Ім'я файлу: інв інн індз 1 Білоконь ЕД-31.docx
Розширення: docx
Розмір: 114кб.
Дата: 03.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
Світлове оформлення.docx
Розширення: docx
Розмір: 114кб.
Дата: 03.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
Світлове оформлення.docx
Міністерство освіти і науки України
Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна
Економічний факультет
Кафедра маркетингу, менеджменту та підприємництва
ІНДИВІДУАЛЬНЕ НАУКОВО-ДОСЛІДНЕ ЗАВДАННЯ
з дисципліни “Інвестиційно-інноваційний розвиток підприємницьких структур”
на тему: “ Сутність та особливості інвестиційно-інноваційної інфраструктури”
Спеціальність: 076 “Підприємництво, торгівля та біржова діяльність”
Виконав:
Студент 3 курсу
групи ЕД-31
залікова книжка №104/16
Білоконь Володимир Олександрович
Оцінка роботи:
Зміст _______ (мах 10) балів;
Оформлення _______ (мах 5) балів;
Захист _______ (мах 5) балів;
Перевірив:
Євтушенко Г.В.
Сума балів _______ (мах 20)
“__”_____________ 2019 р.
Харків, 2019
ЗМІСТ
ВСТУП
Проблема активізації інноваційної діяльності у межах вітчизняної економіки набуває важливого значення в контексті реалізації ринкових реформ в Україні та підвищення загальної ефективності господарювання. Центральне місце у вивченні цієї проблематики займає питання розвитку інноваційної інфраструктури.
Саме розвинена інноваційна інфраструктура є середовищем, яке дає змогу у максимально стислі терміни системно шукати та розробляти інноваційні технології.
Теоретичні та прикладні проблеми формування та функціонування інноваційної інфраструктури та її складових розглядаються у працях багатьох вітчизняних вчених, серед яких можна виділити роботи Антонюка Л.Л., Безчасного Л.К., Бажала Ю.М., Гончарової Н.П., Жилінської О.І., Калитича Г.І., Крупки М.І., Мазура А.А., Маліцького Б.А., Паладія М.В., Семиноженка В.П., Соловйова В.П., Черваньова Д.М. та інших.
Серед зарубіжних дослідників проблем інфраструктурного забезпечення інноваційної діяльності слід відзначити роботи Валдайцева С.В, Глазьєва С.Ю., Мухамедьярова А.М., Нехорошевої Л.Н., Санто Б., Фонштейн Н.М. Окремо слід виділити дослідження Ткача А.А., Внукової Н.Н., Йохна М.А., Осипова Ю.М., Шарко М.В., що стосуються складових економічної системи та принципів їх функціонування та взаємодії.
Проте, аналіз робіт, пов'язаних з зазначеною тематикою, свідчить про те, що окремі питання залишають дискусійними. Так, чітко не визначне поняття інноваційної інфраструктури, потребує удосконалення методичне забезпечення оцінювання ефективності функціонування елементів інноваційної інфраструктури, не існує комплексної класифікації останніх, яка б дозволила проводити їх системний аналіз тощо. Це зумовило актуальність теми даного дослідження, формулювання його мети та завдань.
Метою роботи є теоретичне обґрунтування процесів формування інноваційної інфраструктури для розкриття необхідності та побудови складових інфраструктурного забезпечення інноваційної діяльності в Україні.
Реалізація мети дослідження обумовила постановку та вирішення наступних завдань:
Визначити сутність інвестиційно- інноваційної інфраструктури
Дослідження інфраструктурного забезпечення інвестиційно-інноваційної діяльності
Виділення основ фінансового забезпечення інвестиційно-інноваційної діяльності
Об'єктом дослідження виступають процеси формування інноваційної інфраструктури.
Предметом дослідження є теоретичні та практичні аспекти формування складових інфраструктурного забезпечення інноваційної діяльності в Україні.
