Реферат на тему:
"Проблеми етносу в державі"
Зміст
1. Форми етнічних автономій
2. Методи політичного регулювання етнічних проблем
3. Радикалізм в національній політиці держави
Бібліографія
1. Форми етнічних автономій
Однією з найбільш ефективних і визнаних форм регулювання положення етнічних меншин є їх автономія в рамках тієї чи іншої держави. Автономія може мати дві форми: територіальну й корпоративну.
Територіальна автономія була класичним способом підходу до національних проблем в колишньому СРСР, де існувало декілька її форм: від союзних республік до округів і національних районів. Залишки цієї системи збереглися і в Росії, хоча поступово починається процес перебудови адміністративно-територіального устрою держави. Територіальні автономії створені і в ряді інших країн Європи. Особливе місце надається територіальної автономії Конституцією Іспанії 1978 р. Територіальні автономії тут наділені широкими повноваженнями. У статусі Каталонії, Країни Басків і Галісії особливо обмовляється етнічний характер цих територій. Цей же підхід визначив особливе становище Сардинії, Сицилії і трьох прикордонних областей, населених південними слов'янами, в Італії.
Великобританія за формою державного устрою є або довгий час була унітарною державою. Але вона історично склалася з територій, де компактно проживають представники різних етносів: валлійці, ірландці, шотландці. Тому в останні роки права цих територій істотно розширені, і вони набули статусу автономних територій зі своїм самоврядуванням (парламентами), з орієнтацією на збереження свого етнічного своєрідності.
Автономію деяким своїм територіям надала і Данія. В даний час нею володіють Фарерські острови й Гренландія. Причому Гренландська автономія вважається зразком вирішення етнопологіческіх проблем малих народів.
Гренландія стала повністю регіоном, який, однак, отримує 50% коштів на покриття своїх витрат від датського уряду. Але на відміну від Данії Гренландія не входить до Європейського Союзу і має ряд інших особливостей, які перетворюють її на своєрідне міні-держава.
Тим не менш, в сучасних умовах територіальна автономія для етнічних меншин, не може вважатися універсальним політичним засобом для задоволення їхніх політичних і культурних інтересів.
Та й сама можливість створення таких автономій найчастіше досить обмежена, бо багато народів живуть чересполосно, значні групи представників національних меншин проживають поза межами своєї етнічної території і т.д. Особливо складно виділяти територіальні автономії в країнах Південно-Східної Азії, населення яких представляє собою конгломерат етносів, етнічних груп, різних культур та релігій, спільнот автохтонного і переселенського походження.
Але в Європі з 21 млн. чоловік, які відносяться до національних меншин і мають свою автономію, тільки 10 млн. проживають у межах цих автономій.
Тому екстериторіальних автономія здатна в більшій мірі врахувати інтереси етнічних меншин, ніж територіальна. Один з різновидів екстериторіальної автономії - корпоративна автономія. Її суть полягає в тому, що всі представники юридично визнаної етнічної групи отримують право на освіту органів, які представляють їх інтереси на загальнодержавному рівні. У Фінляндії до таких органам належить Шведська народна асамблея, в Австрії - Поради національних меншин.
Ще однією формою автономії є персональна, чи культурна, автономія. Її об'єкт - етнічна група, що розглядається як асоціація осіб, що заявляють про спільні інтереси в тій чи іншій сфері. Персональна автономія найбільш прийнятна тоді, коли етнічна меншина дисперсно розселені по території країни і не має яких-небудь територіальних анклавів. Концепція персональної автономії означає, що за етнічною групою закріплюється право користуватися надбанням своєї культури, сповідувати свою релігію, використовувати рідну мову в приватній і публічного життя, створювати власні асоціації, підтримувати культурні зв'язки з діаспорою, мати можливість вивчати свою мову, історію, традиції та культурну спадщину свого народу. Практично всі поліетнічні країни світу використовують даний інсппуг як основної або доповнює систему федеративного державного устрою. Разом з тим трактування поняття «культурна автономія» в конкретній політичній практиці держав іноді занадто вузька і не дозволяє повною мірою реалізувати культурні права етнічних меншин. З побоювання, що культурно прогресуюче меншість може в результаті розвитку власних культурних і громадських інститутів отримати і надмірне політичний вплив у державі на шкоду етнічної більшості. Даний тип етнополітики можна назвати агрессівнооборонітельним.
