1. Рецепторний відділ – це палички та ковбочки, розміщені в сітківці (фоторецептори). Кожен з них складається з 2 сегментів: зовнішнього, в якому є пігменти (родопсин – в паличках, йодопсин – в ковбочках) та внутрішнього, де містяться ядро і мітохондрії з запасом енергії. Палички знаходяться по периферії, їх до 120 млн. в одному оці. Вони оцінюють кількість світла, являються рецепторами присмеркового (нічного), периферичного, безкольорового, нечіткого бачення. Ковбочки знаходяться переважно в центрі сітківки, їх біля 7 млн. в одному оці.
Найбільша щільність їх в жовтій плямі (140 000 на 1 мм2), має розмір 1,5 мм, розміщується на 4 мм назовні від сліпої плями. Сліпа пляма – це місце виходу зорового нерва, тут зовсім немає фоторецепторів. Ковбочки є елементами якісної оцінки світла, рецепторами центрального, денного, кольорового та чіткого бачення предметів. Протилежність у функціях фоторецепторів лягла в основу теорії двоїстості функції сітківки. Рецепторний відділ забезпечує сприйняття подразнення, його первинний аналіз та кодування інформації.
2. Провідниковий відділ (рис. 3) забезпечує відбір корисної інформації, здійснює оцінку рівня освітлення, сприйняття контрастних предметів, предметів, що рухаються, сприйняття кольорів. Цей відділ включає 3 нейрони : перший – знаходиться в шарі біполярних клітин, другий нейрон – це гангліозні клітини, їхаксони утворюють зоровий нерв, який після перехрестя (перехрещуються тільки медіальні пучки волокон над зоною турецького сідла) формують зоровий тракт, що йде в таламус. Третій нейрон – це латеральні колінчасті тіла та подушка, розміщені в таламусі. Третина волокон зорового тракту заходить в передні горбики четверогорб‘я. Вони регулюють напрямок погляду і формують орієнтовний рефлекс на світло. Колінчасті тіла забезпечують розподіл інформації від правого і лівого ока, формують стереоскопічний зір (рис.4)
Рис. 3 Провідні шляхи зорового аналізатора
1 – очне яблуко; 2 – зоровий нерв; 3 – зоровий перехрест; 4, 6 – зоровий тракт;
5 – латеральні колінчасті тіла; 7 – потилична кора; 8 – передні горбики четверогорб'я.
3. Мозковий відділ знаходиться в потиличній корі навколо острогової борозни (fissura calcarina). Це проекційне специфічне поле № 17, навколо якого розміщуються асоціативні поля. Зорові імпульси сприймаються відповідними ділянками сітківки обох очей і завдяки перехресту зорових нервів потрапляють в одну півкулю. Це забезпечує спільне поле зору. Кожне поле № 17 зв’язане з зовнішньою половиною сітківки цієї ж сторони та внутрішньою частиною протилежної сторони. Специфічні проекційні поля допомагають розрізнити контури, величину і форму предметів, формують відчуття світла. Асоціативні поля допомагають впізнавати предмети, визначати джерело світла і відстань до нього, керують рухами очей і голови, фіксують погляд. Імпульси від фоторецепторів конвергують на одній гангліозній клітині (130:1), відбувається сумація збуджень. Взаємодія сусідніх нейронів сітківки забезпечується горизонтальними та амакриновими клітинами. Вони регулюють величину рецепторного поля. Для гангліозних клітин вони здійснюють латеральне гальмування. Одна ковбочка жовтої плями зв’язана з однією біполярною клітиною і однією гангліозною клітиною, яка має точкове представництво в проекційному полі № 17, що забезпечує чіткість бачення предметів. А палички дещо інше – тільки 100 паличок мають точкове представництво в корі.
Рис.4 Зоровий перехрест.
Акт зору складається з декількох процесів: промені від розглядуваного предмету потрапляють на сітківку і викликають подразнення фоторецепторів, внаслідок чого виникають ретино- моторні, фотохімічні та електричні реакції. При цьому виникає збудження з одночасним кодуванням інформації, фільтрацією сигналів та створенням образу подразника. Все це формує зорове відчуття.
