хіллом в 1942 році. У 1945 році була опублікована його книга «Мистецтво проти хвороб».
Згідно психоаналітичним поглядам, арт-терапія дозволяє пацієнтам перенаправляти невитрачену внутрішню енергію в соціально схвалювані сфери , тому психічний стан поліпшується. Процес перенаправлення енергії (включаючи сексуальну енергію) називається сублімацією.
Арт-терапія допомагає не тільки тим, чиє ментальне стан не в порядку, а й психологів і психотерапевтів: вони отримують можливість краще зрозуміти самопочуття пацієнта, оцінити його настрій.
Це дає можливість знайти оптимальний підхід до лікування.
Теоретичні основи: пацієнти, які проходять курси арт-терапії, малюють, ліплять, слухають музику, грають на музичних інструментах, пишуть і читають художні твори, танцюють і так далі.
В процесі вони вчаться отримувати задоволення від власної діяльності, приймати себе і свої недоліки, вихлюпувати негативні емоції, що призводить до поліпшення їх ментального здоров’я.
Арт-терапія вважається одним з найбільш ефективних методів лікування психічних розладів. Цей напрямок здатне допомогти людям будь-якого віку, навіть дітям раннього дошкільного віку, оскільки його легко адаптувати.
В даний час існує тенденція до створення гнучких арт-терапевтичних систем, які підійдуть для роботи з групою людей.
Раніше цей напрямок частіше застосовувалося в індивідуальній роботі з пацієнтом. Його часто застосовують для допомоги маленьким дітям , оскільки їх малюнки можуть розповісти про самопочуття не менш, а то й більше, ніж їх поведінку.
Принципи, що лежать в основі арт-терапії:
похвала, схвалення. Теплі і щирі слова здатні підтримати мотивацію пацієнта, дати йому зрозуміти, що те, що він робить, важливо. Самому хворому також варто вчитися хвалити себе, навіть якщо він (почасти через психічної хвороби) ніколи цього не робить. Самопохвала може бути трохи відстороненою від теми мистецтва, наприклад: «Я молодець, тому що змусив себе зайнятися малюванням, і тепер у мене гарний настрій». Оціночних суджень (погано-добре) потрібно максимально уникати як при похвалі ззовні, так і при самопохвале: це може погіршити самопочуття пацієнтів, змусити їх ненавидіти себе і свої здібності.
Приклади похвали: «Це цікава ідея», «Дуже гарне поєднання кольорів».
відсутність зразка. Цей принцип почасти стикається з темою оціночних суджень: якщо є зразок, то він сприймається як хороший, то, на якість чого потрібно рівнятися.
І люди, у яких вийшло гірше або не дуже схоже, можуть відчути себе погано. Арт-терапія націлена не на отримання найкращих результатів, а на допомогу, тому ці моменти слід виключити. Психологи пропонують пацієнтам тему і зазвичай говорять, що їм слід малювати так, як хочеться, виходячи з фантазій.
емоційна включеність людей, що ведуть заняття. Психологам важливо не просто дати тему і замовкнути до кінця заняття, а спостерігати за процесом, хвалити, розмовляти. Підтримка доброзичливої атмосфери в групі. Повинні бути визначені правила, які допоможуть всім учасникам відчувати себе комфортно. Завжди повинна бути можливість висловити особисту думку і не отримати агресію, тому від переходів на особистості важливо утриматися.
право на помилку. Психологам важливо нагадувати пацієнтам про те, що вони можуть помилятися, малювати, ліпити недостатньо добре, відповідати невпопад і так далі. Самим пацієнтам також варто нагадувати про це якомога частіше.
Внутрішньо групові діалоги. Доброзичливі бесіди, що стосуються мистецтва в цілому, теми заняття, допоможуть згуртувати пацієнтів і дадуть їм можливість відчувати себе добре, захищено. Кожен бажаючий завжди повинен мати можливість висловитися.
ритуали. На початку і в кінці заняття повинен проводитися певний ритуал (однакову дію): наприклад, в кінці пацієнти можуть, передаючи олівець один одному, розповісти про те, що дало їм заняття.
Багато людей, які мають психічні захворювання, займаються самобичуванням : «У мене нічого не вийде», «Я бездарність», «Я огидно малюю і ліплю, тому в цьому немає сенсу».
Це симптом захворювання, який проявляється і в інших сферах життя, тому з ним потрібно працювати.
Головні цілі та завдання арт-терапії :
зменшення або усунення патологічної симптоматики, включаючи тривожність, страхи, ненависть до себе, почуття безвиході, дратівливість, психосоматичні прояви;
вихлюпування накопичених негативних емоцій, зняття психічної напруги;
формування адекватної самооцінки;
вдосконалення комунікативних навичок, підтримка пацієнтів, які за час хвороби придбали ту чи іншу ступінь соціальної дезінтеграції, через яку життя в суспільстві для них утруднена;
розвиток творчих здібностей;
боротьба з патологічним перфекционизмом, формування установки про те, що помилятися нормально;
вдосконалення когнітивних умінь, особливо уваги.
