Лідія МАТВЄЄВА
м. Оренбург
Ми смерті чекаємо, як казкової вовка,
Але я боюся, що раніше за всіх помре
Той, у кого тривожно-червоний рот
І на очі спадаюча чубчик.
О. Мандельштам
Знамениті рядки О. Мандельштама, взяті мною як епіграф, присвячені його соратнику по акмеістіческому об'єднанню "Цех поетів", завсідник кафе "Бродячий собака", друкується в елітарному "Аполлоні", визнаному першим поетові російської еміграції і просто другу, з яким поет мав одну на двох візитку, Георгію Іванову. Вперше це ім'я гімназисти чують на уроці літератури, присвяченому творчості М. Ю. Лермонтова, - запам'ятовується один рядок з його вірша: "Туман ... Тамань ... Пустеля спостерігає Богу ". Два роки по тому це геніальний вірш, одна з вершин російської поезії XX століття, "нагадує" про себе в 11-му класі.
Георгія Іванова називали улюбленцем долі. Вважалося, що він досконало володіє віршованою формою, а ось зміст вислизає: вірші його були гарні, навіть ідеальні, але щирий голос поета заглушувався ерудицією, оригінальним думкам бракувало глибини. Але чи потрібна глибина столичному естетові, блискучому літературному "денді", яким був Г. Іванов? Незважаючи на репутацію "проклятого поета", вірші "Жоржика", "Жоржика небезпечного", "громадської думки", як називали Г. Іванова сучасники, були високо оцінені Гумільовим, мало в чиїй поезії знаходило чарівність. Категоричніше був А. Блок: його насторожувала досконалість віршів Г. Іванова, а нещадний критик Вл.Ходасевіч, якого з поетом пов'язувала справжня літературна війна, що розділив долю його як поета-емігранта, говорив про те, що поезія Г. Іванова взагалі не представляє цінності і що "поетом він стане навряд чи", бажаючи йому "доброї струсу зразок великого і справжнього горя".
Точно зірки, встають пророцтва,
Обриваються ... Не збуваються ...
Г. Іванов
Ні, мимовільне пророкування Ходасевича збулося: залишивши Радянську Росію, "улюбленець долі" проводить залишок життя в Парижі, перетворившись з юнака-чепуруна в самотнього, швидко старіючої людини, а його вірші знаходять нелюдську глибину сенсу:
А може бути, Росії зовсім немає.
Трагедія цілого покоління російських поетів - втрата батьківщини - наповнює бездоганну форму віршотворця Г. Іванова живим, справжнім почуттям поета.
До речі, за словами І. Одоевцевой, дружини поета, що залишила два томи чудових спогадів про поетів акмеістіческой школи, "вірші давалися йому неймовірно легко, як ніби падали з неба закінченими", виникаючи з найрізноманітніших, часто нікчемним, приводів, про що писав і сам поет:
Так, займаючись дрібницями -
Покупками або голінням, -
Своїми слабкими руками
Ми чудесний світ відтворюємо.
Буквально між голінням і сніданком було складено і вірш "Мелодія стає квіткою ...", яке я дозволю собі переписати повністю:
Мелодія стає квіткою,
Він розпускається і обсипається,
Він робиться вітром і піском,
Летять на вогонь весняним метеликом,
Гілками верби у воду опускається ...
Проходить тисячі миттєвих років
І перевтілюється мелодія
У важкий погляд, в сяйво еполет,
У рейтузи, в ментик, в "ваше благородіє",
У корнета гвардії - о, чому б ні? ..
Туман ... Тамань ... Пустеля спостерігає Богу.
Як далеко до завтрашнього дня! ..
І Лермонтов один виходить на дорогу,
Срібними шпорами брязкаючи.
У цьому вірші, написаному в еміграції, поезія М. Ю. Лермонтова і музика - дві пристрасті Г. Іванова - з'єднані. Зближення поетом своєї долі з долею великого попередника носить в якійсь мірі біографічний характер: трагедія еміграції перший близька самотності другого. Процес перевтілення Г. Іванова в Лермонтова динамічний: поетична тканина трьох перших строф туманна, пронизана наскрізними образами-міражами. На тлі цього і відбувається "вихід" Лермонтова як би з туману. Г. Іванов дивно передає нам свій душевний стан - раптового заціпеніння, відчуття присутності якоїсь важливої думки, відчуженості. Але, блукаючи, свідомість поета, а слідом за ним і наша свідомість "чіпляється" за певні деталі зовсім непоетичними характеру: еполети, рейтузи, ментик, шпори. У цих наскрізних образах сконцентровані так звана "туга по світовій культурі" і звичайна гірка російська туга. Остання строфа стверджує мотиви дороги і самотності, що є центральними в поезії Лермонтова. Спроба осмислення вічності через річ, деталі, що дають уявлення про глибину творчості Лермонтова, роблять вірш як би фрагментом перед обличчям вічності. Можна сказати, що творення Г. Іванова вбирає і мандельштамовскую смислову насиченість, і фрагментарність віршів Анни Ахматової.
Нашу увагу не може не привернути третя строфа, що складається з запозиченою Г. Івановим рядка лермонтовського вірші "Виходжу один я на дорогу ..." (1841), яка народжує асоціації, пов'язані з главою "Тамань" з роману "Герой нашого часу". В результаті прямого попадання в якісь нервові центри поетові вдається відтворити глибину творчості М. Ю. Лермонтова. Причому цитата, ніяк не виділена, не взята в лапки, розмикає часові та просторові рамки, приватні поетичні системи. Ліричний свавілля Г. Іванова дозволяє використовувати цей прийом заради досягнення гармонії, воістину вселенської.
Пристрій іванівського вірша просто: оригінальна римування, несподіване - розрізнювальне в першій і другій строфах - чергування рим. Віршований розмір - "окрилений", пісенний, створює завдяки многостопності елегійний настрій.
Як відомо, запозичення виразів і думок з віршів попередників і сучасників є методом віршування Г. Іванова. Більшість його творів - "клаптеві" вірші, або центони, складені з окремих рядків творів різних авторів. За цей прийом автори відгуків на його збірки прозвали поета ремісником, епігоном. Пізні вірші Г. Іванова показали, що він - поет від Бога і натхнення йому не чуже. Тема натхнення є наскрізною у поезії "проклятого поета", вона і порушується автором у першій строфі "Мелодії ...".
Втім, ось про те ж прямо:
У глибині, на самому дні сознанья,
Як на дні колодязя - самому дні, -
Відблиск нестерпного сяйва
Пролітає іноді в мені.
Або ще пряміше:
Зупинитися на мить,
Поглянути на Сену і вдома,
Відчуваючи натхнення,
Майже зводить з розуму.
Натхнення, за Г. Іванову, - це перевтілення мелодії в слово, спроба "позначитися душею". Слова складаються в музику, яка звучить довше слів. Яскравим прикладом "пересадки" читачеві авторської свідомості є те, що ми не можемо уявити Іванівське вірш без сяйва зірок лермонтовського ("... І зірка з зіркою говорить ...") - самі рядки даровані цим сяйвом:
І бачу - поза часом і расстоянья -
Над бідною землею неземне сяйво ...
Чому ж Г. Іванову лише із запізненням вдалося увійти в історію російської поезії? Адже для цього достатньо написати одну "Мелодію ..."! Загадка поета? Примхи історії? Як-то І. Тургенєв у листі до К. Леонтьєву вжив вислів "геніальні другорядності". Чи не здається вам, що саме це місце займає Г. Іванов у російській літературі?