Вступ
В історії України чимало''білих плям'', які відносяться не тільки до далекого минулого, але і до початку ХХ століття.
Одним з таких''білих плям''в нашій історії є історія першої української військової частини - легіону Українських Січових Стрільців. Ця військова частина, утворена в 1914 році, пройшла всю Першу Світову війну, практичні всі головні битви на Східному фронті і покрила себе невмирущою славою.
У наш час історія легіону Українських Січових Стрільців особливо актуальна, оскільки однією з основ незалежної держави є її армія, а для незалежної України її Збройні Сили, виховані на прикладі легіону Українських Січових Стрільців, завжди будуть надійним гарантом незалежності Української держави.
Формування легіону Українських Січових Стрільців (УСС).
Початком освіти легіону Українських Січових Стрільців по праву можна вважати 1911 рік. Саме в цьому році виникла ідея створення воєнізованих організацій з української молоді Галичини. Головною метою цих організацій була підготовка української молоді до збройної боротьби з самим грізним ворогом українського народу - Росією. Перші організації були таємними. Розміщувалися вони в середніх школах і університетах. Після загострення відносин між Російською та Австро-Угорською імперіями, ідея военізірованія молоді знайшла відгук і в політичних колах, і серед спортивно-громадських товариств, таких як''Сокіл'',''Січ'',''Пласт''.
18 березня 1913 К. Трильовський домігся твердження першого стрілецького товариства -''Січові Стрільці''. До нього приєдналися інші товариства з провінції. Першим керівником''Січових Стрільців''став львівський адвокат В. Старосольський, а його заступником - Д. Катамай, що пізніше став старшиною Українських Січових Стрільців.
25 січня 1914 у Львові засновано ще одне товариство під назвою''Січові Стрільці II''. Його керівником став Р. Дашкевич, став потім старшиною Київських Січових Стрільців. Крім цих двох центрів стрілецького руху, восени 1913 року, утворений третій -''Стрілецький курінь''при товаристві''Сокіл''. Всі ці організації навчали українську молодь військової справи. Але на їхньому шляху вставали перепони, поставлені австрійським керівництвом краю. Можливо, ці організації були б закриті, якби не Перша світова війна.
28 червня 1914 пролунали постріли у Сараєво. Цими пострілами було вбито ерцгерцог Франц Фердинанд і його дружина, а 28 липня 1914 року австро-угорський уряд оголосив війну Сербії, в яку, незабаром, виявилися втягнуті майже всі держави світу.
Під впливом цих подій, 2 серпня 1914 об'єдналися всі українські партії, створюючи''Головний Українська Рада''на чолі з К. Левицьким. Трохи пізніше''Головний Українська Рада''створив''Українську Бойову Управу''- організацію, яка повинна була стати Верховним командуванням українських збройних сил - легіону Українських Січових Стрільців (легіон УСС).
6 серпня 1914''Головний Українська Рада''і''Українська Бойова Управа''виступили з маніфестом, в якому вони проголосили готовність українського народу до боротьби на стороні країн Троїстого союзу та закликали українську молодь встати під жовто-блакитні прапори Українського Січового стрілецтва . Після проголошення цього маніфесту, молодь Галичини і люди старшого віку почали масово записуватися в Січові Стрільці. Спочатку вони збиралися повітових центрах, де працювали повітові комітети''Бойової Управи''. З повітових центрів добровольців відправляли в міста: Стрий, Тернопіль, Станіслав, Перемишль, Дрогобич, а потім партіями до Львова, де починалося формування легіону Українських Січових Стрільців. Після евакуації зі Львова військових частин і державних установ, добровольців відправили до міста Стрий, для подальшого формування легіону.
Однак на шляху створення легіону виникли деякі проблеми:
Відсутність грошей на утримання добровольців;
Відсутність інструкторів для підготовки особового складу легіону;
Небажання створення окремої української військової частини австрійськими властями.
Перша з цих проблем була вирішена: гроші на утримання добровольців збиралися по всьому краю. У цих зборах брали участь усі верстви населення.
Друга проблема була вирішена тільки наполовину, так як з австрійської армії вдалося звільнити і перевести на службу до легіону тільки 20 старшин, які стали інструкторами.
Довго залишалася невирішеною третя проблема. Австрійські військові власті всіляко перешкоджали створенню легіону:
Вони вимагали, щоб з 10 тисяч добровольців, які прибули зі Львова до Стрия, в легіоні залишилося тільки 2 тисячі чоловік,
Озброїли Січових Стрільців гвинтівками системи Верндля, знятими з озброєння в 1888 році,
Легіон не забезпечили ні військовою амуніцією, ні обмундируванням, ні взуттям.
Але найголовнішим вимогою австрійської влади було прийняття присяги легіоном на вірність Австро-Угорської імперії.