Теоретичною основою дослідження є діалектичний метод пізнання, системний підхід та метод наукової абстракції. У процесі роботи було використано такі загальнонаукові методи наукового пізнання як метод теоретичного узагальнення та наукової абстракції, що дозволили побудувати схему організаційної взаємодії елементів інноваційної інфраструктури України. На основі методів групування та класифікації розроблено класифікацію елементів інноваційної інфраструктури тощо. Використання методів порівняння, аналізу та синтезу, індукції та дедукції дозволило провести аналіз інформаційної та фінансової складових інноваційної інфраструктури. При побудові моделей використано методи декомпозиції та математичного моделювання, при дослідження ефективності функціонування інноваційної інфраструктури - метод експертних оцінок тощо.
Інформаційною базою досліджень є періодичні видання, наукові збірки, монографії та друковані праці вітчизняних та зарубіжних вчених з питань інноваційної інфраструктури, венчурного фінансування, функціонування технопаркових структур тощо; статистичні дані соціально-економічного розвитку України Державного комітету статистики України, законодавчі акти, укази Президента України, звіти закордонних фінансових фондів венчурного капіталу та консалтингових фірм.
У роботі проведено теоретичне узагальнення інфраструктурного забезпечення інноваційної діяльності на основі аналізу основних його складових та дослідження процесів їх формування, обґрунтовано сутність та виявлено особливості формування інноваційної інфраструктури в Україні,
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані при формулюванні та реалізації державної стратегії створення інноваційної сфери України. Дослідження організаційних аспектів створення приватних інноваційних центрів та методичних підходів до оцінки їх ефективності може бути використано вітчизняними суб'єктами господарювання під час реалізації інноваційних проектів.
За структурою робота складається зі вступу, трьох питань, виконана на 34 сторінках, містить 5 рисунків та 60 джерел літератури, підручники, наукова література, відкриті джерела Інтернет та інші.
Робота виконана в програмному забезпеченні Microsoft Word 2013, Microsoft Excel 2013.
СУТНІСТЬ ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ
Сучасний етап розвитку економіки України характеризується наявністю кризових явищ, що охопили всі сфери життєдіяльності суб’єктів господарювання. Враховуючи дану ситуацію, одним із шляхів подолання кризи є стимулювання подальшого розвитку інноваційної сфери в Україні, яка здатна покращити позитивні процеси в економіці держави. Важливу роль у відновленні інноваційних процесів в економіці відіграє інноваційна інфраструктура, що забезпечує як рух ринкових потоків, інформації, знань, технологій, так і взаємодію між різними інституціональними структурами економіки. Рівень розвитку інноваційної інфраструктури визначає темпи зростання економіки та підвищення добробуту населення. З урахуванням викладеного, варто зазначити, що дослідження питання інноваційної інфраструктури на сучасному етапі розвитку економіки України є досить важливим і актуальним.
Дослідники доводять, що одним із основних напрямків розвитку і стимулювання інноваційної сфери економіки країни є створення інноваційної інфраструктури. Водночас необхідне уточнення сутності та змісту інноваційної інфраструктури, обґрунтування напрямків, які сприятимуть її формуванню та ефективному функціонуванню.
Досить широко трактується перш за все термін «інфраструктура» як комплекс галузей сфери обслуговування, що забезпечують загальні умови функціонування та життєдіяльності людей [4, с.370].
Перш за все в економічній системі прийнято виділяти виробничу та невиробничу інфраструктуру.
Під виробничою інфраструктурою економічної системи прийнято трактувати сукупність всіх видів транспорту, транспортне господарство, лінії електропередач та водопостачання, сукупність засобів інформації та зв’язку, об’єкти раціонального використання природних ресурсів, а також установи, що забезпечують виробництво матеріальних благ різними послугами.
До невиробничої інфраструктури зараховують торгівлю, пасажирський транспорт і зв'язок, міські комунікації, готельне господарство, громадське харчування й інші ланки невиробничої сфери, що задовольняють соціальні й матеріальні потреби людей.
