Тема: Становлення та розвиток логопедії з найдавніших часів до ХХ століття
Хід практичної роботи
Завдання 1. Обґрунтувати визначення мовленнєвих порушення, які зустрічаються у релігійних міфах і переказах («Біблія» («Ветхий завіт»), «Коран», «Талмуд», «Аюрведи» тощо).
Порушення мовлення зустрічаються також і в священних книгах. Але в релігійному епосі («Біблія», «Коран», Корекційна та соціальна педагогіка і психологія 255 «Талмуд») мова йде не лише про згадки вад мовлення, а й описи «чудесних зцілень» мовленнєвих розладів. Характерно, що пророки усували ці розлади поряд з іншими фізичними недугами, що вражали людину. Так, в «Біблії» описується «чудотворна» діяльність Ісуса, до якого приводили для зцілення усіх недужих, хто страждав різними хворобами та муками: і біснуватих, і сновид, і розслаблених, і німих, і заїк, і паралізованих, а він зціляв їх. Подібно Христу, але набагато раніше за нього, Заратустра також ходив по землям (Ірану та Сирії), вчив вірі, творив чудеса, зцілював хворих, сліпих, горбатих і німих. Та відкидаючи в бік релігійні міфи про пророків та їх чудотворну діяльність, з наукової точки зору слід звернути увагу в них на те, що німота, недорікуватість, тобто різні розлади мовлення згадуються в священних писаннях в одному ряді з іншими хворобами. Це дає нам право говорити про те, що мовленнєві розлади в стародавньому світі ставилися в один ряд до інших хвороб, що вражають людину. Таким чином, можна простежити елементи медицини в релігійному епосі також.
Завдання 2. Назвати мовленнєві розлади, що описані у літературних пам’ятках Стародавнього Світу.
Починаючи зі стародавніх часів, порушеннями мовлення, займалася класична антична медицина, а за нею і середньовічна, вбачаючи причину хвороб мовлення то в ураженнях мозку, то в анатомічних розладах органів артикуляції. Причому сутність хвороби була, за уявленнями тих часів, в суто механічних причинах. Хоча й не дивно, адже філософія тоді існувала окремо і вчення про душу було поза компетенцією медиків. А перед того часними лікарями стояло непросте завдання: виправляти порушення мовлення та вчити плавності мовлення.
Язикоболєзніє – хвороби мовлення, комплекс різних мовленнєвих порушень.
– Косноглаголівий, косноязичєн (недорікуватий) – той, який повільно говорить, наче через силу. Косний –
значило повільний («Косноязычен аз есмь»).
– Мудьногласний, мудьноязичний – те ж саме, що й недорікуватий.
– Гугнівий – невиразний, важкий у мовленні, той, який говорить під носа. Гугніти – значило шепотіти .
– Фофлівий – значило шепелявий.
– Боблівий, травлівий, флєкавий – йшлося про порушення темпу й ритму мовлення .
– Заякливий, мєдлєнноязичєн – значить заїкається («Заякливо бо, рече, есьм и медленноязычен»).
– Нєморочевий, нємоватий – мається на увазі неясне мовлення, вимова, дитячий лепет («детское немование»).
Завдання 3. Назвати патології мовлення у добу Середньовіччя.
Перші спроби зрозуміти і пояснити причини мовленнєвих розладів, віддиференціювати їх, намітити шляхи подолання, зустрічаються лише в роботах медиків стародавності починаючи з V ст. до н.е. (Гіппократ, Аристотель, Цельс, Гален, а потім Авіценна).
З аналізу медичної літератури Стародавнього Сходу очевидно, як поступово з розвитком медицини накопичувався й удосконалювався первісно примітивний досвід вивчення мовленнєвих розладів, розширювалися перші уявлення про них та їх лікування.
Значну увагу цьому питанню приділив Гіппократ. У Гіппократа ми зустрічаємо згадки майже про всі відомі форми розладів мовлення. Ми знаходимо у нього наступні терміни aphonia, anaudia, traulotes, asapheia, ischnophonia, які ми переводимо як втрата голосу, втрата мови, недорікуватість, невиразна мова, заїкання. Саме лікар Гіппократ ще в V столітті до нашої ери детально описав це порушення.
