Друга опора ЄС проблеми побудови та підходи

1. Амстердамський договір, що змінює договір про Європейський союз, договори, що засновують Європейські співтовариства і деякі пов'язані з ним акти. М., 1999.

2. Договори, які встановлюють Європейські співтовариства (ЄОВС, ЄЕС, Євратом). М., 1994.

3. Документи, що стосуються взаємовідносин між Європейським Союзом і Росією. М., 2002.

4. Єдиний Європейський акт. Договір про Європейський союз. М., 1994.

5. Колективна стратегія Європейського Союзу по відношенню до Росії. Кельн. 1999.

6. Концепція «Багатонаціональних оперативних сил» (МОС), Рада НАТО, червень 1996 р. (online) / / http://www.nato.int/docu/other/ru/topics.pdf

7. Хартія європейської безпеки (online) / / http://www.osce.org/docs/russian/1990-1999/summits/istachart99r.htm

8. CFE.DOC/1/99. Угода про адаптацію Договору про звичайні збройні сили в Європі. Стамбул. 1999. 19 листопада.

б) Англійською мовою

9. Declaration of the WEU on the Role of Western European Union and its Relations with the European Union and with the Atlantic Alliance, Brussels, 22 July 1997 (online) / / http://www.weu.int/Keytexts.htm

10. Europe - a fresh start: The Schuman declaration, 1950-90 (online) / / http://europa.eu.int/articles/hist/docs/frame17.htm

11. Western European Union Council of Ministers, Kirchberg Declaration, Luxembourg, 9 May 1994 (online) / / http://www.weu.int/Keytexts.htm

12. Western European Union Council of Ministers, Petersberg declaration, Bonn, 19 June 1992 (online) / / http://www.weu.int/Keytexts.htm

II Література

а) На російській мові

13. Алексєєв А. Рада Північноатлантичного співробітництва і майбутнє Європи / / Міжнародна життя. 1992. № 3-4.

14. Ардачев О. Західноєвропейський союз в системі європейської безпеки. М., 1998.

15. Барановський В., Арбатов А. Мінливі перспективи безпеки в Європі / / Безпека Росії XXI століття. М., 2000.

16. Барановський В.Г. Європейське співтовариство в системі міжнародних відносин. М., 1999.

17. Барановський В.Г. Західна Європа: військово-політична інтеграція. М., 2001.

18. Барановський В.Г. Політична інтеграція в Західній Європі. М., 1995.

19. Башкатова Т.А. Західноєвропейська інтеграція: фінансовий аспект. М., 1998.

20. Безпека Європи: шляхи подолання (Огляд) / Публ. підго. Т.В. Носенко / / Актуальні проблеми Європи: економіка, політика, ідеологія. М., 1991. Вип. 2. Ч. I.

21. Військова політика країн Західної Європи / Під. ред. Ю.А. Борко. М., 1999.

22. Глухарьов Л.І. Європейські спільноти: у пошуках нової стратегії. М., 2000.

23. Гусаров Ю.А. Європа у змінюються політичних умовах: проблеми безпеки / / Європа на порозі XXI століття: ренесанс чи занепад. М., 1998.

24. Гусаров Ю.А. Створення нового порядку безпеки в Європі: кілька сценаріїв і перспективи їх здійснення / / Актуальні проблеми Європи: економіка, політика, ідеологія. М., 1994. Вип.1-2.

25. Данилов Д. Росія у Великій Європі: стратегія безпеки / / Сучасна Європа. 2000. № 2.

26. Європа XX століття: проблеми миру і безпеки / Під. ред. А.О. Чубар'ян. М., 1998.

27. Європа в мінливому світі: Міжнародні зв'язки Європейського співтовариства / Під. ред. Ю.А. Борко. М., 1997.

28. Європа в багатополярний світ / Під. ред. А.П. Бородіна. М., 2000.

29. Європейська інтеграція: сучасний стан і перспективи / Під. ред. Д.В. Паньківській. Мінськ, 2001.

30. Європейський Союз / Під. ред. Ю.А. Борко. М., 1999.

31. Європейський Союз на порозі ХХІ століття: Вибір стратегії розвитку / Під. ред. Ю.А. Борко; О.В. Буторіна. М., 2001.

32. Європейський Союз: Путівник / Під. ред. Ю.А. Борко. М., 1998.

33. Європейський Союз: факти та коментарі / Під. ред. А.П. Бородіна. (ИЕ РАН - Асоціація європейських досліджень). М., 1998.

34. Європейське співтовариство: проблеми 80-х років / Під. ред. Ю.А. Борко; І.В. Гаврилової. Ч.2. М., 1989.

35. Європейське співтовариство: регулювання інтеграційних процесів / Под ред. М.М. Максимової, Ю.В. Шишкова, Н. Леман. М., 1997.

36. Журкін В. Інтеграція, спільна зовнішня політика та безпека / / Заглядаючи в XXI століття: Європейський Союз і Співдружність Незалежних Держав. М., 1998.

37. Західна Європа: парадокси регулювання / Під. ред. В.Н. Шінаева, В.І. Кузнєцова, В.П. Глушкова. М., 1988.

38. Західна Європа: політична і військова інтеграція / За заг. ред. і з перед. М.І. Бурлакова. М., 1994.

39. Західноєвропейська інтеграція: політичні аспекти / Під. ред. Ю.В. Шишкова, Д.Є. Мельникова, В.Г. Барановського. М., 1999.

40. Західноєвропейська інтеграція: проекти та реальність / За заг. ред. В.Б. Княжинського. М., 1997.

41. Кузнєцов В.І. Європа на порозі XXI століття. М., 1999.

42. Манке Д. Параметри європейської безпеки / Публ. підго. Гусаров Ю.А. / / Ідеї європеїзму в другій половині ХХ століття. М., 2000.

43. Митропольський А.Б. Росія і європейська інтеграція. М., 2001.

44. Від єдиного ринку до Європейського Союзу / Під. ред. Ю.А. Борко. М., 1994.

45. Відносини Росії та ЄС у контексті розширення НАТО (online) / / http://www.inion.ru/product/nato/nato6_3.htm

46. Пархаліна Т. Деякі роздуми про архітектуру безпеки Європи на рубежі XX-XXI ст. / / Європа на порозі XXI століття: ренесанс чи занепад. М., 1998.

47. Петерсен Н.Х. На шляху до створення моделі європейської безпеки XXI століття / / Вісник НАТО. 1997. № 5.

48. Росія і майбутнє європейське пристрій / Під. ред. Н.А. Косолапова. М., 2000.

49. Ротфельд А.Д. Європа: інституційне оформлення процесу безпеки / / Щорічник СІПРІ 1999: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека. М., 2000.

50. Ротфельд А.Д. Європа: до нових заходів забезпечення безпеки / / Щорічник СІПРІ 1996: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека. М., 1997.

51. Ротфельд А.Д. Європа: перехід до безпеки нового типу ("Inclusive security") / / Щорічник СІПРІ 1998: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека. М., 2001.

52. Ротфельд А.Д. Пошуки системи колективної безпеки / / Міжнародна життя. 1996. № 7.

53. Федоров Ю.Є. Європейська ПРО і Росія / / Європейська безпека: події, оцінки, прогнози. 2001. Жовтень. Вип. 1.

54. Чернега В.М. Західноєвропейський союз в тіні НАТО / / Міжнародна життя. 1998. № 8.

55. Шульц Е. Європейська безпека у світовому контексті / / Росія і Німеччина в Європі / Укл. Б. Орлов, Х. Тіммерман. М., 1998.

56. Е.-О. Чемпіль. Новий порядок для Європи / Публ. підго. М.Д. Діманіс / / Ідеї європеїзму в другій половині ХХ століття. М., 2000.

б) Англійською мовою

57. Polity A. European security: the new transnational risks / / Chailliot Paper. 1997. October. № 29.

ДОПОВІДЬ

Шановний голова, шановні члени державної атестаційної комісії, вашій увазі пропонується дипломна робота на тему: «Друга опора» Європейського Союзу: проблеми побудови та підходи.

Перед Європою, яка заявила про своє прагнення до знаходження власного сильного та єдиного голосу на міжнародній арені, до відповідного перерозподілу ролі і відповідальності в європейській системі безпеки між нею і США, в тому числі в рамках НАТО, і яка має для цього незрівнянно більшими можливостями в порівнянні з початковим періодом інтеграції, у ХХI столітті стоїть серйозний виклик: необхідність створити для досягнення цих амбітних цілей адекватний практичний та інституціональний потенціал як базу ефективної спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

До цих пір СЗБП, або «друга опора" ЄС, як і раніше залишається відносно відстаючим напрямком інтеграції, незважаючи на те, що саме зародження майже півстоліття тому європейського інтеграційного ядра було пов'язано, крім економічних мотивів, з ідеєю створення європейського оборонного і політичної спільноти. На шляху формування такої спільноти існували серйозні перешкоди, в тій чи іншій мірі зберігаються і в даний час.

Держави ЄС / ЗЄС домоглися істотних проривів в рамках маастрихтського, а потім амстердамського раундів підготовки і подальшого коректування договору про Європейський Союз. За рахунок цього вдалося досягти нової якості європейського співробітництва в питаннях зовнішньої політики і безпеки, коли в цілому вже сформовано необхідні умови для переведення цілі створення спільної європейської оборонної політики у практичне русло. У свою чергу, це нова якість ставить європейські країни в ситуацію принципового вибору: використовувати накопичений потенціал для активного практичного формування на основі ЄС і ЗЄС власного європейського «вимірювання» у сфері безпеки і оборони - або зберегти відносний статус-кво, залишивши відкритою перспективу прискорення інтеграції в майбутньому, коли і якщо для цього буде проявлена ​​політична воля.

Хронологічні рамки роботи: 50-і рр.. XX ст. - Початок XXI ст. Географічні рамки охоплюють Європу і Північну Америку.

Цілі вивчення:

- Простежити трансформацію європейської системи безпеки.

- Показати виміру безпеки і оборони ЄС на сучасному етапі.

- Охарактеризувати «другу опору» ЄС на міжнародній арені.

Завдання вивчення: охарактеризувати і проаналізувати деякі аспекти еволюції зовнішньої політики і політики безпеки ЄС, створення «другої опори», її подальшого функціонування і розвитку, інтеграції ЄС / ЗЄС у сфері безпеки, взаємин з НАТО, Росією та впливу СЗБП на міжнародні відносини в цілому.

Методологічною основою дослідження в дипломній роботі є найважливіші принципи історичного пізнання - історизм та об'єктивність. Основні методи історичного пізнання: генетичний, порівняльний, типологічний, компаративний, оптимізації, теорії нечітких систем, конкретно-історичний. Велике значення має системний підхід, який передбачає дослідження з точки зору структури і функцій компонентів об'єкта, а також його місця та значення в метасистеме. Системний підхід надав автору можливість розглядати відносини партнерів по ЄС як органічну складову світової політики і міжнародних відносин. Для отримання висновків використовувався дедуктивний метод.

Основу джерельної бази дипломної роботи склали офіційні документи Європейського співтовариства: установчі договори; рішення керівних органів Співтовариства; робочі документи і матеріали структурних підрозділів установ ЄС. Цей комплекс джерел - відображення ключових подій в інтеграційному процесі, його вивчення сприяло виявленню логіки еволюції «другої опори» ЄС, ролі в ній одного з партнерів комунітарного співпраці - інститутів Співтовариства, впливу інтеграційного контексту на еволюцію спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Дедалі важливішу роль в отриманні інформації про події сучасності відіграють електронні ЗМІ. Характер першоджерела набувають дані, почерпнуті у всесвітній інформаційній мережі Internet. Автором регулярно використовувалися відомості універсальної бази даних КЕС (адреса в Internet: http://europa.eu.int), офіційного сайту ОБСЄ (http://www.osce.org), офіційного сайту ЗЄС (http://www.weu . int), офіційного сайту НАТО (http://www.nato.int), інших серверів Internet.

Серед проаналізованої автором літератури виділяється ряд робіт, що представляють найбільший інтерес у розумінні соціально-економічних і військово-політичних взаємин між країнами Європейського Союзу і міжнародними організаціями, державами на сучасному етапі. Зокрема, слід назвати колективну монографію за редакцією М.М. Максимової і Ю.В. Шишкова «Європейське співтовариство: регулювання інтеграційних процесів» ¹ . Книга підготовлена ​​в Інституті Європи РАН у співпраці з Асоціацією європейських досліджень та видано за підтримки Представництва Європейської комісії в Росії. Великий внесок у вивчення проблематики європейської інтеграції внесла робота під редакцією Ю.А. Борко і О.В. Буторіна «Європейський Союз на порозі ХХІ століття: Вибір стратегії розвитку» ² , праця під редакцією Ю. В. Шишкова, Д.Є. Мельникова і В.Г. Барановського «Західно-Європейська інтеграція: політичні аспекти» ³ , робота В.Г. Барановського «Західна Європа: військово-політична інтеграція» ⁴ . Дані роботи володіють великим фактологічним матеріалом, глибоким теоретичним і аналітичним дослідженням. Монографія В.Г. Барановського «Європейське співтовариство в системі міжнародних відносин» ⁵ володіє достатньо широким спектром прикладів міжнародних зв'язків ЄС в самих різних областях і дає розуміння явних пріоритетів соціально-економічних і військово-політичних зв'язків країн-учасниць Європейського Союзу із зовнішнім світом.

У роботі використовувалися також матеріали різних російських журналів. Всі ці матеріали містять великий масив статей і нарисів з окремих аспектів заявленої в дипломній роботі темі.

Відносно структури та змісту дипломної роботи, вона складається з вступу, трьох розділів, кожна з яких поділяється на три параграфа, висновків і бібліографічного списку. Перша глава присвячена трансформації європейської системи безпеки і розглядає такі питання як еволюція зовнішньої політики і політики безпеки ЄС, Маастрихтський договір: створення «другої опори», від Маастрихта до Амстердаму: перехід від політичної співпраці до спільної політиці. Другий розділ висвітлює виміру безпеки і оборони ЄС на сучасному етапі і відповідають на наступні питання: постамстердамскіе перспективи інтеграції ЄС / ЗЄС у сфері безпеки, «нова динаміка», «Європа безпеки і оборони»: інтереси Росії. Третя глава характеризує «другу опору» ЄС на міжнародній арені і розглядає питання: європейські сили швидкого реагування і НАТО, європейська політика в галузі безпеки та оборони: відносини ЄС, НАТО і Росії, НАТО і Європейський Союз: співпраця чи конкуренція.

Після проведеного дослідження автором були зроблені наступні висновки: безумовно новим словом у європейській інтеграції стала створена відповідно до Маастрихтського договору Спільна зовнішня політика та політика безпеки, що замінила діяв з початку 70-х рр.. механізм Європейського політичного співробітництва. Зберігши міждержавний характер співробітництва ЄПС, вона істотно розширила його рамки. СЗБП тепер поширюється на всю сферу міжнародних відносин, за винятком питань оборони та військової політики. Вона передбачає не тільки взаємні консультації, як це було в ЄПС, а й вироблення «спільних позицій» держав-членів, які потім реалізується через «спільні дії», а також Колективних стратегій ЄС щодо третіх країн і регіонів. Договір поклав початок включенню військово-політичної інтеграції в рамки нормативних документів, а також офіційно оголосив про майбутню інтеграції ЗЄС в ЄС і формування в перспективі системи спільної оборони.

Після ратифікації Амстердамського договору в 1999 р. в Євросоюзі вперше створена правова база для побудови власного військового виміру. Так, Європейській раді надано право виробляти «загальну стратегію» в області СЗБП, а Раді - приймати рішення про заснування системи спільної оборони, причому рішення про «спільні дії» і «спільних позиціях» приймаються кваліфікованою більшістю. Введено посаду Високого представника з СЗБП / Генерального секретаря Ради, який представляє зовнішньополітичні інтереси ЄС у світі та уповноважений вести переговори з третіми країнами. Все це свідчить про подальшу коммунітарізаціі «другої опори», хоча, як і у випадку з ЕВС, оборонні і зовнішньополітичні функції держави становлять суть національного суверенітету, і тому їх передача на між-і наднаціональний рівень являє собою велику політичну й психологічну проблему. Виключно важливо і те, що створення власного оперативного потенціалу ЗЄС / ЄС перемістилося з розряду потенційних можливостей в площину практичних рішень. Тепер мова йде про наділення Євросоюзу дієвим потенціалом для вирішення всього спектру «Петерсберзьких завдань»: від виконання гуманітарних місій до операцій з примусу до миру.

Таким чином, в 1990-і рр.. Євросоюз приступив до формування європейської «ідентичності у сфері безпеки та оборони». Його основними складовими з'явилися три перераховані вище чинники: розширення сфери зовнішньополітичного співробітництва, створення основ для військового виміру ЄС і суттєва коммунітарізація «другої опори».

Процес економічної інтеграції буде підштовхувати європейську інтеграцію у сфері зовнішньої політики і забезпечення безпеки. До 2015 р. в основному сформується нова структура системи зовнішньополітичного взаємодії у вигляді багатоярусної Європи з твердим ядром. США залишаться основним зовнішньополітичним і військовим партнером Західної Європи.