Економічну сутність інфраструктури (як виробничої, так і невиробничої) розкриває досить поширений підхід до її розуміння як сукупності «накладних витрат суспільства», що не дають безпосереднього результату у формі товарів, готових до реалізації, і не приносять безпосереднього прибутку виробнику, але є невід’ємною складовою економічного розвитку. Інша точка зору полягає в представленні даної категорії як комплексу умов (дорожня мережа, транспортні засоби, землевпорядкування та ін.), що скорочують накладні витрати підприємств, полегшуючи процес обертання капіталу і допомагаючи досягненню не тільки первинної мети – збільшення глобального попиту і зайнятості, а й підвищуючи норму прибутку.
Не суперечать цьому підходу й зарубіжні розробки. У 1986 р. Європейською комісією опубліковано двотомний звіт «Внесок інфраструктури у регіональний розвиток», в якому продемонстровано, що інфраструктура значно впливає на регіональну продуктивність, дохід та рівень зайнятості населення. У 1994 р. Світовий банк присвятив «Звіт про розвиток за 1994 р.» питанню інфраструктури: «…украй важливе значення для регіонального розвитку має інфраструктура. По суті, йдеться про надання життєво важливих послуг щодо забезпечення базового рівня життя населенню: водопостачання, каналізації, електропостачання, дороги для здійснення перевезень, телекомунікаційні послуги тощо, що, у свою чергу, ведуть до поліпшення охорони здоров’я, доступу до освіти, економічних можливостей тощо …» [7, с.285-286].
Такий підхід у наукових дослідженнях інфраструктури зберігається й нині, але є досить звуженим та характеризує роль інфраструктури на індустріальному етапі розвитку економіки.
В інноваційній економіці роль інфраструктури не лише зростає, а перетворюється в головну передумову переходу економічної системи до якісно нового етапу розвитку. Особливої ролі у процесах відтворення економічного розвитку набуває інноваційна інфраструктура, яка має тільки їй притаманні особливості. Вивчення та систематизація існуючих наукових розробок з питань розвитку інноваційної інфраструктури дає змогу на основі їх узагальнення виділити такі основні підходи до визначення цього поняття та її ролі в розвитку економічної системи:
як сукупності об’єктів інноваційної діяльності, що виконують певні функції з обслуговування та сприяння інноваційним процесам [10, с.92];
як весь спектр державних і приватних структур, що забезпечують розвиток і підтримку всіх стадій інноваційного процесу [9, с.124];
як організаційну, матеріальну, фінансово-кредитну, інформаційну базу для створення умов, що сприяють ефективній акумуляції та розподілу коштів, наданню послуг для розвитку інноваційної діяльності, технологічного трансферу, комерціалізації науково-технічної продукції в умовах підвищеного ризику [10, с.92];
як сукупність взаємопов’язаних, взаємодоповнюючих виробничо-технічних комплексів, організацій, фірм і відповідних організаційно-управлінських систем, необхідних і достатніх для ефективної реалізації інноваційної діяльності та поглиблення зв’язків між суб’єктами інноваційного циклу з метою створення нової продукції і підвищення її конкурентоспроможності [8, с.73];
як сукупність об’єктів, які шляхом надання різноманітних послуг дають змогу зменшити інформаційну незбалансованість в інноваційній сфері та пришвидшити отримання доходів суб’єктами інноваційної діяльності [10, с.93];
як сукупність об’єктів, що шляхом надання різноманітних послуг дають змогу зменшити інформаційну асиметрію в інноваційній сфері та пришвидшити отримання квазірентних доходів суб’єктами інноваційної діяльності [3, с.58]
як спосіб надання послуг та зменшення вартості взаємодії суб’єктів науково-технологічної й інноваційної діяльності шляхом забезпечення взаємозв’язків інноваційної системи спеціалізованими організаційними формами [10, с.92].
