Міністерство освіти і науки України
Харківський національний університет радіоелектроніки
Контрольна робота
з дисципліни: «Господарське право»
на тему: «Підприємницька діяльність в Україні»
План
1. Поняття підприємницької діяльності, її ознаки та принципи
2. Організаційно-правові форми підприємств
3. Створення підприємства
4. Установчі документи підприємства
5. Умови здійснення підприємницької діяльності
6. Господарська, економічна і соціальна діяльність підприємства
7. Припинення діяльності підприємства
Перелік посилань
1. Поняття підприємницької діяльності, її ознаки та принципи
Правову основу підприємництва складають законодавчі та інші нормативно-правові акти, норми цивільного, фінансового, адміністративного, трудового та інших галузей права. Центральне місце в цій системі займають закони про власність, про підприємництво, про підприємства, про банки і банківську діяльність, про інвестиції, про банкрутство, про антимонопольному законодавстві, про оподаткування та інші.
Держава здійснює підтримку підприємництва наступним чином:
шляхом створення суб'єктам підприємництва умов для ефективної зовнішньоекономічної діяльності;
інформаційним забезпеченням суб'єктів бізнесу;
шляхом надання допомоги в матеріальному забезпеченні та збуті продукції підприємців;
шляхом підготовки кадрів для сфери підприємництва.
Підприємництво виконує важливу суспільну функцію і держава повинна сприяти його розвитку. Держава не втручається у підприємницьку діяльність за винятком встановлення податків, відсотків за державними кредитами, правил ціноутворення, валютних курсів, економічних санкцій. Якщо державний або інший орган видає акт, що порушує права підприємців та суперечить законодавству, особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, мають право звернутися до суду з позовом про визнання такого акта недійсним.
Підприємництво стало темою аналізу та дискусій в XVIII столітті і початок залучати інтерес економістів XIX століття, тоді в світі стали вживатися такі слова як «підприємництво», «вільне підприємництво», «капіталізм». Вчені почали визнавати, що підприємці виступають провідниками прогресивних змін.
Перехід до ринкових відносин вимагає нової правової основи господарської діяльності. У ряді законів, що регулюють ринкові відносини, з'явилися такі терміни, як «підприємництво», «підприємницька діяльність». Конституція України вперше закріпила за кожним право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст.42 Конституції). Однак діяльність по виготовленню і реалізації наркотичних засобів, зброї та вибухових речовин, а також по виготовленню цінних паперів і грошових знаків здійснюється тільки державними підприємствами (ст.4 Закону «Про підприємництво»). Для здійснення деяких інших видів діяльності потрібно спеціальний дозвіл (ліцензія), що видається Кабінетом Міністрів України або іншим уповноваженим органом. Закон України «Про підприємництво» визначає також правові, економічні та соціальні основи підприємницької діяльності. Деяким особам заняття підприємницькою діяльністю прямо заборонено законом (ст.2 Закону «Про підприємництво»). До таких осіб належать: військовослужбовці, посадові особи прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, органів державної влади та управління, здійснюють контроль за діяльністю підприємств. Особи, яким за рішенням суду заборонено займатися будь-якою діяльністю, можуть бути зареєстровані як підприємці після закінчення терміну заборони, визначеного судом.
Підприємництво є самостійною, ініціативну, систематичну, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняттям торгівлею з метою отримання прибутку. Такий зміст характерно для будь-якої господарської діяльності. Підприємницька діяльність відрізняється ознаками, які дозволяють розуміти дану діяльність вужче, ніж господарську. Основні ознаки підприємницької діяльності містяться в законах «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства».
Виділяють такі основні ознаки підприємницької діяльності:
ініціативність і самостійність полягають у тому, що підприємці мають право самостійно приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, яка не суперечить чинному законодавству. Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не зачіпає передбачених законодавством права державних органів щодо здійснення контролю над підприємницькою діяльністю;
систематичність означає, що діяльність здійснюється безперервно, регулярно;
діяльність на власний ризик означає, що підприємець повинен передбачити несприятливі наслідки (наприклад, збитки тощо) і вживати заходів щодо їх усунення;
отримання прибутку є одним з основних ознак. Діяльність не може вважатися підприємницькою, якщо її метою не є отримання прибутку.
Крім того, до ознак підприємницької діяльності можна віднести також самостійну юридичну відповідальність і творчий, інноваційний, соціально відповідальний характер.
Законодавство України визначає наступні принципи підприємницької діяльності:
вільний вибір видів діяльності, залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;
самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів виробленої продукції;
встановлення цін відповідно до законодавства;
вільний найм працівників;
залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;
вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;
самостійне здійснення підприємцем - юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності.
Законом передбачені умови здійснення підприємницької діяльності: державна реєстрація підприємництва, право наймання працівників і соціальні гарантії при використанні їх праці; дотримання законодавства про підприємництво; юридична відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності; право держави на припинення підприємницької діяльності.
2. Організаційно-правові форми підприємств
Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як організаційні форми, види і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками. Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України та Законом України "Про власність", та способів розмежування у підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення це полягає в урахуванні в законодавстві, тобто в Законі України "Про підприємства в Україні" і спеціальних законах, особливостей правового становища підприємств окремих видів.
Загалом організаційна форма і вид визначають суб'єкта, який має право присвоювати результати діяльності підприємства. З точки зору організаційної форми ст. 2 Закону України "Про підприємства в Україні" виділяє такі види підприємств: приватні, колективні, господарські товариства, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, комунальні, державні (в тому числі казенні). Слід мати на увазі, що відповідно до чинного на момент створення підприємств законодавства в Україні були створені і діють до цього часу й інші види підприємств: індивідуальні, сімейні, спільні (в тому числі з іноземними інвестиціями) підприємства. Приватне підприємство - це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності фізичної особи. Визначення приватне, крім форми власності, виражає головну особливість правового становища підприємств цієї організаційної форми. Згідно із законодавством України власник у даному випадку в той же час є і підприємцем, тобто власність і управління майном у приватному підприємстві не розмежовуються.
Колективне підприємство (точніше його можна було б назвати "підприємство колективної власності") - це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності трудового колективу підприємства. Визначення колективне означає, що підприємство належить колективу співвласників (засновників, учасників), які діють як один суб'єкт права колективної власності. Правосуб'єктивність власника (у даному разі колективу або групи власників, організованих у колективне підприємство з правами юридичної особи) реалізується через юридичну особу - підприємство, яке володіє, користується і розпоряджається майном відповідно до свого статуту (статті 6, 20 і 21 Закону України "Про власності "). Це вид недержавної юридичної особи. Право колективної власності у колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його органи управління - вищий орган управління (загальні збори або конференція) і правління. Отже, колективне підприємство, поки воно діє, - це об'єкт права власності відповідної юридичної особи. Його засновники і учасники є власниками часток (паїв, вкладів) у майні підприємства. Інакше визначає поняття колективного підприємства Закон України "Про власність", згідно з яким видів колективних підприємств стільки ж, скільки суб'єктів права колективної власності названо в ст. 20 Закону України "Про власність": колективні підприємства (наприклад, підприємство, приватизоване трудовим колективом державного підприємства і не перетворене на інший вид; колективне сільськогосподарське підприємство); акціонерне або інше статутне господарське товариство (статті 25 і 26 Закону); виробничий кооператив (ст . 24 Закону; підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян (наприклад, профспілкове - ст. 28 Закону); підприємство релігійної організації (ст. 29 Закону); підприємство, створене господарським об'єднанням (ст. 27 Закону). Специфічним видом колективного підприємства є також орендне підприємство (ст. 22 Закону України "Про власність"). Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, заснованого на державній власності. Визначення державне вказує, що дане підприємство має особливості правового становища порівняно з недержавними підприємствами. Ці особливості обумовлені способом відмежування функцій власника від функцій управління майном в державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності. Підприємству як суб'єкту права це майно належить на праві повного господарського володіння. Обсяг його залежить від цільового призначення відповідного майна. Державне підприємство володіє, користується і розпоряджається цим майном "на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства". Оскільки державне підприємство є суб'єктом права повного господарського відання майном, а не суб'єктом права власності, щодо державних підприємств діє спеціальна категорія - правовий режим майна державних підприємств (ст. 37 Закону України "Про власність"). Вона означає, що державні підприємства керуються спеціальними правилами заснування, утворення їх майна при заснуванні, визначення цілей і предмета діяльності (статути державних підприємств розробляються на підставі Типового статуту державного підприємства, затвердженого 22-28 квітня у 1993 р . Мінекономіки, Мінпраці, Мінфіном і Фондом державного майна України), управління майном, розподілу прибутку тощо. Державні підприємства як суб'єкти однієї форми власності (організаційної форми) поділяються на види:
державні підприємства, засновані на державній власності;
державні підприємства, засновані на республіканській (Автономної Республіки Крим) власності;
казенні підприємства. Усі ці підприємства - державні юридичні особи.
