М.М. Степанова
У своїй знаменитій книзі «Про літературу, розглянутої у зв'язку з громадськими установами» (1800) мадам де Сталь проводить порівняльний аналіз давньої та нової літератури. Підкреслюючи перевагу останньої, письменниця приходить до висновку, що в «творах нового часу любов зображена більш тонко і проникливо, ніж у стародавніх, бо є почуття, сила яких залежить від глибини думок» (Сталь, Ж. де. Про літературі. М., 1989. С. 61).
На підтвердження свого вислову мадам де Сталь порівнює Андромаха Вергілія і Андромаха Расіна. Письменниця підкреслює, що почуття Расіновой Андромахи так витончені, що вона вважає за краще померти, аби тільки не поступитися домаганням Пірра; Вергилиева ж Андромаха після смерті Гектора двічі з'єднується узами шлюбу, спочатку з Пірром, а потім з Оленою, причому римський поет навіть не підозрює, що ця обставина може зменшити співчуття до його героїні. Навпаки, Расінова Андромаха наділена чуйністю і вірністю, меланхолією та відданістю, абсолютно чужими нравам, законам і духу древніх.
Ставлячи питання про правдоподібність, Сталь показує, як далеко пішло драматичне мистецтво в творчості Расіна. Протиборство чесноти й вади, душевне сум'яття, складні почуття ледь намічені в трагедіях греків; поясненням всьому служить у них воля богів. Расін у своїх трагедіях на грецькі сюжети пояснює злочину, навіяні богами, грою людських пристрастей; пануванню року він протиставляє логіку почуттів: у країні, чужої язичництва, таке пояснення було необхідно. Греки ж вважали, що лякає лише та трагедія, яка покоїться на надприродною волі. Віра греків в чудове неминуче позбавляла руху душі свободи і різноманітності.
У вивченні національних літератур мадам де Сталь відводить велике місце поняття свободи. Крізь призму цього поняття письменниця визначає горизонти нації. Причини, що викликали мінливість і віроломство, французи пояснювали мінливістю фортуни. В епоху Расіна під владою такого короля, як Людовик XIV, долю заміняла монарша воля. У нації, почитає однієї-єдиної людини, було відсутнє поняття свободи. Цей факт саме і дає ключ до розуміння своєрідності трагедій Расіна.
Дійсно, великий драматург, перебуваючи в скрутному становищі, не міг дозволити собі здійснити сміливі задуми, бо боявся втратити прихильність придворного ареопагу, від якого залежала його доля. Про них і пише у своїй книзі Сталь, наводячи ряд умовностей, які доводилося враховувати поетові. Так, любов зображувалася за неписаними законами, встановленими двором Людовика XIV. У поводженні з жінками наказувалося слідувати неодмінно канонами часів лицарства. Герої трагедій повинні були діяти у тісних рамках придворного етикету, а вишуканий мова підкреслював їх знатне походження.
Стендаль також вказує на умовності, що обмежують можливості творців. У своєму памфлеті «Расін і Шекспір» він пише про те, що при дворі Людовика XIV прищепилися церемонні манери іспанців. Було заборонено зображати у трагедії великі події і пристрасті. Всі ці так звані «правила», перераховані вище, охолоджували запал почуттів. «І часом авторам, - як зауважує мадам де Сталь, - залишалися одно недоступні і мову розуму, і мова кохання» (Там же. С. 253).
Порівнюючи Расіна з Шекспіром, обидва письменники XIX століття показують, як важливо для нації бути вільною. Кошти, завдяки яким п'єси Шекспіра отримали народне визнання, були відсутні в трагедіях Расіна. Їм не вистачало потужності, яка приносилася в жертву смаку, а правило про трьох єдностях обмежувало охоплення дійсності. Це погляд сучасника 1823 - Стендаля. Йому імпонує мужність поезії Шекспіра. Англійський поет показував нещастя життя, писав для сильних душ, загартованих громадянськими війнами Червоної і Білої троянди.
Cpaвнівая Расіна з древніми і Шекспіром, мадам де Сталь бачить необхідність звернення до літератури XVIII століття. Цей намір дозволило письменниці дати більш глибоку оцінку творчості Расіна. Головний його «вада» вона бачить в обмеженості знань драматурга в галузі філософії, яка отримала свій розмах тільки в XVIII столітті. Дух дослідження повідомив розуму незалежність і відкрив йому дорогу до пізнання багатьох предметів.
У своєму біографічному нарисі «Жан Расін» А. Франс малює складну, багатогранну, суперечливу натуру поета. У такої людини і доля була не з легких. Расіну довелося ухвалити головне рішення в своєму житті - залишити театр і знову звернутися до Бога. Він залишився при дворі і ще сильніше прив'язався до короля. На відміну від мадам де Сталь і Стендаля, що бачили в цьому догідництво і обожнювання, Франс, навпаки, знаходить цю прихильність цілком природною в епоху абсолютизму. «Служити християни королю, - пояснював Франс, - означало разом з тим служити і Богові. Догоджати йому було формою прояву побожності »(Франс А. Собр. Соч. М., 1960. Т. 8. С. 362).
Зовсім інакше оцінює Франс і творчість Расіна. Незважаючи на сувору логіку класицизму, французький драматург зумів зобразити «всемогутність пристрастей». XVII століття Франс назвав «золотим віком», в період якого «французький геній досяг свого вищого розвитку» (Там же. Т. 8. С. 370).
По-своєму хвилює особистість цього великого драматурга і Ф. Моріака. У 1928 р. виходить у світ його біографічний роман «Життя Жана Расіна», в якому відбилася головна тема творчості Моріака - зіткнення плотських пристрастей і релігійних пошуків. Перед нами постає жива людина, а не статуя непорочного святого. Не випадково епіграфом до роману Моріак вибрав вислів Плінія Молодшого: «У житті кожної людини є високі вершини й потаємні ущелини».
Історія життя Расіна - це історія напруженої боротьби пристрастей, мінливої натури проти суворого, аскетичного, мабуть, навіть святенницького виховання. Расін близький Моріака і як письменник, що показав у трагічному світлі всі перипетії безнадійної, нещадної любові, і як людина, якій довелося робити вибір між світським життям і життям, присвяченої Богові. Саме завдяки духовному спорідненості з героєм, Моріак зміг написати книгу, де Расін - царедворець, королівський історіограф, побожний християнин, зразковий сім'янин і Расін - автор «Федри» і «Аталії» зливаються в одну складну, але не цільну фігуру.
Розповідаючи про нелегку долю Жана Расіна, Моріак разом з тим дає уявлення про покликання письменника і про місце, яке відведено йому в суспільстві своєрідною епохи XVII ст. Це був час, коли автор не міг заробити собі на життя тільки письменницькою працею і повинен був шукати прибуткове місце, вимолюючи пенсії та нагороди. У XVII ст. таке іскательство було в порядку речей. Моріак нітрохи не дорікає свого королівського історіографа. Ставлення Моріака до Расіну відрізняється тверезістю і розумністю. Він не ідеалізує ні Расіна-царедворця, ні Расіна-янсеніста.
Моріак звертає увагу на життєву і творчу сміливість Расіна. У зречення поета від літератури видно глибокий сенс, а не зрада. Расін після «Федри» порвав з театром, тому що не бажав повторюватися, що зайвий раз доводить його серйозне ставлення до своєї справи.