Методи виховання дітей в сучасній родині сторінка 2

1 2 3 4 5

Ім'я файлу: 691410 Методи виховання дітей в суч родині.docx
Розширення: docx
Розмір: 82кб.
Дата: 12.05.2022
скачати
Пов'язані файли:
ІМ ПЗ.docx
№8.odt
Податкова система Григорчук.docx
lepto.ru.uk.docx
ЛАБОРАТОРНА РОБОТА 7 (Гумова суміш для виготовлення мячів для го
План КСЗІ.docx
Курсова робота Оборотні засоби підприємства та ефективність їх в
МАКС.rtf
КП виконання курсової роботи та Завдання Більченко.docx
Імітаційне моделювання міжнародної логістичної системи.docx

1.3 Нормативно-законодавча база у сфері захисту прав дитини
У нашій країні питання становлення та розвитку молоді, зокрема молодих сімей, винесені на державний рівень. Державна політика, спрямована на підтримку молодої сім’ї, знайшла своє вираження у Декларації про загальні засади державної політики України стосовносім’ї та жінок (5 березня 1999 р.), Декларації про загальні засади державної молодіжної політики в Україні (15 грудня 1992 р.), Законі України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 5 лютого 1993 р., Законі України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21 червня 2001 р., Конвенції про права дитини, Конвенції ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок» та інших нормативно-правових документах. У цих документах одним з об’єктів соціальної політики визначають молоду сім’ю, її створення, становлення, а також виховання у ній дітей. Ці закони визначають організаційні і правові засади соціальної роботи з молоддю; відповідно до них передбачено здійснювати заходи, спрямовані на поліпшення становища молодої сім’ї, її соціальний захист [9, с.101].

Важливим напрямком діяльності нашої держави у сфері захисту дитинства є покращення чинного законодавства, у тому числі й імплементація норм міжнародного права. Як результат - Україна є учасницею цілого ряду міжнародних документів у сфері забезпечення прав дитини.

Конвенція ООН про права дитини, яка є основним документом, що визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини, була ратифікована Україною ще 27 лютого 1991 року і набула чинності 27 вересня 1991 року.

Особливе значення відіграє і ратифікація багатьох міжнародних договорів.

У 2006 році було ратифіковано: Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, 1980р.; Європейську конвенцію про здійснення прав дітей, 1996р.; Конвенцію про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, 1996р.; Конвенцію про контакт з дітьми, 2003р.; Конвенцію про стягнення аліментів за кордоном, 1956р. та Конвенцію про визнання і виконання рішень стосовно зобов’язань про утримання, 1973р.

У 2008 році ратифіковано Європейську конвенцію про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми, 1980р. У січні 2009 року Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію про правовий статус дітей, народжених поза шлюбом, 1975р.

На захист дітей від їх незаконного переміщення спрямована Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Конвенція створює процедуру для забезпечення повернення дітей, яких незаконно вивозять або утримують, до країни постійного місця проживання.

Україна приєдналася до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 11 січня 2006 року, а чинності Конвенція набула 1 вересня 2006 року. Конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка не досягла 16 років, та проживала в Договірній державі безпосередньо перед протиправним вивезенням за кордон. Стаття 8 Конвенції надає будь-якій особі, установі (іншому органу), які стверджують, що дитина була вивезена або утримується з порушенням прав піклування, право звернутися з заявою про допомогу у забезпеченні повернення дитини.

Метою Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей є сприяння застосуванню зазначених вище Конвенцій. Верховна Рада України прийняла Закон України про приєднання до цієї Конвенції 14 вересня 2006 року. Конвенція набула чинності для України 1 лютого 2008 року.

Підтримка прав дітей, забезпечення надання їм процесуальних прав та полегшення застосування ними цих прав шляхом забезпечення того, щоб діти особисто або через інших осіб чи органи були поінформовані та допущені до участі у розгляді судом справ, що їх стосуються, є предметом Європейської конвенції про здійснення прав дітей, яку ратифіковано Законом України від 3 серпня 2006 року № 69-V. Конвенція набула чинності для України 1 квітня 2007 року.

