на <л> не зумовлює зміну значення слів). Та й самі інтегральні ознаки подібних фонем у різних мовах не збігаються (пор. вимову <р> в українській, німецькій, французькій та англійській мовах).
Як диференційні використовуються такі ознаки фонем:
1) ознаки за способом творення звуків: проривність, фрикативність, зімкнено-прохідність, африкатив-ність тощо;
2) ознаки за місцем творення звуків: передньоязиковість, задньоязиковість, середньоязиковість, губність (лабіальність), глотковість (фарингальність), горловість (ларингальність) тощо (приклади до (1) і (2) див. вище щодо фонем російської мови <д> і <г>);
3) м'якість і твердість (укр. лин [лин] — линь [лин'], стан [стан] — стань [стан'], син [син] — синь [син'], п'ят [пйат] — п'ять [пйат'], рис [рис] — рись [рис'], біла [б'їла] — біля [б'їл'а]; рос. мел [м'эл] — мель [м'эл'], вон [вон] — вонь [вон'], топ [топ] — топь [топ'], кров [кроф] — кровь [кроф'], быт [быт] — быть [быт'], бит [б'ит] — бить [б'ит'], вяз [в'ас] — вязь [в'ас']);
4) довгота і короткість (англ. cart [ka:t] «віз» — cut [kAt] «різати», port [po:t] «порт» —pot [pot] «горщик», seat [si:t] «сидіння (місце)» — sit [sit] «сідати», meat [mi:t] «м'ясо» — mitifmit] «рукавичка», leave [li:v] «відходити, від'їжджати» — live [liv] «жити»; нім. ihm [i:m]
«йому» — іт [іт] «в», Beet [be:t] «клумба» — Bett [bet] «ліжко»; чеськ. pas «пояс» — pas «паспорт»);
5) навальність (носовий характер) — неназальність (ротовий характер) (англ. sing [sir\] «співати» — sin [sin] «гріх», thing [Gill] «річ» — thin [0m] «тонкий»);
6) відкритість — закритість (фр. fait [fe] «факт», fee [fe] «фея»).
У мовах світу використовується загалом 12 ознак (див. с 230—231). Отже, фонему можна операционально представити як низку диференційних й інтегральних ознак.
Усе розглянуте стосується парадигматичного аспекту фонем, де кожна фонема як постійна одиниця (інваріант) протиставляється всім іншим фонемам у фонологічній системі й характеризується певним набором диференційних та інтегральних ознак. При розгляді фонем у парадигматиці абстрагуються від змін, яких зазнають фонеми в реальному мовленні. У мовленнєвому потоці (в синтагматиці) фонеми потрапляють у різні позиції, які можуть бути сильними і слабкими. Сильними позиціями називають такі відрізки звучання, в яких протиставлення і розрізнення слів досягає найбільшої міри. Слабкими вважають такі позиції, де протиставлення є неповним або зовсім зникає. Наприклад, для голосних у слов'янських мовах сильною є позиція під наголосом, а слабкою — ненаголошена позиція. Пор.: укр. сёла [сёла] і села [сеила]; рос. вол і воловой [въллвбх], вал і валовой [въллвох], ток і токовой [тъклвб;], так і таковой [тъклвб!]. Для приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними (рос. голос, колос, зной, сниться), слабкою — перед іншими приголосними (укр. просьба [прбз'ба], боротьба [бо-род'ба]; рос. сдать [здат'], легко [л'еихко]).
