План
Введення
1. Поняття і сутність позовного провадження
2. Поняття позову
3. Елементи позову
3.1 Підстави позову
3.2 Про зміст позову
4. Види позовів
4.1 Позови про присудження
4.2 Позови про визнання
5. Право на позов
Література
Введення
Основним і найбільш поширеним видом судочинства є позовне провадження, в порядку якого розглядаються справи по спорах, що виникають із цивільних, житлових, сімейних, трудових та інших правовідносин. Правила позовного провадження є загальними для цивільного судочинства по всіх справах.
Для характеристики підвідомчості позовних справ метод повного їх перерахування за окремим категоріям не застосовується. Це пояснюється тим, що перерахувати в одній або в декількох статтях Цивільного процесуального кодексу всі позовні справи, підвідомчі суду, є неможливим через їх кількісного та якісного розмаїття.
Тому визначення підвідомчості судам позовних справ і застосування правил про підвідомчість викликають труднощі на практиці.
Протягом тривалого часу в теорії цивільного процесу для визначення судової підвідомчості позовних справ користувалися двома критеріями у сукупності: а) характером спірних правовідносин і б) суб'єктним складом спірних правовідносин.
За загальним критеріям судам загальної юрисдикції були підвідомчі позовні справи, що випливають з цивільних, сімейних, трудових, житлових та інших правовідносин (перший критерій), якщо хоча б однією з сторін у спорі виступав громадянин (другий критерій). Встановлені у свій час ст. 25 ЦПК РРФСР для визначення підвідомчості позовних справ два критерії не діють в тому вигляді, як вони застосовувались протягом декількох десятиліть.
Суди загальної юрисдикції мають право розглядати позовні справи з участю організацій, наприклад, суперечки між громадськими об'єднаннями або суперечки з участю органів місцевого самоврядування, в той час і арбітражні суди розглядають спори за участю громадян-підприємців.
Суди загальної юрисдикції має право розглядати і вирішувати суперечки, що випливають з будь-яких правовідносин, які важко перерахувати у вигляді завершеного переліку. Суди можуть розглядати спори за участю двох сторін - організацій і без участі громадян, наприклад, про ліквідацію громадського об'єднання (ст. 44 Закону «Про громадські об'єднання»).
Відповідно до ст. 27 АПК РФ арбітражному суду підвідомчі справи за участю громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і мають статус індивідуального підприємця, набутий у встановленому законом порядку, якщо суперечка при цьому випливає з економічних правовідносин.
Суди загальної юрисдикції розглядають і вирішують позовні справи з участю громадян, організацій, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, про захист порушених або оспорюваних прав, свобод і законних інтересів у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, житлових, земельних, екологічних та інших правовідносин (п. 1 ч. 1 ст. 22 ЦПК РФ).
1. Поняття і сутність позовного провадження
Позовна виробництво - основний вид цивільного судочинства. Цивільні справи - це, як правило, позовні справи. Отже, захист права в більшості випадків здійснюється судом у порядку позовного судочинства. Позовна форма захисту права значною мірою співпадає з цивільною процесуальною формою.
Для позовної форми захисту права характерні наступні ознаки:
1) наявність матеріально - правового вимоги, що випливає з порушеного або оскарженого права сторони і що підлягає чинності закону розгляду у певному порядку, встановленому законом, тобто позову;
2) наявність спору про суб'єктивне право;
3) наявність двох сторін з протилежними інтересами, які наділені законом певними повноваженнями щодо захисту їх прав та інтересів у суді.
Позов - найважливіше процесуальне засіб захисту порушеного або оскарженого права, а форма, в якій відбувається захист цього права, називається позовної формою. 2
Спірні вимоги, що підлягають розгляду в рамках процесуальної форми, називаються позовними.
Позовна форма захисту є найбільш пристосованою для правильного розгляду і вирішення суперечок з винесенням рішення.
Основні риси позовної форми захисту права досить детально вивчені в процесуальній науці і полягають у наступному:
- Порядок розгляду і вирішення цивільних справ послідовно визначено нормами цивільного процесуального закону;
- Особи, які беруть участь у справі, мають право особисто або через своїх представників брати участь у розгляді справи в засіданні суду;
- Особам, які беруть участь у справі, закон надає достатні правові гарантії, що дають їм можливість впливати на хід процесу і добиватися винесення законного рішення;
- Позовне провадження носить змагальний характер.
Порушення права зацікавлених осіб на судовий захист, їх прав і законних інтересів є підставою до скасування рішення суду.
Право на судовий захист є одним з найважливіших суб'єктивних прав громадян і організацій, що охороняються законом.
Вибір способу захисту цивільних прав належить безпосередньо громадянам та юридичним особам.
Позовна форма захисту права існує не тільки в цивільному судочинстві, основні її риси притаманні і арбітражному процесу. Збільшилася кількість норм, що містять правові гарантії позовної форми захисту права. Про позовної форми захисту права можна говорити стосовно до третейського розгляду. Розгляд та вирішення спору у третейському суді відбувається з необхідними правовими гарантіями дотримання законності, і сторони мають рівні процесуальними правами. Так, у Законі РФ «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 7 липня 1993 р. говориться про пред'явлення позову, позовною заявою, позовних вимог, заперечення відповідача за позовом, рівне ставлення до сторін (ст. 8, 13, 18).
У юридичній літературі зазначається рівність процесуальних форм і можливості захисту одних і тих же прав, як в судах загальної юрисдикції, так і в арбітражних судах. 5
Незважаючи на деякі відмінності у позовній формі захисту права у цивільному, арбітражному процесах, під час третейського розгляду, принципові риси всіх позовних форм у цих юрисдикційних органах одні й ті ж, і тому деякі особливості окремих видів позовної форми захисту права, застосовується різними юрисдикційними органами, не міняють єдиної сутності позовної форми захисту права.
2. Поняття позову
Позов є процесуальним засобом захисту порушеного або оскарженого права, властивим позовної формі судочинства.
Спірне матеріально-правова вимога однієї особи до іншої, що підлягає розгляду у певному процесуальному порядку, називається позовом.
Саме про матеріально-правовому вимозі однієї особи до іншої, про позовних вимогах неодноразово вказується в законі і судовій практиці 1. Так, у позовній заяві має бути зазначено вимогу позивача до відповідача (ч.4 ст. 131 ЦПК РФ), відповідач має право пред'явити до позивача зустрічний позов (ст.137 ЦПК РФ). При пред'явленні вимоги кількома позивачами або до декількох відповідачів суддя вправі виділити одне або декілька вимог в окреме виробництво (ч.3 ст. 151 ЦПК РФ). Про вимогу позивача йдеться і в ч. 4 ст. 132 ЦПК РФ, де сказано, що позивач повинен додати до позовної заяви документи, на яких він засновує свою вимогу.
Коли позивач відмовляється від позову, то він відмовляється не від звернення до суду, а саме, від своєї вимоги до відповідача. Якщо суд приймає рішення про забезпечення позову, то мова йде саме про те, щоб забезпечити в майбутньому реалізацію матеріально-правової вимоги однієї особи до іншої.
Позовна заяви - важливий засіб порушення процесу по конкретній суперечці. Відповідно до закону будь-яка зацікавлена особа може звернутися до суду за захистом порушеного або оскарженого права. Таке звернення та прийнято називати пред'явленням позову.
Визначення позову, що міститься в літературі, тільки як засоби збудження процесу або як засоби звернення за захистом права не є точними і не розкривають всього його змісту. Ці визначення не відмежовують позов від інших звернень в інші органи держави або звернення за іншими видами цивільного судочинства (заява або скарга у справах окремого провадження та провадження у справах, що виникають з публічних правовідносин). Звернення до суду або інший юрисдикційний орган буде позовною тільки в тому випадку, якщо воно супроводжується вимогою до іншої сторони і суду про розгляд справи у визначеному позовному порядку.
