Лірика Лесі Українки
Сучасний аналіз творчості Лесі Українки, безумовно, сильно відрізняється від радянського прочитання. Літературознавці радянського періоду хотіли зробити з Лесі Українки полум'яну революціонерку, намагалися знайти заклик до революції навіть в любовній ліриці поетеси. Безумовно, це був ідеологічний перегин. Але не можна і не враховувати того факту, що Леся Українка жила в епоху, коли соціалістичні ідеї в середовищі прогресивної інтелігенції були популярні як ніколи. Ніхто не зможе заперечувати, що творчість Панаса Мирного, Ольги Кобилянської в першу чергу твори соціальної спрямованості.
Якщо ж говорити про все поетичній спадщині Лесі Українки, то центральне місце в ньому займає постать бунтаря, сверчеловека, що руйнує всі перешкоди на своєму шляху, що домагається своєї мети навіть ціною свого життя.
«Жінка-поет явище рідкісне в нашій вітчизні». Ці слова В.К. Кюхельбекера, сказані майже півтораста років тому, були справедливі не тільки для російської поезії, але й для світової. Навряд чи у всіх європейських літературах XIX століття можна нарахувати десять скільки-небудь значних імен жінок-поетес. І серед них велика українська поетеса Леся Українка (1871-1913) полонить вже кілька поколінь читачів ніжністю і чистотою, мужністю і гарячої громадянськістю своєї лірики. Поетичні сестри Лесі Українки, її сучасниці і попередниці з різних літератур - російська поетеса Кароліна Павлова, польська - Марія Конопницька, італійська - Ада Негрі, французька - Марселіна Деборд-Вальмор, німецька - Аннета Дросте-Гюльсгоф, англійська - Елізабет Броунинг-Баррет, іспанська - Росалія де Кастро.
Коли говорять про «жіночої поезії», то під цим, бути може не завжди справедливо, розуміють тільки рис особливої чутливості, задушевності, м'якості, часом - доброти і милосердя. Багато що з цього є і в Лесі Українки, проте їй зовсім чужі елементи філантропічності, поблажливого співчуття до скривджених і знедолених. В симфонії поетичного слова Лесі Українки, овіяної чарівністю жіночності, потужними акордами звучать і обурення, і спопеляючий гнів, і могутні заклики до повалення богів, земних і небесних. Її улюбленими героями вже в ранніх віршах стали богоборець Прометей і його нащадки «прометеіди», люди непохитної волі, чий девіз: «Убий - не здамся!» Ця риса лірики поетеси була помічена пильним оком її старшого сучасника і побратима Івана Франка вже при появі першої поетичної збірки «На крилах пісень» (1893). Іван Франко, «хрещений батько» молодої поетеси, що благословив її на важкий шлях, добре знав, що вона з дитинства страждає важкою недугою - кістковим туберкульозом - і, незважаючи на це, буквально горить творчим вогнем і невгамовним жадібністю до життя і боротьби. Рядки І. Франка, присвячені першим поетичним дослідам Лесі, сповнені справжнього захоплення перед несподіваним «дивом» життєствердження, яким з'явилася сама поетеса і її вірші. Він писав: «... читаючи м'які і розслаблені чи холодно резонерські твори молодих українців-чоловіків і порівнюючи їх з цими бадьорими, сильними і сміливими і разом з тим такими простими, такими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ця хвора, слабка дівчина - чи не єдиний чоловік в усій сучасній Україні ».
Мало не з перших творчих кроків Леся Українка вражає глибоко вдумливим, свідомим ставленням до поезії. Вона нітрохи не схожа на тих бездумних співаків, які хизуються блиском форми, прикриваючи цим немічність змісту. У поезіях Лесі Українки відточеним клинком виблискує думка, глибоко людяна, що б'ється в лещатах несправедливого громадського порядку.
На лоно рідної природи Волині, серед густих лісів могутніх, невисоких хвилястих пагорбів, тихих озер, порослих ряскою та очеретом, швидких річок, Леся була у своїй стихії.
Народні пісні, почуті від навколишніх селян, волинські казки, легенди, і повір'я, виражали мудрості народної душі і здорову, стійкість народного характеру, - все це входило в серце поетеси, радуючи різноманіттям кольорів, звуків і ароматів зовнішнього світу. Звідси і чістонародний, український національний колорит творчості Лесі Українки.
Подібно Шевченка, вона легко і природно вводила в свою поезію ритми, образи і стилістику української народної творчості. Це не підробка під народну творчість, а поезія, кровно пов'язана з співучим світом української пісні. Традиційні образи страждає дівчини, чиє серце мліє від нерозділеного кохання, знаходять у піснях Лесі Українки нове, своєрідне звучання:
Ой, як ніби не журюся, все ж таки я не рада,
Щось невиразно - незатишно, на серці досада.
Я відкину ту досаду геть на бездоріжжя,
А вона зійшла, красуючись, як мак над житом ...
(«Ой, як ніби не журюся ...»)
Або:
Ой, піду я в бір дрімучий, де сосна суха,
Розпалю багаття високий - нехай запалахкотіло!
Загорілася, запалала ялинка смолевая, І горить моя досада, як хвоя суха.
(«Ой, піду я в бір ...»)
