28. Підстави та умови матеріальної відповідальності.
Виходячи із змісту уже згаданої ст. 130 КЗпП України, матеріальна відповідальність може бути покладена на винну сторону незалежно від притягнення її до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності. Але при цьому повинні бути дотримані підстави і умови покладення матеріальної відповідальності.
Відповідно до ст. 130 КЗпП матеріальна відповідальність встановлюється тільки за пряму дійсну шкоду лише в межах і в порядку, передбачених законодавством. Пряма дійсна шкода — це втрата, погіршення або зниження цінності майна, в результаті чого виникає необхідність, нагальна потреба для підприємства (установи, організації) нести затрати на відновлення, набуття майна чи інших цінностей. Разом з тим, необхідно мати на увазі, що на працівника не може бути покладена відповідальність за збиток, що відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за нео-тримані підприємством доходи і за збиток, заподіяний працівником в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі чи правам цієї особи або інших громадян, якщо таку небезпеку за даних обставин не можна було попередити іншими засобами і заподіяна шкода значно менша, ніж попереджена.
До умов виникнення матеріальної відповідальності відносяться:
— протиправна дія чи бездіяльність сторони трудового договору — така її поведінка, яка є порушенням норм, встановлених законодавством про працю, правилами внутрішнього трудового розпорядку, а також порушенням чи невиконанням посадових обов'язків, визначених посадовими інструкціями, розпорядженнями і наказами керівництва;
— наявність причинного зв'язку між прямою дійсною шкодою і протиправними діями (чи бездіяльністю) сторони трудового договору;
— наявність вини сторони трудового договору у виникненні чи спричиненні збитків, які підлягають відшкодуванню. Вина може виникати з умислу чи необережності, що тягне за собою встановлення виду матеріальної відповідальності: обмеженої чи повної.
Обов'язок доказування наявності умов для покладення матеріальної відповідальності на працівника відповідно до ст. 138 КЗпП України лежить на власникові або уповноваженому ним органові.
Правові норми, що встановлюють матеріальну відповідальність, мають за мету не лише відшкодування майнових збитків, але і слугують засобом попередження спричинення шкоди. Встановлення матеріальної відповідальності і її потенціальна загроза сприяють точному і неухильному виконанню сторонами трудового договору їх трудових обов'язків.
29. Види матеріальної відповідальності.
Видами матеріальної відповідальності є : 1) Обмежена матеріальна відповідальність. 2) Повна матеріальна відповідальність. 3) Підвищена матеріальна відповідальність. 4) Колективна матеріальна відповідальність
30. Обмежена матеріальна відповідальність.
Відповідно до ст. 132 КЗпП України за шкоду, заподіяну підприємству при виконанні трудових обов'язків, працівники, що винні у заподіяній шкоді, як правило, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Виходячи з цього, можна говорити про відшкодування шкоди в передбачених законодавством межах — обмежену матеріальну відповідальність.Обмежену матеріальну відповідальність згідно п. 1 ст. 133 КЗпП несуть працівники за псування чи знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, продукції в процесі її виробництва, інструментів, спецодягу та іншого майна, виданого їм для користування в процесі праці.
Згідно з п. 2 ст. 133 КЗпП обмежену матеріальну відповідальність несуть також керівники підприємств, установ, організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів і їх заступники за шкоду, спричинену надмірними грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних та грошових цінностей, невжиттям заходів до запобігання простоїв, випуску недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і псуванню матеріальних та грошових цінностей.
31.Повна матеріальна відповідальність на підставі письмових договорів.
Іншим видом матеріальної відповідальності є повна матеріальна відповідальність, випадки встановлення якої передбачені ст. 134 КЗпП. Згідно з цією статтею повна матеріальна відповідальність настає у випадках:
1. Коли між працівником і підприємством укладено письмовий договір про прийняття працівником на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення збереження майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або з іншою метою. Відповідно до ст. 135-1 КЗпП письмові договори про повну матеріальну відповідальність можуть укладатися підприємством лише з працівниками, що досягли 18 років і які займають посади або виконують роботи, безпосередньо пов'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням в процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад, а також типовий договір про повну матеріальну відповідальність, встановлені постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 28.12.77 р. № 447/24 “Про затвердження переліку посад і робіт, що заміщаються або виконуються працівниками, з якими підприємства можуть укласти письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, переданих їм для зберігання, обробки, продажу (відпускання), перевезення або застосування в процесі виробництва, а також типового договору про повну матеріальну відповідальність”.