19 жовтня 2006 року для України набула чинності Конвенція про стягнення аліментів за кордоном, сторонами якої є 61 держава світу.

Метою Конвенції є спрощення стягнення аліментів у випадках, коли позивач і відповідач проживають у різних державах. Конвенція врегульовує механізм передачі прохання про стягнення аліментів з відповідача, передачу судових рішень у договірну державу, в який приймається рішення про виконання.

Крім того, з 1 серпня 2008 року для України набула чинності Конвенція про визнання і виконання рішень стосовно зобов’язань про утримання, відповідний Закон про приєднання до якої Верховна Рада України прийняла 14 вересня 2006 року, і яка також надає змогу визнавати та виконувати судові рішення про стягнення аліментів, винесені в Україні, на території інших Держав-учасниць Конвенції.

З 2004 р. в Україні набрали чинності Цивільний кодексК України та Сімейний кодекс України (далі – СК України) – базові законодавчі акти незалежної України, зокрема і у сфері правовідносин батьків та дітей.

Одним із завдань сімейного законодавства (ст. 3 СК України) є забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку. Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини (ст. 5 СК України). Так як діти ще не мають достатнього соціального досвіду, тому саме сімейне виховання дає можливість забезпечити їх нормальний фізичний, моральний, інтелектуальний та соціальний розвиток, дає змогу стати повноцінним членом суспільства та збагатити певним соціальним досвідом.

СК України максимально розширює предмет свого регулювання; деталізує правове регулювання сімейних відносин у найрізноманітніших сферах, урегульовує не тільки сімейні, особисті й майнові відносини між подружжям, батьками і дітьми, усиновителями та усиновленими, матір’ю і батьком дитини, а й між дідом, бабою, прадідом, прабабою і онуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та пасинком, падчеркою та іншими членами сім’ї. Нове сімейне законодавство дає змогу суду враховувати при вирішенні сімейних спорів місцеві звичаї, а також звичаї національних меншин, якщо це не суперечить законодавству і моральним засадам суспільства. Положення цього кодексу чітко визначають, що регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини [17].

Відповідно до ч. 3 ст. 151 СК України, батьки мають право обирати форми та методи виховання дитини, крім тих, що суперечать закону, моральним засадам суспільства, і які, відповідно, будуть змінюватися залежно від віку дитини. Так, під методами виховання розуміється сукупність найзагальніших способів вирішення виховних завдань і здійснення виховних взаємовпливів, серед яких переважають такі методи, як: переконання, привчання, заохочення, виховання на особистому прикладі тощо. Під формою виховання розуміється стиль стосунків між батьками та дітьми: авторитарний, який характеризується суворістю щодо дітей та вимогою безвідмовного підкорення; ліберальний – характеризується терпимістю, всепрощенням батьків і демонстрацією любові до дітей; та демократичний, характеризується гнучкою мотивацією своїх дій та вчинків батьками, завдяки чому твердо досягаються позитивні вчинки дітей. Така форма виховання є найприйнятнішою, оскільки у дитині цінують не лише слухняність, а й незалежність, відчуття власної гідності, ініціативу, прислухаються до її думки та аналізують її аргументацію [17].

Висновок до розділу 1
Створені протягом віків родинні традиції українського народу завжди були міцним фундаментом сімейного дому. В них містяться справжні скарби загальнолюдських цінностей – любов до людей, взаємоповага у сім’ї, гостинність, привітність, щедрість та взаємодопомога. У багатовікових звичаях, обрядах, традиціях народу – унікальна школа сімейного виховання поведінки, етики, праці й дозвілля. Завдяки дотриманню звичаїв, традицій постійно збагачується і поглиблюється в сім’ї родинно-побутова культура, вдосконалюються сімейні стосунки, краще засвоюється і пізнається духовна спадщина батьків, дідів і прадідів.