Леся Українка передає глибину переживань, викликаних і особистими і соціальними почуттями. «Досада» - це смутна туга, відчуття безсилля, неможливості прогнати мучать серце передчуття чогось лихого, якийсь наближення лиха. Образи червоного маку, який піднявся над житом, або смоляного багаття - неясне, але цілком реальне вираження і спраги особистого щастя, і мрії про нове життя. Такі образи, провідні початок від української народної пісні, надають особливу поетичність і особливу значущість лірики Лесі Українки. Показуючи дівочу вірність загиблому другові, поетеса вдається до образу деревця, в яке перетворилася дівчина на могилі улюбленого:
«Чия це могила, - запитують люди, -
Що над нею цвіт калини і мороз не студит,
Що на тій калині і листя кучеряві,
А між білими квітами ягоди криваві? »
Шуміла калина над пагорбом рідним:
«Ой, що ж я стою немою над моїм улюбленим?
Дерева не торкнеш - слова не зронив,
А ножем його поріжеш - заспіває, застогне.
А хто гілку зрізає, на дудці грає -
Той калинового стрілою груди собі пронизує ».
(«Калина»)
Образ дівчини, що перетворилася на деревце, з найбільшою поетичної яскравістю втілений у драмі-феєрії «Лісова пісня».
Близькість Лесі Українки до народно-поетичною джерел, її зв'язок з українським фольклором, з піснею - любовної, обрядової, жартівливій, весільної, підтримувала поетесу в численних поневіряння, які випали на се частку, і давала багатий матеріал для її творчості.
Коли Леся Українка описувала спекотні піски єгипетської пустелі, фабричне передмісті Генуї або пишну природу берегів Середземного моря, вона незмінно згадувала рідну українську природу. У вірші «Сон» (з циклу «Весна в Єгипті») виражена туга поетеси з України. Єгипетський пейзаж - стелеться перед очима «синій намет неба», немилосердно палить сонце - змінюється милої серцю картиною:
Хата і садок, галявини зелені, Ставок за вільхою, затягнутого ряскою ... Ось - Україні ...
Поетеса бачить радісний сон, що Україна живе вільного, щасливого життям:
Досить поневірятися ... досить блукань ... Життя стане світлою ... Краю мій рідний, Разом зі мною від мук ти позбувся. Небо не плаче, і люди не хмуряться. Спати б і бачити завжди цей сон ... Життя стане світлою ...
Подорожуючи по Італії, Леся Українка під'їжджає до Генуї і з вікна вагона бачить високі фабричні труби, обступили робочі передмістя. Цей міський пейзаж змушує поетесу згадати такі ж труби у себе на батьківщині, на Волині. Тут, як і вдома, фабричний дим застилає небо і ховає від поглядів людини радість сонячного дня. Коли поетеса згадує рідний дим: волинських цукрових заводів, у неї виникає думка про те, що доля людей однакова і в Італії, і на її батьківщині, і їдкий італійський дим вже не здається їй чимось чужим і далеким:
Той італійський дим проник мені в серце,
І здригнулося воно, і заніміло,
І більше не твердило мені: «Чужина».
Національні мотиви одержують в її творчості глибоке соціальне осмислення. На певному етапі осмислення її творчості існувала думка, що вона «перш за все соціалістка, а потім вже - українка». У цих «звинуваченнях» вірно лише одне: соціалістичні ідеали рано дозріли у свідомості поетеси і надали її ліриці незвичайну для сучасної їй поезії забарвлення.
Не по роках серйозна і вдумлива, Леся Українка рано зрозуміла глибоке значення поета-трибуна, чиє вогняне слово «дієсловом пече серця людей». Це пушкінське визначення поезії недарма те саме Лесі Українці, і звідси спільність образів:
Сияньем блискавок, гострими мечами
Хотіла б я вас виростити, слова!
Щоб луна ви в горах будили, а не стогін.
Щоб різали - не отруювали серця,
Щоб піснею були ви, а не стогони.
Бийся, ріжте, навіть убивайте,
Не будьте тільки дощиком осіннім.
Спалювати, горіти повинні ви, а не тліти!
(«Ви, слова мої гучні ...»)
Бойове слово порівнюється з променем світла, буйними хвилями, дороговказною зіркою, яскравою іскрою, ніби, блискавки, гострим мечем. Це нагромадження образів допомагає сприйняти все багатоаспектний зміст слова, покликаного «спалювати», «горіти», а не «тліти». На противагу гнівному і яскравому речі справжнього поета наводяться «мляві», «в'ялі» слова, які образно порівнюються з «дощиком осіннім».
Відмінна риса лірики Лесі Українки - бадьорий, життєрадісний тон, утвердження права людини на щастя, на повне і всебічне розкриття всіх творчих можливостей.
Леся Українка була в першому ряду українських письменників-демократів, що жили на межі 19 і 20 століть, в тому ряду, де перебували Іван Франко, Панас Мирний, М. Коцюбинський, П. Грабовський, В. Стефаник, О. Кобилянська та інші.
