Кримінально-правове значення кримінального процесу

План

1. Стадії кримінального процесу, їх кримінально-правове значення

1.1 Стадії кримінального процесу

1.2 Порушення кримінальної справи

1.3 Попереднє розслідування

1.4 Призначення судового засідання

1.5 Судовий розгляд

1.6 Касаційне провадження

2. Поняття і властивості докази

2.1 Поняття доказів у кримінальному процесі

2.2 Властивості доказів

3. Затримання підозрюваного у вчиненні злочину

3.1 Поняття затримання

3.2 Умови і підстави затримання

3.3 Способи фіксації ходу і результатів проведеного затримання

3.4 Підстави для звільнення затриманого

4. Розшук обвинуваченого в процесі розслідування і припинення справи

Список використаної літератури

1. Стадії кримінального процесу, їх кримінально-правове значення

1.1 Стадії кримінального процесу

Стадія кримінального процесу - це певний етап кримінального процесу, на якому вирішуються ті чи інші завдання, йде планове правове розслідування злочину. Всі стадії кримінального процесу пов'язані між собою основними завданнями та принципами кримінального процесу ^1.

У кримінальному процесі всього 8 стадій (6 - загальних і 2 - виняткових). Загальні поділяються на досудові й судові. Послідовність стадій строго визначена законом.

Досудові стадії:

• Стадія порушення кримінальної справи

• Стадія попереднього розслідування

Судові стадії:

• Призначення справи до судового розгляду

• Стадія судового розгляду

• Стадія касаційного провадження

• Стадія виконання вироку

Виняткові стадії:

• Відновлення справи в порядку нагляду

• Відновлення справи за нововиявленими обставинами

Але їх проходить не кожна кримінальна справа, тому що тут здійснюється перевірка законності та обгрунтованості судових рішень, що вступили в законну силу.

Ознаки стадій:

• Початок і закінчення стадій завжди різне

• Наявність суб'єктів стадії

• Терміни прийняття рішення (3-10 днів)

• Переривчастість чи безперервність перебігу стадії

• Характер кримінально-процесуальних відносин

• Порядок процесуальної діяльності

Синонім кримінального процесу - кримінальне судочинство (у вузькому і широкому сенсі).

У всіх судах і по всіх кримінальних справах кримінальний процес підпорядкований єдиному порядку виробництва. Зате в судовій стадії наявності диференціація процедури встановлення фактичних обставин справи залежно від ступеня суспільної небезпеки злочину, по якому воно ведеться:

А) попереднє слідство (основна форма)

Б) дізнання.

Але, незважаючи на це в судовому засіданні справа розглядається без будь-яких процедурних вилучень з дотриманням всіх гарантій повноти та об'єктивності.

Всі дії правоохоронних органів здійснюється в певній процесуальній формі, яка представляє собою сукупність встановлених законом умов здійснення певних дій і є обов'язковою для всіх без винятку учасників кримінального процесу.

Це не самоціль, а засноване на багаторічному досвіді найбільш надійно вивірене засіб досягнення завдань кримінального судочинства: щоб кожен винний поніс справедливе покарання і щоб жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності.

Вся кримінально-процесуальна діяльність умовно поділяється на відносно відособлені напрямки, обумовлені роллю її учасників.

Ці напрямки носять назву кримінально-процесуальних функцій.

Розрізняють чотири процесуальних функцій ^2:

1. Розслідування злочинів (орган дізнання, слідчий, прокурор прийняв справу до свого провадження);

2. Звинувачення у злочині (прокурор);

3. Захист від обвинувачення у злочині (захисник);

4. Дозвіл кримінальної справи (суд).

Перша функція полягає в об'єктивному, повному і всебічному дослідженні всіх обставин справи.

Друга функція у підтриманні обвинувачення в суді.

Третя функція, це використання зазначених у законі засобів і способів захисту з метою з'ясування обставин виправдовують обвинуваченого або пом'якшують його відповідальність, надання обвинуваченому необхідної юридичної допомоги.

Четверта функція являє підсумкове рішення, в якій суд від імені держави формулює остаточні висновки, зміст яких визначається завданнями кримінального судочинства, головний висновок тут про винність чи невинність і про міру покарання за скоєний злочин.

Але, функцією дозволу володіє і органи розслідування, а також прокурор, (рішеннях припинення справи з реабілітуючих підстав, тобто з висновком про невинності особи, що рівнозначно виправдувального вироку суду).

1.2 Порушення кримінальної справи

Порушення кримінальної справи - ​​це початкова й обов'язкова стадія кримінального процесу по кожній конкретній справі.

Порушення кримінальної справи як стадія кримінального процесу полягає в тому, що повноважні органи держави і посадові особи при отриманні даних про зроблені чи підготовлені злочини, встановлюють наявність необхідних умов для провадження у кримінальній справі і приймає рішення почати це виробництво.

Порушення кримінальної справи - ​​самостійна стадія кримінального процесу, якій властиві всі ознаки, що характеризують стадію кримінального процесу (конкретні задачі, своєрідне вираження основних принципів кримінального процесу, специфічне коло кримінально-процесуальних дій і правовідносин та ін) ^3.

Незалежність стадії порушення кримінальної справи від інших етапів руху справи обумовлена ​​характером дозволених питань. Зокрема тут не тільки приймаються повідомлення про вчинений злочин, але і перевіряються отримані відомості, а також приймається обгрунтоване рішення про порушення кримінальної справи або відмову в ньому. При цьому здійснюється двоєдина задача. З одного боку, реагування на кожен факт вчинення злочину, з іншого - огорожа наступних етапів кримінального процесу, зокрема стадії попереднього розслідування, від розгляду фактів: а) яких в реальності не було; б) безумовно не є злочинними, тобто в яких немає хоча б одного з обов'язкових ознак об'єктивної сторони складу злочину, в тому числі малозначних (адміністративних, дисциплінарних та інших проступків).

На цьому етапі діють специфічні кримінально-процесуальні відносини, що відрізняються від існуючих у стадії попереднього розслідування. Самостійний характер стадії порушення кримінальної справи виявляється і в тому, що вона являє собою етап кримінально-процесуальної діяльності, причому жодна кримінальна справа не може виникнути поза ним. Без порушення кримінальної справи уповноваженими на те органами у кожному окремому випадку не є правової підстави для всіх тих дій, які передбачені законом.

