М.М. Місюров, Омський державний університет, кафедра російської і зарубіжної літератури
Дядечко-поет, бажаний гість кращих будинків "допожарной" Москви, модник і улюбленець жінок, утворений любитель неробства і раб власної панської ліні, - такий був наставник юного Пушкіна на Парнасі, уявної горі муз і райських кущ літературного дозвілля. Сучасники були до нього небайдужі. Одні запевняли, що твори його "належать славі", інші кепкували з приводу його дендизму: "Парижем від нього так і віяло ... У простодушном самохвальство давав він дамам обнюхувати свою голову". Але цей вишуканий карамзіністов, друг усіх друзів на світі, галантний співрозмовник і дамський любезнік був автором непристойніше скандальної поеми ...
Распрощавщісь з "Осьмнадцатое" століттям - спогади про петровських реформ і дикості біронівщини, з героями придворних утіх Єлисавети Петрівни і богатирями матінки Катерини, філософському в згуба вольтер'янства і блискучим театром "дворянського зерцала" - російська культура вступала в свій прийдешній золотий вік ... Смерть плішивого і кирпатого Великого Магістра Мальтійського Ордену сприйняли як милосердя Провидіння: страхи цілої Росії перед самодержавним ідіотизмом Павла закінчилися. Заплутаним обставинам насильницької смерті імператора на радощах не надали значення - ганебне холопство вже так вкоренилося в російській характері, що безцеремонне повалення вчорашніх кумирів зробиться для нас на два століття вперед чимось на зразок національної забави ...
Престол зайняв старший син, люб'язний молодий чоловік, вихованець масонів, який мріяв як можна швидше ощасливити плодами європейського Просвітництва ввірену йому Богом і долею державу. "Днів Олександрових прекрасний початок" - таку поетичну формулу епохи зронив Пушкін, племінник більш відомого тоді дядька (ледь помітна іронія - слід розчарування в очікуваннях суспільства). Муштра, рушничні артикули, статути і мундирних життя лякала великосвітських натовп Гатчини змінилися благопристойними парковими дозвілля Царського Села, балами, прогулянками біля ставків (де втопилася карамзинской Бідна Ліза - здивувалися приємному відкриття, що й селянки любити вміють!), Неодмінним передобідні читанням tete-a -tete в затишних гротах на англійський манер і китайських альтанках, похвальним захопленням всього двору витонченими мистецтвами.
Досліди у віршах і прозі стали загальним пристрастю, але поезія виявилася наймодніших серед всіх інших насолод утвореного смаку і восторжествувала. Віршотворців вистачало з надлишком. Фортуна до інших бувала лиходійкою-мачухою, славу здобувати доводилося в жорстоких журнальних баталіях. Воювали з образами, до упаду, інваліди вибували з Парнасу прямісінько в "Дім божевільних" (один з поетів, А. Воєйков, поріднився з В. Жуковським, друг "Арзамасцев", складав місяць за місяцем нескінченну сатиру, героями якої виявлялися чергові програли суперники ), інші нещасні піїти, раз і назавжди осоромлені літературними опонентами, канувши безслідно в Лету, більше не з'являлися на сторінках альманахів і в світських салонах ...
Василя Львовича Пушкіна доля зберігала ... Кумедний чепурун і герой світських анекдотів, дамський угодник, дотепник і весельчак, приємний співрозмовник, природжений артист-декламатор (читання вголос та імпровізації на літературні теми були в моді!), Завзятий театрал і кумир закулісного життя, шанувальник гарненьких актрісок і товариш у загульних " подвиги "геніїв російської сцени. Він пристрасний бібліофіл, чиїм книжковим зборами захоплювалися розумники обох столиць, не менш пристрасний пан-хлібосол, чиїм московським прийомам дивувалися гастрономи і шанувальники Бахуса. Він водив дружбу з Карамзіним, співаком Бідної Лізи, і Жуковським, поетичним "дядьком" всіх чортів і відьом, князем Вяземським, народженим селянкою, і бароном Дельвіг, спадкоємцем старовинного рицарського роду. У будинку його бували Денис Давидов, героїв з героїв і гуляка з гуляк, і Адам Міцкевич, литовець по крові, поляк за духом, поет за покликанням. Що ж до недоброзичливців і ворогів, то їх у нього не було!
Рід Пушкіних рясний фамільними зв'язками і відомий з допетровських часів і у вищому суспільстві, і в помісних дворянських колах; бували серед них і бояри, і графи. Наш герой народився в сім'ї відставного полковника-артилериста і безвилазно живе в Москві поміщика Льва Пушкіна в 1766 р.; дідусь майбутнього творця "Євгенія Онєгіна" був людиною далеко не бідною і зумів дати дітям своїм прекрасну домашню освіту.