Особливим видом підприємства, заснованого на державній власності, є казенне підприємство. Майно, яке є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому не на праві повного господарського відання, а на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє і користується зазначеним майном. Розпоряджатися закріпленим за ним на праві оперативного управління державним майном, яке належить до основних фондів підприємства, казенне підприємство може лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються у його статуті.
Важливе значення для правового регулювання діяльності казенних підприємств мають постанови Кабінету Міністрів України "Про перетворення державних підприємств у казенних" від 30 червня 1998р. № 987, якою визначено перелік державних підприємств, які повинні бути перетворені на казенних; "Про типовому статуті казенного підприємства" від 16 червня 1998 р . № 914, якою затверджено Типовий статут казенного підприємства, та "Про деякі питання управління казенними підприємствами" від 22 липня 1998 р . № 1129, якою, зокрема, затверджено Положення про складання плану розвитку казенного підприємства та Положення про складання фінансового плану казенного підприємства.
Спільне підприємство - це організаційна форма підприємства, заснованого за законами України на базі об'єднання майна різних форм власності (так звана змішана форма власності). Спільні підприємства, як правило, мають форму господарських товариств, тобто є суб'єктами права колективної власності.
Засновниками спільних підприємств можуть бути юридичні особи та громадяни України, інших держав. Залежно від цього є два види спільних підприємств: звичайні (національні) спільні підприємства та спільні підприємства з іноземними інвестиціями. Спільне підприємство з іноземними інвестиціями - це підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків.
Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс. Правове становище і діяльність таких підприємств, крім Закону України "Про підприємства в Україні", регулюється законами України "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996р. і "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991р.
Іноземне підприємство - це організаційно-правова форма підприємства з місцезнаходженням в Україні, створеного як суб'єкт права згідно із законодавством іноземної держави, майно якого повністю перебуває у власності іноземних громадян, юридичних осіб або держави. Визначення іноземне (іноземна власність) означає, що підприємство підпорядковується різним юрисдикціям. Порядок створення і внутрішньої діяльності іноземного підприємства регулюється законодавством країни, якій воно належить. Законодавство України не регулює цих відносин. Разом з тим умови реєстрації діяльності іноземного підприємства в Україні регулюються українським законодавством, тобто на іноземні підприємства загалом поширюється національний правовий режим господарської діяльності. Крім форм і видів законодавець застосовує для класифікації підприємств поняття категорії (ст. 2 Закону України "Про підприємства в Україні"). Категорія означає техніко-економічну (не юридичну) класифікацію підприємств (незалежно від форм власності) відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників. За цією ознакою розрізняють малі та інші (середні, великі) підприємства. Кількість працюючих, за яким підприємство відносять до категорії малих, диференційовано залежно від галузей народного господарства:
у промисловості та будівництві - до 200 чоловік; Харківський національний університет радіоелектроніки
Контрольна робота
з дисципліни: «Господарське право»
на тему: «Підприємницька діяльність в Україні»
План
1. Поняття підприємницької діяльності, її ознаки та принципи
2. Організаційно-правові форми підприємств
3. Створення підприємства
4. Установчі документи підприємства
5. Умови здійснення підприємницької діяльності
6. Господарська, економічна і соціальна діяльність підприємства
7. Припинення діяльності підприємства
Перелік посилань
1. Поняття підприємницької діяльності, її ознаки та принципи
Правову основу підприємництва складають законодавчі та інші нормативно-правові акти, норми цивільного, фінансового, адміністративного, трудового та інших галузей права. Центральне місце в цій системі займають закони про власність, про підприємництво, про підприємства, про банки і банківську діяльність, про інвестиції, про банкрутство, про антимонопольному законодавстві, про оподаткування та інші.
Держава здійснює підтримку підприємництва наступним чином:
шляхом створення суб'єктам підприємництва умов для ефективної зовнішньоекономічної діяльності;
інформаційним забезпеченням суб'єктів бізнесу;
шляхом надання допомоги в матеріальному забезпеченні та збуті продукції підприємців;
шляхом підготовки кадрів для сфери підприємництва.
Підприємництво виконує важливу суспільну функцію і держава повинна сприяти його розвитку. Держава не втручається у підприємницьку діяльність за винятком встановлення податків, відсотків за державними кредитами, правил ціноутворення, валютних курсів, економічних санкцій. Якщо державний або інший орган видає акт, що порушує права підприємців та суперечить законодавству, особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, мають право звернутися до суду з позовом про визнання такого акта недійсним.
Підприємництво стало темою аналізу та дискусій в XVIII столітті і початок залучати інтерес економістів XIX століття, тоді в світі стали вживатися такі слова як «підприємництво», «вільне підприємництво», «капіталізм». Вчені почали визнавати, що підприємці виступають провідниками прогресивних змін.
Перехід до ринкових відносин вимагає нової правової основи господарської діяльності. У ряді законів, що регулюють ринкові відносини, з'явилися такі терміни, як «підприємництво», «підприємницька діяльність». Конституція України вперше закріпила за кожним право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст.42 Конституції). Однак діяльність по виготовленню і реалізації наркотичних засобів, зброї та вибухових речовин, а також по виготовленню цінних паперів і грошових знаків здійснюється тільки державними підприємствами (ст.4 Закону «Про підприємництво»). Для здійснення деяких інших видів діяльності потрібно спеціальний дозвіл (ліцензія), що видається Кабінетом Міністрів України або іншим уповноваженим органом. Закон України «Про підприємництво» визначає також правові, економічні та соціальні основи підприємницької діяльності. Деяким особам заняття підприємницькою діяльністю прямо заборонено законом (ст.2 Закону «Про підприємництво»). До таких осіб належать: військовослужбовці, посадові особи прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, органів державної влади та управління, здійснюють контроль за діяльністю підприємств. Особи, яким за рішенням суду заборонено займатися будь-якою діяльністю, можуть бути зареєстровані як підприємці після закінчення терміну заборони, визначеного судом.
Підприємництво є самостійною, ініціативну, систематичну, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняттям торгівлею з метою отримання прибутку. Такий зміст характерно для будь-якої господарської діяльності. Підприємницька діяльність відрізняється ознаками, які дозволяють розуміти дану діяльність вужче, ніж господарську. Основні ознаки підприємницької діяльності містяться в законах «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства».
Виділяють такі основні ознаки підприємницької діяльності:
ініціативність і самостійність полягають у тому, що підприємці мають право самостійно приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, яка не суперечить чинному законодавству. Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не зачіпає передбачених законодавством права державних органів щодо здійснення контролю над підприємницькою діяльністю;
систематичність означає, що діяльність здійснюється безперервно, регулярно;
діяльність на власний ризик означає, що підприємець повинен передбачити несприятливі наслідки (наприклад, збитки тощо) і вживати заходів щодо їх усунення;
отримання прибутку є одним з основних ознак. Діяльність не може вважатися підприємницькою, якщо її метою не є отримання прибутку.
