Гетерогенністьмови полягає в тому, що вона складається з неоднорідних одиниць, які розпадаються на підсистеми й утворюють структуру.
Отже, мова є відкритою динамічною гетерогенною матеріальною функціональною системою.
Ідеальні системи — це системи, елементами яких є ідеальні об'єкти — поняття або ідеї, пов'язані з певними взаємовідношеннями. Так, наприклад, якщо взяти систему понять будь-якої науки, то там зафіксовані ідеальні об'єкти, а не власне субстанція. На відміну від матеріальних ідеальні системи завжди виникають тільки завдяки мисленнєвій діяльності людей. Вони не існують поза якоюсь матеріальною субстанцією, вони породжуються нею. Ідеальні системи становлять собою системи певних видів інформації. Семантична інформація закріплюється в якійсь матеріальній субстанції, яка стає її носієм. Тут матеріальні елементи представляють не самих себе, а щось, що існує поза ними. Вони мають значення не стільки в силу своїх фізичних властивостей, скільки в силу приписаних їм властивостей вказувати на щось.Закритою є система, яка складається зі строго визначеної кількості одиниць, і цей кількісний склад є незмінним. Відкритою є система з непостійним, змінним числом елементів. Мова є відкритою системою, оскільки вона поповнюється новими елементами, що забезпечує їй здатність завжди бути комунікативно придатною в різні періоди історичного й економічного розвитку народу — носія мови. Мова не існує ізольовано від суспільства, а розвивається водночас із суспільством і мисленням. Цим мовна система різниться від біологічних, кібернетичних та ін. Вона відкрита для мислення. Говорячи про відкритість мовної системи, не слід забувати, що фонологічна, граматична і лексико-семантична системи мають неоднаковий характер відкритості. Якщо фонологічна система має закритий характер (українська мова після XII ст. не поповнилася жодною фонемою, як і не втратила хоча б однієї фонеми), морфологічна система належить до мал овід критих, то лексико-семантична система є найбільш відкритою (щодня мова поповнюється новими словами, а також час від часу втрачає застарілі функціонально непридатні слова). З відкритістю пов'язана така властивість мовної системи, як динамічність9 яка виражається в постійній зміні, постійному розвитку мови, пристосуванні до умов існування. У динамізмі й відкритості мовної системи виявляється її потенційність, яка полягає не тільки в тому, що в мові є, але й у тім, що в ній можливе. Якщо б мова вичерпала всі свої можливості, вона перестала б задовольняти суспільство, не могла б виразити нові явища, перестала б бути засобом спілкування. Дехто з мовознавців навіть уважає, що мова має здатність до саморегулювання.
Гетерогенність мови полягає в тому, що вона складається з неоднорідних одиниць, які розпадаються на підсистеми й утворюють структуру.
Отже, мова є відкритою динамічною гетерогенною матеріальною функціональною системою.
Самостійна робота №1.
1. Поняття «мова» і «мовлення» в історії мовознавства.
2. Концепція мовної діяльності В. фон Гумбольдта, Ф. де Соссюра і Л.В. Щерби. Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення (теорії К. Бюлера, М.С. Трубецького, Л. Єльмслєва, Е. Косеріу, Т.П. Ломтєва, О.С. Мельничука).
3. Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення.
Проблему мови і мовлення вважають нині однією з найважливіших і найскладніших.
Досить поширеною була думка, що поняття мови і мовлення першим увів у науковий обіг Ф. де Соссюр. Однак це не так, бо проблема мови і мовлення була порушена вже В. фон Гумбольдтом та багатьма іншими мовознавцями дососсюрівського періоду. Так, Гумбольдт вважав, що мова завжди розвивається в суспільстві, і людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим.
Основоположник психологізму Г.Штейнталь розрізняв мовлення (говоріння), здатність говорити і мовний матеріал. Мова, за його уявленням, - це сукупність мовного матеріалу одного народу.
Засновник Казансько-Петербурзької лінгвістичної школи І.О.Бодуен де Куртене комплекс певних складових частин і категорій, який існує в сукупності всіх індивідуальних відтінків протиставляв безперервно повторюваному процесові, що ґрунтується на факторі спілкування людини та її потребах втілювати свої думки і повідомляти їх подібним істотам.
Розмежування мови і мовлення, хоч і не завжди чітко і послідовно, спостерігається і в деяких представників дососсюрівського мовознавства – Г. фон дер Габеленца, Ф. Фінка та ін.