32.Повна матеріальна відповідальність за п.п. 2, 3, 4 ст. 134 КЗпП України.
2. Коли майно та інші цінності були отримані працівником під звіт за разовим дорученням або за іншими разовими документами (накладною, відомістю і т.д.) Разові документи можуть видаватись лише за згодою працівника, оскільки вони видаються працівникам, з якими не підписується договір про повну матеріальну відповідальність і для яких обслуговування матеріальних цінностей не є їх основною трудовою функцією.
3. Коли збиток заподіяно діями працівника, що містять ознаки злочину, тобто передбаченими кримінальним покаранням. Матеріальна відповідальність у цьому випадку повинна підтверджуватись доказами вчинення таких дій, встановленими в порядку судочинства. Тільки виправдувальний вирок суду або припинення справи за відсутністю складу злочину звільняє працівника від матеріальної відповідальності. В усіх інших випадках (обвинувальний вирок, ухвала суду про припинення провадження у зв'язку з амністією, звільнення від кримінального покарання у зв'язку з захворюванням, дострокового або умовно-дострокового звільнення і т. ін.) працівник не звільняється від матеріальної відповідальності, якщо тільки його вина підтверджена судом.
4. Коли збиток заподіяний працівником, що знаходився у нетверезому стані. Доказування стану сп'яніння здійснюється за допомогою медичного висновку, пояснення винного, акта чи показань свідків.
33.Повна матеріальна відповідальність за п.п. 5, 6, 7, 8 ст. 134 КЗпП України.
5. Коли збитки заподіяні нестачею, навмисним знищенням або навмисним псуванням матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції). Головним для встановлення матеріальної відповідальності у повному розмірі в цьому випадку є умисне завдання шкоди.
6. Коли збитки спричинені підприємству при виконанні працівником безпосередніх трудових обов'язків, навіть якщо працівник і не підписував договір про повну матеріальну відповідальність, але його діями заподіяна шкода у вигляді нестачі, втрати, перевитрат матеріальних і грошових витрат.
7. Коли збитки заподіяні не при виконанні трудових обов'язків за рахунок використання майна підприємства (установи, організації) в особистих інтересах.
8. Коли посадова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, що призвело до виплат заробітної плати звільненому чи переведеному працівникові за час вимушеного прогулу. Матеріальну відповідальність у даному випадку в розмірі повного відшкодування збитків підприємства (установи, організації) несе посадова особа, що підписала наказ про звільнення чи переведення працівника, яке було пізніше кваліфіковане як незаконне.
Статтею 135 КЗпП України передбачена підвищена (у подвійному, потрійному — кратному розмірі) матеріальна відповідальність працівників, коли фактична шкода в результаті нестачі чи псування цінностей значно перевищує їх номінальну вартість. Такий вид відповідальності встановлюється за умови заподіяння збитків, які можуть виникнути при закупівлі, продажу, перевезенні, зберіганні, обробці дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів, ювелірних, побутових і промислових виробів з використанням вказаних металів і каменів, відходів та брухту з їх вмістом, нестачі іноземної валюти, втрати музейних експонатів та інших цінностей.
34. Колективна(бригадна) матеріальна відповідальність.
Крім індивідуальної повної матеріальної відповідальності законодавством передбачене встановлення колективної (бригадної) матеріальної відповідальності у випадках, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність. Регламентація колективної (бригадної) матеріальної відповідальності встановлена наказом Мінпраці України від 12.05.96 р. № 43 “Про затвердження переліку робіт, при виконанні яких може вводитись колективна (бригадна) матеріальна відповідальність, умов її застосування і типового договору про колективну (бригадну) відповідальність”. Вона вводиться власником (уповноваженим ним органом) за узгодженням з профспілковим комітетом. Оскільки колективна матеріальна відповідальність розподіляється між всіма членами колективу (бригади), то їм належить право прийняття нових членів чи відводу окремих працівників, які, на їх думку, не можуть забезпечити збереження цінностей.
35. Порядок покриття шкоди, заподіяної працівником.
Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно її відшкодувати повністю або частково. Зі згоди власника або уповноваженого ним органу працівник має право передати для відшкодування заподіяної ним шкоди рівноцінне майно чи виправити пошкоджене.