Крім того, до ознак підприємницької діяльності можна віднести також самостійну юридичну відповідальність і творчий, інноваційний, соціально відповідальний характер.
Законодавство України визначає наступні принципи підприємницької діяльності:
вільний вибір видів діяльності, залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;
самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів виробленої продукції;
встановлення цін відповідно до законодавства;
вільний найм працівників;
залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;
вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;
самостійне здійснення підприємцем - юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності.
Законом передбачені умови здійснення підприємницької діяльності: державна реєстрація підприємництва, право наймання працівників і соціальні гарантії при використанні їх праці; дотримання законодавства про підприємництво; юридична відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності; право держави на припинення підприємницької діяльності.
2. Організаційно-правові форми підприємств
Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як організаційні форми, види і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками. Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України та Законом України "Про власність", та способів розмежування у підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення це полягає в урахуванні в законодавстві, тобто в Законі України "Про підприємства в Україні" і спеціальних законах, особливостей правового становища підприємств окремих видів.
Загалом організаційна форма і вид визначають суб'єкта, який має право присвоювати результати діяльності підприємства. З точки зору організаційної форми ст. 2 Закону України "Про підприємства в Україні" виділяє такі види підприємств: приватні, колективні, господарські товариства, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, комунальні, державні (в тому числі казенні). Слід мати на увазі, що відповідно до чинного на момент створення підприємств законодавства в Україні були створені і діють до цього часу й інші види підприємств: індивідуальні, сімейні, спільні (в тому числі з іноземними інвестиціями) підприємства. Приватне підприємство - це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності фізичної особи. Визначення приватне, крім форми власності, виражає головну особливість правового становища підприємств цієї організаційної форми. Згідно із законодавством України власник у даному випадку в той же час є і підприємцем, тобто власність і управління майном у приватному підприємстві не розмежовуються.
Колективне підприємство (точніше його можна було б назвати "підприємство колективної власності") - це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності трудового колективу підприємства. Визначення колективне означає, що підприємство належить колективу співвласників (засновників, учасників), які діють як один суб'єкт права колективної власності. Правосуб'єктивність власника (у даному разі колективу або групи власників, організованих у колективне підприємство з правами юридичної особи) реалізується через юридичну особу - підприємство, яке володіє, користується і розпоряджається майном відповідно до свого статуту (статті 6, 20 і 21 Закону України "Про власності "). Це вид недержавної юридичної особи. Право колективної власності у колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його органи управління - вищий орган управління (загальні збори або конференція) і правління. Отже, колективне підприємство, поки воно діє, - це об'єкт права власності відповідної юридичної особи. Його засновники і учасники є власниками часток (паїв, вкладів) у майні підприємства. Інакше визначає поняття колективного підприємства Закон України "Про власність", згідно з яким видів колективних підприємств стільки ж, скільки суб'єктів права колективної власності названо в ст. 20 Закону України "Про власність": колективні підприємства (наприклад, підприємство, приватизоване трудовим колективом державного підприємства і не перетворене на інший вид; колективне сільськогосподарське підприємство); акціонерне або інше статутне господарське товариство (статті 25 і 26 Закону); виробничий кооператив (ст . 24 Закону; підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян (наприклад, профспілкове - ст. 28 Закону); підприємство релігійної організації (ст. 29 Закону); підприємство, створене господарським об'єднанням (ст. 27 Закону). Специфічним видом колективного підприємства є також орендне підприємство (ст. 22 Закону України "Про власність"). Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, заснованого на державній власності. Визначення державне вказує, що дане підприємство має особливості правового становища порівняно з недержавними підприємствами. Ці особливості обумовлені способом відмежування функцій власника від функцій управління майном в державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності. Підприємству як суб'єкту права це майно належить на праві повного господарського володіння. Обсяг його залежить від цільового призначення відповідного майна. Державне підприємство володіє, користується і розпоряджається цим майном "на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства". Оскільки державне підприємство є суб'єктом права повного господарського відання майном, а не суб'єктом права власності, щодо державних підприємств діє спеціальна категорія - правовий режим майна державних підприємств (ст. 37 Закону України "Про власність"). Вона означає, що державні підприємства керуються спеціальними правилами заснування, утворення їх майна при заснуванні, визначення цілей і предмета діяльності (статути державних підприємств розробляються на підставі Типового статуту державного підприємства, затвердженого 22-28 квітня у
державні підприємства, засновані на державній власності;
державні підприємства, засновані на республіканській (Автономної Республіки Крим) власності;
казенні підприємства. Усі ці підприємства - державні юридичні особи.
Особливим видом підприємства, заснованого на державній власності, є казенне підприємство. Майно, яке є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому не на праві повного господарського відання, а на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє і користується зазначеним майном. Розпоряджатися закріпленим за ним на праві оперативного управління державним майном, яке належить до основних фондів підприємства, казенне підприємство може лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються у його статуті.
Важливе значення для правового регулювання діяльності казенних підприємств мають постанови Кабінету Міністрів України "Про перетворення державних підприємств у казенних" від 30 червня 1998р. № 987, якою визначено перелік державних підприємств, які повинні бути перетворені на казенних; "Про типовому статуті казенного підприємства" від 16 червня
Спільне підприємство - це організаційна форма підприємства, заснованого за законами України на базі об'єднання майна різних форм власності (так звана змішана форма власності). Спільні підприємства, як правило, мають форму господарських товариств, тобто є суб'єктами права колективної власності.
Засновниками спільних підприємств можуть бути юридичні особи та громадяни України, інших держав. Залежно від цього є два види спільних підприємств: звичайні (національні) спільні підприємства та спільні підприємства з іноземними інвестиціями. Спільне підприємство з іноземними інвестиціями - це підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків.
Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс. Правове становище і діяльність таких підприємств, крім Закону України "Про підприємства в Україні", регулюється законами України "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996р. і "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991р.
Іноземне підприємство - це організаційно-правова форма підприємства з місцезнаходженням в Україні, створеного як суб'єкт права згідно із законодавством іноземної держави, майно якого повністю перебуває у власності іноземних громадян, юридичних осіб або держави. Визначення іноземне (іноземна власність) означає, що підприємство підпорядковується різним юрисдикціям. Порядок створення і внутрішньої діяльності іноземного підприємства регулюється законодавством країни, якій воно належить. Законодавство України не регулює цих відносин. Разом з тим умови реєстрації діяльності іноземного підприємства в Україні регулюються українським законодавством, тобто на іноземні підприємства загалом поширюється національний правовий режим господарської діяльності. Крім форм і видів законодавець застосовує для класифікації підприємств поняття категорії (ст. 2 Закону України "Про підприємства в Україні"). Категорія означає техніко-економічну (не юридичну) класифікацію підприємств (незалежно від форм власності) відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників. За цією ознакою розрізняють малі та інші (середні, великі) підприємства. Кількість працюючих, за яким підприємство відносять до категорії малих, диференційовано залежно від галузей народного господарства:
в інших галузях виробничої сфери - до 50 чоловік;
в науці та науковому обслуговуванні - до 100 осіб;
в галузях невиробничої сфери - до 25 чоловік;
у роздрібній торгівлі - до 15 осіб.
Малі підприємства виділені в самостійну категорію з метою розвитку малого бізнесу шляхом надання їм певних пільг, переваг тощо. З юридичного боку, важливим є те, що особливості їх створення і діяльності встановлюються як загальним законодавством України про підприємства, так і спеціальним законодавством України про підприємства цієї категорії.
3. Створення підприємства
Термін "створення" - це правове поняття господарського права, яке включає врегульовані правом умови фактичного виникнення та легітимації підприємства в статусі правового господарюючого суб'єкта, суб'єкта права. Виходячи з того, що в економіці України створюються і функціонують підприємства різних організаційно-правових форм, господарське законодавство визначає загальні і спеціальні умови їх створення. Загальні умови поширюються на всі форми підприємств.
