Ім'я файлу: Філософія екзамен 2.docx
Розширення: docx
Розмір: 475кб.
Дата: 05.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ 2.docx
Розширення: docx
Розмір: 475кб.
Дата: 05.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ 2.docx
13. Філософія патристичного періоду. Філософсько-теологічне вчення Аврелія Августина.
Середньовічна філософія вміщує у собі два етапи: перший – виникнення і становлення, другий – розвиток християнської філософської думки. Умовно їх можна визначити як патристика і схоластика.
Патристика (від лат. pater – батько) – це філософія і теологія так званих Святих Отців Церкви. Вона охоплює період від виникнення християнства до VIII ст. За змістом у межах цих семи століть розрізняють кілька періодів.
Перший – це час «апостольських отців», що приєднувались безпосередньо до апостола Павла. Отже, перші кроки на шляху осмислення християнства зроблені людьми, які не були філософами у академічному сенсі слова. Вони заклали основи нового світогляду і означили деякі вихідні принципи побудови християнства.
Другий визначає діяльність Отців-апологетів (захисників) ІІ ст., котрі намагались надати певним положенням християнства філософського обґрунтування, інколи подаючи віровчення у вигляді нової філософії. Християнство з самого початку свого розповсюдження в світі зустріло ворожість та гоніння, спершу серед іудеїв, а потім по всіх усюдах Римської імперії. Навіть сама держава, що була відома своєю толерантністю до релігійних вірувань підкорених нею народів, постала проти християнства, заборонивши останнє, а його носіїв і послідовників піддаючи всім жахам: їх змушували відрікатись від віри, позбавляли всіх посад, майна, катували, вбивали тощо. Захистом і виправданням християнам слугували їх високоморальне життя, жертовна відданість і готовність вмерти за віру (вони ставали мучениками за віру). Апологети стверджували, що деякі положення християнської релігії можуть бути знайдені в творах античних мислителів, особливо у Платона, Аристотеля та стоїків.
Третій період – це власне патристика. Вона характеризується першими спробами систематизації в області теології та філософським вирішенням питань про Єдиного Бога і Бога як Трійцю, про місце і роль Христа, божественне творіння тощо. Загальною рисою християнської патристики є те, що вона переходить до побудови універсальних систем християнського світогляду, свідомо використовуючи античну спадщину. Патристику, яка охоплює період з ІІІ по VIII ст., розподіляють на східну (грецьку) і західну (латинську), на донікейську (ІІ – ІІІ ст.) і післянікейську – зрілу (IV – V ст.) та пізню (VI – VIII ст.).
Вчення Августина Аврелія
Проте, якщо в Сенеки такими спільними ідеями були добро, милосердя, турбота про ближнього і т. д. у їх світському розумінні, то в християнській теології ці категорії переломлювались через призму релігійних догматів. Виразно це прозвучало в філософсько-теологічному творі Августина Аврелія (354-430) "Про царство Боже". Християнський мислитель вважав, що кожне суспільство має спільні цінності, проте одні живуть заради тіла, земних утіх (світська держава), інші ж — в ім'я духовних цінностей (царство Боже). Ставлення до Бога поділяє людей на два суспільства і цей умовний поділ має виключно моральний характер. Стан людей "світської держави" такий, що вони завжди чимось незадоволені. їх відрізняє заздрісність, користолюбство, підступність. Тому Августин Аврелій писав, що суспільство, яке складається з людей "світської держави", подібне до моря, в якому одна риба з'їдає іншу. В "світській державі", вважав християнський мислитель, не може бути спокою, миру — там один конфлікт породжує інший.
Ці негаразди не можуть мати місця в "царстві Божому". У цьому суспільстві—лад і гармонія. Ніхто нікого не кривдить, ніхто нікому не заздрить, як не заздрять ангели архангелам. У "царстві Божому" кожен повинен мати те, що має: один — менше, другий — більше, але і перший, і другий задоволені своєю долею.
Вчення Августина Аврелія про "світську державу" і "царство Боже" розвинуло започатковану ще Платоном і Аристотелем думку про матеріальне і духовне життя суспільства. В наступні віки вона була притишена, але бурхливо розвинулася в епоху Відродження і Нові часи.
14. Схоластика: реалізм, номіналізм. Філософська система Фоми Аквінського.
Найбільш відомою і впливовою у середньовічній філософії була схоластика (від лат. schola- школа або «шкільна філософія»). її було сформовано у період абсолютного панування християнської ідеології в усіх сферах суспільного життя Західної Європи і пристосовано до широкого вивчення людьми основ християнського світогляду.