У 1791 р. Василь та Сергій з'явилися на службу в Ізмайловський полк, з малоліття записані, як було прийнято в ті часи, в доблесні гвардійці. Олександр Пушкін у "Капітанської дочці" посміється потім над цією звичкою чадолюбні російських дворян простодушним обманом полегшувати державну службу нащадкам: "Матінка була ще мною череватих, як уже я був записаний у Семенівський полк сержантом, по милості майора гвардії князя Б., близького нашого родича ".
Хоч і влаштовувалися жорстокі битви на великому театрі військових дій - добрій половині Європи від Брауншвейга до Ізмаїла, Василь Пушкін ревно освоював поетичне терені, незважаючи на тяготи військової служби. У 1793 р. майбутній "дідусь" Крилов, а поки видавець і комедіограф, у своєму журналі "Санкт-петербурзький Меркурій" опублікує перші віршовані опуси Василя Львовича. Так, не ходив він з непереможним фельдмаршалом і князем Італійським Суворовим через Альпи, не ганявся за польськими конфедератами під Гродно під проводом хороброго генерала Міхельсона! Кожному своє: народжений поетом не вміє носити рушницю, володіти майстерно шаблею і обороняти батьківщину, помітив один німецький юнак-романтик - Вільгельм Ваккенродер - якраз в цей же бурхливий і суворий час. Це тільки Гаврило Державін і в сідлі зі шпагою, і за столом з ложкою, і на придворному Куртаг, і у конторки з пером у руках однаково добре виглядав ...
Поетичні дозвілля измайловцев-сентименталіста мали успіх. Сатири на панів Скотініних і глупомотових, так само як і чутливі "піескі", а також застільна анакреотіка були помічені читаючою столичною громадою. У 1797 р. Василь Львович вирішив не спокушати фортуни і вийшов у відставку, оселившись в Москві - подалі від очей імператора Павла. Він прибився до тихої сімейній гавані, одружившись на відомій красуні Капітоліна Вишеславцева. Однак скоро вибухнула буря: розгнівана дружина зажадала від Священного Синоду розірвання шлюбу, викриваючи чоловіка в "перелюбстві з вільновідпущені дівкою Аграфену дочкою Іванової". Хороша піди була ця дівка, на чиї ласки проміняв Василь Львович спокій і щастя сімейне - судився він аж до 1806 р.! Церковний суд покарав його обітницею безшлюбності (недовго сумував "любезнік" - з'єднав незабаром життя свою навіки з московської купчихою Ворожейкіній, вона народили йому діточок, а він клопотав про передачу власної частки пам'ятного всім нам села Болдіно у забезпечення майбуття "вихованців", бо законними дітьми їх не визнавали) ...
Позбувшись від обіймів ревнивої дружини і залишивши разлюбезную дівчину Аграфену, Василь Львович відправився подорожувати - світ подивитися та себе показати. І те, і інше вдалося йому, улюбленця долі! .. Сентиментальна подорож чутливого спостерігача з добрим серцем і гострим розумом в дусі Лоренса Стерна і не зрозумів його іронії викривача Радищева все ще було модним modus vivendi: найдобріший Карамзін в "Листах російського мандрівника" умудриться навіть французьку революцію описати в стерніанскіх категоріях, і славний племінник Василя Львовича віддасть данину цьому "гумористичному" жанру в своїй "Подорожі з Москви до Петербурга" - як би навпаки, пародіюючи "заборонену" книгу і полемізуючи з попередником ...
Німецькі землі, туманний Альбіон (в континентальну блокаду Наполеоном взята Англія) і, звичайно ж, жадана для всіх подорожуючих російських дворян Франція. Він не тільки оглянув Лувр, Політехнічну школу, Будинок інвалідів і Версальський парк, але і удостоївся прийому у першого консула - Бонапарта. Майбутній імператор Наполеон зійшовся з дивакуватим російським паном на театральних захоплення: обидва схилялися перед талантом славетного трагіка Тальма, обидва поблажливо сприйняли милу позерство один одного (вибився в люди корсиканець ще був демократичний у спілкуванні, а небагатий російська аристократ був ввічливий і відрізнявся душевністю).
Знайомство з володарем умів тодішньої Європи допомогло Василю Львовичу прилаштувати в престижному журналі "Mercur de France" свій переклад чотирьох російських народних пісень. Випадок небувалий на ті часи! Галломанію ще не перейшла у "французоедство", і будь-яка інша національна культура без всякого сумніву шанувалася малюкової у порівнянні з французькою. Два листи з Берліна в дусі "сентиментального подорожі" надруковані були в карамзинской "Віснику Європи". Прийшла бажана і заслужена слава!