Погляди лінгвістів, що розмежовували мову і мовлення ще до де Соссюра, значно різняться між собою. Якщо, наприклад, більшість із них протиставляє два поняття (мова – мовлення), то Габеленц розрізняє три поняття ( мова – конкретне мовлення – мовна здатність). Разом з тим у їх судженнях виявляються спільні тенденції: а) усі вони на перше місце висувають мовлення, трактуючи його діяльність, акт, реалізації; б) для всіх мова і мовлення є двома виявами одного об’єкта.
Спроби попередників де Соссюра розмежувати поняття мова і мовлення довго залишалися непоміченими, вони стали привертати увагу лише в світлі вчення Ф. де Соссюра, який поклав дихотомію (послідовне ділення
цілого на дві частини, потім кожної частини знову на дві і т.д.) « мова – мовлення» в основу всієї своєї загально лінгвістичної теорії.
Основні положення швейцарського вченого, викладені в «Курсі загальної лінгвістики» такі:
1) потрібно розрізняти три поняття: лінгвальну діяльність, мову і мовлення;
2) лінгвальна діяльність, яка охоплює все, що пов’язане зі спілкуванням людей, поділяється на дві частини: основну (мова) і другорядну (мовлення);
3) мова – це щось соціальне за суттю і незалежне від індивідуума; мовлення включає індивідуальний аспект лінгвальної діяльності;
4) мова – форма, а не субстанція. Субстанція, тобто звуки і значення,
належать до мовлення;
5) мова і мовлення тісно між собою пов’язані і передбачають одне
одного: мова необхідна для того, щоб мовлення було зрозумілим, а мовлення необхідне, щоб усталилася мова; історично факт завжди передує мові.
Загалом положення і зауваження Ф. де Соссюра можна узагальнити так: Мова – психічне явище, що міститься в мозку людини; мовлення – психофізичне явище, що знаходиться в фізичному середовищі; мова – явище соціальне, мовлення – індивідуальне; мова – системне, мовлення - несистемне; мова – пасивне, мовлення – активне; мова –потенційне, мовлення – реальне; мова – нестійке, мовлення – стійке; мова – однократне, мовлення – довговічне; мова – синхронічне, мовлення –
діахронічне; мова – суттєве, мовлення – побічне.
Послідовники де Соссюра внесли значні зміни в теорію швейцарського
вченого, неоднаково трактуючи зміст і значення дихотомії «мова і мовлення». Більшість із них (Женевська школа, Празька школа) приймають соссюрівську дихотомію «мова – мовлення», але вони не
цілком погоджуються з позицією Соссюра. Так, замість термінів мова і мовлення Л.Єльмслев вживає схема й узус, Н.Хомський – компетенція і виконання, Е.Бюйссанс замість двох понять протиставляє три: мовленнєва діяльність, що охоплює процеси говоріння; мовний матеріал, тобто сукупність усього сказаного і написаного; мовна система (словники і граматики мов). На відміну від Соссюра Л.В.Щерба стверджує, що мова – це не конкретна, а абстрактна сутність, яка конструюється шляхом розумових операцій вчених.
М.Д.Андрєєв і Л.Р.Зіндер, розвиваючи ідеї Л.В.Щерби, запропонували чотириелементну побудову: мова, мовлення, мовленнєвий акт і мовленнєвий матеріал. Під мовленнєвим матеріалом розуміється конкретна реалізація системи мови; під мовленнєвим актом – процес, породження якого є мовленнєвий матеріал; під мовленням – система сполучень мовних елементів у тексті.
Дещо відмінну схему запропонував румунський мовознавець Е.Косеріу, який виділяє три рівні: рівень індивідуального мовлення, рівень норми і структурний рівень. Під рівнем індивідуального мовлення він розуміє реальний акт мовлення, що включає мовця і слухача з їх індивідуальними особливостями вимови і розуміння, та акустичні процеси, тобто акт, який сприймається органами чуттів.
Рівень мови є більш абстрактним. Норма охоплює лише ті явища, які є повторенням прийнятих у певному людському колективі зразків. Так, до поняття норми не належать тембр голосу, жести, хрипла та шепелява вимова звуків, але належить, наприклад, для української мови тверда вимова шиплячого ч перед голосними, крім і, наголошування слів, їх сполучуваність тощо. Норма має два аспекти – матеріальний (певні мовні явища, які виявляються і сприймаються на слух, вважаються такими, що відповідають нормі) та ідеальний (нормативність встановлюється традиційно та умовно, і саме поняття правильності є відносним).
Структурний рівень є найбільш абстрактним, Він охоплює лише ті явища рівня норми, які впливають на розуміння. Наприклад, у російській мові розрізнення фрикативного і проривного г належать до рівня норми, а не до структурного рівня, бо це не впливає на розуміння, тоді як розрізнення г і к належать до структурного рівня, бо впливає на зміст (пор. гора – кора).
