Порядок проведення експертизи
Для роз'яснення обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.
Якщо сторони домовилися про залучення експертами певних осіб, суд повинен призначити їх відповідно до цієї домовленості.
Особи, які беруть участь у справі, мають право подати суду питання, на які необхідна відповідь експерта. Кількість і зміст питань, за якими має бути проведена експертиза, визначається судом. При цьому суд має мотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі.
Особи, які беруть участь у справі, мають право просити суд провести експертизу у відповідній експертній установі, доручити її конкретному експертові, заявляти відвід експерту, давати пояснення експерту, знайомитися з висновком експерта, просити суд призначити повторну, додаткову, комісійну або комплексну експертизу.
Якщо проведення експертизи доручено спеціалізованій експертній установі, її керівник має право доручити проведення експертизи одному або кільком експертам, створити комісії з експертів керованої ним установи, якщо судом не визначено конкретних експертів, у разі потреби змінювати виконавців експертизи, заявити клопотання щодо організації проведення досліджень поза межами експертної установи (ст.143 ЦПК).
Експертиза призначається ухвалою суду, де зазначаються: підстави та строк для проведення експертизи; з яких питань потрібні висновки експертів; ім'я експерта або найменування експертної установи, експертам якої доручається проведення експертизи; об'єкти, які мають бути досліджені; перелік матеріалів, що передаються для дослідження, а також попередження про відповідальність експерта за свідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків.
Якщо експертизу призначено експертам кількох установ, в ухвалі про її призначення зазначається найменування провідної установи, на яку покладається проведення експертизи. Якщо проведення експертизи доручається експертній установі та особі, яка не є працівником цієї установи, провідною визнається експертна установа. Ухвала про призначення експертизи направляється в кожну установу — виконавцям, а також особі, яка не є працівником експертної установи. Об'єкти дослідження та матеріали справи Направляються провідній установі.
При визначенні об'єктів та матеріалів, що підлягають направленню на експертизу, суд у необхідних випадках вирішує питання щодо відібрання відповідних зразків.
У той же час ЦПК не регламентує порядок одержання та оформлення зразків для експертного дослідження, і це суттєва прогалина процесуального законодавства. Порівняльний матеріал, що направляється, наприклад, на судову експертизу почерку, повинен бути належної якості, тобто бути належним за часом написання, видом документа, мовою, змістом тощо, бути в достатній кількості, а також відповідати ще ряду вимог, які необхідно знати і дотримувати для успішного вирішення експертом поставлених перед ним питань. Особливо важливою при одержанні зразків є їх достовірність, тобто походження саме від тієї особи або іншого об'єкта, зразками відображення властивостей якого вони повинні служити. Недостовірність зразків небезпечна для результату експертизи, оскільки це тягне можливість експертної помилки при наданні висновку і можливість винесення неправосудного рішення.
Якщо цього вимагають особливі обставини справи, суд може заслухати експерта щодо питання, яке вимагає з'ясування, проінструктувати його про доручене завдання і за його клопотанням дати відповідні роз'яснення щодо сформульованих питань. Про вчинення цих дій повідомляються особи, які беруть участь у справі і мають право брати участь у їх вчиненні (ст.144 ЦПК).
Згідно зі ст. 145 ЦПК призначення експертизи є обов'язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити:
1) характер і ступінь ушкодження здоров'я;
2) психічний стан осіб;
3) вік особи, якщо про цьому немає відповідних документів і неможливо їх одержати.
У разі ухилення осіб, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них експертиза має значення, може визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.
У разі ухилення відповідача від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства суд має право постановити ухвалу про примусовий привід на проведення такої експертизи (ст. 146 ЦПК).
Експертиза провадиться в суді або поза судом, якщо це потрібно у зв'язку з характером досліджень або якщо об'єкт досліджень неможливо доставити до суду (ч.І ст.147 ЦПК).
Висновок експерта — докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені згідно з ними висновки та обґрунтовані відповіді на питання, задані судом (ст. 66 ЦПК).
' За загальноприйнятою в цивільно-процесуальній доктрині думкою, судовий доказ повинен розумітися як єдність фактичних даних і засобів доказування, у яких ці дані містяться. На наш погляд, це відповідає змісту закону. Отже, тільки при розумінні доказу як єдності його форми і змісту можлива їх правильна класифікація, тому що при цьому враховуються специфічні і найбільш істотні особливості форми і змісту доказу, тобто в основі розподілу доказів на види лежить їх процесуальна природа — комплекс найважливіших властивостей і характеристик кожного доказу. Виходячи із цього, висновок експерта як доказ також являє собою єдність форми і змісту. При цьому його змістом є фактичні дані про обставини предмета доказування або інші обставини, що мають значення для справи, і повідомлювані експертом у своєму висновку у формі мотивованого документа. Формою або джерелом фактичних даних висновку експерта є сам висновок експерта — процесуально оформлений письмової форми документ, у якому містяться викладені експертом мотивовані висновки.
