Ранчін А. М.
Ліс, сад і дві поміщиці
"Ліс" Островського і "Вишневий сад" Чехова - подібність сюжетних ситуацій і розстановки діючих осіб у цих двох комедіях настільки значно, що ніяк не може бути випадковим. Переклички з п'єсою Островського в "Вишневому саду" - аж ніяк не несвідоме запозичення і не довільне збіг. Чехов підносить читачам-глядачам свою комедію так, немов на другому плані сцени, на її "задвірках" йде одночасно інша драма, створена іншим автором, - називається вона "Ліс", автор - Олександр Миколайович Островський.
Театр починається з вішалки, п'єса - з заголовку. Назви двох комедій схожі: і "Ліс", і "Вишневий сад" позначають безліч дерев. Але головне, близькі сюжетні колізії і долі лісу Гурмижской й саду Раневської. Поміщиця Гурмижская, у результаті нестачі в засобах, змушена продати ліс купцеві Восьмібратова для рубки. Поміщиця Раневська, обплутана боргами, позбавляється вишневого саду; милі, рідні її серцю дерева гинуть під сокирою - новий власник маєтку Любові Андріївни, купець Єрмолай Лопахін, велить їх вирубати, щоб на цьому місці селилися і будувалися дачники. Подібність двох п'єс провокує, насамперед, на тлумачення соціально-історичне, настільки улюблене офіціозної ("марксистської") наукою радянської епохи про витонченої словесності. Островський-де зображує початкову стадію розвитку капіталізму в Росії: поміщиця НЕ благоденствує, хоча і не розорена, купець вже в змозі придбати частину дворянської власності. Чехов живописує занепад і крах дворянській, садибної Росії і торжество буржуазії: маєток спливає з рук Раневської у хижі лапи процвітаючого ділка, сина колишнього кріпака - Єрмолая Лопахіна.
Взагалі-то в такому тлумаченні є своя сірячинна (читай: груба) правда. Але вона не пояснює нічого крім відмінності взятого двома драматургами матеріалу. Успіхи капіталізму в пореформеній Росії - явище, звичайно, велике, але навіщо ж заради цього п'єси писати? ..
Та й дерева в двох комедіях зовсім різні. Ліс у Островського не більше (але й не менше) ніж предмет купівлі-продажу: ще не зрубані дрова, які мають свою, і чималу, ціну: три тисячі рублів. Так дивиться на справу не тільки Восьмібратов-старший, але і Раїса Павлівна Гурмижская: дерев їй анітрохи не шкода. Втім, і сам автор, здається, не особливо журиться: немає в п'єсі опису трепетних білих берізок, тріпотливих на легкому теплому вітрі, і соснового бору корабельного, чиї вікові сосни, як величезні свічки, стоять на високому річковому березі. І не щемить серце від звуків сокири, що встромлюють в деревну плоть ... Ліс не зображений, не показана і його загибель. Мотив вирубки лісу в комедії Островського втілений у назві маєтку Гурмижской - "Пеньки". Але назва ця народжує смисли виключно переносні, метафоричні: зубожіння Гурмижской-поміщиці, а головне - духовне зубожіння Гурмижской-людини. Для чутливого знайомця Гурмижской поміщика Мілонова (у прізвищі його мерехтить і сентиментальне "милий він", і асоціації з прізвищем гоголівського Манілова, в образі якого, безсумнівно, пародіюється запізнілий сентименталізм) господиня Пеньков - втілення чистоти і доброчинності, а її маєток - подоба ідилічного світу ; та ось тільки ця брехлива ідилія існує майже на вирубці.
З образом самого лісу в п'єсі пов'язаний і ще один ряд алегоричних значень: у вустах актора Несчастлівцева, повторює відчайдушно-гіркі і жорстокі пені та інвективи шиллеровского Карла фон Моора, ліс - алегорія людської жорстокості, аморальності, "звірства" душі.
Вишневий сад не такий. Він, напевно, якщо не єдиний, то самий поетичний образ комедії, символ вислизає, гинучої гармонії, краси, живе дзеркало, в якому персонажі бачать свої спогади і мрії. Про символіку саду було сказано, і сказано добре, П. Вайлем і А. Генісом: "Сад - верховий образ чеховського творчості. Сад його завершальний і узагальнюючий символ віри.