Ретино-моторні реакції регулюють інтенсивність освітлення зорових клітин. При сильному освітленні клітини пігментного шару витягують свої відростки між паличками та ковбочками. Палички втягують внутрішні членики, глибоко ховаються за відростки пігментних клітин, щоб не зруйнуватись потоком світла. Ковбочки виходять назустріч світлу і збільшуються в об’ємі.
Фотохімічні реакції відбуваються головним чином в зовнішньому сегменті і супроводяться розпадом пігменту на світлі чи ресинтезом його в темноті. Найкраще вивчено перетворення родопсину. Квант світла діє на сітківку і викликає поступове перетворення родопсину з втратою ним червоного кольору (родопсин → прелюміродопсин → люміродопсин→ метародопсин-1 → метародопсин-2). Останній розщеплюється на трансретинен і опсин.
З трансретинену під впливом редуктази утворюється вітамін А.
В темноті з вітаміну А утворюється його альдегід, який є джерелом для ресинтезу родопсину. Це також ферментативний процес.
Електричні реакції. Через 1 мсек після дії кванта світла з’являється РРП (ранній рецепторний потенціал), в основі його лежить конформація молекули родопсину і деполяризація мембрани фоторецепторів. Він викликає інактивацію натрієвих каналів за рахунок впливу іонів кальцію і формує ПРП (пізній рецепторний потенціал), що призводить до гіперполяризації мембрани за рахунок виходу калію з клітини назовні. При цьому біполярні клітини виділяють медіатор, внаслідок чого виникає генераторний потенціал. Він електротонічно поширюється по аксону, інформує ЦНС про прибуття кванта світла, викликає зміни в іонних каналах і сприяє утворенню потенціалу дії. В темноті мембрана фоторецептора має велику проникливість для натрію за рахунок деполяризації. Світло зменшує кількість відкритих натрієвих каналів та виділення медіатора.
Оптичні середовища ока
Здатність заломлювати світло мають рогівка, кришталик, волога камер ока та скловидне тіло. Заломлююча сила ока (рефракція) дорівнює 58,6 Д.
Найбільшу заломлюючу силу має рогівка ока (40 Д). В нормі довжина ока (відстань від переднього полюса ока до місця виходу зорового нерва) складає 22,5 – 24 мм, при цьому передня фокусна відстань дорівнює 7,5 мм, задня – 15 – 17мм. Зображення предмета буде на сітківці ока зменшене, дійсне, перевернуте. При цьому оптична сила ока складатиме 58,6 діоптрії. Таке око називають еметропічним. Спрощену модель ока з однією заломлюючою поверхнею оптичною силою в 58,6 діоптрій називають редукованим оком. Якщо змінюється довжина ока, то це призводить до зміни оптичної сили ока і переміщення зображення з сітківки. Так виникають аномалії рефракції ока (мал.5).
Міопія – короткозорість, пов’язана зі збільшенням довжини ока, збільшенням оптичної сили ока, віддалені предмети не фокусуються на сітківці. Зображення при цій аномалії рефракції буде перед сітківкою. Для корекції виписують розсіюючі лінзи, щоб зменшити оптичну силу ока і повернути зображення на сітківку.
Гіперметропія – далекозорість, довжина ока менше 22 мм, зображення при цьому буде за сітківкою, оптична сила ока зменшена. Для корекції зору виписують випуклі збираючі лінзи.
Астигматизм – немає чіткого зображення на сітківці через нерівномірну заломлюючу силу рогівки ока по меридіанах, відбувається викривлення зображення. В цих випадках окуляри підбирають індивідуально (товсті випуклі лінзи, враховуючи відхилення для кожного меридіану відповідно). Астигматизм вимірюють спеціальним приладом (диск Плацидо). Лікар дивиться на рогівку пацієнта через отвір в центрі диска і бачить на ній мініатюрні відображення концентричних кілець. При астигматизмі кільця деформуються або набувають форми еліпсів.
