План
| | Стор. |
| Вступ | 3 |
| 1. Капітал та його роль у розвитку економіки | 4 |
| 2. Ціна товару-капіталу та її величина | 5 |
| 3. Сутність капіталу | 6 |
| Висновки | 8 |
| Список використаної літератури | 9 |
- 2 -
Вступ
Одним з найважливіших чинників розвитку виробництва є капітал
( походить від латинського слова capitalis – головний). У німецькій мові Кapital, у французькій – capital означає головне майно, головна сума.
Поняття “капітал” , або “інвестиційні ресурси”, як стверджують відомі американські економісти Макконнелл і Брю, включає всі вироблені засоби виробництва ( всі види інструментів, машини, обладнання, складські приміщення транспортні засоби і мережу збуту), які використовуються у виробництві товарів і послуг та в доставці їх до кінцевого споживача.
Капітал – це вартість, яка в процесі виробництва дає нову додану вартість, тобто самозростає. Самозростання капіталу відбувається у процесі його обігу.
Капітал розглядається як сукупність засобів виробництва і вважається вічною категорією. Він ототожнюється з речовою натуральною формою. Але на відміну від первинних чинників – затрат праці і землі – капітал, будучи частиною затрат є в той же час продуктом праці.
В умовах капіталістичних виробничих відносин засоби виробництва стають капіталом, перетворюючись на знаряддя одержання доданої вартості.
Капітал існує та функціонує в різних формах. Перша форма – фінансовий (грошовий) капітал функцією якого є створення умов для поєднання робочої сили із засобами виробництва. Виробничий капітал є другою формою капіталу функцією якого є виробництво доданої вартості. Капітал продуктивний лише тоді, коли відбувається виробництво доданої вартості. Зростаючу вартість, яка міститься у виробничих товарах, необхідно реалізувати і перетворити на гроші. Реалізація зрослої вартості – це функція торгового капіталу.
Сформувався ринок позичкових капіталів, який включає ринок інвестицій. Інвестиція є довгостроковим вкладенням капіталу в галузі господарства заради одержання прибутку. Фінансові інвестиції використовуються на закупку акцій, облігацій та цінних паперів, випущених акціонерними товариствами або державою. Реальні інвестиції -– це вкладання грошей у виробничий основний капітал (будинки, споруди, обладнання, машини, житлове будівництво, товарно-матеріальні запаси).
Предметом купівлі – продажу тут стає особливий товар-капітал. Специфічною особливістю його є те, що гроші одержують нібито додаткову корисність: здатність давати прибуток, тобто зростати за вартістю.
На ринку капіталів в угоді беруть участь дві особи: власник бездіяльного капіталу і бізнесмен, котрий використовує своєрідний товар – капітал для одержання прибутку. Істотна різниця між ними полягає в тому, що власник грошового капіталу позбавляється всіх турбот по його продуктивному й ефективному використанню. Він може жити розкішно за рахунок проценту з позички, часто взагалі не знати, на які цілі використовуються його гроші. Завдання підприємця - одержати прибуток на чужі грошові засоби. Ці засоби стають капіталом. Встановлюється певна ціна товару-капіталу.
Сучасне передове виробництво базується на використанні все більшої кількості капіталу, тобто обладнання великих підприємств, складів готової та напівфабрикатів.
- 3 -
Капітал та його роль у розвитку економіки
На монополістичній стадії розвитку капіталізму в результаті зрощення промислового і банківського капіталу утворюється фінансовий капітал. Це банківський монополістичний капітал, який злився з монополістичним капіталом промисловості. У ХХ ст. виявилось, що кредитна система має величезні можливості і здатність збільшувати розмір капіталу збагачуючи великих власників грошових засобів. Це особливо яскраво проявилось після утворення банківських монополій, які зосередили в своєму розпорядженні основну масу вільних грошових засобів. Це дозволило не тільки різко посилити вплив на діяльність промислових монополій, але й нерідко цілком визначити їх долю. У таких умовах промислові монополісти змушені були зміцнити свої зв’язки з великими банками, зокрема через купівлю їх акцій. Таким способом вони здобували місце в правліннях і директоратах. З метою присвоєння частини монопольно високого прибутку в свою чергу банківські монополісти активно проникають у промислові об’єднання. Цей процес проникнення відбувається через скуповування акцій цих монополій, які дозволяють стати співвласниками промислових корпорацій. Окрім того, великі банки здійснюють для промислових фірм емісію нових акцій та їх реалізацію на грошовому ринку, одержуючи від цього значні прибутки.