У центрі загальної зовнішньої політики і політики безпеки Європейського Союзу на найближчі 15 років будуть перебувати три пріоритети - Росія і країни СНД (пошук шляхів співпраці та стратегічного партнерства), Південно-Східна Європа (зміцнення миру на Балканах) і Середземномор'я (розширення асоціації за типом угод з Марокко, Тунісом та Ізраїлем, а також створення зони співробітництва та безпеки від загрози з півдня). Дестабілізуючі процеси, подібні балканському кризі, зажадають від західноєвропейських країн жорстких і єдиних дій в рамках насамперед перевірених структур НАТО. Одночасно посилення зовнішньополітичної складової у функціонуванні Євросоюзу і зростаюче (особливо після косовського кризи) прагнення європейців залагоджувати політичні проблеми на континенті без участі США буде стимулювати створення нової військово-політичної організації, покликаної стати ефективною заміною Західноєвропейського союзу.

Зовнішньополітична складова європейської інтеграції буде розвиватися шляхом «дрібних кроків» - зближення позицій країн-членів, пошуку консенсусу та прийняття спільних дій на пріоритетних напрямках. Можна очікувати, що до середини прогнозного періоду в ЄС складеться досить ефективний механізм формування і прийняття зовнішньополітичних рішень, причому грунтується не тільки на широкому компромісі, близькому до одностайності (оскільки пошук компромісу знижує дієвість рішень), навпаки, все частіше рішення будуть базуватися на позиції меншості найбільш сильних і авторитетних держав.

Спрямованість оборонної політики Європейського Союзу буде безпосередньо залежати від розвитку ситуації на всьому пострадянському просторі і, в першу чергу, в Росії. Нормалізація суспільного та економічного розвитку РФ та становлення в нашій країні ефективного демократичного порядку створить передумови для якісно нового європейсько-російського партнерства і сприятиме створенню оновленої системи колективної безпеки.

Такі основні положення дипломної роботи, представленої до захисту. Спасибі за увагу.

Глава 1. ТРАНСФОРМАЦІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СИСТЕМИ БЕЗПЕКИ

1. . Еволюція зовнішньої політики і політики безпеки ЄС

Європейське співтовариство є найбільшою економічною силою на світовій арені, але його роль у важливих питаннях міжнародної політики поки ще обмежена. Зусилля, що вживаються Співтовариством для того, щоб надати політичний вимір економічної інтеграції, датуються першими роками його існування. Перші спроби запровадити європейську зовнішню політику та політику безпеки в рамки почався інтеграційного процесу були зроблені на початку 1950-х років. 24 жовтня 1950 глава французького уряду Р. Плевен виклав у Національних зборах докладний план створення «європейської армії, тісно прив'язаною до економічних і політичних інститутів об'єднаної Європи». План Плевена передбачав «повне злиття особового складу і озброєнь» західноєвропейських країн в армію «під єдиним європейським політичним і військовим керівництвом». Цю армію пропонувалося сформувати з «європейських дивізій, кожна з яких складалася б з невеликих підрозділів різних національностей». У грудні 1950 року рада НАТО дав згоду на подальшу розробку проекту «європейської армії» ¹ . Одночасно було прийнято рішення про ліквідацію військової організації Західного союзу, оскільки її поглинула НАТО. Американці демонстрували твердий намір підпорядкувати збройні сили західноєвропейських партнерів по НАТО свого безпосереднього керівництва. У лютому 1951 р. з ініціативи французького прем'єр-міністра почалися переговори про створення Європейського оборонного співтовариства (ЕОС). Договір про ЄОС був підписаний 27 травня 1952 шістьма учасниками ЄСВС (Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція, ФРН). Передбачалося формування збройних сил ЕОС з контингентів, наданих у його розпорядження державами-членами. Ці держави брали зобов'язання не створювати і не містити національні збройні сили, за винятком військ, призначених для використання на неєвропейських територіях (тобто в колоніях), французьких окупаційних військ у Західній Німеччині, а також особистої охорони глав держав. На відміну від початкового проекту інтеграція збройних сил передбачалася на рівні корпусу, що дозволяло створювати національні командування великих військових з'єднань - дивізій. Таким чином, французи не отримували бажаного жорсткого контролю над переозброєнням ФРН. Разом з тим створення ЕОС серйозно обмежувало національну незалежність його членів. Майже одночасно (10 травня 1953 р.) цієї ж "шісткою" був підготовлений проект договору про європейську політичну співтоваристві. Проте договір про ЕОС був відхилений Національними зборами Франції 30 серпня 1954 р. і не набув чинності. Після цього "шістка" відмовилася і від другого проекту.

Єдиною чисто європейською структурою у військово-політичній сфері був у той час Договір про економічне, соціальне і культурне співробітництво та колективну самооборону, підписаний 17 березня 1948 р. в Брюсселі Великобританією, Францією та країнами Бенілюксу. Саме він і був використаний для того, щоб у найкоротший термін включити ФРН в систему військово-політичних зобов'язань західноєвропейських країн. 23 жовтня 1954 були підписані Паризькі угоди, які внесли зміни та доповнення до Брюссельський договір. Створений в його рамках Західний союз був перетворений в Західноєвропейський союз (ЗЄС), членами якого, поряд із згаданими країнами, стали ФРН та Італія.

Західноєвропейський союз (ЗЄС) - міжнародна організація, що є, по своїй суті, військово-політичним союзом європейських держав, що об'єднали свої зусилля і ресурси у вирішенні питань оборони і безпеки, включаючи взаємні гарантії у разі збройного нападу - заснований в травні 1955 р. відповідно зі згаданими Паризьких угодами.

В даний час ЗЄС включає:

- 10 повноправних членів (Бельгія, Великобританія, Греція, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Франція, ФРН);

- 3 асоційованих члена, що входять до НАТО, але не входять до ЄС (Ісландія, Норвегія, Туреччина);

- 5 спостерігачів, що входять в ЄС, але не є членами НАТО (Австрія, Данія, Ірландія, Фінляндія, Швеція);

- 10 асоційованих партнерів - держави Центральної та Східної Європи (Болгарія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Чехія, Естонія) ¹ .

Керівні органи:

- Рада ЗЄС - постійно діючий вищий орган, уповноважений вирішувати всі питання, які належать до юрисдикції Брюссельського договору (зі змінами та доповненнями), його додаються, і Додатків. Може скликатися в будь-який час за запитом будь-якої країни учасниці.

- Рада міністрів - збирається на рівні міністрів закордонних справ і оборони двічі на рік, не рахуючи позачергових сесій. З 1984 р. працює в розширеному складі, за участю як асоційованих членів і спостерігачів, так і асоційованих партнерів.

- Постійна рада - організовує поточну діяльність ЗЄС. Складається з постійних представників країн-учасниць.

- Генеральний секретаріат - здійснює підготовку та організацію роботи Ради, а також взаємодія з різними підрозділами ЗЄС та міжнародними організаціями.

Зі створенням ЗЄС на нього було покладено завдання організації європейського співробітництва в оборонних областях. Однак на практиці його роль виявилася дуже скромною, тому що в умовах "холодної війни" функції військово-політичної організації Заходу були зосереджені в НАТО. У ЗЄС не існувало власної системи зовнішньополітичної координації.

Реальні основи зовнішньополітичного співробітництва в ЄЕС були закладені прийняттям доповіді експертної групи під головуванням Етьєна Давіньона, директора політичного департаменту МЗС Бельгії на Люксембурзькій сесії міністрів закордонних справ держав-членів 27 жовтня 1970 Утворена в результаті система Європейського політичного співробітництва (далі - ЄПС) представляла собою міждержавний механізм взаємної інформації і політичних консультацій на рівні міністрів закордонних справ (не рідше одного разу на півроку), які готувалися Політичним комітетом ("комітет Давіньона") у складі директорів політичних департаментів МЗС. ЄПС функціонувало поза формальними рамками Римського договору; до того ж у його компетенцію не входили питання оборони.

Спроби подолати функціональну обмеженість ЄПС і перейти від простої координації національних позицій до вироблення єдиної політичної лінії посилилися в середині 70-х років. Найбільш рельєфно завдання просування Європейських співтовариств до політичного союзу, що включає питання безпеки і оборони, була сформульована в доповіді про Європейський Союз, підготовленому прем'єр-міністром Бельгії Лео Тіндеманса в 1975 р. Проте його основні положення не зустріли підтримки.

У 1980-і рр.. спостерігається розвиток ЄПС та активізація ЗЄС. Заперечення проти поширення компетенції Співтовариств на політичні аспекти безпеки були зняті в основному лише на початку 80-х рр.. ХХ ст. Однак пропозиції наділити Співтовариства повноваженнями в оборонній галузі, як і раніше відкидалися. Пропозиція міністрів закордонних справ ФРН та Італії, відоме під назвою "ініціатива Геншера-Коломбо" (січень 1981 р.), про відповідне посилення ЄПС хоча й принесло вагомі результати, але не вирішило проблему повністю: прийнята країнами ЄС урочиста Штутгартська декларація (1983 р. ) розповсюдила компетенцію ЄПС тільки на "політичні та економічні аспекти безпеки". Даний крок був офіційно закріплений статтею 30 Єдиного європейського акта в 1987 р. (далі - ЕЕА). У ЕЕА країни ЄС заявили про намір "більш тісно координувати свої позиції з політичних і економічних аспектів безпеки" ¹ .

ЕЕА вперше включив ЄПС в єдині правові рамки Співтовариства. Передбачалося, що зовнішня політика Європейського Співтовариства і політика, погоджена в системі європейської політичної співпраці, повинні бути взаємопов'язані, причому особлива відповідальність за це покладається на державу, що головує у Раді ЄС, і на Комісію ² .

Механізм ЄПС на цьому етапі було посилено. Його повноправним учасником стала Комісія. Зустрічі міністрів закордонних справ у рамках ЄПС проводилися вже чотири рази на рік і з участю одного з членів Комісії. Крім того, вони отримали офіційне право обговорювати питання зовнішньої політики, що входять до компетенції ЄПС, і під час засідань Ради ЄС ³ .

ЗЄС до цього часу практично вичерпав себе у своєму колишньому якості. Зобов'язання, що стосуються обмеження виробництва ряду категорій озброєнь в Німеччині та кількісного контролю за складуються озброєннями всіх країн-учасниць (Протокол 4 Паризьких угод), були послідовно скасовані, в тому числі фактично повністю - рішенням постійної Ради ЗЄС від 27 червня 1984 р. У співробітництві в галузі озброєнь перевага віддавалася Незалежної європейській групі програмування (НЕГП). Тому Постійний комітет з питань озброєнь ЗЄС був малоефективний та скасовано Радою ЗЄС 13 листопада 1989 Аналогічні причини спонукали Раду ЗЄС передати майже всі свої повноваження в соціальній і культурній сферах Раді Європи. Ще раніше, в 1970-1972 рр.., У зв'язку з переговорами, що про вступ в ЄЕС Великобританії, ЗЄС склав з себе всі економічні функції, а створена в той же період система ЄПС призвела до зниження політичної значущості Ради ЗЄС (зокрема, він перестав збиратися напередодні сесій інших міжнародних організацій, включаючи Генеральну Асамблею ООН).

Однак система ЄПС охоплювала лише невійськові аспекти безпеки. Тому з часом держави-члени Співтовариства знову проявили зацікавленість у розвитку військово-політичної співпраці по лінії ЗЄС. Після тривалого періоду вкрай низької активності, він був "реанімовано" відповідно до рішень позачергової сесії міністрів закордонних справ і оборони країн-учасниць 26-27 жовтня 1984 р. (Римська декларація Ради ЗЄС). Відтепер Рада ЗЄС став збиратися двічі на рік на рівні міністрів закордонних справ і (спільно або окремо) оборони.

Зміни міжнародної обстановки в середині 1980-х років стимулювали цю тенденцію. Ж. Ширак, який займав тоді посаду прем'єр-міністра Франції, звернувся в ЗЄС з пропозицією розробити західноєвропейську хартію принципів безпеки. У підсумку Рада ЗЄС в Гаазі 26 жовтня 1987 прийняв так звану "Платформу про інтереси європейської безпеки", схвалену також Радою НАТО ¹ . Вона відповідала курсом Римської декларації на розвиток європейського виміру безпеки при одночасному зміцненні атлантичної солідарності. 14 листопада 1988 був підписаний протокол про приєднання до ЗЄС Іспанії та Португалії (набрав чинності 27 травня 1990). Зросла здатність ЗЄС забезпечувати узгодження позицій і практична взаємодія країн-учасниць у військово-політичних і оборонних питаннях були продемонстровані ним під час ірано-іракської війни (квітень 1988 р.) і війни в Перській затоці (серпень 1990 - квітень 1991 рр..). Поряд з активною політичною діяльністю в цей період, ЗЄС вперше за свою історію застосував ст.VIII.3 зміненого Брюссельського договору, забезпечивши координацію дій держав-членів у проведенні спільних військових операцій.

ЄПС передбачало регулярні консультації міністрів закордонних справ і постійні контакти між їхніми відомствами. Незважаючи на це, держави-члени часто діяли ізольовано, і спільні інтереси Європи не були належним чином представлені. Однак, перед лицем політичних криз, таких, як конфлікт у Перській затоці, громадянська війна в Югославії і розпад Радянського Союзу, європейські партнери стали прагнути до проведення спільної політики ще до укладання Договору про Європейський союз. У Югославію були направлені спостерігачі Спільноти та скликана мирна конференція з цієї проблеми. Після розпаду Радянського Союзу Спільнота позначило загальні умови, обов'язкові для визнання нових держав. Однак ці кризи показали, що механізми зовнішньої політики і політики Співтовариства в області безпеки були недостатньо ефективні. Глави держав і урядів так само, як міністри закордонних справ, прийшли до висновку про необхідність вести узгоджену політику. Швидкі дії можливі лише за такої умови. Разом з реформою Європейського співтовариства процес прийняття рішень у рамках ЄПС був вдосконалений, але всі рішення повинні були прийматися лише одноголосно. Питання ж безпеки обмежувалися політичними та економічними аспектами. На наступному етапі країни ЄС сконцентрували зусилля на трансформації ЄПС у систему загальної зовнішньої політики і політики безпеки (СЗБП), яка була заснована Маастрихтським договором.

1.2. Маастрихтський договір: створення «другої опори»

У грудні 1991 року глави держав і урядів схвалили, а 27 лютого 1992 р. їх представники підписали в голландському місті Маастрихті Договір про Європейський Союз (Маастрихтський договір). У листопаді 1993 р. Договір набув чинності.

Важко переоцінити його справді історичне значення. Суть Маастрихтського договору зводилася до висунення п'яти основних цілей:

- Від побудованого, в основному, єдиного ринку йти далі, до економічного і валютного союзу;

- Надати економічної інтеграції соціальний вимір на базі загальної соціальної політики;

- Перетворити Європейське економічне співтовариство в Європейське співтовариство, розширивши коло його компетенції за рахунок нових сфер діяльності;

- Доповнити наднаціональне інтеграційне будівництво в межах інститутів Співтовариства («перша опора») постійним співробітництвом у сфері зовнішньої політики і безпеки («друга опора») і в галузі юстиції і внутрішніх справ («третя опора»);

- Об'єднати всі три опори в рамках єдиної системи Європейського Союзу.

Внутрішня суперечливість договору була однією з головних причин тих труднощів, з якими була пов'язана його ратифікація. У червні 1992 р. він був несподівано відхилений в ході референдуму в Данії. Потрібен був час і прийняття спеціального протоколу «Про деякі положеннях, що відносяться до Данії» для того, щоб домогтися схвалення договору в ході повторного референдуму. З великими труднощами вдалося провести його ратифікацію у Франції та ряді інших держав-членів ЄС.

Перш за все, договір ще більше ускладнив термінологічну бік справи. До Маастрихта існували три відокремлених спільноти: Європейське об'єднання вугілля і сталі, Європейське економічне співтовариство і Європейське співтовариство з атомної енергії, - кожне з яких спирався на свій, особливий основоположний договір. Всі разом, вони називалися Європейськими співтовариствами. Крім того, використовувався термін Європейське співтовариство - іноді щодо ЄЕС, а іноді по відношенню до всіх трьох співтовариств. З прийняттям Маастрихтського договору ЄЕС було формально перейменовано в Європейське співтовариство, два інших спільноти зберегли свої назви. Для позначення всіх трьох співтовариств як і раніше використовуються і термін «Європейське співтовариство», і словосполучення «Європейські співтовариства». Крім того, до цих трьох спільнот тепер застосуємо і термін «Європейський Союз», оскільки вони складають його невід'ємну складову частину - так звану «першу опору». До структури Європейського Союзу входять і дві інших «опори» - спільна зовнішня політика та політика безпеки, а також співробітництво в сфері юстиції та внутрішніх справ.

Ще більш заплутаною є змістовна сторона справи. На відміну від Європейського співтовариства (у будь-якому розумінні цього терміна), Європейський Союз не має міжнародну правосуб'єктність. Це - наслідок якісної різнорідності складових його частин. Європейське співтовариство побудовано на базі принципу наднаціональності і передачі частини національного суверенітету у відання інститутів Співтовариства. «Друга» і «третя» опори являють собою сфери міжурядового співробітництва, при якому держави-учасники повністю і безроздільно зберігають свої суверенні права. А раз немає відособлених суверенних прав, то не може бути й особливої ​​правосуб'єктності. Не випадково, що вирішення цього протиріччя здійснюється шляхом передачі повноважень у коло компетенції «першої опори» (як це сталося, наприклад, з низкою елементів «третьої опори»).