У батьківщину Василь Львович повернувся в усій красі закордонної моди, московські дами були від нього без розуму. Князь Вяземський уїдливо повідомляв: "Одягнений він був з паризької голочки з голови до ніг; зачіска a la Titus, вимащенне ..." Пушкін-модник став героєм літературних експромтів і світських жартів: "Все стежки знаю булевара, Всі магазини нових мод ..." Пушкін-племінник не пропустить нагоди подтруніть над дядюшкину милими слабкостями, наважившись в жартівливій поемі "Граф Нулін" наділити свого кумедного персонажа деякими рисами обожнюваного старшого родича: "У Петрополь їде він тепер Із запасом фраків і жилетів, капелюхів, віял, плащів, корсетів, шпильок, запонок, лорнетом, Кольорових хусток, панчіх a jour ... "
Франтівство, слава Богу, не заступило в ньому захопленого книжника і найрозумнішого оповідача-співрозмовника. А вже скільки поетичних новинок, іноземних і російських, знав він напам'ять і чудово декламував! З-за кордону позабирав він не одні склянки з помадою і духами, але і безцінну бібліотеку: разом з домашніми книгами його зібрання виявилося одним з кращих в Росії - граф Бутурлін, сам книжник і багач, заздрив страшно! ... Оскільки батьки Сашеньки Пушкіна вихованням майбутнього російського генія майже не займалися, а бібліотека татуся складалася здебільшого з французьких "шедеврів" грайливого напрямки, то можна здогадатися, що бібліотека дядька і дядюшкину піклування врятували для нащадків "хлопчика жвавого і кучерявого" (не забудемо, що в Царськосельський Ліцей прилаштує племінника саме Василь Львович, завдяки своїй популярності в придворних колах і особистому знайомству з вдовствующей імператрицею-матір'ю) ...
Рідкісна столична, так само як і повітова панянки, не мали в своїх альбомах віршиків Василя Львовича. Добропорядні батьки сімейств з провінції, стовпи московського панства, важливі чиновники Північної Пальміри - всі знали його байки (байок грунтовну працю Крилова ледь тільки був початий першою книгою, а байок талант Дмитрієва явно вичерпувався - вічно дотепність і виховувати жартома мало кому вдавалося!).
Рідкісний гарнізонний прапорщик і тим більше гвардійський гульвіса не мали затаєного списочки його скандально-чарівної поеми "Небезпечний сусід"! Ось вже де розвернувся талант Василя Львовича! Один з мемуаристів здивовано записував, що Пушкін перевершив самого себе, бо поема з ризикованою сюжетом (хтось Буянов веде оповідача до публічних дівкам і влаштовує там сп'яну герої-комічну бійку, описану стилем Гомера!) Не образила нічий слух, всім сподобалася: ".. . змусила найсуворіших людей посміхатися спокусливим сценам, з неймовірною жвавістю оповідання, проте ж з деякою пристойністю їм зображеним ". Друг Василя Львовича, поет Батюшков вигукував: "Ось вірші! Яка швидкість, який рух! .."
І вибір предмета, і склад і справді могли здивувати хоч кого: "Що прибутку, друзі, перед вами замикатися! Я все перекажу: Буянов, мій сусід, Маєток своє прожив у вісім років З циганками, з бляді, в трактирах з танцюристами, Прийшов до мене вчора з неголеними вусами, Розпатланий, в пуху, в кашкеті з козирком, Прийшов, - і понесло всюди шинком ... " Настільки пікантного сюжету фривольна поема поширювалася, зрозуміло, в списках. А то нам все твердили, що переписувалися вночі при свічці тільки революційні вірші масонів-декабристів Рилєєва з Пестелем. Не вже, що читає Росія багато що любила! Василь Львович не прітворнічал і не ображався навіть на "піратське" мюнхенське видання 1815 р. - слава йому подобалася, і він зізнавався, що вважає "Небезпечного сусіда" найкращим своїм творінням. Почитайте-ка, насолодитеся жартівливим епосом про звичайні і за двісті років не мінливих дозвілля російської людини! ..
Коли в 1812 р. в покинуту Москву входили французи, Василь Львович ледве встиг виїхати, з ворогами і мародерами він не бажав спілкуватися на їх галантному французькою мовою (багато хто тоді у вищому суспільстві раптом заговорили рідною говіркою, хто з патріотизму, а хто з переляку згадали про свою російськості). У вогні нещасливого московського пожежі загинуло все нажите майно, згоріла безцінна бібліотека, розгубилися-розійшлися по друзях рукописи його творів. Він не сумував, хоча в Нижньому Новгороді страшно бідував, оселившись в простій мужицькою хаті і не маючи навіть шуби в люту зиму руську. Василь Львович продовжував писати - патріотичні вірші, передрікав Наполеону, "пишається на стінах стародавнього Кремля", безславний результат з Росії. Однак і на каламбури його вистачало і раніше, жартував і комічно підігравав чутливим смакам дам, з чоловіками "сперечався до сліз про переваги французької словесності" (відділяючи "нашестя двунадесяти мов" та безчинства зголодніли і зневіреної в очікуванні справедливого відплати французької орди в Першопрестольній від безсумнівних заслуг французької культури перед цілим світом).