Найбільш відомими методиками і техніками арт-терапії є:
Методика «Мандала». Мандали – симетричні зображення, що зустрічаються в буддизмі, індуїзмі. Пацієнти розфарбовують готові малюнки мандал та малюють їх самостійно. Кольори, які пацієнт використовував при роботі з мандалою, здатні багато розповісти про його психічному самопочутті.
Методики гештальт-терапії. Гештальт-терапія – напрям, основою якого є механізм, що складається з експерименту і феномену: пацієнтові пропонують поставити експеримент і поспостерігати за тим, що відбуватиметься. Будь-яка реакція на експеримент безпосередньо під час його проведення є феноменом. Арт-терапія є невід’ємною частиною методик гештальт-терапії, оскільки дозволяє ставити експерименти, використовуючи арт-засоби.
Методики Євгенії Белякова (артсінтезтерапія, або АСТ). В цьому напрямку застосовуються віршування, театр, малювання, театральні імпровізації, риторика. Засновниця напрямки є керівником програми з навчання артсінтезтерапевтов. Основна мета методики – навчити пацієнтів вивільняти переживання.
Анімалотерапія (від латинського "animal" - тварина) - вигляд терапії, що використовує тварин і їх образи для надання психотерапевтичною допомоги. Це цивілізований науковий метод лікування і профілактики серйозних захворювань. У анімалотерапії використовуються символи тварин: образи, малюнки, казкові герої, іграшки, а також справжні тварини, спілкування з якими безпечне.
Позитивна дія тварин на хвору людину підтверджена експериментами. Люди, у яких є домашні улюбленці, живуть довше і боліють менше - це науковий факт. При цьому їх нервова система знаходиться в куди кращому стані, ніж у тих людей, у кого немає вихованців.
Анімалотерапия в наш час визнана у всіх розвинених країнах, повсюдно створені інститути, що займаються дослідженням впливу тварин на людей, проводяться міжнародні конференції і семінари, присвячені методикам лікування за допомогою тварин. У США, Великобританії, Канаді, Франції з'явилися організації, які займаються наданням допомоги людям з фізичними або психічними проблемами за допомогою анімалотерапії. Їх все об'єднує те, що вони використовують одомашнених тварин - частіше за все собак, кішок, кроликів і птахів - як терапевтичний засіб. У програмах анімалотерапії беруть участь медики, соціальні працівники, психологи.
Об'єктом дослідження є люди з обмеженими можливостями, на яких направлена анімалотерапия.
Предметом є тварини, як частина терапевтичного процесу, а також сама анімалотерапия, її можливості. Ціль роботи: вивчити функції і види анімалотерапії і розглянути можливості її застосування в роботі з людьми з обмеженими можливостями (а саме: на прикладі дітей) Задачі роботи:
розглянути об'єкт і предмет анімалотерапии
виділити і вивчити основні можливості застосування анімалотерапії.
Метод дослідження: вивчення наукової літератури, огляд різних видів анімалотерапии.
С. Д. Деребо і В. А. Ясвін виділили наступні функції анімалотерапії:
- Психофізіологічна функція. Взаємодія з тваринами може знімати стрес, нормалізувати роботу нервової системи, психіки загалом.
- психотерапевтична функція. Взаємодія людей з тваринами може істотним образом сприяти гармонізації їх міжособистнісних відносин.
- Реабілітаційна функція. Контакти з тваринами є додатковим каналом взаємодії особистості з навколишнім світом, сприяючим як психічної, так і соціальної її реабілітації.
- Функція задоволення потреби в компетентності. Потреба в компетентності, що виражається формулою "я можу", є однією з найважливіших потреб людини.
- Функція самореалізації. Однією з найважливіших потреб людини є потреба в реалізації свого внутрішнього потенціалу, потреба бути значущим для інших, представленим в їх житті і в їх особистості.
- Функція спілкування. Однієї з найважливіших функцій, яку можуть здійснювати тварини в процесі взаємодії людини з ними - це функція партнерів общения.2. Основні поняття і види анімалотерапії. Можливості їх застосування в роботі з дітьми-инвалідами анімалотерапия дитина інвалід
Існує:
Ненаправлена анімалотерапия - взаємодія з тваринами в домашніх умовах без усвідомлення або цілеспрямованого розуміння їх терапевтичного значення.