Читача нерідко вражає то велика кількість знань у всіх сферах життя і культури, яке він знаходить у поезії Лесі Українки. З дивовижною здатністю до перевтілення вона легко і вільно почувалася у всіх століттях і серед різних народів. Герої античних міфів і біблійних легенд, перші християни - неофіти, древні греки та римляни від знаті до рабів, середньовічні лицарі, монтаньяри і жирондисти французької революції, суворі пуритани північноамериканської пущі ...- навіть не перелічити всіх персонажів, які живуть, мислять і відчувають у великому поетичному світі Лесі Українки. Її лірика, виходячи за суб'єктивні форми переживань, стикається з суміжними жанрами балади, поетичної поеми, драматичного етюду. У легенді «Трагедія», у баладі «Грішниця», в етюді «Іфігенія в Тавриді» владно звучать ліричні мотиви, і в образах лицаря, який спливав кров'ю, але не переможеного, «грішниці», наважився повстати проти несправедливості, і Іфігенії, що нудиться за батьківщині, - усюди виступають шляхетні й людяні риси внутрішнього образу поетеси. Весь свій дар перевтілення вона звернула на те, щоб у минулих епохах знаходити дорогоцінні співзвуччя зі своєю сучасністю і витягати з них потрібні приклади для свого покоління.
У апокрифах та легендах Леся Українка змінила біблійних героїв і героїнь - Саула, Давида, Рахіль, - додавши їм нове ідейне тлумачення, відмінне від містико-релігійного.
Драматургія Лесі Українки вражає різноманітністю сюжетів і тим, багатством гострих і глибоких думок.
Особливо дорогі поетесі мужні, протестуючі і непокірні люди, віддані своїй ідеї, міцніючі в труднощах непримиренної боротьби. Такий раб-неофіт в драматичній поемі «У катакомбах». Такий і «варвар» Нартал в «Руфін і Прісцілла», пристрасно ненавидить як Рим з усією його рабовласницької культурою, так і християнство, як більш витончену форму гноблення.
Але для справи боротьби за людське щастя мало мужності і стійкості. Потрібна висока свідомість, відданість великій ідеї, вірність громадянському обов'язку. Поетеса з ліричною пристрастю намалювала ряд таких героїв і героїнь, котрі гинули, але не здаються, не ухиляються від високої мети свого життя.
Відмова від особистого в ім'я суспільного, самопожертву в ім'я великої ідеї - ось якості людини, які прославляє Леся Українка.
Уміння глибоко і самостійно мислити відкрило перед поетесою можливості переістолковивать давно знайомі людству образи і легенди. Пушкінського «Кам'яного гостя» вона протиставила «Кам'яного господаря», прославленому поетичному ідеалу Данте, його Беатріче, вона вважала за краще «бідний образ» дружини Данте - Джемми Донаті, що розділяла з чоловіком-вигнанцем гіркоту чужого хліба («Забута тінь»). Над загальноприйнятою в часи Лосі Українки мораллю покірності і смиренності вона піднесла єдино достойну людину етику боротьби і повстання проти тиранії. Поетеса прославила і раба-неофіта, що минає з темних катакомб у табір Спартака («В катакомбах»), і художника Річарда Айрона, відстоює справжню свободу творчості («У пущі»), і багатьох інших борців нестримної волі і мужності.
У ліричних поезіях Лесі Українки центральне місце займає людина з невичерпним багатством його внутрішнього життя, пристрастей та думок. Інтимна лірика письменниці набувала рис громадської політичної цілеспрямованості. Усюди перед читачем виступає образ чуйного, благородної людини-громадянина. Вірші, присвячені її близького друга С.К. Мержинському, довгий час спочивали в рукописному фонді поетеси і тільки після її смерті побачили світ. Якась особлива делікатність заважала поетесі розкрити перед читачем свої інтимні переживання. Про це вона сама зізнавалася в листі до Івана Франка від 13 січня 1906 року по приводу його вірша «З щоденника»: «Я розумію ваше почуття, що ви як би декілька соромтеся цих віршів, але розумію не тому, що знаходжу сенс у цій сором'язливості , а тільки тому, що по собі знаю це відчуття. Однак я думаю, що наші особисті думки і почуття чого-небудь та стоять, якщо нам не те страшно, не те трохи соромно виносити їх на перехрестя. Значить, це щире, гостре почуття, або гаряче, або до болю холодне ».
Леся Українка вважала, що особиста інтимна - лірика повинна поступитися місцем великим соціальних тем. Але разом з тим вона чудово розуміла, що митець не може не висловлювати всього різноманіття свого внутрішнього світу. «Коли його (поета) що-небудь вразить або засмутить, негайно у нього вогнем загориться серце, а в голові так швидко закопаємося думки, що здається, якщо їх не зупинити або не висловити ясними і гучними словами, якщо не передати їх щиро і струнко , то можна з'їхати з глузду або впасти в таку тугу, що серце розірветься ».
В особистих стосунках до людей Леся Українка виявляла багато чуйності й дбайливості, але при цьому вона була вимоглива і глибоко принципова. Як би вона не любила і ні поважала людини, побратима по перу або громадського діяча, вона знаходила в собі мужність прямо і справедливо висловлюватися про його помилки й омани. Вона вимагала такої ж прямоти і принциповості і по відношенню до себе.
У ліриці Лесі Українки відбилися її погляди на життя, любов, дружбу. У багатьох ліричних віршах розкривається тема справжньої, глибокої і самовідданої любові. Звертаючись до одного, поетеса говорить про свою відданість йому, про те, що вона пов'язана з ним спільною справою. І якщо хворий і надламаний боротьбою один уявляється їй сумною, але величної руїною, то вона як ніжний і гнучкий плющ обвиває цю руїну:
Їм добре вдвох, як нам з тобою,
Але прийде час розсипатися руїні,
І плющ вона укриє під собою ...
Навіщо він потрібен тут один, в долині?
