Ольга Панова
Життя і смерть давно беру в лапки
Як завідомо порожні пліток.
М. Цвєтаєва. «Новорічне»
Міф Рембо
Я є хтось інший.
Je est un autre.
Лист А. Рембо Ж. Изамбару від 13.05.1871
20 жовтня 2004 уродженцю містечка Шарлевиля Жану Ніколя Артюр Рембо, французькому поетові і негоціантові, виповнилося 150 років. Рембо і до цього дня залишається однією з найбільш загадкових постатей у світовій літературі. Як відомо, все, створене «поетом-підлітком», було написано в три з гаком роки - перші його вірші були надруковані в місцевому журналі в 1870 році, останнє, як припускають, його твір - «Сезон у пеклі» - було завершено в 1873 році, тобто коли Рембо ще не виповнилося дев'ятнадцяти. При цьому за три роки поет Артюр Рембо пройшов шлях, що вмістив у собі три століття французької поезії - від класичних «Александріна» до верлібру і «віршів у прозі», що передбачають експерименти сюрреалістів. Життя Артюра Рембо і дві його смерті - смерть поета у двадцятирічному віці і фізична смерть у 37 років - породили безліч легенд і припущень. Р. Етьембль, мабуть, найавторитетніший знавець проблеми, автор фундаментальної праці на цю тему під назвою «Міф про Рембо» 1, досліджує кілька таких «міфів». У їх числі - Рембо - «містик і візіонер», Рембо - «проклятий поет», Рембо - «поет-дитя», Рембо - «комунар і комуніст», Рембо - «сюрреаліст», Рембо - «богоборець і Єресіарх», Рембо - «справжній католик», Рембо - «гомосексуаліст», Рембо - «африканський місіонер, політик і дипломат», Рембо - «торговець і буржуа» та ін.
Загадка Рембо, над якою вже півтора століття трудяться численні інтерпретатори, пов'язана з якимсь очевидним і в той же час трудноопределімо зазором між створеними ним текстами і його біографією, тобто між «життям» і «літературою». Характерно, що текст при цьому розглядається як «свідчення», свого роду документ, а зазор між цим «свідоцтвом» і дійшли до нас фактами біографії заповнюється за допомогою уяви інтерпретатора.
«Історія Рембо» в силу переваг дослідника або в запалі полеміки часто підверстується або під дані «свідчення» - поетичного тексту, або під дані біографії, і у підсумку дві іпостасі Рембо - поета і людини - вступають в конфлікт. Це почасти пояснює, чому критичні дослідження про Рембо в більшості своїй будуються за законами детективного жанру: кожен критик намагається «докопатися до істини», відкрити «справжнього Рембо»; при цьому зазвичай з усього набору можливих інтерпретацій, які пропонує вихідний матеріал - життя і творчість досліджуваного автора, вибирається лише одна версія, яка і починає домінувати над іншими, перетворюючись під пером чергового дослідника в єдиний ключ до істини. Так виникає образ «багатоликого Рембо», що постає перед нами зі сторінок літературознавчих праць і біографій, які прагнуть розкласти міф Рембо на складові, а потім вибрати щось саме «головне» або «справжнє». Однак те враження загадковості, феноменальною складності, яке залишає Рембо, не є властивість одного, нехай і незвичайної людини. Джерела цієї загадки - як перехідності, яке відрізняє фігуру цього поета епохи fin de siècle, який зв'язав два століття - епоху романтизму і ХХ століття, де його чекали нові «пригоди»: у новому столітті він був прийнятий як «свій» в числі інших сюрреалістами , рок-поетами і психоделічної культурою.
Рядки з Марини Цвєтаєвої, винесені в епіграф до цієї статті, здалися нам дуже ємним, афористичним виразом ідеї, яка має безпосереднє відношення до посмертної долі Артюра Рембо, оскільки вони в поетичній формі висловлюють спонукальний мотив цього невеликого дослідження - прагнення розкрити або, принаймні , зробити видимими численні «лапки», якими для сучасного культурного свідомості оточені такі слова, як «смерть», «життя», «текст», «творчість».
Поезія і життя
Справжньою життя немає і в помині. La vrai vie est absente.
А. Рембо. «Сезон у пеклі»
Перехідний якість поезії Рембо - загальне місце. Але воно видно не тільки в його стрімкому русі від олександрійського вірша до алхимическим дослідам «Осяянь». Феномен Рембо дозволяє побачити характерну для рубежу століть динаміку співвідношення між літературою та біографією, особистістю і персоною автора, словом - між життям творця і його творінням, між автором як людиною і «відбитком людини» у створеному ним тексті.