Після тривалих переговорів з австрійським командуванням вдалося підвищити чисельність легіону до 2,5 тисяч осіб, вдалося отримати деяку кількість нового озброєння (автоматичні гвинтівки системи Маузера) та обмундирування, але за все це довелося заплатити присягою на вірність Австро-Угорської імперії. Таким чином, легіон Українських Січових Стрільців ставав не окремої української частиною в австрійській армії, а всього лише її придатком.
3 вересня 1914 легіон Українських Січових Стрільців прийняв присягу на вірність Австро-Угорщини, а через кілька годин - присягу на вірність України:
''Я, УСС, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могил і всієї України, що буду вірно служити Рідному краю, захищати його перед ворогом, воювати за честь української зброї до останньої краплі крові. Допоможіть мені, Господи Боже та Архангел Михаїл. Амінь.''[,]
Після прийняття присяг легіон виїхав в містечко Страбичово, так як 2 вересня 1914 року російські війська захопили Львів і впритул наблизилися до Стрия.
Склад легіону Українських Січових Стрільців.
У Страбичово легіон розділили на два з половиною куреня: 1-м куренем був призначений командувати М. Волошин, 2-м - Г. Коссак, половиною 3-го - С. Шухевич. Командиром всього легіону став М. Галущинського.
У кожен курінь входило 4 сотні (роти). Сотні складалися з 4 чет (взводів), чоти з 4 ройв (відділень) у 10 -15 осіб. Всього в сотні було 100 -150 чоловік. Крім цього в кожній сотні було по два ремісника (один швець і один кравець), сотенний писар і його помічник, два телефоніста.
До легіону входили не тільки курені, але й інші частини: додаткові бойові частини, запасні та допоміжні частини, а також спеціальні бойові частини.
Додаткові бойові частини були представлені кіннотою, кулеметної сотнею, інженерної сотнею.
Кіннота складалася з однієї сотні, в якій було чотири старшини і сто дванадцять стрільців. Командував кіннотою поручик Р. Камінський.
Кулеметна сотня складалася з одного командира сотні, двох командирів пар, чотирьох кулеметників та тридцяти двох чоловік обслуги. Озброєння - 4 кулемети системи''Шварцлезе''. Першим командиром був В. Соловчук.
Склад інженерної сотні - 4 пари, в яких знаходилися різні фахівці. Командував сотнею І. Силка.
Запасні частини були представлені запасний сотнею, пізніше полком. На перших порах запасний сотнею командував М. Волошин.
Допоміжні частини: санітарна служба, Кіш, обоз, господарський відділ, Друкована квартира.
Склад санітарної служби: два доктори, чотири санітара. У їх розпорядженні знаходилися перев'язувальні матеріали, медичні інструменти і 2 пари коней з возами для вивезення поранених. Першими докторами, а отже і командирами, були І. Рихло і А. Беляй.
Обоз був приставлений до кожної сотні. Він складався з 4 возів з 2-ма парами коней і одній польовій кухні. Перша віз була призначена для перевезення канцелярії сотні, друга і третя - для продуктів, четверта - під амуніцію. Командував обозом підстаршина.
Господарський відділ (інтенданство) складався з одного головного інтенданта, його помічника, інтендантів у куренях і сотенних справників в сотнях. Головне завдання господарського відділу - забезпечення легіону продуктами харчування, обмундируванням, взуттям.
Кіш - тилова частина легіону Українських Січових Стрільців. Кош ділився на кілька відділів:
1) Евідаціонная канцелярія. Тут проводилася приписка бійців до легіону.
2) Відділ новобранців. Цей відділ відав розподілом новобранців по частинах легіону.
3) Відділ видужуючих. Тут збиралися стрільці, які після одужання поверталися в свою частину, а також збиралися і ті, хто отримавши поранення або захворівши, направлялися в госпіталь.
Станційна команда. Вона забезпечувала порядок на стоянках Коша.
Продуктовий старшина чи громадський старшина. Він відав усіма господарськими справами.
Відділ вербування. Тут набирали новобранців до легіону.
Версія для квартира - літературно-художній гурток легіону. Завданням цього гуртка було збереження традицій Українських Січових Стрільців, всіх його боїв.
Спеціальна бойова частина. Під час Першої світової війни в піхотних частинах не було доданої їм артилерії і мінометних частин. Тому в легіоні була створена спеціальна подружжя, яка була озброєна легкими та важкими мінометами, гранатометами і вогнеметами. Завдання цієї пари полягала в тому, щоб захищати свої війська, коли йде наступ противника. Подружжя діяла в основному в обороні. Командиром подружжя був призначений хорунжий І. Рогульський.
Підготовка легіону ще була не завершена, коли легіону довелося вступити в бій.
Бойові дії легіону Українських Січових Стрільців у 1914 - 1916 рр..
10 вересня 1914 австро-угорська армія програла бій під м. Львів. Залишки армії почали відступ на захід, в Карпати. Російські війська оточили Перемишль і без бою зайняли передгір'ї Карпат. На фронті склалася важка ситуація, і тоді командування австро-угорської армії згадало про легіоні Українських Січових Стрільців.