(«Тебе, як плющ, тримати в своїх обіймах ...»)
Різноманітності тому і сюжетів, введених в лірику Лесі Українки, цілком відповідає і розмаїття форми. Багато її твори навіть раннього періоду дивують довершеністю, легкістю, музикальністю, гнучкістю ритмів. Деякі ліричні вірші беруть діалогічну форму і є як би зародками драматичної дії. Класичну спадщину української, російської та світової поезії, добре освоєний Лесею Українкою, допомогло їй збагатити рідну вірш новими розмірами, строфічними побудовами, композиційними прийомами.
Про розвиток поетичної майстерності Лесі Українки можна судити хоча б по тих збірників, що вийшли за її життя: «На крилах пісень» (1893), «Мрії і думи» (1899) і «Відлуння» (1902).
Поетеса легко опанувала технікою вірша. У неї можна знайти і улюблені нею П'ятистопні ямби, і канонічні сонети, і октави, і секстин, і гекзаметри, і верлібри, і різноманітні ритми народної пісні. Вона різко виділялася красою поетичного мовлення на загальному тлі української поезії свого часу. Леся Українка сперечалася з тими поетами та критиками, які стверджували, що «хороша рима - смерть для ідеї». Ополчився проти жалюгідних віршеплетов, влагавших сумнівні «ідеї» в убогу форму, поетеса писала в одному з листів у 1892 році: «Що стосується мене, то я тільки генієві можу пробачити погано зроблене вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід було б на деякий час заборонити писати національно-патріотичні вірші, тоді, може бути, вони швидше навчилися б віршування ... а то вони тепер більше сподіваються на патріотизм своїх читачів, а не на свої риму і розмір ...».
Коли в деяких відгуках на вірші Лесі Українки відзначалася їх якісна форма, поетеса підкреслювала, що вона пише не заради однієї форми: «... я цього не ставлю собі у велику заслугу, так як це обов'язок кожного, хто пише вірші не тільки для забави , домагатися кращої форми ».
Леся Українка любила об'єднувати ліричні вірші в цикли. Часто приводом до таких об'єднань служили зовнішні обставини. Такі шляхові цикли «Кримські спогади», «Кримські відгомони», «З шляхової книжки». Перебування в Гелуані відображено в циклі «Весна в Єгипті». В інших циклах: «Мелодії», «Ритми», «Сльози-перли», зібрані вірші, близькі за ідейним змістом, з настроїв, викликані певними життєвими і суспільно-політичними обставинами.
Леся Українка була людиною наполегливої творчої праці. Їй доводилося переживати фізичні муки через хворобу.
В одному з листів до матері від 28 лютого 1898 поетеса говорила про це: «Мені здається, що мені належить якась велика битва, з якої я вийду переможницею або зовсім не вийду. Якщо у мене дійсно є талант, то він не загине, - адже це не талант, коли він може загинути від туберкульозу або історії. Нехай допікають мене всі ці біди, але зате, хто знає, чи не кують вони для мене такої зброї, якої немає в інших, здорових людей ».
Поетеса працювала з гігантським напругою, як би одним поривом, натхненно і надзвичайно швидко. Так, вона в одну ніч написала драматичну поему «Одержима», а для «Лісової пісні» їй знадобилося лише десять днів! В одному з листів Леся говорила про своє «демона», тобто нестримному творчому пориві: «Натовп образів не дає мені спати по ночах, мучить, як новий недуга, - тільки тоді приходить демон страшніше усіх недуг і наказує мені писати».
Проте було б помилкою думати, що всі твори Лосі Українки написані одним поривом. Нагадаємо, що роками вона виношувала задуми драматичних поем «У пущі», «Кассандра», поеми «Віла-посестра».
Коли думаєш про життя Лесі Українки, мимоволі виникає в пам'яті образ, створений поетесою в одному з кращих ліричних віршів («Уривки з листа»). На кам'янистій безплідною скелі виблискує як полум'я великий, тільки що розпустилася квітка. Його тонкий і ніжний стебло пробив міцну породу скелі і вирвався назовні, як би сповіщаючи непереможну силу творчої енергії і волі до життя. Леся Українка пише:
Нам, поетам, назвати б його «Ломикамінь» І уваженье віддати йому більше, ніж пишного лавру.
Сама Леся Українка усім своїм життям і творчістю нагадує цей стійкий квітка «Ломикамінь» (Saxifraga), який пробився крізь товщу її дійсності, мало сприятливою для вільної творчої діяльності.
Коли поетеса померла в Сурамі (Грузія) в ніч на 1 серпня 1913 року, їй було всього сорок два роки.
Радісно бачити і усвідомлювати, що майже через 100 років після смерті Лесі Українки її бойова і лірично схвильована поезія щедро входить в серця наших сучасників.
Неподалік від садиби в підлогою пні старого скам'янілого дуба («кадуб») знаходиться вічно оновлюється джерело сліпуче білої, свіжої води. Старожили розповідають, що це був улюблений джерело Лесі. Стало традицією для всіх відвідувачів Колодяжного випити хоча б ковток цієї освіжаючої і трохи терпкою вологи з «кадуба». Здається, що і через десятки років цей цілюще джерело уособлює собою невмирущу і могутню силу Лесиної поезії ...
Література
1. Анатоль Костенко Леся Українка. - Молода гвардія, 1971.
2. Дейч О. Леся Українка. - М.: 1954.
3. Забужко О. Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. - К.: 2007.