Єдиним реальним об'єднують початком трьох «опор» Європейського Союзу є «єдина інституційна структура, яка повинна забезпечувати узгодженість і наступність діяльності, що здійснюється для досягнення його цілей, з дотриманням і опорою на досягнутий в Співтоваристві рівень інтеграції» ¹ . Якщо розуміти положення цієї статті буквально, то при здійсненні діяльності в рамках кожної з відокремлених «опор» рішення повинні прийматися одними і тими ж інститутами - Радою, Комісією, Європейським Парламентом, Судом, Рахунковою палатою, відповідно до їх компетенції. Однак це не так, і єдина інституційна структура насправді не є такою. Якщо в межах «першої опори» задіяні всі інститути Співтовариства, то в двох інших областях рішення приймаються Радою: Комісія відіграє допоміжну роль, а Парламент і Суд взагалі не беруть участь в цьому процесі. Більш того, деякі рішення, прийняті в рамках «другої опори», повинні здійснюватися організацією, яка не входить до складу Європейського Союзу і не пов'язаної його основоположними договорами - Західноєвропейським союзом, який, у свою чергу, спирається на оперативні та матеріальні можливості НАТО. Разом з тим, як би в порядку компенсації, Маастрихтський договір помітно розширив права Європейського парламенту в рамках «першої опори», заснувавши процедуру так званого «спільного рішення», при якій Парламент може на рівних підставах вести переговори з Радою і навіть користуватися правом вето при прийнятті деяких видів рішень. Європарламент може надавати помітне моральне і політичне вплив на «другу» і «третю» опори, що робить їх чимось більшим, ніж просте міжурядову співпрацю. Проте в цілому інституційна різнорідність «трьох опор» робить функціонування Європейського Союзу як концептуально єдиного цілого надзвичайно складним.

Ці глибокі внутрішні протиріччя не випадкові, оскільки при виробленні Маастрихтського договору зіткнулися два якісно різних і, багато в чому, протилежних принципу - принцип наднаціонального інтеграційного будівництва і принцип міжурядового співробітництва суверенних держав. У ході міжурядової конференції, що передувала Маастрихцького саміту, і на самій зустрічі глав держав і урядів ці два принципи не вдалося гармонізувати. Тому Маастрихтський договір не згуртував прихильників того й іншого підходу - навпаки, він лише підлив олії у вогонь триваючої не одне десятиліття гострої ідейної боротьби.

Прийнятий у розпал дискусії про те, що повинно бути поставлено на чільне місце: «поглиблення» або «розширення» Співтовариства - Маастрихтський договір означав крок вперед у «поглиблення» інтеграційного процесу. Це знайшло своє вираження у розширенні повноважень Європейського парламенту, в переході до принципу прийняття рішень на основі кваліфікованої більшості у багатьох сферах компетенції Співтовариства, у створенні економічного і валютного союзу. Проте в цілому, вводячи до складу Союзу області міжурядового співробітництва, Маастрихтський договір все ж поставив акцент на «розширення», а не «поглиблення» інтеграційного процесу.

Система СЗБП, як і ЄПС, не спирається на правову базу Римського договору, але передбачає значно більші масштаби співпраці. Зберігши міждержавний характер співробітництва ЄПС, СЗБП істотно розширила його рамки. Вона тепер поширюється на всю сферу міжнародних відносин, за винятком питань оборони та військової політики. Вона передбачає не тільки взаємні консультації, як це було в ЄПС, а й вироблення «спільних позицій» держав-членів, які потім реалізується через «спільні дії», а також Колективних стратегій ЄС щодо третіх країн і регіонів. Договір поклав початок включенню військово-політичної інтеграції в рамки нормативних документів (acquis communautaire), а також офіційно оголосив про майбутню інтеграції ЗЄС в ЄС і формування в перспективі системи спільної оборони ¹ .

Усунуто також юридичні перешкоди до розповсюдження СЗБП на всі сфери зовнішньої політики та політики безпеки Союзу ² (ст.J.1.1), включаючи питання формування в кінцевому рахунку спільної оборонної політики, яка могла б бути перетворена з часом у спільну оборону ³ (ст.J .4.1.). СЗБП передбачає не тільки обмін інформацією та взаємні консультації, передбачається і системою ЄПС, а й вироблення - на міжурядовій основі - спільної позиції ЄС з найважливіших питань та її подальшу реалізацію шляхом спільних дій. При цьому спільні дії є обов'язковими для держав-членів у їхніх офіційних позиціях і діяльності ⁴ (ст.J.3.1. та J.3.4.). Разом з тим Маастрихтський договір, розширивши компетенції СЗБП в порівнянні з ЄПС, в той же час обмежив сферу застосування основних інструментів нової системи.

Незважаючи на усунуті в Маастріхті недоліки ЄПС, сфера застосування прийшла їй на зміну системи СЗБП залишилася досить обмеженою. Нечисленні "спільні дії", що їх країнами ЄС у доамстердамскій період, показують, наскільки функціонально невизначеним був їхній пакет. Він включав як конкретні поточні міжнародні проблеми, так і довгострокові великі проекти, як разові, так і регулярні акції. Серед них: спостереження за виборами (у Росії, Південній Африці); дипломатичне і практичну участь ЄС у досягненні найважливіших міжнародних домовленостей у сфері безпеки (Пакт стабільності, договір про нерозповсюдження ядерної зброї, конвенція по протипіхотних мін). "Спільні дії" визнані регулярної процедурою в контролі за експортом товарів, послуг і технологій подвійного призначення. Вони також застосовуються при проведенні акцій, що вимагають істотних матеріальних і людських ресурсів (гуманітарна допомога в колишній Югославії, установа адміністрації Мостара, палестинських поліцейських сил і т.д.). Разом з тим навіть цей багато в чому випадковий вибір напрямків СЗБП говорить на користь цього інструменту спільних дій країн ЄС на міжнародній арені та підтверджує необхідність його більш широкого застосування, що було в подальшому враховано в Амстердамському договорі.

1.3. Від Маастрихта до Амстердаму: перехід від політичної співпраці до спільної політики

Визнавши, що діяла з початку 1970-х рр.. система ЄПС не відповідала новим реаліям і вимогам, країни ЄС сконцентрували зусилля на її трансформації в систему СЗБП, яка була заснована у 1992 р. згідно Маастрихтського договору і діє в даний час.

У силу специфіки проблем безпеки і оборони взаємодія в цій сфері було apriori виведене за рамки компетенцій наднаціональних органів ЄС, і СЗБП успадкувала від ЄПС міждержавний характер співробітництва. Це, крім усього іншого, дозволило знайти шляхи поєднання «другої опори» ЄС, що функціонує поза правової бази римською договору, з інтеграцією по лінії ЗЄС.

Відсутність власних інструментів військово-політичного співробітництва спонукало ЄС використовувати зростаючий потенціал ЗЄС. Військово-політична інтеграція була включена в контекст маастрихтського процесу, а ЗЄС документально визнаний складовою частиною розвитку Союзу. Сам ЗЄС в Декларації до Договору про ЄС ідентифікував себе як оборонного компонента Європейського Союзу, формально зберігши статус незалежної організації ¹ . Проте механізм взаємодії, що передбачає звернення ЄС до ЗЄС «з метою розробки та здійснення рішень і дій Союзу, що мають оборонне значення», не був конкретизований ² . У період до підписання нового Амстердамського договору (2 жовтня 1997 р.) ЄС так і не скористався правом звертатися до ЗЄС. Це наочно демонструє, якої тактики дотримуються країни ЄС / ЗЄС у сфері СЗБП: все ширше відкриваючи вікно для нових можливостей співпраці, вони утримуються від їх практичної реалізації в скільки-небудь значних обсягах до тих пір, коли і якщо це буде визнано доцільним і необхідним.

Поряд з узгодженням європейської політики у сфері безпеки, після Маастрихта ЗЄС визначив два основних напрямки своєї практичної діяльності (Петерсберзьких декларація, 19 червня 1992 р.): розширення складу Союзу, в тому числі не тільки у формі повного членства, і формування власного військового «вимірювання »(збройних сил, структур планування і командування) ³ . У наслідку Кіршбергская декларацію Ради ЗЄС (9 травня 1994 р.) визначила рамки асоційованого членства в Союзі ⁴ .

У результаті «сім'я ЗЄС» істотно збільшилася: до «дев'ятці» приєдналася Греція (1995 р.); Ісландія, Норвегія і Туреччина набули статусу асоційованих членів (1992 р.); Данія та Ірландія (1992 р.), Австрія, Фінляндія і Швеція (1995 р.) - статус спостерігачів; Болгарія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, Чехія, Естонія в 1994 р. і Словенія в 1996 р. стали асоційованими партнерами.

Враховуючи, що можливість просування на основі СЗБП до спільної оборонної політики залежить насамперед від матеріальної бази її проведення, країни ЄС / ЗЄС вперше за післявоєнну історію декларували своєю найважливішою метою формування власного автономного оперативного потенціалу. Оскільки ЄС не мав у своєму розпорядженні відповідними юридичними підставами, рішення цього завдання було закріплено за ЗЄС. Делегувавши функції колективної оборони в НАТО, ЗЄС не міг претендувати на створення європейських збройних сил під своїм командуванням, що вимагало б їх виведення із структур НАТО. Однак європейським країнам вдалося знайти інше рішення шляхом прийняття в 1992 р. концепції «Сил, підзвітних ЗЄС», які, за його запитом, можуть бути надані в його розпорядження за згодою країн-учасниць. На сьогоднішній день це вже більше 2000 національних та багатонаціональних військових підрозділів (від корабля, батальйону, авіазвена до великих формувань - дивізій, армійських корпусів).

Разом з тим власні військові можливості ЗЄС все ж обмежені і, звичайно, не можна порівнювати з НАТО. Але рішення і цієї проблеми, по суті, вже знайдено. Згідно з декларацією про ЗЄС, прийнятій у якості додатку до основного тексту Маастрихтського договору, він визнаний також «засобом зміцнення європейської опори в Атлантичному союзі» ¹ . Січнева і груднева (1994 р.) сесії Ради НАТО схвалили діяльність ЗЄС в цій якості і висловили підтримку «європейської ідентичності у сфері безпеки та оборони». Тим самим був відкритий шлях для тісної і розширюється співпраці між НАТО і ЗЄС на основі узгоджених принципів взаємодоповнення та відкритості. Це, у свою чергу, дозволило європейським країнам домогтися прориву на шляху до володіння військовим потенціалом, що дозволяє поставити проголошену ними мета спільної оборони на практичні рейки. Концепція «Багатонаціональних оперативних сил» (МОС), ухвалена Радою НАТО (червень 1996 р.), заклала основу трансформації її військових структур, які у разі необхідності можуть використовуватися під егідою ЗЄС ¹ . Відповідне договірно-правове оформлення вже в основному завершено, що відкриває перед тандемом ЄС / ЗЄС принципово нові перспективи (повномасштабне здійснення концепції МОС заплановано до кінця 2004 р.).

Одним з найважливіших досягнень Маастрихта стало, таким чином, остаточне визнання європейськими країнами того, що створення ЄС неможливо без формування його власного «вимірювання» безпеки і військової політики. Документально закріплена мета здійснення загальної зовнішньої політики і політики безпеки, включаючи можливе оформлення надалі спільної оборонної політики, яка може з часом дозволити створити спільну систему оборони, визначила основну перспективу і надала прискорення інтеграції на цьому напрямку. Це, у свою чергу, дозволило включити військово-політичну інтеграцію в рамках ЗЄС в контекст розвитку Європейського Союзу. Юридично закріплені прерогативи ЗЄС, помножені на нові маастрихтські орієнтири політики ЄС, забезпечили європейським країнам вихід на формування власного автономного військового потенціалу.

Разом з тим маастрихтські документи встановили межі такого прискорення, що визначаються, насамперед, обтічністю відповідних формулювань, відсутністю ясних тимчасових рамок і процедурних норм просування до декларованому єдності в сфері безпеки і військової політики. Таким чином, незважаючи на значну динаміку руху в цьому напрямку, для нього як і раніше було характерно відставання «на крок» від інтеграції в економічній та валютно-фінансової областях, які вже в Маастріхті знайшли достатню концептуальну визначеність.

Це відставання проявляється у збереження специфічної роздвоєності процесу європейської інтеграції у сфері безпеки - його розвиток у двох інституційних площинах, зона перетину яких залишається розмитою і нестійкою. Незважаючи на помітний прогрес у кожній з цих площин і на інтенсивне формування в 1990-і рр.. представляють їх інституційних структур - ЄС, з одного боку, і Західноєвропейського союзу (ЗЄС), з іншого - їх подальший розвиток зажадало більш чіткого визначення «зон відповідальності» на основі взаємодоповнюваності і формування адекватних інструментів взаємодії ¹ .

Розвивається тенденція до взаємного зближення обох інститутів «другої опори» європейської інтеграції - СЗБП (ЄС) і ЗЄС - істотно посилено Амстердамським договором. Відповідно до нього, процедури прийняття спільних дій тепер поширюються і на оборонні питання - на відміну від Маастрихтського договору, що передбачав, що ці акції не є інструментом вирішення оборонних проблем. За Амстердамського договору, Європейська рада наділяється повноваженнями «визначати принципи та основні напрями спільної зовнішньої політики та політики безпеки, у тому числі в питаннях, які зачіпають оборону» ^дві (ст.J.3.). Відповідно і СЗБП включає всі питання безпеки, але можливість формування на її основі спільної оборонної політики замінена більш певним «поступовим формуванням», а перспектива установи в подальшому системи спільної оборони знаходить велику реальність у зв'язку з наділенням Ради повноваженнями приймати таке рішення. У договорі вказується, що ЗЄС забезпечує доступ ЄС до використання свого потенціалу (ст.J.7.). При цьому вказується, що «Петерз (гуманітарні, рятувальні, підтримання та встановлення миру) відносяться до компетенції цієї статті. Амстердамські домовленості передбачають не тільки взаємне прагнення обох організацій до розвитку співробітництва, але й можливість інтеграції ЗЄС в ЄС, якщо Європейська Рада прийме таке рішення.

Механізм системи СЗБП істотно посилений. Основою для «спільних дій» і «загальних позицій» стають напряму «загальної стратегії», прийняті Європейською радою. Принцип одноголосного прийняття рішень зберігається, але стриманість при голосуванні не є підставою для неприйняття рішень. Крім того, рішення про «спільні дії», «спільних позиціях» (і заходи щодо їх виконання) та інші, засновані на «загальної стратегії», приймаються кваліфікованою більшістю. У рішенні процедурних питань Рада керується простою більшістю голосів. Для забезпечення успішного функціонування і координації системи СЗБП введено посаду Високого представника з СЗБП / Генерального секретаря Ради, який може також вести переговори з третіми сторонами від імені Ради за дорученням головуючого держави. Рада ЄС наділяється правом укладати міжнародні договори в рамках компетенції СЗБП на основі консенсусу країн-членів, керуючись рекомендаціями країни-голови, якому може бути доручено відкривати такі переговори. Для підвищення ефективності СЗБП передбачено заснування в її рамках спеціального Органу раннього оповіщення і політичного планування під керівництвом Високого представника з СЗБП.

Разом з тим в Амстердамському договорі, як і раніше відсутні орієнтири інтеграції ЗЄС в ЄС. Не визначені часові та змістовні етапи цього процесу. У цих умовах подальший прогрес СЗБП та її зближення і взаємодія зі структурами ЗЄС залежить від того, наскільки європейським країнам вдасться вирішити завдання конкретизації та розвитку відповідних механізмів співпраці. Вже вирішена одна із запланованих першочергових завдань - забезпечена гармонізація головування в ЄС і ЗЄС, яке починаючи з 1999 р. поєднує одна держава (у першому півріччі - Німеччина). Але в цілому, хоча тандем ЄС (СЗБП) / ЗЄС став більш спаяним, його учасники поки рухаються досить асинхронно, а перспективи пересісти в нову машину з єдиним управлінням залишаються недостатньо визначеними. Однако Амстердамский договор открывает для этого вполне реальные возможности, поскольку после его ратификации в 1999 г. в Европейском Союзе впервые создана правовая база, позволяющая ему формировать собственное военное «измерение». Активное наращивание странами ЕС/ЗЕС потенциала сотрудничества стран-участниц в сфере внешней политики, безопасности и обороны позволили построить своего рода трамплин, дающий им принципиальную возможность совершить прыжок к созданию того самого политико-оборонительного сообщества, к которому они оказались не готовы в начале интеграционного пути.

В ситуации, когда и в рамках амстердамской перестройки ЕС не смог обеспечить синхронизации интеграционного процесса по всем направлениям, реализация этих возможностей по-прежнему во многом зависит от того прогресса, какого ЕС способен достичь на «линии прорыва», в первую очередь — в формировании экономического и валютного союза. По мере перехода на качественно новый уровень европейского федерализма, когда и если он будет достигнут, потребуется, очевидно, и новое качество политического сотрудничества. В этом контексте на первый план вышла задача определения, чьей прерогативой будет выработка общей оборонной политики (далее — ООП) — института ОВПБ, как это и предусмотрено Договором о ЕС, или ЗЕС как военного компонента ЕС, и конкретизировать амстердамскую договоренность об их интеграции. Вместе с тем изменения, происшедшие в конце 1998 — начале 1999 гг. в интеграционной политике европейских государств в сфере «второй опоры», свидетельствуют о том, что «отложенный» в Амстердаме вопрос о конкретизации этих перспектив, о возможной реструктуризации системы общей внешней политики, политики безопасности и обороны уже внесен в практическую повестку дня европейского строительства.