Схоластика є спадкоємицею традицій християнської апологетики. її представники намагалися створити чітку систему християнського світогляду з ієрархією сфер буття, на вершині якої знаходиться церква. Головне для схоластів - узгодження з авторитетом церкви тих чи інших положень, якими вони оперують. Творчі потенції схоластів розчиняються у сфері формально-логічних пошуків. Схоластичний інтелектуалізм приносить зміст у жертву формі, вивчення реальної дійсності підмінює процедурою визначень, що зводить логічні судження до «словесної механіки», на догоду зовнішньому виглядові думки зводиться нанівець її зміст. Питання, які хвилюють схоластів, звучать так: Чи єдиносутнісний Логосу Бог-отець? Як іменувати Марію — богородицею чи людинородицею? Чому голодував Христос — через відсутність їжі чи тому, що хотів голодувати?
Схоластичне мислення зосередилось в основному на вирішенні двох проблем, зумовлених, з одного боку, суперечністю реалізму і номіналізму, з другого, - ствердженням існування Бога. Реалізм (від лат. realis - реальний, дійсний,) приписував існування лише загальному (універсаліям), вважаючи загальним ідеї, що передують одиничним речам. Поміркований реалізм стояв на позиції, що загальне існує в речах. Г. Гейне напівжартома передавав думки реалістів таким чином: перед тим як з'явились яблука, існувало первісне Яблуко; перед появою папуги був первісний Папуга. Номіналісти твердили, що самі предмети викликають у людей ідеї про них
Номіналісти (від лат. nomen - ім'я), навпаки, не припускали реального існування універсалій, загальне в них мало місце лише після речей.
Помірковані номіналісти визнавали реальність загального як думку, поняття, імена, які відіграють важливу роль у пізнанні. Ця течія дістала назву концептуалізм.
• Схоластика як тип філософії виникає у IX ст. Головне призначення схоластичної філософії -безпосереднє злиття з теологією. «Батьком схоластики» називають Іоанна Скота Еріугену (бл. 810 -бл. 877 рр.), на той час визначного вченого. Якщо Карл Великий об'єднав світську монархію з церковною ієрархією, то Еріугена створив єдину чітку філософську
«Хоча Бог перебуває в собі самому нероздільно, все ж його обдаровання, тобто його досконалість і сила, розподіляються між окремими створіннями і частково засвоюються ними за системою їх сприйняття».
Фоми Аквінського
Середньовіччя в Західній Європі пройшло під неподільним впливом теологічних доктрин, серед яких виділялася доктрина теолога і філософа Фоми Аквінського. Як і інші середньовічні мислителі, він кожну думку аргументував посиланнями на Біблію, твори "отців церкви". Проте погляди Фоми Аквінського були поглядами не лише теолога, а й глибокого філософа. Широко використовуючи філософські погляди Аристотеля, якого Фома Аквінський обрав своїм духовним наставником у філософії, йому вдалося створити цілісну, логічно побудовану систему релігійних положень і висновків стосовно природи і суспільства, які хоч і мали відтінок релігійного мислення, але стосувалися цілком реальних процесів тодішньої епохи.
Фома Аквінський уявляв суспільство у формі велетенського пірамідального ланцюга. Чим ближче до вершини, тим кожне наступне кільце ланцюга (а в мислителя — це суспільні стани) зменшується в розмірі, але набуває вищих якостей. Останнє в цьому ланцюгу піраміди кільце спрямоване безпосередньо до Бога. Зазначимо, що в ХІІ-ХІV ст. у Європі теологічні концепції про суспільство тісно переплітаються з практичними вимогами феодалізму. Концепція Августина Аврелія про "царство Боже" дуже нагадувала "ідеальну державу" Платона. Це був ідеал держави і суспільства. Феодалам же було потрібне таке вчення, яке хоч якоюсь мірою відповідало б реаліям того часу, закріплювало їх владу. "Середньовіччя,— пише А. Гуревіч,—не бачило виразної різниці між ідеальним правом І позитивним, тобто таким, яким його собі уявляли в теоріях, і таким, яке діяло практично і було зафіксоване у вигляді конкретних настанов, кодексів і т. д.". Тому августинська концепція була доменом вузьких теологічних дискусій і практично не виходила за межі університетських мурів.