Сучасний аналіз творчості Лесі Українки, безумовно, сильно відрізняється від радянського прочитання. Літературознавці радянського періоду хотіли зробити з Лесі Українки полум'яну революціонерку, намагалися знайти заклик до революції навіть в любовній ліриці поетеси. Безумовно, це був ідеологічний перегин. Але не можна і не враховувати того факту, що Леся Українка жила в епоху, коли соціалістичні ідеї в середовищі прогресивної інтелігенції були популярні як ніколи. Ніхто не зможе заперечувати, що творчість Панаса Мирного, Ольги Кобилянської в першу чергу твори соціальної спрямованості.
Якщо ж говорити про все поетичній спадщині Лесі Українки, то центральне місце в ньому займає постать бунтаря, сверчеловека, що руйнує всі перешкоди на своєму шляху, що домагається своєї мети навіть ціною свого життя.
«Жінка-поет явище рідкісне в нашій вітчизні». Ці слова В.К. Кюхельбекера, сказані майже півтораста років тому, були справедливі не тільки для російської поезії, але й для світової. Навряд чи у всіх європейських літературах XIX століття можна нарахувати десять скільки-небудь значних імен жінок-поетес. І серед них велика українська поетеса Леся Українка (1871-1913) полонить вже кілька поколінь читачів ніжністю і чистотою, мужністю і гарячої громадянськістю своєї лірики. Поетичні сестри Лесі Українки, її сучасниці і попередниці з різних літератур - російська поетеса Кароліна Павлова, польська - Марія Конопницька, італійська - Ада Негрі, французька - Марселіна Деборд-Вальмор, німецька - Аннета Дросте-Гюльсгоф, англійська - Елізабет Броунинг-Баррет, іспанська - Росалія де Кастро.
Коли говорять про «жіночої поезії», то під цим, бути може не завжди справедливо, розуміють тільки рис особливої чутливості, задушевності, м'якості, часом - доброти і милосердя. Багато що з цього є і в Лесі Українки, проте їй зовсім чужі елементи філантропічності, поблажливого співчуття до скривджених і знедолених. В симфонії поетичного слова Лесі Українки, овіяної чарівністю жіночності, потужними акордами звучать і обурення, і спопеляючий гнів, і могутні заклики до повалення богів, земних і небесних. Її улюбленими героями вже в ранніх віршах стали богоборець Прометей і його нащадки «прометеіди», люди непохитної волі, чий девіз: «Убий - не здамся!» Ця риса лірики поетеси була помічена пильним оком її старшого сучасника і побратима Івана Франка вже при появі першої поетичної збірки «На крилах пісень» (1893). Іван Франко, «хрещений батько» молодої поетеси, що благословив її на важкий шлях, добре знав, що вона з дитинства страждає важкою недугою - кістковим туберкульозом - і, незважаючи на це, буквально горить творчим вогнем і невгамовним жадібністю до життя і боротьби. Рядки І. Франка, присвячені першим поетичним дослідам Лесі, сповнені справжнього захоплення перед несподіваним «дивом» життєствердження, яким з'явилася сама поетеса і її вірші. Він писав: «... читаючи м'які і розслаблені чи холодно резонерські твори молодих українців-чоловіків і порівнюючи їх з цими бадьорими, сильними і сміливими і разом з тим такими простими, такими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ця хвора, слабка дівчина - чи не єдиний чоловік в усій сучасній Україні ».
Мало не з перших творчих кроків Леся Українка вражає глибоко вдумливим, свідомим ставленням до поезії. Вона нітрохи не схожа на тих бездумних співаків, які хизуються блиском форми, прикриваючи цим немічність змісту. У поезіях Лесі Українки відточеним клинком виблискує думка, глибоко людяна, що б'ється в лещатах несправедливого громадського порядку.
На лоно рідної природи Волині, серед густих лісів могутніх, невисоких хвилястих пагорбів, тихих озер, порослих ряскою та очеретом, швидких річок, Леся була у своїй стихії.
Народні пісні, почуті від навколишніх селян, волинські казки, легенди, і повір'я, виражали мудрості народної душі і здорову, стійкість народного характеру, - все це входило в серце поетеси, радуючи різноманіттям кольорів, звуків і ароматів зовнішнього світу. Звідси і чістонародний, український національний колорит творчості Лесі Українки.
Подібно Шевченка, вона легко і природно вводила в свою поезію ритми, образи і стилістику української народної творчості. Це не підробка під народну творчість, а поезія, кровно пов'язана з співучим світом української пісні. Традиційні образи страждає дівчини, чиє серце мліє від нерозділеного кохання, знаходять у піснях Лесі Українки нове, своєрідне звучання:
Ой, як ніби не журюся, все ж таки я не рада,
Щось невиразно - незатишно, на серці досада.
Я відкину ту досаду геть на бездоріжжя,
А вона зійшла, красуючись, як мак над житом ...
(«Ой, як ніби не журюся ...»)
Або:
Ой, піду я в бір дрімучий, де сосна суха,
Розпалю багаття високий - нехай запалахкотіло!
Загорілася, запалала ялинка смолевая, І горить моя досада, як хвоя суха.
(«Ой, піду я в бір ...»)