У педагогічній системі В. Сухомлинського утвердилася певна система родинно-шкільного виховання, за якою сім’я повинна закласти фундамент вихованості дитини і стати активним помічником вчителів. Традиції сімейного вихованнязгуртовують сім’ю, зміцнюють родинні зв'язки, покращують взаєморозуміння. А щасливі родини живуть у щасливій країні.

Мета і завдання сімейного виховання визначені суспільством і мають об‘єктивний характер, оскільки випливають з об‘єктивної необхідності. Вони визначають загальну спрямованість сімейного виховання. Але без чіткої стратегії неможлива соціальна перебудова, тому визначення мети і комплексу завдань має відбуватись на державному і навіть міжнародному рівнях і бути основою для кожної сім‘ї, яка потім самостійно надбудовує свої специфічні завдання виховання.

Одним з основних компонентів державної політики України у сфері захисту дитинства є удосконалення нормативно-правової бази, у тому числі, імплементація норм міжнародного права. Результатом цієї діяльності є те, що на сьогодні Україна є учасницею цілого ряду міжнародних документів у сфері забезпечення прав дитини.

РОЗДІЛ 2. ЗМІСТ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ ТА ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЯ У СУЧАСНІЙ СІМ’Ї
2.1.Сім’я та батьківське виховання, як чинник формування особистості дитини

Загальновідомо, що кризові ситуації в суспільстві, в силу своєї непередбачуваності, складності процесів, що відбуваються, закладають основи і формують «дуже довготривалі стратегічні життєві установки і ціннісні орієнтації». Кризові явища в першу чергу негативно позначаються на молодому поколінні, яке ще не до кінця засвоїло основні форми життєдіяльності людей в період реформування економічної та соціально-політичної основ суспільства.

Формування в процесі соціалізації ціннісних орієнтацій сучасної молоді, як найдинамічнішої частини суспільства, є однією з головних проблем, цілей і напрямів молодіжної політики в будь-якій державі. Суспільні та державні інститути хочуть бачити молодь моральною, яка цінує свою батьківщину і історію, висококультурною, освіченою, інноваційною, заповзятою, здоровою. Саме тому в будь-якому суспільстві і державі ціннісні орієнтації особистості стають об'єктом виховання і цілеспрямованого впливу суспільства і держави; а процес їх утворення - важливим напрямком молодіжної політики щодо здійснення духовно-морального, патріотичного і трудового виховання [8, с.204].

Стан соціальної невизначеності та системної кризи, в яких у даний час перебуває українське суспільство, робить проблему формування ціннісних орієнтацій сучасної української молоді, особливо актуальною. Наразі спостерігається автономізація і деформація більшості інститутів соціалізації, що призводить до неврегулювання конфліктів, втрати шляхів взаємодії їх один з одним, корекції їх функцій. Більшість традиційних інститутів соціалізації, таких як інститути сім'ї, системи освіти і виховання, праці та трудової діяльності, армії, ЗМІ, громадських об'єднань, перебувають у кризовому стані, пов'язаному як із загальносвітовими глобальними процесами, так і зі значними трансформаціями, що відбуваються в нашому суспільстві. У цих умовах очевидна невідкладність вирішення найгостріших проблем духовно-морального становлення молоді України.

Одним з основних інститутів, які забезпечують взаємодію особистості і суспільства, інтеграцію та визначення пріоритетності їх інтересів і потреб, є сім'я. Саме сім'я - перший і головний соціальний інститут з формування ціннісних орієнтацій. Усвідомлення та реалізація в сім'ї необхідності і можливостей формування духовно-моральних основ особистості - одна з умов повноцінного розвитку людини. Так, наприклад, професор А.Г. Харчев представляє сім'ю як систему взаємовідносин подружжя, батьків і дітей, як малу соціальну групу, в якій дитина набуває свій перший досвід, оволодіває знаннями, способами поведінки, нормативними і ціннісними уявленнями. У сім'ї вона знайомиться зі звичаями і традиціями, які сприймалися його батьками, представниками старшого покоління як щось само собою зрозуміле [20, с.9].