Сад - це досконале співтовариство, в якому кожне дерево вільно, кожне росте саме по собі, але, не відмовляючись від своєї індивідуальності, зібрані разом, вони становлять єдність.
Сад росте в майбутнє, не відриваючись від своїх коренів, від грунту.
Сад змінюється, залишаючись незмінним. Підкоряючись циклічним законам природи, народжуючись і вмираючи, він перемагає смерть.
Сад - вказує вихід з парадоксального світу в світ органічний, перехід зі стану тривожного очікування - у вічний діяльний спокій.
Сад - синтез наміру і проведення, волі садівника і Божого промислу, капризу і долі, минулого і майбутнього, живого і неживого, прекрасного і корисного (з вишні, нагадує тверезий автор, можна зварити варення).
Сад - злиття одиничного з загальним. Сад - символ соборності, про яку пророкували російська література. Сад - універсальний чеховський символ, але сад - це і той клаптик сухої кримської землі, який він так терпляче обробляв "(Вайль Петро, Геніс Олександр. Рідна мова: Уроки витонченої словесності / Предисл. А. Синявського. 3-тє вид., Испр . і доп. М., 1999. С. 268-269).
Дещо з чим в цьому описі, полонить жвавістю і витонченістю стилю, можна посперечатися: сад в чеховської п'єсі не породжує у читача і у глядача неодмінних і обов'язкових уявлень про свободу і єднання, про "соборності". А варення з вишні, звичайно, варити можна, от біда: дерева, - про це прямо говориться в п'єсі, - виродилися, вишня давно вже народжується дрібна.
Але це деталі. Вишневий сад на відміну від лісу з комедії Островського - багатовимірний імпресіоністичний символ: відтінки значення розмиті, розчинені в тумані, але їх контури проступають крізь пелену ... Раневська глибоко прив'язана до милих деревцям в білому весняному вбранні і засмучена, коли сад гине під сокирою. Вона не бажає продавати сад, який давно вже нічого не варто - ціну має лише земля, на якій ростуть вишні. Звук сокири ранить не тільки колишню власницю, а й кожного, здатного відчувати і співпереживати.
Отже, при схожості двох сюжетів поетика двох образів - лісу і саду - зовсім різна.
Звернемося від дерев до людей - до дійових осіб двох п'єс. Гурмижская і Раневська. Дві поміщиці, і навіть морфологічна структура прізвищ одна і та ж (-ська). У обох в маєтку живуть вихованки: у Гурмижской Аксюша, у Раневської Варя. У обох є улюблені, відносини з якими можуть оцінюватися як негожі. У Раїси Павлівни - юний Буланов. Про аморальність заміжжя з "гімназистом" прямо говорить Несчастлівцев, і Гурмижская постає в амплуа страстолюбиця "старої". Раневська любить людину, що обібрав її до нитки, і сама готова визнати, що "нижче любові".
На цьому схожість двох поміщиць закінчується. Гурмижская належить до того різновиду персонажів Островського, яку критики і літературознавці назвали "самодури". Зовсім не випадково в тексті комедії господиня Пеньков названа "Калинівський поміщицею", а інший учасник угоди з продажу лісу, Восьмібратов, - "Калинівський купцем" (д. 3, явл. 8). Місто Калинів, зображений раніше в драмі Островського "Гроза", пройнятий духом згубним святенництва, лицемірства, сповнений безсердечності.
Її образ - варіація класичних амплуа лицемірка, молодяться старої і жорстокої пані, тіранящей бідну вихованку. У відносинах з Буланова головна, "керівна і спрямовуюча" роль належить їй, вона незмінно "тримає ситуацію під контролем".