Він повернувся додому негайно ж після вигнання ворога: "Москва красується лихами своїми і на неї повинні звертатися погляди всієї Європи". Василь Львович діяльний спосіб брав участь у становленні московського Благородного зборів, клопотав про інші, писав вірші і журнальні памфлети. У знаменитих битвах прихильників адмірала Шишкова, літературного "старовіра", і прихильників Карамзіна з його майже домашнім співтовариством "Зелена лампа" Пушкін-дядько був по один бік з Пушкіним-племінником.
Відносини між "братами по Аполлону" були дивовижними, молодший обожнював наставника і суперника: "Я не зовсім ще розум втратив, Від рим бахіческіх коливаючись на Пегасі. Я знаю сам себе, хоч радий, хоча не радий, Ні, ні, ви мені зовсім не брат, Ви дядько мій і на Парнасі ... " Василь Львович ж справедливо вважав, що рано чи пізно їх обожнюваний "Цвіркун" стане першим серед них: "Бажання твої подібні з моїми; я істинно бажаю, щоб непокойние поети залишили нас у спокої. Це трапитися може тільки після дощику в четвер. Я хотів було відповідати на твій лист віршами, але з деяких пір Муза моя стала дуже лінива ... Ми від тебе багато чого очікуємо ... "
У листах до "люб'язно" друзям та близьким з численної рідні Василь Львович все частіше чесно зізнавався, що натхнення його "торсати треба, щоб вийшло щось путнє"; прохання про якісь черевичках для Ганнусі, скарги про непрівезенном, але обіцяному ким -то тютюні, нарікання на порушення заведених правил Аглінского клубу при черговому балотування старшин і плітки про галасливих карткових програшах, пристрастях навколо приданого якої-небудь іменитої наречені все більше затуляють в його листуванні розбори літературних новинок, міркування про хід вітчизняної словесності. Але християнський оптимізм не покидає його доброї натури: "Бажаю, щоб всі ми воскресли до нових радощів і нових задоволень!"
Клопотами друзів і за підтримки абонентів вийшло в 1822 р. майже повне видання його творів - "Вірші Василя Пушкіна" (зрозуміло, без скандальної поеми!). Він і в у 1820-і рр.. як і раніше жив літературою, складав, відповідав на дружні послання і колючі епіграми недругів його друзів, друкувався переважно в "Дамському журналі" і "Літературному музеум", все частіше сприймали його як талановитого дядька геніального племінника ... Незадовго перед смертю він відправив йому, "поету-чарівникові", скромний поетичний подарунок - віршований памфлет проти ще одного прискіпливого критика (М. Польовому за несправедливі нападки на пушкінське послання "До вельможі" дісталося добряче!).
"Бідний дядько Василь, - описував сам Пушкін останні години і слова нещасного, на смертному одрі вигукнув:" Як нудні статті Катеніна! "- Ось, що значить померти чесним воїном, на щиті, з бойовим кличем на устах!" Князь П. Вяземський назвав це "лебединою піснею літератора старих часів, тобто літератора перш за все і над усе". На початку тихого московського бабиного літа 1830 р. "Нестора Арзамаса, в боях вихованого поета" і "небезпечного для співаків сусіда" ("на страшенній висоті Парнасу") поховали на смиренному кладовищі Донського монастиря ... "Той вічно молодий, хто співає", - написав йому якось К. Батюшков; майже сімдесятирічний улюблений дядько і добрий, безкорисливий як поетичний суперник наставник був для Олександра Пушкіна воістину "парнасским батьком" і настільки життєлюбним, вічно молодим "братом по Аполлону".
Список літератури
Пушкін В. Л. Вірші. Проза. Листи / Упоряд., Вст. ст., приміт. Н.І. Михайлової. М., 1989.
Пушкін А.С. Повна. зібр. соч. / Вид. АН СРСР. 3-тє вид. М., 1962-1966. Т.1-3, 4, 10.
Батюшков К.Н. Досліди у віршах і прозі / Вид. підго. І.М. Семенко. М., 1977.
Вяземський П.А. Записні книжки / (Літ. пам'ятники). М., 1963.
Вацуро В.Е. З історії літературного побуту пушкінської пори. М., 1989.
Кунин В.В. Бібліофіли пушкінської пори. М., 1979.
Масон Ш. Секретні записки про Росію / Пер. з фр.; Встав. ст. Є.Е. Ляміній. М., 1996.
Михайлова Н.І. "Парнасский мій батько". М., 1983.