У ЗУ «Про інноваційну діяльність» [1] інноваційна інфраструктура визначається як сукупність підприємств, організацій, установ, їх об’єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні тощо). Справді, незаперечним є вплив цих та інших підприємств і організацій на забезпечення інноваційної діяльності, але насправді їх коло є набагато ширшим. Адже інноваційну діяльність мають насамперед забезпечувати ті підприємства, організації, установи, які розробляють інноваційний продукт, здійснюють наукові дослідження та розробки. А такою діяльністю зайняті академічні інститути, університети і навчальні інститути, галузеві та регіональні дослідницькі інститути, проектно-конструкторські організації, виробничо-експериментальні бази. Тому цілком закономірним є подане в Державній цільовій економічній програмі «Створення в Україні інноваційної інфраструктури на 2009-2013 роки» [2] визначення, що інноваційна інфраструктура складається з виробничо-технологічної, фінансово-економічної, нормативно-правової, територіальної та кадрової підсистем. У свою чергу, виробничо-технологічна підсистема подається як така, що складається із базової інфраструктури, до якої належать суб’єкти, що забезпечують розвиток науково-технологічного та інноваційного потенціалу країни (науково-дослідні інститути, вищі навчальні заклади, державні лабораторії, лабораторії промислових підприємств тощо), та допоміжної, суб’єкти якої забезпечують процеси впровадження інновацій на всіх стадіях (консультативні, інформаційні та лізингові компанії, венчурні фонди тощо). Таким чином, бачимо, що до складу інноваційної інфраструктури належать суб’єкти, які розробляють інноваційний продукт, і суб’єкти, які обслуговують впровадження інновацій.
Проведений аналіз сучасних підходів свідчить про еволюцію наукових досліджень у цій сфері, а також відсутність єдиної думки щодо поняття інноваційна інфраструктура. У найбільш узагальненому вигляді усі підходи у науковій літературі та законодавчо-нормативних документах щодо визначення інноваційної інфраструктури: можна звести до таких:
об’єктивно-функціональний підхід, де під інноваційною інфраструктурою трактують сукупність об’єктів інноваційної діяльності (або організаційно-економічних інститутів), які виконують певні функції з обслуговування та сприяння інноваційним процесам, або сукупність підприємств, організацій, установ, їхніх об’єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні тощо);
функціональний підхід, що розглядає інноваційну інфраструктуру як організаційну, матеріальну, фінансово-кредитну, інформаційну базу для створення умов, що сприяють ефективній акумуляції та розподілу коштів і наданню послуг для розвитку інноваційної діяльності, технологічного трансферу, комерціалізації науково-технічної продукції в умовах підвищеного ризику;
об’єктивно-цільовий підхід, де мету функціонування інноваційної інфраструктури визначено як «надання послуг та зменшення вартості взаємодії суб’єктів науково-технічної й інноваційної діяльності шляхом забезпечення взаємозв’язків інноваційної системи спеціалізованими організаційними формами».
На підставі вищевикладеного можна стверджувати, що інноваційна інфраструктура є базовою складовою інноваційної економіки та виступає головним інструментом і механізмом інноваційної економіки, що здатний піднести економіку країни на високий рівень розвитку; забезпечити тісне зближення наукового, освітнього, виробничого потенціалу; суттєво скоротити тривалість інноваційного циклу; забезпечити вирівнювання науково-технологічного та інноваційного потенціалу регіонів та створити передумови інноваційної активності у виробничій сфері; забезпечити розвиток інноваційного бізнесу в сфері малого підприємництва; оптимізувати взаємодію суб’єктів науково-технологічної та інноваційної діяльності на основі урізноманітнення організаційно-економічних та організаційно-правових форм взаємодії суб’єктів інноваційного процесу. Розвинена інноваційна інфраструктура забезпечує створення сприятливого інноваційного середовища та значно покращує рівень та якість організаційної, правової та економічної підтримки інноваційної діяльності на різних рівнях і в різних формах.
Сутність поняття «інноваційна інфраструктура» також розкривають її основні функції:
прискорення соціально-економічного розвитку господарчої структури певного регіону;
активне застосування у виробництві вітчизняних та зарубіжних науково-технологічних розробок і винаходів з подальшим використанням в економіці власної країни та на зовнішньому ринку;
розвиток експортної бази і збільшення валютних надходжень у результаті інтенсивнішої інтеграції економіки країни в системі міжнародної торгівлі;
наповнення внутрішнього ринку конкурентоспроможними товарами та послугами виробничого і споживчого призначення;
впровадження нових форм господарювання з пристосуванням до сучасних умов світового ринку.