При відмові працівника від добровільного відшкодування заподіяних ним збитків воно провадиться таким чином. Покриття шкоди в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, відповідно до п. 1 ст. 136 КЗпП провадиться за розпорядженням (наказом) керівника підприємства через відрахування із заробітної плати працівника. Згідно з п. 2 ст. 136 КЗпП таке розпорядження повинно бути зроблене не пізніше двох тижнів з дня виявлення шкоди і виконане не раніше семи днів з дня повідомлення про це працівника. У разі незгоди працівника з відрахуванням взагалі чи розміром встановленого відшкодування працівник може подати заяву про розгляд спірного питання в комісію по трудових спорах, а потім до суду.
У решті випадків згідно зі змістом п. 3 ст. 136 КЗпП відшкодування збитків працівником забезпечується шляхом подання власником (уповноваженим ним органом) позову до суду. Позов може бути поданий протягом року з дня виявлення шкоди. При визначенні розміру відшкодування враховується розмір матеріальної шкоди, ступінь вини працівника і конкретні обставини, за яких було спричинено матеріальні збитки. Ст. 137 КЗпП вказує на обставини, які підлягають врахуванню при визначенні розміру відшкодування. Зокрема, розмір відшкодування зменшується, якщо шкода стала наслідком не лише винної дії працівника, але і відсутності умов збереження матеріальних цінностей, крім випадків, коли шкода заподіяна злочинними діями працівника.
Розмір шкоди чи збитків, заподіяних власникові, відповідно до п. 3 ст. 135 КЗпП визначається за фактичними втратами на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості майна на день виявлення шкоди з врахуванням його зносу.
Розмір відшкодування шкоди за підвищеною матеріальною відповідальністю визначається відповідно до Закону України “Про визначення розмірів збитків, спричинених підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), нестачею чи втратою дорогоцінних металів, дорогоцінних каменів і валютних цінностей” від 6.06.1996 р. та Порядком визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22.01.96 р. з подальшими змінами.
При колективній матеріальній відповідальності розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, визначається для кожного із членів колективу (бригади) з врахуванням ступеня його вини і пропорційно розміру заробітної плати.
36. Організація охорони праці на виробництві.
Забезпечення права працівників на безпечні і здорові умови праці, закріпленого в Конституції України, належить до компетенції охорони праці.
Під охороною праці трудове законодавство розуміє систему забезпечення безпеки здоров 'я і життя працівників, яка включає правові, соціально-економічні, організаційно-технічні, санітарно-гігієнічні, лікувально-профілактичні, реабілітаційні та інші заходи.
Хоча в більш широкому значенні охорона праці — це визначені трудовим законодавством норми, що встановлюють гарантії щодо охорони трудових прав працівників.
Правове регулювання охорони праці в Україні здійснюється положеннями КЗпП України (гл. XI, XII, XIII), Закону України “Про охорону праці”, та розробленими і прийнятими на їх основі численними державними галузевими і міжгалузевими нормативними актами.
Правове регулювання включає розробку правил та інструкцій з охорони праці, норм щодо організації роботи з питань охорони праці, норм щодо компенсацій і пільг за роботу в важких, шкідливих і небезпечних умовах, праці жінок, неповнолітніх осіб та осіб зі зниженою працездатністю, правил розслідування та обліку нещасних випадків на виробництві.
Воно базується на принципах визнання і забезпечення пріоритету життя і здоров'я працівників стосовно результатів виробничої діяльності підприємства чи організації, встановлення єдиних нормативних вимог з охорони праці для підприємств всіх форм власності, державного управління діяльністю в галузі охорони праці, в тому числі нагляду і контролю за дотриманням законодавства про охорону праці; повної відповідальності власника за створення безпечних і здорових умов праці.
Складність завдань, що стоять перед охороною праці, потребує її тісної співпраці з іншими галузями науки: технічними (забезпечення безпечних умов експлуатації обладнання та устаткування), медичними і біологічними (оскільки основним об'єктом охорони праці є людина і довкілля), ергономікою, інженерною психологією, технічною естетикою (взаємодія людини з технікою). 1 звичайно ж, з охороною праці тісно пов'язана правова наука, оскільки вона розробляє та встановлює норми, що визначають міру відповідальності за незабезпечення безпечних для життя та здоров'я умов праці.
Обов'язок по забезпеченню безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган. Виконання цього обов'язку вимагає від них точного дотримання вимог нормативних актів (інструкцій, правил, стандартів) з охорони праці, розроблених на державному міжгалузевому і галузевому рівнях.