Стадію порушення кримінальної справи складає комплекс кримінально-процесуальних дій і правовідносин, який не може бути зведений лише до того, що пов'язане із самим актом порушення кримінальної справи. Якщо в результаті перевірки відомостей про вчинений злочин або злочин компетентний орган держави (посадова особа) виносить рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, це не означає, що стадії порушення кримінальної справи не було, вона була, результатом її стало постанову про відмову в порушенні кримінальної справи.

Своєчасне порушення кримінальної справи сприяє найбільш повному виявленню і закріпленню необхідних доказів. Запізніле рішення значно ускладнює подальшу діяльність по розкриттю злочину і викриттю винних (змінюється обстановка вчинення злочину, знищуються його сліди, наслідки вчиненого, свідки забувають подію і т.п.). Тому порушення кримінальної справи багато в чому забезпечує подальше розслідування. Нерідко акт порушення кримінальної справи припиняє почалася злочинну діяльність або запобігає настання суспільно небезпечних наслідків.

Слід зазначити, що на цій стадії кримінального процесу, кримінальна справа порушується не відносно певної особи, а щодо самого факту, події злочину. Оскільки при порушенні кримінальної справи особа, яка підлягає притягненню до кримінальної відповідальності, звичайно буває невідомим, його виявлення і викриття відбувається вже після того, як справа порушена, під час дізнання та попереднього слідства. Але навіть тоді, коли при порушенні кримінальної справи є вказівка ​​на певну особу, як на Виконавця злочину, їх потрібно перевірити, підтвердити доказами, що можливо лише в подальших стадіях процесу, але не при порушенні кримінальної справи. Звісно можливі випадки коли вже в момент порушення кримінальної справи мається на увазі певну особу (наприклад, при затриманні злочинця на місці злочину). У цих випадках порушення кримінальної справи і притягнення до кримінальної відповідальності максимально зближається, але все ж таки не співпадуть, так як і тут винесення постанови про притягнення як обвинуваченого буде проведено вже після порушення кримінальної справи, хоча і безпосередньо слідом за ним. ⁴

Таким чином, стадія порушення кримінальної справи - ​​це перша самостійна стадія кримінального процесу, яка полягає у встановленні компетентним органом держави (органом дізнання, слідства, прокуратури, судом) умов, необхідних для провадження у кримінальній справі, і в прийнятті рішення про порушення кримінальної справи або при відсутності таких умов - про відмову в цьому.

1.3 Попереднє розслідування

Загальні умови попереднього розслідування - це, як випливає з самого визначення, закріплені в кримінально-процесуальному законі правила, виконання яких є обов'язковим для будь-якої з форм попереднього розслідування. Так має бути. Проте загальні умови попереднього розслідування в повному обсязі відносяться лише до попереднього слідства. Вони не в повній мірі відносяться до дізнання і змішаного розслідування, причому зовсім не стосуються протокольного розслідування та розслідування в порядку ст. 10 КПК.

На стадії попереднього розслідування, як і на будь-який інший стадії кримінального процесу, реалізуються принципи кримінального процесу. Але загальні умови попереднього розслідування не є принципами кримінального процесу. Це правила меншою, ніж принципи процесуальної значущості. Вони стосуються не всього кримінального процесу, а всього-на-всього однією з його складових - попереднього розслідування.

Система правил, що становлять умови попереднього розслідування, включає в себе:

1. Підслідність.

2.Полномочия слідчого. Процесуальна самостійність слідчого.

3. Початок, місце і терміни проведення попереднього розслідування.

4. З'єднання і виділення кримінальних справ.

5. Розслідування кримінальних справ групою слідчих.

6. Профілактичну діяльність органів дізнання та попереднього слідства або, інакше, заходи з виявлення причин і умов вчинення злочинів

7. Взаємодія слідчого з органами дізнання.

До загальних умов попереднього розслідування також відносять:

- Залучення громадськості до участі в розкритті та розслідуванні кримінальних справ;

- Обов'язкова задоволення клопотань, які мають значення для справи;

- Неприпустимість розголошення даних попереднього розслідування;

- Застосування науково-технічних засобів у ході попереднього розслідування;

- Оскарження дій слідчого;

- Порядок зносин слідчих з відповідними органами інших держав;

- Етичні основи і виховний вплив попереднього слідства.

У літературі висловлені й інші підходи до поняття і переліку загальних умов попереднього розслідування.

Розбіжності з приводу подання про систему і кількості загальних умов попереднього розслідування обумовлені різними уявленнями процесуалістів про співвідношення понять "принцип кримінального процесу" і "загальне умова попереднього розслідування". Саме тому багато вчених під загальними умовами провадження попереднього розслідування розуміють також положення, за своєю суттю є проявами у відповідних формах діяльності самих принципів.

1.4 Призначення судового засідання

Призначення судового засідання у кримінальній справі - стадія кримінального процесу, в якій суддя одноособово, без упередження щодо питання про винність обвинуваченого, в результаті перевірки матеріалів кримінальної справи встановлює наявність або відсутність достатніх фактичних і юридичних підстав для внесення справи в судове засідання з метою його дозволу по суті і при встановленні таких підстав призначає судове засідання і виконує необхідні підготовчі дії для розгляду справи в судовому засіданні ^5.

У стадії призначення судового засідання не вирішується питання ні про доведеність обвинувачення, ні тим більше про винність обвинуваченого. У силу принципів презумпції невинності і здійснення право суддя тільки судом зазначені питання вирішуються в стадії судового розгляду за вироком суду на основі розгорнутого здійснення всіх принципів кримінального процесу перед суддею коштує більше вузька завдання - встановити за письмовими матеріалами кримінальної справи, поведено чи попереднє розслідування у суворій відповідності з законом, з'ясовані з необхідною повнотою і всебічність всі обставини справи, чи дотримані вимоги закону щодо забезпечення прав обвинуваченого, зібрані чи по відношенню до обвинуваченого достатні докази, що дозволяють поставити його в становище підсудного і розглянути в судовому розгляді справу про нього по суті.