Рис.5 Зліва – міопія до і після корекції. Справа – гіперметропія до і після корекції.
АКОМОДАЦІЯ ОКА
Це пристосування ока до чіткого бачення предметів на близьких відстанях. Акомодаційний апарат включає: кришталик, його капсулу, цинові зв’язки, ціліарні м’язи, нервові волокна. Механізм акомодації ока рефлекторний. Адекватним подразником є розпливчасте зображення на сітківці від розсіяних променів світла, що йдуть від близьких предметів. Рецептори – фоторецептори, чутливим нервом є зоровий нерв, центр цього рефлексу знаходиться в ядрах Едінгера і Вестфаля – Якубовича середнього мозку; руховий нерв – парасимпатичні волокна, які направляються до m.сі1іагіs, до якого прикріплюються цинові зв’язки, зв’язані з капсулою кришталика. При скороченні цього м’язу цинові зв’язки послабляються, що зменшує натяжіння капсули кришталика і дає можливість йому стати більш випуклим. При цьому оптична сила ока збільшується на 14 діоптрій. Так включається акомодація при баченнi предметів на близькій відстані. Погляд вдалину з відстані 5 метрів і більше виключає механізм акомодації. При цьому розслаблюється круговий м’яз, цинові зв’язки натягуються, кришталик стає плоским. Для нормального ока найближча точка чіткого бачення знаходиться на відстані 12 см. З віком акомодація погіршується, найближча точка бачення віддаляється. Це називається віковою далекозорістю (пресбіопія). Вона наступає внаслідок ущільнення кришталика та втрати еластичності акомодаційним апаратом. В 75 років акомодація зникає. Люди любого віку, що працюють з дрібними предметами, багато читають з часом помічають, що акомодація погіршується, то для корекції виписують окуляри для читання у вигляді випуклих лінз.
Рис.6 Акомодацiйний аппарат ока.
Зіничний рефлекс
Реакція ока на світло (звуження зіниці) являє собою рефлекторний механізм обмеження кількості світла на сітківку. В нормі ширина зіниці складає 1,5 – 8 мм. Ступінь освітлення приміщення може змінювати ширину зіниці в 30 разів. При звуженні зіниці зменшується потік світла, зникає сферична аберація, яка дає на сітківці кола саморозсіювання. При слабому освітленні зіниця розширюється, що покращує бачення. Зіничний рефлекс приймає участь в адаптації ока. Він має діагностичне значення:
Розширення зіниці з відсутністю реакції на світло є ознакою біологічної смерті і показником гальмування стовбурових рефлексів.
Розширення зіниці може відбуватись внаслідок розвитку гіпоксії.
Розширення зіниці може бути ознакою наявності в організмі болю.
По ширині зіниці судять про глибину наркозу.
Рефлекторна дуга звуження зіниці: фоторецептори → зоровий нерв → ядро Якубовича → війковий ганглій → окоруховий нерв → скорочення сфінктера зіниці → звуження зіниці.
Рефлекторна дуга розширення зіниці: фоторецептори → симпатичні волокна → симпатичний ганглій → спинний мозок (С7, Т 1) → м’яз, що розширює зіницю (скорочення його)→ розширення зіниці.
Адаптація ока
Це пристосування ока до бачення предметів в умовах різної інтенсивності освітлення приміщення. Розрізняють світлову і темнову адаптації. Світлова адаптація розвивається, коли людина виходить з темного приміщення на світло.
При переході від темноти до світла наступає тимчасове осліплення. Світлова адаптація триває 5 – 10 хвилин. В основі її розвитку лежать такі механізми:
Зниження чутливості фоторепторів до світла.
Звуження рецепторного поля за рахунок розриву зв’язків горизонтальних клітин з біполярними клітинами.
Розпад родопсину (0,001 сек.)
Звуження зіниці.