У Аристотеля зустрічаємо новий термін, а саме psellismus. Цим терміном він називає людину, яка пропускає один звук або цілий склад у слові. Це була одна з перших назв заїкання. Таким чином, вже найдавніші медичні письменники описали в основних рисах вчення про хвороби мовлення. Про заїкання говорили також відомі історики Геродот та Плутарх. Відомий факт, що таким недугом страждав сам біблейський пророк Мойсея. Не минуло заїкання й великого грецького оратора Демосфена. Однак, якщо Мойсей не прикладав зусиль для того, щоб поліпшити своє мовлення, то Демосфен звертався до лікарів та з їхньою допомогою зміг досягти успіхів
Про порушення мовлення говорив і Платон. Усі процеси, які відбуваються у здоровому і хворому організмі він тлумачив ідеалістично і містично. Він був знайомий з єгипетською медициною і розвивав вчення про пневму – божественну душу, яка проникає в тіло людини. Причини хвороб він бачив у покаранні, посланому з неба. Звідси, лікування – це обряди, гімни, музика. Ліки не мають ніякого значення.
Завдання 4. Визначити логопедичні дослідження XVIII – XIX століттях.
Історія розвитку педагогічних систем навчання дітей з обмеженими можливостями здоров'я безпосередньо пов'язана з соціально-економічним устроєм держави.
Отже, порушення мовлення були відомі з часів Стародавнього світу, знання про мовленнєві порушення не диференціювалися за віком. В середині ХІХ століття мовленнєві вади трактуються, як особливі хвороби дитячого віку, зокрема Г.Кленке у перекладеній збірці «Хвора дитина» (1879) виділяє недорікуватість та заїкування, як особливі форми захворювань дитини . В монографії А. Кожевнікова «Афазія та центральний орган мовлення», висвітлюються вади голосу та патологій мовлення у дітей та підлітків й носять описовий характер. З книг Р. Кена, Г. Кленке дізнаємося про методи подолання заїкування, недорікуватості, порушень голосу.
В кінці XIX ст. в Росії (1896 р.) вперше організовується допомога невстигаючим вихованцям сибірського кадетського корпусу, яких можна відности до підліткового віку, з ними також проводилися заняття з корекції заїкання за системою розробленою І. Сікорським. Отже, досвід надання допомоги дітям-підліткам з порушеннями мовлення у ХІХ ст. є передумовами організації логопедичної допомоги підліткам.
Початок ХХ століття – 30-ті роки ХХ ст. характеризується виокремленням логопедії, як самостійної науки та дослідженням мовленнєвих недоліків без врахування вікових меж. Відбулося у 1919 році зародження державної системи логопедичної допомоги відповідно положення «Про Відділ Охорони Дитинства» затвердженого Наркомом соціального забезпечення, до завдань якого входило піклування про дітей віком від 4 до 17 років. Проте, кардинальні реформи у наданні логопедичної допомоги підліткам розпочинається з постанови Ради Народних Комісарів УССР, ухваленої 21 травня 1921 року «Про боротьбу з неписемністю», згідно з якою все населення країни віком від 6 до 50 років повинно було вчитися читати і писати. З цією метою було організовано у 1925 році 13 тисяч лікнепів (пункти ліквідації неписемності), в яких навчалися 540 тисяч осіб. Набули поширення кабінети для виправлення мовлення відкриваються при допоміжних школах у Москві, Петрограді, Києві, Харкові та інших містах. З 1922 року створюються губернські (Київський, Харківський, Одеський, Дніпропетровський) лікарсько-педагогічні кабінети та Центральний лікарсько-педагогічний кабінет у Харкові. Розробка змісту, завдань та форм навчально-виховної роботи здійснювалася відповідно нормативних документів виданих Наркомосом «Схема народної освіти У.Р.С.Р.», «Декларація про соціальне виховання дітей», «Соціальне виховання дітей», «Система соціального виховання дітей в УСРР» та інші.
