Свою головну книгу, що називалася спочатку "Чорний маг" або "Копито інженера", М. А. Булгаков задумав взимку 1929/30 року. Останні вставки в роман він диктував своїй дружині в лютому 1940 року, за три тижні до смерті. Він писав "Майстра і Маргариту" в цілому більше 10 років. Про роман М. А. Булгакова дослідниками різних країн написано дуже багато. Серед трактували книжку критиків є й такі, хто схильний прочитувати її як зашифрований політичний трактат: у фігурі Воланда намагалися вгадати Сталіна і навіть його свиту розписували згідно конкретним політичним ролям. Важко уявити собі що-небудь більш плоске, одномірне, далекий від природи мистецтва, якщо така трактування булгаковського роману.
Інші тлумачі роману побачили в ньому апологію диявола, милування похмурої силою, якесь особливе, чи не хвороблива пристрасть автора до темних стихіям буття. При цьому вони заздрили атеїзм автора, його нетвердість в догматах православ'я, яка дозволила йому скласти сумнівне "Євангеліє від Воланда". Інші ж, цілком атеїстично налаштовані, навпаки, дорікали письменника в "чорній романтиці" поразки, капітуляції перед світом зла.
Справді, М. А. Булгаков називав себе "містичним письменником", але містика ця не гасили розум і не залякувала читача. Воланд та його свита здійснювали в романі образливі і часто мстиві чудеса, на зразок злих чарівників в добрій казці. Однією з головних мішеней Воланда стає самовдоволення розуму, особливо його ате-істічность, змітає зі шляху заодно з вірою в бога всю область загадкового і таємничого. З насолодою віддаючись вільної фантазії, розписуючи фокуси, жарти і перельоти Азазелло, Коровьева і кота, милуючись похмурим могутністю Воланда, автор сміється над непохитною впевненістю, що всі форми життя можна расчислить і спланувати, а процвітання і щастя людей нічого не варто влаштувати - варто тільки захотіти. М. А. Булгаков сумнівається в можливості штурмом забезпечити рівномірний і односпрямований прогрес. Його містика оголює тріщину в раціоналізмі. Він висміює самовдоволену хизування розуму, впевненого в тому, що, звільнившись від забобонів, можна створити точний креслення майбутнього, раціональне пристрій всіх людських відносин і гармонію в душі самої людини. Розсудливі літературні сановники начебто Берліоза, давно розлучившись з вірою в. бога, не вірять навіть у те, що їм здатний перешкодити, поставити підніжку його величність Випадок. Нещасний Берліоз, точно знав, що буде робити ввечері на засіданні МАССОЛИТа, всього через кілька хвилин гине під колесами трамвая. Так і Понтій Пілат у "євангельських" розділах роману здається собі і людям людиною могутнім. Але проникливість Ієшуа вражає прокуратора не менше, ніж співрозмовників Воланда дивні мови іноземця на лавці біля Патріарших ставків. Самовдоволення римського намісника, його земне право розпоряджатися життям і смертю інших людей вперше поставлено під сумнів. Пилат вирішує долю Ієшуа. Але по суті, Ієшуа - вільний, а він, Пілат, відтепер бранець, заручник власної совісті. І цей двохтисячорічний полон - покарання тимчасовому і уявному могутності.
Історія Ієшуа Га-Ноцрі лише в самому початковому варіанті роману мала одного оповідача-диявола. Заохочуваний недовірою співрозмовників на лавці, Воланд починає розповідь як очевидець того, що сталося дві тисячі років тому в Ершалаиме. Кому, як не йому, знати все: це він незримо стояв за плечем Пілата, коли той вирішував долю Ієшуа. Але розповідь Воланда був продовжений вже як сновидіння Івана Бездомного на лікарняному ліжку. А далі естафета передається Маргариті, читаючої по врятованим зошитів фрагменти роману Майстра про смерть Юди і поховання. Три точки зору, а картина одна, хоч і відображена різними оповідача, але саме від того тривимірна за обсягом. У цьому як би заставу незаперечною достовірності того, що сталося.