Темнова адаптація здійснюється при переході з освітленого приміщення в темноту. Вона триває 40 – 80 хвилин. При цьому відбуваються такі процеси :
Підвищення чутливості фоторецепторів до світла у 80 разів.
Ресинтез родопсину (0,08 сек.)
Розширення зіниці.
Збільшення числа зв’язків паличок з нейронами сітківки.
Збільшення площі рецептивного поля.
В темноті утворюються нові зв’язки між паличками і біполярними клітинами за рахунок відростків горизонтальних клітин. Внаслідок цього більше паличок конвергує на біполярні клітини. Відбувається просторова сумація. Збільшується площа репепторного поля на гангліозні клітини. Крім того, амакринові клітини посилюють конвергенцію біполярних клітин на гангліозні. При недостачі вітаміну А в організмі не відбувається ресинтез родопсину, людина в сутінках погано бачить, наступає куряча сліпота (геміралопія).
ГОСТРОТА ЗОРУ
Це здатність ока бачити окремо 2 точки, якщо на сітківку діють паралельні промені світла. При цьому на сітківці збуджуються 2 ковбочки, між якими має бути 1 незбуджена ковбочка (відстань = 0,004 мм).Гострота зору дає кількісну оцінку зоровому сприйняттю (рис.7)
Промені падають на сітківку під кутом в одну хвилину. Якщо збуджуються дві ковбочки, розміщені поряд, то буде розпливчаста пляма. Визначення гостроти зору проводять за допомогою таблиці Сівцева з відстані 5м для кожного ока окремо. Таблиця має бути рівномірно освітленою боковим світлом інтенсивністю 700 люкс. Якщо людина вільно читає букви таблиці третього ряду знизу чи десятого ряду зверху, то гострота її зору = 1,0. При зниженні гостроти зору корекцію проводять підбираючи окуляри з відповідною оптичною силою.
Рис. 7
СПРИЙНЯТТЯ КОЛЬОРІВ
Людське око сприймає 7 основних кольорів і 2000 різних відтінків. Механізм сприйняття кольорів пояснюється різними теоріями. Згідно трьох-компонентної теорії Юнга – Гельмгольца – Ломоносова на сітківці є 3 види ковбочок, які реагують на різну довжину променів світла. Це створює різні варіанти сприйняття кольорів. Перший тип ковбочок реагує на довгі хвилі довжиною 610 – 950 мкм і дає відчуття червоного кольору. Другий тип ковбочок реагує на середні хвилі довжиною 460 – 609 мкм і дає відчуття зеленого кольору. Третій тип ковбочок сприймає короткі хвилі довжиною 300 – 459 мкм, формує відчуття синього кольору. Одночасне збудження першого і другого типів формує відчуття жовтого та оранжевого кольорів, а другого і третього дають фіолетовий та голубуватий кольори. Одночаснезбудження всіх 3 видів ковбочок створює відчуття білого кольору, а гальмування їх формує чорний колір. Теорія опонентних кольорів Герінга свідчить про наявність в ковбочках трьох видів пігменту, розпад якого дає один колір, а ресинтез його забезпечує протилежний колір. В результаті цього утворюються пари кольорів: червоно – зелений, синьо – жовтий, біло – чорний. Гранітом експериментально доведено, що існує 7 груп гангліозних клітин, які реагують тільки на один колір, їх назвали модуляторами, решта клітин реагують на всі кольори, їх називають домінаторами. Зонна теорія Кріса об’єднує попередні теорії: на рівні фоторецепторів механізм сприйняття кольорів пояснює перша теорія (трьохкомпонентна), на рівні колінчастих тіл правомірною є теорія Герінга, а на рівні гангліозних клітин – теорія Граніта. Доказом трьохкомпонентної теорії являються аномалії сприйняття кольорів, що розвиваються у 7 – 8 % людей. У них спостерігається випадіння сприйняття певної довжини променів світла. Випадіння формує відчуття сірого кольору. Так, протанопи не сприймають червоний колір, мають випадіння сприйняття хвиль довжиною 490 мкм; дейтеранопи. не сприймають зелений колір, мають випадіння сприйняття хвиль довжиною 500 мкм; тританопи не сприймають синьо-фіолетовий колір, в них випадіння сприйняття хвиль довжиною 470 і 580 мкм. Повна втрата здатності сприймати кольори називається анопія, при цьому люди бачать все тільки в чорно – білому кольорі. Існує червоно – зелена сліпота – неможливість відрізнити червоний колір від зеленого – це дальтонізм. Визначення сприйняття кольорів у людини проводять за допомогою анімалоскопів або поліхроматичних таблиць Рабкіна. У тварин сприйняття кольорів різне: кішки розрізняють 6 кольорів, коні – лише 4 кольори, у собак кольоровий зір відсутній. Різниця потенціалів, що виникає на сітківці ока реєструється у вигляді електроретинограми.