У 1922 році ЦВК затверджує «Кодекс законів про народну освіту УССР» – що визначив основні типи навчально-виховних закладів, передбачав відкриття установ для малолітніх правопорушників та для дітей з фізичними вадами. Створені МНО УРСР (1922 р.) лікарсько-педагогічних кабінети Центральний (Харківський) та обласні (Київський, Катеринославський, Одеський) до завдань яких входило: вивчення дітей з ОПФР, дослідження особливостей їх психічного і фізичного розвитку, розробка методів діагностики, засобів навчання та виховання в тому числі й підлітків.
У 1927 році, виходить Наказ Нарком ПРОС «Про засоби боротьби з мовленнєвою дефективністю у дітей шкільного та дошкільного віку». В наказі відзначалася поширеність мовленнєвих розладів серед населення запропоновано організувати особливі логопедичні школи, класи, групи.
Отже, на кінець 30-х рр. логопедична допомога в Україні, зокрема у Харкові, набуває нових форм, а саме: розпочалося лікування не лише заїкуватості, а й інших вад мовлення, надавалися консультації школярамлогопатам, розпочалося обстеження учнів у загальноосвітніх та допоміжних школах, що вплинуло на якість опанування учнями всіма сторонами мовлення та підвищення загальної успішності в навчанні. Відмічаючи посилену увагу держави до соціального положення дитинства, свідченням чого є нормативні документи, й підлітків в тому числі, зокрема стану їх писемного й усного мовлення та організації закладів логопедичної допомоги для боротьби з мовленнєвою дефективністю, їх виявлення та корекцію вважаємо, що період з початку ХХ ст. до кінця 30-х років можна охарактеризувати як перший етап розвитку логопедичної допомоги підліткам.
Початок 40-х років ХХ століття – кінець 50-х років ХХ століття характеризується запровадженням обов’язкового навчання дефективних підлітків, надання їм логопедичної допомоги, як одній з груп працездатного населення.
Поштовхом до подальшого розвитку логопедичної допомоги підліткам став Наказ Наркомосвіти РСФСР від 8 червня 1931 р. «Про загальне обов’язкове навчання дефективних дітей та підлітків», який зобов’язував підлітків з порушеннями мовлення навчатися в спеціальних закладах, що розгортали надання логопедичної допомоги, зокрема на курсах для осіб із заїканням та недорікуватістю та в спеціалізованих школах для дітей з тяжкими вадами мовлення. Заразом у системі Міністерства охорони здоров’я СРСР в поліклініках відкриваються логопедичні кабінети для консультаційної та корекційної допомоги всім верствам дитячого населення не охопленим спеціалізованими установами та загальноосвітніми школами.
З 1933 року логопедична допомога особам з вадами мовлення поширювалася на території УРСР й спиралася на передовий досвід харківських фахівців. В цьому ж році у Москві при слухо-мовному учбово-лікувальному комбінаті, за ініціативою Л.С. Виготського, відкрита перша спеціалізована поліклініка для хворих з недоліками слуху і мови. Також, відкрита клініка мови, яку очолила Р. Левіна, де розроблялися теоретичні аспекти логопедії та здійснювалася діагностика, лікування дітей з розладами мовлення до числа яких входили і підлітки. Таким чином, з упровадженням закону про обов’язкове початкове навчання висувалися нові вимоги до освіти та виховання дітей з ОПФР й увага до дітей з розладами мовлення посилювалася, збільшилася кількість закладів для дітей з вадами мовлення в яких навчалися й підлітки.
З 1 січня 1940 р. в загальноосвітніх школах вводилася посада вчителя-логопеда для обслуговування дітей з дефектами мовлення, організовувалися шкільні логопедичні пункти. Заступником народного комісару охорони здоров’я СРСР М. Казанцевою 26 грудня 1940 року затверджено перше «Положення про роботу логопедичних кабінетів при дитячих поліклініках та дитячих відділеннях загальних поліклінік», що визначало організаційні засади та обов’язки поліклінічного логопеда.
Військовими діями з 1941 року було порушено функціонування державних соціальних структур й логопедичної допомоги в тому числі, проте вже у кінці 1944 Науковий часопис. Корекційна педагогіка 63 року, на початку 1945 року відповідно до рішень КМРДТ та вказівок НКО, у м. Києві було відновлено роботу двох логопедичних пунктів, також функціонували окремі логопункти при масових та допоміжних школах.