У стадії призначення судового засідання суддя одноосібно і в порядку черговості розглядає ряд питань, зазначених у статті 222 КПК, де третім пунктом позначений питання: "зібрані докази достатні для розгляду справи в судовому засіданні" ^6.

Вирішуючи це питання суддя повинен оцінити ті фактичні дані, які орган дізнання зібрав у ході попереднього розслідування даної справи і які він намеривается представити в якості доказів.

Оцінка доказів - розумова, логічна діяльність, що має своєю метою визначення допустимості, достовірності, належності, значення (сили) кожного доказу та достатності їх сукупності для встановлення обставин, що входять до предмету доказування.

Оцінка доказів здійснюється за внутрішнім переконанням, ніякі докази не мають заздалегідь встановленої сили.

Оцінка доказів має свої досить чітко позначені рамки і суддя, проводячи її повинен неухильно їх дотримуватися.

Підсумовуючи сказане можна зазначити, що оцінка доказів у стадії призначення судового засідання - важливий елемент кримінального процесу правильне, професійне застосування якого сприятиме здійсненню правосуддя.

1.5 Судовий розгляд

Стадія судового розгляду займає центральне місце серед інших стадій кримінального процесу, оскільки саме в цій стадії здійснюються спільні для кримінального судочинства цілі і завдання.

Судовий розгляд призначено для розгляду і вирішення кримінальної справи по суті. Розглядаючи справу, суд першої інстанції повинен безпосередньо дослідити докази, встановити фактичні обставини справи, з'ясувати права та обов'язки сторін, що охороняються законом інтереси заявників. Вирішуючи справу, суд зобов'язаний винести законне та обгрунтоване судове рішення, що захищає права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб.

Вирішуючи справи, суд виконує і важливі виховні завдання. Він своєю діяльністю виховує громадян у дусі точного і неухильного виконання Конституції Російської Федерації та інших законів, чесного ставлення до державного боргу, поваги до прав, честі, гідності громадян.

Розглянута стадія процесу відрізняється від інших не тільки специфічними цілями, а й своїм суб'єктним складом. Головним учасником процесу є суд першої інстанції. У цій стадії виступають такі учасники процесу, яких, як правило, немає в інших стадіях - свідки, експерти.

Судовий розгляд - головна стадія процесу. В ній найбільш повно і яскраво виявляють себе всі принципи кримінального процесу, як організаційно - функціональні, так і функціональні. У силу принципу гласності за результатами діяльності суду в цій стадії населення оцінює стан законності в правосудді ^7.

Саме в цій стадії судове засідання досягає мети тільки в тому випадку, якщо проводиться в суворій відповідності з процесуальними нормами, з дотриманням всіх принципів кримінального процесуального права.

Вирок суду повинен бути законним і обгрунтованим. Суд засновує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні.

Вирок суду повинен бути мотивований (Стаття 301 КПК України).

1.6 Касаційне провадження

У розділі 4 КПК регламентується порядок розгляду справ у касаційній інстанції. Розділ складається з двох розділів (гл.гл. 27-28), що охоплюють тридцять статей (ст.ст. 325-355). У першій з цих голів передбачені правила оскарження і опротестування судових рішень, а в другій - містяться додаткові норми,-пов'язані з оскарженню і опротестуванню судових визначень. Зазначені процесуальні норми відрізняються від правил виробництва в суді першої інстанції, а також від правил перегляду справ у порядку нагляду і за нововиявленими обставинами. У зв'язку з цим дані норми складають окремий інститут кримінального процесуального права.

З боку процесуальних дій касаційне виробництво являє собою стадію кримінального процесу. Дана стадія охоплює процесуальні дії, які спрямовані на перевірку рішень і ухвал суду першої інстанції за скаргою осіб, які беруть участь у справі, або протесту прокурора. На відміну від стадій, в яких переглядаються постанови, що набрали законної сили, касаційна стадія не є екстраординарною (виключної). Вона обов'язкова у тому сенсі, що законом передбачений спеціальний період після винесення постанови для порушення касаційного провадження. За загальним правилом протягом десяти днів постанова вважається не набрало законної сили і може бути оскаржене чи опротестоване в касаційному порядку.

Завдання касаційного провадження визначені у ст. 326 КПК за допомогою встановлення меж розгляду справи по перевірці судових рішень. При розгляді справи в касаційному порядку суд перевіряє законність і обгрунтованість суду першої інстанції в межах касаційної скарги. Він може дослідити нові докази і встановлювати нові факти. Знову представлені докази суд досліджує, якщо визнає, що вони нс могли бути представлені в суд першої інстанції. Суд касаційної інстанції в інтересах законності має право перевірив, рішення суду першої інстанції в повному обсязі. Зокрема, суд незалежно від доводів скарги скасовує рішення, якщо справу розглянуто незаконним складом суду, в тому числі, коли справа розглянута суддею одноосібно, у той час, як воно підлягало колегіальному вирішенню (ст. 332 КПК України).

Таким чином, вищі суди, розглядаючи скарги і протести, перевіряють законність і обгрунтованість постанов (рішень і ухвал) судів першої інстанції, виправляють допущені ними помилки, сприяють правильному здійсненню правосуддя і захисту прав і законних інтересів. Перевіривши оскаржувана постанова по скарзі (протесту), касаційний суд має право залишити, постанову суду першої інстанції без зміни небудь змінити або скасувати його.

Висновок: Кримінальний процес-це регламентована законом і зодягнена у форму правовідносин діяльність органів дізнання, попереднього слідства. Прокуратури і суду за участю інших державних і громадських організацій, посадових осіб та громадян, змістом якої є збудження, розслідування, судовий розгляд і дозвіл кримінальних справ, а також (частково) виконання вироків.

Кримінальний процес складається з декількох стадій, кожна з яких характеризується:

А) особливими, своїми, завданнями випливають із загальних завдань кримінального процесу;

Б) особливим складом учасників;

В) специфічними діями цих учасників і правовідносинами виникають між ними;

Г) специфічними документами якими підводиться підсумок цієї діяльності.

Кожна стадія має строго певний початковий і кінцевий моменти.