Позовні вимоги - це такі вимоги, коли між позивачем і відповідачем виникла суперечка у зв'язку з порушенням або оскарженням суб'єктивного права і сторони не дозволили його без втручання суду, а передали на його розгляд і вирішення.
Будь-яке звернення до суду з позовом має супроводжуватися вимогою до відповідача, тобто до конкретної особи, що порушив його право. У поєднанні двох вимог: матеріально-правового (вимоги позивача до відповідача) і процесуально-правового (вимоги позивача до суду) і складається позов. Без однієї з цих сторін позову не існує.
Вся судова позовна форма присвячена тому, щоб перевірити обгрунтованість вимоги позивача до відповідача, і якщо воно обгрунтовано, то задовольнити цю вимогу. В іншому випадку суд відмовляє у позові. Суд відмовляє не в зверненні до суду, а саме, у вимозі позивача до відповідача, оскільки звернення вже відбулося і суддя прийняв позовну заяву. Тому якщо немає вимоги позивача до відповідача, то немає і позову. Звернення до суду без матеріально-правової вимоги до відповідача також не може розглядатися в якості позову.
Позов - це єдине поняття, що має дві сторони: матеріально-правову і процесуально-правову. Обидві сторони перебувають у нерозривній єдності.
Якщо інакше розглядати позов, то не можна буде зрозуміти правову природу таких інститутів, як зустрічний позов, з'єднання і роз'єднання позовних вимог (ст. 137, 151 ЦПК та ін.) Норми арбітражного процесуального законодавства також говорять про позов як про вимогу (ст. 126, 132 АПК РФ та ін.)
Однак існує думка, згідно з яким заперечується єдине поняття позову.
За будь-якого спору вимога позивача до суду завжди обов'язково супроводжується вимога позивача до відповідача. Для того щоб говорити про позов, необхідно, щоб обидва ці вимоги виступали у нерозривній єдності, утворюючи єдине поняття позову з двома сторонами.
Позовом слід вважати пред'явлене до суду для розгляду і вирішення в певному процесуальному порядку матеріально-правова вимога однієї особи до іншої, що випливає зі спірного матеріально-правового відношення і засноване на певних юридичних фактах. 3
3. Елементи позову
Елементи позову характеризують його зміст і правову природу. Позов складається з двох елементів: предмета і підстави. Закон і судова практика саме цими двома елементами вичерпують зміст позову як єдиного поняття.
Значення елементів позову полягає в тому, що вони служать засобом індивідуалізації позовів. По предмету і підстави один позов відрізняється від іншого. Предмет і підстава позову мають значення для визначення тотожності позовів. Вони допомагають конкретизувати обставини по справі і побудувати захист проти позову.
У законі йдеться, що зміна позову відбувається за його предмету і підстави (ст. 39 ЦПК). Ці елементи мають значення для визначення обсягу позовної захисту за пред'явленим вимогу. Вони ж установлюють напрямок, хід і особливості судового розгляду по кожному процесу.
Таким чином, питання про елементи позову має не тільки теоретичне, але й практичне значення.
Весь зміст позову визначається двома його складовими частинами, якими є предмет і підставу позову.
Разом з тим багато правознавці вважають, що крім цих двох елементів позову у ньому повинен бути ще третій елемент - зміст.
Цілком обгрунтовані заперечення проти виділення у складі елементів позову його змісту висловлені в юридичній літературі. Не можна не погодиться з тим, що ні законодавство, ні практика не виділяють зміст позову як його самостійний елемент, а тотожність визначається за двома його елементів - предмету і підстави, але при збігу суб'єктного складу.
Вирішуючи спір сторін, а також заявлене позивачем позовну вимогу, суд повинен перевірити його законність і обгрунтованість і дати відповідь по цій конкретній вимозі в рішенні. У свою чергу вимога позивача до відповідача має обов'язково обгрунтовуватись конкретними фактами і спиратися на відповідну норму права, що підлягає застосуванню з даного питання.
Цивільне процесуальне законодавство встановлює, що в позовній заяві має бути зазначено вимогу позивача до відповідача і обставини, на яких позивач засновує свою вимогу (ст. 131, 151 ЦПК). Тому предметом позову є те конкретне матеріально-правова вимога, яке позивач пред'являє до відповідача і щодо якого суд повинен винести рішення у справі. Багато правознавці мають різні точки зору з даного питання. Одні автори відстоюють позицію, згідно з якою предмет позову - це спірне правовідношення або права і обов'язки сторін. Інші вважають, що предмет позову - не що інше, як матеріально-правовий спір 1.
Засіб захисту (позов) і предмет захисту (суб'єктивне право) - це різні речі. Засіб захисту (позов) потрібно для того, щоб захистити те, що служить предметом захисту, тобто суб'єктивне право.
Суб'єктивне право не може бути складовою частиною засоби захисту (позову). Якщо включати до складу позову суб'єктивне право, що ж залишається захищати суду? Виходить, що суб'єктивне право буде захищати саме себе.
Професор М.К. Треушников відзначає, що важко погодитися з точкою зору, згідно з якою предметом позову є спірні правовідносини, оскільки в законі йдеться, що у позовній заяві має бути зазначено вимогу, а не правовідносини. Спірні правовідносини не може вважатися предметом позову, оскільки саме з нього випливає конкретне правова вимога позивача до відповідача, з якими позивач звертається до суду. Відомо, що з одного правовідношення (житлового, шлюбно-сімейного) може випливати не одне, а кілька вимог і кожне з них здатне служити предметом позову.
Таким чином, предметом позову є не спірні правовідносини, не суб'єктивне право, не права і обов'язки, порушені відповідачем, і тим більше не суперечка, а завжди вимога позивача до відповідача про усунення порушення права та його відновлення.
Предмет позову - це конкретне матеріально-правова вимога позивача до відповідача, що випливає зі спірного правовідносини і з приводу якого суд повинен винести рішення. 1
Крім предмета позову існує так званий матеріальний об'єкт спору, яким може бути конкретна річ, предмет, грошова сума, що підлягає передачі, стягненню. Матеріальний об'єкт спору входить в предмет позову. Зокрема, коли мова йде про збільшення або зменшення розміру позовних вимог, то змінюється кількісна сторона матеріального об'єкта спору, а не предмета позову.
3.1 Підстава позову
Підстава позову становлять юридичні факти, на яких позивач засновує матеріально-правова вимога до відповідача. Згідно з п. 5 ст. 131 ЦПК у позовній заяві повинні бути зазначені обставини, на яких позивач засновує свою вимогу до відповідача. Підстава позову - це те, з чого позивач виводить свої вимоги до відповідача. Юридичні факти - це обставини, що створюють, змінюють права та обов'язки сторін або ж перешкоджають виникненню прав і обов'язків. Такими юридичними фактами можуть бути: укладення договору, вступ у шлюб і його реєстрація, заподіяння шкоди. У більшості випадків підставою позову служить складний фактичний склад, коли в нього входять кілька юридичних фактів, що утворюють підставу позову.
Юридичні факти, що складають основу позову, як правило, слід шукати в гіпотезі правової норми, що підлягає застосуванню при вирішенні конкретного спору в суді.