Початок легендам про Рембо було покладено ще за його життя. Минуло десять років з того моменту, коли Рембо поклявся, що не напише більше жодної поетичної рядки, і в середині 1880-х нове покоління «проклятих поетів» зробило з Рембо свого кумира - молоді поети, символісти і декаденти, вже створили з Рембо міф і приписували йому різні вірші - наприклад, сонет «Втрачений отрута», який, як з'ясувалося згодом, був написаний Жерменом Нуво (не виключено, правда, що Рембо допоміг своєму молодому другові довести цей твір до досконалості). У середині 1880-х років з'являється ціла серія містифікацій в журналі «Décadent» - ряд віршів, нібито складених Рембо, справжніми авторами яких були М. дю Плессі, Л. Тайяд та інші жартівники, які належали до вже наступного, більш молодому поколінню поетів. Тоді прокази цих містифікаторів заходився викривати Поль Верлен, оскільки його друг Артюр вже майже десять років перебував в Африці і не міг нічого сказати на свій захист. Одна з перших великих містифікацій, що виникли навколо імені Рембо, належить Стефану Малларме, що вважав, що геніальний поет не міг так просто розпрощатися з музами - напевно, перебуваючи в Африці, він складає поему, яка перевершить всі, написане ним раніше. Пошуки цієї міфічної «африканської поеми» Рембо тривали мало не до середини ХХ століття.
Лідер символістів Стефан Малларме в есе «Артюр Рембо» і в листуванні з мадам Рембо, матір'ю Артюра, представляє його життя як ряд прекрасно зіграних ексцентричних театральних сцен. Жести і вчинки Рембо, безпосередні, не скуті жодними умовностями, завжди виражали сильний душевний рух, валять в сум'яття «принца поетів», для якого слово, текст були єдиним засобом експресії. Перше, очевидне прагнення Малларме - вписати Рембо в якісь встановлені літературні рамки, представити його як символ нової моди, нового покоління інтелектуалів-анархістів, багато з яких відвідували знамениті вівторки.
Описуючи «поета-підлітка», Малларме звертає увагу на грубу червону шкіру рук Рембо, а потім нагадує, що цими величезними незграбними руками селянина були написані прекрасні вірші. Складка губ Рембо - «незадоволена й глузлива»; з цих губ зриваються уїдливі мови і непристойності - а й розповіді про чарівні мрії і видіннях. За допомогою Синекдоха - фіксації на руках і рте, тілесних органах, що беруть участь у створенні поетичного тексту, - Малларме формує метафоричний образ «тіла поета», заміщаючи опис фізичного вигляду Рембо описом його як автора. Для Малларме характерна тенденція говорити про Рембо скоріше як про джерело поетичного тексту, ніж як про живу людину. При цьому Малларме гостро відчуває дистанцію, яка існує між ним, викладачем, працівником розумової праці, «принцом поетів» - і блискучим, але маргінальним явищем, яким був «неспокійний», асоціальний і невихований «поет-під-паросток», який провів другу частину життя у забутих Богом місцях і померлий п'ятьма роками раніше в марсельному госпіталі.
Малларме одночасно відчуває дивну притягальну силу міфу Рембо і в той же час відчуває себе скандалізованним, відчуває незручність, збентеження і весь час прагне «закамуфлювати», «причесати» цей міф, укласти (хоча б частково) в якісь прийняті літературні рамки. Малларме намагається інтерпретувати життя Рембо як літературний факт, а його розрив з поезією - як «мовне самоусунення» 2, деперсоналізацію, розчинення автора в тексті. Тому Малларме відмовляється вірити, що Рембо назавжди розпрощався з літературою, і підтримує легенду про існування незнайдене «африканської поеми». В кінці есе відбувається повернення вигнаного поета чи торжество «безликого духу» автора. Цей «безликий дух», мабуть, символізує перемогу літератури, поезії над дивною, скандальною, екзотичної життям Артюра Рембо.
Малларме, з його очевидним «креном» до «текстуалізації», «олітературіванію» образу Рембо, не самотній: ціла плеяда критиків (Р. Етьембль, М. Ріхтер, Ж. Рішер, Ц. Тодоров, структуралісти та багато ін.) Пропонують віртуозний аналіз поезії Рембо поза (або майже поза) зв'язку з його біографією. У цьому випадку біографічні дані залучаються для потреб текстологічного аналізу і тлумачаться настільки ж метафорично, як і поетичний текст. Але поряд з «високочолої» критикою існує, мабуть, ще більш численна армія дослідників, яких цікавить в першу чергу біографічна легенда.