Стадії кримінального процесу - це відносно самостійні частини кримінального процесу, відокремлені один від одного підсумковими процесуальними рішеннями і характеризуються безпосередніми завданнями, колом органів та осіб, які беруть участь у провадженні у справі, порядком (формою) процесуальної діяльності (процедурою) і характером кримінально-процесуальних правовідносин.

2. Поняття і властивості докази

2.1 Поняття доказів у кримінальному процесі

Поняття доказів визначено в ст. 74 КПК України: Доказами у кримінальній справі є будь-які відомості, на основі яких суд, прокурор слідчий, дізнавач, в порядку, визначеному КПК, встановлює наявність або відсутність обставин, що підлягають доказуванню при виробництва у кримінальній справі, а також інших обставин, що мають значення по кримінальній справі.

Факти, з якими закон пов'язує докази, утворюють дві відносно самостійні групи:

• обставини, які складають у своїй сукупності предмет доказування у кримінальній справі;

• факти, що не входять до предмету доказування (проміжні, допоміжні, побічні). ⁸

Предмет доказування в кримінальному судочинстві - це юридично значимі фактичні обставини, які передбачені в кримінально-процесуальному законі і підлягають доведенню для прийняття рішень по справі в цілому або по окремих правових питань.

У ст. 73 КПК України перераховані ті фактичні обставини, які при вирішенні будь-якої справи мають правове значення. Це обставини, що характеризують подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину); винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину; обставини, що характеризують особу обвинуваченого; характер і розмір шкоди, заподіяної злочином; обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання; обставини , що сприяли вчиненню злочину.

Таким чином, докази це:

а) фактичні дані, під якими необхідно розуміти відомості про що мав місце в минулому подію злочину;

б) фактичні дані, на підставі яких встановлюються наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винної особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи;

в) фактичні дані, які встановлюються лише свідченнями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій та іншими документами;

г) фактичні дані, зібрані у встановленому законом порядку. Ст. 70 КПК визначає способи збирання доказів, а відповідні норми - порядок виробництва різних слідчих дій;

д) фактичні дані, перевірені і оцінені за внутрішнім переконанням. ⁹

Доказами можуть бути будь-які фактичні дані, все, що служить встановленню істини, якщо дотримані законні правила доведення.

Деякі вчені (М. С. Строгович, П. С. Елькінд, В. Д. Арсеньєв, І. М. Гуткін) під доказами, про які йдеться в ст. 74 КПК України, розуміють не інформацію, відомості про тих чи інших обставин, а самі факти об'єктивної реальності, які встановлюються при доведенні у кримінальній справі, а іноді і те і інше ^10.

Самі факти, що представляють інтерес для органів розслідування та суду, не можуть бути пізнані інакше, як шляхом доведення, за допомогою доказів. Докази - це не самі факти, що підлягають встановленню у справі, а відомості про ці факти, інформація про них, їх відображення.

Тільки окремі обставини, факти можуть бути сприйняті слідчим, суддею безпосередньо. Це ті факти і стани, які збереглися на час розслідування, розгляду судом справи.

До цієї групи можна віднести:

1) деякі факти, пов'язані з матеріальним наслідків вчиненого злочину (наприклад, наслідки пожежі, спотворене обличчя потерпілого, зіпсована річ)

2) збереглися продукти злочинної діяльності (підроблений документ, фальшива банкнота і ін);

3) знайдені предмети злочинного посягання (викрадений костюм, годинник та ін);

4) обстановка на місці вчинення злочину;

5) деякі факти, що характеризують зовнішність злочинця (риси обличчя, зріст, колір волосся та ін) ^11.

Іноді доказами називають факти, встановлені у справі, з яких можна зробити висновок про інші факти, істотних для справи, тобто доказові факти (втеча з місця злочину, володіння викраденої річчю і т. п.). Але кожен доказовий факт, існуючи реально, сам може бути встановлений лише за допомогою доказів, доведений, і тільки після цього він може використовуватися для встановлення обставин, що підлягають доведенню.

2.2 Властивості доказів

Кожний доказ у кримінальній справі має володіти властивостями допустимості, належності, єдності змісту і форми.

У правилах доказування особливе місце займають правила допустимості докази. Ці правила повинні забезпечити достовірність засобів доказування і тим самим створити надійний фундамент для визнання доведеними або недоведеними певних обставин.

Під допустимостью доказів розуміється визначення законності джерела доказів, способів отримання і закріплення фактичних даних. Це його придатність для використання при встановленні обставин, що мають значення для справи, як відповідає вимогам закону щодо джерел, порядку виявлення, закріплення та дослідження доказів ^12.

Збирання доказів може істотно зачіпати права і свободи громадян. Тому такий, здавалося б, спеціальне питання, як допустимість доказів, став предметом конституційного законодавства. Конституція Російської Федерації містить норму: «При здійсненні правосуддя не допускається використання доказів, отриманих з порушенням федерального закону» (ч. 2 ст. 50 Конституції).

Це положення конкретизовано в КПК РФ. Докази, отримані з порушенням закону, визнаються не мають юридичної сили і не можуть бути покладені в основу обвинувачення, а також використовуватися для доведення обставин, перерахованих в КПК. З цього правила випливає, що не тільки звинувачення, а й доведення будь-яких інших обставин, в тому числі і пом'якшують відповідальність обвинуваченого або звільнення його від відповідальності, повинні грунтуватися на допустимих доказах.

Закон встановлює наступні умови визнання докази неприпустимими:

• показання підозрюваного, обвинуваченого, дані в ході досудового провадження у кримінальній справі за відсутності захисника, включаючи випадки відмови від захисника, і не підтверджені підозрюваним, обвинуваченим в суді;

• показання потерпілого, свідка, засновані на здогаду, припущенні, слуху, а також свідчення свідка, який не може вказати джерело своєї поінформованості.

Інші докази, отримані з порушенням вимог закону.

Очевидно, що законні засоби отримання доказів визнаються однією з гарантій правосуддя. Тому питання про неприпустимість доказів, отриманих з порушенням закону, регулюється на конституційному рівні ^13.

