Порівнюючи Мольєра з Шекспіром, А.С. Пушкін писав: "Особи, створені Шекспіром, не суть як у Мольєра, типи такої-то пристрасті, такого-то пороку; але істоти живі, сповнені багатьох пристрастей, багатьох пороків; обставини розвивають перед глядачем їх різноманітні і багатосторонні характери. У Мольєра скупий скупий - і лише; у Шекспіра Шейлок скупий, тямущий, мстивий, чадолюбство, дотепний ".
Це - не думка дозвільного читача, а професійний аналіз творчості геніїв, які працювали в галузі драматургії, до якої примірявся і сам поет. Він напевно писав це в першу чергу для себе, витягуючи уроки з досвіду своїх попередників. Урок був їм засвоєний: у драмі "Борис Годунов", як і в "веніцианськая купця", немає цілком "хороших" і цілком "поганих" персонажів, всі вони об'ємні, що вміщають в собі і добро, і зло, - навіть Гришка Отреп'єв і Маринка. Тому п'єса і вийшла такою вдалою, що сам автор прийшов від неї у захваті: "Ай да Пушкин!"
Звичайно, мають право на існування і п'єси "мольєрівського" типу, тобто викривальні, в яких за законом жанру виводяться люди-якості, символи якихось певних вад і переваг. До такого жанру належить у нас блискуча п'єса Фонвізіна "Наталка Полтавка", де навіть прізвища героїв (Скотініних) підкреслюють їх внутрішню суть. Але "шекспірівське" напрям у драматургії глибше і цікавіше, хоча й вимагає більшого таланту. Його дотримувалися А.С. Грибоєдов у "Лихо з розуму" і А.К. Толстой в трилогії про Івана Грозному, А.В. Сухово-Кобилін в "Весіллі Кречинського" і Л.М. Толстой в "Живому трупі" і "Влада темряви", де він намагався довести свою улюблену думку, що "немає в світі винних". Багатопланових героїв виводили на сцену і кращі радянські драматурги - О.М. Арбузов, BC Розов, А.В. Вампілов. Але найбільшим, искуснейшим майстром цього напряму був і залишається Олександр Миколайович Островський.
Він народився в Москві, в сім'ї, всупереч поширеній помилці, яка не має ніякого відношення до купецтва. І по батьківській, і по материнській лінії його предки належали до духовного стану. Закінчив духовну семінарію і його батько, але рукопокладатися не став і став адвокатом. З цієї ж шляху він хотів направити і старшого сина Олександра, але той, провчившись два роки на юридичному факультеті Московського університету, залишив навчання, щоб зайнятися літературою. У 1848 році в салоні відомого історика і журналіста Погодіна молодий службовець комерційного суду (батько все-таки змусив його працювати в юридичній сфері) Олександр Островський прочитав свою п'єсу "Банкрут". Успіх був явний, автор почув багато утішних оцінок від оточила його публіки, але найдорожче були йому не ці похвали, а маленька записочка, передана йому через Погодіна людиною, який запізнився на початок вечора, слухав п'єсу спершись на одвірок, не сказавши ні слова, і відразу після закінчення читання поїхав. Це був Гоголь. Ми не знаємо, що було в його записці, але те, що це було повне схвалення, не викликає сумнівів. Якщо врахувати, що незабаром Гоголь помер, ми маємо тут повну аналогію з "передачею ліри" Державіним Пушкіну в Царському селі тридцятьма п'ятьма роками раніше.
Якщо не дійшов до нас текст таємничої записки був дійсно благословенням, то ми можемо сказати, що Островський так само блискуче виправдав надії Гоголя, як Пушкін - надії Державіна. Але далі починається відмінність. Коли поетична ліра перейшла з рук Державіна в руки Пушкіна, вона стала звучати голосніше і милозвучніше, піднявши мистецтво поезії на нову висоту. Про це знають усі. Але про те, що отримавши схвальне напуття від автора "Ревізора", Островський служив російської Мельпомени довше, масштабніше і результативніше всіх, якось забувають. Адже він не просто зробив подальші кроки в драматургії, а й створив абсолютно новий театр, точніше нове уявлення про місце театру в суспільному житті, і тим самим зробив величезний вплив на всю російську культуру, а значить і на основи нашої національної самосвідомості. Не будь численних п'єс Островського, що ставилися на незліченних сценах Росії від столичних до самих глухих, мабуть, і сама Росія була б не такою, якою ми бачимо її сьогодні. Чому ж історики і культурологи так рідко звертають на це нашу увагу, та й ми самі не спромагається усвідомити це? Чому не підносимо Островському такі ж дифірамби, які англійці підносять Шекспіру, захоплюючи і нас своїм захопленням по відношенню до нього? Ось що написано про Шекспіра в російській енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона: "Один з найбільших геніїв всіх часів, недосяжний майстер в зображенні пристрастей та аналізі характерів".