Сильні й слабкі позиції в різних мовах не збігаються. Так, зокрема, позиція кінця слова для приголосних російської, польської і німецької мов є слабкою (рос. луг [лук] — лук [лук], гриб [гр'ип] — грипп [гр'ип]; польськ. grad [grat] «град» — grat [grat] «стара річ», pod [pot] «під» —pot [pot] «піт»; нім. Rad [rat] «колесо» — Rat [rat] «ратуша», Bund [bunt] «союз» — bunt [bunt] «пістрявий», Tod [tot] «смерть» — tot [tot] «мертвий»). В українській і англійській мовах кінець слова є сильною позицією (укр. Обійдемось без ваз і Обійдемось без вас, У мене гриб і У мене грип, Важ хліб і Ваш хліб; англ. bag[bseg] «сумка, портфель» і back [baek] «спина», wide [waid] «широкий» і white [wait] «білий», hard [ha:d] «твердий, сильний, важкий» — heart [ha:t] «серце»).
Таким чином, у мовленні виступають уже не фонеми, а їх представники, позиційно зумовлені звуки, які називаються варіантами фонем, або алофонами. Так, [еи] в слові село [сеило] є алофоном фонеми <е>, [т] в рос. слові сад [сат] є алофоном фонеми <д>, а [ф] в слові травка [трафкъ] — алофоном фонеми <в>.
Варіанти фонем, або алофони, потрібно відрізняти від варіацій. Варіації — це індивідуальні, територіальні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Так, кожному індивіду притаманні певні особливості вимовляння звуків (тембр, шепелявість, гаркавлення тощо). Інколи особливі орфоепічні «норми» охоплюють мовців певної території (полтавське пом'якшене [л], дуже заднє й трохи підвищене [а], наближене до [о], бойківське обнижене [и], що нагадує [ы] російської мови, львівське шепеляве м'яке [сш], покутське наголошене [и], наближене до [є] тощо). Яскравим прикладом позиційних варіантів може слугувати перехід [и] в [ы] в російській мові після прийменників і префіксів на приголосний (идейный — безыдейный, Я с Ирой [йа сь'іроі]), а також так звані акомодовані голосні (укр. няня [н'ан'а]; рос. мял [м'ал], мять [м'ат'] тощо). На противагу варіантам, які призводять до утворення омофонів (див. вищенаведені рос. гриб і грипп, луг і лук, нім. Rad і Rat, Bund і bunt та ін.), варіації — це «невинні відтінки», які не впливають на розуміння. Якщо варіанти — це звучання сигніфікативно слабких позицій, то варіації — це звучання перцептивно слабких позицій.
Отже, фонема як недоступна безпосередньому сприйняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реалізується в мовленні. У філософському плані відношення фонеми і звука можна визначити як відношення сутності та явища. Одній фонемі можуть відповідати кілька звуків (алофонів), кожен з яких співвідноситься з певною позицією так, що різні алофони, як правило, не трапляються в одній і тій же позиції. Алофони однієї фонеми утворюють ряди звуків, які чергуються позиційно і перебувають між собою у відношенні контрасту (рос. [о — л — ъ] в словах воды [воды], вода [влда], водяной [въд'эиноа]), де кожен елемент можливий тільки в певній фонетичний позиції. Тому фонему можна визначати як ряд звуків, які позиційно чергуються. Ряди можуть бути паралельними для одних позицій і перехресними для інших. У другому випадку має місце нейтралізація фонем (збіг різних фонем в одному алофоні: рос. фонеми <а> і <о> збігаються в першому складі перед наголошеним складом в алофоні [л], а в інших ненаголошених складах — в алофоні [ъ]).
Із синтагматичним аспектом фонем пов'язане поняття фонотактики, тобто закономірності сполучування фонем.