Вони визначені законами України "Про підприємства в Україні" (ст. 5), "Про підприємництво" (ст. 6) та Цивільним кодексом, який регулює загальні умови створення юридичної особи, в тому числі й підприємства. Спеціальні умови створення підприємств визначені законами про їх окремі види. Як правове поняття створення включає визначення засновників, їх засновницької компетенції, порядку діяльності щодо створення підприємства. Засновником є особа, яка має право створити у встановленому порядку підприємство (організацію) як юридичну особу. За законами України "Про власність" (статті 6 і 33) і "Про підприємства в Україні" (ст. 5) таким правом наділені безпосередньо власники засобів виробництва та іншого майна і уповноважені власником (власниками) органи, тобто фізичні і юридичні особи, які мають засновницьку право-і дієздатність. Отже, тут діє загальний принцип, згідно з яким засновниками (співзасновниками) можуть бути "фізичні і юридичні особи, крім випадків, передбачених законодавчими актами України". Уповноважені органи, які можуть бути засновниками підприємств, визначає власник. Щодо підприємств загальнодержавної власності - це підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади: міністерства, державні комітети, інші центральні відомства. Вони приймають рішення про створення підприємств державної власності, затверджують статути, укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, контролюють ефективність використання закріпленого за підприємствами майна, його збереження (Декрет Кабінету Міністрів України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" від 15 грудня 1993р.). Це загальне правило. У деяких випадках (наприклад, щодо підприємств будівельного комплексу) зазначені функції і повноваження Кабінет Міністрів України делегує господарським об'єднанням: корпораціям, концернам тощо. Щодо підприємств комунальної власності уповноваженими органами з засновницькими правами є сільські, селищні та міські ради (п. 30 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня
Господарське законодавство регулює також способи створення підприємств. Так, підприємство може бути створене згідно з рішенням одного чи кількох власників або уповноваженого ним органу. Підприємство може створюватися внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Примусовий поділ підприємства здійснюється згідно з рішенням Антимонопольного комітету України, його територіальних управлінь. Рішення про поділ підприємства-монополіста є обов'язковим для власника (власників) або уповноваженого органу. Рішення про примусовий поділ визначає строк створення нових підприємств, який не може бути менше шести місяців. Підприємство може створюватися шляхом реорганізації діючого підприємства, тобто в результаті виділення зі складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника або уповноваженого ним органу. Аналогічно може створюватися підприємство на базі структурної одиниці діючого об'єднання. Щодо таких підприємств діє правило про збереження за ними взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами. Підприємства мають право створювати на території України та за її межами суб'єкти господарського права без прав юридичної особи - свої відокремлені підрозділи: філії, представництва, відділення тощо з правом відкриття поточних і інших рахунків. Відокремлені підрозділи діють на підставі положень про них, які затверджуються підприємством. Відкриття зазначених підрозділів не потребує їх реєстрації. Підприємство лише повідомляє про це реєстраційний орган шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну картку.
Аналогічно створюються дочірні підприємства. За законодавством України, правом створювати дочірні підприємства наділені господарські товариства (ст. 9 Закону України "Про господарські товариства"). Дочірні підприємства мають бути зареєстровані в порядку, встановленому для реєстрації підприємств.
4. Установчі документи підприємства
Установчими документами підприємства називається комплект документів встановленої законом форми, згідно з якими підприємство виникає і діє як суб'єкт права. З точки зору правової природи, установчі документи є локальними нормативними актами, тобто актами, які набувають юридичної сили внаслідок затвердження їх одним або кількома засновниками підприємства. Форму і зміст установчих документів визначають залежно від видів підприємств загальні закони про підприємства та закони про окремі види підприємств. Стаття 8 Закону України "Про підприємництво" містить перелік актів, які належать до установчих документів. По-перше, це рішення одного чи кількох власників або уповноваженого ним (ними) органу про створення підприємства. Якщо власників чи органів два і більше, таким рішенням визначено установчий договір. По-друге, це статут підприємства. Стаття 9 Закону України "Про підприємства в Україні" дає перелік обов'язкових відомостей, які необхідно включати до статуту підприємства як одного з його основних установчих актів. Зміст установчих документів (статутів, установчих договорів) господарських товариств регулюється статтями 4, 37, 51, 65, 67 і 76 Закону України "Про господарські товариства". Ці статті визначають переліки основних даних, які підлягають включенню до установчих документів товариств окремих видів. При розробці проектів установчих документів підприємств необхідно керуватися також типовими нормативними актами. Щодо підприємств окремих видів законодавець застосовує типові форми установчих документів (наприклад, Типовий статут державного підприємства, Типовий статут казенного підприємства, Типовий статут закритого акціонерного товариства, Типовий статут відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного підприємства). Установчі документи повинні містити обов'язкові дані про підприємство, без яких вони вважаються такими, які не відповідають вимогам законодавства. Це такі дані:
найменування (завод, фабрика, майстерня тощо) і вид підприємства;
про зазначення власника (склад засновників, учасників) та місцезнаходження підприємства;
предмет та цілі діяльності підприємства;
юридичний статус підприємства.
Це статті про юридичну особу підприємства, про його майно, про самостійний баланс, поточний, валютний і інші рахунки в банках, про фірмову марку та знак для товарів і послуг, про печатку з найменуванням підприємства. Якщо підприємство має право випускати цінні папери, то таке право теж відноситься до юридичного статусу підприємства.
В установчих документах господарських товариств окремими статтями визначається порядок внесення змін до статуту (вищим органом, за рішенням 3 / 4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, чи одностайно). Крім обов'язкових, до установчих документів можуть включатися альтернативні положення, які не повинні суперечити законодавству України. Це положення, пов'язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, засновані на членстві (колективні підприємства, кооперативи), про раду підприємства (порядок її створення, склад, компетенцію), про інші органи, які реалізують повноваження трудового колективу (рада трудового колективу, профспілковий комітет).
5. Умови здійснення підприємницької діяльності
Умовами здійснення підприємницької діяльності є встановлені державою і закріплені законодавством вимоги проходження певних процедур: державної реєстрації, ліцензування та патентування деяких видів підприємництва.
У законі «Про підприємництво» в якості необхідної умови здійснення підприємницької діяльності названа державна реєстрація підприємництва незалежно від видів діяльності. Порядок реєстрації регулюється «Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності».
Підприємцями в Україну можуть бути: громадяни України, громадяни інших держав, не обмежені законом у правоздатності та дієздатності, юридичні особи незалежно від форм власності.
Для заняття підприємницькою діяльністю законом надається вибір організаційно-правових форм. Підприємництво може здійснюватися приватним особою без утворення юридичної особи, а також шляхом створення різного виду підприємств (приватних, колективних та ін.)
Державна реєстрація здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній міст Києва і Севастополя, державні адміністрації за місцем знаходження або місцем проживання суб'єкта підприємницької діяльності.
Для державної реєстрації надаються наступні документи:
установчі документи, рішення власника або уповноваженого ним органу про утворення юридичної особи (крім приватного підприємництва). Якщо власників або уповноважених ним органів кілька, таким документом є установчий договір, а також протокол установчої конференції. Надається також статут, якщо відповідно до законодавства це необхідно для утворення організаційно-правової форми суб'єкта підприємницької діяльності;
реєстраційна картка встановленого зразка, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію;
документ, що підтверджує оплату за державну реєстрацію;
документ, що підтверджує внесення власником внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності.
Виконком повинен здійснити реєстрацію протягом 5 робочих днів з дня подачі документів та видати свідоцтво про державну реєстрацію. Одночасно з цим, виконком представляє в податкову адміністрацію та орган державної статистики відомості про зареєстроване суб'єкті підприємництва.
Порядок присвоєння органами державної статистики органам державної реєстрації ідентифікаційних кодів регулюється Держкомстатом спільно з Ліцензійною палатою.
Свідоцтво про державну реєстрацію та копія документа, що підтверджує взяття підприємця на облік до органів державної податкової служби, є підставою для відкриття рахунку в банку у встановленому законом порядку.