2. Методи політичного регулювання етнічних проблем
Дослідники виділяють два підходи до вирішення проблем етнічних меншин: культурний і політичний. Реальною гарантією прав етнічних меншин є лише гарантії політичні, за умови, що значна частина особливих інтересів міноритарних спільнот зосереджена у сфері культури, виховання, освіти, традицій. Ці гарантії, як правило, містяться у спеціальних законодавчих актах. Особлива увага приділяється мові, бо часто саме мовні проблеми є визначальними в положенні етнічних меншин.
Існують різні шляхи вирішення мовної проблеми. У ряді країн, як, наприклад, у Франції, виходять з принципу домінування однієї державної мови. У конституціях Іспанії та Італії містяться положення, що гарантують охорону і державну підтримку розвитку мов національних меншин. У Фінляндії мова шведського меншості, яка становить нині менше половини населення країни, поряд з фінським оголошений державним, бо шведська мова довгий час був у Фінляндії мовою культури та освіти. У цілому ж центральні уряди дуже неохоче йдуть на надання мов меншин офіційного статусу і, як правило, супроводжують такий статус цілою низкою застережень. Наприклад, у Словаччині статус офіційної мови може отримати тільки мова меншин, чия частка в населенні регіону перевищує 20%. Що стосується права на навчання рідною мовою, то тут в переважній більшості країн законодавства надають гарантії його отримання, хоча умови для реалізації такого права можуть дуже серйозно відрізнятися в різних країнах.
Форми і методи політичного регулювання етнічних проблем можуть бути різні, але вони необхідні для досягнення внутрішньої політичної стабільності держави, з одного боку, і для демократичного розв'язання проблем соціального розвитку територіальних спільнот - з іншого.
Однак принципово важливо вирішити питання, до якого ступеня політичні вимоги меншин можуть прийматися владою держав або регіонів як керівництво до дії.
Перш за все, критерієм прийнятності для територіальних спільнот вимог меншин є те, наскільки вони реалізовуються. Бо рівень соціально-економічного розвитку країни є природним обмежувачем для реалізації тих чи інших соціальних програм та соціальної політики в цілому. Другий принциповий момент стосується того, наскільки реалізація вимог меншин ущемляє права решти населення держави чи регіону. Якщо реалізація вимог меншин означає поразку в правах решти населення, значить, ці вимоги неприйнятні. Тут важливий також вибір методу розв'язання етнічної проблеми. Навіть якщо використовується подальша демократизація етнополітики, вона не повинна бути самоціллю, доводитися до абсурду. Так ідея двопалатного парламенту, з виділенням у ньому особливої етнічної палати, склад якої буде формуватися за принципом крові, повністю відкидає принципи демократії та сучасного парламентаризму. У цьому випадку меншість буде обирати депутатів і в загальнореспубліканських палату, і в свою етнічну палату і кожен представник етнічної меншини в результаті отримує як би два голоси. Подібна система крім її антидемократичності може призвести до сверхпредставітельству меншин і до перетворення більшості населення в політичну меншість. Щось подібне мало місце в ПАР на заході системи апартеїду.
Іншим прикладом може служити ситуація в Башкиртастане, де татари і росіяни є більшістю, але політична влада концентрується в руках башкирської еліти. З іншого боку ігнорування демократичних інститутів у вирішенні етнічних протиріч зовсім неприйнятно, бо в кращому випадку веде до подальшої ескалації напруженості, а в гіршому призведе до фізичної загибелі етносу.
3. Радикалізм в національній політиці держав
Вкрай недемократичною стратегією в етнополітиці, а точніше - крайньою формою подолання етичних розбіжностей, є геноцид.
Геноцид (етноцид) - Це масове знищення членів будь-якої етнічної групи або створення умов, які не сприяють її самовідтворення і нормального існування. Домінуюче або домінуючі етнічні спільноти беруть на озброєння геноцид, коли відчувають загрозу для своїх інтересів з боку іншої групи, співіснування з якої вважає неприйнятним. Геноцид дозволяє вирішити проблеми міжетнічної взаємодії шляхом фізичного усунення конкуруючої етнічної групи або шляхом підриву її демографічного, культурного потенціалу, в результаті чого вона перестає сприйматися як загроза інтересам домінантного спільноти.