Направлена анімалотерапия - цілеспрямоване використання тварин і (або) їх символів по спеціально розроблених терапевтичних програмах. Цей вигляд анималотерапії використовує спеціально навчених тварин, а не тварин пацієнта. Направлена анималотерапия, в свою чергу, поділяється на вигляд в залежності від того, які саме тварини використовуються - иппотерапия, дельфінотерапия, канистерапия, фелинотерапия, і інш.
Іпотерапія – це метод відновного лікування, який передбачає виконання спеціальних вправ верхи на коні. Даний метод широко використовується в світі в комплексному відновному лікуванні хворих з органічною неврологічною патологією та змінами з боку опорно-рухового апарату.
Іпотерапія є ефективним методом терапії для дітей
Унікальність іпотерапії полягає в гармонійному поєднанні біомеханічних і психогенних механізмів впливу на організм дитини. Наприклад, кінь передає вершнику рухові імпульси, аналогічні рухам людини при ходьбі.
Метод іпотерапії має досить вікову історію, проте, отримав визнання у всьому світі з середини ХХ століття.
Також позначає будь-яке спілкування з конем, як засіб лікування або реабілітації.
Іпотерапія проходить у формі індивідуальних занять з дитиною за участю 4-х діючих осіб – пацієнт, інструктор з іпотерапії, коновод і кінь. До них також можуть додаватися ще 1-2 співробітника: помічник інструктора або фахівець (лікар, педагог, логопед, дефектолог, інструктор або методист ЛФК та інші фахівці).
Заняття проводить інструктор, індивідуально з дитиною, з за участю асистента, яке повністю залежить від рівня підготовленості і умінь дитини. Помічник, в залежності від можливостей і умінь дитини страхує його і допомагає йому управляти конем за допомогою додаткового приводу або йде поруч, втручаючись в процес тільки при необхідності.
Види іпотерапії. Показання та протипоказання до іпотерапії.
Форми іпотерапії:
I. Іпотерапія – безпосередньо індивідуальні лікувальні заняття, з яких дитина починає знайомство з конем. Багато дітей залишаються на цьому етапі спілкування з конем в силу свого обмеженого функціонування. Дитина знаходиться на коні без сідла в різних положеннях (сидячи, лежачи, лежачи поперек коня), тренер страхує дитини, один або з асистентом. Тренер керує процесом заняття, дає дитині різні завдання, допомагає різні вправи, стежить за станом пацієнта, керує роботою коновода і помічника. Якщо в процедурі беруть участь фахівці, вони також працюють під керівництвом інструктора.
II. Лікувальна верхова їзда – вид іпотерапії, де дитина починає навчатися самостійно керувати конем.
III. Кінний спорт для осіб з інвалідністю – вид лікувальної верхової їзди, що має на увазі тренування і участь в змаганнях.
IV. Інші форми іпотерапії.
До коня, яка використовується для іпотерапії, висуваються деякі вимоги щодо характеру, темпераменту, витривалості, типу і екстер’єру. Крім того, кожен кінь в обов’язковому порядку повинен пройти спеціальну підготовку, яка виробить у нього і посилить необхідні якості. Характер тваринного має вирішальне значення. Для іпотерапії підходять коні тільки врівноваженого типу вищої нервової діяльності. Кінь повинна легко і охоче йти на контакт з людиною, від природи бути слухняною, терплячою, поступливою і надійної, не дуже грайливою, але і не млявою.
Показання та протипоказання до іпотерапії мають кілька видів:
абсолютні показання / протипоказання
відносні показання (наприклад: епілепсія та епілептичні синдроми в стадії стійкої ремісії, патологія суглобів не запальної етіології, захворювання шкіри, компенсована ендокринна патологія, компенсована глаукома, дегенеративні захворювання центральної нервової системи і хронічні захворювання внутрішніх органів в стадії ремісії)
У кожному конкретному випадку можливість використання як іпотерапії так і верхової їзди в цілому приймає виключно професійно підготовлений лікар, знайомий з методом.
Таким чином схема проведення заняття іпотерапією складається з трьох етапів:
І. Вступна частина. Зустріч та привітання з конем ( незалежно від віку та рівня розвитку дитини ). Погладжування тварина. Розмова з конем. Супровід коні з конюшні на майданчик для занять.
ІІ. Основна частина містить вправи, які залежать від віку та характеру патологічного стану. Тривалість та інтенсивність основної частини наростає поступово.
ІІІ. Заключна частина. Зняти дитину з коня. Погладжування коня. Дати тварині гостинця ( якщо дитина маленька, то це робить хтось з батьків ). Розмова з конем. Супровід коня в конюшню та прощання з ним.
Застосування якісного і своєчасного іпотерапевтичного втручання дозволяє досягти максимального зменшення клінічних симптомів захворювання.
Альтернативні технології навчання і виховання.
1 2 3