Розвиваючи концепцію "ланцюгово-пірамідального" суспільства, середньовічні мислителі постійно акцентувати увагу на арістотелівській тезі про суспільний характер людини. Цю тезу підтримував і Фома Аквінський. Він вважав, що особа тісно пов'язана з сім'єю, де вона працює і відпочиває, державними інститутами, різного роду корпоративними інтересами. І хоч середньовічне суспільство було побудоване на кшталт піраміди, все ж, як вважають європейські соціологи, це було деякою мірою і плюралістичне суспільство. Як пише той же А.Гуревіч: "Якщо ми хочемо правильно зрозуміти суспільний лад середньовічної Європи, то ми повинні до його аналізу підходити під кутом вертикальних і горизонтальних зв'язків. Васал підкоряється патронові особисто, але свій статус він отримує від груп, від суспільно-правової категорії, корпорації" і з цим статусом мусить рахуватися також і патрон"".
15. Особливості культури середньовіччя Західної Європи.
Загибель Західної Римської імперії (V – VІІ ст.) призвела до культурного занепаду. Але це було тимчасовим явищем. Поступово формується європейська культура — нова, яка відрізнялася від культури античної доби. Виникла вона шляхом злиття багатьох культур, створених греками, римлянами, кельтами, германцями та іншими народами. Об’єднанню культур сприяло християнство, яке само стало своєрідною культурою.
Відродженню культури сприяв імператор франків Карл Великий. Спеціальним указом він звелів відкрити при монастирях школи для дітей і кліриків, наказав розробити єдиний текст Біблії, а також спеціальний красивий шрифт для переписування. Церковні рукописні книги оформлялися у вигляді розкішних фоліантів, в обкладинках, оздоблених золотом, слоновою кісткою та коштовним камінням. Сторінки цих книг були прикрашені чудовими мініатюрами. Дбав Карл Великий також і про розвиток архітектури, особливо церковної. Його майстри побудували понад три сотні палаців, соборів і монастирів.
Світогляд середньовічної людини був релігійним: світ сприймався через релігійні образи й поняття. Так, у середньовіччі набула поширення схоластика. Схоласти сперечалися навколо питання, як треба пізнавати світ — вірою чи розумом? Погляди були різними.
П’єр Абеляр (1079–1142) вважав, що основою пізнання має бути лише розум. Якщо до віри не докладати розуму, то в працях богословів залишатимуться численні нісенітниці і суперечності. Свій життєвий шлях Абеляр описав у автобіографії «Історія моїх бідувань».
Бернар Клермонський (1090–1153) був непримиримим ворогом Абеляра. Сенс людського життя вбачав у пізнанні Бога.
Фома Аквінський (1225–1274) вважав, що якщо висновки розуму суперечать вірі, то це свідчить лише про нелогічний хід міркування.
У середні віки існували і церковні, і світські школи. У школах викладали так звані сім вільних наук: граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію та музику. У школах дорослі навчалися разом із дітьми. Читати вчилися за церковними книгами. Наприкінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. почали з’являтися університети (перший у місті Болонья, Італія). Викладачі створювали об’єднання за предметами — факультети, очолювані деканами. Главу університету — ректора — обирали викладачі і студенти.
Господарське життя потребувало не тільки знання Біблії, а й прикладних знань. У ХІІІ ст. з’явилися перші дослідні знання з математики, механіки, астрології, хімії. Великий крок уперед зробила медицина; за часів хрестових походів розширилися знання з географії. У ХІІІ ст. венеціанський купець Марко Поло відвідав Китай та Центральну Азію.
Героїчний епос — загальна назва фольклорних творів різних жанрів (пісні, легенди, перекази), які оспівували стародавніх королів і героїв, їхню боротьбу за перемогу християнства. У ньому міцно переплелися історична правда і фантастика. Прикладом героїчного епосу є «Оповідь про Беовульфа», «Пісня про Роланда», «Пісня про Сіда», «Пісня про Нібелугінів».
Середньовічне лицарство зробило свій внесок в історію європейської культури. У ХІІ ст. виникли лицарські романи: легенди про короля Артура та лицарів Круглого столу; роман «Трістан та Ізольда». Лицарі-поети у Франції (трубадури і трувери) оспівували жіночу красу та своє шанобливе ставлення до жінок.
У середньовіччі міста стають культурними центрами. Міська література — віршовані новели, байки — висміювала жадібність, неосвіченість духовенства, інші недоліки суспільства (прикладом є «Роман про Лиса»). Зароджується міське театральне мистецтво. Вистави розігрували жонглери — мандрівні артисти. Бідні студенти (ваганти) склали життєрадісний гімн «Гаудеамус» («Радіймо!»), який і нині виконують усі студенти світу. Найвідоміший вагант — Франсуа Війон.