З 1949 року при середніх школах відкриваються логопедичні пункти, з’являються школи для дітей з тяжкими порушеннями мовлення. Впроваджувався комплексний медико-психолого-педагогічний підхід подолання мовленнєвих розладів розроблений науковцями дефектологічного факультету МГПІ імені Леніна, що сприяв співпраці двох відомств: освіти і охорони здоров’я. М. Хватцев до нагальних завдань цього періоду відносив розгалуження системи спеціалізованих закладів для осіб з тяжкими вадами мовлення, оскільки кількість закладів не відповідала потребам . В УРСР логопедична допомога майже не здійснювалась: не було шкіл для дітей з порушеннями мовленнєвого розвитку, недостатньо розгалуженою була й мережа логопунктів.
Отже, період з початку 40-х до кінця 60-х років можна вважати другим етапом розвитку логопедичної допомоги підліткам, що характеризується: створенням значної кількості спеціалізованих шкіл, відкриттям спеціалізованих установ педагогічного і медичного профілю для надання логопедичної допомоги дітям і підліткам, упровадженням низки нормативно-правових актів, що регламентували їх діяльність й сприяли вдосконаленню логодопомоги.
Завдання 5. Скласти хронологічну таблицю «Надання логопедичної допомоги» (з найдавніших часів до ХІХ сторіччя).
За результатами проведеного дослідження, висновків та узагальнень виділено три періоди розвитку диференційованих форм логопедичної допомоги дітям з вадами мовлення в Україні, кожен з яких поділяється на етапи.
Перший (1945-1971 рр.) – періодстановлення і розвитку науково-дослідної роботи у галузі логопедії та формування системи логопедичної допомоги в Україні. У цьому періоді нами виділено два етапи.
І етап (1945-1954 рр.) характеризувався відбудовою зруйнованої у роки Великої Вітчизняної війни практики логопедичної допомоги дітям дошкільного і шкільного віку. Починаючи з 1943 р., в Україні при загальноосвітніх навчальних закладах відкриваються логопедичні пункти. У 1953 р. створюються перші спеціальні школи-інтернати для дітей з тяжкими порушеннями мовлення. На початку цього етапу логопедична допомога обмежувалася переважно подоланням несприятливих умов звукоутворення, а вивчення мовленнєвих розладів не пов’язувалося з розробкою педагогічних засобів їх корекції. Мовлення розглядалося як сукупність систематизованих артикуляційних рухів, що продукують звуки. Зміст і методи логопедичної допомоги дітям на цьому етапі розвивалися в напрямі розробки прийомів корекції усного мовлення, виправлення недоліків вимови та мовленнєвого дихання.
Позитивним результатом цього етапу стало накопичення знань стосовно об’єктивних закономірностей мовленнєвої діяльності і досвіду корекції мовлення у розумово відсталих дітей, дітей з ДЦП та дітей з тяжкими порушеннями мовлення. З метою впровадження наукових досліджень в практику було прийнято низку нормативних документів, які сприяли упорядкуванні роботи логопедичних закладів. Якщо у довоєнний період недоліки мовлення розглядалися в площині розробки прийомів подолання рухових аспектів артикуляції і корекції дихальної системи, то у післявоєнний період на перше місце висувався педагогічний зміст логопедичної допомоги, який спрямовувався на формування складних психічних процесів.
ІІ етап (1955-1971 рр.) характеризувався розвитком теоретичних основ логопедії та розширенням мережі закладів для дітей з порушеннями мовлення. Для цього етапу характерним були чітка постановка мети, завдань і способів організації логопедичної допомоги, орієнтація наукових досліджень на розробку та впровадження педагогічної класифікації мовленнєвих порушень, що сприяло запровадженню більш ефективної диференційної корекційної роботи відповідно до форми розладу мовлення. Наукове обгрунтовання одержали дидактичні принципи організації навчально-виховної та корекційної роботи в закладах для дітей з тяжкими порушеннями мовлення. Цей етап характеризується вивченням різних форм мовленнєвої патології у дітей дошкільного та шкільного віку. Зокрема досліджувалися та розроблялися питання щодо: методики виправлення недоліків звуковими, у зв’язку з чим розроблялися нові прийоми і спеціальний дидактичний матеріал; подолання наслідків затримки мовленнєвого розвитку та порушень голосу. Дослідження поширювалися на такі тяжкі порушення мовлення, як афазія, алалія, заїкання. Завдяки спільним зусиллям науковців, практиків та уряду на цьому етапі відкрито експериментальні групи для дітей з порушеннями мовлення при загальноосвітніх дитячих садках; збільшено кількість шкіл-інтернатів та логопедичних пунктів.