Книги перших біографів Рембо, що лягли в основу цієї легенди, можна умовно поділити наступним чином:
1 Чотири «канонічних євангелія»: від сестри поета Ізабель Рембо і її чоловіка Патерна Берришону, від Поля Верлена, від друга дитинства Ернеста Делае і від ліцейського вчителя Жоржа Изамбара.
2 Ряд «апокрифів» - свідоцтва друга дитинства Луї Пьеркена, Альфреда Барді - глави торгового дому «Барді і К», представником якого і був Рембо в Ефіопії, Едмона Лепеллетье - одного і біографа Верлена, товаришів по службі і знайомих Рембо в Африці - Армана Савура, Альфреда Ільгов, мандрівника по Африці Жюля Бореллі і ін
3 Сюрреалістскій і, ширше, літературний міф про Рембо - крім А. Бретона, Р. Десноса, Е. Рейно, Ф. Супо, Р. Жільбер-Леконта, це і такі літератори-прихильники «поета-ясновидця», як Жан Кокто, Поль Клодель, Франсуа Моріак та багато інших.
4 Пізніші «глоси» - Рембо у літературній критиці ХХ століття від М. Кулона і Ж.-М. Карре до сучасних робіт.
Містифікація, розпочата першими біографами - родичами і друзями поета, - визначила в основних рисах весь корпус міфів про життя та особистості Рембо. Причини цього містіфікаторства лежать на поверхні: занадто глибоко виявилися зачеплені особисті інтереси біографів і занадто велика була ступінь їх залучення в історію цьому житті. Звичайно, важко вимагати неупередженості і об'єктивності від очевидців, тим більше пов'язаних з героєм їх розповіді дружніми та родинними узами. Коли Патерн Берришону описує блискучу кар'єру Рембо на терені негоціанта, а Ізабель Рембо ангелізірует брата, оголошуючи його «справжнім католиком», «добрим християнином» 3, коли Верлен акцентує увагу на успіху, яким його друг мав серед жінок, - емоційні коріння цих переваг зрозумілі . Сумно, проте, інше: занадто часто перші біографи-очевидці претендують на володіння істиною в останній інстанції, оголошуючи канонічною тільки свою версію, за визначенням, глибоко суб'єктивну і емоційно забарвлену.
Така установка прослизає в частих деклараціях Верлена: «Уж я-то знав Рембо», «Я знав Рембо, як ніхто інший» 4; ту ж інтонацію легко почути в тому передмові, яке вчитель Рембо Жорж Изамбар предпославши своїй книзі «Рембо, яким я його знав »5. Зовсім неприкрито і агресивно цей пафос виражений в листуванні Ізабель Рембо, яка переконана, що тільки вона має право на створення мемуарів про поета: «Що стосується біографії, тут можливо єдине рішення: це тільки моє право, все, що роблять інші, я заперечую як брехня і образа пам'яті покійного; я вимагаю від них, щоб вони не турбували його прах ... »6
Легенда про Рембо отримала продовження на початку ХХ століття - саме тоді з'являються книги М. Кулона 7, белетризована біографія «Життя та пригоди Жана Артюра Рембо» Жана-Марі Карре - один з перших «бестселерів» про Рембо 8. Нарешті, сюрреалісти дають теоретичне обгрунтування цьому інтересу до його життя: подібно Малларме, вони бачать життя Рембо як серію блискуче розіграних гротескних уявлень, але, на відміну від Малларме, цей ексцентричний спектакль вони оголошують естетично самоцінним - першим зразком сюрреалістичного творчості.
Ідея естетичної самоцінності біографії породжує бажання «розкопати» реального Рембо, прорватися крізь літературний факт і «літературне обличчя" автора до справжнім життєвим фактам і особистості Артюра Рембо. З'являються «дослідження-детективи» Іва Бонфуа, Станіслава Фюме, Маріо Матуччи, П'єра Гаскара, Енід Старкі та багато інших. ін, видання, що тяжіють до масової літератури, на зразок книг Ф. Обоно з багатообіцяючою назвою «А. Рембо - життя, сповнене пристрастей », а також« фантазії на тему Рембо », наприклад опус К. Жасмена« Привабливий мерзотник Артюр Рембо »або нарис Д. Ногеза« Три Рембо »9.
Здається, безглуздо обурюватися з приводу навали кітчу, який у ХХ столітті не щадить і давно померлого «поета-підлітка» з його екзотичної життям і дивним характером. Мабуть, щось в Рембо робить можливим (або навіть провокує) і таке ставлення. Сам Рембо, судячи з усього, не надавав особливого значення виробленні свого «іміджу» і не трудився над створенням біографічної легенди. Але тим не менше це було зроблено за нього.