У середньовічній Європі архітектура та мистецтво зазнали значного церковного впливу. До ХІ ст. панував романський стиль. Він склався на основі римських базилік — масивних приземкуватих церков, у яких ховали знатних небіжчиків. Тому цей стиль назвали романським, тобто римським. Будівля церкви мала форму хреста, товсті стіни, щілини замість вікон, напівкруглу арку, масивні колони. Стіни романської церкви розписували маляри. У середині ХІІ–ХVІ ст. набуває поширення готичний стиль. Готичні собори здаються легкими і прозорими завдяки величезним вікнам. Собори мали круті покрівлі, стрілчасті арки, високі башти з тонким шпилем, були оздоблені різьбленням по каменю і скульптурними прикрасами.
Період культурного розвитку країн Західної і Центральної Європи, перехідний від середньовічної культури до культури Нового часу, назвали Відродженням. На середньовіччя припадають два етапи періоду Відродження: Проторенесанс (ХІІІ — початок ХІV ст.); Раннє Відродження (ХІV–ХV ст.). Особливості мистецтва епохи Відродження: глибокий гуманізм, відродження культурної спадщини античності, інтерес до природи.
16. Культура Київської Русі: література, образотворче мистецтво, архітектура.
Освіта та література Київської Русі. Рукописна книга. На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов’янському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологічні дослідження дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до ІХ ст. Болгарський письменник початку Х ст. Чорноризець Храбр у своїй праці “Сказання про письмена” писав, що коли слов’яни були ще язичниками, вони писали й ворожили за допомогою рисок і зарубок (“черт і рєз”). Це було примітивне піктографічне (малюнкове) письмо, за допомогою якого неможливо було писати значні тексти. Тому до прийняття християнства література на Русі була представлена виключно усною народною творчістю, що не потребувала писемності. Пізніше слов’яни отримали дві азбуки – глаголицю і кирилицю, авторами якої вважаються болгарські просвітителі ченці Кирило та Мефодій ( Деякі дослідники, зокрема П. Толочко, вважають, що брати винайшли тільки глаголицю, кирилиця ж виникла на базі грецького уставу VІ – VІІ ст., доповненого слов’янськими буквами). В порівнянні з глаголичною азбукою, літери якої мали складне написання, кирилиця була простою і доступною і тому отримала офіційне поширення в Болгарії (кінець ІХ ст.) і на Русі (Х ст.).
Від цієї доби починається бурхливий розвиток писемної літератури. Літературу доби Київської Русі прийнято поділяти на перекладну (створену за кордоном – у Візантії, Болгарії, Греції – й перекладену давньоруською мовою) та оригінальну (написану вітчизняними авторами). Всю князівську добу переважала перекладна література. Потреба у ній диктувалася насамперед тим, що язичницька Русь повинна була скористатися давно виробленими видами церковно-християнської літератури, без якої неможлива була пропаганда нового віровчення і нового світогляду. Розглянемо основні види перекладної літератури.
Біблійна література – це переклади Біблії та інших канонічних церковних книг. Найулюбленішою перекладною старозаповітною книгою на Русі був Псалтир. Українців приваблював тонкий ліризм, палкий пафос, глибока поетичність і яскрава образність твору. Псалтир використовувався і як книга богослужбова, і як навчальна, і як призначена для домашнього душеспасенного читання, і, нарешті, як магічна, за якою можна було ворожити в скрутну хвилину. Ще популярнішими були переклади Нового Заповіту, особливо “Четвероєвангелія” та “Апостола”.
Агіографічна (житійна) література (від грецького “агіо” – святий, “графо” – пишу) – опис життя святих. У цих книгах оспівувались і звеличувались подвиги найвидатніших християнських діячів – святих, змальовувалось їхнє життя й ті чудеса, що їх вони начебто творили з ласки Божої за життя і по смерті. У добу Київської Русі були відомі переклади житія Антонія Великого, Георгія Побідоносця, Іоанна Златоуста, Олексія, чоловіка Божого та ін. Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. pater – отець). Укладалися вони не за календарем, а за територіальним принципом, тобто присвячувалися подвигам пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту або ченців певної общини чи групи общин, скажімо Афону (монастирі у Греції).
Апокрифи (від грецького – таємничий, прихований) – твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя й пригоди перших людей на Землі, про злигодні стародавніх народів, про народження, життя і загибель “сина Божого”, про діяльність його учнів (апостолів), про “кінець світу”, “страшний суд” і долю людських душ у пеклі й на небесах.
