Соціально-психологічні причини військових конфліктів
Питання необхідності або навпаки злочинності війни цікавив людство з давніх часів. Збереглися висловлювання Платона, Арістотеля, Сократа. І в наш час фахівців соціологів, психологів, філософів цікавлять причини, які можуть спонукати одну групу людей ненавидіти і вбивати іншу. У даній роботі спробуємо розглянути найбільш поширені погляди вчених на цю проблему.
Отже, «війна є природним станом народу» (Платон)? Вона «напружує до вищої міри всі людські сили і накладає друк благородства на народи, які мають сміливість здійснити таке» (Муссоліні)? Або «війна є школою відродження людських чеснот» (Руссо)? У стані війни відбуваються метаморфози: байдужість перероджується в сильні почуття - ненависть, жалість. Війна також ідентифікує індивідів, згуртовує. Значить війни виникають з «благих» намірів? Або заради вироблення організмом адреналіну? До речі, науковці доводять, що чоловіки більше схильні до ризику, ніж жінки. Коли проводили досліди над щурами, то виявилося, що самки значно більш розважливі в цьому плані, ніж пацюки чоловічої статі, так як не лізли в сусідню нору, знаючи, що там небезпечно (оскільки звідти не поверталися «родичі»). Самці ж, бачачи небезпеку, - йшли на ризик, не відступали від свого і, таким чином, гинули. З цього випливає, що чоловіча хоробрість невиправдана? Але ж хто не ризикує, той не п'є шампанського!. У Джозефа Ная виникають досить цікаві асоціативні порівняння щодо ризику: «У покері, граючи майстерно, можна досягти великої переваги ... Деякі умілі гравці виграють навіть з поганими картами». І аналітик застерігає: «Якщо твій опонент показує карти, які можуть вдарити будь-яку твою, - підставляй руки. Якщо знаєш, що програєш війну, - не починай її ».
Невже війна є причиною чоловічих інстинктів? Чоловіки ж - мисливці, завойовники, агресори. Навіть чоловічий гормон тестостерон на те вказує. Тоді хто такі амазонки, які своєю жорстокістю не поступалися представникам сильної статі? Це все міфи? Як щодо життєвих реалій? Безсумнівно, переконливими будуть роздуми незворушною Маргарет Мітчелл: «Війна була б пікніком, якби не воші і дизентерія». Так от жінок не взяти на переляк. Навіть тоді, коли в їхню функцію входить така непроста і відповідальна місія, як бути ... прикрасою параду. Пригадаймо роту балаклавськіх амазонок, яка проіснувала аж цілий місяць і змогла за цей час нітрохи не поступитися в «надування мильних бульбашок» самим потьомкінським поселенцям. І порадувала ж тоді жіноча рота Катерину ІІ, що й казати!
З часом «амазонки» самовдосконалюються. «Жіночий батальйон смерті», що став гордістю Першої світової війни, - тому приклад. За місяць амазонки примудрилися осягнути всю науку ведення війни. Результати не змусили себе чекати. Третина особового складу полягла під містом Сморгоні.
Адже Аристотель прав, коли написав: «Людина - це політична тварина»? Жінка, або чоловік - не має значення. А можливо, у нас є щось від кентаврів - наполовину людей, наполовину звірів? І наша агресивність - атавізм від тварин?
Де ж причаївся корінь парадоксу? Або в нас самих? Значить агресивність, войовничість - наша генетична спадщина? Які, до речі, не таке вже й огидне справу зробили для людства, враховуючи еволюцію (були необхідні для виживання).
Значить, війна є потребою для самоствердження? (Щоб чоловік міг довести - швидше собі, ніж іншим - що він домінує і над людьми, і ... над ситуацією). Чи війна є наслідком нестримного бажання узурпувати владу? Психологи стверджують, що неадекватна поведінка узурпаторів є наслідком хворобливих комплексів неповноцінності. І тоді для самоствердження, для задоволення власного «Еgо» особистість починає діяти жорстокими методами.
У стародавні часи Фукідід стверджував, що війна є наслідком поганої людської природи, що це природжена схильність до «роботи» хаосу і зла. Сучасна психологічна школа пояснює причину війни наявністю психічних розладів у окремих індивідів. Наполеона, Гітлера, Муссоліні переслідував недуга - манія війни.
Так ось учені-теоретики стверджують, що для настання епохи загального миру досить ефективної системи цивільного контролю, який закриває божевільним доступ до влади.
А може, війни є наслідком людської нетерпимості до «чужого»?
Е. Еріксон обгрунтував механізм виникнення агресії до «чужих» суб'єктам, а також вказав витоки доброзичливості і миролюбності - до «своїх». З. Фрейд у створеній теорії психоаналізу зазначав: людина не могла б існувати, якщо б притаманна йому потреба в саморуйнуванні (інстинкт смерті) не була спрямована на зовнішні об'єкти, зокрема й на інші індивіди, етноси, конфесійні групи. Ще плем'я делаварів (жило в районі Філадельфії і аж до берегів моря) метою ведення війни вважало абсолютне знищення сусідніх чужих племен - черокі та ірокезів. Нетерпимістю до інших народів відзначився і солдатів наполеонівської армії Шові, у якого, до речі, чимало прихильників і нині. К. Клаузевіц запропонував би ввести релігію як головний мотив для того, щоб примусити населення до боротьби з бойовим кличем - «Бог на нашій стороні!»
Отже, релігія є причиною конфлікту?
Релігія може бути важливим інгредієнтом для підтримки війни, але рідко причиною. Хоча не слід забувати про фундаменталізм, чим є джерелом більшості непіддатливою релігійних сутичок, які можуть призвести до воєн - католиків проти протестантів, християн проти мусульман. Це християнському світі слід побоюватися ісламських фундаменталістів? Адже за прогнозами ООН, якщо нинішні тенденції збережуться, то через 20-25 років кожен третій житель планети буде мусульманином ... Втім, нині десятки тисяч корінних німців, французів, італійців і представників інших національностей прийняли іслам добровільно. У результаті глобалізації великі мусульманські громади з'явилися в Європі та Америці (у США та Канаді чисельність мусульман зростає швидше, ніж віруючих інших конфесій) ... Через зростання мусульманських громад (Франція - 6 млн. ч., Німеччина - майже 3 млн.) ісламський чинник стає потужним елементом, який впливає як на внутрішнє життя передових західних країн, так і на їх зовнішньополітичний курс ».
Американська дослідниця Барбара Еренрейх (Barbara Ehrenreich) вважає, що підготовка до війни є передумовою можливої війни ...
... Ось і в Коста-Ріці відмовилися від армії. Та й Україні має такий досвід. Пригадаймо заміну Грушевським постійної української армії «народною міліцією». Що з того вийшло? На територію України була введена п'ятисот-тисячного чудово озброєна і дисциплінована армія Німеччини і Австро-Угорщини. З часом цих окупантів змінили інші: зі сходу наступала Добровольча армія Денікіна, більшовики; з Заходу - Польща, на півдні Україні - війська Антанти ... «Важко читати українську історію без брому ...», - як писав В. Винниченко. Виникає питання: чого всі вони хотіли від України?