Ось так і виник фінансовий капітал – монополістичний промисловий капітал, який злився з монополістичним банківським капіталом. Капітал цей зосереджений у руках фінансової олігархії – небагаточисельної верхівки монополістичної буржуазії, яка панує над всіма галузями господарства. Економічна влада її в розвинутих країнах підтримує через особливий механізм, який дозволяє присвоювати переважну частину суспільного багатства. При цьому використовуються як традиційні способи збагачення за рахунок додаткової вартості, так і нові джерела доходу.
Фінансовий капітал одержує великі суми грошей насамперед при створенні акціонерних товариств. Розпродаж акцій забезпечує одержання величезних доходів у вигляді установчого прибутку, тобто різниці між сумою цін акцій, які продаються засновниками корпорацій по курсу, і дійсним капіталом, вкладеним у виробництво. Фінансові магнати мають можливість збагачуватись також шляхом активної участі в діяльності фондових бірж. Якщо монополістичний банк вводить на біржу нову корпорацію, він використовує свій вплив на керівництво біржею і маклерів. А як оплату за послуги банк одержує по номіналу частину акцій. Курс таких акцій після котировки ( визначення ціни) на біржі зростає. Таким шляхом банк одержує емісійний прибуток, який є доходом від випуску цінного паперу і визначення його ринкового курсу.
Організаційною формою фінансового капіталу є фінансово-монополістична група, яка є сукупністю промислових, банківських, транспортних, торгових та інших компаній, що знаходяться під контролем одного або декількох зв’язаних між собою магнатів капіталу. В центрі групи знаходиться головне підприємство (великий банк, промисловий трест, страхова компанія), яка впливає на інші підприємства цієї групи. Головна корпорація розробляє лише основи їх загальної політики. Вона не втручається у повсякденну діяльність супідрядних фірм. Ефективним засобом впливу може служити панування в держательній (холдінговій) компанії, яка володіє
- 4 -
контрольними пакетами акцій інших компаній з метою контролю та управління їх діяльністю.
Нині фінансова олігархія відкрила нові могутні джерела особистого збагачення. Так, наприклад, вклавши невелику частину свого капіталу в пакет акцій якоїсь корпорації фінансовий магнат присвоює не тільки дивіденд подібно до рядових акціонерів. Беручи участь в управлінні акціонерним товариством (АТ) він одержує великі оклади за директорські пости, за входження у правління, спостережні ради корпорації й т. п. Верхівці керівництва достаються також і особливі премії (бонуси, татьєми) , які нерідко перевищують оклади. Крім того вище керівництво корпорації отримує премії акціями за пониженою ціною з правом їх викупу за будь-якого часу.
Існує позичковий капітал, який позичається і дає власнику прибуток у формі процента. Він виділився у самостійну форму капіталу, що має особливий кругообіг, який відрізняється від кругообігу промислового і торгового капіталу.
Позичковий капітал – це грош9ові засоби, які видаються бізнесменам на встановлений термін при умові повернення і за певну плату, що береться під проценти. Він витрачається для ведення господарства з метою одержання прибутку.
Позичкодавці зосереджують у себе надлишкові грошові засоби підприємців та інших верств населення, сплачуючи їм порівняно невеликий процент. Якщо гроші не включені до обороту, вони не приносять ніякого доходу, а тому власники вільних грошей прагнуть віддати їх у позичку. Позичкодавці за значно більший, ніж ними сплачений, процент надають позики іншим бізнесменам, які потребують грошей для ведення господарства. Нині зростають тенденції до збільшення частки позичкових засобів у фінансуванні господарства. Так, наприклад, японські фірми за рахунок залучених ресурсів фінансують 4/5 всіх засобів на розширення виробництва.
