Територія сучасної Анголи була заселена людиною вже в епоху неоліту (4-5 тис. років до н.е.) У пустелі Наміб знайдені наскальні малюнки, можливо залишені предками сучасних бушменів. У середині 1 тис. н.е. на територію Анголи мігрували з центральних районів Африки племена, що належать до негроїдної (або негро-австралоідной) раси. В кінці 1 - початку 2 тис. н.е. на території Анголи виникли перші державні о6разованія. У XV ст. в басейні річки Кванза, населеної народом амбунду, на узбережжі Атлантичного океану, виникла держава Ядонго cо столицею в Мбанса-Кабас. Його правитель носив титул "Н'голо" (від якого походить назва країни - Ангола). У басейні річки Касаі виникла держава Лунда.
У 80-і рр.. XV ст. біля узбережжя Анголи з'явилися португальські колонізатори (експедиція Діогу Кана, 1484-1486 рр..). З 1492 р. тут діяли католицькі місіонери. У 1575 р. португальськими завойовниками була закладена фортеця Сан-Мігель (сучасна Луанда). Територія Анголи була перетворена португальськими колонізаторами в джерело робочої сили, звідки на плантація цукрового очерету в Бразилії було вивезено кілька мільйонів рабів. Народи Анголи чинили шалений опір португальським колонізаторам, в результаті якого завоювання ними Анголи завершилося тільки на початку XX ст.
На територію Анголи заявляли претензії та інші колоніальні держави Західної Європи. Лише за договорами з Бельгією (1885 р.), Францією (1886 р.), Німеччиною (1886 р.) і Англією (1891 і 1899 рр..) Ними були визнані права Португалії та визначено межі її володінь в Анголі.
У середині XIX ст. вивіз рабів з Анголи припинився. Головною статтею експорту став каучук. На плантаціях каучуку, кави, соляних шахтах, алмазних родовищах широко застосовувалася примусова праця.
Важкий колоніальний гніт і політичне безправ'я стали причиною численних збройних повстань народів Анголи, спрямованих проти влади колонізаторів (1902 р. - повстання лунда; 1914-1915 рр.. - Повстання куаньяма; 1917 р. - повстання в районі Бенгела). Повстання тривали і в наступні роки (1928, 1930 і ін), для придушення яких португальська влада змушені були направляти до Анголи війська з метрополії.
У 1912 р. виникла перша політична організація сучасного типу - Ангольська ліга, яка виступала проти расової дискримінації і за проведення в країні демократичних реформ. У 1922 р. Ангольська ліга була заборонена. Але її діяльність продовжила Африканська національна ліга, створена в 1929 р.
Державний переворот і встановлення в Португалії військової диктатури (1926 р.), на зміну якому прийшов фашистський режим, очолюваний А. О. Салазаром (головою португальського уряду в 1932-1968 рр..) Негативно позначилися і на ситуації в Анголі. Будь-які антиколоніальні виступи жорстоко придушувались. Тисячі ангольців, рятуючись від переслідувань, бігли в сусідні країни (головним чином, у Бельгійське Конго, нині Демократична Республіка Конго, і в Північну Родезію, - сучасна Замбія).
Негативний вплив на національно-визвольний рух народів Анголи надавали й такі, об'єктивно існуючі особливості ангольського суспільства, що збереглися і в даний час, як притаманні йому регіональна та етнічна роз'єднаність і відособленість, трайбалізм (носієм якого була традиційна кланова та племінна знать), вміло використовуються колоніальними владою.
Лише у грудні 1956 р. в результаті об'єднання кількох нелегальних організацій було створено Народний рух за звільнення Анголи (МПЛА), яке очолив Антоніу Агостіньо Нето (1928-1979). Пізніше, в 1977 р., МПЛА було перетворено в МПЛА-Партію праці.
4-12 лютого 1961 МПЛА підняло в Луанді збройне повстання проти влади португальських колонізаторів, яке було жорстоко придушене: близько п'яти тисяч повстанців було вбито. Це повстання поклало початок національно-визвольній війні ангольського народу, що тривала до 1974 р.