У конкретному випадку України воювала лише за власну соборність і незалежність. У окупантів були корисливі мотиви: завоювання нових територій, експлуатація нафтових свердловин Галичини. З цією метою в Лондоні під час закордонних секретаріаті (Foreign Secretary) навіть був створений Міжнародний комітет захисту нафтових інтересів англійців, французів, бельгійців і Альянсів в Галичині.
Історія дає нам абсолютно різні приклади того, якими факторами визначалася національна самоідентифікація того чи іншого народу, за якими критеріями відносив він себе до тієї чи іншої історії, суспільству, країні. Що зберегло болгар, які пам'ятали, що вони болгари й слов'яни під тисячолітнім турецьким ігом? Територія проживання і історія цієї території? Але у євреїв не було території, а була одна історія. Саме такі екстремальні ситуації і показують, що якась реальність як основа самоідентифікації народу існує і як-то відтворюється в цілком реальних феномени і інститутах. В екстремальній ситуації - того ж єврейського народу, наприклад, - вона відтворювалася в культурі, релігії, освіті (в писемності, мовою).
Сучасні італійці після стількох завоювань і етнічно-історичних змішань і сьогодні називають себе не інакше, як спадкоємцями Великого Риму. Тому що Велика Римська імперія в історичних анналах залишилася як якийсь безсмертний символ національного - військового, культурного, історичного, духовного, - величі. Тобто, - і це по-друге, - для самовизначення істотно емоційне ставлення - гордість або біль - за свою спільність, за свій народ, «за своїх».
Але от всі знають, скажімо, що Ярослав Мудрий - це, з історичної точки зору, явище. Починаючи з його гідного князювання, сильної і мудрої політики, і закінчуючи тим, що він - батько трьох європейських королев. Але чому він російський князь? Його з таким же успіхом можна було назвати українським або візантійським царем. Але десь осіло - в письмових джерелах або усних, що він росіянин. І хоча княжив він на території сучасної України, проте ж, ми говоримо, що це Стародавня Русь, і він - її історія. І суть тут аж ніяк не в території, а в тому, як ув'язується національну єдність з якимись значущими подіями чи явищами. Сучасні монголи ставлять пам'ятники Чингіз-хана, обгрунтовують свою спорідненість з ним, оскільки "також" монголи.
Так само, Олександр Македонський - чиєї історії він належить? Греки, від Еллади яких нічого не залишилося, відносять себе все-таки до народу і країні того прекрасного періоду, з якого веде свою історію вся європейська культура. І, без сумніву, Македонського, який від імені Еллади завоював півсвіту, вони будуть вважати грецьким царем, а разом з ним зарахують його славу і велич до надбань власної історії і власного народу. А македонці зроблять те ж саме. Оскільки за ним є щось велике, історично значиме, остільки і за придбання його у власну історію будуть боротися всі, хто має хоч малу надію і виправдання цьому. Тобто, - по-третє, - механізм формування національної самосвідомості тут той, що щось приживається або приймається, якщо є до нього почуття причетності. Причому воно або культивується, або відтворюється, або реально відбувається.
Четверте, - і це проблема. За останній час - теж вперше у посткомуністичному соціальному дослідженні - виникла реальна можливість відстояти стрижень російської ментальності. Але виникла проблема - як розвести російський і російський менталітет. Зараз часто відокремити російське, скажімо, від башкирського, неможливо. Але ж Росія не відмовляється від російськості. І як видається, російське - не механічна сукупність характеристик народностей, Росію населяють. Вдумаймося: коли ми говоримо про башкирів, які приєднувалися до росіян, то в цьому є якась механічна розділеність. А коли - про російському менталітеті, то в ньому немає нічого такого російського, яке було б протиставлене башкирському. Але все ж як тоді розуміти зв'язок з російською мовою, що ніким не заперечується як суттєва риса російської специфіки? І що тоді є культурно-національна автономія?
П'яте. Візьмемо для прикладу історію татаро-монгольських завоювань Русі. Чи можливий в сучасності такий розкол, при якому одні сказали б, що татар перемогли, а інші - що росіянам програли? Швидше за все, немає. Навряд чи сучасні татари дивляться на сучасних росіян як на своїх переможців-завойовників і поневолювачів. А чому? Бо надто великою була спільна історія, в якій вони неодноразово разом протистояли зовнішньому - внероссійскому - ворогу як єдиний народ, разом ділили труднощі і негаразди. І значущі події були одні й ті ж, і місце в них було теж у двох цих народів одне й те саме.
Історики при цьому можуть навіть не ламати пір'я, доводячи неідентичність сучасних татар і стародавніх поневолювачів Русі, вибудовуючи генеалогію булгарського народу і т.п. Це цікавить лише фахівців, що дошукується академічної істини. А тут - зовсім інша проблема критеріїв і способів самоідентифікації з тією чи іншою спільністю, відмінних від суто наукових принципів. Яких - сьогодні це ще питання. Але відповідь на це питання пояснить і той сучасний феномен, що жителі Санкт-Петербурга 90-х років ХХ століття вперто іменують і вважають себе ленінградцями. Блокада Ленінграда - занадто великий біль і занадто велика радість, значимість якої непорівнянна з політичними іграми сучасних ідеологів.
Шосте. Хто сьогодні згадає день Бородіна або Полтави? Але вони існують у свідомості російського народу як символи російської (російського) величі. Чи можна сьогодні ставитися до Бородіно так само, як до битви під Сталінградом? Питання риторичне. Більшість народу не знає і дати Сталінградської битви, хоча вона у всіх на слуху і обов'язкова в шкільному курсі історії. Чи означає це, що для появи історичної свідомості треба тренувати пам'ять? Ні! Для неї важливо почуття, яке викликається даними подією, а не дата. Тут теж працює інший, ніж академічний, принцип. І аж ніяк не тільки професійні історики є єдиними хранителями історичної пам'яті і формують історичну свідомість.
Змістовні історичні характеристики, що визначають російське історична свідомість, можна визначити не шляхом з'ясування того, коли відбулася Полтавська битва, а виділенням того ядра, яке складають найбільш визнані, що транслюються в народній пам'яті події, які притягують до себе «піщинки» позиційного індивідуального і групового ціннісно- навантаженого свідомості. Це є те, що найбільш визнане і буде багаторазово повторене у відповіді на питання: «Що б Ви виділили як найбільш характерний прояв російського духу і в яких ситуаціях?» При цьому обов'язково багато співпаде - згадають, що і шведів били, і Наполеона, і німців у Великій Вітчизняній. І нормально поставлена проблема тут - це не якісь дати пам'ятають люди, а з чим вони пов'язують своє визначення і самоідентифікацію як особистості. Куликове поле або будівництво Петербурга, відкриття періодичного закону або завоювання Сибіру.
