Реферат з історії Росії на тему:
РОСІЙСЬКА ПРАВОСЛАВНА
ЦЕРКВА
У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.
Виконав учень 11 "В" класу
МОУ СЗШ "УК № 20"
Торосян Левон
План.
1) Вступ.
2) Положення православної церкви в Росії.
3) Філарет, митрополит московський.
4) Переслідування старообрядців.
5) Висновок.
Література.
Ключевський В.О.,''2 Курс Російської історії ", частина 1," Москва ", 1937р.
Я. М. Щапов, "Церква в стародавній Русі" (до кінця XI X ст.), "Политиздат", 1989 р.
Релігії світу. Видавництво "Освіта" 1994р.
"Російська Православна Церква 988-1988" Видання Московської Патріархії 1988
ВСТУП
Історія російської православної церкви налічує вже більше тисячі років. Земля Російська переживала важкі прийшла аж але духовні пастирі підтримували народ російським словом і ділом. Знала Росія і татар і шведів і німців ... Та кого тільки вона не знала ... Але завжди поруч із селянином, боярином, князем чи імператором був духовний наставник, що направляв його на шлях істинний, освітлював бентежний розум Словом Божим, недарма протягом багатьох століть слова "російський" і "православний" були синонімами ...
Протягом багатьох століть у Росії було два головних багатія - держава і церква, причому церква вміла в більшості випадків більш розумно розпорядитися своїм багатством, ніж держава. У бій російські полки ходили під православними прапорами із зображенням Святого Спаса. З молитвою пробуджувалися від сну, працювали, сідали за стіл і навіть помирали з ім'ям Бога на вустах. Немає і не може бути історії Росії без історії Російської Православної церкви.
Становище православної церкви в Росії.
Протягом XIX ст. положення Російської православної церкви визначалося законами, прийнятими ще за ПетреI. Найважливіші статті петровського "Духовного регламенту" були включені до "Звід законів". У ньому містилося релігійне обгрунтування царської влади і тим самим закріплювався давній союз церкви і держави. Закон оголошував православ'я "головної і панівної" в Росії вірою. Імператор зобов'язаний був дотримуватися тільки православного сповідання. Він оголошувався "верховним захисником і хранителем догматів пануючої церкви і охоронцем правовірності і всякого в церкві благочиння". Це давало уряду право розпоряджатися церковними справами, аж до догматичних питань, і переслідувати релігійне інакомислення.
Закон дозволяв сповідувати у Росії всі релігії, якщо вони лояльно ставилися до існуючого порядку. Християнські сповідання мали переваги перед нехристиянськими, православ'я - перед всіма іншими. Закон дозволяв перехід з нехристиянських сповідань в християнські і з "інославних" (християнський не православних) - у православ'я. Переходи в протилежному напрямку заборонялися.
Закон покладав на церкву ведення актів громадянського стану і вимагав від усіх православних неодмінно, хоча б раз на рік, сповідатися і причащатися. Про випадки наполегливої ухилення від цього духовенство повинно було повідомляти світським властям.
У середині XIX ст. чисельність православного духовенства доходила до 60 тисяч чоловік. Воно поділялося на чорне (7 тисяч чоловік) і біле (53 тисячі). Чорне духовенство складали ченці і черниці. З числа ченців призначалася вища ієрархія церкви - архієреї (єпископи, архієпископи і митрополити). Біле духовенство складалося з парафіяльних священиків і нижчого кліру (дияконів і псаломщиків).
Вищим органом церковного управління був Синод. Його члени призначалися царем з видних ієрархів. Усі найважливіші постанови Синоду підлягали "височайшим" твердженням. Велику роль у церковному управлінні грав синодальний обер-прокурор - світський чиновник, представник царя в Синоді.
З часів Петра I спостерігалося все більш тісне зрощення церкви і держави. Зрештою православна церква перетворилася на частину державної машини. Але повного злиття не відбулося. Церква залишалася відокремленою частиною державної машини. Союз церкви і держави мав внутрішні протиріччя. Церква нудьгувала гнітом світського чиновництва. Тертя між Синодом і обер-прокурором ніколи не припинялися.
Основною ланкою місцевого церковного управління були єпархії, по своїй території зазвичай співпадали з губерніями. На чолі єпархії стояв архієрей. Серед православних архієреїв зустрічалося чимало щирих поборників віри, прагнули зблизитися з рядовими віруючими, знати їх потреби. Так, камчатський єпископ Інокентій об'їздив всю свою величезну єпархію і особисто познайомився з усім довіреним його піклуванню духовенством і майже з усією паствою. Але багато церковних ієрархії були далекі від основної маси віруючих і від рядових священиків.