Ціна товару-капіталу та її величина
Позичковий капітал здійснює кругообіг в економічній формі, що означає повернення авансових у позичку грошей з приростом. У русі грошей ховається джерело зростання початкової авансової вартості. А відтак складається враження, що процент є “природною” ціною товару-капіталу, як і ціна будь-якого іншого товару. Та це лише зовнішнє уявлення, бо насправді неможливо, щоб гроші мали ціну, тобто грошовий вираз вартості. Про це засвідчує простий приклад. У позику дано 100 тис. дол. З розрахунку 5 % річних. Отже, по цій позиці буде одержано 5 тис. дол у рік. Але ці 5 тис. не можуть бути реальною ціною 100 тис. дол.
Одержавши позику бізнесмен використовує чужі гроші у виробництві чи торгівлі й одержує якийсь прибуток. Цей прибуток він розділяє з позикодавцем. Та частина прибутку, яку одержує останній, і складає процент-плату за користування чужим капіталом. Інша частина прибутку, яку одержує бізнесмен, утворює підприємницький доход.
Прибуток – це по суті додана вартість, форма її прояву. А відтак позичковий процент і підприємницький доход являють собою конкретні форми доданої вартості. Отже, процент утворюється з частини доданої вартості, створеною неоплаченою працею працівників. Процент – частина прибутку , яку бізнесмен повинен сплатити позикодавцю.
- 5 -
Результативність застосування позичкового капіталу визначається нормою, або ставкою процента – відношенням суми річного доходу, одержаного на позичковий капітал, до суми позичкового капіталу ( наданого кредиту), вираженою у процентах.
Норма процента показує рівень реалізації власності на грошовий капітал або міру одержання доходу від його застосування. Ставка процента є динамічною величиною. Вона залежить в першу чергу від середньої норми прибутку. Норма доходу з позичкового капіталу не перевищує норми прибутку.
Величина ставки залежить від попиту і пропозиції позичкового капіталу, рух яких визначається різними чинниками: масштабами виробництва, розмірами грошових нагромаджень і заощаджень населення, співвідношеннями між сумою кредитів наданих державою та її заборгованістю, циклічними коливаннями виробництва, рівнем інфляції, а також – міжнародними чинниками: станом платіжних балансів, валютних курсів тощо. Процентні ставки диференціюються в залежності від виду кредиту, його терміну, розміру, характеру забезпечення.
Лише в якихось екстремальних випадках бізнесмен може брати позичковий капітал при такій нормі процента, яка перевищує рівень збільшення капіталу. Це може бути, приміром при запобіганні банкрутству підприємства. Щодо мінімальної ставки процента, то вона не піддається точному визначенню. У період різкого економічного спаду вона може знижуватись до рівня, що наближається до нуля.
На норму процента як своєрідну “ціну” товару-капіталу впливає співвідношення попиту і пропозиції. Так, якщо попит більше пропозиції, процент підвищується, а в протилежному випадку він знижується.
Нині в більшості розвинутих країн спостерігається систематична недостача позичкового капіталу. Це зв’язано з тим, що в умовах НТР великі компанії витрачають великі кошти на нову техніку і програми перекваліфікації робітників. Високий попит на позичковий капітал має також держава. Все це викликає збільшення норми процента. При цьому зазначимо, що рівень норми процента в багатьох випадках залежить від соціального становища позичальника. Так, наприклад, великим монополістичним підприємствам позика надається на дуже вигідних умовах. І, навпаки, для дрібних фірм і підприємців, широких верств населення встановлюються високі процентні ставки.
Сутність капіталу
Капітал – це авансова вартість, що в процесі свого руху приносить більшу вартість, самозростає.
Перетворення звичайних грошових знаків на капітал включає як чисто технічні, техніко-організаційні моменти, так і соціально-економічні. По-перше, виробник (власник капіталу) повинен вступити у відносини з іншими виробниками з приводу купівлі засобів виробництва. По-друге, якщо його наявного капіталу недостатньо для організації ефективного виробництва, йому доведеться звертатися до кредитних установ, щоб узяти необхідну суму грошей у борг. По-третє, він повинен найняти необхідну кількість робітників, щоб забезпечити ефективне функціонування засобів виробництва, якщо цього потребують обсяги виробництва.