Історико-логічний підхід до дослідження феномену соціальної, скажімо, російської, специфіки вимагає підстави, з якого можуть бути розглянуті всі процеси, що відбуваються в історії. Підходячи до проблеми історично, необхідно для початку визначити адекватну історичну рамку, здатну дати зрозуміти, що з країною та суспільством відбувалося і відбувається. Тут можна довго сперечатися, з чого почати, що є для історії 15-20 років, чи треба починати «з сімнадцятого року» або з Івана Грозного, або - відповідно до намітилася останнім часом тенденцією, прийняти більш широкі історичні рамки - сторіч або навіть тисячоліть.
Сьогодні, мабуть, поки що найбільш плідним є шлях інтеграції всіх цих спроб в систематичне ціле, оскільки ніхто з поділяють ту чи іншу точку зору нині не може претендувати на вичерпну істинність своїх суджень. Об'єднавши ж їх, можна буде окреслити межі, в рамках яких можливе осмислено оцінювати ті чи інші періоди, ери, епохи. Тут недоречний чисто хронологічний підхід. 10 років, 100 років, 1000 років, - це порожній звук, якщо не наповнити їх соціальним змістом, і відповідно, не можна сказати, багато це чи мало, значимо чи ні.
Провідні і часто визначають позиції тут належать історичної свідомості. Його роль у формуванні якісних та змістовних характеристик цілісного свідомості того чи іншого громадського формування важко переоцінити. Виконуючи функції соціальної пам'яті, що відбиває і рефлексирующей власне існування суспільного організму в часі, воно є атрибутивної передумовою самоідентифікації будь-якого громадського формування (індивід, група, соціум, суспільство), що задає вихідні координати його життєдіяльності. Не випадково періодично в тому чи іншому суспільстві - частиною усвідомлено, а частиною несвідомо - розгортається «боротьба за історію», причому досить жорстка, незважаючи на терені - будь то науково-теоретична, політична, ідеологічна і будь-яка інша арена.
Методологія дослідження і виділення істотних ознак історичного простору-часу, що надають значимий вплив на формування або вибір позицій суб'єкта соціальної дії (локального соціуму або індивіда), ще перебуває в стадії розробки. Це породжує багато проблем, наприклад, обумовлює труднощі у спробах виділити і якісно визначити специфіку та унікальність тих чи інших цілісних соціо-культурних (в тому числі національно-орієнтованих) утворень.
Так ось війна виникає внаслідок людської меркантильності? Пригадаймо "шалені руху» сучасності, які за масштабом вже переросли у терористичні війни. Розмови про безкорисливість «шалених» - міф. «Як приклад - масштаби наркомафіозного діяльності палестинського руху« Хезболла ». Лише в долині Бека спільно з сирійцями ними контролюються посіви індійських конопель на площі 25 кв. км і опійного маку площею 20 кв. км. Щорічний прибуток за отриману наркосировину в середині 90-х років ХХ ст. становив 8 млрд. дол США, а прибуток від переробки наркотиків та їх транспортування до Європи і Північної Америці є вдвічі більшим ».
Значить війни виникають тому, що це комусь вигідно? І не обов'язково бути «гарматним м'ясом» на передовій? Після Першої світової війни Сполучені Штати з країн-боржника перетворилися у країн-кредитора. На Другій світовій американська економіка теж «нагріла руки»: у 1945 році США утримували 50% світового ВВП. І звинувачувати американцям у цьому безпідставно. Не вони почали війну. Європейським ж країнам не пощастило внаслідок сусідства з фашистською Німеччиною. У В П. Діля і Р. Гоерца є з цього приводу пояснення: ймовірність військового зіткнення підвищується при наявності двох чинників - «сусідство» держав і спірне питання щодо території. Однак Зінгер і Геллер вбачають вихід із конфліктної ситуації в паритеті - залежності економік сусідніх держав.
Скажімо, непростими були взаємини між Токіо і Пекіном, коли на японський ринок проникли китайські товари, однак сусіди знайшли порозуміння. І, безсумнівно, доцільно все пригадати по черзі: перша хвиля невдоволення почалася через продукції японських брендів, виготовлених в Піднебесній (типу National / Panasonic, це бренди Matsushita Corporation і Toshiba. Тоді японські споживачі виявили, що техніка Naier і інші китайські товари коштують значно дешевше, ніж місцеві, і відмовилися «переплачувати». Таким чином, відбулося «спустошення» японського виробничого потенціалу, країною прокотилася дефляція. Втім, це не призвело до збройної сутички між сусідніми країнами, так як їх економіки були пов'язані. Японські компанії теж отримали від Китаю прибуток. Багато компаній перевели своє виробництво в Піднебесну, де є те, чого їм не вистачає в Японії: низькі зарплати і пенсії (разом з тим старіюче японське суспільство змушене робити все більше внесків до пенсійного фонду), стабільна валюта і прийнятні ціни на нерухомість (для виробничих площ) ».
Прихильники економічної інтерпретації вважають війну наслідком суперництва держав, які починають збройну сутичку заради отримання нових ринків збуту, дешевої робочої сили, джерел сировини та енергії. Цю точку зору поділяли марксисти, нині - засновник теорії динамічних стратегій Г. Снукс і макросоціологіі З. Сандерсон. Багато нарікань з цього приводу надходить на адресу глобалізації на об'єкти її впровадження. Аналітик О. Неклесса вважає, що фактичними кордонами Сполучених Штатів є «зони національних інтересів», які поступово охоплюють всю планету. У принципі, «Стратегія національної безпеки США» це фіксує: «США життєво зацікавлені у забезпеченні доступу до закордонних нафтових джерел. Ми зобов'язані і надалі дбати про регіональної стабільності та безпеки в ключових районах видобутку енергоресурсів, щоб гарантувати наш доступ до них ». Нині помітна зацікавленість Сполучених Штатів до розширеного Близького Сходу (GMEI). До речі, Вашингтон щорічно виділяє в рамках «Проектів двосторонньої економічної допомоги» країнам арабського світу більше 1 млрд. дол І араби вважають таку допомогу зовсім не проявом філантропії або меценатства; на їхню думку, американці «прагнуть встановити контроль над енергоресурсами; поширити гегемонію США в арабському світі, нав'язавши останньому абсолютну залежність від Сполучених Штатів в моральному, духовному та економічному плані; відсторонити «неугодні» американській стороні державні режими і легітимізувати військову присутність США в регіоні ».
Нині думки політологів розділилися щодо лідера у веденні інформаційної війни. Одні вважають США найпотужнішими, інші - Китай. І, безсумнівно, слід вказати на американську систему радіоелектронної розвідки «Ешелон», яка призначена перехоплювати і обробляти інформацію, зокрема будь-які телефонні дзвінки, факси, радіопередачі і навіть електронну пошту ... «За день система може відстежувати три мільярди повідомлень, це становить 99% інформації, які передається по всьому світу ».
