Ахматова а слава тобі безвихідна біль

Вполоборота, про печаль,
На байдужих глянула.
Спадаючи з плечей, скам'яніла
Ложноклассическая шаль.
О. Мандельштам
Прочитавши ці рядки, я жваво пригадала інший портрет Анни Андріївни Ахматової, написаний одним розчерком пензля великого Модільяні. Від нього неможливо відірвати погляду: жінка, зображена на ньому, спокійна і велична, кілька чуттєва поза не відволікає від обличчя і очей, в яких відображений цілий світ, зітканий з особистих переживань, роздумів, повний трагізму і віри в силу людських почуттів і розуму. Це портрет Поета, а великий поет завжди невимовно тягне таємниця. Таємницею оточені і душа, і думки, і серце. Дотик до поета подібно занурення в світ російської чарівної казки. Але тільки казки завжди мають щасливий кінець, а доля російського поета здебільшого незмінно трагічна. Мимоволі згадуєш пророчі рядки М. Волошина:
Темен жереб російського поета.
Несповідимі рок веде.
Час, рок - вони стали трагедією Анни Ахматової. Як вдалося їй зберегти своє "я" і з гідністю пронести його через всі негаразди страшного століття? Думаю, що відповідь на це питання треба шукати вже в її ранній ліриці.
Великий поет і прекрасна жінка - такий я завжди сприймаю Анну Ахматову. Багато її сучасники, писали про неї, підкреслювали її царственість, гордість. Її "іспанізіровал", за аналогією з Кармен, Олександр Блок, Микола Гумільов представив античної красунею, а Марина Цвєтаєва стверджувала:
Від ангела і від орла
У ній було щось.
Серед основних мотивів лірики А. Ахматової (Петербург і Пушкін, революція і сталінський терор, Велика Вітчизняна війна, таємниці поетичної майстерності і патріотизм) любовна лірика займає чи не найважливіше місце.
Вже в ранніх віршах Ахматової, присвячених темі кохання, проявилися свобода, внутрішня шляхетність, велич і ліричної героїні, і самого автора (вона не любила слова "поетеса").
Ю. Тинянов зазначав, що, "коли Ахматова починала, вона була нова і цінна не своїми темами, а не зважаючи на свої теми". Я довго думала над цими словами і зрозуміла їх сенс зовсім недавно. Здавалося б, що нового можна внести в тему кохання після блискучого "генія чистої краси", створеного Пушкіним, трагічної лірики Лермонтова-, глибоких роздумів Тютчева? Але Ахматова надала цій темі неповторний аромат, причому аж ніяк не у зв'язку з сповіданням акмеїзму як художнього методу. Цей метод виявився у ясності і точності образів, в речах, якими Поет наповнює світ люблячого і кохану людину, в прозорій атмосфері, якою наповнені всі вірші Анни Андріївни. І все ж не це головне.
Якщо читати у Ахматової все підряд, то поступово стає ясним, що перед нами жінка почала XX століття зі своїми звичками, логікою поведінки, свідомістю, в якому уживаються суперечливі устремління. Любов для неї - найвища цінність. Але як по-різному реалізується це прагнення любити у віршах Ахматової. Іноді ліричне "я" стилізовано під просту сільську бабу, яка живе з ненависним чоловіком і що чекає справжнього кохання:
Чоловік бив мене візерунчастим,
Удвічі складеним ременем.
Для тебе у віконці стулчасті
Я всю ніч сиджу з вогнем.
В інших віршах перед нами представниця петербурзької еліти, "фатальна жінка", вміє відрізнити справжню любов від хвилинної пристрасті:
Справжню ніжність не сплутаєш
Ні з чим, і вона тиха.
Ти даремно дбайливо кутати
Мені плечі і груди в хутра.
Критики не раз називали любовні вірші Ахматової "психологічними новелами". Вона блискуче вміла відтворити найтонші порухи жіночої душі, нерідко вдаючись до прийому маски. Вона нескінченно приміряє на собі, як любить черниця, що відчуває блудниця, чого хоче від любові циганка, хоча сама ніколи не була ні однієї, ні іншої, ні третьою. Але в тому-то й геніальність ахматовської любовної лірики, що передаються нею почуттів різних людей віриш так, як ніби ти сам їх зазнав.