Політика геноциду здійснювалася протягом багатьох століть, але особливо широко стала практикуватися саме з появою сучасних національних держав. Саме ідеологія раннього націоналізму, що базувалася на формулі «одна нація, одна культура, одна мова», приводила до сприйняття неассімілірованних груп як ворожих і підлягають виключенню з даного національної спільноти. Практика геноциду була широко поширена в колоніальну епоху. Застосовуючи політику геноциду, колоніальні держави «очищали» території для власних підданих, для своєї економічної і культурної експансії. Масове знищення тубільного населення у колоніальних країнах здійснювалося як силою зброї, так і шляхом поширення хвороб, масштабних переміщень корінних мешканців. Серед акцій геноциду нового часу добре відома масова різанина вірменського населення Туреччини в 1915 р., коли було знищено 1,5 млн. вірмен. Наслідки цієї акції до сих пір ускладнюють відносини між Вірменією і Туреччиною, а також Туреччиною та Європейським співтовариством. Політика геноциду проти єврейського населення, що здійснювалася німецьким фашизмом, забрала життя 6 млн. євреїв. Прикладом геноциду недавнього часу є масове винищення народності хуту в Бурунді.
Термін «геноцид» нерідко використовується етнічними радикалами для обгрунтування своїх претензій до домінантним більшості населення, для обгрунтування своїх ідей, які представляються як якась відповідна реакція пригноблених етносів на проявлені у відношенні них акти геноциду. Так, радикали з партії «Дор'ям Асьнимос» («Захистимо себе») в Комі заявляють про багатовікове геноцид щодо комі з боку Російської держави. Ймовірно, тому в період між першою загальної переписом населення Російської імперії 1897 р. і останнім переписом населення СРСР у 1989 р. чисельність комі зросла на 224%. Або на міжнародній конференції у Румунії, присвяченій 100-річчю факультету географії університету Ясс (Ясси були столицею князівства Молдова три століття), один з молдавських доповідачів заявив, що в радянські роки Молдавія піддалася геноциду, причому геноцид цей не можна розуміти тільки в класичному його визначенні, а потрібно говорити ще й про політичну, економічну, культурний геноцид. Не відчуваючи бажання бути адвокатами радянського режиму, все ж, слідуючи наукової об'єктивності, зауважимо, що в такому випадку мова повинна йти про ліквідацію політичних інститутів в Молдові, про унітоженіі її економіки, культури, але все було якраз навпаки: і політичні інститути розвивалися, і економіка була в більш пристойному стані, ніж нині, і з культурою справи йшли не так вже і погано.
Абсолютно в тому ж ключі обгрунтовують свою антиросійську, вкрай націоналістичну політику сьогоднішні «помаранчева» влада Україні, приєднуючи сюди ще й «голодомори», і абсолютно ігноруючи той факт, що більше всього в результаті цих неврожаїв і безграмотною продовольчої політики постраждало населення саме Росії. Як прояв політики геноциду оголошуються депортації і акти насильства по відношенню до калмиків, чеченців, інгушів, карачаївців, балкарців, курдів і кримських татар. В тім є частка істини. Але названі депортації є більше прояв іншої форми політики етнічного винятку - політики переміщення.
Відомі дві форми переміщення: добровільні і вимушені. Добровільне переміщення було організовано в 1922 р. для переселення греків, які проживають в Туреччині, на територію Греції. Тоді було переселено понад 2 млн. греків. Але настільки масивні переселення частіше мають вимушений характер. Прикладами такого переміщення можна назвати вигнання індійців з Уганди, депортацію і поселення в гетто греків і турків під час громадянської війни на Кіпрі в 1974 р. Саме ж масове етнічекое переміщення населення відбулося після закінчення Другої світової війни, коли мільйони німців були депортовані до Західної Німеччини з Чехословаччини, Польщі та колишньої Східної Пруссії. Характерно, що німці з цього приводу нікому претензій не пред'являють.