Оригінальною є теорія Л.Єльмслева, який розрізняє чотири аспекти: узус, акт мовлення, норму і схему. Узус – це прийняте у даному суспільстві вживання мовних засобів. Він реалізується в акті мовлення. Норма являє собою певну абстракцію узагальнення правил, на основі яких здійснюється узус. Схема – це чиста структура відношень.
Заслуговує на увагу і концепція російського мовознавця О.І.Смирницького, який також розрізняє мову і мовлення, але в мовленні виділяє декілька форм його існування: усне, писемне, мислене, усну і писемну форму він відносить до зовнішнього мовлення. Мову визначає як сукупність усіх компонентів витворів мовлення і правил використання цих компонентів, які становлять певну систему.
Слід зазначити, що як терміни лінгвальна діяльність, мова і мовлення, так і критерії їх розмежування та їх онтологічний статус до цього часу не отримали однозначного тлумачення. Так, зокрема, Л.В.Щерба, Е.Косеріу, О.І.Смирницький услід за де Соссюром трактують мову як продукт, який виділяється з мовлення. По-іншому інтерпретують відношення мови і мовлення Т.П.Ломтєв, М.В.Панов, А.Є Супрун, які вважають, що мовлення є похідним від мови, тобто розглядають мову не як продукт лінгвістичної діяльності спеціалістів, а як об’єктивне явище, що реалізується в мовленні. Отже, мова, з одного боку, розглядається як механізм, за допомогою якого породжується і розуміється мовлення, а з
іншого - як система правил і набір одиниць, які становлять узагальнені спеціалістами факти мовлення.
Сучасні лінгвісти для розмежування мови і мовлення в основному використовують ті ознаки, які запропонував де Соссюр, але якщо в основі дихотомії, за де Соссюром, лежить сукупність декількох ознак, то в його послідовників помітна тенденція звести їх до однієї чи двох. У сучасному мовознавстві все менше уваги приділяється таким протиставленням, як: а) мова – психічне явище, а мовлення – психофізичне; б) мова – соціальне явище, а мовлення – індивідуальні; в) мова – системне явище, а мовлення – асистемне.
Ці ознаки багато вчених вважають нерелевантними через те, що нині помітна тенденція до заперечення психічної природи мови і соціальним явищем визнається не тільки мова, а й мовлення яке також вважається системним.
Із ознак, висунутих для розмежування мови і мовлення після де Соссюра, найважливішими є такі: 1( мова – щось загальне, мовлення – конкретне (М.С.Трубецькой); 2) мова – постійна, довговічна, мовлення – перемінне, нестійке, недовговічне (М.С.Трубецькой і Л. Єльмслев).
Майже всі лінгвісти, які визнають дихотомію «мова – мислення», вважають мову потенцією, знанням а бо системою знаків, а мовлення – реалізацією, маніфестацією цієї потенції (знання, система знаків).
Щодо загального статусу мови і мовлення, то А.Гардинер, Е.Бенвеніст, М.Трубецькой, Н.Хомський, як і де Соссюр, інтерпретують мову і мовлення як різні, несумісні явища. Л.Щерба і Е.Косеріу заперечують це твердження. Лише деякі лінгвісти (Л.Єльмслев, В.Брьондаль, Н.Хомський) дотримуються соссюрівського погляду, що мова є першорядним явищем. Більшість (А.Гардинер, А.Сеше, Е.Косеріу та ін.) висувають на передній план мовлення або ж розглядають мову у взаємозв’язку з мовленням (Празька школа, Л.Щерба та ін.). Необхідність двох лінгвістик (лінгвістики
мови і лінгвістики мовлення) обґрунтовують А.Гардинер, А.Сеше, М,Трубецькой, Е.Бенвеніст, Н.Хомський, А.Мартіне, Е.Косеріу, Л.Щерба, О.Смирницький та ін. Заперечують не тільки необхідність, а й можливість виокремлення двох лінгвістик. Мова і мовлення не мають абсолютно різних одиниць. Одиниці мови і мовлення співвідносяться, як модель і її реалізація.
Незважаючи на наявність взаємовиключних точок зору щодо обговорюваної проблеми, в сучасному мовознавстві мова і мовлення розглядаються як діалектична єдність, елементи якої протиставлені між собою і зумовлюють один одного. І мова, і мовлення – реальні явища. Неправильною є також думка, що мова існує в текстах, бо закономірно виникає питання, а як бути з мовами безписемних народів. Неможливо мати текст, не маючи мови, яка лежить у його основі, але можна мати мову, не маючи тексту, побудованого на цій мові.