Новими положеннями, передбаченими у постанові Кабінету Міністрів України «Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності» від 25.05.98г. № 740, є наступні: запровадження прискореної (протягом 1дня) реєстрації (перереєстрації) за більш високу плату, зменшення плати за видачу дубліката свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності, сплата реєструючим органом пені в розмірі 20% реєстраційного збору за кожний день затримки реєстрації , положення про можливість адміністративної відповідальності посадових осіб реєструючого органу за порушення порядку реєстрації.
Наступним умовою здійснення підприємницької діяльності є її ліцензування. Це означає, що підприємцю необхідно отримати документ (ліцензію), що видається Кабінетом Міністрів України або уповноваженими ними органами виконавчої влади, що дає право займатися певним видом підприємницької діяльності. Перелік органів державної виконавчої влади затверджено постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок ліцензування підприємницької діяльності» від 03.07.98р. № 1020. З моменту отримання ліцензії у підприємця виникає право здійснювати відповідний вид діяльності, яке він може реалізувати протягом терміну дії ліцензії.
Окремі види підприємницької діяльності потребують одержання торгового патенту - державного свідоцтва, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності або його структурного підрозділу займатися ними. Відповідно до ст.1 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей та інших вимагають отримання торгового патенту.
6. Господарська, економічна і соціальна діяльність підприємства
Правовий режим майна підприємств визначаться правовими способами володіння майном при здійсненні ними господарської діяльності. Майно підприємства складають, відповідно до ст.10 Закону «Про підприємства в України», основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Майно підприємства належить йому на праві власності або повного господарського відання. Майно, яке є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством. Здійснюючи це право, підприємство володіє, користується і розпоряджається закріпленим за нею майном.
Відповідно до Закону України «Про власність» підприємства можуть бути як власниками, так і не власниками. Колективні підприємства, як правило, є власниками. Виняток можуть становити колективні підприємства громадських організацій, дочірні підприємства господарських товариств і т.д. Якщо правомочності щодо володіння, користування і розпорядження державного підприємства визначено як право повного господарського ведення, то спеціального терміна для приватного підприємства закон не передбачає.
У статуті підприємства закріплюється перелік майна, переданого засновниками в його власність (повне господарське відання).
Джерелами формування майна підприємства є: грошові та матеріальні внески засновників; доходи, отримані від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності; доходи від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; надходження від роздержавлення та приватизації власності; придбання майна іншого підприємства, організації; безоплатні або благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств, громадян, інші джерела, не заборонені законодавством. Проте слід мати на увазі, що кредити не є безпосереднім джерелом формування майна. По-перше, їх необхідно повертати, тому джерелом формування майна можуть бути лише доходи від використання кредитів. По-друге, у зазначеному вище переліку не вказане майно, яке може бути отримано підприємством за договором оренди. У зазначеному випадку підприємство отримує майно, яке необхідно повертати. Доходи від використання орендованого майна можуть бути джерелом формування майна підприємства-орендаря.
Держава гарантує захист майнових прав підприємства. Збитки, завдані підприємству в результаті порушення його майнових прав громадянами, юридичними особами і державними органами, відшкодовуються підприємству за рішенням суду (ст. 13 Закону «Про підприємства в Україні»).
Відповідно до ст. 6 ЦК України захист цивільних прав підприємства здійснюється судом шляхом: визнання цих прав; відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що порушують право; компенсації моральної шкоди; зміни або припинення правовідносин; стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків.
Система і структура управління підприємством залежать, перш за все, від його типу та його статуту. Структура управління підприємством безпосередньо залежить від його загальної організаційної структури. Наявність на підприємствах функціональних підрозділів призводить до багаторівневу систему управління. Кожен рівень управління - це певний рівень рішень і відповідальності за них, певний рівень повноважень, контролю та координаційних дій. Рівні управління впорядковані, співвіднесені один з одним, знаходяться в ієрархічній взаємозв'язку.
Під господарською діяльністю слід розуміти будь-яку діяльність, пов'язану з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ. На всіх підприємствах узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності є прибуток (ст.18 Закону «Про підприємства в Україні»). Розподіл прибутку, отриманого в результаті здійснення господарської діяльності після сплати податків і неподаткових платежів до бюджету, визначається установчими документами підприємства. Особливості розподілу прибутку між засновниками залежать від виду підприємства, визначаються установчим договором, статутом, положенням і, як правило, обумовлені розміром частки засновника у статутному фонді підприємства.
Державний вплив на вибір напрямів та обсягів використання прибутку здійснюється через установлені нормативи, податки, податкові пільги, а також економічні санкції відповідно до законодавства.
Відповідно до ч.3 ст.18 Закону «Про підприємства в України» частина чистого прибутку може передаватися у власність членів або трудового колективу підприємства. Необхідно зазначити, що передача частини прибутку у власність членів трудового колективу на практиці зустрічається рідко і, в основному, на держпідприємстві. Розподіл частини прибутку між працівниками підприємства, трудовий колектив якого не є власником майна цього підприємства, можливо на основі угоди і має бути передбачено у статуті. Зазначена частина прибутку розподіляється на вклади між членами трудового колективу (персоніфікується). Тільки персоніфіковані внески членів трудового колективу враховуються при приватизації майна державних підприємств.
Планування є особливою формою діяльності, в яку входить розробка планів економічного і соціального розвитку підприємства заходи щодо їх виконання. Перспективи розвитку підприємства визначаються виходячи з попиту на вироблену продукцію, роботи, послуги. В даний час планування діяльності підприємств здійснюється державою, носить рекомендаційний, а не директивний (як це було раніше) характер. Підприємство самостійно визначає план своєї діяльності.
Відносини підприємства з іншими господарюючими суб'єктами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договору. Підприємство самостійно здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, яка представляє собою діяльність Українських та іноземних господарюючих суб'єктів, побудовану на взаєминах між ними, здійснювану і розташовану як на території Україні, так і за її межами. Основними нормативними актами, що регулюють порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності, є Закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про режим іноземного інвестування». Основними видами зовнішньоекономічної діяльності є: експорт та імпорт товарів, капіталів і робочої сили; надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України різного виду послуг іноземним суб'єктам господарювання; наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності; міжнародні фінансові операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України, кредитні та розрахункові операції; спільна підприємницька діяльність, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм власності, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном, як на території Україні, так і за її межами; інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені законами України.
Життєво важливими є питання соціального розвитку, що включають в себе покращення умов праці, життя і здоров'я, гарантії обов'язкового медичного страхування членів трудового колективу та їх сімей тощо Вирішуються вони трудовим колективом за участю власника або уповноваженого ним органу відповідно до статуту, колективним договором, законодавством. У зв'язку з цим, підприємство зобов'язане забезпечити всім працівникам безпечні та нешкідливі умови праці. Відносини між власником підприємства і працівником з цих питань регулюються Законом України «Про охорону праці». Власник підприємства зобов'язаний відшкодувати працівникові шкоду, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, у повному розмірі втраченого заробітку відповідно до законодавства.
Підприємство в разі потреби має право здійснювати професійну підготовку працівників за свій рахунок, як безпосередньо на підприємстві, так і шляхом навчання у навчальних закладах на договірних засадах. Пенсіонери та інваліди, які працювали до виходу на пенсію на підприємстві, користуються нарівні з його працівниками, наявними соціальними послугами і пільгами згідно із статутом (Положення) підприємства.
7. Припинення діяльності підприємства
Припинення діяльності підприємства - одне з юридичних понять господарського права. Це специфічна правова робота. До змісту поняття "припинення" входять юридичні підстави ("умови"), акти та процесуально-правові дії щодо припинення діяльності підприємства як суб'єкта права. Ці підстави, акти та дії передбачені законодавством про підприємства. Загальні підстави припинення діяльності підприємств усіх видів визначені Законом України "Про підприємництво" (ст. 11). Загальний процесуальний (процедурний) порядок і форми припинення регулює Закон України "Про підприємства в Україні" (статті 34-36). У разі банкрутства підприємства правовідносини припинення регулюються Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992р. (В редакції від 30 червня 1999р.), Який теж поширюється на підприємства всіх видів. Особливі підстави і форми припинення діяльності підприємств окремих видів встановлені також законами про ці підприємства.