Всі юридичні факти становлять фактична підстава позову. Крім фактичного підстави позову, можна виділити також правова підстава. Звертаючись до суду, позивач розраховує, що його суб'єктивне право буде захищене. Однак для того, щоб його вимога була задоволена, треба це вимога засновувати не тільки на фактах, а й на відповідній нормі права. Можна захищати тільки те вимога, яке грунтується на законі. Це означає, що, окрім юридичних фактів слід встановлювати і матеріально-правову норму, яка становить правову підставу позову. 1
Введення
1. Поняття і сутність позовного провадження
2. Поняття позову
3. Елементи позову
3.1 Підстави позову
3.2 Про зміст позову
4. Види позовів
4.1 Позови про присудження
4.2 Позови про визнання
5. Право на позов
Література
Введення
Основним і найбільш поширеним видом судочинства є позовне провадження, в порядку якого розглядаються справи по спорах, що виникають із цивільних, житлових, сімейних, трудових та інших правовідносин. Правила позовного провадження є загальними для цивільного судочинства по всіх справах.
Для характеристики підвідомчості позовних справ метод повного їх перерахування за окремим категоріям не застосовується. Це пояснюється тим, що перерахувати в одній або в декількох статтях Цивільного процесуального кодексу всі позовні справи, підвідомчі суду, є неможливим через їх кількісного та якісного розмаїття.
Тому визначення підвідомчості судам позовних справ і застосування правил про підвідомчість викликають труднощі на практиці.
Протягом тривалого часу в теорії цивільного процесу для визначення судової підвідомчості позовних справ користувалися двома критеріями у сукупності: а) характером спірних правовідносин і б) суб'єктним складом спірних правовідносин.
За загальним критеріям судам загальної юрисдикції були підвідомчі позовні справи, що випливають з цивільних, сімейних, трудових, житлових та інших правовідносин (перший критерій), якщо хоча б однією з сторін у спорі виступав громадянин (другий критерій). Встановлені у свій час ст. 25 ЦПК РРФСР для визначення підвідомчості позовних справ два критерії не діють в тому вигляді, як вони застосовувались протягом декількох десятиліть.
Суди загальної юрисдикції мають право розглядати позовні справи з участю організацій, наприклад, суперечки між громадськими об'єднаннями або суперечки з участю органів місцевого самоврядування, в той час і арбітражні суди розглядають спори за участю громадян-підприємців.
Суди загальної юрисдикції має право розглядати і вирішувати суперечки, що випливають з будь-яких правовідносин, які важко перерахувати у вигляді завершеного переліку. Суди можуть розглядати спори за участю двох сторін - організацій і без участі громадян, наприклад, про ліквідацію громадського об'єднання (ст. 44 Закону «Про громадські об'єднання»).
Відповідно до ст. 27 АПК РФ арбітражному суду підвідомчі справи за участю громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і мають статус індивідуального підприємця, набутий у встановленому законом порядку, якщо суперечка при цьому випливає з економічних правовідносин.
Суди загальної юрисдикції розглядають і вирішують позовні справи з участю громадян, організацій, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, про захист порушених або оспорюваних прав, свобод і законних інтересів у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, житлових, земельних, екологічних та інших правовідносин (п. 1 ч. 1 ст. 22 ЦПК РФ).
1. Поняття і сутність позовного провадження
Позовна виробництво - основний вид цивільного судочинства. Цивільні справи - це, як правило, позовні справи. Отже, захист права в більшості випадків здійснюється судом у порядку позовного судочинства. Позовна форма захисту права значною мірою співпадає з цивільною процесуальною формою.
Для позовної форми захисту права характерні наступні ознаки:
1) наявність матеріально - правового вимоги, що випливає з порушеного або оскарженого права сторони і що підлягає чинності закону розгляду у певному порядку, встановленому законом, тобто позову;
2) наявність спору про суб'єктивне право;
3) наявність двох сторін з протилежними інтересами, які наділені законом певними повноваженнями щодо захисту їх прав та інтересів у суді.
Позов - найважливіше процесуальне засіб захисту порушеного або оскарженого права, а форма, в якій відбувається захист цього права, називається позовної формою. 2
Спірні вимоги, що підлягають розгляду в рамках процесуальної форми, називаються позовними.
Позовна форма захисту є найбільш пристосованою для правильного розгляду і вирішення суперечок з винесенням рішення.
Основні риси позовної форми захисту права досить детально вивчені в процесуальній науці і полягають у наступному:
- Порядок розгляду і вирішення цивільних справ послідовно визначено нормами цивільного процесуального закону;
- Особи, які беруть участь у справі, мають право особисто або через своїх представників брати участь у розгляді справи в засіданні суду;
- Особам, які беруть участь у справі, закон надає достатні правові гарантії, що дають їм можливість впливати на хід процесу і добиватися винесення законного рішення;
- Позовне провадження носить змагальний характер.
Порушення права зацікавлених осіб на судовий захист, їх прав і законних інтересів є підставою до скасування рішення суду.
Право на судовий захист є одним з найважливіших суб'єктивних прав громадян і організацій, що охороняються законом.
Вибір способу захисту цивільних прав належить безпосередньо громадянам та юридичним особам.
Позовна форма захисту права існує не тільки в цивільному судочинстві, основні її риси притаманні і арбітражному процесу. Збільшилася кількість норм, що містять правові гарантії позовної форми захисту права. Про позовної форми захисту права можна говорити стосовно до третейського розгляду. Розгляд та вирішення спору у третейському суді відбувається з необхідними правовими гарантіями дотримання законності, і сторони мають рівні процесуальними правами. Так, у Законі РФ «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 7 липня 1993 р. говориться про пред'явлення позову, позовною заявою, позовних вимог, заперечення відповідача за позовом, рівне ставлення до сторін (ст. 8, 13, 18).
У юридичній літературі зазначається рівність процесуальних форм і можливості захисту одних і тих же прав, як в судах загальної юрисдикції, так і в арбітражних судах. 5
Незважаючи на деякі відмінності у позовній формі захисту права у цивільному, арбітражному процесах, під час третейського розгляду, принципові риси всіх позовних форм у цих юрисдикційних органах одні й ті ж, і тому деякі особливості окремих видів позовної форми захисту права, застосовується різними юрисдикційними органами, не міняють єдиної сутності позовної форми захисту права.
2. Поняття позову
Позов є процесуальним засобом захисту порушеного або оскарженого права, властивим позовної формі судочинства.
Спірне матеріально-правова вимога однієї особи до іншої, що підлягає розгляду у певному процесуальному порядку, називається позовом.
Саме про матеріально-правовому вимозі однієї особи до іншої, про позовних вимогах неодноразово вказується в законі і судовій практиці 1. Так, у позовній заяві має бути зазначено вимогу позивача до відповідача (ч.4 ст. 131 ЦПК РФ), відповідач має право пред'явити до позивача зустрічний позов (ст.137 ЦПК РФ). При пред'явленні вимоги кількома позивачами або до декількох відповідачів суддя вправі виділити одне або декілька вимог в окреме виробництво (ч.3 ст. 151 ЦПК РФ). Про вимогу позивача йдеться і в ч. 4 ст. 132 ЦПК РФ, де сказано, що позивач повинен додати до позовної заяви документи, на яких він засновує свою вимогу.
Коли позивач відмовляється від позову, то він відмовляється не від звернення до суду, а саме, від своєї вимоги до відповідача. Якщо суд приймає рішення про забезпечення позову, то мова йде саме про те, щоб забезпечити в майбутньому реалізацію матеріально-правової вимоги однієї особи до іншої.
Позовна заяви - важливий засіб порушення процесу по конкретній суперечці. Відповідно до закону будь-яка зацікавлена особа може звернутися до суду за захистом порушеного або оскарженого права. Таке звернення та прийнято називати пред'явленням позову.