Китайці теж не дрімали: розгортання на орендованих у М'янмі островах центрів радіорозвідки, які «покривають» Бенгальська затока, Малаккська затоку і весь Індійський океан (1994 р.); модернізація на одному з Парасельських островів і на острові Хайнань всіх центрів радіоперехоплення в Азії (1995 р.); оренда на 50 років (1996 р.) компанією «Hutchison Whampoa», що належала тісно пов'язаному з КНР гонконгівському бізнесменові Лі Кашину (нині вона називається «Panama Ports Co»), ключових портів на Панамському каналі для цілей, які часто мають неправомірну основу, наприклад, контрабанди технологій з Заходу в Китай (із заяв Пентагону), створення на Острові Свободи центру радіоперехоплення і стеження за супутниками США (1999 р.); запуск чотирьох фотознімальних супутників і двох супутників радіоперехоплення над Азією (1999 р.) ; початок роботи над програмою «1-26» щодо створення нових видів високотехнологічної зброї, включно з розвідувальними супутниками (2001 р.) і т.п.
У 1997-1998 рр.., Коли китайцям вдалося "переграти" американців в інформаційному протиборстві і розорити Сороса (його ведучий фонд був просто ліквідований, а два дрібні об'єднано). Хоча здавалося, що магнат не має взагалі ахіллесової п'яти, тобто був невразливим. Адже він вийшов сухим з води, викликавши в 1992 році англійською фондовому ринку обвальне падіння фунта стерлінгів (що віддалило введення євровалюти на 7 років), а в 1997 р. - фінансова криза в таких країнах Азіатсько-Тихоокеанського регіону, як Малайзія, Індонезія, Сінгапур, Філіппіни. Коли ж соросівські атаки дійшли до Піднебесної, китайські фахівці почали почергові гри на підвищення або пониження шляхом закупівлі або навпаки екстреної продажу цінних паперів; потім завдали інформаційний контрудар (аналогічний атаці Д. Сороса) по національній валюті США.
Також була атакована в Нью-Йорку найбільша у світі фондова біржа, яка в Сполучених Штатах здійснює понад 70% всіх операцій з акціями. Результати не змусили себе довго чекати: 27 жовтня 1997-го курс акцій на нью-йоркській фондовій біржі впав на 554, 6 пункту. З часів «великої депресії» 1929 року подібне не фіксувалося. Таким чином, китайці не здалися і виграли.
Значить, війни можуть виникнути внаслідок того, що хтось не бажає комусь підкоритися? Теорія ігор досить цікава й корисна в цьому плані. Нобелівську премію «за внесок у розуміння явищ співпраці і конфлікту через аналіз теорії ігор» отримали Роберт Оман (Robert J. Aumann) і Томас Шеллінг (Thomas Schellinq).
Щодо поступок, то в 1962 році Сполучені Штати поступилися Радянському Союзу в питанні про революційну Кубу, не бажаючи через неї вступати в ядерну війну. Прикладом «небажання поступитися» є позиція сучасного Ірану, який заявив про виробництво урану і таким чином зарахував себе до ядерних держав.
Так ось війни виникають ще й тому, що хтось прагне до вільного польоту, а його посадили за грати? Обговорюючи раціональні або ірраціональні причини рішення воєн, доцільно згадати Ніцше, який виділяв наявне ірраціональне прагнення до влади. Роберт Глоссоп визначає війну як «масштабний конфлікт із застосуванням насильства між організованими групами, які є урядами або прагнуть встановити уряд», додаючи, що війна є для встановлення політичної влади, тобто влади встановлювати закони і примушувати населення до їх виконання.
Таким чином, війна - це пошук істини, справедливості? Якщо «так», то війна і справді є тим безсмертної птахом Феніксом. Оскільки мудреці світу переконані, що істини не існує (за філософською теорією про дуалізм правди). У кожного індивіда своє бачення певної ситуації. Дальтонік власні очі побачить, що зібрана суниця - стигла, тоді як всі інші будуть переконувати його в зовсім протилежному ...
То де ж істина?
Щодо удосконалення людини війною, Беніто Муссоліні в «Доктрині фашизму» (розділ «Проти пацифізму: воєн і життя як обов'язок») писав: «Перш за все, фашизм не вірить в можливість і користь постійного світу, оскільки взагалі справа стосується майбутнього розвитку людства». Враховуючи удосконалення збройного потенціалу це так. У війні в Кореї (1950-1953 рр..) Були застосовані 9 раніше не відомих видів зброї. У в'єтнамській війні (1964-1975 рр..) Таких видів зброї було вже 25. У війнах і конфліктах на Близькому Сході (1967, 1973, 1982, 1986 рр..) - Близько 30. А у війні в зоні Перської затоки (1991 р.) - понад 100 ... Так от війна - двигун прогресу?
Щодо цього виникають сумніви, оскільки збройні конфлікти демонструють абсурдність людини. Як зрозуміти логіку Homo sapiens, коли він за лічені хвилини знищує бомбами унікальні, єдині у своєму роді і в світі культурні цінності, не залишаючи нащадкам жодної можливості доторкнутися до скарбів пращурів?! Це - «неовандалізм»? «Одні будують, інші руйнують». Логічно чи тоді створювати цінність, щоб потім її знищити; народжувати дітей, щоб потім їх вбити? Або роду людському призначений Сізіфову працю? А. Моруа про есей А. Камю «Міф про Сізіфа» писав: «На початку століття Сізіфові, тобто людині, вдалося викотити свій камінь досить високо на фатальний схил. Перед війною 1914 р. не всі, звичайно, було в порядку, але все ж багато що, принаймні в Франції, покращився. Слова «надія», «прогрес» були сповнені сенсу. За чотири роки Першої світової війни брила скотилася далеко вниз, тим не менш Сізіф знову мужньо взявся за свою довічну роботу. Друга світова війна зруйнувала велику надію. Все було розбито камінної брилою. Сізіф - похований під каменем, знесилений і розчарований. І тоді пролунав молодий голос: «Так, цей світ абсурдний, так, від богів нема чого чекати. І, проте, треба, дивлячись в обличчя невблаганну долю, усвідомити її, знехтувати і, наскільки це в наших людських силах, змінити ». Зрозуміло, що до цього голосу прислухалися, залишалося тільки це або - нічого »...
Так от людина - це Сізіф? Тоді який образ можна підібрати до війни? Яка вона у своїй подобі?
А можливо, війна - Янус дволикий, що змінює подобу своє на кожному етапі?
Війна - багатолика, і разом з тим у неї одна особа - суворе. Як у зірок, у неї безліч імен (Агресія, Марс, Молох ...) і одне - Війна.
А ми, люди, маленькі люди, в надії знайти той цвіт папороті, продаємо свою душу дияволу війни, отримуючи нагороду, - гарантоване місце на жертовному камені.
Література
1. Головченко В. "Дракон у тумані»: геополітичний виклик Пекіна і відповідь Вашингтона / / Людина і політика. - 2004. - № 3.
2. Попов В. Ісламський чинник у світовій політиці / / Азія і Африка сьогодні. - 2004. - № 1.
3. Цвенгрош Г. Граф Михайло Тишкевич у змаганнях за вільну і соборну Україну / / Дзвін. - 1998. - № 11-12.
4. Локальні війни і збройні конфлікти другої половини ХХ сторіччя. - К.,: Знання України, 2006.
5. Долгов І., Зварич В. «Передова країна» в пошуках своєї ідентичності / / Політика і час. - 2004. - № 7-8.