Так ми зустрічаємося з іншим Рембо, який напрочуд вдало вписується в естетику масової культури ХХ століття. Ми вже відзначали, що вона є харизматичної par excellence. Увага до особистості творця, стилізація себе відповідно до культурно обумовленим набором амплуа, породжені романтизмом, на рубежі століть призводять до прагнення злити воєдино життя і творчість, створити «третій вимір», де зміщені, переплутані реальність і уява.
Поет, його особистість, його життя починають сприйматися як приклад «ідеального життя», якийсь інваріант; виникає феномен життєтворчості, яке цінується не менше, ніж творчість літературна. Поступово Рембо починає ставати «зіркою» - вірніше, прообразом зірок і культових фігур ХХ століття - кінозірок, поп-і рок-зірок. Саме в цих видах масової культури ефект будується, по-перше, на харизмі «зірки» (не важливо, що робиться, головне - хто робить), а для підтримки інтересу використовується біографічна легенда - чутки, анекдоти, скандали, по-друге, важливо ототожнення особистості «зірки» з її амплуа - культурно обумовленої роллю.
Здається, що Рембо певною мірою можна назвати «протозвездой» - в усякому разі, його зробили таким навіть без його власного свідомого участі. Це, безумовно, відображало потреби і запити аудиторії рубежу століть, що шукала в поета ідеальне єдність літературної і мистецької біографії. Рембо, який вважав поета лише медіумом, який транслює якесь отримане одкровення, виявляється обраним, умовно кажучи, на роль «скандальної зірки», що розігралася своє життя як блискучий спектакль під свист і аплодисменти гальорки.
Однак і цієї дивиною дволикого Рембо, що належав одночасно і «високочолої» і народжуваної масовій культурі, не вичерпується його загадка. У Рембо є і "третій образ», пов'язаний зі створеною навколо його імені великої агіографії та міфологією. Рембо поступово стає для сучасного культурного свідомості чимось на зразок «фокусу очікувань» або «усім для всіх» - немов манекен, який можна нарядити в будь-який одяг, або актор, який легко надягає будь-яку личину, але ніколи не показує публіці своє справжнє обличчя.
Post mortem: Рембо і симулякр
Est-il d'autres vies?
Хто знає, чи чекають нас інші життя?
А. Рембо. «Сезон у пеклі»
Книга Домініка Ногеза «Три Рембо» (1986) 10 доводить, що чарівність особистості Рембо і інтерес до його життя не ослабли і «загадка Рембо» продовжує хвилювати і наших сучасників. Книга написана в стилі традиційного літературознавчого дослідження, забезпечена необхідними документами, включаючи портрети Рембо, що датуються 1921 і 1931 роками, лист Томаса Манна до Рембо 1931 року, фотокопію рукопису шедевра Рембо «Чорне євангеліє», створеного ним в 1925 році. Читачеві, який весь цей застає зненацька, може дійсно здатися, що він набрів на виклад нововідкритих фактів, котрі кардинально змінюють всі наші уявлення про поета. Виявляється, Рембо зовсім не помер в 1891 році у марсельській лікарні, але дожив до 1937 року. На початку 1890-х він інкогніто повернувся з Африки в Париж, де протягом приблизно двох років доводив до досконалості свій шедевр, розпочатий ще в Абіссінії, - великий прозовий твір «Африканські ночі». У 1893 році після публікації цього роману відбулося тріумфальне повернення Рембо в літературу. Між 1893 і 1937 роками Рембо створив ще цілий ряд шедеврів, головним чином в прозі, був обраний до Французької академії, здійснив ряд подорожей - в Америку, в Китай, дав кілька інтерв'ю - словом, знайшов статус знаменитості, живого класика і почесного громадянина. Рембо встиг два рази одружитися - на Луїзі Клодель, дочки свого великого шанувальника поета Поля Клоделя, а потім, після смерті першої дружини, на молодій дослідниці своєї творчості англійці Енід Старкі. Рембо листувався і спілкувався з багатьма відомими літераторами ХХ століття з самих різних країн - з Томасом Манном, Марселем Швоб, Фернандо Пессоа. Складні стосунки пов'язували його з сюрреалістами і футуристами - Рембо спочатку зблизився з ними, але потім принципове розходження в цінностях і творчих установках стало брати верх, і шляхи розійшлися. За творами Рембо знімали кіно, він відвідував конгреси письменників, публічно висловлювався з найзлободеннішим сучасних питань, але в останні роки, втомившись від суєти і мріючи про спокійне життя добропорядного рантьє, відбув до Шарлевіль, де його відвідували зовсім молоді літератори, начебто П'єра де Мандьярга . Там, на батьківщині, Рембо та помер у похилому віці (83 роки!), Проживши довге, насичене подіями життя.