Прояви геноциду сьогодні все менш вірогідні, оскільки Організація Об'єднаних Націй прийняла спеціальну Конвенцію про попередження геноциду і всі країни - члени ООН є нині її учасниками. Загроза масових переміщень, однак, залишається реальною, бо в численних зонах міжетнічної напруженості нерідко тільки результат населення може убезпечити мешканців від загрози прояву відносно нього політики винятку, тобто тієї або іншої форми расизму. Повністю виключити таку політику не може навіть міжнародне втручання з метою запобігання конфлікту, і прикладом того є Косово.
Таким чином, сучасна державна стратегія в сфері етнополітики повинна будуватися на якихось принципах, серед яких можна виділити два найбільш значущих.
Перше завдання держави щодо складових його етнічних груп і спільнот - це інтеграція всіх їх у єдине громадянське суспільство, формування загальногромадянських цінностей та ідеалів. Стратегії формування такої спільноти можуть бути різні, але останнім часом серед суспільствознавців утвердилася точка зору, що оптимальною є стратегія мультикультуралізму , тобто інтеграція локальних спільнот в єдине ціле при одночасному збереженні культурного плюралізму всередині даного соціального організму.
Друге завдання державних інститутів і державної національної політики полягає в підтримці балансу інтересів між домінантним більшістю та етнічними меншинами, виняток через спеціальні інститути і політичні процедури етнократичних тенденцій у політиці більшості та надмірної політизації етнічності з боку меншості.
Але, як показують вищевикладені матеріали, не тільки немає чітко послідовної етнополітики в багатьох країнах, але і міжнародні норми у цій сфері страждають невизначеністю та непослідовністю. У сфері етнополітики сьогодні більше запитань, ніж відповідей, що, однак, не означає необхідності пошуку ефективних політичних рішень етнополітичних проблем.
Бібліографія
1. Чешко С.В. розпад Радянського Союзу. Етнополітичний аналіз. - М., 1996.
2. Шляпентох В.Е. Радянський Союз - нормальне тоталітарне суспільство. Досвід об'єктивного аналізу / / Соціологічні дослідження. - М., 1996. - № 2.
3. Етнічні проблеми і політика держав Європи. - М., 1998.
4. Етнічність і влада в поліетнічних державах. - М., 1994.
"Проблеми етносу в державі"
Зміст
1. Форми етнічних автономій
2. Методи політичного регулювання етнічних проблем
3. Радикалізм в національній політиці держави
Бібліографія
1. Форми етнічних автономій
Однією з найбільш ефективних і визнаних форм регулювання положення етнічних меншин є їх автономія в рамках тієї чи іншої держави. Автономія може мати дві форми: територіальну й корпоративну.
Територіальна автономія була класичним способом підходу до національних проблем в колишньому СРСР, де існувало декілька її форм: від союзних республік до округів і національних районів. Залишки цієї системи збереглися і в Росії, хоча поступово починається процес перебудови адміністративно-територіального устрою держави. Територіальні автономії створені і в ряді інших країн Європи. Особливе місце надається територіальної автономії Конституцією Іспанії 1978 р. Територіальні автономії тут наділені широкими повноваженнями. У статусі Каталонії, Країни Басків і Галісії особливо обмовляється етнічний характер цих територій. Цей же підхід визначив особливе становище Сардинії, Сицилії і трьох прикордонних областей, населених південними слов'янами, в Італії.
Великобританія за формою державного устрою є або довгий час була унітарною державою. Але вона історично склалася з територій, де компактно проживають представники різних етносів: валлійці, ірландці, шотландці. Тому в останні роки права цих територій істотно розширені, і вони набули статусу автономних територій зі своїм самоврядуванням (парламентами), з орієнтацією на збереження свого етнічного своєрідності.
Автономію деяким своїм територіям надала і Данія. В даний час нею володіють Фарерські острови й Гренландія. Причому Гренландська автономія вважається зразком вирішення етнопологіческіх проблем малих народів.
Гренландія стала повністю регіоном, який, однак, отримує 50% коштів на покриття своїх витрат від датського уряду. Але на відміну від Данії Гренландія не входить до Європейського Союзу і має ряд інших особливостей, які перетворюють її на своєрідне міні-держава.
Тим не менш, в сучасних умовах територіальна автономія для етнічних меншин, не може вважатися універсальним політичним засобом для задоволення їхніх політичних і культурних інтересів.