ПОВЕРХНЕВА І ГЛИБИННА СТРУКТУРА РЕЧЕННЯ
Проблема зв’язку між синтаксисом і семантикою займає важливе місце в сучасних лінгвістичних дослідженнях. Фундаментальним для синтаксису поняттям синтаксичної функції є передусім поняття відношення між словами в будові речення. У структурі речення наявні два типи синтаксичних відношень – відношення поверхневі, тобто формально безпосередньо виражені (морфологічно, порядком слів та іншими засобами), і глибинні, які визначаються шляхом зіставлення відповідного речення з іншими, семантично ідентичними реченнями тієї ж мови, що відображають суттєві смислові зв’язки між їх елементами. При цьому важливо, що різні за поверхневою структурою синтаксичні конструкції можуть мати однакову глибинну структуру. Наприклад, конструкції Студенти склали екзамен; Те, що студенти склали екзамен...; Складання екзамену студентами ...; Склавши екзамен, студенти ...; (Студенти,) які склали екзамен ... розрізняються за своєю поверхневою структурою, але всі вони мають однакову глибинну структуру, яку можна позначити приблизно як (студент + множина) +{ (складати + доконаний вид + минулий час) + екзамен}. Єдність глибинної структури відповідних конструкцій базується, по-перше, на тотожності їхнього морфемного складу, по-друге, на тотожності основних семантико-синтаксичних відношень між дієсловом-дією та його актантами (суб’єктом і об’єктом дії). Відмінність між ними полягає, по-перше, в різному характері поверхневих синтаксичних зв’язків між компонентами відповідних конструкцій (зв’язок підрядний, предикативний та ін.) і, по-друге, в різних способах включення (embedding) цих конструкцій в будову синтаксичних конструкцій вищого порядку (“матричних”). За висловленням О.І.Москальської, поверхнева структура речення - це форма форми, оскільки як структура смислу речення (це і є глибинна структура) сама є формою, в яку „одягається” думка на відповідному етапі кодування її засобами мовлення. Семантична модель речення – це той чи інший стереотип структурування смислу речення, за допомогою якого внутрішнє мовлення перетворюється у висловлювання . Отже, глибинну (семантичну) структуру речення (той чи інший пропозиційний концепт) можна визначити як систему смислових відношень, які виражаються в реченні, а його поверхневу структуру – як реально вживану в процесі мовної комунікації граматичну форму (“формулу будови”). Елементами глибинної структури речення є лексеми, між якими встановлюються денотативно значущі, ті, що відображають відмінності в описуваній ситуації глибинні синтаксичні відношення (наприклад, “дія та її актанти – діяч, об’єкт дії та ін.; “дія та обставини її тривалості” тощо. Елементами поверхневої структури речення є конкретні словоформи, між якими існують поверхневі синтаксичні відношення (“екзоцентричний” і “ендоцентричний” зв’язок з поділом останнього на підрядний, сурядний та ін.). Та сама глибинна структура може реалізуватися, залежно від комунікативних, прагматичних і внутрішньомовних чинників, у вигляді різних поверхневих структур, які перебувають у певних трансфор- маційних відношеннях.
Крім того, на основі протиставлення поверхневої та глибинної структур речення, є можливість перенести протиставлення варіантивних і функціональ- них відмінностей на рівень синтаксису: відмінність між глибинними структу- рами є функціональними, семантично (денотативно) значущими, тоді як відмінності між поверхневими структурами, що репрезентують одну й ту ж глибинну структуру, за своїм характером є варіантними. Відмінність між глибинними й поверхневими структурами дає підстави формально обґрунтувати явища омонімії та синонімії. Синтаксичними омонімами є конструкції, які мають одну поверхневу структуру, що репрезентує різні глибинні структури, наприклад, запрошення письменника, яке може репрезентувати дві різні глибинні структури – (письменник) + (запрошувати + когось) і (хтось) + (запрошувати + письменник). Навпаки, до синтаксичних синонімів належать конструкції, які мають різну поверхневу структуру при однаковій глибинній, наприклад, Студенти, які склали екзамени... і Склавши екзамени, студенти... .