Секуляризація монастирського землеволодіння в XVIII ст. позбавила монастирі великих земельних угідь. При Павлові I і Миколи I кожному монастирю від скарбниці було виділено невеличкий земельний наділ. Понад це вони могли набувати нерухоме майно (навіть у вигляді дару) щоразу з особливого "найвищого" дозволу. Тим не менш монастирське землеволодіння поступово знову стало рости. Збільшувалися і грошові капітали монастирів - в основному за рахунок численних пожертвувань.
З реді російських монастирів виділялося кілька особливо шанованих - Троїце-Сергієва і Олександро-Невська лаври, Оптина пустинь (в Калузькій єпархії) та інші. Велику популярність в народі отримав чернець Саровської пустелі Серафим (1760-1833). З усіх кінців Росії йшли до нього
Троїцький собор люди, щоб висловити своє горе, почути мудру пораду, отримати благословення.
З тієї пори Саровська пустель (в Тамбовської єпархії) стала одним зі всеросійських релігійних центрів. У деяких монастирях знаходили притулок хворі й убогі.
Тільки невелика частина білого духовенства отримувала державне платню. Більшість же "живилося від вівтаря", тобто за рахунок плати за хрещення, вінчання й інші обряди. Сільське духовенство користувалося церковними землями. Спосіб життя сільського священика мало відрізнявся від селянського. Багато священиків самі орали землю, терпіли приниження і образи від поміщиків. Митрополит Платон (Льовшин), що займав московську кафедру на межі XVIII-XIX ст., З жалем говорив, що він застав на духівництво в постолах, та так і не встиг взути його в чоботи і ввести в вітальні. Священик залишався за порогом дворянських вітальнях, де звучала незрозуміла йому французька мова.
П ри Олександрі I духовні навчальні заклади були об'єднані в одну систему. У той час в Росії діяли три духовні академії: Київська, Петербург-ська і Московська, перетворена з Слов'яно-греко-латинської академії. У 1842 р. була відкрита духовна академія в Казані. У кожній єпархії були створені Успенський собор
семінарії (середні духовні навчальні заклади). Але лише до середини століття влада домоглася того, що на посаді парафіяльних священиків стали призначатися особи з освітою не нижче семінарського.
До середини століття православне духовенство становило замкнутий стан. Сторонній людині важко було стати священиком. Існував стійкий звичай, згідно з яким прихід передавався у спадок від батька до сина чи зятя. У західноєвропейських країнах у цей час духовне стан стало перетворюватися у відкритий для сторонніх корпус професійних проповідників. Їх діяльність ставала менш обрядової і більше учительської, проповідницької. Російська ж священик виголошував не більше однієї-двох проповідей на рік-і то по зошиті. Невгамована потреба в релігійному повчанні і спонукала російських людей здійснювати далекі подорожі до Серафима Саровського та іншим знаменитим старцям.
Філарет, митрополит московський.
У 1803 р. на посаду обер-прокурора Синоду був призначений князь А. Н. Голіцин, особистий друг Олександра I. Шукаючи за завданням царя хороших проповідників, він звернув увагу на вченого ченця Філарета, професора Петербурзької духовної академії.
Ф іларет (у миру Василь Михайлович Дроздов, 1782 - 1867) народився в Коломиї, в родині диякона, закінчив семінарію і в 1808 р. постригся в ченці. Обдарований і освічений, він вимовляв яскраві проповіді, писав вірші духовного змісту. Надовго запам'яталося його слово на смерть Кутузова, вимовлене в 1813 р. Його запросили виступити з проповіддю в палацової церкви. Там він в обережній формі засудив розкіш. Придворним це не сподобалося, і проповідь успіху не мала.
Тим не менш Голіцин продовжував протегувати Філарету, який був удостоєний архієпископського сану, зайняв Тверську кафедру і став членом Синоду. У 1821 р. його перевели на московську кафедру. У цей час він працював над перекладом на російську мову книг Священного писання.
В кінці царювання Олександра I Голіцин не порозумівся з Аракчеєва і був відставлений. Впав у немилість і Філарет. Його вивели з Синоду, і він пішов до Москви.
У 1826 р., при коронації Миколи I, Філарет вимовив відчуте слово, і йому була повернена "монарша милість". Він був зведений у сан митрополита і знову став членом Синоду. Йому, однак, не сподобалося, що обер-прокурор Н. А. Протасов, гусарський полковник, вирішував всі справи сам, а з Синодом мало зважав. Не міг примиритися Філарет і з тим, що Третє відділення стежило за ієрархами. Консервативне більшість Синоду відкинуло пропозицію про перекладі Біблії на російську мову. Філарет, який опинився в меншості і в ізоляції, попросився назад у свою єпархію. Дозвіл відбути до Москви означало нову опалу.