Та й сама можливість створення таких автономій найчастіше досить обмежена, бо багато народів живуть чересполосно, значні групи представників національних меншин проживають поза межами своєї етнічної території і т.д. Особливо складно виділяти територіальні автономії в країнах Південно-Східної Азії, населення яких представляє собою конгломерат етносів, етнічних груп, різних культур та релігій, спільнот автохтонного і переселенського походження.
Але в Європі з 21 млн. чоловік, які відносяться до національних меншин і мають свою автономію, тільки 10 млн. проживають у межах цих автономій.
Тому екстериторіальних автономія здатна в більшій мірі врахувати інтереси етнічних меншин, ніж територіальна. Один з різновидів екстериторіальної автономії - корпоративна автономія. Її суть полягає в тому, що всі представники юридично визнаної етнічної групи отримують право на освіту органів, які представляють їх інтереси на загальнодержавному рівні. У Фінляндії до таких органам належить Шведська народна асамблея, в Австрії - Поради національних меншин.
Ще однією формою автономії є персональна, чи культурна, автономія. Її об'єкт - етнічна група, що розглядається як асоціація осіб, що заявляють про спільні інтереси в тій чи іншій сфері. Персональна автономія найбільш прийнятна тоді, коли етнічна меншина дисперсно розселені по території країни і не має яких-небудь територіальних анклавів. Концепція персональної автономії означає, що за етнічною групою закріплюється право користуватися надбанням своєї культури, сповідувати свою релігію, використовувати рідну мову в приватній і публічного життя, створювати власні асоціації, підтримувати культурні зв'язки з діаспорою, мати можливість вивчати свою мову, історію, традиції та культурну спадщину свого народу. Практично всі поліетнічні країни світу використовують даний інсппуг як основної або доповнює систему федеративного державного устрою. Разом з тим трактування поняття «культурна автономія» в конкретній політичній практиці держав іноді занадто вузька і не дозволяє повною мірою реалізувати культурні права етнічних меншин. З побоювання, що культурно прогресуюче меншість може в результаті розвитку власних культурних і громадських інститутів отримати і надмірне політичний вплив у державі на шкоду етнічної більшості. Даний тип етнополітики можна назвати агрессівнооборонітельним.
2. Методи політичного регулювання етнічних проблем
Дослідники виділяють два підходи до вирішення проблем етнічних меншин: культурний і політичний. Реальною гарантією прав етнічних меншин є лише гарантії політичні, за умови, що значна частина особливих інтересів міноритарних спільнот зосереджена у сфері культури, виховання, освіти, традицій. Ці гарантії, як правило, містяться у спеціальних законодавчих актах. Особлива увага приділяється мові, бо часто саме мовні проблеми є визначальними в положенні етнічних меншин.
Існують різні шляхи вирішення мовної проблеми. У ряді країн, як, наприклад, у Франції, виходять з принципу домінування однієї державної мови. У конституціях Іспанії та Італії містяться положення, що гарантують охорону і державну підтримку розвитку мов національних меншин. У Фінляндії мова шведського меншості, яка становить нині менше половини населення країни, поряд з фінським оголошений державним, бо шведська мова довгий час був у Фінляндії мовою культури та освіти. У цілому ж центральні уряди дуже неохоче йдуть на надання мов меншин офіційного статусу і, як правило, супроводжують такий статус цілою низкою застережень. Наприклад, у Словаччині статус офіційної мови може отримати тільки мова меншин, чия частка в населенні регіону перевищує 20%. Що стосується права на навчання рідною мовою, то тут в переважній більшості країн законодавства надають гарантії його отримання, хоча умови для реалізації такого права можуть дуже серйозно відрізнятися в різних країнах.
Форми і методи політичного регулювання етнічних проблем можуть бути різні, але вони необхідні для досягнення внутрішньої політичної стабільності держави, з одного боку, і для демократичного розв'язання проблем соціального розвитку територіальних спільнот - з іншого.
Однак принципово важливо вирішити питання, до якого ступеня політичні вимоги меншин можуть прийматися владою держав або регіонів як керівництво до дії.