Глава 2. ИЗМЕРЕНИЯ БЕЗОПАСНОСТИ И ОБОРОНЫ ЕС НА СОВРЕМЕННОМ ЭТАПЕ

2.1. Постамстердамские перспективы интеграции ЕС/ЗЕС в сфере безопасности

«Разделение труда», сложившееся в сфере западноевропейской интеграции по вопросам внешней политики и безопасности, позволило странам ЕС/ЗЕС добиться существенного прогресса в этой области. Вместе с тем продолжается все более заметное сближение институциональных направлений такого сотрудничества. С одной стороны, его рамки существенно расширены Маастрихтским, а затем Амстердамским договорами, а институт ОВПБ может быть распространен и на ООП с перспективой создания совместной обороны (далее — СО). С другой стороны, ЗЕС не только признан военным компонентом ЕС и обеспечил участие всех стран ЕС, не входивших в его состав, в своей работе в качестве наблюдателей, но и последовательно укрепляет свою политическую роль в европейской системе безопасности.

Однако сохраняющаяся институциональная двойственность интеграции на этом направлении является отражением внутренней противоречивости этого процесса. Развитие европейского сотрудничества в области безопасности и обороны на всех его этапах требовало от членов ЕС и ЗЕС сложных компромиссных решений, позволяющих совмещать две противоположные, по существу, цели. С одной стороны, это формирование «европейской идентичности» и практическое строительство политического союза ЕС, включающего оборонное «измерение»; с другой стороны, сохранение и укрепление НАТО как основы западной или даже всеевропейской системы безопасности. Акцентирование на одном из этих стратегических ориентиров разводит европейских партнеров по двум политическим полюсам. На «евроцентристском» роль лидеров традиционно играют Франция и Германия, на «атлантическом» — Великобритания, и по сей день поддерживающая «особые отношения» с США. Несмотря на то, что в новой ситуации после окончания «холодной войны» выбор между «евроцентристской» и «атлантической» линиями политики стал относительно менее острой проблемой, и это позволило на постмаастрихтском этапе довольно успешно сочетать европейскую военно-политическую интеграцию с сохранением за НАТО решающей роли в западной системе безопасности, существующая дилемма развития европейской идентичности в сфере безопасности и обороны по-прежнему является основополагающей для практического европейского строительства в этой области. ¹

Неудавшиеся попытки «евроцентристов», прежде всего Франции и Германии, определить в рамках Амстердамского договора конкретную перспективную программу развития европейских институтов, в частности — поэтапной интеграции ЕС (ОВПБ) и ЗЕС, существенно ограничивает возможности использования инструментов как ЕС, так и ЗЕС для продвижения к провозглашенной, и даже более определенной после Амстердама, цели формирования ООП и СО. Это встретило упорное сопротивление не только со стороны США, стремящихся снизить степень европейской военно-политической автономности путем ее ограничения атлантическими рамками, но и европейских «атлантистов» во главе с Великобританией, опасающихся эрозии трансатлантических отношений и американской роли в Европе.

В ходе Межправительственной конференции 1996-1997 гг., посвященной пересмотру Маастрихтского договора, идеи «евроцентристов», в частности, были конкретизированы в так называемом «Проекте шести». Бельгия, Испания, Италия, Люксембург, Франция и ФРГ представили на сессии Совета министров иностранных дел ЕС (25 марта 1997 г., Рим) совместный документ в форме протокола к ст.J.4.2 Раздела V (Положения по ОВПБ) Договора о ЕС. Он предусматривал интеграцию ЗЕС в ЕС в три этапа. Первый этап предполагает гармонизацию структур и механизмов обоих союзов при сохранении институциональной независимости ЗЕС. На втором этапе на ЗЕС возлагается ответственность за выполнение военных антикризисных мероприятий, но функции принятия решений (в том числе и в отношении самого ЗЕС) передаются Совету ЕС. Секретариат ЗЕС инкорпорируется в Секретариат Совета ЕС, а между другими структурами союзов устанавливаются прямые связи, позволяющие ЕС непосредственно использовать такие органы ЗЕС как Центр оборонного планирования, Ситуационный и Спутниковый центры. На третьем, заключительном, этапе предполагается полное завершение интеграции ЗЕС в ЕС и включение ст. V (о взаимных военных гарантиях) Брюссельского договора, учреждающего ЗЕС, в договор о ЕС или дополняющий его протокол. При этом за каждым государством ЕС закреплялось бы право не присоединяться к механизму взаимных гарантий. Этот план был поддержан также Нидерландами, которые воздержались от официального присоединения к нему лишь в силу своего положения председательствующего в ЕС государства. ¹

Характерно, что в оппозицию этому проекту «евроцентристов» встала не только Великобритания, отстаивающая «атлантическую» линию европейской интеграции и высказавшаяся за более тесное взаимодействие, но не слияние ЗЕС с ЕС, что противоречило бы целям Атлантического альянса и обязательствам, существующим в НАТО. Ее поддержала нейтральная Швеция, что свидетельствует о появлении в европейской дискуссии по интеграционной стратегии в сфере безопасности и обороны, наряду с двумя традиционно оппозиционными течениями «евроцентризма» и «атлантизма», третьего течения, настаивающею на большей гибкости стран ЕС/ЗЕС в области «второй опоры». Шведский министр иностранных дел Л. Йельм-Валлен указала, что принятие «проекта шести» поставило бы под угрозу процесс расширения ЕС и неприемлемо не только для некоторых его членов с нейтральным статусом, но и для ряда стран, входящих в «семью ЗЕС».

Проект был отвергнут, несмотря на попытки «евроцентристов» снять существующие в ЕС/ЗЕС противоречия путем придания интеграции в сфере ОВПБ дополнительной гибкости. Соответствующее предложение было внесено в Совет ЕС Францией и ФРГ. Их идея включить в Амстердамский договор соответствующие положения о большей гибкости и углубленной интеграции (в тех областях и для тех стран-участниц, которые признают это необходимым) получила принципиальную поддержку большинства членов ЕС. Однако некоторые из них (Бельгия, Нидерланды, Люксембург, Италия, Португалия, Швеция) выдвинули собственные развернутые предложения, не всегда совпадающие с франко-германскими. Швеция и Италия, например, в отличие от Франции и ФРГ, высказались за то, чтобы применение принципа «углубленного сотрудничества» было скорее исключением, чем правилом ¹ . Разногласия сторонников «гибкости» состояли и в том, что касается количественных критериев и механизмов осуществления такого сотрудничества. Еврокомиссия, поддержав в целом идею «углубленного сотрудничества», также внесла две существенные оговорки. Сотрудничество, во-первых, должно являться крайним средством в ситуациях, когда достижение единства невозможно, во-вторых — осуществляться в единых, а не специальных институциональных рамках (принятых, в частности, для Шенгенских соглашений) ² . Однако и эти предложения натолкнулись на категорические возражения Великобритании. Ее несогласие нашло понимание у тех, кто выступает, как, например, Греция, против институционального закрепления различий в ЕС. Проявленная Данией «гибкость в отношении гибкости» также подрывала позиции «евроцентристов»: Дания отказалась признать универсальным принцип единогласия для решений об «углубленном сотрудничестве», согласившись на возможное исключение лишь для ОВПБ ³ .

В результате, хотя страны ЕС/ЗЕС продемонстрировали готовность предпринять энергичные усилия для преодоления отставания интеграции в сфере военной политики и безопасности по сравнению с другими направлениями, прорыва добиться не удалось. Компромиссы, достигнутые между «евроцентристами» и «атлантистами» в Амстердаме, означали, как и прежде, в основном расширение горизонтов сотрудничества при отложенном выборе способа практического продвижения к ним. О том, что принятие практических решений действительно в большой мере было отложено на будущее, свидетельствует, в частности, предложение, выдвигавшееся, в ряду других, в заключительный день Амстердамского саммита председательствовавшими Нидерландами. Это предложение состояло в том, чтобы включить в текст договора новый пункт — о пересмотре ст.J.7, касающейся взаимоотношений ЕС и ЗЕС, через пять лет после его вступления в силу. Однако и это положение, позволявшее вернуться к вопросу о слиянии обоих союзов, было заблокировано Великобританией. Ее согласие на другие компромиссные формулировки, внесенные Нидерландами, также во многом означали устранение в части Договора, касающейся «второй опоры», чрезмерной, по мнению Великобритании, «евроцентристской» конкретики в обмен на ее согласие на расширение перспектив сотрудничества. В итоге положение о поэтапном слиянии ЗЕС с ЕС было принято с оговоркой об их «возможной» интеграции.

Основные ограничения в рамках принятой модели (формальной автономии ЗЕС и ЕС при развитии и институционализации связей между ними с общей перспективой постепенной интеграции ЗЕС в ЕС) обусловлены недостаточно эффективным механизмом связей ЕС-ЗЕС. В период до Маастрихта это не имело принципиального значения, поскольку «разделение труда» закрепляло за каждым из институтов свою сферу ответственности. После Маасхрихта, и в еще большей степени после Амстердама, единым «конечным продуктом» для ЕС и ЗЕС стало формирование европейской идентичности в сфере обороны и безопасности, а «разделение труда» между ними основывается на сочетании имеющихся в их распоряжении инструментов и средств. Однако Амстердамский договор не устранил принципиального недостатка механизма связей ЕС-ЗЕС. Он состоит в том, что, с одной стороны, ЕС формально не определяет деятельность ЗЕС (ограниченность компетенции ЕС); с другой стороны, ЗЕС должен ориентироваться на решения ЕС (ОВПБ) как один из его компонентов, что снижает инициативность и оперативность самого ЗЕС (ограниченность возможностей ЗЕС).

В этих условиях ЗЕС, считающийся соединительным звеном между НАТО и ЕС, по-прежнему играет скорее роль двойного агента. Став частью развития Европейского Союза, но не входя в него, он не обладает достаточным военным потенциалом и политическим весом, чтобы выйти из тени НАТО, и вынужден ориентироваться на нее. Не удивительно, что взаимодействие между НАТО и ЗЕС, как подтвердил председатель Ассамблеи Союза Л.М. де Пюиг, развивалось много лучше, чем с ЕС, который «проявляет невысокий интерес или волю к сотрудничеству с 3ЕС» ¹ . Если говорить о претензиях ЗЕС быть «оборонной рукой» ЕС, то при отсутствии между ними органичной связи он больше напоминает протез, на который ЕС при всем желании не может рассчитывать как на полноценный инструмент проведения своей политики. Отсутствие же такой связи — закономерный результат оппозиции европейских «атлантистов», без преодоления которой критика в адрес ЕС за его нежелание использовать возросшие возможности ЗЕС звучит, по меньшей мере, неконструктивно.

Поэтому ключевым вопросом, от решения которого зависят практические перспективы формирования совместной оборонной политики и совместной обороны, а следовательно, и наполнение реальным содержанием «европейской идентичности в сфере безопасности и обороны», остается изменение институционального лица ЗЕС. Вполне очевидно, что соответствующие постамстердамские перспективы расценивались на Западе как не слишком высокие в условиях, когда с подписанием договора о ЕС, как подтвердил тогда генеральный секретарь ЗЕС Ж. Кутилейру, «положен конец, по крайней мере на несколько лет, дебатам об институциональном будущем ЗЕС» ² .

В результате в сфере внешней политики, политики безопасности и обороны и после Амстердама европейские государства вынуждены придерживаться тактики продвижения по мере открывающихся возможностей. «Евроцентристам» в этой ситуации оставалось продолжать долгую позиционную борьбу со своими партнерами-оппонентами, если не предположить «невозможное», — что те оставят свои позиции. Однако европейская история в очередной раз подтвердила, что политика зачастую становится искусством достижения невозможного.

2.2. «Новая динамика»

Накануне саммита ЕС в Портшахе в октябре 1998 г. английский премьер-министр Т. Блэр заявил, что Великобритания меняет свой курс, выступая теперь за формирование оборонной составляющей в ЕС. На саммите он признал, что не исключает перспективу интеграции ЗЕС в ЕС. Уже через 10 дней последовала встреча Т. Блэра с Ж. Шираком, где они приняли совместную англо-французскую декларацию о европейской обороне. Ее суть — необходимость принятия Евросоветом решений о включении общей оборонной политики о рамки ОВПБ, наделение ЕС способностью самостоятельных действий в указанной области, включая межнациональные механизмы принятия решений об использовании вооруженных сил ЗЕС/ЕС в кризисных ситуациях, укрепление этих сил в соответствии с новыми рисками и на основе развития адекватной европейской военной промышленности и технологий. Экстраординарность этих событий иллюстрируется и дополняется рядом последовавших европейских встреч, объединенных словом «впервые». С целью обсуждения военных аспектов проблемы впервые была проведена сессия министров обороны ЕС, состоялась первая встреча председателя Совета ЕС с генеральным секретарем НАТО, проведен первый совместный Парламентский форум ЕС/ЗЕС.

Изменение позиции Великобритании значительно. Ведь сравнительно недавно Р. Кук, министр иностранных дел пришедшего к власти лейбористского правительства, говорил о ЕС: «Я не вижу Союз в качестве организации по безопасности» ¹ . Он заявлял и о том, что его правительство не хотело бы, чтобы ЗЕС был военной рукой ЕС, поскольку это могло бы подорвать роль НАТО. По его словам, Великобритания стремится к сотрудничеству между ЕС и ЗЕС, но не к слиянию. Но уже в Амстердаме Великобритания несколько смягчила прежний курс, согласившись с включением «петерсбергских задач» в Договор о ЕС. В тот же период, на парижском Совете ЗЕС в мае 1997 г., Р. Кук, в дуэте с министром обороны Дж. Робертсоном, произносил те слова, которые являются, очевидно, ключевыми для понимания нынешних перемен: «мы приехали в Париж, чтобы положить конец изоляции Британии в Европе» ¹ . Действительно, Великобритания из лидеров «атлантической» оппозиции практически превратилась в ее единственного последовательного представителя. Особые отношения с США уже не являются надежной гарантией весомости ее голоса в Европе. Усиление федералистских тенденций в ЕС, введение евро поставили Великобританию перед перспективой, при недостаточной инициативности и конструктивности ее курса, оказаться в роли политического аутсайдера европейского интеграционного процесса. В этих условиях попытка отстаивания своей «оппозиционной» линии вообще грозила тем, что пелотон ЕС уйдет в отрыв, оставив ее далеко позади. Так что резкую смену английской политической линии вряд ли можно считать внезапной. И это говорит в пользу того, что инициированная Великобританией «новая динамика» ЕС в сфере безопасности и обороны выходит за рамки тактических изменений, становясь долгосрочной тенденцией с далеко идущими практическими последствиями.

А практические результаты могут проявиться, очевидно, уже в ближайшей перспективе. Германия, первое из государств ЕС/ЗЕС, совмещавшее в первом полугодии 1999 г. председательство в обоих союзах, стала активным политическим спонсором в деле наполнения реальным содержанием «новой европейской динамики», стремясь обеспечить концептуальный прогресс в развитии европейской идентичности в сфере безопасности и обороны. Было запланировано документально закрепить достигнутые результаты в форме соглашения между ЕС и ЗЕС о выполнении Протокола об углубленном сотрудничестве между ними. Таким образом, уже в период немецкого председательства, после того как завершена ратификация Амстердамского договора, европейцы были готовы найти согласованное решение о практическом наделении Европейского Союза собственной компетенцией в области обороны путем последовательной интеграции ЗЕС. Из европейского архива вновь извлечен «Проект шести» о трехфазной интеграции ЗЕС в ЕС, отвергнутый на Межправительственной конференции по Амстердамскому договору. По мнению немецкого министра иностранных дел Й. Фишера, этот весьма конкретный и прагматичный документ может быть положен в основу институциональной стратегии ЕС/ЗЕС.

Однако мотивы изменения курса Великобритания связаны, в основном, со стремлением усилить свой политический голос в европейском концерте и, в частности, перехватить у «европеистов» инициативу в определении европейской политики в области ОВПБ. Поскольку это в значительной мере ей удалось, ее реальная заинтересованность в быстром ускорении ЕС на этом направлении интеграции скорее всего не будет высокой. Напротив, завоеванные Великобританией позиции позволяют ей продолжать традиционную линию на сдерживание евроцентристских тенденций в ЕС. При этом декларированная готовность обеспечить «новую динамику» ОВПБ, а также поддержание возросшего веса Великобритании в этой области, требуют от нее определенных практических шагов. Тем более что Великобритания будет испытывать сильное давление в этом направлении со стороны других стран ЕС, прежде всего — Франции и Германии. Таким образом, английская политика будет, вероятно, основываться на соблюдении баланса между «ускорением» и «сдерживанием», на прагматичном дозировании прогресса в сфере «второй опоры». Это подтверждается и недавними выступлениями Т. Блэра, содержащими уточнения английской позиции, отличающейся отмеченной двойственностью. С одной стороны, Великобритания подтверждает, что она исходит из того, что ЕС «должен быть способен взять на себя ряд задач в области безопасности». С другой стороны, она исходит из того, что дублирование военных структур НАТО неприемлемо и что английское руководство отвергает стремление к «быстрому слиянию» ЕС и ЗЕС, выраженное, в частности, немецкими партнерами ¹ .