Визначення позову, що міститься в літературі, тільки як засоби збудження процесу або як засоби звернення за захистом права не є точними і не розкривають всього його змісту. Ці визначення не відмежовують позов від інших звернень в інші органи держави або звернення за іншими видами цивільного судочинства (заява або скарга у справах окремого провадження та провадження у справах, що виникають з публічних правовідносин). Звернення до суду або інший юрисдикційний орган буде позовною тільки в тому випадку, якщо воно супроводжується вимогою до іншої сторони і суду про розгляд справи у визначеному позовному порядку.
Позовні вимоги - це такі вимоги, коли між позивачем і відповідачем виникла суперечка у зв'язку з порушенням або оскарженням суб'єктивного права і сторони не дозволили його без втручання суду, а передали на його розгляд і вирішення.
Будь-яке звернення до суду з позовом має супроводжуватися вимогою до відповідача, тобто до конкретної особи, що порушив його право. У поєднанні двох вимог: матеріально-правового (вимоги позивача до відповідача) і процесуально-правового (вимоги позивача до суду) і складається позов. Без однієї з цих сторін позову не існує.
Вся судова позовна форма присвячена тому, щоб перевірити обгрунтованість вимоги позивача до відповідача, і якщо воно обгрунтовано, то задовольнити цю вимогу. В іншому випадку суд відмовляє у позові. Суд відмовляє не в зверненні до суду, а саме, у вимозі позивача до відповідача, оскільки звернення вже відбулося і суддя прийняв позовну заяву. Тому якщо немає вимоги позивача до відповідача, то немає і позову. Звернення до суду без матеріально-правової вимоги до відповідача також не може розглядатися в якості позову.
Позов - це єдине поняття, що має дві сторони: матеріально-правову і процесуально-правову. Обидві сторони перебувають у нерозривній єдності.
Якщо інакше розглядати позов, то не можна буде зрозуміти правову природу таких інститутів, як зустрічний позов, з'єднання і роз'єднання позовних вимог (ст. 137, 151 ЦПК та ін.) Норми арбітражного процесуального законодавства також говорять про позов як про вимогу (ст. 126, 132 АПК РФ та ін.)
Однак існує думка, згідно з яким заперечується єдине поняття позову.
За будь-якого спору вимога позивача до суду завжди обов'язково супроводжується вимога позивача до відповідача. Для того щоб говорити про позов, необхідно, щоб обидва ці вимоги виступали у нерозривній єдності, утворюючи єдине поняття позову з двома сторонами.
Позовом слід вважати пред'явлене до суду для розгляду і вирішення в певному процесуальному порядку матеріально-правова вимога однієї особи до іншої, що випливає зі спірного матеріально-правового відношення і засноване на певних юридичних фактах. 3
3. Елементи позову
Елементи позову характеризують його зміст і правову природу. Позов складається з двох елементів: предмета і підстави. Закон і судова практика саме цими двома елементами вичерпують зміст позову як єдиного поняття.
Значення елементів позову полягає в тому, що вони служать засобом індивідуалізації позовів. По предмету і підстави один позов відрізняється від іншого. Предмет і підстава позову мають значення для визначення тотожності позовів. Вони допомагають конкретизувати обставини по справі і побудувати захист проти позову.
У законі йдеться, що зміна позову відбувається за його предмету і підстави (ст. 39 ЦПК). Ці елементи мають значення для визначення обсягу позовної захисту за пред'явленим вимогу. Вони ж установлюють напрямок, хід і особливості судового розгляду по кожному процесу.
Таким чином, питання про елементи позову має не тільки теоретичне, але й практичне значення.
Весь зміст позову визначається двома його складовими частинами, якими є предмет і підставу позову.
Разом з тим багато правознавці вважають, що крім цих двох елементів позову у ньому повинен бути ще третій елемент - зміст.
Цілком обгрунтовані заперечення проти виділення у складі елементів позову його змісту висловлені в юридичній літературі. Не можна не погодиться з тим, що ні законодавство, ні практика не виділяють зміст позову як його самостійний елемент, а тотожність визначається за двома його елементів - предмету і підстави, але при збігу суб'єктного складу.
Вирішуючи спір сторін, а також заявлене позивачем позовну вимогу, суд повинен перевірити його законність і обгрунтованість і дати відповідь по цій конкретній вимозі в рішенні. У свою чергу вимога позивача до відповідача має обов'язково обгрунтовуватись конкретними фактами і спиратися на відповідну норму права, що підлягає застосуванню з даного питання.
Цивільне процесуальне законодавство встановлює, що в позовній заяві має бути зазначено вимогу позивача до відповідача і обставини, на яких позивач засновує свою вимогу (ст. 131, 151 ЦПК). Тому предметом позову є те конкретне матеріально-правова вимога, яке позивач пред'являє до відповідача і щодо якого суд повинен винести рішення у справі. Багато правознавці мають різні точки зору з даного питання. Одні автори відстоюють позицію, згідно з якою предмет позову - це спірне правовідношення або права і обов'язки сторін. Інші вважають, що предмет позову - не що інше, як матеріально-правовий спір 1.
Засіб захисту (позов) і предмет захисту (суб'єктивне право) - це різні речі. Засіб захисту (позов) потрібно для того, щоб захистити те, що служить предметом захисту, тобто суб'єктивне право.
Суб'єктивне право не може бути складовою частиною засоби захисту (позову). Якщо включати до складу позову суб'єктивне право, що ж залишається захищати суду? Виходить, що суб'єктивне право буде захищати саме себе.
Професор М.К. Треушников відзначає, що важко погодитися з точкою зору, згідно з якою предметом позову є спірні правовідносини, оскільки в законі йдеться, що у позовній заяві має бути зазначено вимогу, а не правовідносини. Спірні правовідносини не може вважатися предметом позову, оскільки саме з нього випливає конкретне правова вимога позивача до відповідача, з якими позивач звертається до суду. Відомо, що з одного правовідношення (житлового, шлюбно-сімейного) може випливати не одне, а кілька вимог і кожне з них здатне служити предметом позову.
Таким чином, предметом позову є не спірні правовідносини, не суб'єктивне право, не права і обов'язки, порушені відповідачем, і тим більше не суперечка, а завжди вимога позивача до відповідача про усунення порушення права та його відновлення.
Предмет позову - це конкретне матеріально-правова вимога позивача до відповідача, що випливає зі спірного правовідносини і з приводу якого суд повинен винести рішення. 1
Крім предмета позову існує так званий матеріальний об'єкт спору, яким може бути конкретна річ, предмет, грошова сума, що підлягає передачі, стягненню. Матеріальний об'єкт спору входить в предмет позову. Зокрема, коли мова йде про збільшення або зменшення розміру позовних вимог, то змінюється кількісна сторона матеріального об'єкта спору, а не предмета позову.
3.1 Підстава позову
Підстава позову становлять юридичні факти, на яких позивач засновує матеріально-правова вимога до відповідача. Згідно з п. 5 ст. 131 ЦПК у позовній заяві повинні бути зазначені обставини, на яких позивач засновує свою вимогу до відповідача. Підстава позову - це те, з чого позивач виводить свої вимоги до відповідача. Юридичні факти - це обставини, що створюють, змінюють права та обов'язки сторін або ж перешкоджають виникненню прав і обов'язків. Такими юридичними фактами можуть бути: укладення договору, вступ у шлюб і його реєстрація, заподіяння шкоди. У більшості випадків підставою позову служить складний фактичний склад, коли в нього входять кілька юридичних фактів, що утворюють підставу позову.
Юридичні факти, що складають основу позову, як правило, слід шукати в гіпотезі правової норми, що підлягає застосуванню при вирішенні конкретного спору в суді.