інформаційна, виробничо-технічна, фінансова та консультативна підтримка інноваційної сфери;
юридичне та суспільне регулювання інноваційної діяльності;
страхування інноваційних проектів;
підготовка кадрів для інноваційної діяльності;
сертифікація інноваційної продукції тощо.
Незважаючи на певні організаційно-економічні особливості інноваційних науково-технологічних інституцій у різних країнах, при формуванні інноваційної інфраструктури визначальними є такі принципи:
Рис. 1. Принципи інноваційної інфраструктури [8, с.73]
Питання розвитку інноваційної інфраструктури вирішується як на державному, так й на регіональному рівні. Державна політика підтримки інноваційної інфраструктури повинна бути спрямована на надання допомоги регіонам у поєднанні із заходами щодо підтримки бізнесу, включаючи умови надання виробничих площ, створення центрів комерціалізації технологій, сприяння розвитку регіональної інноваційної інфраструктури та інші заходи. На регіональне управління розвитком інноваційної інфраструктури покладається значно більша відповідальність – необхідно визначити потреби регіону, оцінити наявні ресурси та їх відповідність існуючим вимогам, визначити засади інноваційного розвитку та пріоритетні напрямки їх реалізації.
Для застосування адекватних механізмів регіонального розвитку необхідно забезпечити багатопланове вивчення стану справ у регіоні як у просторовому, так і у часовому вимірі. При цьому моніторинг показників розвитку територій повинен базуватися на надійному інформаційному фундаменті. Важливо забезпечити прийнятності та адекватності наявної інформації з питань розвитку регіону, її порівнянності як з аналогічною інформацією щодо регіонів в Україні, так і щодо інших країн [5, с.91].
Крім того, на нашу думку, створення на сучасному етапі розвитку національної економіки, реально діючої інноваційної інфраструктури, надало б низку досить важливих переваг, а саме: розв’язання соціальних проблем, створення нових робочих місць, завантаження наукових і виробничих колективів; створення сприятливих умов для розвитку малого і середнього підприємництва; забезпечення потреб внутрішнього ринку високоякісною продукцією; зростання виробничих потужностей промислових підприємств, збільшення обсягів виробництва; зміцнення експортного потенціалу економіки, зростання конкурентоспроможності вітчизняного інноваційного продукту на зовнішньому ринку; збільшення надходжень до бюджету в результаті впровадження інноваційного продукту.
Інноваційна інфраструктура є базовою складовою інноваційної економіки, основою нарощування інноваційного потенціалу суспільства, фундаментом інноваційного процесу. Рівень розвитку інноваційної інфраструктури впливає на темпи розвитку економіки країни і зростання добробуту її населення.
Узагальнення існуючих теоретичних підходів щодо формування і функціонування інноваційної інфраструктури свідчить про відсутність детальних досліджень розвитку інноваційної інфраструктури.
Перехід від розуміння інноваційної інфраструктури як сукупності об’єктів до складних систем потребує дослідження особливостей формування основних її підсистем та умов активізації їх розвитку.
ІНФРАСТРУКТУРНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Економіка суспільства є інноваційною, якщо в суспільстві розвинені інноваційні інфраструктури, які здатні оперативно і гнучко реалізовувати необхідні в даний момент інновації, засновані на високих виробничих технологіях, і здатні розгорнути інноваційну діяльність. Формування інноваційної інфраструктури має базуватись на таких принципах, як адекватність інфраструктури рівню розвитку країни і відповідність реальним потребам суспільства; раціональне територіальне розміщення та функціональна концентрація на гострих проблемах інноваційної діяльності; доступність послуг для підприємців (територіальна, інформаційна, вартісна), залучення державних і недержавних ресурсів [13].