Нормативно-правові акти, що містять єдині вимоги з охорони праці, яких повинні дотримуватись підприємства і організації всіх форм власності, розробляються Національним науково-дослідним інститутом охорони праці і базовими організаціями міністерств і відомств. Робота ця проводиться під керівництвом і за участю спеціалістів Державного комітету України з нагляду за охороною праці, а з питань санітарної, пожежної, ядерної та радіаційної безпеки — за участю відповідних органів державного нагляду.
Нормативні акти з охорони праці, які діють в межах підприємства (положення, інструкції, що встановлюють правила поведінки працівників, виконання робіт), розробляються безпосередньо в організаціях і на підприємствах і повинні відповідати вимогам, визначеним державними міжгалузевими і галузевими нормативними актами з охорони праці.
Роботу щодо забезпечення охорони праці на підприємстві організовує служба охорони праці, яка повинна створюватись на підприємствах виробничої сфери, де кількість працюючих становить 50 і більше чоловік. Структура і чисельність служби охорони праці визначаються власником (уповноваженим ним органом). На підприємствах з меншою чисельністю працюючих виконання функцій служби охорони праці може бути покладено на посадову особу, обізнану з питаннями охорони праці, за сумісництвом.
У своїй діяльності служба охорони праці керується Типовим положенням, затвердженим Державним комітетом України з нагляду за охороною праці (наказ № 73 від 3.08.93 р.) і підпорядкована безпосередньо керівникові підприємства. Саме на службу (відділ) охорони праці покладено обов'язок організувати забезпечення підприємства нормативними документами з охорони праці і техніки безпеки: інструкціями, стандартами, правилами; розробку і затвердження правил поведінки працівників на виробничих територіях і в приміщеннях, правил експлуатації устаткування і обладнання, що діють тільки на цьому підприємстві.
Служба (відділ) охорони праці організує навчання та проведення інструктажу з техніки безпеки, організує роботу з метою досягнення встановлених нормативів безпеки, розроблення і здійснення заходів для створення здорових і безпечних умов праці.
Організація робіт з охорони праці включає:
— забезпечення безпеки виробничого устаткування, виробничих процесів, будинків, споруд;
— нормалізацію санітарно-гігієнічних умов праці;
— інструктаж з техніки безпеки і навчання працюючих безпечним умовам праці;
— забезпечення працюючих засобами індивідуального захисту;— забезпечення оптимальних режимів праці і відпочинку;
— організацію лікувально-профілактичних заходів, соціально-побутового обслуговування робітників, професійний відбір працюючих щодо окремих спеціальностей.
Отже, для забезпечення охорони праці і техніки безпеки на виробництві обов'язковим є не тільки суворе виконання обов'язків з боку власника або уповноваженого ним органу, а також всіх найманих працівників. Вони зобов'язані дотримуватись норм, правил і інструкцій які встановлюють правила виконання робіт і поведінки на виробничій території і в приміщеннях, вимоги щодо правильного користування знаряддями праці, засобами колективного та індивідуального захисту.
Працівники повинні негайно повідомляти свого безпосереднього керівника про ситуацію, небезпечну для життя і здоров'я людей, про будь-який нещасний випадок, що стався на виробництві.
Таким чином, забезпечення охорони праці на виробництві — це результат взаємних зусиль власника або уповноваженого ним органу і працівників.
Організація роботи з охорони праці базується на поєднанні оперативної діяльності адміністративно-технічного персоналу підприємства з діяльністю служби (відділу) техніки безпеки і органів контролю за дотриманням законодавства про працю та охорону праці.
Функція контролю за дотриманням законодавства з питань охорони праці притаманна в першу чергу службі (відділу) охорони праці на підприємстві. Вона підкріплена правами, наданими спеціалістам служби (відділу)охорони праці: видавати керівникам структурних підрозділів підприємства обов'язкові для виконання приписи щодо усунення виявлених недоліків; вимагати відсторонення від роботи осіб, які не виконують вимог нормативних актів з охорони праці, тим більше порушують їх; зупиняти роботу виробництв, цехів, дільниць, машин, механізмів, які створюють загрозу життю чи здоров'ю працюючих; подавати керівникові підприємства подання щодо притягнення до відповідальності працівників, які порушують вимоги нормативних актів з охорони праці.