Всі юридичні факти становлять фактична підстава позову. Крім фактичного підстави позову, можна виділити також правова підстава. Звертаючись до суду, позивач розраховує, що його суб'єктивне право буде захищене. Однак для того, щоб його вимога була задоволена, треба це вимога засновувати не тільки на фактах, а й на відповідній нормі права. Можна захищати тільки те вимога, яке грунтується на законі. Це означає, що, окрім юридичних фактів слід встановлювати і матеріально-правову норму, яка становить правову підставу позову. 1
Судова практика визнає наявність правової підстави позову при розгляді та вирішенні цивільних справ у суді. 2
Професор М.К. Треушников отмечает, что нельзя не согласится с тем, что каждое требование, рассматриваемое судом, должно быть направлено против определённого лица, основано на определённых фактических и юридических данных.
Гражданский процессуальный кодекс не содержит указания на необходимость ссылки на правовое основание иска в исковом заявлении. Однако в иных нормативных актах, где говорится о содержании искового заявления, указывается на правовое основание иска. Так, о правовом основании иска говорится в АПК РФ, § 15 Регламента Международного коммерческого арбитражного суда, в ст. 23 Регламента третейского суда для разрешения экономических споров при Торгово-промышленной палате РФ и др.
3.2 О содержании иска
В некоторых научных источниках в качестве самостоятельного элемента выделяется содержание иска, под которым понимается то действие суда, совершение которого просит истец. 1 Нельзя согласиться с подобным утверждением, высказывает своё мнение профессор М.К. Треушников, поскольку указанный элемент иска полностью совпадает с процессуальной целью иска, существует за его пределами и не может являться его составной частью. Кроме этого, ни закон, ни судебная практика не выделяют данный элемент в качестве его составной части. Всё содержание иска исчерпывается его двумя элементами – предметом и основанием. От волеизъявления истца не могут зависеть все действия суда, связанные с разрешением дела и вынесением решения. Содержание решения определяется законом и конкретными обстоятельствами дела и не зависит от просьбы истца. Цель иска определяется его предметом, и выделение в качестве самостоятельного элемента иска содержания осложняет понимание сущности иска. 2
Вполне обоснованным представляется утверждение о том, что не случайно в гражданском процессуальном законодательстве нигде не упоминается о содержании как о третьем элементе иска. Содержание иска в точном соответствии со смыслом данного понятия охватывает все составные части иска – его предмет и основание. Они индивидуализируют иск, давая возможность устанавливать различие и тождество исков. 3
4. Виды исков
Существует материально-правовая и процессуально-правовая классификация исков.
По своей природе процессуальная цель всех исков едина. Она состоит в защите нарушенного или оспоренного субъективного права истца. По процессуальной цели иски делятся на иски:
а) о присуждении;
б) о признании.
Что же касается материально-правовой природы исков, то она различна. Это различие проявляется в том, что иски могут отличаться друг по характеру спорного правоотношения и того требования, с которым истец обращается к ответчику.
Материально-правовая классификация исков позволяет правильно определить направление и объём судебной защиты, подведомственность спора и его субъективный состав, а также выявить специфику процессуальных особенностей данного спора.
Как иски о признании, так и иски о присуждении бывают различными. Например, иски о возмещении вреда, причинённого повреждением здоровья, и иски об отобрании детей и передаче их на воспитание от одного родителя к другому, являясь по своей процессуальной классификации исками о присуждении, в то же время отличаются друг от друга по составу участников спора, особенностям судебного доказывания и составу судебных доказательств, сущности решения и особенностям его исполнения.
4.1 Иски о присуждении
Иски о присуждении являются наиболее распространёнными в судебной практике. В исках о присуждении истец, обращаясь в суд за защитой своего права, просит признать за ним его спорное право, а кроме того, присудить ответчика к совершению определённых действий или к воздержанию от их совершения. Поскольку форма защиты определяется характером нарушения права, о защите которого просит истец, то иск о присуждении имеет место в том случае, когда по характеру нарушения спорного права его защита может осуществляться только путём присуждения ответчика к совершению определённых действий или к воздержанию от их совершения.
Характерная особенность исков о присуждении состоит в том, что в них как бы происходит соединение двух требований: о признании спорного права с последующим требованием о присуждении ответчика к выполнению обязанности. 1 Иски о присуждении именуются также исполнительными. 2
Иск о присуждении может быть направлен и на то, чтобы ответчик воздержался от действий, нарушающих права истца. Такие иски называются исками о воспрещении.
Предметом иска о присуждении является материально-правовое требование истца, направленное на присуждение ответчика к совершению какого-либо действия в пользу истца или на воздержание от совершения какого-либо действия. 3
Основание иска о присуждении составляют юридические факты, свидетельствующие о возникновении права 9например, факт заключения сделки, составление и удостоверение завещания), и факты, свидетельствующие о том, что это право нарушено (истечение срока и невыполнение обязательств).
Примерами исков о присуждении может служить, например, иск о выселении из комнаты и переселении ответчика по месту его регистрации, иск о взыскании стоимости пая. 4
4.2 Иски о признании
Назначение исков о признании состоит в том, чтобы устранить спорность и неопределённость права. Ответчик в случае предъявления к нему иска о признании не понуждается к совершению каких-либо действий в пользу истца.
Иски о признании называются исками установленными, поскольку по ним, как правило, задача суда заключается в том, чтобы установить наличие или отсутствие спорного права.
Иски о признании или установленные иски существовали уже в римском гражданском процессе под названием «преюдициальных исков». По мнению В.М. Гордона, «иски о признании есть не что иное, как иски о судебном подтверждении». 1
Вместе с тем в ряде случаев иски о признании служат средством защиты права, которое нарушено, т.е. когда необходимо не только внести определённость в спорное правоотношение, но и устранить нарушение субъективного права истца. 2 Нарушенные права истца восстанавливаются путём удовлетворения иска о признании, когда ответчик не обязывается совершить какие-либо действия в пользу истца. По искам о признании защита права осуществляется самими судебным решением. Поскольку оспаривание права может создать в будущем угрозу его нарушения, иски о признании, предъявленные для предотвращения этой угрозы праву истца, имеют и профилактическое значение. Иски о признании могут служить средством установления не только спорного права, но и спорной обязанности.
Нередко иск о признании может предшествовать иску о присуждении. Это происходит в тех случаях, когда оба исковых требования взаимно связаны и удовлетворение иска о признании влечёт за собой и удовлетворение иска о присуждении.
Иски о признании делятся на положительные и отрицательные иски. Если иск направлен на признание спорного права, то будет иметь место иск о признании положительный, например, иск о признании права авторства, права собственности и т.д. Если же иск направлен на признание отсутствия спорного права, например, иск о признании брака недействительным, то это будет отрицательный иск о признании.
В теории гражданского процессуального права имеет суждение о существовании преобразовательных исков. Их суть сводят к тому, что они направлены на изменение или прекращение существующего с ответчиком правоотношения и указывается на то, что это может произойти в результате одностороннего волеизъявления истца. 1 Однако обращение заинтересованного лица в суд следует в тех случаях, когда субъективное право кем-либо нарушено или оспаривается и требует судебной защиты. Если нарушение права подтвердится, то суд вынесет решение, которым защитит нарушенное право. Рассматривая конкретное дело, суд только устанавливает, какое право нарушено или оспорено, и даёт ему защиту своим решением.
Все иски, которые именуются преобразовательными, могут быть отнесены либо к искам о признании (например, иски об установлении отцовства, о расторжении брака), либо к искам о присуждении (раздел совместно нажитого имущества супругов). Делением исков на два вида исчерпывается классификация исков по их процессуальной цели.