Аналіз історичної спадщини означеного періоду дозволив виявити основні тенденції та особливості логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення. На цьому етапі завдяки науковим дослідженням долався розрив у виявленні супутніх порушень мовлення. Експериментальним шляхом доведено взаємозв’язок між порушеннями фонетики, лексики і граматики, між порушеннями вимовляння і фонемоутворенням, між вадами усного і писемного мовлення. Наукове обґрунтування отримала ідея про педагогічне значення процесу взаємодії мовленнєвої діяльності з психікою й особистістю дитини.
Наукового обґрунтування отримали різні розділи логопедії. Зокрема, в поглядах на недорікуватість виявлено своєрідність окремих груп порушень вимовляння в залежності від специфіки мовленнєвого недорозвитку: фонетичного, фонетико-фонематичного, лексико-граматичного. Дослідження питань загального недорозвитку мовлення дозволило відмежувати алалію від глухоти та туговухості, встановити системний зв’язок між окремими проявами порушень і психічною діяльністю. Суттєвої перебудови зазнав розділ логопедії „заїкання”, що сприяло подоланню симптоматичного підходу у навчанні дітей з вадами мовлення. Це сприяло розробці нових педагогічних прийомів і засобів корекції мовленнєвих порушень, диференціації змісту цієї роботи з урахуванням основної вади.
Другий (1972-1990 рр.) – періодрозширення диференційованих форм логопедичної допомоги. В цьому періоді нами виділено два етапи.
І етап (1972-1982 рр.) характеризувався подальшим розвитком теорії логопедії та системи логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення на принципово нових методологічних і природничо-наукових засадах. Головною особливістю цього етапу стало посилення уваги до визначення педагогічних засобів попередження мовленнєвих порушень у ранньому віці, завдяки чому сформувалася нова галузь – дошкільна логопедія та створилася нова форма логопедичної допомоги – спеціальна дошкільна освіта дітей з порушеннями мовлення (дислалія, заїкання, ринолалія, алалія, афазія). Наукові дослідження у галузі логопедії потребували врахування даних суміжних з нею наук: психології, медицини, фізіології, мовознавства та ін. Зокрема, досягнення у вивченні фізіології використовувалися для аналізу заїкання і враховувалися під час розробки методики подолання цієї вади. Дані психології про розвиток ситуативного і контекстового мовлення використовувалися у процесі формування мовлення в алаліків, розробки методів подолання заїкання. Дані про системну будову мовлення складали лінгвістичну основу логопедичної роботи. Все це сприяло науковому обґрунтуванню змісту, методів і засобів спеціального навчання і виховання дітей з тяжкими порушеннями мовлення та подоланню неуспішності у навчанні.
ІІ етап (1983-1990 рр.) характеризувався виділенням із загальної різноманітності порушень мовлення тих форм, які перешкоджають навчанню у загальоосвітній школі і потребують спеціально організованих умов навчання. Це зумовило розширення мережі спеціальних дошкільних і шкільних закладів та зростання контингенту учнів, охоплених спеціальних навчанням. Зокрема, якщо у 80-х рр. ХХ ст. в Україні функціонувало 11 дошкільних і 8 шкільних закладів для дітей з тяжкими порушеннями мовлення, то у 90-х рр. їх налічувалося відповідно 525 і 14. При загальноосвітніх школах було створено понад 1000 логопедичних пунктів, на базі яких під керівництвом учителя-логопеда проводилися заняття з усунення порушень усного і писемного мовлення. Десятки тисяч дітей дошкільного віку з вадами мовлення одержували логопедичну допомогу в спеціальних групах, організованих при дошкільних навчальних закладах.
Практичне ( семінарське) заняття № 3
1 2 3 4 5