Діяльність підприємства припиняє його власник (вищий орган підприємства, уповноважений орган). Припинення за юридичними підставами, як зазначалося вище, може бути двох видів: добровільним і примусовим. Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива власника підприємства або передбачені законом або установчими документами обставини. Мотиви ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо. До передбачених законом чи установчим договором обставин належать: закінчення строку, на який створювалось підприємство; досягнення мети, поставленої засновниками під час створення підприємства (ст. 19 Закону України "Про господарські товариства"). Установчі документи підприємств можуть включати й інші підстави цього виду. Рішення про припинення діяльності підприємства з цих підстав приймає його вищий орган. Підприємці зобов'язані припинити свою діяльність також "у разі закінчення терміну дії ліцензії" (ст. 11 Закону України "Про підприємництво"). Види юридичних підстав примусового припинення підприємства визначені в законодавстві про підприємства (ст. 34 Закону України "Про підприємства в Україні", ст. 19 Закону України "Про господарські товариства").
Примусово підприємства припиняються, по-перше, на підставі рішень суду (арбітражного суду) про визнання недійсними установчих документів підприємства (невідповідність їх чинному законодавству) та акту (рішення засновника) про створення підприємства. По-друге, підприємство припиняється на підставі рішення суду (арбітражного суду) за поданням органів, що контролюють його діяльність, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства. По-третє, підприємство припиняється на підставі рішення суду (арбітражного суду) у разі несвоєчасного повідомлення ним про зміну свого місцезнаходження (при зміні місцезнаходження підприємство повинно в 7-денний термін повідомити про це реєструючий орган). По-четверте, підприємство припиняє свою діяльність на підставі рішення арбітражного суду про визнання його банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Закон передбачає дві правові форми припинення підприємства: ліквідацію і реорганізацію (ст. 34 Закону України "Про підприємства в Україні"). У випадку ліквідації підприємство припиняється як суб'єкт права без правонаступництва. Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого підприємства одного або більше нових підприємств як суб'єктів права. У разі реорганізації підприємства усі його права та обов'язки переходять до правонаступника (правонаступників). Законодавство визначає п'ять правових способів реорганізації підприємства: злиття, приєднання, поділ, виділ та перетворення. З юридичної точки зору ці способи різняться залежно від того, до якого суб'єкта права переходять усі майнові права та обов'язки підприємства, що реорганізуються.
Злиття двох і більше підприємств в одне означає перехід прав та обов'язків кожного з них до підприємства, яке виникло внаслідок правового акту злиття. У цьому випадку виникає нове підприємство. Приєднання одного підприємства до іншого означає, що до нього переходять права та обов'язки приєднаного підприємства. Нове підприємство внаслідок такої реорганізації не виникає. Поділ підприємства є створенням на базі одного існуючого підприємства двох і більше підприємств як суб'єктів права. За таких умов відбувається поділ усього майна підприємства. Такий спосіб реорганізації передбачає затвердження власником (уповноваженим органом) роздільного акта (балансу). Згідно з цим актом частини майна та відповідні права і обов'язки реорганізованого підприємства переходять до підприємств, створених внаслідок поділу. Виділ передбачає, що з діючого підприємства виділяються один або більше структурних підрозділів, які створюються, як самостійні підприємства Поділу всього майна підприємства цей спосіб реорганізації не передбачає. Згідно з роздільним актом (балансом) до них переходять частини майна та відповідні права і обов'язки реорганізованого підприємства. Перетворення підприємства як спосіб реорганізації означає перетворення однієї форми власності на іншу (наприклад, державної на колективну) і відповідно зміну організаційно-правової форми підприємства. Такий спосіб реорганізації масово застосовується у процесах корпоратизації і приватизації майна державних підприємств. При перетворенні до підприємства, яке щойно виникло, переходять права та обов'язки колишнього підприємства. Ліквідація і реорганізація підприємства тягне за собою виключення його з державного реєстру підприємств України. З дати виключення підприємство вважається реорганізованим чи ліквідованим. Статусу суб'єкта права і юридичної особи підприємство позбавляється після здійснення щодо нього заходів, які є ліквідаційним процесом, врегульованим законом. Зокрема, це такі заходи:
Ліквідація підприємства ліквідаційною комісією, яка призначається органом (особою), який прийняв рішення про ліквідацію. Цей орган (особа) може покласти обов'язок щодо ліквідації підприємства на його органи управління.
Встановлення порядку і строків ліквідації, їх встановлює орган, який прийняв рішення про ліквідацію (власник, уповноважений орган, суд, арбітражний суд).
Встановлюється також строк для задоволення претензій кредиторів. Він не може бути менше двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію.
Виконання ліквідаційною комісією своїх обов'язків: повідомлення про ліквідацію підприємства в пресі (за місцезнаходженням), про порядок і строки ліквідації; вжиття необхідних заходів для стягнення дебіторської заборгованості підприємства, виявлення його кредиторів та претензій останніх. Кредиторам та іншим юридичним і фізичним особам, які мають угоди з підприємством, повідомляються про ліквідацію письмово.
Здійснення ліквідаційною комісією згідно із законом встановленим порядком: інвентаризації і оцінки майна організації, реалізації майна, розрахунків з кредиторами і членами трудового колективу, складання ліквідаційного балансу і подання його органу, який призначив ліквідаційну комісію, або власнику.
Майнові претензії кредиторів до підприємства, що ліквідується, задовольняються з його майна. При цьому законодавець припускає, що відповідного майна для задоволення претензій всіх кредиторів може не вистачити (презумпція недостатності майна). Тому в законодавстві про ліквідацію підприємств діє загальне правило черговості задоволення боргів підприємством-боржником, що ліквідується. Залежно від підстав ліквідації підприємства встановлено два види черговості. Якщо підприємство ліквідується у звичайному порядку, діє черговість, встановлена ст. 36 Закону України "Про підприємства в Україні". Вона повинна бути конкретизована статутом. Якщо підприємство оголошене банкрутом, діє черговість, визначена ст. 31 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Звичайна черговість - це першочергові та інші борги підприємства-боржника. Першочерговими є борги: перед бюджетом; витрати на відновлення природного середовища, якому завдано шкоди ліквідованим підприємством; розрахунки з оплати згідно з трудовими договорами (контрактами) ліквідованого підприємства; вимоги кредиторів, забезпечені заставою. Черговість задоволення інших боргів має бути встановлена у статуті (установчому договорі). Вона повинна визначатися згідно з частинами 2, 4, 5 ст. 36 Закону України "Про підприємства в Україні, а саме: друга черга - за вимогами органів державного соціального страхування та соціального забезпечення. У межах цієї черги здійснюється капіталізація платежів, належних з підприємства у зв'язку із заподіянням каліцтва, іншого ушкодження здоров'я громадянина або у зв'язку з його смертю; третя черга - своєчасно виявлені і заявлені вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, четверта черга - повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства і виплати за акціями трудового колективу; п'ята черга - претензії, виявлені і заявлені після закінчення строку, встановленого для їхні заяви, а також будь-які інші вимоги. Суть черговості полягає у тому, що вимоги кожної наступної черги виконуються після повного задоволення вимог попередньої черги. Якщо в межах однієї черги майна для повного погашення боргів не вистачає, воно розподіляється між кредиторами пропорційно до заявлених ними і визначених ліквідаційною комісією сум. При ліквідації підприємства застосовується категорія так званих погашених претензій (ч. З ст. 36 Закону України "Про підприємства в Україні"). Погашеними згідно із законом визнаються претензії: не задоволені за браком майна, не визнані ліквідаційною комісією. Останні можуть бути оскаржені до суду або арбітражного суду кредиторами. Позови про задоволення їхніх вимог мають бути подані кредиторами протягом місяця з дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензії. Майно, яке залишилося після погашення боргів підприємства, використовується згідно з рішенням власника майна.