3.3. Вестибулярний аналізатор
Вестибулярний аналізатор виконує такі функції:
Забезпечує аналіз положення тіла в просторі під час руху.
Забезпечує збереження рівноваги під час руху.
Проводить аналіз частин тіла по відношенню до тулуба.
Забезпечує орієнтацію в просторі при виключенні зорового аналізатора.
Визначає напрямок дії сили тяжіння.
Створює антигравітаційні сили організму.
Рецепторний відділ цього аналізатора розміщений у внутрішньому вусі і представлений двома зонами: присінком та напівколовими каналами (рис.8). Чутливі клітини присінку розміщені в маточці (utriculus) та мішечку (sacculus) Ці клітини мають волоски: один довгий волосок – кіноцілій, багато коротких волосків- статоцілії (по 60-80 на кожній рецепторній клітині). Волоски занурені в желатиноподібну масу з кристалами карбонату кальцію (мал.9). Це отолітова мембрана. Кристали називають статолітами або отолітами (вушні камінці). При вертикальному положенні тіла отоліти ніби сидять на волосках. Чутливі клітини оплетені нервовими закінченнями вестибулярного нерву.
Рис. 8
1, 2, 4 – присінок; 2 – маточка; 4 – мішечок; 6, 7, 9 – напівколові канали; 3 – равлик.
Адекватним подразником для рецепторів присінку є прискорення прямолінійного руху, нахили голови та тулуба, зміна напрямку гравітаційних сил, тряска, вібрація та качка, але основним подразником є прискорення сили тяжіння. При цьому відбувається зміщення отолітової мембрани, що призводить до натягування або деформації волосків чутливих клітин. Отолітова мембрана має вагу, тому подразнення викликає постійно формування потоку імпульсів у відповідні центри, що забезпечує орієнтацію в просторі. Інша рецепторна зона – напівколові канали (сагітальний, фронтальний та горизонтальний), які розміщені перпендикулярно по відношенню один до одного. Канали заповнені ендолімфою, яка містить багато іонів калію(рис.10). В розширеній частині кожного каналу (ампула) є підвищення (гребінець), на якому розміщені рецепторні клітини. Їх волоски також занурені в желеподiбну масу багату мукополісахаридами, але без кристалів. Цю масу називають cupula. Адекватним подразником для цих рецепторів є прискорення обертальних рухів (кутове, доцентрове прискорення). Завдяки руху ендолімфи cupula змінює своє положення і викликає деформацію волосків рецепторних клітин. На початку руху ендолімфа відстає від руху тіла, бо канал вузький, а ендолімфа в’язка рідина. Це призводить до руху ендолімфи в протилежному напрямку. Повернення ендолімфи назад відбувається лише через 20 –30 сек. При цьому тіло відхиляється назад, зберігаючи рівновагу. В кінці руху ендолімфа продовжує рухатись по інерції, хоч рух уже припинено, тому тіло нахиляється вперед. В рецепторних клітинах виникає рецепторний потенціал, який спричиняє виділення медіатора – ацетилхоліну. Останній викликає генерацію генераторного потенціалу в нервових закінченнях вестибулярного нерва, які оплітають рецепторні клітини. Внаслідок сумації імпульсів генераторний потенціал зростає, досягає критичного рівня деполяризації, перетворюючись в потенціал дії. Далі інформація йде по провідниковому відділу, який має три нейрони (рис.11).