За Н.Хомським, глибинні структури трактуються як вихідні одиниці, від яких за заданим правилом “породжуються” (виникають) поверхневі структури. Це не означає, що при дослідженні синтаксичної будови мови недооцінюється поверхнева структура, оскільки глибинна структура розкривається лише через поверхневу, за її допомогою. Звичайно, глибинні структури осмислюються дослідником із поверхневої структури шляхом зіставлення, порівняння і встановлення в них спільних ознак, “семантичних інваріантів синтаксису”, проте вони є відображенням реальних відношень, що об’єктивно існують в мові, хоча й не подані при безпосередньому спостереженні. У цьому значенні глибинна структура речення також є формально вираженою, хоча й не безпосередньо в конкретному реченні, а непрямо, через зіставлення відповідного речення з іншими реченнями тієї ж мови, з якими воно перебуває в системних структурно-семантичних відношеннях, наявними в реальній дійсності.
Слід зазначити, що поняття “глибинної” і “поверхневої” структура має кілька тлумачень. Так, при денотативному підході вивчення семантики речення спрямоване на структуру відображуваної в реченні ситуації, тобто денотативний (референтний) підхід має на меті визначити відношення між реченням і відображуваною в ньому ситуацією. Згідно з трактуванням В.Г.Гака , глибинні структури протиставляються поверхневим за способом найменування тієї чи іншої ситуації. “Якщо розглядати висловлювання як позначуване стосовно відрізка ситуації, то глибинні структури відображають прямі номінації, де елементи позначуваного використовуються в своїх прямих значеннях і первинних функціях, для вираження яких вони й були сформовані в мові, а поверхневі структури як непрямі номінації, елементи яких використовуються в переносному значенні, в похідній, вторинній функції” . Отже, якщо структура речення відповідає відображуваній ситуації (тобто відношення між членами речення відображають реальні відношення між учасниками ситуації), то таке речення є прямою номінацією ситуації, наприклад, речення Я взяв книгу є прямою номінацією ситуації, оскільки в ньому підмет позначає активний суб’єкт дії, а прямий додаток – безпосередній об’єкт дії (такі структури В.Г.Гак називає “глибинними”). Якщо ж у структурі речення наявні якісь перетворення граматичного характеру, в результаті яких члени речення втратили пряме співвідношення з відображуваним явищем дійсності, то така структура речення є непрямою номінацією ситуації. В.Г.Гак називає її “поверхневою”. Ситуація, відображена в реченні Книга взята мною є непрямою номінацією (підмет позначає прямий об’єкт дії, а додаток – активний, діючий суб’єкт). Це речення виникло в результаті граматичного перетворення активного звороту в пасивний. Пор. також: Вітер зриває листя з дерев – пряма номінація ситуації і Вітром зриває листя з дерев – непряма. Проте більшість лінгвістів, слідом за Н.Хомським, побудови обох типів розглядають як поверхневі (оскільки вони репрезентовані в мовленнєвій дійсності), а глибинними вважають логічні формули (конструкти), змодельовані в інтересах однозначної інтерпретації відповідних структур. У цьому випадку між поняттями “глибинна структура” – “семантична структура” можна поставити знак рівності. Як ідентичні ці поняття інтерпретує В.В.Богданов , який одночасно з цим і термінологічно ототожнює передбачувані ним поняття “поверхневий” – “синтаксичний”.
Смисл речення має складну організацію. Для позначення її використовуються такі терміни, як “семантична структура”, “базова структура”, “внутрішня структура”, “глибинна структура” тощо. Більшість лінгвістів дотримуються такого розуміння зазначених понять: “глибинна” структура речення - це смислова (семантична) структура (пропозиція), а “поверхнева” – граматична . Згідно з таким уживанням термінів конструкції дебют студентів, студентський дебют, студенти дебютують мають однакову глибинну структуру і три різні поверхневі, з яких перша і друга є непрямою номінацією ситуації, а третя – прямою.
Місце фразеологічних одиниць в системі мови, їх типи і функціонуаання.
«Фразеологія (від гр. phrasis – спосіб вираження, зворот і logos – слово, вчення) – це розділ мовознавства, в якому вивчається фразеологічний склад мови (фразеологічні одиниці, їх ознаки, закономірності функціонування у мовленні та процес утворення)» .