10 вересня 1914 сотня В. Дідушка виїхала до села Верецькому, а 17 вересня сотня О. Семенюка - до селища Сянки на підкріплення бойовій групі полковника Дрекслера. Сотні виїхали на фронт несподівано, не отримавши обмундирування та амуніції. На озброєнні сотень були гвинтівки системи Верндля, замінені на фронті гвинтівками системи Манліхера.
Ці пепріятності не позначилися на боєготовності стрільців, і вже 25 вересня вони провели свій перший бій біля селища Сянки. Стрільці із сотні
О. Семенюка зіткнулися з кінним роз'їздом кубанських козаків. З цього бою стрільці вийшли переможцями, захопивши козацького коня і зброю.
27 вересня відзначилися два подружжя з сотні В. Дідушка. Вони разом з однією кінною сотнею і однієї подружжям мадярських жандармів розгромили батарею російських знарядь і на кілька годин зупинили наступ російських частин на селище Сянки. Однак, в цей же день російські війська зайняли село. У бою за Сянки сотня О. Семенюка зазнала перших втрат: п'ятеро людей було вбито, кілька потрапили в полон.
На другий день, 28 вересня, російські війська перейшли мадярсько-галицьку кордон між містечками Климець і Верб'яж, і атакували сотню В. Дідушкав селищі Верецькому. Втрати сотні склали: десять убитих, одинадцять поранених, вісім взятих у полон.
У цей жн час австро-угорське командування перекидає під Сянки Другу армію, яка повинна була захищати Мадьярщіну. На напрямку Верецькому - Лавочкіна - Стрий була поставлена бойова група генерала Гофмана, пізніше 25-й корпус. До складу цієї групи і увійшов і легіон Українських Січових Стрільців. Але легіон не брав участь у бойових діях спільно з усіма військами групи, так як для нього командування групи, а точніше поручик австрійського Генерального штабу П. Кватернік, поставили окреме завдання. Суть цього завдання полягала в тому, щоб розділити легіон на загони по двадцять чоловік, для ведення партизанської війни в тилу ворога.
26 вересня 1914 до містечка Волівци виїхали три сотні під командуванням Горук, Дудинського, Будзиновського. Вони були озброєні гвинтівками системи Верндля, а одягнені в цивільний одяг. У Волівцах їх розділили на 10 самостійних загонів, які включали командира, його заступника і вісімнадцять стрільців. На дорогу кожен боєць загону отримав 40 крон і, крім цього, командир загону отримав ще 400 крон на загальні витрати. Кожен загін повинен був самостійно перейти лінію фронту і почати діяти в призначеному районі. Після чотирьох тижнів партизанських дій, загони повинні були повернутися назад.
28 вересня до партизанських дій перейшли ще дві сотні під командуванням Є. Коніка та І. Барана. Вони повинні були перейти фронт трохи на схід інших загонів.
Однак, в цей час російські війська прорвали фронт, який тримався на Галицькій території. Фронт почав відкочуватися з Бескидського хребта на Закарпатті. І коли на Бескидах почали з'являтися стрілецькі загони, командири австрійських частин почали включати їх до складу своїх сотень. Таким чином, багато загонів, які дійшли до передових позицій, опинилися в різних частинах австрійської армії. Інші, побачивши долю своїх товаришів, повернулися в Волівци. Кілька загонів все-таки виконали наказ і перейшли лінію фронту. Загони почали діяти біля села Волове. Але, проблукавши деякий час, повернулися назад. Тільки одному загонові, під командуванням
Г. Іваненка, вдалося перейти в Дрогобичіну і почати активні дії. Загін з'єднався з легіоном після звільнення Галичини.
Так закінчилася партизанська діяльність легіону, яка не принесла нічого крім великих втрат і роз'єднаності частин легіону, тобто того, чого домагалося австрійське командування. Однак повністю знищити легіон йому не вдалося.
Наступною віхою в історії Українських Січових Стрільців стали бойові дії в жовтні 1914 року, коли після розгрому австрійських армій у Галичині, російське командування перекинуло декілька корпусів з Галичини під Варшаву, де збиралися війська для наступу на німців.
Саме в цей час австрійська армія, використовуючи ослаблення російських військ у Галичині, спільно з німецькими частинами розпочала бойові дії на півдні і заході. Вже в другій половині жовтня вони звільнили Перемишль, і з Карпат вийшли на лінію Хірів - Турка - Синьоводської, німецька армія на півночі дійшла до лінії Варшава - Івангород.
У цих бойових діях брав участь корпус генерала Гофмана, де знаходився легіон Українських Січових Стрільців. Корпусу було доручено вдарити в напрямку Стрия, і відразу ж після цього допомогти 8-ї кавалерійської дивізії генерала Лемана взяти Дрогобич.