Відомості, отримані оперативно-розшуковим шляхом, також не володіють властивістю допустимості до тих пір, поки вони не перевірені в установленому законом процесуальному порядку, тобто поки суд не отримав можливість перевірити, коли ким і за яких обставин вони здобуті. Ряд злочинів, в тому числі тяжких, неможливо розкрити без їхньої допомоги. Але слід проводити межу між використанням подібного роду діяльності з метою розкриття злочинів, виявлення злочинців і спробами розглядати саму цю діяльність як доказування, а її результати як звичайні докази, які можуть бути покладені в основу висновків у справі, тим більше при постановленні вироку.

Доказами можуть бути тільки такі відомості, тільки такі фактичні дані, які зібрані при дотриманні всіх вимог кримінально-процесуального закону, детально регламентує правила доведення, виробництва всіх слідчих і судових дій.

Для правильного вирішення справи і винесення законного і обгрунтованого вироку суд не має права за власною ініціативою вживати заходів до доведенню винності підсудного у вчиненні злочину, але зобов'язаний вжити передбачених законом заходів, які сприяють реалізації сторонами їх процесуальних прав по збиранню і поданням мають значення доказів ^14.

Належність характеризує зміст докази ^15.

Доказ тільки тоді буде стосується до справи, коли може бути використано для з'ясування наявності чи відсутності будь-які обставини, що входить до предмету доказування у даній кримінальній справі.

Визначення належності доказів відбувається в процесі доказування у справі, починаючи зі збирання доказів, коли вирішується питання про те, які слідчі дії необхідно зробити і яких результатів можна від них очікувати з точки зору з'ясування обставин справи. З оцінкою відносності доказів пов'язано планування слідства, порядку перевірки слідчих версій, розв'язання клопотань учасників процесу про збирання доказів або залученні їх до справи.

Заздалегідь встановити коло обставин, які можуть мати значення для встановлення обставин, що входять до предмету доказування по конкретній справі, неможливо. Коло цих обставин в першу чергу визначає і встановлює слідчий, розробляючи та перевіряючи версії події. Вони можуть бути встановлені і за клопотанням учасників процесу.

Мають значення для справи є і обставини, з'ясування яких необхідне для перевірки та оцінки зібраних доказів. Очевидно, що різноманітність відносяться до справи обставин тягне за собою і різноманітність тих фактичних даних, які визнаються відносяться до справи.

Питання про те, чи відноситься те або інше обставин до справи або, інакше кажучи, чи може воно сприятиме встановленню мають значення для вирішення справи обставин, визначають слідчий, суд, керуючись правилами, зазначеними в законі. Для встановлення кожного з обставин у справі потрібно сукупність доказів. Очевидно, що в законі неможливо визначити ні кількість цих доказів (наприклад, скільки свідків з числа очевидців події, мають бути допитані), ні їх види. Все це залежить від конкретних обставин справи і визначається особами, що ведуть виробництво по ньому. Вони самі по внутрішнім переконанням вирішують, чи достатньо зібрано доказів для встановлення тих чи інших обставин, або всіх обставин, що складають предмет доказування у справі, тобто визначають межі доказування.

Належність докази визначається головним чином по тому, чи входить обставина, яка може бути з'ясовано за допомогою цього докази, в предмет доказування у справі, а також чи здатне доказ за своїм змістом служити встановлення цієї обставини.

Єдність змісту і форми також є властивістю доказів. Відомості про обставини, що входять до предмету доказування, утворюють зміст доказів. При цьому значення докази має не тільки справжня, достовірна інформація про обставини справи, на підставі якої формулюються остаточні висновки, але будь-які відомості про суттєві для справи факти, отримані законним шляхом у процесі провадження у справі. Стаття 88 КПК України встановлює, що всі зібрані по справі докази підлягають оцінці. Дана стаття зобов'язує оцінювати всі докази. Відповідно до ст. 314 КПК в обвинувальному вироку наводяться «докази, на яких грунтуються висновки суду, і мотиви, з яких суд відкинув інші докази», а у виправдувальному вироку наводяться мотиви, що пояснюють, «чому суд відкидає докази, на яких було засновано обвинувачення» ^16.

Кожний доказ, будучи по природі своєї відображенням певних обставин, як будь-яка взагалі інформація, має свій зміст і форму. Форма докази є спосіб існування інформації про обставини справи у вигляді повідомлень тих чи інших осіб, зміни предметів, слідів на предметах і т. д. Форма докази - передбачений законом джерело відомостей про що відносяться до справи факти. Перераховані в ч. 2 ст. 74 КПК України джерела відомостей про обставини кримінальної справи і є джерелами доказів у такому розумінні. (У роботах з теорії доказів вживаються і такі терміни, як засобу доказування, джерела відомостей, джерела фактичних даних, носії доказів.)

Будь-яке доказ представляє собою єдність змісту і форми. Його зміст - дані про обставини, що входять до предмету доказування, форма - джерело відомостей про ці обставини. Відомості, джерело яких невідомий або не задовольняє вимогам КПК, не є доказ, як і джерело відомостей, що не містить даних, що мають значення для справи.

Висновок: Доказування у кримінальному процесі називається регламентована кримінально-процесуальним законом діяльність органів дізнання, попереднього слідства, прокурора і суду за участю інших суб'єктів кримінального судочинства по збиранню, перевірці та оцінці фактичних даних обставин, встановлення яких необхідно для правильного вирішення справи.

В основній своїй частині воно складається з практичних дій щодо встановлення цих фактів. Лише потім на заключному етапі, коли всі необхідні факти встановлені, процес кримінально-процесуального доказування переходить в чисто логічну діяльність, підпорядковану завданню обгрунтування підсумкового рішення у кримінальній справі.

Сукупність обставин, які підлягають встановленню у кожній кримінальній справі для правильного його дозволу, називається предметом доказування.

Предмет доказування визначений законом (ст.68 КПК), тобто доведенню підлягають:

• Подія злочину (місце, час, спосіб і ін обставини вчинення злочину);

• Винність обвинуваченого у вчиненні злочину;

• Обставини що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого;

• Характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, а також підлягають виявленню причин і умови сприяли вчиненню злочину.

Межі доказування - необхідна і достатня сукупність доказів, що дозволяє вважати встановленими як окремі обставини, перелічені в ст.68 КПК, так і встановлений у цій статті предмет доказування у цілому (наприклад, хуліганство 213 УкрФА) скоєно на очах десятків людей очевидців. Питання про те, яка кількість свідків необхідно і достатньо допитати, щоб отримані з їх свідчень фактичні дані вважати достатніми). Це і є питання про межі доказування.