Питання необхідності або навпаки злочинності війни цікавив людство з давніх часів. Збереглися висловлювання Платона, Арістотеля, Сократа. І в наш час фахівців соціологів, психологів, філософів цікавлять причини, які можуть спонукати одну групу людей ненавидіти і вбивати іншу. У даній роботі спробуємо розглянути найбільш поширені погляди вчених на цю проблему.
Отже, «війна є природним станом народу» (Платон)? Вона «напружує до вищої міри всі людські сили і накладає друк благородства на народи, які мають сміливість здійснити таке» (Муссоліні)? Або «війна є школою відродження людських чеснот» (Руссо)? У стані війни відбуваються метаморфози: байдужість перероджується в сильні почуття - ненависть, жалість. Війна також ідентифікує індивідів, згуртовує. Значить війни виникають з «благих» намірів? Або заради вироблення організмом адреналіну? До речі, науковці доводять, що чоловіки більше схильні до ризику, ніж жінки. Коли проводили досліди над щурами, то виявилося, що самки значно більш розважливі в цьому плані, ніж пацюки чоловічої статі, так як не лізли в сусідню нору, знаючи, що там небезпечно (оскільки звідти не поверталися «родичі»). Самці ж, бачачи небезпеку, - йшли на ризик, не відступали від свого і, таким чином, гинули. З цього випливає, що чоловіча хоробрість невиправдана? Але ж хто не ризикує, той не п'є шампанського!. У Джозефа Ная виникають досить цікаві асоціативні порівняння щодо ризику: «У покері, граючи майстерно, можна досягти великої переваги ... Деякі умілі гравці виграють навіть з поганими картами». І аналітик застерігає: «Якщо твій опонент показує карти, які можуть вдарити будь-яку твою, - підставляй руки. Якщо знаєш, що програєш війну, - не починай її ».
Невже війна є причиною чоловічих інстинктів? Чоловіки ж - мисливці, завойовники, агресори. Навіть чоловічий гормон тестостерон на те вказує. Тоді хто такі амазонки, які своєю жорстокістю не поступалися представникам сильної статі? Це все міфи? Як щодо життєвих реалій? Безсумнівно, переконливими будуть роздуми незворушною Маргарет Мітчелл: «Війна була б пікніком, якби не воші і дизентерія». Так от жінок не взяти на переляк. Навіть тоді, коли в їхню функцію входить така непроста і відповідальна місія, як бути ... прикрасою параду. Пригадаймо роту балаклавськіх амазонок, яка проіснувала аж цілий місяць і змогла за цей час нітрохи не поступитися в «надування мильних бульбашок» самим потьомкінським поселенцям. І порадувала ж тоді жіноча рота Катерину ІІ, що й казати!
З часом «амазонки» самовдосконалюються. «Жіночий батальйон смерті», що став гордістю Першої світової війни, - тому приклад. За місяць амазонки примудрилися осягнути всю науку ведення війни. Результати не змусили себе чекати. Третина особового складу полягла під містом Сморгоні.
Адже Аристотель прав, коли написав: «Людина - це політична тварина»? Жінка, або чоловік - не має значення. А можливо, у нас є щось від кентаврів - наполовину людей, наполовину звірів? І наша агресивність - атавізм від тварин?
Де ж причаївся корінь парадоксу? Або в нас самих? Значить агресивність, войовничість - наша генетична спадщина? Які, до речі, не таке вже й огидне справу зробили для людства, враховуючи еволюцію (були необхідні для виживання).
Значить, війна є потребою для самоствердження? (Щоб чоловік міг довести - швидше собі, ніж іншим - що він домінує і над людьми, і ... над ситуацією). Чи війна є наслідком нестримного бажання узурпувати владу? Психологи стверджують, що неадекватна поведінка узурпаторів є наслідком хворобливих комплексів неповноцінності. І тоді для самоствердження, для задоволення власного «Еgо» особистість починає діяти жорстокими методами.
У стародавні часи Фукідід стверджував, що війна є наслідком поганої людської природи, що це природжена схильність до «роботи» хаосу і зла. Сучасна психологічна школа пояснює причину війни наявністю психічних розладів у окремих індивідів. Наполеона, Гітлера, Муссоліні переслідував недуга - манія війни.
Так ось учені-теоретики стверджують, що для настання епохи загального миру досить ефективної системи цивільного контролю, який закриває божевільним доступ до влади.
А може, війни є наслідком людської нетерпимості до «чужого»?
Е. Еріксон обгрунтував механізм виникнення агресії до «чужих» суб'єктам, а також вказав витоки доброзичливості і миролюбності - до «своїх». З. Фрейд у створеній теорії психоаналізу зазначав: людина не могла б існувати, якщо б притаманна йому потреба в саморуйнуванні (інстинкт смерті) не була спрямована на зовнішні об'єкти, зокрема й на інші індивіди, етноси, конфесійні групи. Ще плем'я делаварів (жило в районі Філадельфії і аж до берегів моря) метою ведення війни вважало абсолютне знищення сусідніх чужих племен - черокі та ірокезів. Нетерпимістю до інших народів відзначився і солдатів наполеонівської армії Шові, у якого, до речі, чимало прихильників і нині. К. Клаузевіц запропонував би ввести релігію як головний мотив для того, щоб примусити населення до боротьби з бойовим кличем - «Бог на нашій стороні!»
Отже, релігія є причиною конфлікту?
Релігія може бути важливим інгредієнтом для підтримки війни, але рідко причиною. Хоча не слід забувати про фундаменталізм, чим є джерелом більшості непіддатливою релігійних сутичок, які можуть призвести до воєн - католиків проти протестантів, християн проти мусульман. Це християнському світі слід побоюватися ісламських фундаменталістів? Адже за прогнозами ООН, якщо нинішні тенденції збережуться, то через 20-25 років кожен третій житель планети буде мусульманином ... Втім, нині десятки тисяч корінних німців, французів, італійців і представників інших національностей прийняли іслам добровільно. У результаті глобалізації великі мусульманські громади з'явилися в Європі та Америці (у США та Канаді чисельність мусульман зростає швидше, ніж віруючих інших конфесій) ... Через зростання мусульманських громад (Франція - 6 млн. ч., Німеччина - майже 3 млн.) ісламський чинник стає потужним елементом, який впливає як на внутрішнє життя передових західних країн, так і на їх зовнішньополітичний курс ».
Американська дослідниця Барбара Еренрейх (Barbara Ehrenreich) вважає, що підготовка до війни є передумовою можливої війни ...
... Ось і в Коста-Ріці відмовилися від армії. Та й Україні має такий досвід. Пригадаймо заміну Грушевським постійної української армії «народною міліцією». Що з того вийшло? На територію України була введена п'ятисот-тисячного чудово озброєна і дисциплінована армія Німеччини і Австро-Угорщини. З часом цих окупантів змінили інші: зі сходу наступала Добровольча армія Денікіна, більшовики; з Заходу - Польща, на півдні Україні - війська Антанти ... «Важко читати українську історію без брому ...», - як писав В. Винниченко. Виникає питання: чого всі вони хотіли від України?