У «Трьох Рембо» відтворюються всі типові риси академічного дискурсу, починаючи від стилю і характерних зворотів мови і закінчуючи безліччю посилань і великої бібліографією. Цитовані джерела можна розділити на три види:
1 Справжні (їх переважна більшість). Це, в першу чергу, книги мемуаристів - Е. Делае, І. Рембо, П. Берришону, Ж. Изамбара, відомих і не дуже відомих дослідників творчості Рембо - Жюля борошні, Антуана Адана, упорядника томи «Повне зібрання творів А. Рембо» в галлімаровской серії «Плеяда», Сюзанни Бернар, упорядника томи «А. Рембо. Зібрання творів »в не менш знаменитої серії« Класик Гарньє », Енід Старкі, зробила ряд відкриттів про перебування Рембо в Африці, і т.д. Це знамениті журнали, газети, огляду - «Mercure de France» або впливовий орган символістів «La Revue blanche», «Révolution surrèaliste», «Littérature» та ін Ногез згадує дійсно існували опуси футуристів і сюрреалістів - Марінетті, Бретона, Арагона і т . д. Втім, ці справжні джерела та їх автори нерідко починають виглядати зовсім по-новому в силу контексту - наприклад, книги Е. Старкі, «викрила» поета-негоціанта в работоргівлі, сприймаються по-іншому, коли ми дізнаємося від Ногеза, що вона, виявляється , встигла побувати замужем за Рембо, а цитати з «Маніфесту футуризму» Марінетті порівнюються з фрагментами нібито написаного Рембо роману «Африканські ночі».
2 Фіктивні - наприклад, твори та листи Рембо, написані ним в 1880-1930-х роках, чи мова Поля Валері на честь обрання Рембо членом Французької Академії. Втім, факт фіктивності їх абсолютно неістотний, оскільки належним чином оформлені виноски наведені внизу сторінки. Вчений «автор дослідження» ніде не порушує умовностей жанру, його робота випромінює академічну тверезість і логічність мислення. Оповідання, в результаті, виходить довгим, грунтовним, претензійною і педантичним.
3 Скомпільовані - дається цитата з реально існуючого тексту, в який Ногез дещо додає: наприклад, наводиться бретоновскій перелік прикладів сюрреалістичного листи з «Першого маніфесту сюрреалізму», і в цьому переліку серед іншого раптом виявляється фрагмент роману Рембо «Африканські ночі». Жид, виявляється, у своїх спогадах «Якщо зерно не помре ...» оповідає про свою зустріч з Рембо в Африці, Поль Леоте в «Щоденниках» згадує про прогулянку по Парижу в компанії М. Швоба 11 і Рембо і т.д.
Пародійно-іронічний пафос роботи проявляється не тільки (і не стільки) на рівні тексту; в основному він виникає із зіткнення вигаданих відомостей (які «дослідник» висловлює як щось всім відоме і само собою зрозуміле) з уже існуючими знаннями читача про Рембо. Розповідь починається з згадки o засіданні Французької Академії, на якому Рембо був урочисто прийнятий до числа академіків. Поль Валері виголошує промову на честь нового члена Академії - Артюра Рембо, «почесного громадянина Шарлевиля», прославленого автора роману «Африканські ночі» і філософсько-літературного трактату «Системи сучасного життя». Засідання відбувається в січні 1930 року. До цього моменту лише мало хто пам'ятає скандального і погано вихованого молоденького поета, який створив кілька юнацьких віршів, маленький збірник «Осяяння» і «Сезон у пеклі». Його «ранні твори» давно забуті - і пан Валері, відомий своєю ерудицією, поспішає нагадати аудиторії про їх існування, поблажливо відзначаючи, що ці опуси, можливо, зовсім не такі погані і навіть, ймовірно, заслуговують перевидання.
З подальшого читання ми дізнаємося, що в літературознавстві, виявляється, склалася традиція розділяти «двох Рембо», тобто ділити життя і творчість поета на два періоди: перший - з 1870 по 1891 рік (юнацькі вірші, перебування в Африці), і другий - після 1891 року (період творчої зрілості, час шедеврів). Вигаданий Д. Ногезом дослідник прагне довести, що існувало не «два Рембо» («deuxRimbaud»), але «декілька Рембо» («desRimbaud») - принаймні, три. Для критики нібито склалася «ущербної» моделі «дослідник» спирається на реально існуючу в «рембальдіане» практику - негласне поділ рембоведов на «текстуалізірующіх» і «біографізірующіх» поета. Не випадково полемічна частина «дослідження» Ногеза складається з двох частин - 1) критики біографічних концепцій («Два чи три Рембо?») І 2) критики існуючих підходів до творчості поета («Напередодні" Африканських ночей "»). Нова наукова періодизація творчості Рембо, запропонована дослідником, така: 1870-1875 роки - нині майже забутий юнацький період, протягом якого були написані сонети, деякі вірші, «Осяяння», «Сезон у пеклі»; 1875-1891 роки - пе-ріод мовчання, творча криза, перебування в Африці. Нарешті, останній період: 1891-1936 роки - час творчої та інтелектуальної зрілості, розчарування у футуризм і сюрреалізмі «поправевшего» Рембо, одруження на Луїзі Клодель і звернення в католицтво в 1925 році.