Роль же Раневської ніяк не може бути зведена до подібних амплуа. Любов Андріївна щиро любить Варю і ніяк її не ображає і не обмежує, більше того, в маєтку Раневської справами по господарству розпоряджається саме її прийомна дочка. На відміну про Гурмижской, спочатку примушують Аксюшу до шлюбу з Буланова, а потім позбавляються нещасну дівчину можливості вийти за Петра Восьмібратова (Раїса Павлівна не бажає дати за вихованкою придане), Раневська з радісною надією чекає пропозиції Лопахина Варі. У відносинах з паризьким коханим роль Раневської - пасивні, вона не режисер цієї життєвої мелодрами. Нарешті, Любов Андріївна некористолюбіва, вона роздає останні гроші направо і наліво. Аня згадує: "Сядемо на вокзалі обідати, і вона вимагає найдорожче і на чай лакеям дає по рублю" (д. 1). Ця риса Гурмижской абсолютно невластива - Раїса Павлівна власним племіннику не бажає повернути його частку спадщини.
Непарні пари: Аксюша - Варя, Петро Восьмібратов - Лопахін, Несчастлівцев - Трофімов
Варя і Лопахін. На самому поверхневому рівні їх відносини нагадують історію Аксюші і Восьмібратова-сина. Варя, як і героїня "Ліси", - вихованка у панському будинку, Лопахін - купець (Петро Восьмібратов - купецький син). Перешкоди, що здавалися нездоланними, заважали Аксюше стати дружиною Петра і ледь не призвели до самогубства. Варя і Лопахін так і не стали щасливою сімейною парою.
Далі починаються відмінності. Варя - не амплуа нещасної дівчини - жертви обставин і безсердечності людського. І Раневська, і Варя чекаю з боку Єрмолая Пантелійовича пояснення. Ось що говорить про це сама прийомна донька Раневської: "Я так думаю, нічого у нас не вийде. У нього справи багато, йому не до мене ... і уваги не звертає. <...> Всі говорять про наше весілля, всі вітають, а на Насправді нічого немає, все як сон ... "(д. 1). Але Лопахін так і не попросив Вариної руки. Причиною тому, звісно, не її бідність. Просто Лопахін не любить Варю, він таємно і безнадійно закоханий в господарку маєтку, - про це говорить тон його реплік, звернених до Раневської, особлива ніжність і турбота, з якою майбутній власник вишневого саду до неї ставиться. На відміну від Петра Восьмібратова, який, слідуючи патріархальним нормам, слухняний батькові, Лопахін сам собі голова, про батька він згадує одного разу, причому не дуже добре: той ударив його - дитини, розбивши в кров обличчя, а панночка (Раневська) втішила. Несхожий Єрмолай Лопахін і на Восьмібратова-батька: купець з п'єси Островського - соціальний типаж: схильний до обману, з становим гонором, хоча і не позбавлений почуття честі. Чеховський купець Лопахін представлений в розбіжності зі своєю соціальною роллю, як індивідуальність. Так, він торжествує, ставши власником садиби, в якій його предки були кріпаками, але це недовга радість, захоплення владою і грошима, за яким слід гірке похмілля.
Втім, в одному фрагменті чеховської п'єси уподібнення Вари Аксюше знову прослизає, але воно швидше іронічно, ніж серйозно. Лопахін двічі жартома звертається до своєї невдалої нареченій словами Гамлета до Офелії: "сп'янівши, йди в монастир ..." і "сп'янівши, про німфа, пом'яни мене в своїх молитвах!" Доля втопившись Офелії - прообраз мелодраматичної історії Аксюші, ледь не втопив через неможливість вийти заміж за Петра Восьмібратова. Однак Варя не в приклад Аксюше топитися не збирається. І порівняння її з трагічною героїнею Шекспіра знаходить додаткове іронічне звучання знову-таки на тлі комедії Островського, у якій актор-трагік Несчастлівцев полуіскренне-полукомпліментарно звертає до Гурмижской слова, у Шекспіра сказані Гамлетом Офелії: "Коли я посилав ці чотки, я думав:" Добра жінка, ти візьмеш їх у руки і будеш молитися. О, пом'яни мене в молитвах! "(Д. 3, явл. 7).