Помимо исков о признании и исков о присуждении в юридической литературе указывается на появление групповых исков или исков в защиту неопределённого круга лиц и косвенных (производных) исков.
Основой для классификации данных исков, как считают некоторые авторы юридической литературы, является характер защищаемых интересов. 3
5. Право на иск
В понятии права на иск существуют два неразрывно связанные между собой правомочия. Право на иск включает в себя право на предъявление иска и право на предъявление иска и право на его удовлетворение. Таким образом, в праве на иск существуют две стороны, два правомочия: процессуальная сторона (право на предъявление иска) и материально-правовая (право на удовлетворение иска). Оба правомочия тесно связаны между собой. Право на иск – самостоятельное субъективное право истца. Если у истца имеется право на предъявление иска и право на удовлетворение иска, то его нарушенное Ии оспоренное право получит надлежащую судебную защиту.
Конституционное право на судебную защиту реализуется в праве на иск. Право на иск – это не само нарушенное субъективное право истца, а возможность получения защиты этого права в определённом процессуальном порядке, в исковой форме. 1
Наличие или отсутствие права на предъявление иска проверяется при принятии искового заявления. Если у истца отсутствует право на предъявление иска, то судья отказывает в принятии искового заявления. Материально-правовая сторона права на иск, т.е. право на удовлетворение иска, проверяется и выясняется в ходе судебного разбирательства. 2 Если право истца обоснованно как с правовой, так и с фактической стороны, то у истца есть право на удовлетворение иска. Вместе с тем у заинтересованного лица может быть право на предъявление иска и одновременно отсутствовать право на удовлетворение иска. Так, истечение срока исковой давности является основанием для отказа в иске, срока исковой давности является основанием для отказа в иске, поскольку у истца нет права на удовлетворение иска (п. 6 постановления Пленума ВС РФ и Пленума ВАС РФ № 15/18 «О некоторых вопросах, связанных с применением норм Гражданского кодекса Российской Федерации об исковой давности»).
В теории гражданского процесса правомочие на предъявление иска, т.е. правомочие на возбуждение процесса, связывают с наличием предпосылок права на предъявление иска.
Различают общие и специальные предпосылки права на предъявление иска. К числу общих для всех категорий дел относятся следующие предпосылки:
- истец должен обладать гражданской процессуальной правоспособностью, т.е. способностью быть стороной в процессе. Гражданская процессуальная правоспособность – это способность иметь гражданские процессуальные права и нести обязанности (ст. 36 ГПК). Она тесно связана с гражданской правоспособностью (ч. 1 ст. 17 ГК РФ). Поскольку все граждане правоспособны с момента рождения, то именно с этого момента они могут быть сторонами по делу. Практически эта предпосылка имеет значение для организаций, пользующихся правами юридического лица. Однако в предусмотренном законом случае процессуальную правоспособность могут иметь организации, не имеющие статуса юридического лица.
Субъектами спора в суде общей юрисдикции могут быть юридические лица, которые являются некоммерческими организациями, если спор с их участием не носит экономического характера; 1
- исковое заявление должно подлежать рассмотрению и разрешению в порядке гражданского судопроизводства. Поскольку заявление рассматривается и разрешается в ином судебном порядке; заявление предъявлено в защиту прав, свобод или законных интересов другого лица государственным органом, органом местного самоуправления, организацией или гражданином, которым настоящим Кодексом или другими федеральными законами не предоставлено такое право (ч. 1 ст. 143 ГПК РФ). Иногда эту предпосылку права на предъявление иска трактуют как подведомственность дела суду.
Правильное определение подведомственности имеет важное значение для решения вопроса о принятии искового заявления к производству суда.
Подведомственность дела суду общей юрисдикции является необходимой предпосылкой для рассмотрения гражданских дел. Суды достаточно часто сталкиваются с проблемой подведомственности как одной из предпосылок права на предъявление иска, наличие или отсутствие которой ведёт к принятию или отказу в принятии искового заявления.
Суды допускают ошибки при решении вопроса об отказе в принятии заявления ввиду неподведомственности спора суду общей юрисдикции. Так, по конкретному делу Верховный Суд РФ указал: «… отказ суда в принятии заявления Нотариальной палаты в защиту интересов нотариусов нанимающихся частной практикой за неподведомственностью спора не основан на законе»;
- следующей предпосылкой является отсутствие вступившего в законную силу решения суда по спору между теми же сторонами о том же предмете и по тем же основаниям или отсутствие определения суда о прекращении производства по делу в связи с принятием отказа истца от истца или утверждением мирового соглашения сторон (п. 2 ст. 134 ГПК РФ); 2
- другой предпосылкой права на предъявление иска является ставшее обязательным для сторон и принятое по спору между теми же сторонами, о том же предмете и по тем же основаниям решение третейского суда, за исключением случаев, если суд отказал в выдаче исполнительного листа на принудительное исполнение решения третейского суда (ч. 3 ст. 134 ГПК РФ).
До принятия отказа истца от иска или утверждения мирового соглашения сторон суд разъясняет им правовые последствия, связанные с отказом истца от иска, в том числе невозможность, вторичного обращения в суд по спору между теми же сторонами, о том же предмете и по тому же основанию. Как следует из этой нормы закона, последствия отказа от иска разъясняются только истцу, а не сторонам. Поэтому предусмотренные законом последствия прекращения производства по делу ввиду отказа истца от иска касаются лишь истца, а не ответчика.
Последствия отказа истца от иска не лишают права ответчика на предъявление аналогичного иска в суд.
Первые две предпосылки носят название положительных предпосылок права на предъявление иска, остальные относятся к числу отрицательных предпосылок.
Помимо общих предпосылок права на предъявление иска существуют также специальные предпосылки для отдельных категорий споров. Сущность их заключается в том, что для некоторых категорий гражданских дел установлен внесудебный предварительный порядок разрешения спора, прежде чем заинтересованное лицо может обратиться в суд за защитой нарушенного или оспоренного права. Відповідно до ст. 17 Семейного кодекса РФ согласие жены во время беременности и в течение года после рождения ребёнка на расторжение брака по требованию её супруга является специальной предпосылкой для данной категории дел. 1
Правовые последствия отсутствия предпосылок права на предъявление иска состоят в том, что если их отсутствие обнаружится при возбуждении дела, то судья должен отказать в принятии заявления. В случае обнаружения отсутствия одной из предпосылок в стадии рассмотрения дела производство по делу должно быть прекращено (ч. 1 си. 220 ГПК РФ).
Література
1. Конституція РФ від 12 грудня 1993. (В ред. 30.12.2008) / / Російська газета. - 1993. - № 237. - 25 грудня.
2. Гражданский процессуальный кодекс РФ от 14 ноября 2002 г. № 138-ФЗ. (в ред. от 05.04.2009) // СЗ РФ 18.11.2002 № 46 ст.4532.
3. Васьковський Є.В. Учебник гражданского процесса. – М., 1917.
4. Цивільний процес: Підручник / За ред. М.К. Треушнікова. – М.: ООО «Городец-издат», - 2003. - 720 с.
5. Гражданский процесс: Учебник /под ред. В.А. Мусіна, Н.А. Чечиной, Д.М. Чечот. - М., 2000.
6. Жилін Г.А. Коментар до Цивільного процесуального кодексу Російської Федерації. - М., 2003.
7. Жуйков В.М. Судовий захист прав громадян та юридичних осіб. - М., 1997.
8. Комментарий к Гражданскому процессуальному кодексу РСФСР(научно-практический) / Под ред. М.С. Шакарян. - М., 2001.
9. Осокіна Г.Л. Курс гражданского судопроизводства России. Загальна частина. – Томск, - 2002.