На підприємстві передбачено також контроль за дотриманням законодавства з питань безпеки праці і з боку трудових колективів та профспілкових органів — так званий громадський контроль. Трудові колективи здійснюють його через обраних ними уповноважених, які діють на підставі .Типового положення, затвердженого Держкомітетом України по нагляду за охороною праці (наказ № 135 від 28.12.93 р.). Вони наділені правом безперешкодно перевіряти на підприємстві виконання вимог з охорони праці і вносити обов'язкові для розгляду власника пропозиції щодо усунення недоліків, виявлених при перевірці. На час виконання своїх повноважень по перевірці дотримання законодавства з охорони праці представники трудових колективів звільняються від виконання основної роботи із збереженням середнього заробітку.
Участь профспілок у здійсненні громадського контролю за дотриманням власником нормативних актів з охорони праці проявляється через діяльність їх виборних органів і представників. Реалізуючи свої повноваження, вони перевіряють стан охорони праці на підприємстві, виконання умов колективного договору стосовно створення безпечних і нешкідливих умов для працюючих, належних виробничо-побутових умов. Професійні спілки мають право вносити власнику, державним органам управління подання з питань охорони праці і одержувати аргументовану відповідь.
В систему органів контролю і нагляду за дотриманням законодавства про працю і охорону праці на підприємствах всіх форм власності входять спеціально уповноважені на те органи, які не залежать в своїй діяльності від власника підприємства або уповноваженого ним органу.
Органи державного нагляду і контролю — це місцеві органи державного управління — місцеві державні адміністрації і ради народних депутатів, а також міністерства, державні комітети і відомства, що здійснюють відомчий контроль.
Функції місцевих органів державного управління, визначені Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”, включають, окрім іншого, забезпечення в межах відповідної території реалізації державної політики в галузі охорони праці шляхом здійснення контролю за дотриманням нормативних актів з охорони праці, розробки програми заходів щодо забезпечення безпеки і гігієни праці, організації аварійно-рятувальних формувань і робіт в разі необхідності.
Державне управління охороною праці в Україні здійснює Кабінет Міністрів України через Міністерство праці і соціальної політики.
Центральним виконавчим його органом є Комітет з нагляду за охороною праці, основним завданням якого є комплексне управління охороною праці, державний нагляд за дотриманням вимог праці і виробничого середовища, координація робіт з профілактики травматизму невиробничого характеру, проведення експертизи проектної документації і видача дозволу на введення в експлуатацію нових або реконструйованих підприємств (об'єктів), координація науково-дослідних робіт з охорони праці і підвищення ефективності державного нагляду за охороною праці.
Відповідно до цих завдань Положенням про Державний комітет з нагляду за охороною праці визначені і його функції. Для їх здійснення Комітет з нагляду за охороною праці створює державні інспекції і територіальні управління, посадові особи яких мають право безперешкодно в будь-який час проводити перевірки на підконтрольних підприємствах щодо дотримання ними законодавства з питань охорони праці, вимагати і отримувати від їх посадових осіб пояснення та інші матеріали, за результатами перевірок направляти керівникам підприємств обов'язкові для виконання розпорядження про усунення виявлених порушень аж до зупинки експлуатації виробництв і цехів, а також подання про невідповідність окремих посадових осіб займаній посаді, накладати штрафи і т. ін.
Державний контроль за додержанням норм і правил ядерної та радіаційної безпеки здійснюють Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпеки. Головна державна інспекція з нагляду за ядерною безпекою, підпорядковані Міністерству охорони навколишнього природного середовища. Ці ж питання входять до компетенції Міністерства охорони здоров'я згідно з Законом України “Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку” від 8.02.95 р.
До органів нагляду і контролю відносяться також управління Державної пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України, органи, установи і заклади Державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я, які у випадку виявлення порушень вимог законодавства щодо пожежної безпеки, санітарних норм наділені правом обмежувати, тимчасово призупиняти і навіть забороняти виконання робіт, діяльність підприємств, застосування і використання на них небезпечних для життя і здоров'я працівників речовин, устаткування та ін.
Загальний і вищий нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законодавства з питань охорони праці (згідно з Законом “Про прокуратуру”) здійснюється Генеральним прокурором і підпорядкованими йому прокурорами.
Важливе значення, яке надається в нашій державі збереженню життя і здоров'я працівників, підкреслюється встановленням відповідальності посадових осіб за порушення законодавства про працю і вимог з охорони праці. За наявності таких фактів винні посадові особи притягаються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної і навіть кримінальної відповідальності.
1 2 3 4 5 6 7