У конкретному випадку України воювала лише за власну соборність і незалежність. У окупантів були корисливі мотиви: завоювання нових територій, експлуатація нафтових свердловин Галичини. З цією метою в Лондоні під час закордонних секретаріаті (Foreign Secretary) навіть був створений Міжнародний комітет захисту нафтових інтересів англійців, французів, бельгійців і Альянсів в Галичині.
Історія дає нам абсолютно різні приклади того, якими факторами визначалася національна самоідентифікація того чи іншого народу, за якими критеріями відносив він себе до тієї чи іншої історії, суспільству, країні. Що зберегло болгар, які пам'ятали, що вони болгари й слов'яни під тисячолітнім турецьким ігом? Територія проживання і історія цієї території? Але у євреїв не було території, а була одна історія. Саме такі екстремальні ситуації і показують, що якась реальність як основа самоідентифікації народу існує і як-то відтворюється в цілком реальних феномени і інститутах. В екстремальній ситуації - того ж єврейського народу, наприклад, - вона відтворювалася в культурі, релігії, освіті (в писемності, мовою).
Сучасні італійці після стількох завоювань і етнічно-історичних змішань і сьогодні називають себе не інакше, як спадкоємцями Великого Риму. Тому що Велика Римська імперія в історичних анналах залишилася як якийсь безсмертний символ національного - військового, культурного, історичного, духовного, - величі. Тобто, - і це по-друге, - для самовизначення істотно емоційне ставлення - гордість або біль - за свою спільність, за свій народ, «за своїх».
Але от всі знають, скажімо, що Ярослав Мудрий - це, з історичної точки зору, явище. Починаючи з його гідного князювання, сильної і мудрої політики, і закінчуючи тим, що він - батько трьох європейських королев. Але чому він російський князь? Його з таким же успіхом можна було назвати українським або візантійським царем. Але десь осіло - в письмових джерелах або усних, що він росіянин. І хоча княжив він на території сучасної України, проте ж, ми говоримо, що це Стародавня Русь, і він - її історія. І суть тут аж ніяк не в території, а в тому, як ув'язується національну єдність з якимись значущими подіями чи явищами. Сучасні монголи ставлять пам'ятники Чингіз-хана, обгрунтовують свою спорідненість з ним, оскільки "також" монголи.
Так само, Олександр Македонський - чиєї історії він належить? Греки, від Еллади яких нічого не залишилося, відносять себе все-таки до народу і країні того прекрасного періоду, з якого веде свою історію вся європейська культура. І, без сумніву, Македонського, який від імені Еллади завоював півсвіту, вони будуть вважати грецьким царем, а разом з ним зарахують його славу і велич до надбань власної історії і власного народу. А македонці зроблять те ж саме. Оскільки за ним є щось велике, історично значиме, остільки і за придбання його у власну історію будуть боротися всі, хто має хоч малу надію і виправдання цьому. Тобто, - по-третє, - механізм формування національної самосвідомості тут той, що щось приживається або приймається, якщо є до нього почуття причетності. Причому воно або культивується, або відтворюється, або реально відбувається.
Четверте, - і це проблема. За останній час - теж вперше у посткомуністичному соціальному дослідженні - виникла реальна можливість відстояти стрижень російської ментальності. Але виникла проблема - як розвести російський і російський менталітет. Зараз часто відокремити російське, скажімо, від башкирського, неможливо. Але ж Росія не відмовляється від російськості. І як видається, російське - не механічна сукупність характеристик народностей, Росію населяють. Вдумаймося: коли ми говоримо про башкирів, які приєднувалися до росіян, то в цьому є якась механічна розділеність. А коли - про російському менталітеті, то в ньому немає нічого такого російського, яке було б протиставлене башкирському. Але все ж як тоді розуміти зв'язок з російською мовою, що ніким не заперечується як суттєва риса російської специфіки? І що тоді є культурно-національна автономія?
П'яте. Візьмемо для прикладу історію татаро-монгольських завоювань Русі. Чи можливий в сучасності такий розкол, при якому одні сказали б, що татар перемогли, а інші - що росіянам програли? Швидше за все, немає. Навряд чи сучасні татари дивляться на сучасних росіян як на своїх переможців-завойовників і поневолювачів. А чому? Бо надто великою була спільна історія, в якій вони неодноразово разом протистояли зовнішньому - внероссійскому - ворогу як єдиний народ, разом ділили труднощі і негаразди. І значущі події були одні й ті ж, і місце в них було теж у двох цих народів одне й те саме.
Історики при цьому можуть навіть не ламати пір'я, доводячи неідентичність сучасних татар і стародавніх поневолювачів Русі, вибудовуючи генеалогію булгарського народу і т.п. Це цікавить лише фахівців, що дошукується академічної істини. А тут - зовсім інша проблема критеріїв і способів самоідентифікації з тією чи іншою спільністю, відмінних від суто наукових принципів. Яких - сьогодні це ще питання. Але відповідь на це питання пояснить і той сучасний феномен, що жителі Санкт-Петербурга 90-х років ХХ століття вперто іменують і вважають себе ленінградцями. Блокада Ленінграда - занадто великий біль і занадто велика радість, значимість якої непорівнянна з політичними іграми сучасних ідеологів.
Шосте. Хто сьогодні згадає день Бородіна або Полтави? Але вони існують у свідомості російського народу як символи російської (російського) величі. Чи можна сьогодні ставитися до Бородіно так само, як до битви під Сталінградом? Питання риторичне. Більшість народу не знає і дати Сталінградської битви, хоча вона у всіх на слуху і обов'язкова в шкільному курсі історії. Чи означає це, що для появи історичної свідомості треба тренувати пам'ять? Ні! Для неї важливо почуття, яке викликається даними подією, а не дата. Тут теж працює інший, ніж академічний, принцип. І аж ніяк не тільки професійні історики є єдиними хранителями історичної пам'яті і формують історичну свідомість.
Змістовні історичні характеристики, що визначають російське історична свідомість, можна визначити не шляхом з'ясування того, коли відбулася Полтавська битва, а виділенням того ядра, яке складають найбільш визнані, що транслюються в народній пам'яті події, які притягують до себе «піщинки» позиційного індивідуального і групового ціннісно- навантаженого свідомості. Це є те, що найбільш визнане і буде багаторазово повторене у відповіді на питання: «Що б Ви виділили як найбільш характерний прояв російського духу і в яких ситуаціях?» При цьому обов'язково багато співпаде - згадають, що і шведів били, і Наполеона, і німців у Великій Вітчизняній. І нормально поставлена проблема тут - це не якісь дати пам'ятають люди, а з чим вони пов'язують своє визначення і самоідентифікацію як особистості. Куликове поле або будівництво Петербурга, відкриття періодичного закону або завоювання Сибіру.