Очевидно, что английская линия на сдерживание пружины европейской интеграции в области безопасности и обороны вряд ли могла быть подвергнута серьезной критике со стороны сторонников более решительных действий — в связи с событиями вокруг Югославии. Военная акция НАТО, взявшей на себя основную роль в противодействии Запада косовскому кризису, серьезно подорвала готовность и способность стран ЕС/ЗЕС активизировать свое участие в обеспечении европейской безопасности на основе перераспределения ответственности с США и НАТО. «Фактор Косово» создал тем самым серьезное препятствие для развития наметившейся «новой европейской динамики». Вместе с тем в долгосрочном плане он, напротив, создал дополнительные стимулы для формирования в ЕС/ЗЕС собственных действенных механизмов и инструментов осуществления согласованной европейской политики безопасности, включая антикризисные действия на основе собственного, относительно автономного потенциала.

Постепенная интеграция ЗЕС в ЕС, какими бы темпами она не осуществлялась, воспринимается на Западе уже не в качестве отдаленного и довольно неопределенного политического ориентира, а как задача практической политики ² . Реальность ее решения подтверждается не только сложившимся в Европейском Союзе консенсусом, но и фактическим признанием Соединенными Штатами необратимости развития европейских институтов в этом направлении. Прежде США, как подтвердил американский посол в НАТО А. Вершбоу, рассматривали дебаты о европейской идентичности в сфере безопасности и обороны, не опирающейся на реальный потенциал и обязательства, как «простое упражнение на бумаге». Новые английские инициативы направлены, по мнению Вершбоу, как раз на развитие такого потенциала, и это требует от США «изучения путей переноса отношений НАТО-ЗЕС в вероятные рамки НАТО-ЕС» ¹ .

Вместе с тем, в результате постепенного практического сближения и слияния двух институциональных направлений европейской интеграции в области внешней политики, безопасности и обороны, ее содержание может быть совершенно различным. С одной стороны, такое развитие действительно может привести к наделению ЕС сильной самостоятельной ролью в системе безопасности, подкрепленной военно-политическим и оперативным потенциалом ЗЕС. Это, в свою очередь, предполагает соответствующую трансформацию в будущем НАТО в Евро-Атлантический союз, где нынешнее безусловное американское лидерство будет сбалансировано европейским ядром — проводником ОВПБ и ООП. С другой стороны, в случае недостаточной политической воли европейских государств к тому, чтобы взять на себя подобную роль, потенциал ЗЕС, в случае его включения в ЕС, может быть в большой мере утерян в силу недостаточной эффективности общего политического руководства и, в частности, ОВПБ. Тогда результатом усиливающихся тенденций европейской интеграции в области «второй опоры», как это не парадоксально, станет утверждение натоцентристской модели организации западной системы безопасности ² .

2.3. «Европа безопасности и обороны»: интересы России

Отношения с ЕС можно, пожалуй, признать одним из самых успешных направлений российской внешней политики, они стабильны, динамичны и в целом предсказуемы. ЕС по-прежнему лидирует в списке партнеров России, аккумулируя треть ее внешней торговли — в четыре раза больше, чем США ¹ . Евросоюз оказывает существенное содействие рыночным реформам в странах СНГ в рамках собственных и международных программ, прежде всего через ТАСИС.

На этом солидном фундаменте успешно развивается и политический диалог партнеров. Их взаимодействие строится в едином концептуальном русле — на основе Соглашения о партнерстве и сотрудничестве (СПС), вступившего в силу 1 декабря 1997 г.

ЕС считает поддержку демократических преобразований в России одной из своих важнейших стратегических целей. Эта стратегия, по мнению европейцев, должна быть направлена, в частности, на то, чтобы Россия играла полновесную роль в формировании будущей Европы. Россия, со своей стороны, рассматривает углубление политической и экономической интеграции ЕС как потенциально благоприятный фактор для укрепления стабильности в Европе и не имеет принципиальных возражений против приема в ЕС новых членов, в отличие от расширения НАТО, к которому отношение России остается диаметрально противоположным даже после подписания ими Основополагающего акта о взаимных отношениях, сотрудничестве и безопасности. Этот процесс не вписывается, по крайней мере, в его нынешних формах, в ту стратегическую картину будущей Европы, в создании которой Россия хотела бы сотрудничать и с ЕС. Если расширение ЕС и представляет проблему для России, то в том же контексте, что и для самого ЕС и стран-кандидатов — с точки зрения необходимости минимизировать возможные ущербы этого многомерного процесса главным образом для развития торгово-экономических отношений.

Однако Россия, в отличие от Запада, предпочитающего говорить о едином процессе расширения западных институтов, фактически противопоставляет их. Это таит в себе определенную опасность для развития российско-европейских отношений. Ставка европейцев на НАТО в отношениях с Россией в сфере безопасности ослабляет это важнейшее направление ее взаимодействия с Западной Европой. Фактически единственной европейской организацией, не установившей постоянных формальных рамок диалога и сотрудничества с Россией, остается «оборонная рука» ЕС — Западноевропейский союз. Основным препятствием к этому, по мнению европейцев, являются взаимно накладывающиеся неопределенности — будущего европейской интеграции в оборонной сфере и, в частности, институциональных перспектив ЗЕС, с одной стороны, и перспектив развития России — с другой. При этом фактор российской неопределенности, несомненно, имеет для ЕС/ЗЕС решающее значение.

Вместе с тем, несмотря на эти препятствия, объективно развитие отношений России с ЕС/ЗЕС представляет собой неотъемлемый элемент формирования новой системы европейской безопасности, где обе стороны играют важную роль и обладают большим политическим и практическим потенциалом. Отставание уровня этих отношений от других направлений взаимодействия России с европейскими институтами не только сужало бы канал ее взаимодействия с Западом и спектр возможностей ее европейской политики, но и противоречило бы в целом концепции создания взаимосвязанной структуры безопасности в Европе. Задача преодоления такого отставания стала особенно очевидной в ситуации, когда Россия активизировала диалог и сотрудничество с ЕС и НАТО (хотя отношения с НАТО были серьезно подорваны, а прямые контакты заморожены в результате проведения ею военной операции в Югославии), которые образуют с ЗЕС естественный институциональный треугольник.

Российский стратегический курс на развитие связей с ЕС делает логичным распространение этой политики и на ЗЕС, являющийся составной частью Евросоюза. Аналогично, заложенная в Основополагающий акт Россия — НАТО идея перехода их двусторонних отношений на качественно новый уровень предполагает, очевидно, «подтягивание» к этому уровню и связей России с ЗЕС. В условиях, когда возможности взаимодействия России с Западом по линии НАТО и российско-американские отношения были существенно подорваны в связи с ситуацией вокруг Косово, необходимость развития российско-европейских отношений в сфере безопасности еще более возросла. Расширяющиеся связи России с Европой могут стать и для нее, и для Запада тем каналом, который позволяет компенсировать сужение других каналов диалога и взаимодействия.

Интенсификация взаимодействия с ЗЕС важна не только с точки зрения синхронизации процесса интеграции России в систему европейской безопасности, но и с учетом возросшей самостоятельной роли ЗЕС и перспективы ее более эффективного использования в рамках укрепляющегося тандема ЕС/ЗЕС. Динамичное развитие ЗЕС в течение последних лет позволило ему существенно укрепить свои политические позиции и увеличить практический потенциал в сфере европейской безопасности. Тот качественный скачок, который совершил ЗЕС в середине 90-х гг., предполагает необходимость адекватной реакции со стороны России, проведения ею активной политики в отношении этого военно-политического союза. При этом необходимо учитывать, что в основе активизации ЗЕС лежат долгосрочные тенденции западноевропейской интеграции, открывающие перед ним широкие перспективы устойчивого развития. Отражением этого является, во-первых, происходящее сближение ЗЕС и системы общей внешней политики и политики безопасности ЕС (ОВПБ) в рамках концепции «европейской идентичности в сфере обороны и безопасности», во-вторых — трансформация трансатлантических отношений в сторону увеличения роли и ответственности ЗЕС/ЕС.

Поэтому значение сотрудничества с ЗЕС для России много шире тех практических результатов, которые могли бы быть достигнуты в нынешней ситуации. Развитие такого сотрудничества представляется важным элементом формирования российской внешнеполитической стратегии в соответствии с основными европейскими тенденциями.

Напротив, ориентация европейских стран на натовские каналы в отношениях с Россией в сфере безопасности во многом определяла бы и выбор России, ослабляя европейскую составляющую ее политики. Поэтому Россия ожидает от ЕС/ЗЕС проявления политической воли, чтобы уравновесить российские отношения с НАТО и США (или компенсировать их возможное ослабление в результате югославского кризиса) развитием собственных связей с Россией. В конце 1990-х гг. Россия и ЕС сблизились в стремлении противопоставить американскому моноцентризму стратегию многополярного мира. Это означает, что традиционная цепочка Европа — США — Россия должна быть преобразована в своего рода треугольник — за счет существенного развития линии Россия-ЕС. До югославского кризиса тенденция подобной трансформации получила заметное отражение в практике международных отношений. Из российской внешней политики постепенно исчезали ее прежние американские акценты. В преддверии и в рамках саммита Совета Европы в Страсбурге в октябре 1997 г. президент Б. Ельцин настойчиво призывал европейцев взять на себя большую ответственность за безопасность в Европе, подчеркивая, что потенциал Европы позволяет сделать это без внешнего вмешательства. Своего рода индикатором понимания со стороны европейцев стала достигнутая на этом «антиамериканском» фоне договоренность России, Франции и ФРГ о проведении ежегодных трехсторонних встреч на высшем уровне. На первом заседании Совета сотрудничества Россия — ЕС (январь 1998 г.) Е. Примаков также акцентировал на важности усиления двустороннего политического диалога. Он призвал не превращать Совет сотрудничества в дискуссионный клуб по международным проблемам, нацелив его «на реальное, практическое, а не на словах, сотрудничество» в их решении ¹ . Председательствовавший в Совете ЕС и на Совете сотрудничества Р. Кук поддержал российскую точку зрения, отметив, что СПС представляет все возможности для увязки воедино всех аспектов отношений России и ЕС. Второе заседание Совета сотрудничества (май 1999 г.) продемонстрировало, что партнеры действительно начали движение в этом направлении: наряду с обсуждением конкретных вопросов взаимодействия в сфере международной безопасности (прежде всего, в деле косовского урегулирования) на Совете обсуждалась общая стратегия ЕС в отношении России, которая ориентирована на комплексное партнерство, включающее в качестве неотъемлемой части сотрудничество в сфере внешней политики и безопасности.

В этом наметившемся сближении реально не было антиамериканской подоплеки. Характеризуя стратегию укрепления «второй опоры» ЕС, министр иностранных дел Австрии В. Шюссель в период председательства в ЕС подчеркнул в обращении к саммиту ЕС в Портшахе (октябрь 1998 г.), что европейская политика безопасности может быть сформирована только «рука об руку с Соединенными Штатами» и что необходимо не «меньше Америки», а «больше Европы» ² . Россия поддерживала европейское видение роли США в Европе как важного фактора стабильности и развития. НАТО также рассматривалась Россией как один из важных элементов европейской безопасности. Признание и ЕС, и Россией этих положений определяло, таким образом, их политическую близость, которая позволяла идти по пути формирования не менее значимой составляющей современной международной жизни — углубления прямого взаимодействия Западной Европы и России в сфере внешней политики и безопасности. И хотя югославские события вносят серьезные коррективы в российское восприятие политики США и НАТО, их центральная роль в европейских делах остается константой. Поэтому участие России в системе международной безопасности в любом случае не может строиться на альтернативном выборе партнеров и противопоставлении США/НАТО — ЕС/ЗЕС. Политика сотрудничества России в Европе предполагает безальтернативное взаимодействие с США и НАТО, но может при этом иметь выраженные европейские акценты, т. е. быть нацеленной на наращивание партнерства с ЕС/ЗЕС, особенно с учетом перспективы институционализации европейской составляющей НАТО.

После подписания Основополагающего акта Россия - НАТО перед ЕС открылись две возможности. Первая — использовать его как удобный предлог, чтобы уйти от серьезного двустороннего диалога с Россией в области безопасности, сосредоточившись на других направлениях. Вторая, наоборот, — воспринимать его как взятый барьер, серьезно затруднявший развитие такого российско-европейского диалога. Стоящие перед ЕС задачи формирования «европейской идентичности в сфере обороны и безопасности» объективно благоприятствуют тому, чтобы ЕС/ЗЕС на практике подержали Россию в ее готовности к сбалансированному сотрудничеству во всех областях, что позволило бы идти по пути действительного российско-европейского партнерства. Вместе с тем, движение в этом направлении было существенно заторможено вследствие предпринятой НАТО военной акции против Югославии.

Европейцы продемонстрировали свою очевидную неспособность оказывать в настоящее время стабилизирующее влияние на курс США в Европе в ситуациях, когда он связан с реализацией американских национальных интересов, во многом расходящихся с интересами самих европейцев. Объективно военно-силовые рецепты решения европейских проблем являются для США важным средством укрепления своей политической роли в Европе, вынужденной в этих обстоятельствах опираться на безусловное американское лидерство. Это становится серьезным барьером на пути развития самостоятельной линии связи Западная Европа — Россия, которой партнеры в последнее время уделяли повышенное внимание. Теперь «Коллективная стратегия ЕС по отношению к России», признанная им одной из основных сфер и основ развивающейся ОВПБ и «европейской идентичности», серьезно подорвана произошедшими изменениями в отношениях России и Запада, особенно в той ее части, которая ориентирована на сотрудничество в сфере безопасности. Если до югославских событий укрепилось мнение, что у Западной Европы и России нет серьезных противоречий в сфере европейской безопасности, то в нынешней ситуации западноевропейские интересы, сформулированные в контексте политики НАТО, существенно расходятся с российскими. В дальнейшем разногласия сторон еще более возросли в связи с проблемой вокруг Чечни, причем до такой степени, что в ЕС зазвучали голоса, призывающие к пересмотру «Коллективной стратегии ЕС по отношению к России».

Относительное ослабление прямой линии связей Западная Европа - Россия подрывали бы, следовательно, политический потенциал и позиции ЕС/ЗЕС в качестве центра силы в многополюсном мире. И напротив — югославская акция усилила тенденцию к закреплению лидерства США, при котором содержание «европейской идентичности» сводится в нынешней ситуации прежде всего к согласованному следованию европейцев в фарватере американской глобальной политики. Усиление США как западного лидера в разрешении сложных европейских кризисов и конфликтов дает в руки американцев испытанный и действенный рычаг воздействия на европейцев — шантаж уходом США, что означало бы высокую вероятность выхода регулируемых конфликтов из-под контроля и их эскалацию. Таким образом, развивавшаяся в последние годы тенденция относительного уменьшения роли США в Европе при одновременном усилении позиций ЕС/ЗЕС существенно заторможена. Соединенным Штатам удалось добиться подтверждения европейцами центрального места НАТО с безусловным американским лидерством в системе европейской безопасности. Однако, как ни парадоксально, югославский кризис может в перспективе стать питательной средой для позитивной переоценки российско-западных отношений, и российско-европейских в частности, с учетом его нынешнего негативного эффекта. В том случае, если не удастся в полной мере преодолеть возникшие барьеры во взаимоотношениях НАТО и России, сотрудничество Россия — ЕС/ЗЕС тем более могло бы рассматриваться в качестве важного канала, который дает возможность Западу политически «сохранить» для себя Россию, а России — конструктивно взаимодействовать с Западом на международной арене и в системе европейской безопасности.

Для самой России, следовательно, актуальность проблемы европейской интеграции в сфере безопасности и обороны сохраняется и в нынешней усложнившейся политической ситуации в Европе. Возникшая на рубеже 1998—1999 гг. «новая динамика» ЕС/ЗЕС на этом направлении, опирающаяся на накопленный ими потенциал, открывает перспективу существенных качественных изменений в будущей военно-политической организации Европы. Очевидно, что Россия не может позволить себе занять позицию стороннего наблюдателя изменений, происходящих в практической политике безопасности и обороны ее стратегического партнера, каким она признает ЕС — изменений настолько значимых, что, как отметил госсекретарь немецкого МИД Г. Ферхойген, «они займут центральное место в европейской интеграции в будущем» ¹ .

Для формирования активной российской позиции необходимо прежде всего определить, какие последствия для России может иметь «милитаризация» Европейского Союза. В стратегическом отношении этот процесс, очевидно, не только не противоречит российским интересам, но, вероятно, вполне соответствует им. Во-первых, как ни парадоксально, но такая «милитаризация» способствует демилитаризации международных отношений, поскольку военное «измерение» ЕС неизбежно будет играть вспомогательную роль в рамках его комплексной политики безопасности — в отличие от НАТО, где военный компонент занимает центральное место в обеспечении безопасности. Во-вторых, соответствующее усиление роли и ответственности ЕС/ЗЕС укрепило бы и перспективы взаимодействия Запада с Россией в сфере безопасности. Ведь само понятие «неделимости европейской безопасности» имеет для ЕС/ЗЕС более весомое содержание, в силу соседства с Россией, чем для американцев. Кроме того, расширение компетенций ЕС на оборонную сферу предполагает одновременное расширение и углубление сотрудничества с Россией в этих областях, которые становятся материей действующего двустороннего Соглашения о партнерстве и сотрудничестве. В-третьих, новое качество отношений ЕС-Россия в сфере безопасности открыло бы перед Россией дополнительные возможности развития сотрудничества со странами Центральной и Восточной Европы, которые все более определенно включаются в орбиту европейской интеграции.