Перший нейрон розміщується в вестибулярному ганглії (g. Scarpea). Звідси аферетні волокна направляються в довгастий мозок до вестибулярних ядер (верхнє –ядро Бехтєрєва, нижнє – ядро Роллєра, латеральне _ ядро Дейтерса, медіальне – ядро Швальбе). Тут знаходиться другий нейрон провідникового відділу цього аналізатора. Третій нейрон знаходиться в задніх вентральних ядрах таламуса. Звідси сигнали від вестибулярного апарату поступають в мозковий відділ аналізатора – в супрасільвієву та ектосільвієву звивини (нижній край передньої та задньої центральних звивин). Кора забезпечує усвідомлення вестибулярної інформації та певну орієнтацію в просторі. Інформація про положення голови відносно тіла поступає від рецепторів шийних суглобів в вестибулярні ядра. ЦНС одержує інформацію про положення голови відносно тулуба і враховує її при визначенні положення тіла в цілому. Нервові волокна, що виходять з вестибулярних ядер, утворюють звязки з різними відділами мозку: з гама-мотонейронами спинного мозку, мозочком, ретикулярною формацією середнього мозку, гіпоталамусом. Ці зв’язки забезпечують формування моторних реакцій потрібних для підтримки пози, рівноваги, перерозподілу тонусу м’язів та відповідних око – рухових реакцій без участі свідомості. При тривалому подразненні вестибулярного апарату виникають вестибулярні реакції, комплекс яких називають кінетозами. Вестибулярна реакція має 3 компоненти: сенсорний, моторний та вегетативний. Сенсорний компонент супроводжується головокружінням, нудотою, втратою орієнтації в просторі.
Моторний компонент включає ністагм, перерозподіл тонусу м’язів та порушення рівноваги. Ністагм – це ритмічні рухи очей спочатку в сторону протилежну обертанню(швидкий компонент, триває до 10 – 15 сек.), а потім рухи очей в сторону обертання (повільний компонент, триває до 25 сек.). Тонус м’язів розподіляється таким чином, що на стороні, в яку обертають пацієнта, підвищується тонус згиначів, а на протилежній стороні підвищується тонус розгиначів. Вегетативний компонент пов'язаний зі зміною роботи внутрішніх органів: тахікардія, підвищення кров’яного тиску, посилення потовиділення. В стані невагомості подразнюються лише рецепторні клітини присінку. Невагомість не впливає на напівколові канали.
Рис.9 Рецепторні клітини вестибулярного аналізаторa
Рис. 10 Вестибулярний апарат.
Рис. 11 Провідниковий відділ вестибулярного аналізатора
3.4. Звуковий аналiзатор
Звук є відчуттям, яке виникає у випадку потрапляння на барабанну перетинку поздовжніх коливань повітря від згущення чи розрідження молекул навколишнього середовища. Результатом цих рухів являється зміна тиску на барабанну перетинку за одиницю часу у вигляді звукових хвиль. Вони поширюються в повітрі над рівнем моря зі швидкістю 344 м/сек, а у водному середовищі набагато скоріше – 1450 м /сек. Сила звука корелює з амплітудою звукової хвилі і вимірюється в децибелах (дБ). Вухо людини сприймає звуки інтенсивністю від 0 до 140дБ. (спокійна розмова – 40 дБ, крик – 80 дБ, грім – 120 дБ). Висота тону звуку корелює з її частотою. Чим більша частота, тим вищий тон. Пересічна людина розрізняє до 2000 тонів звуків.
Музичні вправи цю здатність можуть значно збільшувати. Порогом слухового відчуття прийнято тиск в 0,000204 Н /см2. Людина сприймає звуки частотою 16 – 20000 Гц. Кажани та собаки чують звуки до 30 000 Гц. Максимальна чутливість вуха людини до звуків лежить в діапaзоні 2000 – 4000 Гц.