Але ж з Гурмижской у Варі і справді є небагато спільного: обидві дбайливі господині, занурені в домашні клопоти, що дорожать якщо не останньою копійкою, то кожним рублем. Лицемірка Гурмижская постійно демонструє на людях любов до ближніх і інші християнські чесноти. Варя ж мріє про странничестве, про відхід в монастир. Ані вона каже: "Видати б тебе за багатого людини, і я б тоді була лежати, пішла б собі в пустель, потім до Києва ... до Москви, і так би все ходила по святих місцях ... Ходила б і ходила. Благоліпність! .. " (Буд.1), пізніше вона зізнається: "У монастир б пішла" (д. 2). Слово "благоліпність", очевидно дуже дороге Варі (вона повторює його ще раз у першій дії, а в другій дії Петя Трофімов потішається Варю, вимовляючи знову-таки "Благоліпність!"), - Впізнаване. Це улюблена примовці Мандрівниця Феклуші з драми Островського "Гроза". Що Феклуша - персонаж, м'яко кажучи, малосимпатичний і аж ніяк не глибоко релігійний, доводити, напевно, не треба. Звичайно, Варя тим самим не ототожнюється цією героїнею Островського, сварливою з іншими мандрівницями і догідливою з людьми багатими і владними. Але відвертий натяк автора "Вишневого саду" на Феклуша дозволяє бачити в гостинний і релігійності Вари малу дещицю фарисейства: та ж не випадково вона про свою релігійність говорить так наполегливо.
Варя не Офелія - не топиться, Варя не Аксюша - не думає топитися, Варя не Гурмижская - ні в приймальні дочки Раневської ні лицемірства, ні сластолюбства, ні владності господині Пеньков.
З "Ліси" - хоча і не тільки з нього - прийшов в "Вишневий сад" Петя Трофімов. Далекий предок Петі Трофимова - іронічно, комічно переосмислений резонер класицистичної комедії, який-небудь Стародумов або Правдин. Коли він викриває невихованість, некультурність інтелігенції, "азіатчина", коли він проповідує про людські можливості і закликає працювати, - все це вірно, і думки ці не тільки Петіни, але і самого Чехова. Та ось невдача: сам він нічим не зайнятий, не працює, не закінчив навчання живе на положенні "полупріжівала" у Раневської. (Популярна в радянські часи версія, що Петя не може закінчити навчання через свою політичної неблагонадійності, все-таки не доводиться текстом п'єси.) Схожий Петя Трофимов і на Чацького. Як Петя викриває предків Ані за "кріпацтво", а Раневську засуджує за негідну любов (викриває господиню будинку, де він гість!), Так Чацький нападав на рідню Софії і на самого Фамусова; втім, Олександр Андрійович мав на то більше підстав, будучи роздратований і холодністю подруги дитячих ігор, і менторським тоном її татуся. Раневська ж настільки делікатна до Петі, а Аня дивиться на нього закоханими очима, - так що у "облізлого пана" і "вічного студента" немає підстав сердився на цей гостинний будинок. На спорідненість з головним героєм "Лиха з розуму" вказує і репліки співрозмовників про Петино розумі. "Який ви розумний, Петя!" - Зауважує Любов Андріївна, брат ж її саркастично додає: "Пристрасть!" (Буд.2). Репліку Гаєва автор супроводжує ремаркою: "іронічно".
У наївності своїй Петя не помічає, що Аня закохана:
"Трофімов. Варя боїться, а раптом ми полюбимо один одного, і цілі дні не відходить від нас. Вона своєю вузькою головою не може зрозуміти, що ми вище любові. Обійти щось дрібне і примарне, що заважає бути вільним і щасливим, - ось мета і сенс нашого життя. Вперед! Ми йдемо нестримно до яскравої зірки, яка горить, там далеко! Вперед! Не відставай, друзі!
Аня (сплескуючи руками). Як добре ви говорите! "(Д. 2).
Настільки ж смішний Петя, коли викриває кріпацтво: "Подумайте, Аня: ваш дід, прадід і всі ваші предки були кріпосники, які володіли живими душами, і невже з кожної гілки в саду, з кожного листка, з кожного стовбура не дивляться на вас людські істоти , невже ви не чуєте голосів ... Володіти живими душами - адже це переродили всіх вас, що жили раніше і тепер живуть, так що ваша мати, ви, дядько вже не помічаєте, що ви живете в борг, на чужий рахунок, га рахунок тих людей, яких ви не пускаєте далі передньої <...> "(д. 2).