10. Осокіна Г.Л. Иск (теория и практика). - М., 2002.
11. Салогубова Е.В. Римский гражданский процесс. - М., 2002.
12. Судебная практика по гражданским делам / Под ред. В.М. Жуйкова. - М., 2000.
Професор М.К. Треушников отмечает, что нельзя не согласится с тем, что каждое требование, рассматриваемое судом, должно быть направлено против определённого лица, основано на определённых фактических и юридических данных.
Гражданский процессуальный кодекс не содержит указания на необходимость ссылки на правовое основание иска в исковом заявлении. Однако в иных нормативных актах, где говорится о содержании искового заявления, указывается на правовое основание иска. Так, о правовом основании иска говорится в АПК РФ, § 15 Регламента Международного коммерческого арбитражного суда, в ст. 23 Регламента третейского суда для разрешения экономических споров при Торгово-промышленной палате РФ и др.
3.2 О содержании иска
В некоторых научных источниках в качестве самостоятельного элемента выделяется содержание иска, под которым понимается то действие суда, совершение которого просит истец. 1 Нельзя согласиться с подобным утверждением, высказывает своё мнение профессор М.К. Треушников, поскольку указанный элемент иска полностью совпадает с процессуальной целью иска, существует за его пределами и не может являться его составной частью. Кроме этого, ни закон, ни судебная практика не выделяют данный элемент в качестве его составной части. Всё содержание иска исчерпывается его двумя элементами – предметом и основанием. От волеизъявления истца не могут зависеть все действия суда, связанные с разрешением дела и вынесением решения. Содержание решения определяется законом и конкретными обстоятельствами дела и не зависит от просьбы истца. Цель иска определяется его предметом, и выделение в качестве самостоятельного элемента иска содержания осложняет понимание сущности иска. 2
Вполне обоснованным представляется утверждение о том, что не случайно в гражданском процессуальном законодательстве нигде не упоминается о содержании как о третьем элементе иска. Содержание иска в точном соответствии со смыслом данного понятия охватывает все составные части иска – его предмет и основание. Они индивидуализируют иск, давая возможность устанавливать различие и тождество исков. 3
4. Виды исков
Существует материально-правовая и процессуально-правовая классификация исков.
По своей природе процессуальная цель всех исков едина. Она состоит в защите нарушенного или оспоренного субъективного права истца. По процессуальной цели иски делятся на иски:
а) о присуждении;
б) о признании.
Что же касается материально-правовой природы исков, то она различна. Это различие проявляется в том, что иски могут отличаться друг по характеру спорного правоотношения и того требования, с которым истец обращается к ответчику.
Материально-правовая классификация исков позволяет правильно определить направление и объём судебной защиты, подведомственность спора и его субъективный состав, а также выявить специфику процессуальных особенностей данного спора.
Как иски о признании, так и иски о присуждении бывают различными. Например, иски о возмещении вреда, причинённого повреждением здоровья, и иски об отобрании детей и передаче их на воспитание от одного родителя к другому, являясь по своей процессуальной классификации исками о присуждении, в то же время отличаются друг от друга по составу участников спора, особенностям судебного доказывания и составу судебных доказательств, сущности решения и особенностям его исполнения.
4.1 Иски о присуждении
Иски о присуждении являются наиболее распространёнными в судебной практике. В исках о присуждении истец, обращаясь в суд за защитой своего права, просит признать за ним его спорное право, а кроме того, присудить ответчика к совершению определённых действий или к воздержанию от их совершения. Поскольку форма защиты определяется характером нарушения права, о защите которого просит истец, то иск о присуждении имеет место в том случае, когда по характеру нарушения спорного права его защита может осуществляться только путём присуждения ответчика к совершению определённых действий или к воздержанию от их совершения.
Характерная особенность исков о присуждении состоит в том, что в них как бы происходит соединение двух требований: о признании спорного права с последующим требованием о присуждении ответчика к выполнению обязанности. 1 Иски о присуждении именуются также исполнительными. 2
Иск о присуждении может быть направлен и на то, чтобы ответчик воздержался от действий, нарушающих права истца. Такие иски называются исками о воспрещении.
Предметом иска о присуждении является материально-правовое требование истца, направленное на присуждение ответчика к совершению какого-либо действия в пользу истца или на воздержание от совершения какого-либо действия. 3
Основание иска о присуждении составляют юридические факты, свидетельствующие о возникновении права 9например, факт заключения сделки, составление и удостоверение завещания), и факты, свидетельствующие о том, что это право нарушено (истечение срока и невыполнение обязательств).
Примерами исков о присуждении может служить, например, иск о выселении из комнаты и переселении ответчика по месту его регистрации, иск о взыскании стоимости пая. 4
4.2 Иски о признании
Назначение исков о признании состоит в том, чтобы устранить спорность и неопределённость права. Ответчик в случае предъявления к нему иска о признании не понуждается к совершению каких-либо действий в пользу истца.
Иски о признании называются исками установленными, поскольку по ним, как правило, задача суда заключается в том, чтобы установить наличие или отсутствие спорного права.
Иски о признании или установленные иски существовали уже в римском гражданском процессе под названием «преюдициальных исков». По мнению В.М. Гордона, «иски о признании есть не что иное, как иски о судебном подтверждении». 1
Вместе с тем в ряде случаев иски о признании служат средством защиты права, которое нарушено, т.е. когда необходимо не только внести определённость в спорное правоотношение, но и устранить нарушение субъективного права истца. 2 Нарушенные права истца восстанавливаются путём удовлетворения иска о признании, когда ответчик не обязывается совершить какие-либо действия в пользу истца. По искам о признании защита права осуществляется самими судебным решением. Поскольку оспаривание права может создать в будущем угрозу его нарушения, иски о признании, предъявленные для предотвращения этой угрозы праву истца, имеют и профилактическое значение. Иски о признании могут служить средством установления не только спорного права, но и спорной обязанности.
Нередко иск о признании может предшествовать иску о присуждении. Это происходит в тех случаях, когда оба исковых требования взаимно связаны и удовлетворение иска о признании влечёт за собой и удовлетворение иска о присуждении.
Иски о признании делятся на положительные и отрицательные иски. Если иск направлен на признание спорного права, то будет иметь место иск о признании положительный, например, иск о признании права авторства, права собственности и т.д. Если же иск направлен на признание отсутствия спорного права, например, иск о признании брака недействительным, то это будет отрицательный иск о признании.
В теории гражданского процессуального права имеет суждение о существовании преобразовательных исков. Их суть сводят к тому, что они направлены на изменение или прекращение существующего с ответчиком правоотношения и указывается на то, что это может произойти в результате одностороннего волеизъявления истца. 1 Однако обращение заинтересованного лица в суд следует в тех случаях, когда субъективное право кем-либо нарушено или оспаривается и требует судебной защиты. Если нарушение права подтвердится, то суд вынесет решение, которым защитит нарушенное право. Рассматривая конкретное дело, суд только устанавливает, какое право нарушено или оспорено, и даёт ему защиту своим решением.
Все иски, которые именуются преобразовательными, могут быть отнесены либо к искам о признании (например, иски об установлении отцовства, о расторжении брака), либо к искам о присуждении (раздел совместно нажитого имущества супругов). Делением исков на два вида исчерпывается классификация исков по их процессуальной цели.
Помимо исков о признании и исков о присуждении в юридической литературе указывается на появление групповых исков или исков в защиту неопределённого круга лиц и косвенных (производных) исков.