В умовах глобальної конкуренції на світовому ринку виграє той, хто має розвинену інфраструктуру створення і реалізації інновацій, хто володіє найбільш ефективним механізмом інноваційної діяльності [13]. Нині комплексні заходи, спрямовані на формування і розвиток інноваційних територіальних утворень, які сприяють піднесенню економіки та активізації творчого процесу, увійшли у число пріоритетних державних програм у розвинутих країнах світу.
Інноваційна інфраструктура є базовою складовою, основним інструментом і механізмом інноваційної економіки, реалізації інноваційного потенціалу суспільства, що здатний піднести економіку країни на високий рівень розвитку. Як відомо, розвинена інноваційна інфраструктура характеризується [14]:
Рис. 2. Основні характеристики інноваційної інфраструктури
Аналізуючи стан розвитку інноваційної інфраструктури в Україні, слід відзначити, що інноваційна інфраструктура розвивається безсистемно, без належної державної підтримки, не здатна охопити всі ланки інноваційного процесу і носить фрагментарний характер. Інноваційна інфраструктура має органічно поєднувати послідовність ланок: "ідея — наука — технологія — виробництво — ринок", створюючи цілісну систему провадження інноваційної діяльності, тоді як в Україні існують лише окремі її складові, які не взаємодіють між собою. На практиці має місце штучний розрив органічно єдиних компонентів трикутника знань: передової освіти, конкурентоспроможних наукових досліджень та інновацій. Вони функціонують практично незалежно одна від одної, з недостатнім рівнем координації та загальних цілей [14; 15].
В Україні вже створено законодавчу базу у сфері інноваційної діяльності, проте вона ще потребує вдосконалення, аби відповідати завданням покладеним на неї. Варто зауважити, що, наприклад, бізнес-інкубатори в Україні досі не мають чіткого юридичного статусу, для них не передбачено жодних пільг, більшість із них не займаються "інкубацією" високотехнологічного бізнесу. На жаль, реально не сформовано цілісної та ефективної національної інноваційної системи, не існує розробленої послідовності заходів щодо формування та розвитку ефективно діючої інноваційної інфраструктури. До того ж, проблемною ланкою в розвитку інноваційної інфраструктури в Україні є не відсутність грошей чи дієвої нормативно-правової бази, які гальмують процес, а відсутність структур, спроможних перетворювати ідеї в науково-технічні розробки і забезпечити впровадження їх у виробництво [16].
Світовий досвід становлення інфраструктурного забезпечення інноваційної діяльності в розвинених країнах показує, що основним елементом державної політики є програми стійкого розвитку і створення техноекополісів і технопаркових структур, які виступають як основне джерело впровадження високих технологій у виробничий процес.
Станом на 1 січня 2017 р. зареєстровано 16 технопарків (що створені відповідно до Закону України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технопарків"). У регіонах України зокрема функціонує 12 технопарків, діє один науковий парк — "Київська політехніка", правову основу діяльності якого регламентує Закон України "Про науковий парк "Київська політехніка"".
За даними Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України [17], українськими технопарками за 10 років виконано 116 проектів; створено 3 551 нових робочих місць; реалізовано інноваційної продукції на 12,3 млрд грн. (у т.ч. 1,7 млрд грн. — експорт); перераховано до бюджету — 0,9 млрд грн; державна підтримка інноваційних проектів склала 0,48 млрд грн. Проте відчутний фінансовий результат демонструють лише два технопарки: Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона (м. Київ) та Інститут монокристалів (м. Харків). Усього по Україні діє 20 інноваційних центрів, 24 інноваційних бізнес-інкубаторів, 11 центрів комерціалізації інтелектуальної власності, 7 центрів інновацій та трансферу технологій, 15 центрів науко-технічної і економічної інформації, функціонують нечисленні консалтингові фірми та небанківські фінансово-кредитні установи.