Причому Ахматова завжди прагнула не до прямого вираження емоцій, почуттів, а до непрямої їх передачі - через опис обстановки, навколишніх предметів, через міміку, жести. Тому річ у Ахматової завжди знак того чи іншого почуття. Пригадуються знамениті рядки:
Так безпорадно груди холонула,
Але кроки мої були легкі.
Я праву руку наділу
Рукавичку з лівої руки.
Відразу стає ясно: мова йде не про просту неуважності, а про серцевий потрясінні такого масштабу, що можна переплутати ліву і праву руки.
Все в віршах Ахматової стає свідком таїнства любові: крісло, покрите червоним плюшем, годинник з зозулею, темна вуаль, старе саше:
І кімната, де вікна дуже вузькі,
Зберігає любов і пам'ятає старовину ...
Весь вибух пристрасті, відчаю, ревнощів, щастя і образи - все, що становить зміст любові, - у Ахматової може полягати в одній деталі:
Мені очі заступає туман,
Зливаються речі та особи,
І тільки червоний тюльпан,
Тюльпан в тебе в петлиці.
Навіть найвідвертіші її вірші про кохання не крик відчаю, як це буває у Марини Цвєтаєвої, а образ, відчуття, що виникло при зустрічі з коханим. Ахматової дано було мистецтво передати всі нюанси любові: від її передчуття до остаточного розриву з коханим. Ще нічого немає, десь дві людини обмінялися поглядами - і почалася велика містерія кохання:
Було душно від пекучого світла,
А погляди його - як промені.
Я тільки здригнулася: цей
Може мене приручити.
Лірична героїня чекає любові як великого I щастя, як божої милості. Згадаймо вірш "Увечері":
Дзвеніла музика в саду
Таким невимовним горем.
Свіжо і гостро, пахли морем
На блюді устриці в льоду ...
Як це по - ахматовських! Туга без любові на тлі плаче мелодії, екзотичні "устриці під льоду", які в даному випадку зовсім не їжа, а вишуканий натюрморт. Запах моря як би провіщає любов. Передчуття не обманює: любов може розпочатися і так:
Він мені сказав: "Я вірний друг!" -
І мого торкнувся сукні.
І туга йде, жінка дякує небо за дароване почуття:
Благослови ж небеса:
Ти перший раз одна з коханим.
Дуже часто у віршах Ахматової представлені драматичні сторони любові: розлука, зрада. Однак її лірична героїня переживає ці удари долі з гідністю. Вона не кричить на весь білий світ: "Мій милий, що тобі я зробила?!". Ця жінка не з тих, кого кидають, вона йде сама, коли відчуває, що любов пройшла.
А, ти, думав - я теж така,
Що можна забути мене
І що кинуся, благаючи і ридаючи,
Під копита гнідого коня.
Але ж лірична героїня Ахматової не просто жінка, а й поет. Недарма Гумільов скаржився:
З лігва змієва,
З міста Києва,
Я взяв не дружину, а ворожку.
Чаклунка - тому що спіткала таїнство складати вірші. І вже ніколи не стане жінка-поет простий "забавніцей", ніколи не буде повністю підвладною чоловікові:
Тобі покірною? Ти зійшов з розуму.
Покорна я однією господньою волі.
Останні рядки, на мій погляд, не несуть ідеї божого смирення, в них звучить подяку за дарований талант, за те, що ця "чаклунка" вміє писати вірші.
Вона померла 5 березня 1966 від четвертого інфаркту. Її серце, яке так багато любило, страждало, раділи і сумували, не витримало цих випробувань. На її могилі немає напису, але є високий хрест, який вона передбачала на початку свого шляху:
Здалеку, хлопчик пильне,
Будеш хрест мій впізнавати.
До цього місця не заростає "народна стежка", що не підлягає забуттю ім'я, яке стало дорогим для багатьох: Анна Ахматова.