2. Затримання підозрюваного у вчиненні злочину

3.1 Поняття затримання

Затримання в російському кримінальному процесі - це короткочасне позбавлення волі особи, підозрюваного у скоєнні злочину, без попереднього отримання санкції прокурора або судового рішення. Цілі затримання - припинити злочинну діяльність, попередити приховування підозрюваного від слідства і суду, перешкодити фальсифікації підозрюваним доказів і іншим його спробам перешкодити достовірного встановлення обставин кримінальної справи ^17.

Мета затримання:

1. Припинення злочинної діяльності.

2. Запобігання ухилення від слідства і суду.

3. Спосіб отримання доказів (наприклад, затримання на місці злочину).

4. Усунення можливості знищення речових доказів, слідів злочину, впливу на поведінку інших суб'єктів кримінального процесу (співучасників, потерпілого, свідків та їхніх родичів), здійснення впливу на роботу співробітників правоохоронних органів і суду.

5. Створення умов проведення слідчих дій, де потрібна присутність або участь підозрюваного.

Пункт 11 ст. 5 КПК визначає затримання підозрюваного як міру процесуального примусу, що застосовується органом дізнання, дізнавачем, слідчим або прокурором на строк не більше 48 годин з моменту фактичного затримання особи за підозрою у скоєнні злочину.

У КПК знайшли реалізацію положення ст. 22 Конституції РФ, відповідно до якої термін затримання не може перевищувати 48 годин. Згідно з ч. 3 ст. 128 КПК цей термін рахується з моменту фактичного затримання, яким вважається момент виробленого в порядку, встановленому КПК, фактичного позбавлення свободи пересування особи, підозрюваного у скоєнні злочину (п. 15 ст. 5 КПК).

Однак строк затримання може бути продовжений суддею за клопотанням дізнавача, слідчого чи прокурора не більше ніж на 72 години для подання додаткових доказів обгрунтованості затримання (п.3 ч.7 ст.108 КПК).

Закон чітко визначає учасників кримінального судочинства, яким надано право здійснювати затримання підозрюваного. Згідно з п. 11 ст. 5, ч. 1 ст. 91 КПК таке право належить органу дізнання, дізнавачу, слідчому або прокурору.

2. Умови і підстави затримання

Неодмінними умовами затримання виступають:

• можливість його здійснення лише після порушення кримінальної справи;

• застосування при підозрі у вчиненні злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі.

Затримання допускається, якщо особа підозрюється у вчиненні злочину, караного не тільки позбавленням волі на певний строк, але і арештом, довічним позбавленням волі, а також смертною карою (ст.54, 56, 57, 59 КК РФ).

Перелік підстав затримання, що міститься в ст.91 КПК, є вичерпним і представлений нижче:

• коли особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

• коли потерпілі або очевидці вкажуть на дану особу, що вчинила злочин;

• коли на цю особу або його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

Підставами затримання можуть виступати й інші дані, що дають підставу підозрювати особу у вчиненні злочину, у випадках, якщо

а) це особа намагалася втекти,

б) не має постійного місця проживання,

в) не встановлена ​​його особа,

г) якщо прокурором, а також слідчим або дізнавачем за згодою прокурора до суду направлено клопотання про обрання відносно вказаної особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (ч. 2 ст. 91 КПК). Затримання особи при направленні до суду клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту має забезпечувальний характер на випадок задоволення клопотання і має застосовуватися з урахуванням реальної загрози приховування запідозреного особи.

КПК РФ не згадує про затримання підозрюваних приватними особами з подальшою передачею їх державним органам. Проте відповідно до ст. 38 КК таке затримання допустимо; воно розглядається як підстава, що виключає злочинність діяння у випадках, коли затримуємо заподіяно шкоду. Тим більше допустимо затримання, що не завдало будь-якої шкоди підозрюваному, за винятком того, що він насильно позбавляється свободи.

Особи, які мають дипломатичним і іншим імунітетом, затриманню не підлягають (ст. 3 та 449 КПК).

3.3 Способи фіксації ходу і результатів проведеного затримання

КПК вимагає, щоб після доставлення підозрюваного до органу дізнання, до слідчого або прокурора у термін не більше 3 годин був складений протокол затримання (ч. 1 ст. 92 КПК), а протягом 12 годин з моменту затримання підозрюваного орган дізнання, дізнавач і слідчий повинні письмово повідомити прокурора про здійснене затримання (ч. 3 ст. 92 КПК).

Підозрюваний має бути допитаний (ч. 4 ст. 92 КПК), він може бути підданий особистому обшуку (ст. 93 КПК). При цьому підозрюваному забезпечується право на захист. До початку допиту підозрюваному на його прохання забезпечується побачення з захисником наодинці і конфіденційно. У разі необхідності виробництва процесуальних дій за участю підозрюваного тривалість побачення понад 2 години може бути обмежена дізнавачем, слідчим, прокурором з обов'язковим попереднім повідомленням про це підозрюваного і його захисника. У будь-якому випадку тривалість побачення не може бути менше 2 годин.

Особистий обшук затриманого проводиться безпосередньо перед складанням протоколу затримання без винесення постанови про проведення обшуку та його санкціонування (ч.2 ст.184 КПК). Особистий обшук у момент фактичного затримання особи регламентований нормами адміністративно процесуального права. Якщо він проводився, то на це має бути зазначено в протоколі затримання з позначенням того, хто проводив обшук, і вилучених при цьому предметів і документів. ¹⁸

Протокол затримання - комплексний правозастосовний акт, який містить відомості про обставини затримання, результати особистого обшуку і зміст пояснень затриманого ^19.

Захисник може бути допущений до участі в кримінальній справі з моменту фактичного затримання особи, включаючи особистий обшук та складання протоколу затримання (п. 3 ч. 3 ст.49 КПК).

Затриманий має бути допитаний не пізніше 24 годин з моменту фактичного позбавлення його свободи пересування (ч.2 ст.46 КПК).