Все это находит подтверждение в политике ЕС. Основная цель запланированных и осуществляемых им реформ в оборонной сфере состоит в наделении «Союза структурами и процедурами, позволяющими преобразовать его из западного Европейского союза в Союз для всей Европы, способный к глобальным действиям» ¹ . И России в этой политике отводится центральная роль. В декабре 1998 г. Совет ЕС принял решение о разработке «Коллективной стратегии» в отношении соседних стран и регионов, поставив на первое место Россию. Соответствующий документ под названием «Коллективная стратегия ЕС по отношению к России» был одобрен на саммите ЕС 3-4 июня 1999 г. в Кельне. Эта стратегия ориентирована на развитие всего комплекса двусторонних отношений и исходит из необходимости способствовать интеграции России в «европейские пространства» ¹ . Одной из двух ее основных целей является поддержание европейской стабильности, укрепление глобальной безопасности и противодействие общим вызовам путем интенсификации сотрудничества ЕС с Россией. Сформулированная цель выходит за рамки декларативного партнерства и предполагает наращивание практического взаимодействия ЕС с Россией. Для этого, в частности, планируется учреждение постоянного совместного механизма в рамках политического диалога партнеров, ориентированного на выработку общих инициатив в области внешней политики и безопасности (работа по созданию такого механизма должна была начаться уже в конце 1999 г., но была приостановлена в связи с осложнением российско-европейских отношений в результате разногласий по чеченской проблеме).

Все это свидетельствует в пользу того, что стратегия ЕС, направленная на создание потенциала в области безопасности и обороны, позволяющего ей претендовать на относительно автономную политическую роль в системе международных отношений, в принципиальном плане пересекается с российской стратегией в единой плоскости — формирования многополярного мира в ХХI веке. Несмотря на выявившиеся различия в подходах к решению ряда кризисных европейских проблем, в долгосрочном плане России следовало бы, вероятно, поддержать амбициозные устремления ЕС, которые требуют от него сбалансирования своих отношений с США развитием отношений с Россией. Успешная реализация курса ЕС/ЗЕС на создание «европейской обороны» не означает создание новой «европейской армии», зато способствует трансформации НАТО как военно-политического союза в Евро-Атлантическую организацию безопасности с сильным европейским ядром, интересы которого в целом сближаются с российскими.

Глава 3. «ВТОРАЯ ОПОРА» ЕС НА МЕЖДУНАРОДНОЙ АРЕНЕ

3.1. Европейские силы быстрого реагирования и НАТО

С момента образования ЕС государства-члены заявили о своем намерении проводить в рамках Союза общую внешнюю политику и политику безопасности. Начиная с Хельсинского саммита ЕС в декабре 1999 г. это намерение стало приобретать конкретные формы, когда было принято решение о том, что к 2003 г. в распоряжении ЕС должен будет находиться контингент войск размером в 50-60 тысяч человек, способный реагировать на кризисы, возникающие в Европе ¹ .

Изменение политики Великобритании, обозначившееся в Сент-Мало,

мобилизировавшее Францию, которая задолго до этого призывала европейские страны к сотрудничеству в военной сфере; введение в обращение евро; фактор промышленности, в которой наметилась тенденция к консолидации европейских оборонных производств; неудача, постигшая европейские вооруженные силы в Косово, а также дебаты по поводу будущего НАТО — все это заставило европейские государства интенсифицировать усилия по созданию вооруженных сил в Европе и проведению последовательной и рациональной оборонной политики и политики безопасности.

В отношении европейских Сил быстрого реагирования (ЕСБР) целью ЕС, поставленной на вторую половину 2000 г., было обеспечить участие отдельных стран в их формировании. 20 ноября министры иностранных дел и обороны ЕС провели конференцию по обязательствам о выделении военных средств. В рамках конференции Совет ЕС рассмотрел подготовленный детализированный каталог ЕСБР и принял специальную Декларацию. В ней указывается, что каталог сил и средств, которые страны ЕС готовы предоставить для ЕСБР «на добровольной основе», включает более 100 тыс. человек, 400 боевых самолетов и 100 кораблей. Страны-участницы внесли вполне удовлетворительные предложения, касающиеся выделения национальных и многонациональных штабных структур. В декларации отмечается, что формирование собственных штабных структур ЕС начнется уже в 2001 г. В то же время, в ходе конференции было отмечено, что предложенные «национальные вклады» пока не позволяют ЕС проводить самостоятельно наиболее масштабные операции Петерсбергского спектра, учитывая сохраняющиеся «узкие места», в частности — в таких сферах, как дальний транспорт, стратегический потенциал сбора, обработки и передачи информации; ряд высоких технологий (оружие точного наведения, вертикальный взлет и посадка) ¹ .

Создание автономных вооруженных сил ЕС — закономерный и логичный этап европейской интеграции. Однако дебаты между отдельными государствами по поводу назначения европейских вооруженных сил, их значимости и схемы функционирования заставляют задуматься о том, какие сроки нужны для окончательного воплощения идеи в жизнь.

Для примера возьмем три крупнейших государства Европы — Францию, которая в силу своих особых отношений с НАТО является исторически основным пропонентом самостоятельности Европы в области обороны, Великобританию, не желающую ни в коей мере ущемить интересы США на европейском континенте, и ФРГ — самое крупное по территории и наиболее развитое в экономическом плане европейское государство, — и посмотрим, насколько и по каким вопросам расходятся их позиции.

Исторически Франция считается одним из апологетов Европейской общей политики безопасности и обороны (далее — ЕОПБО), с тех пор как в 1998 г. Великобритания сняла вето на обсуждение вопросов, связанных с европейской обороной вне НАТО. Учитывая то, что франко-германский диалог по оборонным вопросам прервался после того, как Франция решила в 1996 г. создать профессиональную армию, сегодняшнее решение по ЕОПБО можно во многом считать результатом «франко-британского мотора». Даже если Германия и присоединилась к «Франко-Британской динамике» в ходе своего президентства в ЕС (закончившегося решениями Кельнского саммита), нельзя не замечать асимметрии, которая существует между Германией, с одной стороны, и Францией и Великобританией — с другой, в отношении стратегической ориентации их национальных армий.

Курс на ЕОПБО в точности совпадает с давними желаниями Франции создать автономные оборонные силы вне НАТО. Это обусловлено во-первых еще голлистскими идеями о европейской идентичности, во-вторых историческими претензиями Парижа на центральное место в политике Европы, в-третьих, отсутствием столь тесных, как, например у Великобритании, связей с СIIIА в вопросах обороны.

Во время Югославского кризиса, когда Франция стала проводить политику сближения со структурами НАТО, многие рассматривали здесь попытку европеизировать НАТО изнутри, через усиление европейской опоры. Когда эта попытка закончилась неудачей, а конфликт в Косово выявил недостаток собственных возможностей в Европе и главенствующую роль НАТО в урегулировании кризисов в Европе, Франция сосредоточилась на создании автономных европейских институтов ЕОПБО. В отличие от США, Франция также подчеркивала необходимость дублирования в сфере принятия решений по ЕОПБО. План действий, представленный партнерам президентом Ж. Шираком в августе 1999 г., следовал той логике, что Европа должна быть способна действовать без одобрения СIIIА. Это противоречило позициям некоторых европейских партнеров, которые боялись, что автономная ЕОПБО ослабит партнерство. В то время, как некоторые элементы плана были приняты на хельсинском саммите (учреждение Комитета по политике и безопасности и постоянного военного комитета), попытка Франции построить ЕОПБО без параллельного обсуждения с НАТО не удалась, и весной 2000 г. было принято решение о создании рабочих групп между НАТО и ЕС.

В ходе президентства Франции в ЕС во второй половине 2000 г. она продолжала выполнять поставленные задачи в сфере развития европейской оборонной идентичности и создания автономных европейских вооруженных сил. Однако намерения Франции в отношении финального саммита ЕС в Ницце сильно разошлись с намерениями Великобритании, которая планировала использовать встречу на саммите для того, чтобы убедить США и собственную общественность в том, что оборонные силы не перерастут в Европейскую армию. Великобритания участвовала в составлении заявления о том, что ЕСБР будут действовать только когда НАТО не захочет участвовать, что не существует понятия «европейская» армия, и что НАТО остается опорой коллективной обороны. Это совпадало с высказываниями министра обороны США, Уильяма Коэна о том, что Североатлантический Альянс может стать «реликтом прошлого» в отсутствие тесных связей между силами ЕС и НАТО. Но президент Ж.Ширак на пресс-конференции заявил, что наряду с тем, что ЕСБР будут координировать свои действия с НАТО, они в то же время будут независимы от штаб-квартиры Альянса ¹ .

Подобное высказывание вызвало негодование Т. Блэра, премьер-министра Великобритании, который заявил, что он имеет совершенно другой взгляд: «Мы занимаемся тем, в чем нас полностью поддерживает НАТО, Великобритания и США — и французам придется с этим смириться». Р. Кук, министр иностранных дел, добавил к этому, что Великобритания не примет предложений Франции о создании группой европейских государств собственных сил по безопасности и обороне ² . Проект договора, подготовленный Францией, как хозяйкой саммита, включал положение об особом внимании государств-членов к развитию «инициатив в области безопасности и обороны для приобретения возможностей урегулировать кризисы». Официальные лица Великобритании дали ясно понять, что формулировка неприемлема, поскольку в ней нет обращения к НАТО и она может дать европейским странам широкие и неопределенные полномочия в сфере развития военных сил ³ .

Здесь видны острые противоречия между позициями Франции и Великобритании. В британской прессе появилась аллегория о том, что Франция стремится к развитию двух военных блоков и предпочитает при переговорах ЕС с НАТО сидеть за квадратным столом, где группы расположены напротив друг друга, в то время как другие европейские партнеры предпочитают менее конфронтационный круглый стол.

Для Великобритании исключительное значение имеет участие США в европейских делах, а также американские гарантии, в том числе ядерные. Особенность ее отношений с США заключается в том, что во-первых, вооруженные силы Великобритании очень сильно скоординированы с вооруженными силами СIIIА, глубоко развито сотрудничество с США в ядерной сфере, и очень тесные связи налажены в сфере разведки. Поэтому Великобритания очень бдительно следит за тем, чтобы развитие безопасности и обороны в Европе ни в чем не противоречили позиции США. Если Великобритания и выступила в 1998 г. в пользу создания оборонного потенциала в Европе, то лишь потому, что США высказывали свое недовольство по поводу несоразмерных пропорций в сфере финансирования между США и Европой в урегулировании европейских кризисов. Сохраняя тесную связь с США, Великобритания свою задачу в Ницце по вопросам обороны видела в том, чтобы не пропустить ни одной инициативы Франции, связанной с обособлением европейской обороны и разрывом связи с НАТО.

Здесь позиция Великобритании совпадает с позицией ФРГ. Германия, несомненно, является сторонником проведения активной ОВПБ, поскольку она исконно заинтересована в развитии и углублении европейской интеграции в любых ее проявлениях. Однако, несмотря на желание ФРГ поддерживать и участвовать в обсуждении этой темы, Германия не проявляет особого желания дополнить разговоры соответствующим финансированием, чему есть объективные причины. Американские эксперты оценили расходы исключительно на необходимый транспорт в 50 млрд. евро ¹ . За последнее десятилетие европейские оборонные расходы в лучшем случае не увеличивались, чему были объективные причины, как, например, другие нужды ЕС — расширение, урегулирование ситуации на Балканах, валютный союз. Поэтому перед правительством Германии в данный момент стоит дилемма — военное развитие Союза или валютный союз. В Бундесвере это усугубилось дополнительными расходами на слияние двух армий после объединения Германии. До сих пор в Германии действует призыв на срочную военную службу, и ориентирована армия, скорее, на обеспечение внутренней обороны, чем на проведение операций за пределами страны. Запланированная реформа армии также потребует дополнительных затрат, и оборонный бюджет Германии в ближайшем будущем будет вряд ли достаточным для осуществления задач, поставленных перед собой членами Евросоюза в Хельсинки. В связи с этим на саммите в Ницце ФРГ гораздо больше интереса проявляла к вопросам системы голосования в Еврокомиссии и к вопросам о расширении ЕС, чем к вопросу о статусе европейских сил быстрого реагирования, и неизменно подчеркивала главенствующую роль НАТО в обеспечении европейской безопасности.

Принимая во внимание описанные противоречия между позициями европейских государств, а также опасения стран — кандидатов на вступление в ЕС по поводу удаленности от НАТО (исторически, страны Восточной Европы испытывают недоверие к Западной Европе в вопросах, связанных с обороной и безопасностью), на ближайшее время тесное сотрудничество ЕС и НАТО в области обороны неизбежно, и идеи, высказываемые Францией кажутся преждевременными. Создание европейской оборонной идентичности, о которой так часто говорят во Франции — далеко не столь простой и краткосрочный процесс, а при отсутствии единомыслия по поводу данного вопроса не будет и должного финансирования. Если говорить реалистично, то создание полноценного потенциала вооруженных сил в Европе, достаточного для обеспечения безопасности на континенте, возможно, будет лишь лет через 10, хотя нельзя не отметить несомненного прогресса в этой сфере. Прежде всего, ЕС часто заявляет о своем весе в международных делах, свидетельством чему является приглашение Х. Соланы, Высокого Представителя ЕС по ОВПБ на Балканы и на Средний Восток, однако отсутствие общей стратеги государств-участников, и, что самое главное, отсутствие осознания европейской идентичности в сфере обороны, говорит о том, что до создания полноценного оборонного потенциала еще далеко и говорить сейчас можно лишь о формирующейся тенденции.

Последняя не осталась без внимания руководства России. Позицию российских официальных лиц по вопросу формирования европейской обороны и безопасности в целом можно оценить как осторожную. Определенные оценки высказаны, в частности, в Стратегии развития отношений РФ и ЕС на среднесрочную перспективу (2000-2010), в которой прямо указывается на то, что Россия намерена развивать партнерство в областях обеспечения общеевропейской безопасности силами самих европейцев без изоляции от США и НАТО, но и без их монополизации на континенте; практического сотрудничества в сфере безопасности, которое могло бы служить противовесом НАТО центра Европы; развитие позиции России в отношении оборонной идентичности ЕС.

Министр иностранных дел РФ И. Иванов на «Еврофоруме» в Берлине заявил, что Москва находит вполне естественным стремление европейцев обеспечить собственными силами собственную безопасность и готова к конструктивному взаимодействию с ЕС. Россия рассчитывает на то, что ЕСБР могли бы стать если не противовесом НАТО, то структурой, которая затормозит расширение НАТО. На это есть ряд политических причин, прежде всего одиозность блока НАТО и влияние в нем США. В настоящий момент, когда статус ЕСБР не определен, и идут споры о степени связанности их с НАТО, Россия выражает готовность оказать посильную помощь, видимо при условии «удаленности» Сил от НАТО и его механизмов ¹ .

Представляется, что на данный момент по крайней мере неразумно рассматривать ЕОПБО как инструмент, который поможет вбить клин в отношения Западной Европы и СIIIА. Однако по мере развития ЕСБР, а главное, развития европейской оборонной идентичности, ЕС будет приобретать все больший вес в сфере европейской безопасности, что не сможет не оказать определенного влияния на трансформацию НАТО. Неизбежность развития оборонной идентичности предопределяется в свою очередь необходимостью стран ЕС оградить себя от постоянного активного участия США в жизни Европы, будь то вмешательство или невмешательство в урегулирование нестабильности. Европе нужно научиться собственными силами защищать экономические достижения, а возможным это будет лишь через преодоление внутренних противоречий.

Оборона является одной из важнейших функций государств, поэтому европейским странам очень трудно будет усилить институционализацию процесса (которая необходима) через более глубокую интеграцию (принятие оборонных решений квалифицированным большинством голосов, или расширение полномочий Еврокомиссии в этой сфере). Наиболее вероятный путь — институционализация через углубленное межгосударственное развитие — усиление позиций Комитета по Безопасности и Обороне и усиление роли Высокого Представителя.

Несомненно, тенденция по созданию европейской оборонной идентичности и по ограничению влияния США в вопросах европейской безопасности соответствует интересам России, но рассчитывать на то, что Европа сможет в ближайшее время без помощи НАТО справляться с кризисами на континенте, к сожалению, не приходится.

3.2. Европейская политика в области безопасности и обороны: отношения ЕС, НАТО и России

Процесс формирования и развития Европейской политики в области безопасности и обороны, безусловно, стал новым фактором безопасности в Европе. В сложившейся ситуации России необходимо прояснить свою позицию по поводу происходящего в Европейском Союзе, определить, насколько этот процесс может повлиять на развитие отношений между Россией и ЕС. В связи с этим возникает два вопроса: во-первых, каковы цели и задачи создаваемой Европейской политики в области безопасности и обороны и каким образом она обуславливает взаимоотношения между Европейским Союзом и НАТО; во-вторых, как процесс усиления оборонной составляющей ЕС и сближения ЕС и НАТО затрагивает интересы России.

По поводу позиции, занимаемой Россией по той или иной проблеме, необходимо сделать одно замечание: российская внешняя политика, как в общем, так и в конкретных случаях, таких как европейская политика России, во многом обуславливается концепцией многополярности. Именно стремление к созданию многополярного мира является одним из факторов, определяющих развитие отношений между Россией и Европейским союзом и Россией и НАТО.

Возвращаясь к вопросу о европейской политике в области безопасности и обороны, следует отметить, что ее цель — развитие в рамках Европейского Союза военных ресурсов, которые можно было бы использовать в операциях, в которых необязательно участие НАТО. Такие ресурсы позволили бы странам ЕС самостоятельно и эффективно заниматься миротворчеством, гуманитарной помощью и кризис-менеджментом.