Один з яскравих парадоксів роману полягає в тому, що, неабияк нашкодять в Москві, зграя Воланда в той же час повертала до життя порядність, чесність і жорстоко карала зло і неправду, служачи, як не дивно, утвердженню тисячолітніх моральних заповідей. І якщо його свита постає в личині дрібних бісів, небайдужих до підпалів, руйнування і пакостнічеству, то сам месір незмінно зберігає деяку величавість. Він спостерігає булгаківську Москву як дослідник, що ставить науковий досвід, ніби він і справді посланий у відрядження від небесної канцелярії. А повноваження його великі: він має привілей наказующего діяння, що ніяк не з руки вищому споглядальному добру. До послуг такого Воланда легше вдатися і зневіреної Маргариті. "Звичайно, коли люди зовсім пограбовані, як ми з тобою, - ділиться вона з Майстром, - вони шукають порятунку у потойбічної сили". Булгаковська ситуація в дзеркально перевернутому вигляді варіює історію Фауста. Фауст продав душу дияволу заради пристрасті до пізнання і зрадив любов Маргарити. У романі Маргарита готова на угоду з Воландом і стає відьмою заради любові і вірності Майстру.
Думка про перетворенні, перевтіленні завжди хвилювала Булгакова. На нижчому щаблі - це перетворення зовнішнє. Але здатність до зміни вигляду на іншому етапі задуму переростає в ідею внутрішнього перевтілення. У романі свій шлях душевного відновлення проходить Іван Бездомний і в результаті заодно з минулого біографією втрачає своє штучне і тимчасове ім'я. Тільки нещодавно в суперечці з сумнівним іноземцем Бездомний, вторячи Берліозу, висміював можливість існування Христа, і ось вже він, в безплідній гонитві за Воландовской зграєю, опиняється на березі Москви-ріки і як би робить хрещення в її купелі. З паперової іконкою, приколеної на грудях, і в нижній білизні є він в ресторан МАССОЛИТа, зображений подобою вавілонського вертепу - з буйством плоті, грою марнославства і лютим веселощами. У новому вигляді Іван виглядає божевільним, але в дійсності це шлях до одужання, тому що, тільки потрапивши в клініку Стравінського, герой розуміє, що писати кепські антирелігійні агітки - гріх перед істиною і поезії. Втративши розум, Іван як би знаходить його, прозрівши духовно. Один з проявів душевного одужання - відмова від претензії на усезнання і всепоніма-ня. В епілозі роману Іван Миколайович Понирєв виникає перед нами в образі скромного вченого, ніби за одне з прізвищем змінилося і всі його духовна істота.
Перевтілення відзначить і фігуру Майстра, і Маргарити. У М. А. Булгакова вона вже зовсім явно схильна до перевтілення, міграції душі. Є в ній відсвіт Маргарити Наваррської - московської прапрапраправнучкой королеви Марго називає її Коровьев. Але ж Маргариті судилося ще обернутися відьмою і, зробивши свій небезпечний і мстивий політ над Арбатом, опинитися на балу у сатани.
Притягує до себе загадка слів, що визначили посмертну долю Майстра: "Він не заслужив світла, він заслужив спокій". Учитель Левія Матвія не хоче взяти Майстра "до себе, у світ", і це місце роману недарма стало місцем спотикання для критики, тому що, мабуть, саме в ньому укладено власне авторське ставлення до віри і до ідеї безсмертя.
Вибираючи для Майстра його посмертну долю, М. А. Булгаков тим самим вибирав долю собі. Про безсмертя, як про довговічною збереження душі у творенні мистецтва, як про перенесення себе в чиюсь душу з можливістю стати її часткою, розмірковував М. А. Булгаков, пишучи свою головну книгу. Його хвилювала і доля наслідування ідей відданим Левием Матвієм або прозрілим Іваном Бездомним. Науковий співробітник інституту історії і філософії Іван Миколайович Понирєв як учень, на жаль, не більше обдарований, чому не розлучається з козячим пергаментом Левій Матвій. Але тепер він повний питань до себе і світу, готовий дивуватися і пізнавати. "Ви про нього ... продовження напишіть ", - сказала на завершення з Іваном, Майстер. Не треба чекати від нього духовного подвигу, продовження великого творіння. Він зберігає добре розсудливість - і тільки. І лише одне бачення, посещающее його в повний місяць, турбує його часом: страта на Лисій горі та безнадійні вмовляння Пілата, щоб Ієшуа підтвердив, що страти не було ...