Частина 1 ст. 95 КПК вказує, що порядок і умови утримання підозрюваного під вартою визначаються федеральним законом, тобто ФЗ про порядок тримання під вартою підозрюваних і звинувачених у вчиненні злочину. У разі необхідності проведення оперативно-розшукових заходів допускаються зустрічі працівника органу дізнання, здійснює оперативно-розшукову діяльність, з підозрюваним з письмового дозволу дізнавача, слідчого, прокурора або суду, у виробництві яких перебуває кримінальна справа (ч. 2 ст. 95 КПК).

Частина 1 ст. 96 КПК зберегла вимога обов'язкового повідомлення не пізніше 12 годин з моменту затримання підозрюваного кого-небудь з близьких родичів (за їх відсутності - інших родичів), а також надала можливість такого повідомлення самому підозрюваному. Разом з тим при необхідності збереження в інтересах попереднього розслідування в таємниці факту затримання повідомлення з санкції прокурора може не проводитись, за винятком випадків, коли підозрюваний є неповнолітнім (ч. 4 ст. 96 КПК).

Підозра слід вважати не підтвердився (п.1 ч.1 ст.94 КПК), коли доведено, що підозрюваний не причетний до скоєння злочину, і при цьому вичерпані всі можливості для збору додаткових доказів його провини. Якщо було порушено кримінальну справу, кримінальне переслідування підлягає припиненню за непричетністю підозрюваного до скоєння злочину (п.1 ч.1 ст.27 КПК).

3.4 Підстави для звільнення затриманого

Крім підстав затримання, закон формулює підстави звільнення підозрюваного (ч. 1 ст. 94 КПК). Підозрюваний підлягає звільненню за постановою дізнавача, слідчого і прокурора, якщо:

• не підтвердилася підозра у вчиненні злочину;

• відсутні підстави застосування до нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту;

• затримання було здійснено з порушенням вимог ст.91 КПК.

Закон передбачає негайне звільнення підозрюваного після закінчення 48 годин з моменту затримання. Так, ч. 3 ст. 94 КПК передбачає, що, якщо постанова судді про застосування до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або продовження строку затримання не надійде протягом 48 годин з моменту затримання, то підозрюваний негайно звільняється, про що начальник місця утримання підозрюваного повідомляє орган дізнання або слідчого , у виробництві якого перебуває кримінальна справа, і прокурора.

Винятки з правила про негайне звільнення підозрюваного після закінчення терміну затримання встановлено в ч. 2 ст. 94 КПК. До них відносяться:

• обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту

• продовження судом строку затримання в порядку, встановленому п. 3 ч. 7 ст. 108 КПК. Згідно з п. 3 ч. 7 ст. 108 КПК суддя, розглядаючи клопотання про обрання як запобіжного заходу взяття під варту, має право продовжити термін затримання не більше ніж на 72 години для подання сторонами додаткових доказів обгрунтованості або необгрунтованості обрання арешту (суддя вказує в постанові дату і час, до яких він продовжує термін затримання).

КПК містить також раніше не передбачені гарантії прав затриманого. Так, якщо є рішення суду про відмову в задоволенні клопотання про обрання відносно підозрюваного запобіжного заходу ^у: вигляді взяття під варту, то копія цього рішення видається підозрюваному при його звільненні; при звільненні йому видається також довідка, в якій вказуються, ким він був затриманий , дата, час, місце та підстави затримання, дата, час і підстави звільнення (ч. 4, 5 ст. 94 КПК).

Затримання - цей захід відноситься до нагальних слідчим діям.

Її сутність полягає в короткочасному позбавлення волі особи, підозрюваного у скоєнні злочину, з метою з'ясування особи, причетність до злочину, вирішення питання про арешт.

Підстави і мотиви затримання викладені в ст.122 КПК України. Підозрюваний має права оскаржити незаконність і необгрунтованість затримання прокурору і в суд.

У разі затримання складається протокол, який є підставою для поміщення затриманого в ІТТ.

2. Розшук обвинуваченого в процесі розслідування і припинення справи

Відповідно до закону розшук цих осіб слідчий зобов'язаний проводити протягом усього розслідування в справі. Прийнявши рішення про призупинення попереднього слідства, слідчий, якщо він не оголосив розшук у ході слідства, зобов'язаний це зробити одночасно з припиненням справи.

Відповідно до статті 210 КПК України, якщо місцезнаходження обвинуваченого невідоме, слідчий доручає виробництво розшуку органам дізнання. Про це дорученні вказується в постанові про призупинення попереднього слідства або виноситься окрема постанова. Розшук обвинуваченого може бути оголошений як під час провадження попереднього слідства, так і одночасно з його зупиненням. До постанови про розшук прикладається довідка про особу розшукуваного обвинуваченого з зазначенням всіх його анкетних даних, якщо є - то й малюнок або дактокарта.

Під злочинців, що сховалися розуміються обвинувачені, підсудні та засуджені, поховалися від слідства і суду; вчинили втечу з ІТТ, з-під конвою міліції, з виправних та виховних колоній, тюрем, лікувальних виправних установ, з-під конвою підрозділів кримінально-виконавчої системи, а також ухилився від виправних робіт - після прийняття судом рішення про заміну виправних робіт іншими видами покарання ^20.

За наявності підстав, перерахованих у ст. 97 КПК РФ (підстави обрання міри запобіжного заходу), щодо розшукуваного обвинуваченого може бути обрано запобіжний захід. У разі, якщо обвинувачений не має постійного місця проживання на території РФ, або їм порушена раніше обраний запобіжний захід, або обвинувачений зник, в якості запобіжного заходу може бути обрано взяття під варту. Щодо призупинення у зв'язку з розшуком обвинуваченого справі слідчий регулярно направляє запити органу, якому доручено виробництво розшуку, про результати вжитих розшукових заходів, здійснює координаційну роботу за направленням розшуку.