Леся Українка передає глибину переживань, викликаних і особистими і соціальними почуттями. «Досада» - це смутна туга, відчуття безсилля, неможливості прогнати мучать серце передчуття чогось лихого, якийсь наближення лиха. Образи червоного маку, який піднявся над житом, або смоляного багаття - неясне, але цілком реальне вираження і спраги особистого щастя, і мрії про нове життя. Такі образи, провідні початок від української народної пісні, надають особливу поетичність і особливу значущість лірики Лесі Українки. Показуючи дівочу вірність загиблому другові, поетеса вдається до образу деревця, в яке перетворилася дівчина на могилі улюбленого:
«Чия це могила, - запитують люди, -
Що над нею цвіт калини і мороз не студит,
Що на тій калині і листя кучеряві,
А між білими квітами ягоди криваві? »
Шуміла калина над пагорбом рідним:
«Ой, що ж я стою немою над моїм улюбленим?
Дерева не торкнеш - слова не зронив,
А ножем його поріжеш - заспіває, застогне.
А хто гілку зрізає, на дудці грає -
Той калинового стрілою груди собі пронизує ».
(«Калина»)
Образ дівчини, що перетворилася на деревце, з найбільшою поетичної яскравістю втілений у драмі-феєрії «Лісова пісня».
Близькість Лесі Українки до народно-поетичною джерел, її зв'язок з українським фольклором, з піснею - любовної, обрядової, жартівливій, весільної, підтримувала поетесу в численних поневіряння, які випали на се частку, і давала багатий матеріал для її творчості.
Коли Леся Українка описувала спекотні піски єгипетської пустелі, фабричне передмісті Генуї або пишну природу берегів Середземного моря, вона незмінно згадувала рідну українську природу. У вірші «Сон» (з циклу «Весна в Єгипті») виражена туга поетеси з України. Єгипетський пейзаж - стелеться перед очима «синій намет неба», немилосердно палить сонце - змінюється милої серцю картиною:
Хата і садок, галявини зелені, Ставок за вільхою, затягнутого ряскою ... Ось - Україні ...
Поетеса бачить радісний сон, що Україна живе вільного, щасливого життям:
Досить поневірятися ... досить блукань ... Життя стане світлою ... Краю мій рідний, Разом зі мною від мук ти позбувся. Небо не плаче, і люди не хмуряться. Спати б і бачити завжди цей сон ... Життя стане світлою ...
Подорожуючи по Італії, Леся Українка під'їжджає до Генуї і з вікна вагона бачить високі фабричні труби, обступили робочі передмістя. Цей міський пейзаж змушує поетесу згадати такі ж труби у себе на батьківщині, на Волині. Тут, як і вдома, фабричний дим застилає небо і ховає від поглядів людини радість сонячного дня. Коли поетеса згадує рідний дим: волинських цукрових заводів, у неї виникає думка про те, що доля людей однакова і в Італії, і на її батьківщині, і їдкий італійський дим вже не здається їй чимось чужим і далеким:
Той італійський дим проник мені в серце,
І здригнулося воно, і заніміло,
І більше не твердило мені: «Чужина».
Національні мотиви одержують в її творчості глибоке соціальне осмислення. На певному етапі осмислення її творчості існувала думка, що вона «перш за все соціалістка, а потім вже - українка». У цих «звинуваченнях» вірно лише одне: соціалістичні ідеали рано дозріли у свідомості поетеси і надали її ліриці незвичайну для сучасної їй поезії забарвлення.
Не по роках серйозна і вдумлива, Леся Українка рано зрозуміла глибоке значення поета-трибуна, чиє вогняне слово «дієсловом пече серця людей». Це пушкінське визначення поезії недарма те саме Лесі Українці, і звідси спільність образів:
Сияньем блискавок, гострими мечами
Хотіла б я вас виростити, слова!
Щоб луна ви в горах будили, а не стогін.
Щоб різали - не отруювали серця,
Щоб піснею були ви, а не стогони.
Бийся, ріжте, навіть убивайте,
Не будьте тільки дощиком осіннім.
Спалювати, горіти повинні ви, а не тліти!
(«Ви, слова мої гучні ...»)
Бойове слово порівнюється з променем світла, буйними хвилями, дороговказною зіркою, яскравою іскрою, ніби, блискавки, гострим мечем. Це нагромадження образів допомагає сприйняти все багатоаспектний зміст слова, покликаного «спалювати», «горіти», а не «тліти». На противагу гнівному і яскравому речі справжнього поета наводяться «мляві», «в'ялі» слова, які образно порівнюються з «дощиком осіннім».
Відмінна риса лірики Лесі Українки - бадьорий, життєрадісний тон, утвердження права людини на щастя, на повне і всебічне розкриття всіх творчих можливостей.
Леся Українка була в першому ряду українських письменників-демократів, що жили на межі 19 і 20 століть, в тому ряду, де перебували Іван Франко, Панас Мирний, М. Коцюбинський, П. Грабовський, В. Стефаник, О. Кобилянська та інші.