Гімнографія – християнські богослужебні співи-гімни. Серед творів цього жанру поширені були такі:
канон – прославляв святих, розповідав про євангельські події;
кондак – складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди;
ікос – розповідав про обставини християнського свята або життя святого;
акафіст – поєднання кондака та ікоса у складне ціле.
Гімнографічна стилістика, запозичена через переклади церковної лірики, справила помітний вплив на твори оригінальної літератури Київської Русі. Вітчизняні гімнографи створювали служби на місцевому матеріалі (наприклад, канон Борисові та Глібові тощо).
Перекладна література світського характеру була представлена повістями, історичними та природничо-науковими творами.
Окрім багатої різножанрової перекладної літератури, писемність доби Київської Русі характеризується наявністю власної, оригінальної літератури, що сформувалася і розвивалась далі на місцевому, національному ґрунті. Вона також представлена різними жанрами.
Літописи – записи історичних подій, ведені ченцями в монастирях, що поволі перетворилися на літературно-наукові твори. До порічних записів стали вносити докладні описи подій, спостереження, характеристики дійових осіб, різного роду вислови, що мали повчальний характер. Автори літописів подавали в них свої погляди, власну ідеологію. Перший вітчизняний літопис був написаний у 1037 – 1039 рр. при Софійському соборі в Києві і названий найдавнішим Київським зводом. Другим за часом створення є Новгородський літопис, складений близько 1050 року. З другої половини ХІ ст. літописання продовжувало розвиватися і в Києво-Печерському монастирі. Тут у 1073 р. високовчений чернець Никон склав перший Печерський літописний звід. Усі згадані літописи не збереглися до нашого часу.
Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається “Повість врем’яних літ”, яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 р. За змістом – це складний твір. До нього увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками та редакторами. Головна мета, яку поставив собі Нестор – з’ясувати походження Русі. Досліджуючи це питання, він першим серед істориків створює “норманську” теорію, виводячи князівську династію від варягів. Це потрібно було йому, щоб довести незалежність Русі від Візантії, яка на ті часи становила реальну небезпеку для молодої князівської держави.
У ХІІ ст. в період загострення міжкнязівських чвар та дроблення земель, характер літописання змінюється. Виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському та ін. містах. Київське літописання ХІІ ст. продовжувалося у Видубицькому монастирі. У середині ХІІІ ст. важливим центром літописання стає галицьке місто Холм. Тут було складено початкову частину Галицько-Волинського літопису – звід Данила Галицького, доведений до 1260 р. Головну увагу літописець приділив описові боротьби з бунтом бояр, звеличенню князів Данила та Василька Романовичів, котрі після смерті батька Романа Мстиславича упродовж сорока років наполегливо й послідовно відновлювали створене батьком Галицько-Волинське князівство.
Ораторська література або церковна проповідь – ще один визначний жанр оригінального письменства княжої Русі. Перше місце серед його творів належить “Слову про закон і благодать” митрополита Іларіона. Митрополит виголосив цю проповідь над гробом Володимира, в присутності князя Ярослава Мудрого між 1037 і 1050 рр. Твір дає блискучу антитезу язичництва та християнства, картину хрещення Русі. Всю заслугу його Іларіон приписує Володимирові (тобто відкидає візантійський вплив, а це було важливо якщо пригадати, що Іларіон був першим київським митрополитом, який був обраний з русичів без згоди Константинополя, оскільки у цей час Русь активно намагалася звільнитися з-під візантійської “опіки”). Іларіон виходить з переконання, що “закон” і “благодать” (тобто Старий і Новий Заповіт) – протилежні, виключають одне одного. “Закон”, на його погляд, роз’єднує народ, підносячи одних і принижуючи інших. Інша справа – істина. Вона – універсальна, всеохоплююча і , внаслідок цього, тотожна “благодаті”. За допомогою алегоричного тлумачення біблійних текстів Старого і Нового Заповіту Іларіон реабілітує язичництво, проголошує язичницькі народи істинними спадкоємцями Христа. Вони відкриті істині, спрямовані до неї. Християнська віра нероздільна з єдинодержавством. Іларіон ішов від євангельської доктрини, але підпорядковував її світській політиці, перетворюючи на ідеологію централізованої держави. Крім того, відстоювалася ідея самобутності Київської церкви.
Розвивалася й вітчизняна житійна література. Вона поділяється на дві тематичні групи. Перша з них – твори, у яких прославляється подвиг хрестителів Русі, “рівноапостольних” княгині Ольги та її онука князя Володимира. До другої належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть: Борис і Гліб, Михайло Чернігівський, Андрій Богословський та інші. Особливе місце серед агіографічних творів посідає літекратурна пам’ятка початку ХІІІ ст. – “Києво-Печерський патерик”. Це збірка легенд і житій про святих, чиї імена пов’язані з Києво-Печерським монастирем. За цими легендами, песерські святі люди – особливого складу, вони будь-що прагнули досягти аскетичного ідеалу життя.