Впровадження інновацій і розвиток науково-технологічного сектору в Україні досі залишається витратним, не вигідним і не рентабельним. Стимули до розвитку інноваційної активності суб'єктів економічної діяльності, які закладалися у низку законів України, так й не перетворилися на цілісну систему через непослідовність державної політики у сфері економічного розвитку [18]. Широко відомими є приклади призупинення і скасування відповідних статей Законів України "Про інноваційну діяльність" і "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків". Крім того, підприємства України не мають доступу до дешевих фінансово-кредитних ресурсів, вкрай необхідних для розвитку інноваційного сектору. Ліквідовано Державний інноваційний фонд, Державний фонд фундаментальних досліджень зведено нанівець, а реально діючих венчурних фондів практично не існує.
Аналіз світового досвіду свідчить, що у високорозвинених країнах частка бюджетних асигнувань на функціонування науково-технічних зон досить висока: у Великобританії — 62 %, Франції — 74 %, у Німеччині — 78 %, у Нідерландах — 70 %, у Бельгії — майже 100 %, тоді як українські технопарки на самофінансуванні, а держава надає лише деякі пільги та преференції, що належать до непрямих методів стимулювання [19]. Звісно, такі методи підвищують технічний рівень виробничої бази, стимулюють впровадження прогресивних технологій, наукомісткої продукції, прилив іноземних інвестицій та активність підприємців, проте не забезпечують динамічного розвитку інновацій в Україні [20].
Проте низький рівень наукоємності вітчизняного виробництва визначається не тільки дефіцитом грошей або браком стимулів і пільг. Тут фундаментальне значення має структура економіки. В українській економіці домінують низькотехнологічні галузі виробництва, які природно відносяться до малонаукоємних галузей: добувна і паливна, харчова, легка промисловість; агропромисловість. Загалом в Україні домінує відтворення виробництва 3-го технологічного укладу (гірнича металургія, залізничний транспорт, багатотоннажна неорганічна хімія та ін.). Відповідно майже 95 % вітчизняної продукції належить до виробництв 3-го та 4-го технологічних укладів [21].
Оптимальним варіантом розвитку інноваційного середовища є налагодження тісного взаємозв'язку між державою, безпосередньо зацікавленою у збільшенні кількості інновацій, що підвищують соціально-економічний добробут громадян, освітою в особі вищих навчальних закладів, що виступають як джерело інноваційних ідей, і бізнесом, здатним здійснити фінансування інноваційних розробок. Стимулювання зростання інноваційних розробок у сфері високих технологій має здійснюватися за рахунок залучення фінансових коштів в інноваційне підприємництво й утримання висококваліфікованих кадрів шляхом створення нових робочих місць високого рівня престижу, що є основними завданнями технопарків у світовій практиці [13].
Нині в Україні триває складний процес формування інноваційної інфраструктури. Важливого значення тут набуває створення сприятливих умов для розвитку інноваційних стартапів та малих наукоємних підприємств, впровадження фінансово-фіскальних механізмів стимулювання інноваційної діяльності та забезпечення на належному рівні захист прав інтелектуальної власності. Активна роль держави в цих процесах є визначальною — мінімізувати ризики впровадження нових проектів шляхом запровадження фінансової підтримки інноваційних стартапів, надання податкових і митних пільг та допомоги при придбанні закордонних патентів вітчизняними винахідниками [22].
ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Однією з головних причин низької інноваційної активності вітчизняних підприємств є відсутність коштів на проведення інноваційної діяльності. Тому фінансове забезпечення інноваційного процесу є одним з головних завдань провайдингу інновацій.
Процес формування і використання коштів на інновації повинен мати стратегічний характер і ґрунтуватися на певних принципах. Так, у роботі [23] визначаються такі:
Рис. 3. Принципи формування та використання коштів на інновації
На сьогодні в Україні існує кілька джерел фінансового забезпечення інноваційної діяльності. Розглянемо їх більш докладно з поділом на три групи: власні, позичкові і залучені.
До власних джерел належать:
1. Прибуток, що залишився у розпорядженні підприємства. В нинішніх умовах господарювання близько 80% промислових підприємств відчувають нестачу власних коштів для інноваційної діяльності. Хоча, не зважаючи на це, інноваційну активність деяка частка з них проявляє.
2. Амортизаційні відрахування
1 2 3