У цієї бойової операції легіон Українських Січових Стрільців зіграв важливу роль, так як на всьому протязі операції був авангардом австрійських військ.
Корпус генерала Гофмана розділили на 3 групи: 1 - 130-а бригада, повинна була йти по дорозі Лавочне - Сколе - Синьоводської - Стрий; 2 - 129-а бригада - по дорозі Верецькому - Сколе, 3 - 131-а бригада - по дорозі Волове - Стрий, через Болехів.
3 сотні легіону під командуванням Г. Коссака були прикомандировані до 129-ій бригаді, сотня Барана - до 131-ій бригаді, а 2 сотні полукуреня С. Шухевича потрапили під командування генерала Лемана, командира 8-ї кавалерійської дивізії. Ця дивізія стояла в містечку Турки, куди і виїхали 2 сотні.
Енергійним ударом на Тухольки і Лавочне, почали бойові дії в напрямку Стрия 129-я і 130-а бригади. Можливо російські війська впоралися б із цим наступом, якби не загроза їх правому флангу в напрямку якого вдарила 8-а кавалерійська дивізія і 2 сотні легіону під командуванням Вітовського та Будзиновського. Вони швидким походом перейшли з містечка Турки (10 жовтня) через Явору, Ісаї, Кропивник (14 жовтня) і завдали удару. Цей удар послабив опір російських частин, і 3 сотні Г. Коссака 14 жовтня увійшли в село Скального. Однак російські війська зупинили наступ на позиціях на горі Комарницька, біля села Синьоводської. 18 жовтня Січові Стрільці прорвали оборону і змусили російські частини залишити Стрий і відійти в напрямку Гаї - Бригіда - Угорське. 19октября 1914 частини 130-ї бригади зайняли Стрий.
Після цього генерал Флайшман перекинув 129-у бригаду і 1 сотню Січових Стрільців під командуванням І. Коссака на допомогу кінноті генерала Лемана, яка спільно з двома сотнями з полукуреня С. Шухевича оточила Борислав і Нагуєвичі (19 жовтня), а також почала атакувати позиції російських військ у напрямку селищ врожаю і Цибулини. 20 жовтня 1914 сотня І. Коссака захопила Дрогобич.
У цей час дві інші сотні під командуванням Г. Коссака обороняли Стрий, тому що 21 жовтня російські війська, підтягнувши резерви, почали контрнаступ. Перша ж атака російських частин увінчалася успіхом - австрійські частини почали відступати. При відступі австрійських військ Українські Січові Стрільці стали їх ар'єргардом. У цих ар'єргардних боях Січові Стрільці показали героїзм і відмінну виучку, проте утримати противника не вдалося, і 7 листопада довелося відступити на лінію плаву - Аннаберг.
У анабергіт і сусідньому селі Феліціенталь легіон перебував дуже довго. Він захищав інші дивізії, які будували оборонні споруди.
У цей час, полукурень С. Шухевича охороняв відступ 8-ї кавалерійської дивізії, яка після невдалого наступу на селище Уріж потрапила у скрутне становище. Українські Січові Стрільці, проявивши героїзм і військовий вишкіл, дозволили дивізії відступити, а після стабілізації фронту по залізниці дісталися до анабергіт (12 листопада).
Таким чином, в Аннаберг зібрався майже весь легіон (сотня Барана, яка входила в 3-ї групи, приєдналася до сотень Г. Коссака 26 жовтня).
Після стабілізації лінії фронту, австрійське командування прийняло рішення провести спільно з німецькими частинами зимовий наступальний похід в Карпатах. Для цієї мети була створена Південна Армія, до якої увійшов легіон Українських Січових Стрільців. У цьому поході легіон зіграв одну з головних ролей.
Похід, а з ним і бойові дії, які почалися 21 січня 1915 року. Після запеклих боїв на вершинах гір, недалеко від колишньої галицько-мадярської кордону, австрійські та німецькі частини розбили супротивника і увійшли в Галичину. Обидва куреня Українських Січових Стрільців йшли на чолі своїх бригад. 1 лютого переможний похід зупинився на вершині гори Станеще (1-й курінь) і в спаленому Віжлове (2-й курінь), так як російські війська закріпилися на горі Великий Явірник і в селі Лавочне, які вони запекло обороняли. Саме під Лавочне легіон Українських Січових Стрільців здійснив подвиг, про який потім багато говоритимуть як в австрійській, так і в російській армії.
Вночі, 1 лютого 1915 року, в тридцятиградусний мороз, 1-й курінь під командуванням Горук зробив обхідний маневр, який змусив російські частини залишити Лавочне. Втрати куреня були великі: вісімдесят шість чоловік потрапило до лікарні з відмороженими кінцівками. Більшість з них залишилося каліками. Після цих боїв курені отримали п'ятиденний відпочинок в селі Тарнавци, а 10 лютого вони були переведені в запас бригад.