Основой для классификации данных исков, как считают некоторые авторы юридической литературы, является характер защищаемых интересов. 3
5. Право на иск
В понятии права на иск существуют два неразрывно связанные между собой правомочия. Право на иск включает в себя право на предъявление иска и право на предъявление иска и право на его удовлетворение. Таким образом, в праве на иск существуют две стороны, два правомочия: процессуальная сторона (право на предъявление иска) и материально-правовая (право на удовлетворение иска). Оба правомочия тесно связаны между собой. Право на иск – самостоятельное субъективное право истца. Если у истца имеется право на предъявление иска и право на удовлетворение иска, то его нарушенное Ии оспоренное право получит надлежащую судебную защиту.
Конституционное право на судебную защиту реализуется в праве на иск. Право на иск – это не само нарушенное субъективное право истца, а возможность получения защиты этого права в определённом процессуальном порядке, в исковой форме. 1
Наличие или отсутствие права на предъявление иска проверяется при принятии искового заявления. Если у истца отсутствует право на предъявление иска, то судья отказывает в принятии искового заявления. Материально-правовая сторона права на иск, т.е. право на удовлетворение иска, проверяется и выясняется в ходе судебного разбирательства. 2 Если право истца обоснованно как с правовой, так и с фактической стороны, то у истца есть право на удовлетворение иска. Вместе с тем у заинтересованного лица может быть право на предъявление иска и одновременно отсутствовать право на удовлетворение иска. Так, истечение срока исковой давности является основанием для отказа в иске, срока исковой давности является основанием для отказа в иске, поскольку у истца нет права на удовлетворение иска (п. 6 постановления Пленума ВС РФ и Пленума ВАС РФ № 15/18 «О некоторых вопросах, связанных с применением норм Гражданского кодекса Российской Федерации об исковой давности»).
В теории гражданского процесса правомочие на предъявление иска, т.е. правомочие на возбуждение процесса, связывают с наличием предпосылок права на предъявление иска.
Различают общие и специальные предпосылки права на предъявление иска. К числу общих для всех категорий дел относятся следующие предпосылки:
- истец должен обладать гражданской процессуальной правоспособностью, т.е. способностью быть стороной в процессе. Гражданская процессуальная правоспособность – это способность иметь гражданские процессуальные права и нести обязанности (ст. 36 ГПК). Она тесно связана с гражданской правоспособностью (ч. 1 ст. 17 ГК РФ). Поскольку все граждане правоспособны с момента рождения, то именно с этого момента они могут быть сторонами по делу. Практически эта предпосылка имеет значение для организаций, пользующихся правами юридического лица. Однако в предусмотренном законом случае процессуальную правоспособность могут иметь организации, не имеющие статуса юридического лица.
Субъектами спора в суде общей юрисдикции могут быть юридические лица, которые являются некоммерческими организациями, если спор с их участием не носит экономического характера; 1
- исковое заявление должно подлежать рассмотрению и разрешению в порядке гражданского судопроизводства. Поскольку заявление рассматривается и разрешается в ином судебном порядке; заявление предъявлено в защиту прав, свобод или законных интересов другого лица государственным органом, органом местного самоуправления, организацией или гражданином, которым настоящим Кодексом или другими федеральными законами не предоставлено такое право (ч. 1 ст. 143 ГПК РФ). Иногда эту предпосылку права на предъявление иска трактуют как подведомственность дела суду.
Правильное определение подведомственности имеет важное значение для решения вопроса о принятии искового заявления к производству суда.
Подведомственность дела суду общей юрисдикции является необходимой предпосылкой для рассмотрения гражданских дел. Суды достаточно часто сталкиваются с проблемой подведомственности как одной из предпосылок права на предъявление иска, наличие или отсутствие которой ведёт к принятию или отказу в принятии искового заявления.
Суды допускают ошибки при решении вопроса об отказе в принятии заявления ввиду неподведомственности спора суду общей юрисдикции. Так, по конкретному делу Верховный Суд РФ указал: «… отказ суда в принятии заявления Нотариальной палаты в защиту интересов нотариусов нанимающихся частной практикой за неподведомственностью спора не основан на законе»;
- следующей предпосылкой является отсутствие вступившего в законную силу решения суда по спору между теми же сторонами о том же предмете и по тем же основаниям или отсутствие определения суда о прекращении производства по делу в связи с принятием отказа истца от истца или утверждением мирового соглашения сторон (п. 2 ст. 134 ГПК РФ); 2
- другой предпосылкой права на предъявление иска является ставшее обязательным для сторон и принятое по спору между теми же сторонами, о том же предмете и по тем же основаниям решение третейского суда, за исключением случаев, если суд отказал в выдаче исполнительного листа на принудительное исполнение решения третейского суда (ч. 3 ст. 134 ГПК РФ).
До принятия отказа истца от иска или утверждения мирового соглашения сторон суд разъясняет им правовые последствия, связанные с отказом истца от иска, в том числе невозможность, вторичного обращения в суд по спору между теми же сторонами, о том же предмете и по тому же основанию. Как следует из этой нормы закона, последствия отказа от иска разъясняются только истцу, а не сторонам. Поэтому предусмотренные законом последствия прекращения производства по делу ввиду отказа истца от иска касаются лишь истца, а не ответчика.
Последствия отказа истца от иска не лишают права ответчика на предъявление аналогичного иска в суд.
Первые две предпосылки носят название положительных предпосылок права на предъявление иска, остальные относятся к числу отрицательных предпосылок.
Помимо общих предпосылок права на предъявление иска существуют также специальные предпосылки для отдельных категорий споров. Сущность их заключается в том, что для некоторых категорий гражданских дел установлен внесудебный предварительный порядок разрешения спора, прежде чем заинтересованное лицо может обратиться в суд за защитой нарушенного или оспоренного права. Відповідно до ст. 17 Семейного кодекса РФ согласие жены во время беременности и в течение года после рождения ребёнка на расторжение брака по требованию её супруга является специальной предпосылкой для данной категории дел. 1
Правовые последствия отсутствия предпосылок права на предъявление иска состоят в том, что если их отсутствие обнаружится при возбуждении дела, то судья должен отказать в принятии заявления. В случае обнаружения отсутствия одной из предпосылок в стадии рассмотрения дела производство по делу должно быть прекращено (ч. 1 си. 220 ГПК РФ).
Література
1. Конституція РФ від 12 грудня 1993. (В ред. 30.12.2008) / / Російська газета. - 1993. - № 237. - 25 грудня.
2. Гражданский процессуальный кодекс РФ от 14 ноября 2002 г. № 138-ФЗ. (в ред. от 05.04.2009) // СЗ РФ 18.11.2002 № 46 ст.4532.
3. Васьковський Є.В. Учебник гражданского процесса. – М., 1917.
4. Цивільний процес: Підручник / За ред. М.К. Треушнікова. – М.: ООО «Городец-издат», - 2003. - 720 с.
5. Гражданский процесс: Учебник /под ред. В.А. Мусіна, Н.А. Чечиной, Д.М. Чечот. - М., 2000.
6. Жилін Г.А. Коментар до Цивільного процесуального кодексу Російської Федерації. - М., 2003.
7. Жуйков В.М. Судовий захист прав громадян та юридичних осіб. - М., 1997.
8. Комментарий к Гражданскому процессуальному кодексу РСФСР(научно-практический) / Под ред. М.С. Шакарян. - М., 2001.
9. Осокіна Г.Л. Курс гражданского судопроизводства России. Загальна частина. – Томск, - 2002.
10. Осокіна Г.Л. Иск (теория и практика). - М., 2002.
11. Салогубова Е.В. Римский гражданский процесс. - М., 2002.
12. Судебная практика по гражданским делам / Под ред. В.М. Жуйкова. - М., 2000.