Повчальна або педагогічна література також відігравала важливу роль. Видатним твором цього жанру безперечно є “Повчання дітям” Володимира Мономаха. Основна його ідея – тривога за долю Русі, яку роздирали міжкнязівські чвари, заклик піклуватись про свою землю та її підданих. Князь не повинен покладатись на своїх безпосередніх помічників, він мусить сам стежити за всім, у поході перевіряти сторожу, не дозволяти дружиннникам розоряти села і житніці. Князь мусить знати іноземні мови, як знав їх батько Володимира Всеволод, який “дома седя, знал пять языков, в том ведь честь от людей из иных земель”. “Повчання” закінчується спогадами Мономаха, які, по суті, є першим зразком давньоруської мемуарної літератури.
Серед мислителів цієї доби виділяється також Лука Жидята, автор “Повчання братії”. Головне місце у цьому творі посідають не релігійні, а етико-соціальні проблеми. У ньому міститься щзаклик бути правдивим, піклуватися про злиденних і слуг, уникати сварок, жадібності і лихослів’я.
Паломницька література. Її виникнення пов’язане з поширенням подорожей (паломництв) до різних релігійних центрів – до Константинополя, афонських монастирів і особливо до Палестини, де знаходився «Гроб Господній». Слово «паломник» походить від грецького "paloma" – пальмова гілка. Її приносили мандрівники із подорожі у Палестину, оскільки за біблійною легендою саме пальмовим гіллям встилали жителі Єрусалима шлях Ісуса Христа, коли він увійшов у їхнє місто за п’ять днів до страти. Опис згаданих подорожей і містить паломницька література.
Художня література. Найкращим твором староукраїнського письменства й гордістю всієї вітчизняної культури є “Слово о полку Ігоревім”. Про автора твору нічого невідомо. Очевидно, ним був князівський дружинник, сучасник описуваних подій. Він палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє літературною формою, вміло поєднує епос з лірикою. Основна тема твору – єднання в ім’я утвердження державності, збереження культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб не повторювати уже зроблених помилок.
На особливу увагу заслуговує літературна пам’ятка “Слово про погибель Руської землі”, написана приблизно у 40-ві роки ХІІІ ст. у зв’язку з монголо-татарською навалою. Як і попередній твір вона характеризує високий патріотизм, ліричне сприйняття природи, длосконалість художньої форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці світські твори поєднують елементи уславлення і плачу, головний герой у них – земля руська, обидва написані після поразок.
Розвиток літератури Київської Русі відбувався у нерозривному зв’язку з освітою і знанням. Письменство і школа була головним засобом ширення освіти. Піклування про цю культурну галузь з часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існує державна школа, в якій вчились або, як пише літопис, “постигали учение книжное” діти найближчого оточення князя. “Учение книжное” – це не просто грамотність, а навчання тодішнім наукам. Як вважав Б.Д.Греков, дітей феодальної знаті брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священників, а для того, щоб виростити із них освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати спілкування з Візантією й іншими країнами.
Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Володимировичем Новгороді. У 1086 р. дочка Всеволода Ярославича і сестра Володимира Мономаха Ганна заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. Ще раніше у 1037 р. у новозбудованій Софії Київській Ярослав створює школу нового типу, яка стала фактично першим вищим навчальним закладом на Русі. Рівень знань, що їх одержували тут діти, був не нижчим, ніж у візантійсьбких вищих школах. Вивчали у цьому навчальному закладі такі науки, як богослів’я, філософія, риторика, граматика, історія, грецька мова, географія, природничі науки, висловлювання античних авторів. З їїх стін вийшло багато діячів тодішньої культури, зокрема, митрополит Іларіон, діти Ярослава Мудрого, кодифікатори “Руської правдм” Коснячко й Никифор Киянин, а також з десяток шляхетних іноземців – претендентів на корони королів.
Крім державних і церковних шкіл існувало і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський, один із засновників Києво-Печерського монастиря, одержав освіту в невеличкому місті Курську, де він учився в “єдиного учителя”.
Бурхливе палацо-, храмобудівництво, що розгорнулося після зхапровадження християнства, вимагало висококваліфікованих майстрів-художників для їх оздоблення, співаків для церковних відправ. Тому окрім загальноосвітніх шкіл на Русі почали створювати окремі школи співу, малярства, різьбярства, гутництва, художнього ковальства тощо.
Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях та церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат; князь Миколай Святоша витратив на книги всю свою казну і подарував їх Печерському монастирю.
Повсюдна потреба в книгах викликала до життя своєрідну галузь ремесла, в якій працювало багато людей. Головними були книгописці. Найбільша книгописна майстерня, де трудилась велика кількість переписувачів, знаходилась при Софії Київській. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі становила щонайменше 130-140 тис. томів. Крім Києва центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов та ін. міста.
Крім книгописців і палітурників над книгою трудились редактори, перекладачі, художники, майстри, що виготовляли пергамент, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала дуже дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в ХІ – ХІІІ ст. можна було купити великий міський будинок або 12 гектарів землі. Напевно, не меншою цінністю була книга і в Київській Русі.
4. Особливості розвитку архітектури. Архітектурний образ міст і сіл Київської Русі визначався насамперед дерев’яними будівлями. Археологічні розкопки Києва, Новгорода, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі – карнизи, наличники, коньки, одвірки тощо. Вони вказують на багатий архітектурний декор будинків давніх русичів Х – ХІІІ ст. Окремі з них становили собою справжні шедеври народної архітектури. Такими, очевидно, були будинки заможніх верств населення, відомі в писемних джерелах під назвою “хороми”. Вони складалися з кількох зрубів, що утворювали цілий комплекс приміщень – “сіни”, “істбу”, “кліть”, У великих містах князівсько-боярські і купецькі хороми мали два і більше поверхи. Житлами бідноти були однокамерні будинки площею до 20 квадратних метрів. На півдні Русі вони мали переважно каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалися глиною і білилися, нагадуючи пізнішу українську хату.
Із дерева зводились укріплення давньоруських міст – кліті, заборола, башти, а також церкви. Але традиційна дерев’яна архітектура на певному етапі розвитку Київської Русі перестала відповідати уявленням про престижність. Вихід її на міжнародну арену, знайомство з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства обумовили появу монументальної кам’яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич.
Перші кам’яні будівлі на Русі зводились, безперечно, під керівництвом візантійських зодчих. Масштабні роботи по створенню ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулися в кінці Х – на початку ХІ ст. За короткий час було побудовано два палаци розмірами 45 х 11 м з поздовжніми фасадними галереями. Разом з теремами часів княгині Ольги нові палаци стали гідною окрасою міського центру Києва.
Кращою будівлею ансамблю “міста Володимира” була Десятинна церква, збудована у 989 – 996 рр. грецькими майстрами. Церкву прикрашали 25 куполів. На неї князь відраховував десяту частину власних прибутків (звідси й назва церкви, й назва феодального податку на користь церкви). Довгий час Десятинна церква була осередком усього ідеологічного життя Києва. Навколо неї розташовувалися палаци князя й знаті; туту скликалися церковні собори, влаштовувались народні свята. З її кафедри виступав відомий оратор і письменник, митрополит Іларіон. Зруйнована ця церква була монголо-татарами у 1240 р., коли Батий брав Київ.
Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують насамперед будівлі “міста Ярослава” в Києві. Якщо побудовані за Володимира Святославича кам’яні споруди витримані у візантійських традиціях, то вже за Ярослава Мудрого давньоруське зодчество набуває і чітко виявлених національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини ХІ ст., як Софійський собор (1037 р.). Величні і гармонійні архітектурні форми, урочисто-святкове внутрішнє опорядження викликали захоплення сучасників. У цій видатній пам’ятці закарбовані досягнення візантійської середньовічної культури, пропущені крізь свідомість руської людини і одухотворені її гуманістичним світосприйняттям. Враження, яке справляє собор на людину наших днів, з винятковою точністю і образністю висловив історик Б.Д.Греков: “Переступивши поріг Софії, ви одразу потрапляєте під владу її грандіозності і блиску. Величні розміри внутрішнього простору, розкішні мозаїки і фрески підкорюють нас своєю досконалістю, перш ніж вивстигнете вдивитись і вдуматись в усі деталі і зрозуміти все те, що хотіли сказати творці цього найбільшого витвору архітектури і живопису”. Софія Київська являла собою величезну п’ятинефну хрестовокупольну споруду з 13 куполами, оточену з північного, західного і південного боків двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між зовнішніми галереями, до собору було прибудовано дві башти, широкі гвинтові сходи яких вели на церковні хори (балкон всередині церкви). Споруда представляє візантійсько-руський стиль.