З тих пір Філарет, залишаючись переконаним монархістом, не злюбив сановний Петербург, всюдисуща чиновництво, самовпевнених бюрократів, яких він, траплялося, осаджував з холодною чемністю. У Москві передавався з уст в уста розповідь про те, як попросив він заспівати "на восьмий глас" поліцейського генерала, надумався "виправити" службу в одній з московських церков. Навіть А. І. Герцен, за поглядами дуже далекий від Філарета людина, згадував про нього з симпатією. За його словами, митрополит умів "хитро і спритно" принизити світських володарів. "Філарет, - писав Герцен, - з висоти свого первосвятітельного амвона говорив про те, що людина ніколи не може бути законно знаряддям іншого, що між людьми може тільки бути обмін послуг, і це говорив він у державі, де Половина населення - раби".
Однак довгий миколаївське царювання наклало відбиток і на Філарета. Його лібералізм все більш залишався в минулому. Головна проблема, справедливо вважав він, полягає у внутрішньому відродження людини, а не в зовнішніх реформах. Але такий підхід привів його до заперечення змін. Він застерігав проти жіночої освіти, проти скасування тілесних покарань. У своїй єпархії Філарет практикував деспотичні методи управління.
Д олгая життя і високий сан Філарета, при глибокому розумі і твердій волі, не могли не зробити сильного впливу на російське суспільство. Проповіді Філарета, прозваного "московським Златоустом", відрізнялися безстрасністю: його велична мова зверталася до розуму слухачів, а не до їх відчуттю; абстрактне виклад був мало є розуміння середнього слухача. Філарет уникав іноземних слів (телескоп, наприклад, називав "дально - зоровим склом"), вживав слов'янські слова, вдавався до діалектичних зближення. За змістом своїм, проповіді Філарет не стосувалися питань сучасності; відчужені від явищ дійсного життя, вони закликають до пасивних чеснот мовчання, смирення, терпіння і відданості волі Божій. Особистий характер Філарет був владний і завзятий; він не чужий був суворості, що виражалося, наприклад, у протидії прагненням Гааза. Користуючись величезним впливом, він іноді виступав проти прогресивних прагнень суспільства і уряду (захист тілесних покарань посиланнями на Святе Письмо).
Переслідування старообрядців.
Старообрядництво було найбільшим в історії Росії релігійно-громадським рухом. У ньому відбився стихійний, неусвідомлений, втілений у релігійну оболонку протест, породжений соціальними протиріччями самодержавно-кріпосницького ладу й ідеологічним засиллям пануючої православної церкви. Протягом трьохсотрічної еволюції суспільно-політичний зміст цього протесту змінювався в залежності від зміни соціального складу руху, конкретної історичної ситуації і розстановки класових сил.
Старообрядництво не було єдиної організацією. Воно розділилося на два напрямки - допускають священство і не допускають. Перших звали "попівцями", друге - "безпопівцями". Другі розбилися на безліч толків. Перші трималися згуртовані, але у них не було своїх єпископів і не було кому висвячувати (висвячувати) священиків. Старообрядці переманювали священиків з офіційної церкви, переучували їх і розсилали по своїх парафіях.
При Миколі I становище старообрядців значно погіршився. Колишня Голіцинська віротерпимість була надовго і міцно забута. За активного сприяння офіційної церкви уряд зробив широкі дії проти старообрядців. Був виданий указ, який забороняв їм приймати втікачів священиків. Почався розгром старообрядницьких монастирів на річці Великий Іргиз в Саратовській губернії, де відбувалося "виправлення" біглих священиків. У 1841 р. був закритий останній з Шалкарський монастирів. Ряди старообрядницького духовенства почали рідшати. Але в "поповщини" незабаром виникла своя власна церковна ієрархія. У 1846 р. в старообрядництво перейшов Боснія - Сараєвський митрополит Амвросій, що став митрополитом Білокриницький (Біла Криниця-село в Буковині, в межах тодішньої Австрії). "Австрійське згоду", що мало своїх власних митрополитів, єпископів і священиків, стало як би другий православною церквою в Росії. Кількість її прихильників множилося незважаючи на те, що головні організатори нової церкви були незабаром заховані в монастирські в'язниці. У Москві і Московській губернії число послідовників білокриницької ієрархії становило 120 тисяч чоловік.