- 6 -
Отже, перетворюючи свої гроші на капітал, виробник повинен вступити в економічні стосунки з підприємствами, що виробляють необхідні йому товари та
послуги, та з індивідами, що в силу певних причин отримують засоби для існування не за допомогою власної підприємницької діяльності, а шляхом найму за гроші.
Таким чином, капітал – це категорія, що виражає не стільки технічні чи організаційні відносини, скільки соціально-економічні, тобто капітал як такий може існувати лише за певних соціально-економічних умов. Такими умовами є:
високорозвинене товарне виробництво і обіг;
наявність такої мотивації діяльності виробника, як особисте збагачення;
зосередження у частини господарчих агентів значної частки засобів виробництва, тобто певний ступінь концентрації виробництва і капіталу;
відсутність власних засобів виробництва у частини господарчих агентів, що змушує їх найматися.
Дане трактування капіталу може бути визначене як соціально-економічне. Звичайно є й інші погляди на сутність капіталу, зокрема так званий предметно-функціональний і грошовий підходи.
Значна частина дослідників вважають, що капітал – це сукупність засобів виробництва, які приносять доход їх власникові. А. Сміт розглядав капітал як запас, що використовується для господарських потреб і приносить доход. Д. Рікардо – як ту частину багатства, що зайнята у виробництві і необхідна для приведення в дію праці. Дж. С. Мілль – як попередньо накопичений запас продуктів минулої праці, який забезпечує необхідні для виробничої діяльності будівлі, охорону, знаряддя та матеріали, а також харчування та інші засоби існування для робітників на час виробничого процесу. Названі підходи до визначення капіталу дещо односторонні, пов’язують цю категорію з сукупністю речових факторів виробництва. Вони звертають увагу на речову форму капіталу, хоч навіть з цього боку не врахована така частина капіталу, як грошовий капітал, який ніяк не можна ототожнити із засобами виробництва і який призначається для придбання факторів виробництва, забезпечення безперервності руху капіталу у сферах виробництва та обігу.
Якщо розглядати капітал як певне вкладання, що дає змогу отримувати доход, то до нього треба віднести і вкладання у робочу силу. Цей підхід запропонований Г. Беккером, Дж. Мінсером та іншими вченими, має назву “концепції людського капіталу”. Під ним розуміють витрати, що сприяють майбутньому збільшенню доходів індивіда (навчання в школі, вузі, на виробництві, піклування про власне здоров’я).
Значного поширення набув погляд на капітал як на один із виробничих факторів, що поряд з працею, землею приносить доход. Основоположником такого підходу можна вважати французького економіста Ж. Б. Сея.
Усі ці підходи загалом можна охарактеризувати як народногосподарські (макроекономічні). Якщо є розглядати капітал з точки зору підприємця, то він є сумою вартісної оцінки майна та коштів підприємця, які він може використати на господарські потреби. З цієї точки зору принциповим моментом є співвідношення між власним і чужим капіталом.
- 7 -
Висновки
Отже, капітал має велике значення як для кожного підприємця окремо, так і для всієї економіки загалом. І на кожний даний момент для капіталу зайнятого в певній сфері виробництва характерне певне співвідношення між функціональними його формами. Абсолютний обсяг капіталу підприємства визначається насамперед оптимальним розміром підприємства даної сфери, а значить величиною виробничого капіталу. Так, для роздрібної торгівлі або побутових послуг великого капіталу не потрібно, тоді, як, наприклад, машинобудування потребує великих капіталів, бо оптимальний розмір підприємства тут значно більший. Чим довший процес виробництва, тим більше повинен бути виробничий капітал.
- 8 -
Список використаної літератури:
Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник/ Г. Н. Климко, В.П. Нестеренко, Л.О. Каніщенко. – К.: Вища школа, 1994.
Крачило М.П. Основи економічної теорії. – К., 1997.
Пруссова Л.Г. Основи ринкової економіки: Виробничо-практичне видання. – К.: РВО Поліграфкнига, 1993.
Рыночная экономика. Учебник. Теория рыночной экономики. Часть 1. Микроэкономика/ В.Ф. Максимова – М.: Соминтэк, 1992.
- 9 -