Світоглядні переконання і установки дорослих виявляються у їх повсякденних міркуваннях і вчинках. Не випадково ще з часів Аристотеля сім'я визначалася як «зародковий осередок держави», як «елементарна соціальна одиниця». Отриманий в сім'ї досвід закладає основу формування особистості дитини. Як підкреслювала М. Хонекер, «на розвиток особистості підростаючої людини, на формування його характеру сім'я робить вирішальний вплив: саме в ній закладаються основи духовного та морального розвитку людини, які залишаються визначальними протягом усього його життя» [16, с.163].

Одна з провідних функцій сім'ї - виховна, яка включає в себе не тільки цілеспрямований виховний вплив на дітей, але і на всю систему взаємовідносин всередині сім'ї, формують особистість дитини, що заохочують одні і пом'якшуючих інші типи поведінки. Оцінка рівня культури сім'ї, на думку сучасних вчених, повинна випливати з того, чи вміють батьки та інші дорослі члени сім'ї бачити, що особистість дитини формується під вирішальним впливом всієї атмосфери сім'ї, культурних норм, духовно-моральних цінностей, чи враховують вони це в побутовому спілкуванні, чи розуміють необхідність взаємного виховання і самовиховання.

Саме батьки - часто не помічаючи того - виробляють у дітей комплекс базових духовно-моральних цінностей, орієнтацій, потреб, інтересів і звичок. Саме перші «уроки життя» в сім'ї закладають основу морального виховання і духовно-ціннісні орієнтири, виходячи з яких, дитина надалі вибірково сприймає, переробляє, засвоює або відкидає інформацію в якості керівництва до дії. Пануючий духовний клімат в сімї завжди надавав відповідний вплив на розвиток особистості дитини. Цей клімат в певній мірі пов'язаний з рівнем освіти батьків, їх професіями, духовними і культурними інтересами, ціннісними орієнтаціями.

Тільки духовна діяльність, що спрямовується батьками і здійснювана ними в постійному діалозі з дітьми, дозволяє очікувати істотних для їх духовного розвитку результатів. Найголовніше полягає не в тому, щоб якомога більше дати знань і корисних умінь особистості, яка формується в дитини, а в тому, щоб розвинути його духовні здібності, пробудити в ньому готовність вдумливо й розумно діяти у всіх ситуаціях, з якими вона зустрічається у своєму повсякденному житті [21, с.79].

Сімейний вплив на дітей унікальний по інтенсивності і результативності. Воно здійснюється безперервно, одночасно охоплюючи всі сторони особистості, що формується, і триває багато років. Ця дія заснована на стійкості контактів, і що дуже важливо - на емоційних стосунках дітей і батьків між собою. У процесі сімейного спілкування передається життєвий досвід старших поколінь, рівень культури, почуттів і поведінки.

Закладаючи першооснову духовно-морального виховання особистості дитини, розвиваючи в нього механізм керівництва своєю поведінкою, сім'я, в свою чергу, виходить з духовно-моральних і соціально-культурних норм суспільства в цілому, як і своєї соціальної групи, мікросередовища. Наявність протиріч між цими нормами в реальному житті ще більше підвищує роль батьків як виборчого «передавача» дітям значимої інформації, як своєрідного «фільтра» непотрібної чи шкідливої інформації, принесеної ззовні [15, с.22].