У своєму «дослідженні» винайдений Ногезом критик використовує весь модний арсенал сучасного гуманітарія, в першу чергу структуралістський і психоаналітичний підходи. Об'єкт іронії цього передового літературознавця - «академічне» університетську традиціоналістське літературознавство, втілене для нього в працях Гюстава Лансон. У результаті наш «дослідник», озброєний новітніми методами, «відкриває», що в основі «внутрішнього текстуального єдності» творчості Рембо лежить принцип «незворотного діалектичного протиріччя» між сакральним і профанним, революційним і традиційним і т.д. - Кліше, яке застосовується до творчості практично будь-якого автора.
Пошук «внутрішньої єдності», що відрізняє тексти одного і того ж автора, дійсно є однією з нав'язливих ідей сучасної літературної критики. У книзі Д. Ногеза ці та інші загальні місця висміюються за допомогою методу reductio ad absurdum. «Дослідник» проголошує «внутрішню єдність» дійсних творів Рембо («Осяяння», «Сезон у пеклі») з вигаданими роботами, на кшталт «Африканських ночей» і «Чорного євангелія». Крім того, горезвісне «внутрішню єдність» корениться, на переконання «дослідника», в текстах поета, в той час як його життя, а точніше, всі його «три життя» - лише матеріал для «текстуалізації». Мимоволі виникає питання: що ж первинно для цього «критика» - поезія Рембо, його біографія чи вигадана самим «дослідником» якась наукова схема, черговий «науковий міф»?
Конструюючи життя Рембо після 1891 року, Ногез майстерно мікшує вигадку і реальність. Нам відомі факти про перебування Рембо в Африці, його подорожах по Королівській дорозі, відносинах з абіссінських негусом Менеліком, з європейцями, що працювали в Африці, - мандрівником Жюлем Бореллі, Альфредом Барді - главою торгового дому, на який працював Рембо, співробітниками, партнерами - Арманом Савур, Альфредом Ільгов та ін До нас дійшли його доповіді у Французьке географічне товариство, що містять відомості про відкриття, зроблених ним у Абіссінії, і листування з рідними, товаришами по службі і т.д. Всі ці факти використовує Ногез для того, щоб показати, як «абіссінські враження» лягають в основу роману «Африканські ночі» - цитуються великі фрагменти з цього роману, в яких ми вгадуємо ці втілення «абіссінські враження» і навіть впізнаємо характерні прикмети стилю Рембо, знайомі нам по «Осяяння» і «Сезону у пеклі».
Відомо, що після безжалісного розриву з поезією головною турботою практичного, хоч і не надто щасливого негоціанта Рембо було накопичення грошей - він боявся злиднів, хотів забезпечити собі спокійну старість, безбідне і спокійне життя після повернення до Франції. Він меч-тал, заробивши капітал, повернутися додому і зажити, як порядна буржуа, обзавестися родиною - про все він пише у своїх листах до рідних. У цих листах ми зустрічаємо нескінченні скарги на маленький заробіток, на самотність і тяготи. У листах зустрічаються яскраві деталі - такі, як, наприклад, горезвісний пояс, в якому Рембо носив зашитими шістнадцять тисяч франків золотом зі страху, що його пограбують. Разом з тим, в листах ми знаходимо і сформульоване переконання Рембо в тому, що він назавжди залишиться безпритульним заволокою і закінчить своє життя в «Богом забутих місцях», що він ніколи не повернеться додому, тому що він не зможе перенести північного клімату, не зможе знову прийняти «цивілізований» спосіб життя і правила, від яких він давно відвик. У Ногеза Рембо в 1920-ті роки починає перетворюватися на домовитого обивателя - скнари, який ніяк не може дописати свою останню, так і залишився незакінченим твір «Система сучасного життя», але зате щиро радіє набуття статусу доброчесної буржуа: «Чорт забирай! Нарешті-то я стану рантьє! »Цей Рембо нарешті їде до рідного Шарлевіль, затаврований їм у юності як розсадник буржуазної гидоту й вульгарності, щоб працювати там у саду, мирно жити-поживати на зібрані гроші. «Дослідник» Ногеза делікатно називає ці устремління старіючого письменника жагою «облаштування».