Ґрунтуючись на процесуальній природі доказів, змістовний аналіз специфічних і найбільш істотних особливостей форми та змісту висновку експерта дозволяє розкрити сутність і поняття висновку експерта як доказу. Це означає взаємозв'язок між поняттям висновку експерта як доказу та виділенням цього доказу в самостійний вид. Тому при розгляді питання про поняття висновку експерта варто ґрунтуватися на наступних двох положеннях:
1) ураховувати особливості прояву у висновку експерта тих вимог, які пред'являються в цивільному процесі до доказу взагалі;
2) виділити в процесуальній природі висновку експерта ті ознаки, які властиві тільки цьому виду доказів, зокрема ті, що до них належить:
— наявність і використання спеціальних пізнань експерта — як необхідний елемент висновку експерта;
— проведення експертного дослідження і давання висновку тільки за його результатами;
— безпосередній висновок експерта — як особливий процесуальний документ, що має певну структуру та зміст;
— експерт як джерело цього виду доказів і його процесуальне становище, яке закріплено у законі;
— проведення експертизи як єдиний визначений законом спосіб одержання висновку експерта.
На відміну від інших видів доказів при доказуванні знання, викладені у висновку експерта, відрізняються тим, що мають більше гарантій достовірності. Це пояснюється рядом об'єктивних факторів: незацікавленістю та об'єктивністю експерта, науковим характером відомостей, що містяться у висновку, відбиттям у висновку всього шляху формування цього знання, можливістю через іншого експерта повторно перевірити результати первісної експертизи та ін.
Отже, відомості, що містяться у висновках експерта, є фактичними даними про ті або інші обставини об'єктивної дійсності, а сам висновок, доказом. Але для правильного розуміння висновку експерта, перевірки та оцінки цього доказу варто враховувати, що мотивовані висновки експерта являють собою думку цієї особи, і тому ці відомості носять суб'єктивний характер. Разом з тим в основі висновків експерта лежать факти об'єктивної дійсності, які пов'язані з конкретною цивільною справою через надані на дослідження матеріали (об'єкти).
Ще однією особливістю змісту висновку експерта та аргументом на користь виділення цього доказу в самостійний вид є науковий характер фактичних даних, які містяться у висновку експерта, що виступає гарантією об'єктивності та достовірності висновків експерта.
Дефекти надання медичної допомоги: поняття і види
Поняття дефектів надання медичної допомоги
Поняття дефектів надання медичної допомоги має три основні критерії:
медичний;
соціальний;
юридичний.
Медичний критерій дефектів надання медичних послуг визначається некоректними діями медичних працівників з точки зору стандартів, норм, правил надання медичних послуг.
Соціальні та юридичні критерії дефектів надання медичної допомоги визначаються суспільною небезпекою та характером злочинних дій або бездіяльності медичних працівників. У таких випадках покарання передбачено конкретними статтями Кримінального кодексу України.
Уже зазначалося, що під дефектом надання медичної допомоги розуміють неналежне виконання медичним працівником своїх професійних обов'язків, яке зумовило помилкову профілактику, діагностику, лікування пацієнта і спричинило несприятливий наслідок.
За характером дефекти надання медичної допомоги поділяють на:
-дефекти організації медичної допомоги;
-дефекти профілактики;
- дефекти діагностики;
- дефекти лікування.
Дефекти організації медичної допомоги - порушення в лікувально-профілактичному закладі правил, норм і порядку надання медичної допомоги, які регламентовані наказами Міністерства охорони здоров'я України, положеннями, інструкціями та іншими нормативними документами.
Дефекти профілактики - допущення помилок при проведенні щеплень, а саме:
недотримання графіку вакцинації;
використання недоброякісних вакцин;
помилки в техніці проведення щеплень;
неврахування анамнезу пацієнта.
Дефекти діагностики - помилкове або несвоєчасне виявлення патологічного процесу у хворого на різних етапах надання медичної допомоги.
Дефекти лікування - неякісне лікування, що збільшило розвиток наявної патології або призвело до іншого несприятливого наслідку. Дефекти медичної допомоги поділяють на:
А. Дефекти догоспітального періоду надання медичної допомоги.
Б. Дефекти госпітального періоду надання медичної допомоги.
Догоспітальний період характеризується проведенням профілактичних заходів, першим етапом діагностики та амбулаторного лікування. Для більшості пацієнтів цей етап є завершальним.
Догоспітальний період представлений швидкою медичною допомогою, поліклініками, травматичними пунктами та іншими лікувально-профілактичними закладами, які не призначені для надання медичної допомоги в умовах стаціонару. Дефекти надання медичної допомоги на цьому етапі виникають часто внаслідок специфіки періоду. На початковому етапі симптоматика захворювання майже завжди проявляється не в повному комплексі або захворювання взагалі може протікати атипово.
