Літературний герой ФІРСОВ

Фірсов - центральний персонаж комедії А. П. Чехова «Вишневий сад» (1903). Образ Ф., старого вірного слуги Гаєвих, містить у собі індивідуально-психологічне та історико-символічне значення. Його «літературна родовід» (Савельіч в «Капітанської дочці» А. С. Пушкіна; Захар в «Обломова» І. А. Гончарова; Марей в «Мужики Марее» Ф. М. Достоєвського) дозволяє виділити образ Ф. у певний історико- культурний феномен. Старовинна лівреї і білі рукавички Ф. - така ж пам'ять про минуле, як і кімната, яка «до цих пір називається дитячою», столітній «вельмишановний шафа», родове маєток з будинком і вишневим садом. Сам Ф. - в буквальному сенсі слова - «ходяча» пам'ять старовинного садибного побуту і звичаю. Його радість «Бариня приїхала!» - Це радість пізнавання минулого: «І пан колись їздив у Париж ...» Він пам'ятає, як і коли треба подавати каву до вітальні, знає, коли пані підкласти подушечку під ноги. Він не забув, який одяг належить «на виїзд», і «навчально» нарікає Гаеву: «Знову не ті брючки наділи». Коли вечоріє, він не забуває принести панові пальто, суворо вимовляючи йому: «Прошу, пане, надіти, а то сиро». Старіючі Гаєв і Раневська для нього до цих пір «панські діти», про які треба дбати, яких треба оберігати. І Ф., як добрий «дух садиби», як сімейний «домової», не перестає це робити і, навіть заболевая, тягне цей віз: «Без мене тут хто подасть, хто розпорядиться? Один на весь будинок ». До бурмотання Ф. всі звикли, і вже ніхто не намагається в нього вслухатися і розібрати його смисли. У широкій часовій перспективі дії це бурмоче саме минуле, нагадуючи, що воно жило, ще триває, ще триває. «Звук розірваної струни» - цей не то «подих», чи то «вздрог історії» (Д. Стрелера) - почули всі, але тільки Ф. бормотнул пророчо: «Перед нещастям той же було ...» У бурмотіння вмираючого Ф. (« Життя-то пройшла, наче й не жив ... ») чується ще« щось, чого зрозуміти не можна ... ». Перед від'їздом всі про Ф. тривожилися, турбувалися, згадували, нагадували, чотири рази справлялися, відправлений чи він у лікарню, - і забули в наглухо забитому домі, де до весни нікого не буде. На тлі забутого Ф. гірко-іронічно звучать радісні вигуки «Прощай, старе життя!» І «Здрастуй, нове життя!». Чомусь пригадуються слова Ф. про радість «перед волею»: «І пам'ятаю, всі раді, а чому раді, і самі не знають». Минуле - відрізано. Старезний, хворий, але ще живий Ф. - «дух історії», «патріарх дому», «рідний Фірс» - на вмирати на самоті. Слова «Фірса забули» стали мовної метафорою, проникли в побут, будучи узагальненням чисто російської «ненавмисної безладдя», результати якої сумні, якщо не катастрофічні. Перший виконавець ролі Ф. - А. Р. Артем (1904). Серед інших виконавців Н. П. Хмельов (1934), Ю. В. Толубеєв (1978), І. В. Ільїнський (1982).