Термін «фразеологія» має два значення:
- розділ мовознавства, що вивчає стійкі сполучення слів, їхній склад, будову та значення;
- сукупність стійких сполучень слів – фразеологічних одиниць певної мови.
Фразеологічною одиницею (фразеологізмом) називається лексико-граматична єдність двох і більше нарізно оформлених компонентів, граматично організованих за моделлю словосполучення або речення, яка, маючи цілісне значення, відтворюється в мовленні за традицією, автоматично, наприклад: землі під ногами не чути, брати бика за роги, наш брат, нашого полку прибуло, палець об палець не вдарити, прокатати на вороних, шкребти за душу, льоду серед зими не випросиш, підпустити шпильку, скатертю дорога.
Існують відмінності тлумачення фразеологізму як мовного явища. Це можна відстежити, аналізуючи визначення, подані в наукових працях у різні часи. Так, радянські автори сприймали фразеологізм як стійку, постійну за своїм компонентним складом, відтворювану одиницю мови, що має єдине цілісне значення . Однак це визначення наврядчи можна вважати правильним, оскільки фраземи не є перманентними за складом, а можуть видозмінюватися, як цього хоче автор, що ми часто бачимо у мові сучасної української періодики (детальніше про явище трансформації фразеологічних одиниць йтиметься нижче). До того ж деякі фразеологізми є полісемічними, що повністю спростовує думку про «єдине» значення.
Більш пристосоване до розвитку мови визначення подають сучасні автори Н. Г. Шкуратяна та С. В. Шевчук, які називають «фразеологізмом» лексико-граматичну єдність двох і більше нарізно оформлених компонентів, граматично організованих за моделлю словосполучення чи речення, яка має цілісне значення та відтворюється у мовленні автоматично, за традицією . Проте й тут ми знаходимо певний недолік: традиційність та автоматизм відтворення допускає, що фразеологія є сформованим явищем і більше не розвивається. Однак нині велика кількість авторів реалізовує свій творчий потенціал саме у творенні нових фразеологічних висловів. Тому при з’ясуванні цього мовного явища не можна керуватися просто «впізнаванням».
Своєрідно тлумачить фразеологічну одиницю дослідник Я. А. Баран. Він визначає фразеологізм як віртуальний знак мови, оформлений у вигляді словосполучення або речення, з повним або частковим переосмисленням компонентів, призначенням якого є вираження номінативно-експресивної функції .
Відмінності у тлумаченнях є в кожного автора, до того ж вони можуть бути як незначними, так і досить суттєвими, виражати нові цікаві погляди. На нашу думку, фразеологізм – це особливе, чітко усвідомлене мовне явище, що за будовою виражається сполученням слів або реченням, характеризується роздільною оформленістю компонентів, цілісністю значення і здатністю до трансформації. Фразеологізми можуть виконувати різні функції та вживатися в усіх стилях мови.
1.2. Ознаки фразеологізму
Мовознавці наводять певні ознаки, які дозволяють зарахувати конкретний вислів до фразеологічних одиниць. До них відносять семантичну цілісність, стійкість компонентного складу, членовану оформленість, відтворюваність, чіткість будови, еквівалентність слову, неперекладність тощо. Деякі з цих пунктів, а саме стійкість і неперекладність ми вважаємо суперечливими. Про перший із них уже йшлося вище, а другий краще було б уточнити так: неможливість дослівного перекладу. Саме це часто призводить до вживання калькованих одиниць (особливо в періодиці). Так, О. О. Пономарів вважає, що «фразеологізми треба відтворювати мовою, якою написано даний текст, або мовою оригіналу. Якась третя мова тут абсолютно недоречна» . Найбільш правильно, на наш погляд, ознаки фразеологізмів обґрунтовано в праці науковців В. Д. Ужченка та Д. В. Ужченка, де називаються чотири основні критерії:
1 2 3 4