У цей час російські війська, отримавши підкріплення, почали наступ на частини Південної Армії, з метою відсунути їх на Бескидський хребет. Першим етапом цього наступу було захоплення гори Магура і гори Татарівка, а другим - захоплення гір Кликва і Маківка (У березні - квітні 1915 року). У боях за ці гори брав участь практично весь легіон Українських Січових Стрільців, який на другий день його перебування в резерві, перекинули в напрямку цих гір.
1-й курінь був спрямований на гору Кічерка. До 19 березня курінь або ніс службу на лінії фронту, або стояв у резерві бригади. 2-й курінь був спрямований на гору Татарівка. Однак, після відступу з цієї гори він був переведений в резерв 130-ї бригади, між горами Кликва і Маківка. Незабаром туди ж був переведений і 1-й курінь, завдання якого полягало в захисті північно-західного схилу Маківка. Таким чином, обидва курені перебували в складі однієї бригади.
У той час, коли легіон перебував у резерві, відбулася його реорганізація. Вона була проведена 23 березня 1915, хоча затвердження її відбулися 14 березня 1915 року. З цієї реорганізації легіон ділився на два самостійних куреня по 4 сотні в кожному. Командиром 1-го куреня став Г. Коссак, 2-го С. Горук. У справах організаційно-адміністративного напрямки курені підпорядковувались командуванню корпусу, а в тактичних - командуванню дивізії або обом бригадам. Таким чином, після реорганізації, легіон став дуже залежимо від австрійського командування.
В цей же час почалися бої за Маківка. З 23 березня по 4 квітня 1915 року російські війська безперервно атакували позиції Українських Січових Стрільців на лівому фланзі оборони гори, але нічого не досягли. Тоді, перегрупувавшись, російські війська почали наступ на правий фланг оборони гори, який захищали австрійські частини. На цьому фланзі російські частини досягли певних успіхів, які були зведені нанівець контрударом двох сотень Січових Стрільців. Ці сотні, під командуванням Дудинського і Носковського, вибили російські частини з тільки що зайнятих ними позицій.
Після цих подій на фронті встановилося затишшя, яке дозволило зосередити 1-й курінь в селі Головецько, а частина його відправити на відпочинок в Кош, який стояв біля Мукачева.
В цей же час німецької дивізії, що стояла лівіше 130-ї бригади, вдалося взяти вершину Гостру.
На заході австро-німецькі частини також готувалися до рішучих бойових дій. Російське командування дізналося про цю підготовку і вирішило випередити австро0немецкіе частини, ударивши по Південній Армії, а саме по частинах, які розташовувалися на горі Маківка.
28 квітня 1915 російські війська почали штурм Маківка. У цей час Маківці захищали австро-угорські частини, що входили до складу 35-го піхотного корпусу, а також мадярські і галицькі ополченці. Легіон Українських Січових Стрільців у цей час перебував у резерві 130-ї бригади, що стояла в селі Головецько.
Слабка оборона гори Маківка не витримала сильного удару російських військ, які вночі 28 квітня розбили лівий фланг оборони і захопили вершину. Курені легіону Українських Січових Стрільців були підняті вночі по тривозі. Після їх прибуття до Маківці три сотні 10го куреня і дві сотні 2-го куреня були кинуті в контрнаступ, яке почалося о 5 годині ранку. Сотні 1-го куреня почали наступ на лівому фланзі гори, а сотні 2-го куреня - на північно-східному схилі. Вже через годину сотні Будзиновського і Мельника захопили вершину, а сотні 1-го куреня зігнали російські частини до річки Головчанка.
Після закінчення бою (близько 10 годин ранку), сотні 1-го куреня відійшли в село, а дві сотні 2-го куреня зайняли оборону на висоті 952, зміцнивши галицьких ополченців.
Зазнавши невдачі на лівому фланзі, російські війська почали підготовку наступу на правий фланг, на вершину і на південний схил гори. Вони сподівалися, що на цих напрямках оборона буде менш сильною через природних перешкод.
Першу частину настання російські війська почали 29 квітня. Два дні і дві ночі російські війська по крутих схилах піднімалися до позицій стрільців з метою їх захоплення, але кожен раз були змушені під вогнем стрільців повертатися до підніжжя.
На світанку 1 травня російські війська за підтримки артилерії почали штурм правого флангу і, розбивши його, захопили вершину гори. У російський полон разом з австрійськими солдатами потрапила частина стрільців із сотень Мельника і Будзиновського. На допомогу двом сотням 2-го куреня підійшли три сотні 1-го куреня і дві сотні мадярських новобранців. Мадярські сотні, а також що залишилися в живих і не потрапили в полон Українські Січові Стрільці з 2-го куреня, почали наступ на вершину Маківка, а сотні 1-го куреня пішли трохи лівіше. Почався нерівний бій. Російські частини обороняли завойовані позиції так, що незабаром мадярські сотні вийшли з бою. Весь тягар нерівного бою лягла на Січових Стрільців, які вже два рази атакували і два рази відступали з гори. Але на третій раз Січові Стрільці, за підтримки австрійської артилерії, увірвалися на вершину гори, знову оволодівши Маківка.