У книзі Ногеза з'ясовується, що Рембо з дитинства мріяв стати рантьє. Не випадково цей Рембо-конформіст, Рембо-буржуа став переконувати огиду молодим революціонерам від літератури - сюрреалістів, футуристів. Старіючий Рембо пропускає повз вуха захоплену романтичну балаканину Марселя Швоба, який ділиться з метром своїми мріями про подорожі і далеких країнах - але ж мріяти його навчив Рембо, автор «П'яного корабля» і «Африканських ночей»! І разом з тим старий письменник в своїх останніх висловах-максимах геніально передбачає все те, що скоро стане прокляттям ХХ століття, - винищування природи, кошмар глобалізованого світу, реакцію і мракобісся, які під стягом "прогресу". Він зневажає «Орані, стріляні, торохтіння» юних задерикуватих гошістов - він для цього надто багато побачив і пережив. Ногез, що пише передбачувану біографію Рембо, створює його «життя після життя», як би розвиваючи, доводячи до межі всі можливості, потенційно закладені в «поета-підлітка» і харарском негоціанта; в цьому дослідженні-містифікації програються всі ролі, які міг би, але не встиг зіграти Рембо. І ця п'єса виявляється сумної і безрадісним.
Ще один істотний момент біографії відродженого Ногезом поета - його повернення в лоно католицької церкви. Легенда про Рембо-християнина, перед смертю примирилися з Богом, котрий прийняв причастя, створена першими біографами - родичами поета Ізабель Рембо і Патерно Берришону - і підтримана Полем Клоделем, у якого Рембо постає майже як католицький містик і візіонер, фігурувала в якості предмета дослідження і в пізнішій критиці. Під пером Ногеза цей міф стає реальністю. І не випадково він робить Клоделя ще одним родичем Рембо, змушуючи воскреслого поета одружитися з Луїзою Клодель - «святе сімейство» поповнюється новими членами, цілком придатними для цієї ролі.
Що ж до образу самого Рембо, то питання про те, яким би був цей поет, проживи він до 80 років, вирішується у Ногеза цілком однозначно. «Воскреслий» Рембо в цілому виходить фігурою не дуже симпатичною. Мимоволі згадується вірш «The Thing I Am», в якому Х.Л. Борхес розмірковує про те, що складає головне в людині, що здатне пережити століття:
Пережите женеться за мною.
Я - несподіване воскресіння.
Я той, хто пережив комедіантів
І трусів, що іменуються мною.
Вокрешеніе Рембо, вироблене Ногезом, - воскресіння саме цих «трусів і комедіантів», розвиток до межі тих сторін його особистості, на яких грунтувалися деякі міфи про Рембо і які, напевно, дійсно потенційно могли б коли-небудь перетворити Рембо, наприклад, на рантьє або в ханжу-католика. Міфи ці вже не грунтуються на припущеннях і стали в книзі Ногеза реальністю - і ось ми бачимо, як Рембо без легенди про нього втрачає своє унікальне місце в історії літератури; його біографія, як і його творчість перетворюються на умовність, «загальне місце», а сам він - у типового французького інтелектуала рубежу століть. Рембо у Ногеза - модний сучасний епігон, блякла копія Поля Валері або Андре Жида. Він перестає бути провісником нового століття, поетом-загадкою, втрачає оригінальність голосу; власне, він вже і не є Рембо. Без своєї шокірущей «персони» enfant terrible, без загадкового вигляду ясновидця, який перестав писати у 20 років, а помер у 37, Артюр Рембо стає «ніким» (personne) - просто симулякром. Це саме та доля, яка лякала Рембо і від якої він прагнув врятуватися, розлучившись з літературою, як з чимось несправжнім, вторинним, де «справжнього життя немає і в помині».
Книга Ногеза народжує масу цікавих і не дуже «академічних» роздумів. Як би ми аналізували ранні твори Поля Валері, якби він, наприклад, перестав писати у 1890 році і став би відомим дипломатом? Що б ми писали про вірші Малларме, якщо б він загинув на барикадах Паризької комуни? Читали б ми сьогодні Маркса, якби він замість занять філософією продовжив писати вірші - чим він і займався в юнацькі роки?