Для правильного пояснення співвідношення мови і мовлення потрібно враховувати всі три можливих підходи до досліджуваного явища: гносеологічний (філософський), онтологічний (власне лінгвістичний) і прагматичний (цільовий).
У гносеологічному плані мову і мовлення потрібно розглядати як явища різного ступеня абстрактності. Мова – це загальне, абстрактне, А мовлення – окреме, конкретне. Знаходячись у діалектичному зв’язку, мова і мовлення є відносно незалежними явищами, про що свідчить факт неоднакового ступеня їх зміни, деякої асиметричності їх розвитку.
У плані онтологічному мова належить до психічних явищ, а мовлення до психофізичних, доступних сприйманню. Мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального.
З прагматичного погляду мова являє собою щось стабільне і загальноприйняте, тоді як мовлення є оказіональним (випадковим, унікальним), рухливим.
Як уже зазначалося, де Соссюр протиставляв мову і мовлення як соціальне індивідуальному. Це положення швейцарського вченого неодноразово піддавалося критиці.
Нині найпоширенішою є думка, що мовні одиниці так відносяться до мовленнєвих одиниць, як мова до мовлення, психічне до психофізичного, сутність до явища, загальне до часткового, абстрактне до конкретного, можливе до дійсного. Усе це можна звести до відношення: інваріант – варіант. Саме це лягло в основу поділу одиниць на мовні (терміни, як правило, мають суфікс –ема і відповідно мовний рівень називають ще емічним) і мовленнєві: фонема – звук, морфема – морф, лексема – слово, речення (структура) – висловлювання (фраза), значення – смисл. На основі протиставлення мовних і мовленнєвих одиниць виникли такі поняття, як синтаксичне й актуальне членування речення, глибинна і поверхнева структура тощо.
Розмежування мови і мовлення виявилося корисним як у теоретичному, так і в практичному аспектах. Без урахування співвідношення мови і мовлення не можуть бути розв’язаними багато лінгвістичних проблем (проблема розвитку мови, теорія формування лексичних значень, лексико- семантичних категорій).
1. Фонеми в парадигматиці й синтагматиці. Фонологічні школи.
2. Поняття глибинної і поверхневої структури в теорії синтаксису.
Місце фразеологічних одиниць в системі мови, їх типи і функціонування.
Фонеми в парадигматиці й синтагматиці
Хоча фонема — найменша сегментно (лінійно) неподільна мовна одиниця, однак вона є складним явищем: має багато ознак. Ознаки бувають диференційні (розрізнювальні) й інтегральні (нерозрізнювальні). Пояснимо це на прикладі російських приголосних [д] і [г] (див. схему). Фонеми російської мови <д> і <г> мають по чотири ознаки. Для першої фонеми — це передньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність, для другої — задньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність. Якщо у першому випадку всі ознаки використовуються для протиставлення іншим фонемам (передньоязиковість <д> протиставляється губності <б> (дар — бар), дзвінка <д> має парну глуху <т> (дом — том), твердість <д> протиставляється м'якості <д'> (дома — Дёма [д'бмъ]), а проривність — фрикативним, африкатам тощо (дам — зам), то в другому випадку для протиставлення іншим фонемам використовується лише дві ознаки — задньоязиковість (гор — бор) і дзвінкість (гол — кол). Усі перелічені ознаки фонем <д> і <г> є диференційними, бо саме за ними фонеми <д> і <г> протиставляються відповідно фонемам <б>, <т>, <д'>, <з> і <б> та <к>. Ознаки твердість і проривність фонеми <г> не використані для розрізнення: в російській мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися твердим і м'яким чи проривним і фрикативним [г] (заміна проривного [г] [гъллва] на фрикативний [уьллва] не впливає на смисл). Однак без цих ознак не може існувати фонема <г> як така. Такі ознаки називаються інтегральними (заповнювальними).
Диференційні й інтегральні ознаки в різних мовах не збігаються. Так, зокрема, проривність <ґ> в українській і німецькій мовах є диференційною ознакою (пор.: укр. грати «виконувати що-небудь на музичному інструменті» і ґрати «загорожа із переплетених металевих прутів», гніт «гноблення» і ґніт «шнур, що використовується для горіння в освітлювальних приладах»; нім. Hans «власне ім'я Ганс» і Gans «гуска»). Вібрантність фонеми <р> і плавність фонеми <л> для української мови є диференційними ознаками (рак — лак, рама — лама, рай — лай, рук — лук, ром — лом та ін.), тоді як для японської мови — інтегральними (заміна <р>
1 2 3 4