Постанова про оголошення в розшук, з додатком копій постанов про притягнення як обвинуваченого, про обрання запобіжного заходу, довідки про особу розшукуваного не пізніше трьох днів (після винесення постанови) передається через канцелярію у розшукову підрозділ правоохоронного органу. При отриманні матеріалів оголошення обвинуваченого в розшук, співробітник розшукового підрозділу інформує особовий склад правоохоронного органу про особистості та прикмети розшукуваного, включаючи відомості про ухилення в добову зведення про події та злочини. За місцем проживання і роботи розшукуваного, а також у місцях його ймовірного знаходження виявляються особи, яким можуть бути відомі відомості про місцезнаходження обвинувачуваного або інші дані, які сприятимуть розшуку. В оперативно-розшукові органи, на території обслуговування яких вірогідна поява розшукуваного, і за маршрутами його можливого пересування, направляються розшукові орієнтування. Крім того, проводиться перевірка за обліками осіб, які утримуються в ІТТ, СІЗО, спецприймальниках для адміністративно арештованих, а також за обліками невпізнаних трупів та осіб, за станом здоров'я не можуть повідомити про себе відомості. Якщо початкові перевірочні заходи не дали результатів, після закінчення 10 діб приймається рішення про заклад розшукової справи (ст. 10 ФЗ про ОРД). При закладі розшукової справи складається план заходів, що є організаційною основою роботи в період місцевого розшуку. У плані роботи формулюються розшукові версії про передбачуване місце перебування розшукуваного, зазначаються необхідні общепоісковие заходи і конкретні заходи щодо перевірки кожної висунутої версії. Якщо місцевий розшук не дає результатів, оголошується федеральний розшук. Терміни оголошення федерального розшуку злочинців, що сховалися залежать від тяжкості скоєних ними злочинів. Особи, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини, втечу з виправних установ та слідчих ізоляторів, озброєні вогнепальною зброєю або вибуховими речовинами, розшукувані за причетність до терористичних актів, члени терористичних організацій, організованих злочинних груп і співтовариств оголошуються у федеральний розшук негайно після прийняття процесуального рішення про виробництві розшуку.

Обвинувачені, які вчинили злочини невеликої або середньої тяжкості, оголошуються у федеральний розшук після закінчення трьох місяців з дня оголошення місцевого розшуку. Цих осіб дозволяється оголошувати у федеральний розшук раніше цього терміну, якщо є достатні дані вважати. Що заходи місцевого розшуку повністю вичерпані. Якщо є підстави вважати, що розшукувана особа виїхало за межі даної країни в країну СНД, оголошується міждержавний розшук. На території Російської Федерації оголошення міждержавного розшуку відбувається одночасно з оголошенням особи у федеральний розшук без винесення спеціальної постанови.

Міжнародний розшук оголошується в тому випадку, якщо в результаті проведених оперативно-розшукових заходів отримано дані про виїзд розшукуваної особи за межі РФ, або достовірно встановлені наявні у розшукуваного родинні, дружні і інші зв'язки за межами Російської Федерації, або отримана інформація про намір розшукуваного виїхати за кордон з діловою або іншою метою. За загальним правилом, особа оголошується в міжнародний розшук після або одночасно з оголошенням федерального розшуку. ²¹

Попереднє слідство відновлюється за мотивованою постановою слідчого після того, як:

1) відпали підстави для його зупинення;

2) виникла необхідність виробництва слідчих дій, які можуть бути здійснені без участі обвинуваченого.

Припинений попереднє слідство може бути відновлено також постановою прокурора або начальника слідчого відділу в зв'язку зі скасуванням постанови слідчого про призупинення, у зв'язку з його необгрунтованістю або передчасністю.

Про поновлення попереднього слідства повідомляється обвинуваченому, захиснику, потерпілому, його представнику, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві або їх представникам, а також прокурору (ст. 211 КПК України).

Висновок: У разі, коли обвинувачений зник від органів дізнання та попереднього слідства, особа, в чиєму провадженні знаходиться кримінальна справа, не чекаючи закінчення терміну і призупинення попереднього розслідування, вжити заходів до його розшуку. Однак слід пам'ятати, що розшук може бути оголошений тільки щодо обвинуваченого.

Список використаної літератури

1. Кримінально-процесуальний кодекс Російської Федерації від 18 грудня 2001 р. N 174-ФЗ зі змінами та доповненнями

2. Кримінальний кодекс РФ від 13 червня 1996 р. N 63-ФЗ зі змінами та доповненнями

3. Безлепкин Б.Т. Коментар до КПК України (постатейний). - М.: ТОВ «ВІТРЕМ», 2002

4. Безлепкин Б.Т. Кримінальний процес Росії. Загальна частина і досудові стадії (курс лекцій). М.: Міжнародний університет бізнесу і управління, 2008.

5. Власова Н.О. Кримінальний процес: курс лекцій. М.: Щіт.М, 2006.

6. Громов Н.А. Кримінальний процес Росії. М.: видавництво Юріст'.2005.

7. Оперативно-розшукова діяльність: Підручник / За ред. К.К. Горяїнова, В.С. Овчінскій, О.Ю. Шумилова. - М.: ИНФРА-М., 2006. - С. 514

8. Постанова Пленуму Верховного Суду Російської Федерації від 8 грудня 1999 р. № 84 п.6

9. Якупов Р.Х. Кримінальний процес / Підручник під ред. В.Н. Галузо - М.: Зерцало, 2005. - С.170.

10. Теорія доказів у радянському кримінальному процесі / отв. ред. Н.В. Жогін, вид. 2-е ізм. і доп.-М.: Юрид. лит., 1983 .- с.201.

11. Кримінально-процесуальне право (Кримінальний процес): Підручник для вузів / Під ред. Г. П. Химичева, О. В. Химичева. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон і право, 2006.

12. Кримінально-процесуальне право РФ / отв. ред. П.А. Лупінськи .- М.: МАУП, 2007

13. Кримінальний процес / Підручник під ред. А.С. Коблікова. - М.: НОРМА-ИНФРА, 2004.

14. Кримінальний процес: Підручник для вузів / За заг. ред. В.І. Радченко .- 24е вид., Перераб. і доп. - М.: «Юридичний Дім« Юстіцінформ », 2006. - 784 с.

15. Кримінальний процес: Підручник для студентів вузів, які навчаються за спеціальністю «Юриспруденція» / За ред. В.П. Божьев. 34Е вид., Испр. і доп. М.: Спарк, 2006. С. 2.

16. Химичева Г.П. Принципи кримінального процесу. Лекція. Л.: ВЮЗШ МВС РФ. 2007.