Відроджений Рембо Домініка Ногеза оживає як частина літературного істеблішменту. Пародійне «дослідження» Ногеза побудовано на спритного жонглюванні «загальними місцями» і кліше сучасної літературної критики. Але вправа в інтерпретації неіснуючих поем і створення нових наукових гіпотез всупереч реальним фактам, навіть всупереч повного зникнення «референта», тобто фізичної смерті автора, все ж виявляється у Ногеза не просто віртуозною «грою в бісер». Ногез показує сумнівні боку «інституціоналізованої» літератури і сучасної літературної критики, які здатні придумувати неіснуючих Рембо, вбивати і воскрешати авторів, якщо це відповідає цілям вченого і працює на його авторитет.
Книга «Три Рембо» може бути прочитана і як сучасна притча про "межі інтерпретації», про неможливість розділити життя і текст, літературу і біографію, правду і вигадка - вони тісно переплетені у свідомості і сприйнятті сучасної людини і є двома необхідними складовими будь-якого сучасного міфу .
Список літератури
1) Etiémble R. Le Mythe de Rimbaud: 3 vol. P.: Gallimard, 1968.
2) Малларме С. Криза вірша / / Поезія французького символізму. Лотреамон. Пісні Мальдорора / Упоряд., Предисл. і ред. Г.К. Косікова. М.: МГУ, 1993. С. 427.
3) Rimbaud I. Mon frère Arthur. P.: Camille Bloch, 1920; Eadem. Reliques. Р.: Mercure de France, 1921; Berrichon P. La vie de Jean Arthur Rimbaud. P.: Mercure de France, 1897; Idem. Jean Arthur Rimbaud, le poète (1854-1873). P.: Mercure de France, 1912.
4) Mouquet J. Rimbaud racontépar Verlaine. P.: Mercure de France, 1934.
5) Izambard G. Rimbaud tel que je l'ai connu. P.: Mercure de France, 1946.
6) Isabelle Rimbaud àLouis Pierquin / / Rimbaud A. Ouevres complètes. P., 1972. Р. 721.
7) Coulon M. Le problème de Rimbaud. Nimes, 1923; Idem. La vie de Rimbaud et de son œuvre. P.: Mercure de France, 1922.
8) CarréJ.M. La vie aventureuse de J.-A. Rimbaud. P.: Plon, 1929.
9) Bonnefoy Y. Rimbaud par lui-même. P., 1961; Fumet S. Rimbaud - mystique contrarié. P., 1966; Matucci M. Les deux visages de Rimbaud. Neuchatel, 1986; Gascar P. Rim-baud et la Commune. P., 1971; Starkie E. Arthur Ribmaud. L., 1938; Eaubonne F. La vie passionée d'Arthur Rimbaud. P., 1961; Eadem. Verlaine et Rimbaud ou la fausse évasion. P., 1960; Jasmin C. «Rimbaud, mon beau salaud!». Mon-tréal, 1973.
10) Noguez D. Les Trois Rimbaud. P., 1986. 205)
11) «Девятьвечера. Я чекаю Швоба, на мосту Пон-Неф, і раптом бачу досить високого чоловіка, трохи накульгував, з гордим виразом обличчя. Особливою красою він не відрізнявся, але було в ньому щось привертає до себе увагу; одягнений він був у темно-сіре, на го-лові - зелена англійська кашкет, яка дуже пасувала до його блідому обличчю. Коли він проходив повз, я впізнав його - це був Рембо, але без бороди, з дерев'яною люлькою в зубах. "Оце так зустріч!" Він спочатку не відповів на моє вигук і явно не впізнав мене. У цей самий момент з'явився Швоб. «Рембо, Ви що, не впізнали Леоте?» - Рембо без посмішки потиснув мені руку. Ми пройшли трохи разом у напрямку до вулиці Дофін. Швоб був у хвилюванні, розповідав, що він збирається подорожувати, ділився своїми планами з Рембо, запевняючи, що хоче, так би мовити, піти по його стопах: "Саме Ви, навіть більше, ніж Малларме з його" Бігти! "Прищепили нам смак до мандрам ". Рембо нічого не відповідав. Я сказав: "А мені особисто і тут непогано". Швоб продовжував говорити, сипав цитатами з "Африканських ночей" і навіть з "П'яного корабля". Весь цей час Рембо йшов, не сказавши ні слова і дивлячись кудись у бік, що здалося мені не дуже-то ввічливим. Швоб ж просторікував не перестаючи, і нічого не помічав. Нарешті, ми попрощалися на розі вулиці Бюсі. Він у своїй кашкеті і з люлькою в зубах попрямував, накульгуючи, до вулиці Сени, Швоб і я пішли за Сен-Андре-дез-Ар »(Леоте Поль. Літературний щоденник. Запис від 31.07.1901. Цит. В: Noguez D. Les Trois Rimbaud. P.: Les Éditions de Minuit, 1986. P. 22-23).