Головною метою ангольських патріотів було досягнення незалежності Анголи. Війна з португальськими військами носила переважно партизанський характер. Основні райони військових дій припадали на північно-західні, східні і південно-східні регіони країни. Повалення в Португалії фашистського режиму (25 квітня 1974 р.) привело до влади демократичний уряд, який визнав право народів, що населяли португальські колоніальні володіння, на самовизначення. У серпні 1974 р. воно підписало з МПЛА угоду про припинення вогню, а в січні 1975 р. - угода про надання Анголі незалежності. Було також досягнуто згоди про створення в Анголі перехідного уряду з представників МПЛА, Національного союзу за повне звільнення Анголи (УНІТА - створено у 1966 р.) та Національного фронту звільнення Анголи (ФНЛА - утворений у 1962 р.). Однак УНІТА і ФНЛА, що проводили сепаратистську політику, зірвали створення перехідного уряду, почавши влітку 1975 р. збройну боротьбу проти МПЛА. У серпні 1975 р. в Анголу вторглися війська Південно-Африканської Республіки і збройні загони Заїру, які залишалися на ангольської території до кінця березня 1976 Висновку Південно-африканських військ активно сприяв Радянський Союз, а також Куба (уряд якої направило до Анголи на прохання МПЛА підрозділи своїх військ).
У цій складній обстановці МПЛА і підтримують її сили проголосили 11 листопада 1975 в Луанді незалежність Анголи. Її першим президентом став А. А. Нето.
Ангола в 1976-99 роках
Становлення незалежної держави проходило в Анголі у винятково важких умовах безперервної громадянської війни і складної міжнародної обстановки.
У вересні 1979 р. (після смерті А. А. Нето) президентом країни і головнокомандувачем її збройними силами став Жозе Едуарду душ Сантуш. Очолюване ним правітетьство прагнуло відновити економіку країни, налагодити роботу транспорту, засобів зв'язку, державних і змішаних підприємств, залучити іноземну економічну і технічну допомогу.
Найважливішою умовою втілення в життя цієї програми було припинення громадянської війни. Однак, тільки в 1991 р. МПЛА при сприянні Радянського Союзу і США зуміло укласти з УНІТА мирну угоду. (Цьому сприяв що почався в 1989 р. висновок з Анголи кубинських військ).
У вересні 1992 р. в Анголі відбулися перші після 1975 року багатопартійні вибори до парламенту. За проведенням їх стежили 700 іноземних спостерігачів, надісланих Радою Безпеки Організації Об'єднаних Націй. Переконливу перемогу на виборах здобуло МПЛА. Але УНІТА не визнав їх результатів і в жовтні 1992 р. між урядовими силами Анголи і загонами УНІТА знову почалися збройні зіткнення. 17 лютого 1993 Португалія, Сполучені Штати та Російська Федерація (яким ООН надала статус спеціальних спостерігачів в Анголі) закликали до припинення військових дій. Але війна продовжувалася, так як УНІТА відмовився припинити вогонь. Ця обставина була однією з важливих причин, що спонукали США 19 травня 1993 р. Офіційні визнати уряд Едуарду душ Сантуша.
Незабаром (у липні 1993 р.) уряд Анголи заявило про готовність укласти контракти на видобуток нафти в Кабінді з найбільшими західними компаніями, - американської "Ексон" і англо-голландської "Ройял Датч-Шелл". Одним із результатів цієї акції стало скасування Англією (9 серпня 1993 р.) ембарго на постачання зброї і військової техніки до Анголи.
У листопаді 1993 р. в Лусаці (столиця Замбії) почалися переговори між урядом Анголи і УНІТА, які проходили під головуванням спеціального представника ООН. Переговори тривали близько року. Тільки 20 листопада 1994 було підписано угоду про припинення військових дій. Але війна тривала. Результатом зриву досягнутого мирної угоди стало рішення Ради Безпеки ООН (прийняте 8 лютого 1995 р.) направити до Анголи миротворчі сили чисельністю в сім тис. чоловік. Одним із завдань цих сил було знищення 26 млн. протипіхотних мін, встановлених в Анголі воюючими сторонами. У квітні 1995 р. компанії ПАР заявили про готовність брати участь у видобутку нафти і розробці алмазних родовищ в Анголі.
Не призвела до припинення громадянської війни і що відбулася в Лусаці 6 травня 1995 зустріч Едуарду душ Сантуша і Жонаса Савімбі, керівника УНІТА. Досягнуте на цій зустрічі угоду про введення в Анголі постів двох віце-президентів (один з яких повинен був зайняти Жонас Савімбі; при цьому Едуарду душ Сантуш зберігав пост президента країни) залишилося на папері.
Громадянська війна, пов'язані з нею руйнування і людські жертви самим негативним чином позначилися на економіці Анголи. Тільки за 1995 р. інфляція в країні склала 1823%! Безперервно зростали ціни на продовольство і всі товари першої необхідності. Чисельність переміщених осіб, за даними західних експертів, до кінця 1999 р. склав не менше 20% населення країни, значно перевищивши, таким чином, 2 млн. осіб.