Але ж це неправда! Раневська завжди була добра до колишнім кріпаком - так, вона втішила колись маленького Єрмолая Лопахина, побитого своїм батьком. Слуги в будинку майже господарі (Яша), до Дуняша Раневська відноситься любовно і дбайливо. І предки Раневської навряд чи були "кріпосники": не став би Фірс з тугою згадувати про час до "волі", якщо б воно було інакше.
Найближчий літературний предок Трофімова - актор Геннадій Дем'янович Несчастлівцев, по наївності не помічає очевидного (відносин тітки з Буланова, безвиході гіркої любові Аксюші до Петра Восьмібратова) і плутають підмостки сцени, де йде трагедія Шекспіра чи Шиллера, зі стінами садиби Пеньки, де він бере участь у трагікомедії, поставленої життям і тіткою Гурмижской.
Але ось фінальний монолог актора-трагіка: "Дівчина біжить топитися; хто її штовхає у воду? Тітка. Хто рятує? Актор Несчастлівцев!" Люди, люди! Породження крокодилів! Ваші сльози - вода! Ваші серця - твердий булат! Поцілунки - кинджали в груди! Леви та леопарди харчують дітей своїх, хижі врани піклуються про пташенят, а вона, вона! .. Чи це любов за любов? О, коли б я міг бути гієною! О, коли б я міг знесамовитілих проти цього отруйного покоління кровожерливих мешканців лісів! "(Д. 5, явл. 9).
Звичайно, Гурмижская НЕ крокодиляча дочка, а Буланов НЕ пташеня хижого брехня. Але монолог Несчастлівцева комічний тільки за стилем, пишномовно, давно віджилому. Він не Карл фон Моор, і риторика "Розбійників" Шіллера недоречна в повсякденному побуті. Але сенс монологу цілком серйозний, і по суті Несчастлівцев прав. Нарешті, за цими тирадами стоїть справа - гроші, віддані Аксюше і відкрили їй шлях до щастя. Несчастлівцев як актор у світі глядачів, звичайних людей - це deus ex machina, що дозволяє нерозв'язне, що розв'язує-таки Гордіїв вузол драматичного сюжету і перетворює трагічний для Аксюші і Петра кінець у радісний фінал. Петя Трофимов нічого подібного не робить.
У "Вишневому саду" є й інші відповідності з "лісом". Зазначу лише на одне. Актор-комік Аркадій Счастлівцев, в житті людина, за словами власної тітки, "Бесчастний <...> людина, душі своїй згубник" (д. 2, явл. 2), нагадує Шарлотту з чеховської п'єси - Шарлотта, самотня і невесела, покликана потішати публіку.
Підіб'ємо підсумки. Островський, як правило, переосмислює класичні амплуа, ускладнює їх. образ Гурмижской поєднує кілька традиційних ролей, образ Несчастлівцева будується на перетині умовної ролі трагічного героя і характеру актора, який звик грати таких персонажів. Амплуа страждає героїні оживає в образі Аксюші завдяки зануренню у побут садибної російського життя. Образ Буланова - портрет Молчаліна, але з підновлених фарбами; образ Восьмібратова-батька новий у порівнянні з традицією, але в творчості самого Островського він вже став стійким соціальним і психологічним типом.
Чехов ж відкидає геть як класичні амплуа, так і драматичні типи, створені Островським, що ввійшло в театральний канон. Якщо головна героїня - поміщиця, то вона не буде самодуркой і лицеміркою. Якщо купець - то з ніжними пальцями і душею артиста. Якщо вихованка - то не ображаємося господинею дому. І якщо герой, схильний до резонерству, - то в своїх проповідях комічний. Читацькі очікування звичного впізнаваного пробуджуються і гаснуть, як надії на порятунок вишневого саду. Чеховський текст як би будується з "уламків" класичних п'єс і жанрів, але жоден з них не має влади над цілим. Всі сподівання звичного обмануті. Такий принцип Чехова - автора "Вишневого саду": якщо в першому акті на стіні висить рушниця, значить, воно не вистрілить навіть у п'ятому акті.