Чехов а. п. - Від Старцева. .. до Гурову

(Від духовної деградації до відродження героя)
Те, що ми відчуваємо, коли буваємо закохані, можливо, є нормальний стан людини. Закоханість показує людині, яким він має бути.
А. П. Чехов. Із записників
Як це не дивно, але у юного Чехова зовсім немає оповідань про кохання. Поезія, краса світу постає перед Антоша Чехонте як непотрібна, недоречна ілюзія в світі товстих і тонких, хамелеонів, унтер Пришибеева, у світі людців, яким вона "ні до чого", з неї штанів не зшиєш, отже, "вона нам без потреби ",
Краса, любов виникають в ранніх оповіданнях Чехова як швидкоплинний проблиск, маленький просвіт, як шматочок чистого синього неба, заволікає свинцевими хмарами. Але з кожним роком все сильніше світло, що пробивається крізь хмари. У "припадку", в "Палату № 6" дія відбувалася як би в темряві. До світанку ще далеко ... У "Вчителя словесності" розгортається боротьба любові і вульгарності. Ця боротьба відбувається на тлі поетичного саду, образ якого проходить крізь усю творчість Чехова 90-х років XIX століття. У чудовий весняний сад вибігають Нікітін і Манюся ... Але пройшов один тільки рік, знову весна, і Нікітін вже не пам'ятає, не думає про сад, наче "роззнайомилися" з ним.
А як поетична зустріч людини і краси в "Чорного ченця", який незвичайний сад оточував Ковріна - "царство ніжних кольорів". Але пройшов час, герой знову повертається в сад, але вже не помічає розкішних квітів; краса вже не доступна йому, немов не пізнає його ...
"Ходімо в сад", - благає Катерину Іванівну доктор Старцев. Там, в тихому тінистому саду з темними листям на алеях, у старого розлогого клена, він хоче сказати їй про свою любов. Але, ледве спалахнувши, гасне любов, і, опинившись знову, через кілька років під старим кленом, він вже нічого не відчуває. Сад, кохана лава, старий клен, любов - все це заступили зім'яті папірці, "які він вечорами виймав з кишень з таким задоволенням, і вогник в душі погас".
У "Дамі з собачкою" людина і краса немов пізнали одне одного, посміхнулися один одному і не можуть більше розлучитися. Гуров і Ганна Сергіївна разом з любов'ю відкривають красу людяності. Гріховне, нечисте з точки зору ситого, байдужою, святенницькою моралі захоплення виявилося справжньою любов'ю. На початку розповіді Гуров виглядає і веде себе як людина без ілюзій. Одружився - вірніше, його одружили, - дружину свою він вважав недалекій, вузькою, невишукана, часто зраджував їй. Давно сказавши собі: "Прощайте, ілюзії", - він примирився з цим і прагнув зручніше і приємніше використовувати те життя, яка є, не думаючи ні про яку іншу. Горький багаторазовий досвід привчив його, що всяке зближення (про кохання він не думає) нічого нового не приносить; жінка для нього - "нижча раса"; проте при будь-якої нової зустрічі з цікавою жінкою він про це забуває: "хотілося жити, і все здавалося так просто і забавно ".
Ось і тепер, зустрівшись з молодою пані невисокого зросту, блондинкою, в береті, гуляла з білим шпіцом, він без зайвих мудрувань і коливань намагається зав'язати з нею знайомство - просте і веселе. "Якщо вона тут без чоловіка і без знайомих, - міркував Гуров, - то було б не зайве познайомитися з нею".
Вже сама інтонація Гурівське міркувань багато малює його зовнішності, додає зав'язуються романом характер курортного знайомства. Цьому враженню сприяє і на їдкість точне: "міркував Гуров"; він не мріє, не очікує, не сподівається, а саме міркує - спокійно, розважливо, діловито. І пізніше, вже попрощався з Ганною Сергіївною - так звали жінку з собачкою, - залишившись один на платформі, він думає про те, що ось у його житті було ще одне пригода, воно теж скінчилося, і залишилося тепер спогад.
