План
Введення
Поняття про орфоепії
Орфоепічні норми
Орфоепічна правильність
А) вимова і наголос
Б) інтонаційні норми
Вимовні норми
А) голосних звуків
Б) приголосних звуків
В) форм слів
Стилі вимови
Найбільш часті помилки
Висновок
Список літератури
Орфоепія складається історично разом з формуванням національної мови, коли розвиваються різні форми публічної промови і збільшується питома вага усного мовлення в житті суспільства. При цьому в різних національних мовах і в різні епохи строгість і однаковість норм орфоепії та їх соціолінгвістичний значення різні. Правила орфоепії мають тривалу історію і складаються в якості норм національної мови зазвичай пізно. Норми орфоепії російської мови склалися в своїх найважливіших рисах ще в 1-ій половині XVII століття як норми московського говірки, які лише в міру розвитку і зміцнення національної мови стали набувати характер національних норм. Остаточно вони склалися в 2-ій половині XIX століття, хоча були і коливання. Інститути, які до 1917 року норми орфоепії в основному збереглися; змінилися лише деякі приватні правила.
Слово орфоепія вживається у двох значеннях: 1) система єдиних норм вимови в літературній мові, та 2) наука (розділ фонетики), що займається нормами вимови, їх обгрунтуванням та встановленням.
Орфоепічні норми називають також літературними вимовних нормами, так як вони обслуговують літературна мова, тобто мова, якою говорять і пишуть люди. Літературна мова об'єднує всіх говорять по-російськи, він потрібен для подолання мовних відмінностей між ними. А це означає, що у нього повинні бути строгі норми: не тільки лексичні - норми вживання слів, не тільки граматичні, а й норми орфоепічні. Відмінності у вимові, як і інші мовні відмінності, заважають людям при спілкуванні, перемикаючи їх увагу з того, про що йдеться, на те, як говориться. Орфоепічні норми встановлюються вченими - фахівцями в області фонетики. На підставі чого лінгвісти вирішують, який варіант слід відкинути, а який схвалити? Кодифікатори орфоепії зважують всі "за" і "проти" кожного з зустрічаються варіантів, при цьому беручи до уваги різні чинники: поширеність произносительного варіанту, його відповідність об'єктивним законам розвитку мови (тобто дивляться, який варіант приречений, а в якого є майбутнє ). Вони встановлюють відносну силу кожного аргументу за мовний варіант. Наприклад, поширеність варіанту важлива, але це не самий сильний аргумент на його користь: бувають і поширені помилки. Крім того, фахівці з орфоепії не поспішають затвердити новий варіант, дотримуючись розумного консерватизму: літературну вимову не повинно змінюватися дуже швидко, воно повинно бути стійко, адже літературна мова пов'язує покоління, об'єднує людей не тільки в просторі, але і в часі. Тому рекомендувати треба традиційну, але живу норму, хоча б вона і не була найбільш поширеною.
Орфоепічні правила попереджають помилку у вимові, відсікають неприпустимі варіанти. Варіанти вимови, визнані неправильними, нелітературними, можуть з'являтися під впливом фонетики інших мовних систем - територіальних діалектів, міського просторіччя або близькоспоріднених мов, переважно українців. Орфоепічна правильність полягає у дотриманні:
-Правил вимови і наголосу,
-Інтонаційних норм.
Помилки в постановці наголосу зустрічаються в мові партійних активістів і депутатів, їх можна легко уникнути, звернувшись до словників. Наголоси вказуються не тільки в спеціальних орфоепічних словниках і довідниках наголосів, але і в багатьох словниках інших тіпов.Тіпічнимі інтонаційними помилками є неправильна постановка логічного наголосу (виділення у фразі не головних за змістом слів), питальна інтонація в оповідній фразою, паузи, що порушують синтаксичну структуру фрази. Інтонаційні помилки запобігають підготовкою до публічної промови (попередніми прочитанням тексту вголос) і контролем за звучанням власної мови. У деяких словах, як російського, так і іншомовного походження спостерігаються коливання у виборі [е] або [о] після м'яких приголосних і шиплячих: ман é ври - маневри, жовч - жовч, бляклий, але бл é клеї. Деякі слова допускають варіантність звукового оформлення кореня: нуль - нуль, стругати - стружете, тунель - тунель, обумовлювати - обумовлювати. У деяких випадках в словах іншомовного походження можуть порушуватися відповідні закони фонетичної реалізації голосних, при цьому в ненаголошених складах можлива поява звуків [о], [е], [а]. У деяких випадках в перших основи складних і складноскорочених слів можуть порушуватися закони поведінки голосних, при цьому в ненаголошених положеннях можлива поява звуків [о], [е], [а]. У деяких ненаголошених приставках як іншомовного, так і російського походження можуть порушуватися відповідні закони фонетичної реалізації голосних, при цьому в безударном становищі можуть вимовлятися звуки [о], [е], [а]. У деяких ненаголошених приводах, займенниках, спілках і частинках, що примикають до ударної речі, можуть порушуватися відповідні фонетичні закони реалізації голосних.