Читача нерідко вражає то велика кількість знань у всіх сферах життя і культури, яке він знаходить у поезії Лесі Українки. З дивовижною здатністю до перевтілення вона легко і вільно почувалася у всіх століттях і серед різних народів. Герої античних міфів і біблійних легенд, перші християни - неофіти, древні греки та римляни від знаті до рабів, середньовічні лицарі, монтаньяри і жирондисти французької революції, суворі пуритани північноамериканської пущі ...- навіть не перелічити всіх персонажів, які живуть, мислять і відчувають у великому поетичному світі Лесі Українки. Її лірика, виходячи за суб'єктивні форми переживань, стикається з суміжними жанрами балади, поетичної поеми, драматичного етюду. У легенді «Трагедія», у баладі «Грішниця», в етюді «Іфігенія в Тавриді» владно звучать ліричні мотиви, і в образах лицаря, який спливав кров'ю, але не переможеного, «грішниці», наважився повстати проти несправедливості, і Іфігенії, що нудиться за батьківщині, - усюди виступають шляхетні й людяні риси внутрішнього образу поетеси. Весь свій дар перевтілення вона звернула на те, щоб у минулих епохах знаходити дорогоцінні співзвуччя зі своєю сучасністю і витягати з них потрібні приклади для свого покоління.
У апокрифах та легендах Леся Українка змінила біблійних героїв і героїнь - Саула, Давида, Рахіль, - додавши їм нове ідейне тлумачення, відмінне від містико-релігійного.
Драматургія Лесі Українки вражає різноманітністю сюжетів і тим, багатством гострих і глибоких думок.
Особливо дорогі поетесі мужні, протестуючі і непокірні люди, віддані своїй ідеї, міцніючі в труднощах непримиренної боротьби. Такий раб-неофіт в драматичній поемі «У катакомбах». Такий і «варвар» Нартал в «Руфін і Прісцілла», пристрасно ненавидить як Рим з усією його рабовласницької культурою, так і християнство, як більш витончену форму гноблення.
Але для справи боротьби за людське щастя мало мужності і стійкості. Потрібна висока свідомість, відданість великій ідеї, вірність громадянському обов'язку. Поетеса з ліричною пристрастю намалювала ряд таких героїв і героїнь, котрі гинули, але не здаються, не ухиляються від високої мети свого життя.
Відмова від особистого в ім'я суспільного, самопожертву в ім'я великої ідеї - ось якості людини, які прославляє Леся Українка.
Уміння глибоко і самостійно мислити відкрило перед поетесою можливості переістолковивать давно знайомі людству образи і легенди. Пушкінського «Кам'яного гостя» вона протиставила «Кам'яного господаря», прославленому поетичному ідеалу Данте, його Беатріче, вона вважала за краще «бідний образ» дружини Данте - Джемми Донаті, що розділяла з чоловіком-вигнанцем гіркоту чужого хліба («Забута тінь»). Над загальноприйнятою в часи Лосі Українки мораллю покірності і смиренності вона піднесла єдино достойну людину етику боротьби і повстання проти тиранії. Поетеса прославила і раба-неофіта, що минає з темних катакомб у табір Спартака («В катакомбах»), і художника Річарда Айрона, відстоює справжню свободу творчості («У пущі»), і багатьох інших борців нестримної волі і мужності.
У ліричних поезіях Лесі Українки центральне місце займає людина з невичерпним багатством його внутрішнього життя, пристрастей та думок. Інтимна лірика письменниці набувала рис громадської політичної цілеспрямованості. Усюди перед читачем виступає образ чуйного, благородної людини-громадянина. Вірші, присвячені її близького друга С.К. Мержинському, довгий час спочивали в рукописному фонді поетеси і тільки після її смерті побачили світ. Якась особлива делікатність заважала поетесі розкрити перед читачем свої інтимні переживання. Про це вона сама зізнавалася в листі до Івана Франка від 13 січня 1906 року по приводу його вірша «З щоденника»: «Я розумію ваше почуття, що ви як би декілька соромтеся цих віршів, але розумію не тому, що знаходжу сенс у цій сором'язливості , а тільки тому, що по собі знаю це відчуття. Однак я думаю, що наші особисті думки і почуття чого-небудь та стоять, якщо нам не те страшно, не те трохи соромно виносити їх на перехрестя. Значить, це щире, гостре почуття, або гаряче, або до болю холодне ».
Леся Українка вважала, що особиста інтимна - лірика повинна поступитися місцем великим соціальних тем. Але разом з тим вона чудово розуміла, що митець не може не висловлювати всього різноманіття свого внутрішнього світу. «Коли його (поета) що-небудь вразить або засмутить, негайно у нього вогнем загориться серце, а в голові так швидко закопаємося думки, що здається, якщо їх не зупинити або не висловити ясними і гучними словами, якщо не передати їх щиро і струнко , то можна з'їхати з глузду або впасти в таку тугу, що серце розірветься ».
В особистих стосунках до людей Леся Українка виявляла багато чуйності й дбайливості, але при цьому вона була вимоглива і глибоко принципова. Як би вона не любила і ні поважала людини, побратима по перу або громадського діяча, вона знаходила в собі мужність прямо і справедливо висловлюватися про його помилки й омани. Вона вимагала такої ж прямоти і принциповості і по відношенню до себе.
У ліриці Лесі Українки відбилися її погляди на життя, любов, дружбу. У багатьох ліричних віршах розкривається тема справжньої, глибокої і самовідданої любові. Звертаючись до одного, поетеса говорить про свою відданість йому, про те, що вона пов'язана з ним спільною справою. І якщо хворий і надламаний боротьбою один уявляється їй сумною, але величної руїною, то вона як ніжний і гнучкий плющ обвиває цю руїну:
Їм добре вдвох, як нам з тобою,
Але прийде час розсипатися руїні,
І плющ вона укриє під собою ...
Навіщо він потрібен тут один, в долині?
(«Тебе, як плющ, тримати в своїх обіймах ...»)