У цих боях легіон зазнав тяжких втрат: сорок сім чоловік убитими, сімдесят шість пораненими, кілька десятків потрапило в полон. Проте ці втрати і мужність, з якою воювали Українські Січові Стрільці не залишилося не поміченим. Так у наказі командира 55-ї дивізії генерала Флайшмана говорилося:''Українці! З великою гордістю можете дивитися на Ваші героїчні дії. Кожен повинен бути гордий за приналежність до Вашого легіону, який по праву може називатися добірною частиною. Я впевнений, що в кожній небезпеки на Вас можна розраховувати. Щоб ці бажання здійснювалися - тричі слава!''[,]
Таким чином, бойові дії і перемога на Маківці зміцнили становище Українських Січових Стрільців у австрійській армії, а також сприяли підняттю авторитету стрілецтва в австрійському Генеральному штабі.
Після боїв за Маківці легіон брав участь ще в боях за Болехів, Галич, переправу через Дністер, під Заваловом, над Стрипою, під Семіківцамі.
22 вересня 1915 відбулася чергова реорганізація легіону в 1-й полк Українських Січових Стрільців. Командиром полку був призначений Г. Коссак.
26 листопада 1915 полк Українських Січових Стрільців був переведений на зимівлю в Соснов, де і знаходився всю зиму 1915 - 1916 рр..
Бойові дії в 1916 році Українські Січові Стрільці розпочали з новим командиром. 16 березня 1916 командиром полку Українських Січових Стрільців став А. Варивода, який замінив на цій посаді Г. Коссака.
13 травня 2-й курінь під командуванням С. Горук перейшов на позицію під назвою''Весела''на лівому березі річки Стрипи. 1-й курінь, під командуванням Є. Лисняк, перейшов на північний кінець Соснова, як резерв бригади. Ворожі ж позиції знаходилися далеко в степу на лінії Пантеліха - Заздрість - Настасья.
У 1916 році загальне положення на Німеччини та Австро-Угорщини на фронтах почав погіршуватися. Наступ австрійських військ на італійському фронті послабило Східний фронт. Додатково до цього німецькі війська почали бойові дії на Західному фронті. Для того щоб полегшити становище на цих фронтах, держави Антанти почали у відповідь бойові дії, в яких одну з головних ролей зіграли російські війська.
4 червня 1916 почався наступ російських військ під командуванням генерала О. Брусилова. За червень російські війська кількома сильними ударами розбили австро-німецький фронт на Волині і на південно-сході, після чого австро-німецькі війська відійшли на північ на лінію річки Стоходу, а на півдні - до буковинської-мадярської кордоні і за Солотвітскую Бистрицю. У такій обстановці Південної Армії також довелося відійти. Полк Українських Січових Стрільців покинув свої позиції на Стрипі тільки ввечері 11 серпня. Вночі, через села Антонівка, вівса, Литятіно, полк перейшов у село Потутори. Полку був відданий наказ по-якому він залишався в Потутори, для оборони самого селища та залізниці Підгайці - Бережани. 1-й курінь зайняв позиції на схилі пагорба, який знаходився на півночі від залізниці. 2-й курінь - уздовж східного краю Потутори до місця впадання річки Ценівка в річку Золота Липа. 14 серпня російські частини наблизилися до австро-німецького фронту.
Увечері того ж дня російське командування під прикриттям артилерійського вогню перекинуло передові загони через річку Ценівка. Ці війська, за допомогою яру близько висоти 327, несподівано увірвалися в розташування 35-го Стрілецького полку (колишній 35-й полк крайової оборони) та частково знищили його. Потім російські частини почали атаку на сотню Січових Стрільців 1-го куреня, що прикривала фланг полку і запасну сотню Січових Стрільців. Сотні були змушені відступити, залишаючи поранених.
Дві що залишилися сотні і загін кулеметників, що стояли ближче до дороги, встигли підготуватися до оборони. Але ця оборона нічого не дала і їм довелося відступити. На місці бою залишилася одна сотня 1-го куреня, на допомогу якої прийшов резерв 2-го куреня. Спільними зусиллями вони ліквідували прорив. Трохи пізніше до них приєдналися дві сотні 81-го моравського полку, які остаточно знищили прорвалися російські частини.
Дізнавшись про прорив російських військ австрійське командування повністю поклав провину за це на полк Українських Січових Стрільців та розформувало його на два окремих куреня.
Після цього обидва курені були відправлені в резерв у місто Посухів. Але вже 16 серпня 1-й курінь під командуванням Є. Лисняк перейшов на позиції між Потутори і лісом на Диких Полях. 2-й курінь залишився в Посухове і допомагав 1-му куреню будувати оборону.