А потім Москва, перший сніг, морози, дзвін дзвонів, ресторани, клуби, звані обіди, ювілеї - галаслива, спокійна, звичайна, розученого і розмірене московська життя, така ж, як і в інших. Але є тепер у нього в душі маленький просвіт, який відрізняє його від інших: спогад про даму з собачкою. Московська життя закрутила його, і це світле цятка на звичному тлі повсякденного побуту, напевно, скоро потьмяніє. Пройде якийсь місяць, і Ганна Сергіївна, здавалося йому, покриється в пам'яті туманом і тільки зрідка буде снитися зі зворушливою посмішкою, як снилися інші.
Так і має статися, так і траплялося зазвичай з героями Чехова. Так і сталося з Іонич - у нього навіть і спогади про ту любов не залишилося; коли мова заходила про сім'ю Котика, про Туркин, він запитував: "Це ви про якихось Туркин? Це про тих, що донька грає на фортепьянах? "Тут вульгарність перемогла любов. Але те, що було кінцем, сумної розв'язкою для багатьох чеховських героїв, стало для Гурова й Ганни Сергіївни тільки початком. "... Минуло більше місяця, настала глибока зима, а в пам'яті все було ясно, точно розлучився він з Ганною Сергіївною тільки вчора. І спогади розгорялися все сильніше ".
Він думає про неї, про її тонкої, слабкою шиї і красивих сірих очах, про несміливих, незграбних рухах недосвідченої молодості, викликають незручне щемливе почуття і навіть розгубленість - "наче хто раптом постукав у двері". І не тільки про це думає Гуров. Разом із захопленням молодою, красивою жінкою, з поїздками в Ореанду, з прогулянками, відпочинком серед моря, гір і хмар, відкрилися йому такі чудові подробиці, яких він раніше не помічав. Вслухаючись у шум хвиль, Гуров "думав про те, як, по суті, якщо задуматися, все чудово на цьому світі, все, крім того, що ми самі мислимо й робимо, коли забуваємо про вищі цілях буття, про свою людську гідність". Цікаво, що в первісному тексті говорилося: "Майже щовечора, пізніше, вони виїжджали куди-небудь за місто, в Ореанду, йшли на водоспад, і прогулянка вдавалася, враження незмінно щоразу були прекрасні, величні, Гуров насолоджувався, хоча і усвідомлював, що ці враження йому ні до чого, зовсім не потрібні, тому що його життя не було ні прекрасною, ні величною, і не було бажання, щоб вона коли-небудь стала такою ".
Потім Чехов змінив текст, змінив тому, що він був неточним, невірним. Разом зі спогадами про Анну Сергіївні у душі героя воскресають і туманний світанок у горах, і пароплав з Феодосії, освітлений ранкової зорею, без вогнів, і багато інших "таємничі і теж красиві" картини і деталі. Чехов викреслив слова про непотрібність прекрасних і величних вражень тому, що, віддаючись їм у спогадах, Гуров сам "здавався собі краще, ніж був тоді в Ялті"; разом з цими враженнями прокралися в його душу тривога і якась дивна настороженість по відношенню до навколишнього його життя. Він не наважується заговорити про свою любов: не з ким. Але одного разу, виходячи з докторського клубу зі своїм партнером по картах, чиновником, він не втримався: - • "Якщо б ви знали, з якою чарівною жінкою я познайомився в Ялті". Чиновник сів у сани і поїхав, але раптом обернувся і вигукнув: - Дмитро Дмитрович! - Що? - А недавно ви мали рацію: осетрина-то з душком! "Тільки що вони стояли поруч, два чиновники, два партнери ... І фраза Гурова про "чарівній жінці", звичайна, навіть трохи вульгарно - з сором'язливості, з прагнення Гурова сказати про свою любов так, як звичайно говорять, - фраза ця зовні не випала ще зі стилю їхньої бесіди; Гуров тільки починає розмову, його непокоїть бажання хоч з ким-небудь розділити нові, що нахлинули враження. Але прозвучала відповідь обивателя, і відразу війнуло в душу Гурова нестерпним вульгарністю; перед нами вже не два партнери, але дві людини, за якими встали два світи: світ соромливою любові, краси, природи і світ духовної і утробною ситості - світ "дами з собачкою "і світ" осетрини з душком ".