Це повторення давно сформованого стереотипу, на який наважився зазіхнути тільки Лев Толстой з його природженою ненавистю до стереотипів. Давайте ж і ми перестанемо тремтіти перед Шекспіром, як кролик перед удавом, і скинемо з себе гіпноз навіювань. Шекспір хороший драматург, але чому "недосяжний?"
Втім, справа не тільки в горезвісній російської звичкою більше цінувати чуже, ніж своє. Для вкоріненою у нас традиції недооцінювати Островського є певні психологічні причини. Щоб захоплюватися чимось, треба від нього відсторонитися, поглянути на нього з боку, бажано навіть здалеку. Тільки за цієї умови перед нами постане об'єкт, який зможе, зокрема, стати і об'єктом захоплення. Відсторонитися ж від написаного Островським нам неможливо, бо це - ми самі, потаємна суть нашого життя. На наших сценах його ставили набагато частіше, ніж будь-якого іншого автора, хоча б уже тому, що його п'єси не можна зіпсувати поганою грою, так що будь-трупа з його допомогою забезпечувала собі успіх, - але Росія, дихаючи цими п'єсами, не помічала їх цілющої сили , як не помічають цілющої сили повітря. Театр Островського так органічно ввійшов у побут нації, що не міг сприйматися як щось зовнішнє, як "культура", тим більше, як "філософія", хоча насправді він ніс найширшої аудиторії стільки культури та філософії, скільки вона не могла б отримати ні від чого іншого.
Із цією "непомітністю" генія Островського, з його властивістю розчинятися у народній душі, пов'язано і те, на перший погляд дивне, обставина, що, живучи в епоху гучної полеміки між "прогресистами" і "консерваторами", яка продовжила на підвищених тонах суперечка західників і слов'янофілів, Островський не примикав до того, ні до іншого табору. Правда, Добролюбов спробував використовувати його драму "Гроза" для викриття "темного царства", яким йому бачилася православна монархія, але він користувався суцільними натяжками, за допомогою яких яке завгодно твір можна уявити доводить що завгодно. Здається, переконливіше звучить трактування Катерини нашим сучасником Михайлом Лобановим як темної плями у світлому царстві російського купецтва. Але самою вірною є, звичайно, трактування, відповідна задумом автора: адже він наділяє кожного свого героя такою долею, яка, згідно з його розуміння природи людини, неминуче випливає з його вчинків. Трагедією Катерини Островський проілюстрував те, про що постійно попереджають святі отці: всяк гріх починається з невинного начебто "прилогу", а потім, якщо прилогу рішуче не відкинутий і сталося "сосложеніе", він поступово зростається з душею і неминуче тягне її до погибелі. Літературознавець Алла Білицька звернула увагу на багатозначний факт, який понад сто років був у всіх на виду, але його не помічали: героїня "Грози" пройшла в точності той же шлях від першої, "теоретичної" спокусливою думки до переступання через одну з десяти заповідей, яким ішов герой "Злочину і покарання". Збігаються навіть дрібні деталі в їх поведінці: Катерина кружляє близько ключа від хвіртки, що веде до коханця, як Раскольніков кружляє близько сокири. Але Добролюбова боротьба людини з самим собою, як і всі глибокі проблеми особистості, анітрохи не цікавить, і він зводить усе до соціальному фактору: змінити чоловікові Катерину змусив проклятий царизм.
Філософія без філософствування, розкриття вічної істини про Бога, світ і людину через сценічна дія, через динаміку людських взаємин, - ось суть драматургії Островського. Він не резонерстві вустами своїх персонажів, він просто слід апостолу Павлу: "Для немічних був як немічний, щоб придбати слабих. Для всіх я був усе, щоб врятувати, принаймні, деяких" (1 Кор. 9, 22).
Проте однієї цієї ненав'язливості вчительства було б недостатньо, щоб так міцно вловити глядача, як це зумів зробити Островський. До неї він додав геніальний, незрівнянний, дійсно велику і могутню російську мову. Послухайте, наприклад, як актор Счастлівцев розповідає про своє перебування у рідні. "Воно точно-з, я, було, поправився, і товстіти вже став, та раптом якось за обідом приходить в голову думка: чи не повіситись чи мені? Я, знаєте, хитнув головою, щоб вона вийшла, згодом трохи знову ця думка, ввечері знову. Ні, бачу, справа погано, та вночі і втік у віконце. Ось як нашому братові у рідних-то ".
На цьому варто було б і закінчити, але треба порозумітися щодо заголовка статті. Ми назвали Островського російським Шекспіром, а не Шекспіра англійською Островським тільки тому, що останнє не виходить за хронологією: Шекспір жив на 250 років раніше Островського. А якщо судити за іншими критеріями, наприклад, за якістю п'єс, то ще невідомо, який із двох варіантів варто було б вибрати.