Перш за все, критерієм прийнятності для територіальних спільнот вимог меншин є те, наскільки вони реалізовуються. Бо рівень соціально-економічного розвитку країни є природним обмежувачем для реалізації тих чи інших соціальних програм та соціальної політики в цілому. Другий принциповий момент стосується того, наскільки реалізація вимог меншин ущемляє права решти населення держави чи регіону. Якщо реалізація вимог меншин означає поразку в правах решти населення, значить, ці вимоги неприйнятні. Тут важливий також вибір методу розв'язання етнічної проблеми. Навіть якщо використовується подальша демократизація етнополітики, вона не повинна бути самоціллю, доводитися до абсурду. Так ідея двопалатного парламенту, з виділенням у ньому особливої етнічної палати, склад якої буде формуватися за принципом крові, повністю відкидає принципи демократії та сучасного парламентаризму. У цьому випадку меншість буде обирати депутатів і в загальнореспубліканських палату, і в свою етнічну палату і кожен представник етнічної меншини в результаті отримує як би два голоси. Подібна система крім її антидемократичності може призвести до сверхпредставітельству меншин і до перетворення більшості населення в політичну меншість. Щось подібне мало місце в ПАР на заході системи апартеїду.
Іншим прикладом може служити ситуація в Башкиртастане, де татари і росіяни є більшістю, але політична влада концентрується в руках башкирської еліти. З іншого боку ігнорування демократичних інститутів у вирішенні етнічних протиріч зовсім неприйнятно, бо в кращому випадку веде до подальшої ескалації напруженості, а в гіршому призведе до фізичної загибелі етносу.
3. Радикалізм в національній політиці держав
Вкрай недемократичною стратегією в етнополітиці, а точніше - крайньою формою подолання етичних розбіжностей, є геноцид.
Геноцид (етноцид) - Це масове знищення членів будь-якої етнічної групи або створення умов, які не сприяють її самовідтворення і нормального існування. Домінуюче або домінуючі етнічні спільноти беруть на озброєння геноцид, коли відчувають загрозу для своїх інтересів з боку іншої групи, співіснування з якої вважає неприйнятним. Геноцид дозволяє вирішити проблеми міжетнічної взаємодії шляхом фізичного усунення конкуруючої етнічної групи або шляхом підриву її демографічного, культурного потенціалу, в результаті чого вона перестає сприйматися як загроза інтересам домінантного спільноти.
Політика геноциду здійснювалася протягом багатьох століть, але особливо широко стала практикуватися саме з появою сучасних національних держав. Саме ідеологія раннього націоналізму, що базувалася на формулі «одна нація, одна культура, одна мова», приводила до сприйняття неассімілірованних груп як ворожих і підлягають виключенню з даного національної спільноти. Практика геноциду була широко поширена в колоніальну епоху. Застосовуючи політику геноциду, колоніальні держави «очищали» території для власних підданих, для своєї економічної і культурної експансії. Масове знищення тубільного населення у колоніальних країнах здійснювалося як силою зброї, так і шляхом поширення хвороб, масштабних переміщень корінних мешканців. Серед акцій геноциду нового часу добре відома масова різанина вірменського населення Туреччини в 1915 р., коли було знищено 1,5 млн. вірмен. Наслідки цієї акції до сих пір ускладнюють відносини між Вірменією і Туреччиною, а також Туреччиною та Європейським співтовариством. Політика геноциду проти єврейського населення, що здійснювалася німецьким фашизмом, забрала життя 6 млн. євреїв. Прикладом геноциду недавнього часу є масове винищення народності хуту в Бурунді.
Термін «геноцид» нерідко використовується етнічними радикалами для обгрунтування своїх претензій до домінантним більшості населення, для обгрунтування своїх ідей, які представляються як якась відповідна реакція пригноблених етносів на проявлені у відношенні них акти геноциду. Так, радикали з партії «Дор'ям Асьнимос» («Захистимо себе») в Комі заявляють про багатовікове геноцид щодо комі з боку Російської держави. Ймовірно, тому в період між першою загальної переписом населення Російської імперії 1897 р. і останнім переписом населення СРСР у 1989 р. чисельність комі зросла на 224%. Або на міжнародній конференції у Румунії, присвяченій 100-річчю факультету географії університету Ясс (Ясси були столицею князівства Молдова три століття), один з молдавських доповідачів заявив, що в радянські роки Молдавія піддалася геноциду, причому геноцид цей не можна розуміти тільки в класичному його визначенні, а потрібно говорити ще й про політичну, економічну, культурний геноцид. Не відчуваючи бажання бути адвокатами радянського режиму, все ж, слідуючи наукової об'єктивності, зауважимо, що в такому випадку мова повинна йти про ліквідацію політичних інститутів в Молдові, про унітоженіі її економіки, культури, але все було якраз навпаки: і політичні інститути розвивалися, і економіка була в більш пристойному стані, ніж нині, і з культурою справи йшли не так вже і погано.