Действительный прогресс был достигнут в последние годы — поворотным моментом стал декабрь 1998 г., когда британский премьер-министр Т. Блэр и президент Франции Ж. Ширак на встрече в Сент-Мало выступили с инициативой, которая определила направление развития европейской политики в этой сфере. Франция и Великобритания предложили план создания новой общей политики в области безопасности и обороны. После Сент-Мало последовал обмен мнениями лидеров стран ЕС. В июне 1999 г. Европейский Совет в Кельне определил основные направления предлагаемой политики и процедуры принятия решений. Наконец, в декабре 1999 г. на Европейском Совете в Хельсинки было принято решение о создании к 2003 г. сил быстрого реагирования численностью 50-60 тысяч, которые можно было бы разместить в течение 60 дней ¹ .

Как же на все происходящее реагирует Россия? Традиционно отношения между Россией и НАТО носили достаточно сложный характер, и хотя годы конфронтации сменились некоторым потеплением отношений и даже военно-политическим сотрудничеством, тем не менее, российская политическая элита отказывается признать какие-либо существенные перемены в НАТО и воспринимает ее по-прежнему как организацию, созданную в годы Холодной войны против Советского Союза, пережившую своего политического оппонента — ОВД, сейчас являющуюся сильнейшей военной организацией в Европе, в которую новую демократическую Россию отказываются принимать.

Отношения России с Европейским Союзом складывались совсем по-другому. В отличие от НАТО Европейские сообщества практически не занимались вопросами обороны. Отсутствие этой серьезной внешнеполитической и оборонной составляющей облегчало налаживание отношений между Москвой и Брюсселем. Правда, стоит отметить, что официальные отношения между Советским Союзом и Европейскими сообществами были налажены только в конце советской эпохи. Появление Европейской политики в области безопасности и обороны явилось закономерным продолжением Маастрихта и неудачного опыта европейцев на Балканах. Но усиление оборонной составляющей Европейского Союза и особенно его сближение с НАТО стало тревожным сигналом для России и поставило вопрос о необходимости определить свою позицию в отношении происходящего и оценить, как это может повлиять на сотрудничество России с Европейским Союзом.

Происходящее, несомненно, должно способствовать укреплению политического влияния Европейского Союза. В очередной раз делается попытка изменить ситуацию, когда ЕС является «экономическим великаном и политическим карликом», придать ЕС больший политический вес.

Каким образом эти изменения воспринимаются в России? Усиление политического веса ЕС, его активизация в вопросах безопасности и обороны, в общем, соответствуют стремлению России к многополярности, поскольку объективно создает еще один центр политического влияния в мире.

Но прежде, чем говорить о возникновении нового центра политического влияния - Европейского Союза, необходимо определить, как его деятельность соотносится с уже существующими политическими центрами, такими как НАТО. В самом Европейском Союзе есть два различных подхода к этой проблеме. С одной стороны, Франция, которая согласна с Россией в вопросе о необходимости многополярного мира. Франция давно добивается укрепления единой Европейской внешней политики, правда, во многом для того, чтобы затем использовать ее как инструмент защиты национальных интересов самой Франции. С другой стороны, в Европейском Союзе безусловно доминируют точки зрения отличные от мнения французской администрации. Наиболее активную позицию занимает британское правительство, которое в 1998 г. поддержало идею создания собственно европейских оборонительных сил, но при этом категорически против какого-либо противопоставления новых европейских структур НАТО и подрыва позиций альянса в Европе. Надо отметить, что французов и британцев разделяют и другие проблемы, например, вопрос о необходимости мандата Совета Безопасности ООН для осуществления каких-либо акций в рамках европейской политики в области безопасности и обороны. Однако возможности создаваемых европейских оборонных структур зависят не столько от политической воли того или другого государства-члена ЕС, сколько от реального военно-политического потенциала ЕС. Амбициозность Маастрихтского договора как раз заключалась в стремлении создать независимые европейские структуры в сфере безопасности, но события на Балканах продемонстрировали полную беспомощность ЕС без поддержки Соединенных Штатов. Для сравнения военного потенциала европейцев и американцев будет уместно вспомнить некоторые факты: военные расходы европейских членов НАТО на 60% меньше расходов Соединенных Штатов на оборону, при этом военные ресурсы Европейцев на 10-15% меньше чем у американцев; в операции в Югославии 3/4 воздушных сил были обеспечены Соединенными Штатами ¹ .

Поэтому и новая политика ЕС в сфере безопасности осуществляется с расчетом на поддержку ресурсов НАТО. Так в декабре 1999 г. в Хельсинки была признана необходимость консультаций с НАТО. Североатлантическим альянсом в апреле 1999 г. на саммите НАТО в Вашингтоне было принято решение поддержать европейскую инициативу. А 20 сентября 2000 г. впервые прошло совместное заседание Североатлантического совета и COPSi (временного комитета по политике и безопасности), органом, ответственным за развитие Европейской политики в области безопасности и обороны. Было принято решение сформировать рабочие группы, которые бы занимались следующими вопросами: во-первых, согласованием текста официального документа между ЕС и НАТО, в соответствии с которым осуществлялся бы обмен информацией и допуск представителей ЕС к структурам НАТО; во-вторых, определением основных задач для создаваемого европейского контингента; в-третьих, организацией доступа соответствующих структур ЕС к военным ресурсам НАТО, и, наконец, созданием постоянно действующих органов для связи ЕС и НАТО.

То есть очевидно, что европейцы намерены в сотрудничестве с НАТО активизировать свою деятельность в сфере безопасности и обороны, а не проводить отличную от НАТО политику или подрывать позиции альянса в вопросах европейской безопасности.

Однако для России такое сближение ЕС и НАТО создает определенные проблемы. Рассмотрим две из них. Во-первых, вопрос о расширении. Общеизвестно, что Россия выступает категорически против возможности дальнейшего расширения НАТО, при этом предметом особой озабоченности России стало возможное членство в НАТО бывших республик СССР, в частности Балтийских стран. В отличие от расширения НАТО, идея расширения ЕС не вызывает столь резкого отторжения у российской политической элиты, хотя отмечаются определенные негативные последствия этого расширения для России, но в общем, отношение к его возможности вполне нейтральное. Однако это отношение может измениться в связи с усилением связей между ЕС и НАТО, поскольку может оказаться, что страны Балтии, часто заявляющие о своем стремлении вступить в НАТО, получат доступ к его ресурсам посредством вступления в ЕС. Тем не менее хочется отметить, что эти опасения пока не имеют серьезных оснований, поскольку главная проблема, связанная с расширением НАТО - статья 5 Вашингтонского договора, говорящая о праве на коллективную безопасность в случае агрессии против одного из государств-членов НАТО, а планируемые сейчас формы сотрудничества между ЕС и НАТО касаются исключительно выполнения так называемых Петерсбергских задач.

Но как раз с Петерсбергскими задачами связана еще одна проблема для России. Вопрос об активизации миротворческой деятельности ЕС вызывает определенные опасения в России. Очевидно, в данном случае сказывается опыт миротворческих операций, проводимых НАТО, и существенное различие в оценке событий между руководством НАТО и российской администрацией.

Происходящее укрепление Европейской политики в области безопасности и обороны вряд ли будет способствовать формированию действительной многополярности, учитывая тесные связи между ЕС и НАТО, кроме того, существующая тенденция сближения ЕС с НАТО может вызывать определенную обеспокоенность российской администрации. Безусловно, эта обеспокоенность российской стороны вполне оправдана; однако, учитывая комплексный характер отношений между ЕС и РФ, следует максимально осторожно оценивать значение такого сближения ЕС с НАТО для политики, проводимой Россией в Европе, нельзя допустить, чтобы это помешало сотрудничеству России с ЕС.

3.3. НАТО и Европейский Союз: сотрудничество или конкуренция

Сейчас очень широко обсуждаются вопросы, связанные с обеспечением безопасности на европейском континенте. Новое время принесло с собой новые проблемы, для решения которых старые институты оказались неэффективными. Организация Североатлантического договора стремится стать основным гарантом стабильности в Европе, но возникает вопрос, возможно ли все-таки появление альтернативной военной структуры в рамках Европейского Союза, который в последнее время активизировал свою внешнюю политику и политику в сфере безопасности.

Как отмечалось ранее, в декабре 1999 года на Хельсинском саммите Европейского союза государства-члены подписали соглашение, по которому к 2003 году они должны создать, так называемые, силы быстрого реагирования, что на практике означает, что в случае необходимости за 60 дней государства-члены смогут собрать 60 тысяч контингента войск и поддерживать его боеспособность в течение одного года. На саммите в Фейра (Португалия) в июне 2000 года был создан новый комитет по внешней политике и безопасности, который должен выработать постоянное соглашение с Организацией Североатлантического договора, чтобы избежать дублирования и официально оформить доступ ЕС к органам планирования НАТО. Следующим шагом стал саммит в Ницце в декабре 2000 года, где были согласованы условия, на которых НАТО будет предоставлять Европейскому Союзу свои структуры для планирования и командования. Однако этот документ так и не был одобрен НАТО, поскольку Турция четыре месяца блокировала его утверждение.

Официально Анкара отрицала тот факт, что она блокирует переговоры, но посол Турции в НАТО подтверждал, что его правительство несогласно с моделью “консультаций в период кризиса”, предложенной Европейским Союзом государствам, которые не являются членами ЕС. При этом, турецкие власти говорили о том, что в операциях, которые будет проводить НАТО, государства ЕС, не являющиеся ее членами, будут иметь все права постоянных членов НАТО, а в операциях, которые будет проводить Европейский Союз без участия НАТО, Турция и другие члены альянса, не входящие в ЕС смогут участвовать только в консультациях, которые они могут беспрепятственно проводить с отдельными государствами-членами ЕС и сейчас. Анкара требовала своей большей вовлеченности в военные операции Европейского Союза. Турция настаивала на том, что, по крайней мере, в регионах, представляющих особый интерес для ее безопасности, она должна иметь право участвовать не только в реализации принятого решения, но и в процессе планирования и стратегического командования и контроля. При этом официальные власти Турции подчеркивали, что их деятельность направлена не на ограничение автономии Европейского Союза от НАТО. Однако государства ЕС, не являющиеся членами НАТО, не должны иметь преимуществ перед государствами НАТО, не являющимися членами ЕС.

С одной стороны, кажется очевидным, что Турция отстаивает свои собственные национальные интересы в Европе, поскольку она активно действует в рамках НАТО, и не хочет терять влияние. Но с другой стороны, кажется немного странным то, что Анкара заняла такую жесткую позицию в отношении военных операций, которые будут проводиться Европейским Союзом самостоятельно, то есть без использования органов НАТО даже для их планирования и осуществления командования. Рональд Рамсфелд, министр обороны США, заявил, что ЕС не должен дублировать Организацию Североатлантического договора и в его деятельность необходимо включить и государства, не являющиеся членами Европейского Союза, что полностью совпадает с позицией Турции по данному вопросу. Скорее всего, Турция действует при негласной поддержке новой администрации Белого дома.

В Ницце была достигнута договоренность о том, что есть ряд операций, при проведении которых вся цепь командования остается под полным политическим контролем ЕС, эти операции охарактеризованы как “операции, в которых не участвует НАТО”. Речь идет о том, что силы быстрого реагирования ЕС могут действовать автономно только в гуманитарных операциях по поддержанию мира, в которых НАТО по тем или иным причинам откажется участвовать. То есть во всех других случаях ЕС будет использовать инструменты планирования я контроля НАТО.

Однако все приведенные определения очень размыты и поддаются самому широкому толкованию, что и используют государства ЕС. Франция выступает за создание полностью независимых от НАТО структур планирования, тогда как Великобритания отстаивает идею использования для этих целей уже существующие институты НАТО. Подобная неопределенность вызывает некоторые опасения в Вашингтоне. Новая администрация Белого дома опасается, что силы быстрого реагирования в Европе приведут к дестабилизации НАТО. В целом можно отметить, что республиканцы обвиняют Европейский Союз в том, что он не спешит устанавливать тесные контакты с НАТО, и считают, что в основе плана по созданию корпуса быстрого реагирования лежит беспокойство, вызванное слухами об американском изоляционизме, поскольку во время президентской кампании Джордж Буш не скрывал, что он занимает менее интервенционалистскую позицию, чем его предшественник. При этом не следует забывать, что Соединенные Штаты уже довольно давно начали высказывать недовольство тем, что европейские государства переложили на плечи США почти весь груз обеспечения безопасности на европейском континенте, особенно в финансовой сфере. По замечаниям в прессе можно сделать вывод о том, что Вашингтон всячески поддерживает идею принятия на себя европейцами большей ответственности в военной сфере, но только в рамках НАТО, поэтому Белый дом настаивает на включении сил ЕС в НАТО.

Реакция европейских стран различна, как различны и их позиции по этому вопросу. Великобритания предпринимает множество усилий для того, чтобы убедить США в том, что развитие военной составляющей Европейского Союза не нанесет вреда НАТО. В феврале 2001 года состоялись визиты в США премьер-министра Великобритании Тони Блэра и министра иностранных дел Робина Кука, в ходе которых оба представителя Соединенного королевства заявляли о том, что так называемая “европейская армия” будет частью НАТО. Но их усилия сводятся на нет заявлениями некоторых французских политиков, отстаивающих автономное развитие вооруженных сил ЕС, и заявлениями некоторых представителей самого ЕС. Так в апреле 2001 года, вслед за визитом Тони Блэра в США, председатель постоянного военного комитета Европейского Союза генерал Густав Хаулунд заявил, что Европейские силы быстрого реагирования будут действовать независимо от НАТО, что дало повод оппозиционным консерваторам обвинить премьер-министра во лжи. С проамериканскими, а, следовательно, и с пронатовскими настроениями сталкивается и правительство Германии. Представители находящейся сейчас в оппозиции партии ХДС/ХСС обвиняют правительство Федеративной республики в необдуманной политики по отношению к США, отношения с которыми стали более прохладными. Так, например, Йошка Фишер, министр иностранных дел ФРГ заявил, что Соединенные Штаты должны заставить Турцию снять свое вето, ибо оно приведет к тому, что ЕС будет вынужден создавать для своих вооруженных сил структуры, параллельные НАТО. Он подчеркнул, что процесс развития европейской интеграции, в том числе и в вооруженной сфере, будет продолжаться, его нельзя остановить.

Однако наличие явно выраженного стремления европейцев развивать интеграцию в сфере внешней политики и обороны не означает их способность создать “европейскую армию” самостоятельно без сотрудничества с НАТО. Здесь сказывается множество факторов.

Во-первых, создание независимых общеевропейских сил потребует значительно больших затрат, чем использование уже существующих структур НАТО, что неизбежно приведет к увеличению расходов в военной сфере - мера, которая весьма непопулярна среди граждан ЕС.

Во-вторых, большинство из государств-членов ЕС испытывают серьезные трудности с выполнением соглашения, достигнутого в Ницце. На данный момент только Германия заявила о том, что к 2003 году она сможет достичь поставленных целей. Но Германия обладает самыми мощными вооруженными силами в Европе. О том, смогут ли остальные государства ЕС уложиться в данные сроки, говорить еще рано, но, скорее всего, далеко не все смогут это сделать из-за слабости собственной военной организации и из-за оппозиции многих граждан. Если подобные проблемы возникают при создании корпуса быстрого реагирования, то каким образом может идти речь о независимой «европейской армии»?

В-третьих, и это самое главное, Европейский Союз, доказавший свою эффективность в построении общеевропейского экономического пространства, объективно не способен создать и осуществлять эффективное командование вооруженными силами. Бюрократизм европейских институтов является излюбленной целью для нападок со стороны критиков европейской интеграции уже на данном этапе, но в сфере внешней политики и обороны необходима, прежде всего, оперативность принятия решений и безусловное подчинение приказу. Но сейчас в области внешней политики и безопасности существуют, по крайней мере, три действующих лица. Прежде всего, это Хавьер Солана, верховный представитель ЕС по внешней политике и политике в сфере безопасности, затем, Крис Паттен, комиссионер, занимающийся внешнеполитическими вопросами и, наконец, страна, осуществляющая председательство в ЕС. Подобная размытость ответственности не сможет стать основой эффективной системы, способной конкурировать с НАТО. Кроме того, довольно часто страна, председательствующая в ЕС, не способна отразить мнение всех государств-участников, что произошло, например, в 2000 году на заседании ООН, когда Франция, представлявшая ЕС, высказала свою точку зрения на дыру, образовавшуюся в бюджете ООН, что привело к 11-месячным переговорам государств-членов ЕС, в результате которых позиция Франции была отвергнута.

Все эти три фактора, по всей видимости, и будут определять политику европейских государств в области безопасности на ближайшие годы. И все они указывают на то, что, несмотря на очевидное стремление ЕС добавить к своему экономическому весу на международной арене и вес политический, в том числе и в военной сфере, он не сможет полностью отказаться от НАТО, а, следовательно, и от США.