Різноманітності тому і сюжетів, введених в лірику Лесі Українки, цілком відповідає і розмаїття форми. Багато її твори навіть раннього періоду дивують довершеністю, легкістю, музикальністю, гнучкістю ритмів. Деякі ліричні вірші беруть діалогічну форму і є як би зародками драматичної дії. Класичну спадщину української, російської та світової поезії, добре освоєний Лесею Українкою, допомогло їй збагатити рідну вірш новими розмірами, строфічними побудовами, композиційними прийомами.
Про розвиток поетичної майстерності Лесі Українки можна судити хоча б по тих збірників, що вийшли за її життя: «На крилах пісень» (1893), «Мрії і думи» (1899) і «Відлуння» (1902).
Поетеса легко опанувала технікою вірша. У неї можна знайти і улюблені нею П'ятистопні ямби, і канонічні сонети, і октави, і секстин, і гекзаметри, і верлібри, і різноманітні ритми народної пісні. Вона різко виділялася красою поетичного мовлення на загальному тлі української поезії свого часу. Леся Українка сперечалася з тими поетами та критиками, які стверджували, що «хороша рима - смерть для ідеї». Ополчився проти жалюгідних віршеплетов, влагавших сумнівні «ідеї» в убогу форму, поетеса писала в одному з листів у 1892 році: «Що стосується мене, то я тільки генієві можу пробачити погано зроблене вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід було б на деякий час заборонити писати національно-патріотичні вірші, тоді, може бути, вони швидше навчилися б віршування ... а то вони тепер більше сподіваються на патріотизм своїх читачів, а не на свої риму і розмір ...».
Коли в деяких відгуках на вірші Лесі Українки відзначалася їх якісна форма, поетеса підкреслювала, що вона пише не заради однієї форми: «... я цього не ставлю собі у велику заслугу, так як це обов'язок кожного, хто пише вірші не тільки для забави , домагатися кращої форми ».
Леся Українка любила об'єднувати ліричні вірші в цикли. Часто приводом до таких об'єднань служили зовнішні обставини. Такі шляхові цикли «Кримські спогади», «Кримські відгомони», «З шляхової книжки». Перебування в Гелуані відображено в циклі «Весна в Єгипті». В інших циклах: «Мелодії», «Ритми», «Сльози-перли», зібрані вірші, близькі за ідейним змістом, з настроїв, викликані певними життєвими і суспільно-політичними обставинами.
Леся Українка була людиною наполегливої творчої праці. Їй доводилося переживати фізичні муки через хворобу.
В одному з листів до матері від 28 лютого 1898 поетеса говорила про це: «Мені здається, що мені належить якась велика битва, з якої я вийду переможницею або зовсім не вийду. Якщо у мене дійсно є талант, то він не загине, - адже це не талант, коли він може загинути від туберкульозу або історії. Нехай допікають мене всі ці біди, але зате, хто знає, чи не кують вони для мене такої зброї, якої немає в інших, здорових людей ».
Поетеса працювала з гігантським напругою, як би одним поривом, натхненно і надзвичайно швидко. Так, вона в одну ніч написала драматичну поему «Одержима», а для «Лісової пісні» їй знадобилося лише десять днів! В одному з листів Леся говорила про своє «демона», тобто нестримному творчому пориві: «Натовп образів не дає мені спати по ночах, мучить, як новий недуга, - тільки тоді приходить демон страшніше усіх недуг і наказує мені писати».
Проте було б помилкою думати, що всі твори Лосі Українки написані одним поривом. Нагадаємо, що роками вона виношувала задуми драматичних поем «У пущі», «Кассандра», поеми «Віла-посестра».
Коли думаєш про життя Лесі Українки, мимоволі виникає в пам'яті образ, створений поетесою в одному з кращих ліричних віршів («Уривки з листа»). На кам'янистій безплідною скелі виблискує як полум'я великий, тільки що розпустилася квітка. Його тонкий і ніжний стебло пробив міцну породу скелі і вирвався назовні, як би сповіщаючи непереможну силу творчої енергії і волі до життя. Леся Українка пише:
Нам, поетам, назвати б його «Ломикамінь» І уваженье віддати йому більше, ніж пишного лавру.
Сама Леся Українка усім своїм життям і творчістю нагадує цей стійкий квітка «Ломикамінь» (Saxifraga), який пробився крізь товщу її дійсності, мало сприятливою для вільної творчої діяльності.
Коли поетеса померла в Сурамі (Грузія) в ніч на 1 серпня 1913 року, їй було всього сорок два роки.
Радісно бачити і усвідомлювати, що майже через 100 років після смерті Лесі Українки її бойова і лірично схвильована поезія щедро входить в серця наших сучасників.
Неподалік від садиби в підлогою пні старого скам'янілого дуба («кадуб») знаходиться вічно оновлюється джерело сліпуче білої, свіжої води. Старожили розповідають, що це був улюблений джерело Лесі. Стало традицією для всіх відвідувачів Колодяжного випити хоча б ковток цієї освіжаючої і трохи терпкою вологи з «кадуба». Здається, що і через десятки років цей цілюще джерело уособлює собою невмирущу і могутню силу Лесиної поезії ...
Література
1. Анатоль Костенко Леся Українка. - Молода гвардія, 1971.
2. Дейч О. Леся Українка. - М.: 1954.
3. Забужко О. Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. - К.: 2007.