Абсолютно в тому ж ключі обгрунтовують свою антиросійську, вкрай націоналістичну політику сьогоднішні «помаранчева» влада Україні, приєднуючи сюди ще й «голодомори», і абсолютно ігноруючи той факт, що більше всього в результаті цих неврожаїв і безграмотною продовольчої політики постраждало населення саме Росії. Як прояв політики геноциду оголошуються депортації і акти насильства по відношенню до калмиків, чеченців, інгушів, карачаївців, балкарців, курдів і кримських татар. В тім є частка істини. Але названі депортації є більше прояв іншої форми політики етнічного винятку - політики переміщення.
Відомі дві форми переміщення: добровільні і вимушені. Добровільне переміщення було організовано в 1922 р. для переселення греків, які проживають в Туреччині, на територію Греції. Тоді було переселено понад 2 млн. греків. Але настільки масивні переселення частіше мають вимушений характер. Прикладами такого переміщення можна назвати вигнання індійців з Уганди, депортацію і поселення в гетто греків і турків під час громадянської війни на Кіпрі в 1974 р. Саме ж масове етнічекое переміщення населення відбулося після закінчення Другої світової війни, коли мільйони німців були депортовані до Західної Німеччини з Чехословаччини, Польщі та колишньої Східної Пруссії. Характерно, що німці з цього приводу нікому претензій не пред'являють.
Прояви геноциду сьогодні все менш вірогідні, оскільки Організація Об'єднаних Націй прийняла спеціальну Конвенцію про попередження геноциду і всі країни - члени ООН є нині її учасниками. Загроза масових переміщень, однак, залишається реальною, бо в численних зонах міжетнічної напруженості нерідко тільки результат населення може убезпечити мешканців від загрози прояву відносно нього політики винятку, тобто тієї або іншої форми расизму. Повністю виключити таку політику не може навіть міжнародне втручання з метою запобігання конфлікту, і прикладом того є Косово.
Таким чином, сучасна державна стратегія в сфері етнополітики повинна будуватися на якихось принципах, серед яких можна виділити два найбільш значущих.
Перше завдання держави щодо складових його етнічних груп і спільнот - це інтеграція всіх їх у єдине громадянське суспільство, формування загальногромадянських цінностей та ідеалів. Стратегії формування такої спільноти можуть бути різні, але останнім часом серед суспільствознавців утвердилася точка зору, що оптимальною є стратегія мультикультуралізму , тобто інтеграція локальних спільнот в єдине ціле при одночасному збереженні культурного плюралізму всередині даного соціального організму.
Друге завдання державних інститутів і державної національної політики полягає в підтримці балансу інтересів між домінантним більшістю та етнічними меншинами, виняток через спеціальні інститути і політичні процедури етнократичних тенденцій у політиці більшості та надмірної політизації етнічності з боку меншості.
Але, як показують вищевикладені матеріали, не тільки немає чітко послідовної етнополітики в багатьох країнах, але і міжнародні норми у цій сфері страждають невизначеністю та непослідовністю. У сфері етнополітики сьогодні більше запитань, ніж відповідей, що, однак, не означає необхідності пошуку ефективних політичних рішень етнополітичних проблем.
Бібліографія
1. Чешко С.В. розпад Радянського Союзу. Етнополітичний аналіз. - М., 1996.
2. Шляпентох В.Е. Радянський Союз - нормальне тоталітарне суспільство. Досвід об'єктивного аналізу / / Соціологічні дослідження. - М., 1996. - № 2.
3. Етнічні проблеми і політика держав Європи. - М., 1998.
4. Етнічність і влада в поліетнічних державах. - М., 1994.