Історико-логічний підхід до дослідження феномену соціальної, скажімо, російської, специфіки вимагає підстави, з якого можуть бути розглянуті всі процеси, що відбуваються в історії. Підходячи до проблеми історично, необхідно для початку визначити адекватну історичну рамку, здатну дати зрозуміти, що з країною та суспільством відбувалося і відбувається. Тут можна довго сперечатися, з чого почати, що є для історії 15-20 років, чи треба починати «з сімнадцятого року» або з Івана Грозного, або - відповідно до намітилася останнім часом тенденцією, прийняти більш широкі історичні рамки - сторіч або навіть тисячоліть.
Сьогодні, мабуть, поки що найбільш плідним є шлях інтеграції всіх цих спроб в систематичне ціле, оскільки ніхто з поділяють ту чи іншу точку зору нині не може претендувати на вичерпну істинність своїх суджень. Об'єднавши ж їх, можна буде окреслити межі, в рамках яких можливе осмислено оцінювати ті чи інші періоди, ери, епохи. Тут недоречний чисто хронологічний підхід. 10 років, 100 років, 1000 років, - це порожній звук, якщо не наповнити їх соціальним змістом, і відповідно, не можна сказати, багато це чи мало, значимо чи ні.
Провідні і часто визначають позиції тут належать історичної свідомості. Його роль у формуванні якісних та змістовних характеристик цілісного свідомості того чи іншого громадського формування важко переоцінити. Виконуючи функції соціальної пам'яті, що відбиває і рефлексирующей власне існування суспільного організму в часі, воно є атрибутивної передумовою самоідентифікації будь-якого громадського формування (індивід, група, соціум, суспільство), що задає вихідні координати його життєдіяльності. Не випадково періодично в тому чи іншому суспільстві - частиною усвідомлено, а частиною несвідомо - розгортається «боротьба за історію», причому досить жорстка, незважаючи на терені - будь то науково-теоретична, політична, ідеологічна і будь-яка інша арена.
Методологія дослідження і виділення істотних ознак історичного простору-часу, що надають значимий вплив на формування або вибір позицій суб'єкта соціальної дії (локального соціуму або індивіда), ще перебуває в стадії розробки. Це породжує багато проблем, наприклад, обумовлює труднощі у спробах виділити і якісно визначити специфіку та унікальність тих чи інших цілісних соціо-культурних (в тому числі національно-орієнтованих) утворень.
Так ось війна виникає внаслідок людської меркантильності? Пригадаймо "шалені руху» сучасності, які за масштабом вже переросли у терористичні війни. Розмови про безкорисливість «шалених» - міф. «Як приклад - масштаби наркомафіозного діяльності палестинського руху« Хезболла ». Лише в долині Бека спільно з сирійцями ними контролюються посіви індійських конопель на площі 25 кв. км і опійного маку площею 20 кв. км. Щорічний прибуток за отриману наркосировину в середині 90-х років ХХ ст. становив 8 млрд. дол США, а прибуток від переробки наркотиків та їх транспортування до Європи і Північної Америці є вдвічі більшим ».
Значить війни виникають тому, що це комусь вигідно? І не обов'язково бути «гарматним м'ясом» на передовій? Після Першої світової війни Сполучені Штати з країн-боржника перетворилися у країн-кредитора. На Другій світовій американська економіка теж «нагріла руки»: у 1945 році США утримували 50% світового ВВП. І звинувачувати американцям у цьому безпідставно. Не вони почали війну. Європейським ж країнам не пощастило внаслідок сусідства з фашистською Німеччиною. У В П. Діля і Р. Гоерца є з цього приводу пояснення: ймовірність військового зіткнення підвищується при наявності двох чинників - «сусідство» держав і спірне питання щодо території. Однак Зінгер і Геллер вбачають вихід із конфліктної ситуації в паритеті - залежності економік сусідніх держав.
Скажімо, непростими були взаємини між Токіо і Пекіном, коли на японський ринок проникли китайські товари, однак сусіди знайшли порозуміння. І, безсумнівно, доцільно все пригадати по черзі: перша хвиля невдоволення почалася через продукції японських брендів, виготовлених в Піднебесній (типу National / Panasonic, це бренди Matsushita Corporation і Toshiba. Тоді японські споживачі виявили, що техніка Naier і інші китайські товари коштують значно дешевше, ніж місцеві, і відмовилися «переплачувати». Таким чином, відбулося «спустошення» японського виробничого потенціалу, країною прокотилася дефляція. Втім, це не призвело до збройної сутички між сусідніми країнами, так як їх економіки були пов'язані. Японські компанії теж отримали від Китаю прибуток. Багато компаній перевели своє виробництво в Піднебесну, де є те, чого їм не вистачає в Японії: низькі зарплати і пенсії (разом з тим старіюче японське суспільство змушене робити все більше внесків до пенсійного фонду), стабільна валюта і прийнятні ціни на нерухомість (для виробничих площ) ».
Прихильники економічної інтерпретації вважають війну наслідком суперництва держав, які починають збройну сутичку заради отримання нових ринків збуту, дешевої робочої сили, джерел сировини та енергії. Цю точку зору поділяли марксисти, нині - засновник теорії динамічних стратегій Г. Снукс і макросоціологіі З. Сандерсон. Багато нарікань з цього приводу надходить на адресу глобалізації на об'єкти її впровадження. Аналітик О. Неклесса вважає, що фактичними кордонами Сполучених Штатів є «зони національних інтересів», які поступово охоплюють всю планету. У принципі, «Стратегія національної безпеки США» це фіксує: «США життєво зацікавлені у забезпеченні доступу до закордонних нафтових джерел. Ми зобов'язані і надалі дбати про регіональної стабільності та безпеки в ключових районах видобутку енергоресурсів, щоб гарантувати наш доступ до них ». Нині помітна зацікавленість Сполучених Штатів до розширеного Близького Сходу (GMEI). До речі, Вашингтон щорічно виділяє в рамках «Проектів двосторонньої економічної допомоги» країнам арабського світу більше 1 млрд. дол І араби вважають таку допомогу зовсім не проявом філантропії або меценатства; на їхню думку, американці «прагнуть встановити контроль над енергоресурсами; поширити гегемонію США в арабському світі, нав'язавши останньому абсолютну залежність від Сполучених Штатів в моральному, духовному та економічному плані; відсторонити «неугодні» американській стороні державні режими і легітимізувати військову присутність США в регіоні ».
Нині думки політологів розділилися щодо лідера у веденні інформаційної війни. Одні вважають США найпотужнішими, інші - Китай. І, безсумнівно, слід вказати на американську систему радіоелектронної розвідки «Ешелон», яка призначена перехоплювати і обробляти інформацію, зокрема будь-які телефонні дзвінки, факси, радіопередачі і навіть електронну пошту ... «За день система може відстежувати три мільярди повідомлень, це становить 99% інформації, які передається по всьому світу ».