Відзначаючи роль сім'ї як домінантного фактору духовно-морального виховання, слід підкреслити, що тут недостатньо тільки одного розуміння батьками та сім'єю в цілому своєї ролі і навіть готовність її виконувати. Необхідний відповідний рівень духовно-моральної, естетичної, правової культури самої сім'ї як середовища і суб'єкта виховання. Саме вона покликана перетворити культуру як систему духовно-моральних цінностей в індивідуальну культуру особистості і поведінки дітей, транслюватимуть у їх свідомість і почуття культурну інформацію, забезпечувати її засвоєння дітьми, розвивати на цій основі потреби, інтереси, мотиви, звички, формувати загальнолюдські цінності, високу моральну позицію і постійне прагнення до пізнання й самовдосконалення.
2.2.Сутність та характеристика стилів сімейного виховання
Сімейне виховання – одна з форм виховання дітей, що поєднує цілеспрямовані виховні дії батьків з повсякденним впливом сімейного побуту. Сімейне виховання відбувається в процесі життя – у відносинах близькості, у справах і вчинках, які здійснює дитина. Зі своїх стосунків із батьком, матір’ю вона засвоює перші обов’язки перед суспільством. У сім’ї дитина рано привчається до праці. Саме в сім’ї дитина спостерігає й відчуває почуття любові до батьків і сама одержує від них цю любов і ласку.

На процес формування особистості дитини визначальний вплив має стиль сімейного виховання. Стиль виховання – спосіб, метод виховання, типова для батьків система принципів і норм, індивідуальних особливостей впливу на дітей. Іншими словами, «стиль виховання» є сукупністю настанов та відповідної поведінки, яка стосується не конкретної дитини, а характеризує ставлення до дітей взагалі [11, с.87].

Варто відзначити, що поняття «батьківське ставлення», «батьківські настанови», «батьківська позиція», «стиль виховання», «стиль взаємодії» є словами-синонімами, оскільки всі вони відображають, методи, принципи, прийоми виховного процесу та ставлення до дитини в цілому [5, с.103].

Стиль батьківсько-дитячих стосунків виступає важливим компонентом результативності виховної діяльності батьків. Найбільш вагоме дослідження типів ставлення батьків до дітей здійснено Д.Бомрід. На її думку, для того, щоб оволодіти мистецтвом виховання, потрібно навчитися балансувати ступінь контролю за дитиною і духовної теплоти [7, с.49].

У літературі (А.Варга, Е.Волкова, В. Ерніязова та ін.) виділяють наступні критерії аналізу дитячо-батьківського ставлення: ступінь емоційної близькості, теплоти батьків до дитини (любов, прийняття, тепло / емоційне відторгнення, холодність) і ступінь контролю за її поведінкою (високий – із найбільшою кількістю обмежень, заборон; низький – із мінімальними заборонами).

Щоб вивчити можливі відносини між дорослими й дітьми в сім’ях, А. Варга стверджує, що необхідно знати існуючі стилі батьківського ставлення до дітей. Батьківський стиль – узагальнені, характерні, ситуаційно неспецифічні способи спілкування даного батька з даною дитиною, це образ дій стосовно дитини [26, с.52].

Авторитарний виховний стиль (в основі – тактика диктату) означає пригнічування почуття гідності, ініціативи, самостійності одними членами сім’ї (найчастіше дорослими) у інших. Жорсткі накази, примус, свавілля батьків призводять до значних порушень у формуванні особистості дитини. Як свідчать дослідження, погрози, насильство, тиск викликають у відповідь грубість, спалахи агресивності, брехливість, лицемірство, навіть відверту ненависть. Якщо батькам, іншим значущим дорослим вдається зламати опір дитини, то водночас вони ламають і важливі якості особистості, на які, власне, немає запиту в даних умовах і розвиток яких стає неможливим.

Авторитарний стиль проявляється в систематичному пригнічуванні одними членами сім’ї (переважно дорослими) ініціативи й почуття власної гідності в інших її членів. Безоглядна авторитарність батьків, яка супроводжується систематичним ігноруванням інтересів і ставлення дитини, позбавленням її права голосу при вирішуванні питань, які мають до неї безпосереднє відношення – усе це гарантія серйозних невдач у формуванні особистості дитини [7, с.51].