Звуковий аналізатор виконує такі функції:
Сприймає звуки частотою 16 – 20 000 Гц.
Оцінює звуки по висоті, інтенсивності та тембру.
Оцінює джерело звуків та їх напрямок.
Оцінює відстань до джерела звуків.
РЕЦЕПТОРНИЙ ВІДДІЛ аналізатора знаходиться у внутрішньому вусі (мал..12.). Це Кортієв орган. Він лежить на базальній мембрані і складається з 4 рядів волоскових клітин (чутливих клітин). Ззовні розміщені три шари волоскових клітин, в яких налічується від 12000 до 20 000 клітин. Їх волоски занурені у вязку покривну мембрану, що нависає над ними. У внутрішньому шарі знаходиться 3500 клітин в один ряд, волоски яких не досягають покривної мембрани. До 90% внутрішніх рецепторних клітин та 10 % зовнішніх клітин підходять чутливі волокна слухового нерву. По формі частина внутрішнього вуха нагадує равлик (cochlea). Равлик має 2,5 завитка. При поперечному розрізі равлика видно 3 канали : верхній (scala vestibuli), середній (canalis cochlearis), нижній (scala tympani). Верхній та нижній канали заповнені перилімфою, яка містить багато іонів натрію, сполучаються на верхівці равлика через отвір – helicotrema.Середній (перепончатий) канал заповнений ендолімфою, де в 100 разів більше калію, ніж в перилімфі. При коливанні покривної мембрани волоски внутрішніх рецепторних клітин торкаються її, в них виникає рецепторний потенціал, виділяється медіатор ацетилхолін, який сприяє формуванню генераторного потенціалу, якщо останній досягне критичного рівня, виникає потенціал дії, який поширюється по слуховому нерву.
Рис. 12 Будова вуха.
Рецепторний відділ має додаткові анатомічні утворення: зовнішнє та середнє вухо, кожен з них виконує певні функції (малрис. 13). Зовнішнє вухо вловлює звуки, концентрує їх, направляє на барабанну перетинку і підсилює силу звука на 10 дБ та передає їх на середнє вухо. Барабанна перетинка рухається всередину і назовні. Вона немає власної частоти коливань, тому діє як резонатор. Вона має короткий період критичного згасання звуку. В барабанній порожнині (середнє вухо), заповненій повітрям, знаходяться 3 слухові кісточки, з’єднані суглобами рухомо: молоточок, коваделко, стремінце. Слухові кісточки діють як система важелів, яка перетворює резонансні коливання барабанної перетинки у рухи стремінця. Скорочення м’язів слухових кісточок тягнуть молоточок досередини, а основу стремінця назовні. При цьому амплітуда звука зменшується в 22 рази, а сила звука зростає ще на 20 дБ. Звідси звук передається на овальне віконце в scala vestibuli, а потім через gelicotrema в scala thympani (мал.13). Від них коливання передаються на ендолімфу в кохлеарний канал. Першою починає коливатись покривна мембрана, коливання ж основної мембрани запізнюється на 0,5 фази. Внаслідок цього покривна мембрана торкається волосків внутрішніх рецепторних клітин і спричиняє подразнення. Барабанна порожнина через євстахієву трубу з’єднується з носоглоткою. При ковтанні євстахієва труба відкривається, завдяки чому вирівнюється тиск в середньому вусі до величини атмосферного тиску. Поширення звуків через барабанну перетинку і слухові кісточки називають кісточковою провідністю. Звукові хвилі, що викликають коливання барабанної перетинки і перетинки овального вікна називають повітряною провідністю. Передавання коливань звуків із зовнішнього середовища до рідини внутрішнього вуха кістками черепа називають кістковою провідністю. В повсякденному житті кісткова провідність має значення лише при слуханні власного голосу. Повітряна провідність довша, кісткова провідність – краща.
1 2 3 4 5