Перелік посилань
1. «Підприємницьке право України». Підручник .- Харків: Еспада, 2008., З, 457
2. Щербина В.С. Господарське право. Навчальний посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2009,-365с.
3. Круглова Н. Ю. Господарське право. - М., 2007.,-512с.
4. Тітов М. І. Банкрутство: Матеріально-правові та процесуальні аспекти / За наук. ред. В. М. Гайворонського. - Харків, 2008.,-344с.
5. Саніахметова Н. О. Правовий захист підпріємніцтва в Україні: Навч. посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2009.,-320с.
6. Деміденно В. В., Шемякін О. М. Право України: Навч. посібник для вузів, - К.: ІСДО, 2008.,-542с.
7. Господарське право: Практикум / В. С. Щербина, Г. В. Пронська, О. М. Віннік та ІншІ; за заг. ред. В. С. Щербини. - К.: Юрінком Інтер, 2008.
Джерелами формування майна підприємства є: грошові та матеріальні внески засновників; доходи, отримані від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності; доходи від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; надходження від роздержавлення та приватизації власності; придбання майна іншого підприємства, організації; безоплатні або благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств, громадян, інші джерела, не заборонені законодавством. Проте слід мати на увазі, що кредити не є безпосереднім джерелом формування майна. По-перше, їх необхідно повертати, тому джерелом формування майна можуть бути лише доходи від використання кредитів. По-друге, у зазначеному вище переліку не вказане майно, яке може бути отримано підприємством за договором оренди. У зазначеному випадку підприємство отримує майно, яке необхідно повертати. Доходи від використання орендованого майна можуть бути джерелом формування майна підприємства-орендаря.
Держава гарантує захист майнових прав підприємства. Збитки, завдані підприємству в результаті порушення його майнових прав громадянами, юридичними особами і державними органами, відшкодовуються підприємству за рішенням суду (ст. 13 Закону «Про підприємства в Україні»).
Відповідно до ст. 6 ЦК України захист цивільних прав підприємства здійснюється судом шляхом: визнання цих прав; відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що порушують право; компенсації моральної шкоди; зміни або припинення правовідносин; стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків.
Система і структура управління підприємством залежать, перш за все, від його типу та його статуту. Структура управління підприємством безпосередньо залежить від його загальної організаційної структури. Наявність на підприємствах функціональних підрозділів призводить до багаторівневу систему управління. Кожен рівень управління - це певний рівень рішень і відповідальності за них, певний рівень повноважень, контролю та координаційних дій. Рівні управління впорядковані, співвіднесені один з одним, знаходяться в ієрархічній взаємозв'язку.
Під господарською діяльністю слід розуміти будь-яку діяльність, пов'язану з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ. На всіх підприємствах узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності є прибуток (ст.18 Закону «Про підприємства в Україні»). Розподіл прибутку, отриманого в результаті здійснення господарської діяльності після сплати податків і неподаткових платежів до бюджету, визначається установчими документами підприємства. Особливості розподілу прибутку між засновниками залежать від виду підприємства, визначаються установчим договором, статутом, положенням і, як правило, обумовлені розміром частки засновника у статутному фонді підприємства.
Державний вплив на вибір напрямів та обсягів використання прибутку здійснюється через установлені нормативи, податки, податкові пільги, а також економічні санкції відповідно до законодавства.
Відповідно до ч.3 ст.18 Закону «Про підприємства в України» частина чистого прибутку може передаватися у власність членів або трудового колективу підприємства. Необхідно зазначити, що передача частини прибутку у власність членів трудового колективу на практиці зустрічається рідко і, в основному, на держпідприємстві. Розподіл частини прибутку між працівниками підприємства, трудовий колектив якого не є власником майна цього підприємства, можливо на основі угоди і має бути передбачено у статуті. Зазначена частина прибутку розподіляється на вклади між членами трудового колективу (персоніфікується). Тільки персоніфіковані внески членів трудового колективу враховуються при приватизації майна державних підприємств.
Планування є особливою формою діяльності, в яку входить розробка планів економічного і соціального розвитку підприємства заходи щодо їх виконання. Перспективи розвитку підприємства визначаються виходячи з попиту на вироблену продукцію, роботи, послуги. В даний час планування діяльності підприємств здійснюється державою, носить рекомендаційний, а не директивний (як це було раніше) характер. Підприємство самостійно визначає план своєї діяльності.
Відносини підприємства з іншими господарюючими суб'єктами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договору. Підприємство самостійно здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, яка представляє собою діяльність Українських та іноземних господарюючих суб'єктів, побудовану на взаєминах між ними, здійснювану і розташовану як на території Україні, так і за її межами. Основними нормативними актами, що регулюють порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності, є Закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про режим іноземного інвестування». Основними видами зовнішньоекономічної діяльності є: експорт та імпорт товарів, капіталів і робочої сили; надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України різного виду послуг іноземним суб'єктам господарювання; наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності; міжнародні фінансові операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України, кредитні та розрахункові операції; спільна підприємницька діяльність, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм власності, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном, як на території Україні, так і за її межами; інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені законами України.
Життєво важливими є питання соціального розвитку, що включають в себе покращення умов праці, життя і здоров'я, гарантії обов'язкового медичного страхування членів трудового колективу та їх сімей тощо Вирішуються вони трудовим колективом за участю власника або уповноваженого ним органу відповідно до статуту, колективним договором, законодавством. У зв'язку з цим, підприємство зобов'язане забезпечити всім працівникам безпечні та нешкідливі умови праці. Відносини між власником підприємства і працівником з цих питань регулюються Законом України «Про охорону праці». Власник підприємства зобов'язаний відшкодувати працівникові шкоду, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, у повному розмірі втраченого заробітку відповідно до законодавства.
Підприємство в разі потреби має право здійснювати професійну підготовку працівників за свій рахунок, як безпосередньо на підприємстві, так і шляхом навчання у навчальних закладах на договірних засадах. Пенсіонери та інваліди, які працювали до виходу на пенсію на підприємстві, користуються нарівні з його працівниками, наявними соціальними послугами і пільгами згідно із статутом (Положення) підприємства.
7. Припинення діяльності підприємства
Припинення діяльності підприємства - одне з юридичних понять господарського права. Це специфічна правова робота. До змісту поняття "припинення" входять юридичні підстави ("умови"), акти та процесуально-правові дії щодо припинення діяльності підприємства як суб'єкта права. Ці підстави, акти та дії передбачені законодавством про підприємства. Загальні підстави припинення діяльності підприємств усіх видів визначені Законом України "Про підприємництво" (ст. 11). Загальний процесуальний (процедурний) порядок і форми припинення регулює Закон України "Про підприємства в Україні" (статті 34-36). У разі банкрутства підприємства правовідносини припинення регулюються Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992р. (В редакції від 30 червня 1999р.), Який теж поширюється на підприємства всіх видів. Особливі підстави і форми припинення діяльності підприємств окремих видів встановлені також законами про ці підприємства.
Діяльність підприємства припиняє його власник (вищий орган підприємства, уповноважений орган). Припинення за юридичними підставами, як зазначалося вище, може бути двох видів: добровільним і примусовим. Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива власника підприємства або передбачені законом або установчими документами обставини. Мотиви ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо. До передбачених законом чи установчим договором обставин належать: закінчення строку, на який створювалось підприємство; досягнення мети, поставленої засновниками під час створення підприємства (ст. 19 Закону України "Про господарські товариства"). Установчі документи підприємств можуть включати й інші підстави цього виду. Рішення про припинення діяльності підприємства з цих підстав приймає його вищий орган. Підприємці зобов'язані припинити свою діяльність також "у разі закінчення терміну дії ліцензії" (ст. 11 Закону України "Про підприємництво"). Види юридичних підстав примусового припинення підприємства визначені в законодавстві про підприємства (ст. 34 Закону України "Про підприємства в Україні", ст. 19 Закону України "Про господарські товариства").