Ці слова "осетрина-то з душком!" - "Такі звичайні, чомусь раптом обурили Гурова, здалися йому принизливими, нечистими". Які дикі звичаї, які особи! Що за безглузді ночі, які нецікаві, непомітні дні! Шалена гра в карти, обжерливість, пияцтво, постійні розмови про одне. Непотрібні справи і розмови про одне відхоплюють на свою частку кращу частину часу, кращі сили, і врешті-решт залишається якась куца, безкрила життя, якась нісенітниця, і піти й бігти не можна, точно сидиш в божевільні або в арештантських ротах! "
Він не спить ніч, все остогидло йому, а потім, раптом зібравшись, їде. "Навіщо? Він і сам не знав добре ". Він прагне до неї, до Анни Сергіївни, і не тільки до неї: він прагне до того світу почуттів і думок, що прокинувся в ньому тоді, серед гір, моря, хмар, широкого неба, прокинувся і кличе, манить, не дає спокою, мучить і турбує.
Провінційне місто, де живе пані з собачкою, зустрічає його сірим, якийсь застояної життям. Тут все сіро: у найкращому номері готелю "вся підлога була обтягнутий сірим солдатським сукном", на столі чорнильниця "сіра від пилу", - і ховається Гуров "дешевим, сірим, точно лікарняним, ковдрою". А проти будинку, де живе його любов, його щастя - пані з собачкою, - тягнеться паркан, "сірий, довгий, з цвяхами".
Коли ми читаємо про всі ці деталі, сірі предмети, може здатися, що Чехову мало не зраджує почуття міри: так наполегливо забарвлює він все в один безнадійно сірий колір. Але, читаючи цю сцену, ми майже не помічаємо повторення, всі деталі створюють одну тональність, одне загальне настрій, одне відчуття людини, якій здається, що він "в божевільні або арештантських ротах". І глибоко виправданими виявляються тоді і сіре солдатське сукно, і-сіре, точно лікарняне, ковдру, і довгий паркан з цвяхами, проклятий, ненависний сірий паркан ... Проти всього цього гнітючого світу постала невисокого зросту білявка, з тонкою, слабкою шиєю, з красивими сірими очима, звичайна жінка, "нічим не чудова", навіть з вульгарною лорнетка в руках, жінка, яка стала "його горем, радістю, єдиним щастям, якого він тепер бажав для себе ".
Його життя розривається на дві частини, наче двоїться. Сірий паркан і - красиві сірі очі, "улюблене сіру сукню"; поганий оркестр, паскудні обивательські скрипки в провінційному театрі - і музика, яка звучить в кожному її слові. Два життя тепер у нього: "одна явна, яку бачили і знали всі, кому це потрібно було, повна умовної правди і умовного обману, схожа зовсім на життя його знайомих і друзів, і інша - що протікала таємно. І за якимось дивним збігом обставин, бути може випадковим, все, що було для нього важливо, цікаво, необхідно, в чому він був щирий і не обманював себе, що становило зерно його життя, відбувалося таємно від інших, все ж, що було його брехнею, його оболонкою, в яку він ховався, щоб приховати правду, як, наприклад, його служба в банку, суперечки в клубі, його "нижча раса", ходіння з дружиною на ювілеї, - все це було явно ".
Любов, краса, природа, думки "про вищі цілях буття", про свою людську гідність "- все це не сон, не примара, не ілюзія, все це поза життям, але зерно життя, її прихована, невизнана, але пробивається крізь оболонку брехні основа - ось найдорожча, потаємна думка "Дами з собачкою". Присвячений історії одного кохання, розповідь ця незмірно багатше і ширше. Це розповідь про те, як любов змінила героїв - Гурова та Ганну Сергіївну, - зробила їх вище, чистіше, людяніше, покликала до справжньої, прекрасне життя.
Чехов стверджував красу не особливих, обраних людей. Свою улюблену героїню, зворушливо-несміливу, довірливо-чисту "даму з собачкою" він не прагне овіяна атмосферою таємничості, "обраності", не ставить її над життям, над іншими людьми, навпаки, художник весь час ніби нагадує читачеві про те, що перед ним звичайна людина, простий і нічим особливим не примітний. Але саме поняття це - "звичайна людина" - таїть у собі стільки багатства і краси для Чехова, що немає для нього ніякої потреби штучно піднімати, звеличувати героїв, робити їх обраними особами.
На відміну від "Іонич" - ця розповідь не про деградацію героя, але, навпаки, про його духовне пробудження. Любов відродила його. Він вже не повернеться до колишньої духовної сплячці, йому остогидли "шалена гра в карти, обжерливість, пияцтво, постійні розмови про одне і те ж" - інакше кажучи, все те, що виявилося сильнішим Іонич.