В кінці серпня обидва курені зійшлися в Посухове і звідти пішли в бій на гору Лисоня.
На початку вересня 1916 року російські війська вдарили в центр Південної Армії, де перебувала 55-а дивізія. Наступ російських військ почалося зі взяття позицій 35-го Стрілецького полку на горі Лисоня увечері 2 вересня. На допомогу цьому полку командування послало 1-у і 2-у сотні 2-го куреня Українських Січових Стрільців. 1-а сотня відразу ж вступила в бій з російськими військами. Але російські війська швидко розбили її і змусили відступити.
На світанку 3 вересня на штурм Лисоні пішли залишилися три сотні 1-го куреня. 2-й і 3-й сотням вдалося зупинити просування російських частин, які почали наступ з Лисоні на Бережани. 4-а сотня зупинилася в одному з глибоких ярів під горою, для того щоб з'ясувати обстановку. На 9 годину ранку Лисоня обороняли загони Українських Січових Стрільців, що залишилися від 2-ї та 3-й сотні, а також залишки 310-го мадярського і 35-го Стрілецького полку.
Тільки завдяки цим частинам фронт на Лисоні ще тримався. У цей час російські війська, вдаривши на правому фланзі, захопили висоти 327 і 348 і зійшли в яр. Тут російські частини наткнулися на 4-у сотню, яка побачивши російські війська кинулася в атаку, але була розбита. Залишки сотні потрапили у полон. Після цього в бій вступив 2-й курінь. Він почав рух на висоту 348. По дорозі на висоту, 5-а лівофлангова сотня завдала удар по російським частинам в яру і звільнила залишки 4-ї сотні. Однак незважаючи на всі зусилля Січових Стрільців відбити зайняті позиції не вдалося.
4 вересня в 6 годині ранку, за наказом австрійського командування, Українські Січові Стрільці разом з доданими їм частинами пішли в контрнаступ. Але воно не вдалося.
У цей же день о 19 годині почався загальний наступ всіх частин 55-ї дивізії при підтримці артилерії. У цьому наступі вдалося зайняти позиції, взяті російським військами 2 вересня.
У бою на горі Лисоня Українські Січові Стрільці втратили вісімдесят однієї людини убитими, 293 пораненими і 285 полоненими, але вони врятували всю Південну Армію від поразки.
Після бою за гору Лисоня російське командування перекинуло бойові дії на південь, а фронт 55-ї дивізії залишило у спокої. Курені ж Українських Січових Стрільців були переведені в резерв дивізії, а після кількох днів відпочинку зайняли позиції на східних околицях Потутори.
29 вересня російські війська почали новий наступ, метою якого було взяття Бережан. З 29 до полудня 30 вересня російська артилерія знищила своїм вогнем позиції 129-ї бригади на Лисоні та в Потутори. Після полудня 30 вересня російська піхота пішла на штурм Лисоні і прорвалася в тому ж самому місці, де і 2 вересня. Зайнявши позиції 308-го мадярського полку, вона розгромила весь фронт до Потутори. Не зустрівши опору на своєму шляху, російські війська увійшли в долину річки Золота Липа і почали просування в напрямку Посухова. Потім з півночі і з півдня атакували курені Українських Січових Стрільців, розташовані в Потутори. З перших же хвилин бою Січові Стрільці були оточені з трьох боків і відрізані від інших частин фронту. Обороняючись протягом декількох годин, Січові Стрільці сподівалися на допомогу інших частин, але на допомогу ніхто не підійшов. Частина Українських Січових Стрільців під командуванням Г. Труха почала пробиватися з оточення. Кілька бійців дісталися до інших частин фронту. Інша частина Січових Стрільців потрапила в полон.
Героїчна оборона Потутори Українськими Січовими Стрільцями затримала просування російських військ і дозволила командуванню 55-ї дивізії підвести резерви, які остаточно зупинили наступ російських військ. Проте узяти Потутори підійшли, не змогли.
Після бою в Потутори від двох куренів Українських Січових Стрільців залишилося кілька бійців і уціліла інженерна сотня. Інженерну сотню залишили на фронті, а залишки куренів були відправлені в запасний полк Українських Січових Стрільців, який стояв у місті Развадов, для формування вже полку, яке тривало до березня 1917 року.
Українські Січові Стрільці у подіях 1917 - 1918 рр..
17 березня 1917 новий підлозі Українських Січових Стрільців у складі шести сотень виїхав до Бережан. Полком командував новий командир, чех за національністю, - підполковник Ф. Кікаль.
У Бережанах командування 25-го корпусу наказало з двох куренів полку Українських Січових Стрільців зробити один і присвоїти йому знову назву легіону, тобто полк знову ставав легіоном. Після цього легіон відійшов на позиції в містечку Куропатники, на південно-сході від Бережан, з яких легіон 15 травня перевели в резерв, на південно-схід села Конюхи. У цей час на фронті було спокійно, так як на іншій стороні фронту відбувалися великі зміни.