ЗМІСТ

ВСТУП ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 3

Глава 1. ТРАНСФОРМАЦИЯ ЕВРОПЕЙСКОЙ СИСТЕМЫ БЕЗОПАСНОСТИ……………………………………………………...10

1. Эволюция внешней политики и политики безопасности ЕС…..10

2. Маастрихтский договор: создание «второй опоры»……………17

3. От Маастрихта к Амстердаму: переход от политического сотрудничества к совместной политике………………………...22

Глава 2. ИЗМЕРЕНИЯ БЕЗОПАСНОСТИ И ОБОРОНЫ ЕС НА СОВРЕМЕННОМ ЭТАПЕ………………………………………..…...30

2.1. Постамстердамские перспективы интеграции ЕС/ЗЕС в сфере безопасности……………………………………………………….30

2.2. «Новая динамика»…………………………………………………36

2.3. «Европа безопасности и обороны»: интересы России………….41

Глава 3. «ВТОРАЯ ОПОРА» ЕС НА МЕЖДУНАРОДНОЙ АРЕНЕ…………………………………………………………………..52

3.1. Европейские силы быстрого реагирования и НАТО……………52

3.2. Европейская политика в области безопасности и обороны: отношения ЕС, НАТО и России…………………………………..60

3.3. НАТО и Европейский Союз: сотрудничество или конкуренция......................................................................................66

ЗАКЛЮЧЕНИЕ……………………………………………………………….72

БИБЛИОГРАФИЧЕСКИЙ СПИСОК………………………………………..75

Міністерство освіти Російської Федерації

КУБАНСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ УНИВЕРСИТЕТ

Кафедра новой, новейшей истории и международных отношений

Допустити до захисту в ГАК

«___»____________2003 г.

Завідувач

кафедрой______________

д.и.н., профессор А.Г. Іванов

ДИПЛОМНА РОБОТА

«Вторая опора» ЕС: проблемы построения и подходы

Автор дипломной работы_______________Р.В. Баневский

^підпис

Факультет ФИСМО специальность международные отношения

Научный руководитель______________П.В. Халанский

к.и.н., доцент ^{подпись}

Нормоконтролер_______________Н.И. Литвинов

к.и.н., доцент ^{подпись}

Краснодар 2003

ВСТУП

Идея единой Европы занимала умы мыслителей разных эпох. Но только в ХХ веке эта идея получила свое практическое воплощение. В 1951 г. в Париже, а затем в 1957 г. в Риме были подписаны договоры, учреждающие Европейские сообщества.

Европейское сообщество сегодня (с 01.11.93 г. Европейский Союз) — это средоточие существенной части мирового экономического потенциала; образ жизни сотен миллионов человек; феномен, задающий коренные импульсы новому политическому устройству континента. Для Российской Федерации ЕС — это крупнейший торговый и один из главных стратегических партнеров в мире.

Западноевропейская интеграция с высоты исторической перспективы предстает поступательным процессом. Однако ее развитие протекает прерывисто, скачкообразно, через конфликты и компромиссы между участниками Сообщества. Поскольку современная наука признает в качестве главных участников интеграции национальные правительства, проблемы их партнерства предстают залогом скорости и глубины интеграционного процесса.

Изучение взаимоотношений партнеров по Сообществу способствует более четкому представлению о современном состоянии и перспективах развития интеграционной группировки, оно также важно для выбора верной стратегии сотрудничества с ЕС. Анализ уникального опыта партнерства группы государств с широчайшей диверсификацией национальных интересов в рамках организации, основанной на понимании необходимости координации действий, объединения сил и средств, должен быть использован в качестве примера для других интеграционных объединений.

Сотрудничество западноевропейских государств в сфере внешней политики, безопасности и обороны занимает особое место как в рамках европейского интеграционного процесса, так и в системе международных отношений. Его развитие обусловлено объективными тенденциями интернационализации хозяйственной жизни, в результате которых на европейском континенте после окончания Второй мировой войны сформировалось самое мощное и динамичное интеграционное объединение в мире. В то же время европейская военно-политическая интеграция подчинена логике отношений в области безопасности, которые определяют ее темпы, потенциал, пределы и конкретные формы. Изменение соотношения и воздействия этих внутренних и внешних факторов позволяет разделить историю европейского сотрудничества в сфере внешней политики, безопасности и обороны на два принципиально различных периода, которые условно можно назвать «конфронтационный» и «постконфронтационный».

Логика послевоенной конфронтации по линии Восток — Запад, сложившаяся система двухполюсного мира, представленного противостоящими центрами силы в лице США и СССР, не позволяла Западной Европе претендовать на существенную самостоятельную роль в системе европейской безопасности. Внешние факторы, таким образом, не просто оказывали доминирующее влияние на развитие европейского сотрудничества в вопросах безопасности и обороны, но и являлись противоположно направленными по отношению к его объективным внутренним векторам. Революционные изменения в Европе на рубеже 1990-х гг. открыли перед западноевропейским интеграционным центром абсолютно новые перспективы. С окончанием «холодной войны» снизилось сдерживающее влияние внешних факторов на развитие европейской интеграции, а многие из них стали, напротив, оказывать на него все более заметное стимулирующее воздействие. В результате характер основных изменений на международной арене открыл перед западноевропейскими государствами пространство для реализации внутреннего потенциала интеграции в сфере внешней политики, безопасности и обороны. Более того, эта интеграция, обретя собственную динамику в рамках Европейского Союза (ЕС) и Западноевропейского союза (ЗЕС), стала существенным системообразующим фактором европейской безопасности. За последнее десятилетие ушедшего века этот процесс существенно активизировался. Вопрос о формировании общей европейской оборонной политики и обороны на основе европейской идентичности в сфере безопасности и обороны выведен за рамки принципиальной возможности и находится на стадии конкретной концептуальной проработки и практического применения в ЕС/ЗЕС.

Таким образом, перед Европой, заявившей о своем стремлении к обретению собственного сильного и единого голоса на международной арене, к соответствующему перераспределению роли и ответственности в европейской системе безопасности между нею и США, в том числе в рамках НАТО, и обладающей для этого несоизмеримо большими возможностями по сравнению с начальным периодом интеграции, в ХХI веке стоит серьезный вызов: необходимость создать для достижения этих амбициозных целей адекватный практический и институциональный потенциал как базу эффективной общей внешней политики и политики безопасности (далее — ОВПБ).

Держави ЄС / ЗЄС домоглися істотних проривів в рамках маастрихтського, а потім амстердамського раундів підготовки і подальшого коректування договору про Європейський Союз. За счет этого удалось достичь нового качества европейского сотрудничества в вопросах внешней политики и безопасности, когда в целом уже сформированы необходимые условия для перевода цели создания совместной европейской оборонной политики и совместной обороны в практическое русло. У свою чергу, це нова якість ставить європейські країни в ситуацію принципового вибору: використовувати накопичений потенціал для активного практичного формування на основі ЄС і ЗЄС власного європейського «вимірювання» у сфері безпеки і оборони - або зберегти відносний статус-кво, залишивши відкритою перспективу прискорення інтеграції в майбутньому, коли і якщо для цього буде проявлена ​​політична воля.

Таким образом, наиболее существенные качественные изменения в развитии европейской интеграции в области внешней политики, безопасности и обороны включают три этапа — подготовки и подписания Маастрихтского, затем Амстердамского договоров и открывшегося на рубеже 1998-1999 гг. постамстердамского этапа «новой динамики». Такова оценка современного состояния решаемой научной проблемы и актуальности темы данной работы.

Цілі вивчення:

- Простежити трансформацію європейської системи безпеки.

- Показати виміру безпеки і оборони ЄС на сучасному етапі.

- Охарактеризувати «другу опору» ЄС на міжнародній арені.

Завдання вивчення: охарактеризувати і проаналізувати деякі аспекти еволюції зовнішньої політики і політики безпеки ЄС, створення «другої опори», її подальшого функціонування і розвитку, інтеграції ЄС / ЗЄС у сфері безпеки, взаємин з НАТО, Росією та впливу СЗБП на міжнародні відносини в цілому.

Хронологические рамки: 50-е гг. XX ст. - Початок XXI ст. Географічні рамки охоплюють Європу і Північну Америку.

Методологічною основою дослідження в дипломній роботі є найважливіші принципи історичного пізнання - історизм та об'єктивність. Основні методи історичного пізнання: генетичний, порівняльний, типологічний, компаративний, оптимізації, теорії нечітких систем, конкретно-історичний. Велике значення має системний підхід, який передбачає дослідження з точки зору структури і функцій компонентів об'єкта, а також його місця та значення в метасистеме. Системний підхід надав автору можливість розглядати відносини партнерів по ЄС як органічну складову світової політики і міжнародних відносин. Для получения выводов используется дедуктивный метод.

Степень разработанности данной темы обусловлена новым этапом международных отношений после окончания «холодной войны», распада СССР и возникновением многополярности в новом миропорядке, что привело к появлению в научных трудах современности новых и объективных концепций, теорий, методов и подходов в изучении проблемы европейской безопасности. Все эти факторы позволяют осуществлять изучение, давать характеристику и делать выводы по данной тематике.

Основу джерельної бази дипломної роботи склали офіційні документи Європейського співтовариства: установчі договори; рішення керівних органів Співтовариства; робочі документи і матеріали структурних підрозділів установ ЄС. Цей комплекс джерел - відображення ключових подій в інтеграційному процесі, його вивчення сприяло виявленню логіки еволюції «другої опори» ЄС, ролі в ній одного з партнерів комунітарного співпраці - інститутів Співтовариства, впливу інтеграційного контексту на еволюцію спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Дедалі важливішу роль в отриманні інформації про події сучасності відіграють електронні ЗМІ. Характер першоджерела набувають дані, почерпнуті у всесвітній інформаційній мережі Internet. Автором регулярно використовувалися відомості універсальної бази даних КЕС (адреса в Internet: http://europa.eu.int), офіційного сайту ОБСЄ (http://www.osce.org), офіційного сайту ЗЄС (http://www.weu . int), офіційного сайту НАТО (http://www.nato.int), інших серверів Internet.

Среди литературы выделяется ряд работ, представляющих наибольший интерес в понимании социально-экономических и военно-политических взаимоотношений между странами Европейского Союза и международными организациями, государствами на современном этапе. В частности, одной из первых крупных отечественных работ, открывших новый — постсоветский период в изучении европейской интеграции, явилась книга под редакцией Ю.А. Борко «От единого рынка к Европейскому Союзу» ¹ , подготовленная в Институте мировой экономики и международных отношений (ИМЭМО) РАН. Она стала результатом более чем трех десятилетий интеграционных исследований, начатых в этом институте еще в конце 1950-х гг. В книге подведены основные итоги развития Европейского сообщества, проанализированы его достижения и проблемы. Впервые в российской литературе авторы объяснили суть нового этапа в развитии ЕС, начавшегося на рубеже 80-90-х гг. ХХ ст. Как известно, его главными целями являлись: создание экономического и валютного союза, ускорение процессов военно-политической интеграции, а также расширение ЕС на Восток. Из более поздних работ следует назвать коллективную монографию под редакцией М.М. Максимової і Ю.В. Шишкова «Европейское сообщество: регулирование интеграционных процессов» ² и уникальное справочное издание под редакцией Ю.А. Борко «Европейский Союз: Путеводитель» ³ . Обе книги подготовлены в Институте Европы РАН в сотрудничестве с Ассоциацией европейских исследований и изданы при поддержке Представительства Европейской комиссии в России. Великий внесок у вивчення проблематики європейської інтеграції внесла робота під редакцією Ю.А. Борко і О.В. Буториной «Европейский Союз на пороге ХХI века: Выбор стратегии развития» ⁴ , труд под редакцией Ю.В. Шишкова, Д.Є. Мельникова і В.Г. Барановского «Западно-Европейская интеграция: политические аспекты» ⁵ , работа В.Г. Барановского «Западная Европа: военно-политическая интеграция» ¹ . Дані роботи володіють великим фактологічним матеріалом, глибоким теоретичним і аналітичним дослідженням. Книга А.Б. Митропольского «Россия и европейская интеграция» ² отличается оригинальным сравнительным характером и прогностическими выводами на примере ЕС и России. Работа под общей редакцией В.Б. Княжинского «Западно-Европейская интеграция: проекты и реальность» ³ обладает достаточно широким спектром различных методов и подходов в изучении Западно-Европейской интеграции и носит в какой-то мере аналитический характер. Монографія В.Г. Барановского «Европейское сообщество в системе международных отношений» ⁴ обладает достаточно широким спектром примеров международных связей ЕС в самых различных областях и дает понимание явных приоритетов социально-экономических и военно-политических связей стран-участниц Европейского Союза с внешним миром.

В работе использовались также материалы различных российских журналов, таких как «Международная жизнь», «Актуальные проблемы Европы: экономика, политика, идеология», «Современная Европа», «Вестник НАТО», «Европейская безопасность: события, оценки, прогнозы»; статьи коллективных монографий: «Безопасность России XXI век», «Европа на пороге XXI века: ренессанс или упадок», «Идеи европеизма во второй половине ХХ века», «Заглядывая в XXI век: Европейский Союз и Содружество Независимых Государств», «Россия и Германия в Европе»; ежегодники СИПРИ: «Вооружения, разоружение и международная безопасность». Всі ці матеріали містять великий масив статей і нарисів з окремих аспектів заявленої в дипломній роботі темі.

ВИСНОВОК

Безусловно новым словом в европейской интеграции стала созданная в соответствии с Маастрихтским договором Общая внешняя политика и политика безопасности (ОВПБ), заменившая действовавший с начала 70-х гг. механизм Европейского политического сотрудничества (ЕПС). Зберігши міждержавний характер співробітництва ЄПС, вона істотно розширила його рамки. СЗБП тепер поширюється на всю сферу міжнародних відносин, за винятком питань оборони та військової політики. Вона передбачає не тільки взаємні консультації, як це було в ЄПС, а й вироблення «спільних позицій» держав-членів, які потім реалізується через «спільні дії», а також Колективних стратегій ЄС щодо третіх країн і регіонів. Договір поклав початок включенню військово-політичної інтеграції в рамки нормативних документів, а також офіційно оголосив про майбутню інтеграції ЗЄС в ЄС і формування в перспективі системи спільної оборони.

Після ратифікації Амстердамського договору в 1999 р. в Євросоюзі вперше створена правова база для побудови власного військового виміру. Так, Європейській раді надано право виробляти «загальну стратегію» в області СЗБП, а Раді - приймати рішення про заснування системи спільної оборони, причому рішення про «спільні дії» і «спільних позиціях» приймаються кваліфікованою більшістю. Введено посаду Високого представника з СЗБП / Генерального секретаря Ради, який представляє зовнішньополітичні інтереси ЄС у світі та уповноважений вести переговори з третіми країнами. Все це свідчить про подальшу коммунітарізаціі «другої опори», хоча, як і у випадку з ЕВС, оборонні і зовнішньополітичні функції держави становлять суть національного суверенітету, і тому їх передача на між-і наднаціональний рівень являє собою велику політичну й психологічну проблему. Виключно важливо і те, що створення власного оперативного потенціалу ЗЄС / ЄС перемістилося з розряду потенційних можливостей в площину практичних рішень. Тепер мова йде про наділення Євросоюзу дієвим потенціалом для вирішення всього спектру «Петерсберзьких завдань»: від виконання гуманітарних місій до операцій з примусу до миру.

Таким чином, в 1990-і рр.. Євросоюз приступив до формування європейської «ідентичності у сфері безпеки та оборони». Його основними складовими з'явилися три перераховані вище чинники: розширення сфери зовнішньополітичного співробітництва, створення основ для військового виміру ЄС і суттєва коммунітарізація «другої опори».

Процес економічної інтеграції буде підштовхувати європейську інтеграцію у сфері зовнішньої політики і забезпечення безпеки. До 2015 р. в основному сформується нова структура системи зовнішньополітичного взаємодії у вигляді багатоярусної Європи з твердим ядром. США залишаться основним зовнішньополітичним і військовим партнером Західної Європи.

У центрі загальної зовнішньої політики і політики безпеки Європейського Союзу на найближчі 15 років будуть перебувати три пріоритети - Росія і країни СНД (пошук шляхів співпраці та стратегічного партнерства), Південно-Східна Європа (зміцнення миру на Балканах) і Середземномор'я (розширення асоціації за типом угод з Марокко, Тунісом та Ізраїлем, а також створення зони співробітництва та безпеки від загрози з півдня). Дестабілізуючі процеси, подібні балканському кризі, зажадають від західноєвропейських країн жорстких і єдиних дій в рамках насамперед перевірених структур НАТО. Одночасно посилення зовнішньополітичної складової у функціонуванні Євросоюзу і зростаюче (особливо після косовського кризи) прагнення європейців залагоджувати політичні проблеми на континенті без участі США буде стимулювати створення нової військово-політичної організації, покликаної стати ефективною заміною Західноєвропейського союзу.

Зовнішньополітична складова європейської інтеграції буде розвиватися шляхом «дрібних кроків» - зближення позицій країн-членів, пошуку консенсусу та прийняття спільних дій на пріоритетних напрямках. Можна очікувати, що до середини прогнозного періоду в ЄС складеться досить ефективний механізм формування і прийняття зовнішньополітичних рішень, причому грунтується не тільки на широкому компромісі, близькому до одностайності (оскільки пошук компромісу знижує дієвість рішень), навпаки, все частіше рішення будуть базуватися на позиції меншості найбільш сильних і авторитетних держав.

Спрямованість оборонної політики Європейського Союзу буде безпосередньо залежати від розвитку ситуації на всьому пострадянському просторі і, в першу чергу, в Росії. Нормалізація суспільного та економічного розвитку РФ та становлення в нашій країні ефективного демократичного порядку створить передумови для якісно нового європейсько-російського партнерства і сприятиме створенню оновленої системи колективної безпеки.