Вимовні норми російської мови склалися історично. Це був тривалий процес. Сучасне російське літературну вимову сформувалося на основі усного мовлення Москви (московського просторіччя), в якій знайшли відображення особливості північних і південних російських говірок (діалектів). Вимова поступово змінюється.
Вимова голосних звуків. У першому предударном складі голосний звук, позначений літерою О, вимовляється, як [а]: гора [а]; голосні звуки, позначені літерами Е і Я, вимовляються, як [і]: весна [і], пляма [і]. В інших ненаголошених складах голосні вимовляються більш коротко, ніж в ударних.
Вимова приголосних звуків. Звук, який позначають літерою Ц, в російській мові, на відміну від українського, вимовляється завжди твердо: боєць. [Ц], цирк [ц] Звук [г] вимовляється, на відміну від українського, миттєво, як вибуховий, і є парним по відношенню до глухого [к]: граматика [г], Звуки, позначені літерами Б, В, П, Ф, М, Р, в російській мові вимовляються в одних словах на кінці тв ѐ РДО, в інших - м'яко: удар, [р] , токар [р '] Приголосні звуки перед голосними, позначеними літерами І, Е, вимовляються м'яко: миска [м'], зима [з '], лист [п'], природа [р '], редька [р'], рейок [р'1 Приголосні, що позначаються літерами Ч, Щ, на відміну від українського, вимовляються м'яко: хаща [ч '], щавель [ш'] У більшості запозичених слів приголосні перед звуком, позначеним літерою Е, вимовляються м'яко; лише в деяких словах - тв ѐ РДО: оркестр [до '], музей [з'], тема [т '], светр [ТЕ]. У деяких іншомовних словах пишуться подвійні приголосні. В одних словах вони і вимовляються як подвійні, наприклад: каса, тонна, гама. В інших словах вони вимовляються як поодинокі, наприклад: акуратно, метал, субота, тераса, теніс, грип. На початку деяких слів пишеться СЧ, а вимовляється Щ., наприклад: щастя, рахунок. На початку 20 ст. говорили а [н "] гел, Це [р"] ковь, ве [р "х], пе [р"] вий. Та й зараз у мові літніх людей нерідко можна зустріти таке вимову. Дуже швидко йде з літературної мови тверде вимова приголосного [з] у частці-ся (сь) (сміючи [з] а, зустріли [з]). На початку 20 ст. це було нормою літературної мови, так само як як і тверді звуки [г, к, х] у прикметниках на-кий,-гий,-хій і в дієсловах на-кивати,-Гів'а,-Хіва. Слова високий, суворий, ветхий, схоплюватися, підстрибувати, струшувати вимовляли так, як якщо б було написано суворої, старій, вскаковать, подприговать. Потім норма стала допускати обидва варіанти - старий і новий: і сміявся [з] а і сміявся [з] я, і будів [г] ий будів [г "] ий. У результаті змін в літературному вимові з'являються варіанти, одні з яких характеризують мова старшого покоління, інші - молодшого. Орфоепічна норма не завжди стверджує як єдино правильний лише один з вимовних варіантів, відкидаючи інший як помилковий. У деяких випадках вона допускає варіанти вимови. Літературним, правильним вважається як вимова е [ж "ж"] у, ві [ж "ж"] ати з м'яким довгим звуком [ж "], так і е [жж] у, ві [жж] ать - з твердим довгим; правильно і до [ж "ж"] і, і до [жд] і, і ра [ш "ш"] істіть і ра [ш "ч"] істіть, і [д] вір і [д "] вір, і п [о] езія і п [а] езія. Таким чином, на відміну від орфографічних норм, що пропонують один варіант і забороняють інші, орфоепічні норми допускають варіанти, які або оцінюються як рівноправні, або один варіант вважається бажаним, а інший допустимим. Наприклад, Орфоепічний словник російської мови під редакцією Р. І. Аванесова (М., 1997) слово басейн дозволяє вимовляти і з м'яким і з твердим [з], тобто і ба [з "е] йн і ба [се] йн; у цьому словнику пропонується вимовляти маневри, планер, але допускається і вимова ман é ври, пл á нер. Норми вимови визначаються фонетичною системою мови. У кожній мові діють свої фонетичні закони , за якими вимовляються слова. Орфоепічні норми визначають вибір вимовних варіантів - якщо фонетична система в даному випадку допускає кілька можливостей. Так, у словах іншомовного походження в принципі згоден перед літерою е може вимовлятися як твердо, так і м'яко, при цьому орфоепічна норма іноді вимагає твердого вимови (наприклад, [де] када, [ТЕ] мп), іноді - м'якого (наприклад [д "е] кларації, [т" е] мперамент, му [з "е] й). Фонетична система російської мови допускає як поєднання [шн], так і поєднання [ч "н], пор. Було [ч" н] а і Було [шн] а, але орфоепічна норма наказує говорити коні [шн] о, а не коні [ч "н] о.