Госпітальний період починається з надходження хворого до приймального відділення стаціонару. До цього етапу дефекту госпітального періоду відносять необ-ґрунтовану відмову в госпіталізації пацієнта. До першої ланки лікувально-профілактичних закладів, що надають медичну допомогу в госпітальному періоді, відносять: районні, міські лікарні, медсанчастини, деякі відомчі лікувально-профілактичні заклади.
Причини дефектів медичної допомоги
Причини дефектів медичної допомоги криються в об'єктивних та суб'єктивних факторах, які умовно поділяють на 2 основних блоки:
порушення організації медичного обслуговування;
недостатність професійних та моральних якостей медичних працівників.
Причини, що обумовили виникнення дефектів, пов'язаних з порушенням організації медичного обслуговування:
недостатня кваліфікація керівництва лікувально-профілактичного закладу, а саме:
а) недостатні знання специфіки діяльності лікувально- профілактичного закладу;
б) недостатні професійні знання та навички в галузі управління персоналом;
в) відсутність лідерських якостей та вмінь управляти змінами;
г) нестача здібностей до навчання та удосконалення майстерності керівника закладу;
д) брак в управлінні матеріально-технічним забезпеченням, енергетичним і транспортним обслуговуванням лікувально-профілактичного закладу;
е) недостатній контроль за якістю медичної допомоги;
ж) нераціональний розподіл фінансових і трудових ресурсів;
з) порушення стандартів, норм, правил надання медичної допомоги; і) неякісна організація праці в лікувально-профілактичному закладі.
недостатній рівень медичного обслуговування:
а) відсутність необхідних засобів діагностики і лікування;
б) неякісне транспортування хворого;
в) недостатня якість харчування;
г) недостатня якість догляду за хворими.
Сутність дефектів надання медичної допомоги, що пояснюється недоліками професійних і моральних якостей медичних працівників, зумовлюють такі чинники:
♦ ненадання медичної допомоги хворому;
♦ нерозпізнане основне захворювання;
♦ нерозпізнане ускладнення основного захворювання;
♦ нерозпізнане супутнє захворювання;
♦ запізніла діагностика основного або супутнього захворювання;
♦ немотивована відмова від госпіталізації;
♦ запізніла госпіталізація;
♦ дефекти при проведенні інструментальних методів обстеження;
♦ дефекти при призначенні та проведенні медичних процедур;
♦ некоректне використання лікарських засобів;
♦ ненадання, запізніле надання або неякісна хірургічна допомога;
♦ дефекти анестезії та реанімації;
♦ дефекти вакцинації.
Причинами дефектів надання медичної допомоги, зумовлених недоліками професійних та моральних якостей медичних працівників, є упущення та недбалість.
Список використаної літератури
Головачова К.Г. Проблеми реалізації прав пацієнтів на медичну допомогу в Україні // Матеріали
I Всеукраїнської науково-практичної конференції з медичного права «Медичне право України: проблеми становлення та розвитку» (м. Львів, 19–20 квітня 2007 р.). – С. 80–86.
Жиляева Є.П., Жилинская Є.В. та ін. Аналітичний огляд щодо захисту прав пацієнтів в промислово-розвинених країнах. – М., 1997. – 112 с.
Жуковіна Л. Право на безоплатну медичну допомогу: реалії сьогодення // Юридичний журнал. – 2006. – № 4.
Іваненко В.А., Іваненко В.С. Соціальні права людини і соціальні обов’язки держави: міжнародні та конституційні правові аспекти. – СПб: Юридичний центр Прес, 2003. – 404с.
Москаленко В.Ф., Грузєва Т.С. Право на здоров’я як базовий принцип нової європейської політики здоров’я – 2020 : матеріали IV Всеукраїнської (V Міжнародної) «Медичне право України: теоретико-методологічні та практичні аспекти викладання медичного права», Одеса, 26–28 квітня 2012 р. – Львів, 2012. – С. 232–238
Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996р. – К., Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2010. – 37 с.
Цивільний кодекс України від 16.03.2003р. - http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15
Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» №2801-ХІІ від 19 листопада 1991р. (чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 7 липня 2012р.) - http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2801-12
Братанюк Л.Є. Основи права і законодавства в охороні здоров‘я: підручник. – К.: Медицина, 2010. – 544 с.
Лавриненко О.О., Рогова О.Г., Панасюк С.А. та ін. Коментар медичного законодавства України. Станом на 01.03.2011 р. – К.: «Видавничий дім «Професіонал», 2011. – 360 с.
Медичне правознавство / А.А. Бабанін, О.О. Миронова, О.В. Біловицький, О.Ю. Скребкова, – Сімферополь: Ната, 2012. – 552 с.
Стеценко С.Г., Стеценко В.Ю., Сенюта І.Я. Медичне право України: Підручник / За заг. ред. д.ю.н., проф. С.Г.Стеценка. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 507 с.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11