До передодню великих змін в житті країни в православній церкві не було єдності і зростало невдоволення. Ієрархія була незадоволена засиллям світського чиновництва. Рядове духовенство - привілейованим становищем чернецтва і деспотизмом архієрейської влади. У своїй більшості парафіяльне духовенство було задушене злиднями і мало невисокий рівень підготовки. Основне своє завдання воно бачило у виконанні обрядів і слабо вело проповідь, недостатньо роз'яснювало народу моральні підвалини релігії. Саме тому, незважаючи на гоніння, а то і завдяки їм, зміцнювалося старообрядництво, чия проповідь часто була мерщій і зрозуміліше.
Висновок.
На мій погляд, у внутрішньої державної політики уряду в усі часи була присутня одна величезна помилка, яка полягає в тому, що він (уряд) мало уваги приділяє проблемам церкви. Адже набагато легше вчитися на помилках своїх батьків, ніж допускати їх. По відношенню до церкви було присутнє завжди дві грубі помилки. Перша полягає в тому, що церкви приділяли мало уваги або намагалися забути про неї. А друга помилка навпаки полягає в тому, що церква намагалися поставити на коліна перед світською владою.
Церква та історія держави дуже сильно переплелися. Це можна підтвердити на низці фактів. Так, наприклад, можна говорити про те, що государ управляє діями і рішеннями своїх поданих, а церква їх думками і прагненнями. За часів татаро-монгольської навали, коли вся влада на Русі була підпорядкована монгольському ханові і не могла чинити опір, а російський народ був схожий на рабів, саме церква воскресила у християнах віру в перемогу і очолила «священну війну». Вийшло так, що коли у держави не було ні яких шансів, то до нього на допомогу прийшла церква з більш сильним зброєю, ніж мечі і стріли. Бачачи цю силу, багато хто намагався поставити церкву у залежність від влади. Але найбільше це вдалося Петру Великому, який пішов далі, змусивши платити її внески у скарбницю.
Ще до особливостей Російської православної церкви можна віднести те, що вона впродовж століть змогла зберегти майже в незмінному стані всі традиції Візантійської церкви. Російська церква стала острівцем чистого православ'я, так як грецька церква під двохсотрічним ярмом Османської імперії зазнала деяких змін.
Якщо подивитися на всю епоху існування церкви на Русі, можна побачити, що приблизно з 10 по 13 століття справи церкви були не помітні в державі-період становлення, з 14 по 17 століття - церква, як ніколи брала участь в державних питаннях, можливо, цей період був найбільш значним для неї. З 18 по 19 століття церква знаходиться «в сплячці» в її житті не відбувається нічого значного, і вона відходить на задній план перед проблемами держави. Двадцяте століття стало самим жахливим випробуванням для Російського православ'я ... Прийшовши до влади, більшовики не бачили в церкві своє ворога, але з просуванням своїх соціалістичних ідей вони прийшли до висновку, що для російської людини немає інших вірувань окрім, як «у світле майбутнє», а церква просто відімре, як не потрібний орган. Її (церква) перетворили на ще один засіб для викачування грошей для потреб Червоної армії, можливо, саме тому церковнослужителі підтримували білих офіцерів. До сорокових років у СРСР не залишилося жодної церкви, яка була б розграбована. Але найжахливіше полягало в тому, що храми і собори, чудові історичні пам'ятки, руйнувалися дощенту. І в цей двадцяте століття Російська Православна церква не тільки не зникла за плакатами''комуністичної будівництва'', але й змогла винести свої початкові і незаймані основи.
У наш час церква починає свою «другу» життя, відновлюються зруйновані храми-обителі духовного життя на землі. Не знайшовши в цьому житті свого місця, до церковного життя все більше звертається людей, в тому числі і молодь. Церква відновлює свої позиції в серцях людей, втрачених під час її гоніння.
Особисто для мене в історії церкви вразило те, що вона змогла зберегти свою изначальность і піти по відношенню до своїх супротивників на крайні заходи, за прикладом католицької інквізиції. Іноді вражає самопожертви церковних пророків для поширення ідей готових для доказу своїх вірувань йти в палаючі хати (св. Стефан Пермський) і т.д. Найважливішою частиною православної культури було те, що вона сприяла єднанню російського народу. Кращі люди російської церкви стояли на сторожі християнської моралі. Вони публічно виступали проти сваволі «сильних світу цього», сміливо засуджували їх злодіяння.
Історія Російської православної церкви - це ще один прояв стійкості духу, віри і патріотизму російського народу.