27 лютого 1917 в Росії відбулася Лютнева демократична революція, що повалила самодержавство. 17 березня 1917 в Києві була створена Центральна Рада, яка почала організовувати автономну владу на Україну.
Але війна ще не була закінчена.
О 5 годині ранку 29 червня 1917 року почали наступ російських військ. Російські частини завдали сильного удару по правому флангу чеської дивізії на півночі від Конюх, і розбивши її, вийшли на легіон Українських Січових Стрільців. Легіон нічого не знав про події на фронті, так як Січовим Стрільцям було дано наказ сидіти в бункерах, а телефонні лінії були зруйновані вогнем артилерії. Російські частини обійшли Конюхи і легіон, не встигнувши чинити опору, опинився в полоні. Від легіону залишилося лише дев'ять старшин і чотириста сорок чотири бійці.
4 липня залишки легіону були переведені під Куропатники, де їх поповнили і знову утворили легіон Українських Січових Стрільців. З Куропатники легіон вийшов 23 липня.
19 липня почалося загальне контрнаступ австро-німецьких військ. 23іюля легіон Українських Січових Стрільців вийшов з Куропатники в напрямку Козовій. Після дводенних боїв близько Козовій легіон повернули на південь. 27 липня легіон брав участь ще в декількох невеликих боях, а на початку серпня разом з іншими частинами австрійської армії вийшов до річки Збруч. Досягнувши річки Збруч, бойові дії на Східному фронті закінчилися.
7 листопада 1917 під час збройного повстання влада в Росії захопили більшовики, які взялися за ліквідацію війни. На фронті залишилися лише українські частини, які підпорядковувалися Центральній Раді.
В кінці серпня легіон Українських Січових Стрільців був переведений в Залісся та поповнено ще одним куренем. У Заліссі легіон простояв до Різдвяних свят. Після них легіон покинув Залісся і перейшов у містечка Сков'ятин і Шишківці, звідки в лютому 1918 року разом з австрійською армією здійснив похід на Наддніпрянську Україну, виконуючи постанови Брестського договору, укладеного між країнами Четвертного Союзу та Української Народної Республіки 9 лютого 1918 року. У цьому договорі йшлося про надання військової допомоги Центральній Раді країнами Четвертного Союзу у війні з більшовиками. Виконуючи цей пункт договору, 27 лютого 1918 австрійська армія рушила на Наддніпрянську Україну. Завданням цієї армії було очистити Правобережжі від військ більшовиків. У похід на Наддніпрянщину була відправлена Південна Армія у складі трьох корпусів: 12-го, 17-го і 25-го. Легіон Українських Січових Стрільців, який перебував у складі 25-го корпусу, перейшов стару австро-російський кордон і зупинився в місті Кам'янець-Подільський. Тут легіон був прикомандирований до окремого загону, яким командував архикнязь Вільгельм Габсбург. Під його командуванням легіон залишався до розвалу Австро-Угорської імперії. Завдання ж, отримане легіоном, зводилося до ведення пропаганди на користь Австрії, охороні військових складів, збереження порядку в призначеному районі.
29 квітня 1918 відбулася зміна державної влади на Україну. Замість скинутої Центральної Ради був утворений гетьманат''Українська Держава''на чолі з гетьманом П. Скоропадським.
У червні легіон Українських Січових Стрільців направили на Херсонщину для придушення розгорілися там селянських повстань. Стрільці втихомирили ці повстання дипломатично, без застосування зброї. Це не сподобалося австрійському командуванню, і легіон перекинули на Буковину. Тут на Буковині легіон і простояв до розпаду Австро-Угорської імперії.
Останнім бойовим завданням легіону Українських Січових Стрільців оборона Західноукраїнської Народної Республіки, утворене 13 листопада 1918 року, від польських загарбників. Легіон Українських Січових Стрільців під час цієї війни з поляками обороняв Львів, а також брав участь ще в декількох боях. Але в січні 1919 року була проведена реорганізація Української Галицької Армії, утвореної в листопаді 1918 року. У ході цієї реорганізації легіон Українських Січових Стрільців розформували, а самих Січових Стрільців розкидали по різних бригадам Української Галицької Армії.
Так закінчила своє існування перша українська військова частина.
Висновок
Значення легіону Українських Січових Стрільців в історії України, а особливо в історії створення української армії дуже велике. Адже легіон по суті був єдиною українською військової частина як у військах Австро-Угорської імперії, так і військах Російської імперії, що вже важливо. Крім того легіон не тільки воював, але й проводив просвітницьку роботу серед населення України, а також захищав населення від свавілля влади.
Таким чином, легіон Українських Січових Стрільців відіграв велику роль не тільки у створенні української армії, а й у суспільно-політичному житті України того часу.