Примусово підприємства припиняються, по-перше, на підставі рішень суду (арбітражного суду) про визнання недійсними установчих документів підприємства (невідповідність їх чинному законодавству) та акту (рішення засновника) про створення підприємства. По-друге, підприємство припиняється на підставі рішення суду (арбітражного суду) за поданням органів, що контролюють його діяльність, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства. По-третє, підприємство припиняється на підставі рішення суду (арбітражного суду) у разі несвоєчасного повідомлення ним про зміну свого місцезнаходження (при зміні місцезнаходження підприємство повинно в 7-денний термін повідомити про це реєструючий орган). По-четверте, підприємство припиняє свою діяльність на підставі рішення арбітражного суду про визнання його банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Закон передбачає дві правові форми припинення підприємства: ліквідацію і реорганізацію (ст. 34 Закону України "Про підприємства в Україні"). У випадку ліквідації підприємство припиняється як суб'єкт права без правонаступництва. Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого підприємства одного або більше нових підприємств як суб'єктів права. У разі реорганізації підприємства усі його права та обов'язки переходять до правонаступника (правонаступників). Законодавство визначає п'ять правових способів реорганізації підприємства: злиття, приєднання, поділ, виділ та перетворення. З юридичної точки зору ці способи різняться залежно від того, до якого суб'єкта права переходять усі майнові права та обов'язки підприємства, що реорганізуються.
Злиття двох і більше підприємств в одне означає перехід прав та обов'язків кожного з них до підприємства, яке виникло внаслідок правового акту злиття. У цьому випадку виникає нове підприємство. Приєднання одного підприємства до іншого означає, що до нього переходять права та обов'язки приєднаного підприємства. Нове підприємство внаслідок такої реорганізації не виникає. Поділ підприємства є створенням на базі одного існуючого підприємства двох і більше підприємств як суб'єктів права. За таких умов відбувається поділ усього майна підприємства. Такий спосіб реорганізації передбачає затвердження власником (уповноваженим органом) роздільного акта (балансу). Згідно з цим актом частини майна та відповідні права і обов'язки реорганізованого підприємства переходять до підприємств, створених внаслідок поділу. Виділ передбачає, що з діючого підприємства виділяються один або більше структурних підрозділів, які створюються, як самостійні підприємства Поділу всього майна підприємства цей спосіб реорганізації не передбачає. Згідно з роздільним актом (балансом) до них переходять частини майна та відповідні права і обов'язки реорганізованого підприємства. Перетворення підприємства як спосіб реорганізації означає перетворення однієї форми власності на іншу (наприклад, державної на колективну) і відповідно зміну організаційно-правової форми підприємства. Такий спосіб реорганізації масово застосовується у процесах корпоратизації і приватизації майна державних підприємств. При перетворенні до підприємства, яке щойно виникло, переходять права та обов'язки колишнього підприємства. Ліквідація і реорганізація підприємства тягне за собою виключення його з державного реєстру підприємств України. З дати виключення підприємство вважається реорганізованим чи ліквідованим. Статусу суб'єкта права і юридичної особи підприємство позбавляється після здійснення щодо нього заходів, які є ліквідаційним процесом, врегульованим законом. Зокрема, це такі заходи:
Ліквідація підприємства ліквідаційною комісією, яка призначається органом (особою), який прийняв рішення про ліквідацію. Цей орган (особа) може покласти обов'язок щодо ліквідації підприємства на його органи управління.
Встановлення порядку і строків ліквідації, їх встановлює орган, який прийняв рішення про ліквідацію (власник, уповноважений орган, суд, арбітражний суд).
Встановлюється також строк для задоволення претензій кредиторів. Він не може бути менше двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію.
Виконання ліквідаційною комісією своїх обов'язків: повідомлення про ліквідацію підприємства в пресі (за місцезнаходженням), про порядок і строки ліквідації; вжиття необхідних заходів для стягнення дебіторської заборгованості підприємства, виявлення його кредиторів та претензій останніх. Кредиторам та іншим юридичним і фізичним особам, які мають угоди з підприємством, повідомляються про ліквідацію письмово.
Здійснення ліквідаційною комісією згідно із законом встановленим порядком: інвентаризації і оцінки майна організації, реалізації майна, розрахунків з кредиторами і членами трудового колективу, складання ліквідаційного балансу і подання його органу, який призначив ліквідаційну комісію, або власнику.
Майнові претензії кредиторів до підприємства, що ліквідується, задовольняються з його майна. При цьому законодавець припускає, що відповідного майна для задоволення претензій всіх кредиторів може не вистачити (презумпція недостатності майна). Тому в законодавстві про ліквідацію підприємств діє загальне правило черговості задоволення боргів підприємством-боржником, що ліквідується. Залежно від підстав ліквідації підприємства встановлено два види черговості. Якщо підприємство ліквідується у звичайному порядку, діє черговість, встановлена ст. 36 Закону України "Про підприємства в Україні". Вона повинна бути конкретизована статутом. Якщо підприємство оголошене банкрутом, діє черговість, визначена ст. 31 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Звичайна черговість - це першочергові та інші борги підприємства-боржника. Першочерговими є борги: перед бюджетом; витрати на відновлення природного середовища, якому завдано шкоди ліквідованим підприємством; розрахунки з оплати згідно з трудовими договорами (контрактами) ліквідованого підприємства; вимоги кредиторів, забезпечені заставою. Черговість задоволення інших боргів має бути встановлена у статуті (установчому договорі). Вона повинна визначатися згідно з частинами 2, 4, 5 ст. 36 Закону України "Про підприємства в Україні, а саме: друга черга - за вимогами органів державного соціального страхування та соціального забезпечення. У межах цієї черги здійснюється капіталізація платежів, належних з підприємства у зв'язку із заподіянням каліцтва, іншого ушкодження здоров'я громадянина або у зв'язку з його смертю; третя черга - своєчасно виявлені і заявлені вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, четверта черга - повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства і виплати за акціями трудового колективу; п'ята черга - претензії, виявлені і заявлені після закінчення строку, встановленого для їхні заяви, а також будь-які інші вимоги. Суть черговості полягає у тому, що вимоги кожної наступної черги виконуються після повного задоволення вимог попередньої черги. Якщо в межах однієї черги майна для повного погашення боргів не вистачає, воно розподіляється між кредиторами пропорційно до заявлених ними і визначених ліквідаційною комісією сум. При ліквідації підприємства застосовується категорія так званих погашених претензій (ч. З ст. 36 Закону України "Про підприємства в Україні"). Погашеними згідно із законом визнаються претензії: не задоволені за браком майна, не визнані ліквідаційною комісією. Останні можуть бути оскаржені до суду або арбітражного суду кредиторами. Позови про задоволення їхніх вимог мають бути подані кредиторами протягом місяця з дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензії. Майно, яке залишилося після погашення боргів підприємства, використовується згідно з рішенням власника майна.
Перелік посилань
1. «Підприємницьке право України». Підручник .- Харків: Еспада, 2008., З, 457
2. Щербина В.С. Господарське право. Навчальний посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2009,-365с.
3. Круглова Н. Ю. Господарське право. - М., 2007.,-512с.
4. Тітов М. І. Банкрутство: Матеріально-правові та процесуальні аспекти / За наук. ред. В. М. Гайворонського. - Харків, 2008.,-344с.
5. Саніахметова Н. О. Правовий захист підпріємніцтва в Україні: Навч. посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2009.,-320с.
6. Деміденно В. В., Шемякін О. М. Право України: Навч. посібник для вузів, - К.: ІСДО, 2008.,-542с.
7. Господарське право: Практикум / В. С. Щербина, Г. В. Пронська, О. М. Віннік та ІншІ; за заг. ред. В. С. Щербини. - К.: Юрінком Інтер, 2008.