Демократичний стиль сімейних стосунків (тактика співробітництва) передбачає не лише батьківську підтримку й допомогу дітям в їх окремих справах, а й взаєморозуміння, взаємоповагу дітей і батьків, установлення партнерських на паритетних основах взаємин, заснованих на співчутті, співпереживанні, відповідальності за наслідки власної активності [9, с.132].

Демократичний стиль сімейних стосунків в основі має опосередкованість міжособистісних стосунків у сім’ї спільними цілями й завданнями спільної діяльності, її організацією й моральними цінностями. Розуміння співробітництва як тактики виховання не зводиться лише до орієнтації батьків на допомогу й підтримку дітей у їхніх окремих справах (навчання, ускладнення у взаємодії з оточенням, набуття трудових навичок) та участь дітей у домашній праці (посильні прибирання, походи за покупками, доглядання молодших дітей), хоч це і суттєвий бік спільної діяльності дітей і дорослих.

Ліберальний стиль (тактика невтручання) – система міжособистісних відносин у сім’ї будується на визнанні (доцільності) незалежного існування дорослих і дітей. Батьки як вихователі, за даним типом взаємин, найчастіше ухиляються від активного позитивного втручання в життя дитини. Їх більше приваблює комфортне співіснування з дітьми, яке не потребує глибоких душевних переживань. За таких умов дитина стає емоційно байдужою до інших, яскраво виявляється егоцентризм, індивідуалізм, а сім’я для неї – лише необхідна формальність. Ліберальний стиль має за основу пасивність батьків як вихователів [16, с.164].

Потуральний виховний стиль (тактика опіки й безоглядної любові) полягає у тому, що батьки власними зусиллями, працею намагаються задовольнити всі потреби дитини, відгороджуючи її від будь-яких турбот, складностей тощо. Відтак дитина, яка штучно позбавлена можливості виявляти себе в досягненні певних результатів, відповідати за наслідки своїх дій тощо, зростає інфантильною, безпорадною, безініціативною, уникає відповідальності за певні дії, рішення [20, с.10].

Домінуючою характеристикою людини, що зростає в умовах потурального стилю, є егоцентризм. У ставленні до людей, які її оточують, діє настанова: кожен, хто не ставить за мету задовольняти її потреби, – егоїст, людина небажана для подальшого спілкування, навіть ворожа.

За таких умов штучного дистанціювання від зусиль і відповідальності дитина виростає млявою й байдужою до всього, що не стосується її особистісних інтересів. Вона залишається некомпетентною й безпорадною у розв’язуванні питань, що стосуються безпосереднього задоволення її потреб, а тим більше загальних проблем сім'ї. Інтегральним підсумком такої тактики сімейного виховання є інфантилізм дітей, їхнє прагнення уникати відповідальних рішень і видів активності, які потребують від людини мобілізації фізичних і особистісних зусиль [13, с.79].

Виділяють також нестійкий стиль виховання, для якого характерний непрогнозований перехід батьків від одного до іншого стилю ставлення до дитини. Такі «перепади» народжують недовіру до батьків, відчуженість, формують настанови реагувати не на зміст звертань, вимог, а на форму. Для задоволення своїх індивідуалістичних потреб діти намагаються використати ситуативно сприятливий емоційних фон стосунків з батьками [7, с.53].

Як правило, сам стиль визначає в сім’ї систему виховання, що поєднує об’єктивно існуючу й не завжди усвідомлену конфігурацію цілей і завдань виховної роботи з дітьми, більш-менш цілеспрямоване застосування методів і прийомів виховання, врахування того, що можна й чого не можна допустити по відношенню до дітей. Своєрідність поєднання батьками у ставленні до дитини соціальних сподівань (очікувань) вимог і контролюючих санкцій у психології прийнято визначати як стиль сімейного виховання. Демократичний стиль батьківського ставлення до дітей визнається продуктивною тактикою сімейного виховання.
1 2 3 4 5

скачати