Китайці теж не дрімали: розгортання на орендованих у М'янмі островах центрів радіорозвідки, які «покривають» Бенгальська затока, Малаккська затоку і весь Індійський океан (1994 р.); модернізація на одному з Парасельських островів і на острові Хайнань всіх центрів радіоперехоплення в Азії (1995 р.); оренда на 50 років (1996 р.) компанією «Hutchison Whampoa», що належала тісно пов'язаному з КНР гонконгівському бізнесменові Лі Кашину (нині вона називається «Panama Ports Co»), ключових портів на Панамському каналі для цілей, які часто мають неправомірну основу, наприклад, контрабанди технологій з Заходу в Китай (із заяв Пентагону), створення на Острові Свободи центру радіоперехоплення і стеження за супутниками США (1999 р.); запуск чотирьох фотознімальних супутників і двох супутників радіоперехоплення над Азією (1999 р.) ; початок роботи над програмою «1-26» щодо створення нових видів високотехнологічної зброї, включно з розвідувальними супутниками (2001 р.) і т.п.
У 1997-1998 рр.., Коли китайцям вдалося "переграти" американців в інформаційному протиборстві і розорити Сороса (його ведучий фонд був просто ліквідований, а два дрібні об'єднано). Хоча здавалося, що магнат не має взагалі ахіллесової п'яти, тобто був невразливим. Адже він вийшов сухим з води, викликавши в 1992 році англійською фондовому ринку обвальне падіння фунта стерлінгів (що віддалило введення євровалюти на 7 років), а в 1997 р. - фінансова криза в таких країнах Азіатсько-Тихоокеанського регіону, як Малайзія, Індонезія, Сінгапур, Філіппіни. Коли ж соросівські атаки дійшли до Піднебесної, китайські фахівці почали почергові гри на підвищення або пониження шляхом закупівлі або навпаки екстреної продажу цінних паперів; потім завдали інформаційний контрудар (аналогічний атаці Д. Сороса) по національній валюті США.
Також була атакована в Нью-Йорку найбільша у світі фондова біржа, яка в Сполучених Штатах здійснює понад 70% всіх операцій з акціями. Результати не змусили себе довго чекати: 27 жовтня 1997-го курс акцій на нью-йоркській фондовій біржі впав на 554, 6 пункту. З часів «великої депресії» 1929 року подібне не фіксувалося. Таким чином, китайці не здалися і виграли.
Значить, війни можуть виникнути внаслідок того, що хтось не бажає комусь підкоритися? Теорія ігор досить цікава й корисна в цьому плані. Нобелівську премію «за внесок у розуміння явищ співпраці і конфлікту через аналіз теорії ігор» отримали Роберт Оман (Robert J. Aumann) і Томас Шеллінг (Thomas Schellinq).
Щодо поступок, то в 1962 році Сполучені Штати поступилися Радянському Союзу в питанні про революційну Кубу, не бажаючи через неї вступати в ядерну війну. Прикладом «небажання поступитися» є позиція сучасного Ірану, який заявив про виробництво урану і таким чином зарахував себе до ядерних держав.
Так ось війни виникають ще й тому, що хтось прагне до вільного польоту, а його посадили за грати? Обговорюючи раціональні або ірраціональні причини рішення воєн, доцільно згадати Ніцше, який виділяв наявне ірраціональне прагнення до влади. Роберт Глоссоп визначає війну як «масштабний конфлікт із застосуванням насильства між організованими групами, які є урядами або прагнуть встановити уряд», додаючи, що війна є для встановлення політичної влади, тобто влади встановлювати закони і примушувати населення до їх виконання.
Таким чином, війна - це пошук істини, справедливості? Якщо «так», то війна і справді є тим безсмертної птахом Феніксом. Оскільки мудреці світу переконані, що істини не існує (за філософською теорією про дуалізм правди). У кожного індивіда своє бачення певної ситуації. Дальтонік власні очі побачить, що зібрана суниця - стигла, тоді як всі інші будуть переконувати його в зовсім протилежному ...
То де ж істина?
Щодо удосконалення людини війною, Беніто Муссоліні в «Доктрині фашизму» (розділ «Проти пацифізму: воєн і життя як обов'язок») писав: «Перш за все, фашизм не вірить в можливість і користь постійного світу, оскільки взагалі справа стосується майбутнього розвитку людства». Враховуючи удосконалення збройного потенціалу це так. У війні в Кореї (1950-1953 рр..) Були застосовані 9 раніше не відомих видів зброї. У в'єтнамській війні (1964-1975 рр..) Таких видів зброї було вже 25. У війнах і конфліктах на Близькому Сході (1967, 1973, 1982, 1986 рр..) - Близько 30. А у війні в зоні Перської затоки (1991 р.) - понад 100 ... Так от війна - двигун прогресу?
Щодо цього виникають сумніви, оскільки збройні конфлікти демонструють абсурдність людини. Як зрозуміти логіку Homo sapiens, коли він за лічені хвилини знищує бомбами унікальні, єдині у своєму роді і в світі культурні цінності, не залишаючи нащадкам жодної можливості доторкнутися до скарбів пращурів?! Це - «неовандалізм»? «Одні будують, інші руйнують». Логічно чи тоді створювати цінність, щоб потім її знищити; народжувати дітей, щоб потім їх вбити? Або роду людському призначений Сізіфову працю? А. Моруа про есей А. Камю «Міф про Сізіфа» писав: «На початку століття Сізіфові, тобто людині, вдалося викотити свій камінь досить високо на фатальний схил. Перед війною 1914 р. не всі, звичайно, було в порядку, але все ж багато що, принаймні в Франції, покращився. Слова «надія», «прогрес» були сповнені сенсу. За чотири роки Першої світової війни брила скотилася далеко вниз, тим не менш Сізіф знову мужньо взявся за свою довічну роботу. Друга світова війна зруйнувала велику надію. Все було розбито камінної брилою. Сізіф - похований під каменем, знесилений і розчарований. І тоді пролунав молодий голос: «Так, цей світ абсурдний, так, від богів нема чого чекати. І, проте, треба, дивлячись в обличчя невблаганну долю, усвідомити її, знехтувати і, наскільки це в наших людських силах, змінити ». Зрозуміло, що до цього голосу прислухалися, залишалося тільки це або - нічого »...
Так от людина - це Сізіф? Тоді який образ можна підібрати до війни? Яка вона у своїй подобі?
А можливо, війна - Янус дволикий, що змінює подобу своє на кожному етапі?
Війна - багатолика, і разом з тим у неї одна особа - суворе. Як у зірок, у неї безліч імен (Агресія, Марс, Молох ...) і одне - Війна.
А ми, люди, маленькі люди, в надії знайти той цвіт папороті, продаємо свою душу дияволу війни, отримуючи нагороду, - гарантоване місце на жертовному камені.
Література
1. Головченко В. "Дракон у тумані»: геополітичний виклик Пекіна і відповідь Вашингтона / / Людина і політика. - 2004. - № 3.
2. Попов В. Ісламський чинник у світовій політиці / / Азія і Африка сьогодні. - 2004. - № 1.
3. Цвенгрош Г. Граф Михайло Тишкевич у змаганнях за вільну і соборну Україну / / Дзвін. - 1998. - № 11-12.
4. Локальні війни і збройні конфлікти другої половини ХХ сторіччя. - К.,: Знання України, 2006.
5. Долгов І., Зварич В. «Передова країна» в пошуках своєї ідентичності / / Політика і час. - 2004. - № 7-8.