Вимова форм слів
-Тся,-ться на кінці дієслів вимовляються, як [цца]: званий [цца], труди [цца]
- У закінченнях-АМІ (-ями),-ими (-ІМІ) приголосний [м], вимовляється завжди м'яко:
інспектора [м'і], ласкаві [м'і], свої [м'і].
- У закінченнях-ОГО (-ЙОГО) на місці букви Г вимовляється звук [в]: моє [в] про
- У формах минулого часу однини чоловічого роду дієслів, на відміну від української мови, вимовляється [л]: дякуй [л]
Орфоепія включає також норми наголосу: правильно вимовляти докум é нт, а не док ý мент, почав á, а не н á чала, дзвін ú т, а не зв ó ніт, алфа ú т, а не АЛФ á віт).
Отже, норми літературної вимови - це стійке і динамічно розвивається явище, вони спираються на закони функціонування фонетичної системи мови і на суспільно вироблені і традиційно прийняті правила, які зазнають змін у процесі розвитку усного літературної мови в результаті впливу на неї різних факторів мовного розвитку. Ці зміни спочатку носять характер коливання норм, але якщо такі зміни не суперечать фонетичній системі і набувають широкого поширення, вони призводять до виникнення варіантів літературної норми, а потім, можливо, і встановленню нової норми вимови.
Існує кілька джерел відхилення від норм літературної вимови: 1) вплив орфографії, 2) вплив діалектних особливостей, 3) вплив рідної мови (акцент) - для неросійських.
Неоднорідність вимови в різних групах населення визначила появу вчення про стилі вимови. Вперше питаннями стилю вимови зайнявся Л. В. Щерба, він виділив два стилі вимови:
1. Повний, відрізняється максимальною чіткістю і ясністю вимови;
2. Неповний стиль - стиль звичайної невимушеній мови. У межах цих стилів можливі різні їх варіанти.
Найбільш частими помилками в області вимови є:
- Невірне вимова буквених сполучень (71%);
- Вживання допустимого варіанту як вірного (57%).
Найбільш частими помилками в області наголоси є:
- Вживання невірного наголоси під впливом місцевого діалекту (80%);
- Вживання допустимого варіанту як вірного (57%).
Отже, найбільш важким для учня є вибір варіативної форми і незнання допустимих і рівноправних варіантів. Завдання на вибір місця наголосу в іменниках у місцевому відмінку множини і постановку наголоси у дієслів 3-ї особи, жіночого роду не викликали особливих труднощів (з ними впоралися приблизно 64% учнів). Експеримент показав (див. таблицю), що учні частіше допускають помилки в області вимови (57% не впоралися із завданнями. Наприклад, з двох варіантів, один з яких допустимий, - "Було [чн] а" і "Було [шн] а "- вибрали припустимий -" Було [чн] а "; в слові" комп'ютер "обрали варіант [ті] замість правильного [ТЕ]), ніж в області наголоси (51,6% не впоралися із завданнями. Наприклад, з двох рівноправних варіантів "олениха" і "олениха", як правильного вибрали тільки один); з двох варіантів, один з яких допустимий, "сир" і "сир" обрали припустимий - "сир"). У підсумку можна констатувати, що більше половини учнів-випускників (54,3%) закінчують школу з незнанням теоретичних питань орфоепії і зі слабко сформованими вміннями та навичками в області орфоепічних норм. Саме тому в школі повинна проводитися систематична робота щодо запобігання орфоепічних помилок залежно від інтелектуального рівня класу, ступеня повторюваності тих чи інших помилок, різних впливів на мову учнів, ступеня прояву причин орфоепічних помилок і т.п.
Необхідність дотримання норм усного мовлення пояснюється комунікативними та естетичними чинниками. Дійсно, будь-які відступи від правил вимови і наголосу сприймаються як відступу від точної передачі думки, утруднюють спілкування, взаєморозуміння, відволікають від змісту промови, перемикають увагу слухачів на її фонетичні особливості, відмінні від загальноприйнятих. Як справедливо зазначав поет М. Асєєв, "для передачі своєї думки іншій особі потрібно не тільки володіти найкращим запасом слів, а й найкращим відтворенням звуків, слова складових. В іншому випадку неточність вимови стає помилкою, спотворює сенс сказаного. Звичайно, звукова сторона будови мови є лише підсобної глузду, але і її залишати у нехтуванні було б безгосподарно ".
Орфоепія як самостійний відділ лінгвістики, вивчає "сукупність правил усного мовлення, забезпечують єдність її звукового оформлення відповідно до норм національного мови, історично виробити й закріпити в літературній мові".