В архітектурно-художньому вирішенні Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк, фресок, що покривали стіни, стовпи, арки, підкупольний простір, вражали красою, величезним світом образів – і не лише релігійних, а й світських. На південній і північній стінах центрального нефу (від лат. navis – корабель, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів) знаходились зображення сім’ї ярослава Мудрого, на західній (що обвалилась) – портрет самого засновника Софії.
У різні часи споруда собору зазнавала часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась. Востаннє Софію архітектурно модернізували при гетьмані Мазепі, коли собор набув рис поширеного в українській культурі ХVІІ ст. стилю козацького бароко.
Довкола Софії на честь святих патронів Ярослава і його дружини Інгігерди було засновано монастирі з храмами Георгія та Ірини (саме ці імена одержали князь і княгиня після хрещення). Розкопки показали, що конструктивно вони нагадували Софію, але мали менші розміри. В їх опорядженні широко вживалися мозаїки і фрески, різьблений камінь, майолікові плитки.
Крім Києва монументальне будівництво першої половини ХІ ст. велося в інших містах Київської Русі. У Полоцьку, Новгороді за прикладом Софії Київської зводяться одноіменні собори (1045-1050 рр.).
У Чернігові за наказом брата Ярослава Мудрого Мстислава розгорнулося будівництво єпископського Спаського собору, подібного до Десятинної церкви. Він являв собою величну тринефну восьмистовпову споруду, увінчану п’ятьма куполами. До північно-західного кута прилягала башта, яка нагадувала софійські. Центральний неф храму відділений від бокових двоярусними аркадами на мармурових колонах з капітелями іонійського ордера. Хрещата форма внутрішніх стовпів, не характерна для візантійського зодчества, в майбутньому стане типовим елементом давньоруської архітектури. Такі храми називають хрестово-купольними.
Друга половина ХІ ст. характерна поширенням культового (церковного) кам’яного будівництва в багатьох давньоруських центрах. У цей час масово засновуються монастирі (першим був Києво-Печерський, що утворився в 1051 р.), у яких зводяться нові кам’яні храми. В Києві – це собори Дмитрівського (пізніше Михайлівського Золотоверхого), Михайлівського Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Був вироблений новий тип монастирського храму, який поширився згодом на всій Русі і став особливо характерним для ХІІ ст. Першим його представником став Успенський храм Печерського монастиря (1078 р.). Він являв собою хрестовокупольну, шестистовпну споруду, увінчану одним куполом. Зі сходу нефи завершувалися гранчастими апсидами (виступи споруд круглої, гранчастої або прямокутної форми у плані, перекриті півкуполами), з заходу знаходився нартекс – притвор, над яким розташовувались хори. Всередині храм був оздоблений фресками і мозаїками, різьбленими шиферними плитами, по фасаду – декором із плінфи і неглибокими нішами.
Масштабне монументальне будівництво в останніх десятиліттях ХІ ст. розгорнулось у Переяславській землі. Впливи київської архітектури помітні в будівництві князівсько-монастирських храмів ХІІ ст. у Суздалі, Новгороді, Чернігові.
Починаючи з 30-х рр. ХІІ ст. церковна архітектура Київської Русі набуває нових рис. У зв’язку з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їхні столиці. У кожній розгортається монументальне будівництво, що диктувалося як престижними міркуваннями, так і практичними. Кількість культових монументальних будов помітно збільшилась, але їх розміри зменшились, архітектура спростилась, а опорядження стало не таким вишуканим.
В кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. монументальна архітектура Русі розвивалась шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні омпозиції, нагадують башти. Особливу увагу архітеткори приділяли профільованим пілястрам, вертикальні лінії яких надають храмам незвичайної стрункості, а також порталам. В цих елементах, можливо, виявився вплив давньоруської дерев’яної архітектури. У цей час з’явились зрами Трьохсвятительський (1189 р.) у Києві, св. Василія (1190 р.) в Овручі, Апостолів (1197 р.) в Білгороді. Можливо, що будівничим, принаймні одним з них, був знаменитий київський архітектор Петро Мілоніг, який працював при дворі великого київського князя Рюрика Ростиславича. Він особливо прославився зведенням складної гідротехнічної споруди, яка мала запобігти руйнуванню дніпровськими водами церкви св. Михаїла Видубицького монастиря.
Новий архітектурний стиль найбільш виразно проявився у П’ятницькій церкві (початок ХІІІ ст.) Чернігова. Це чотиристовпна баштоподібна споруда з трилопастевим стрільчастим завершенням. Придніпровський архітектурний стиль кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. справив помітний вплив на архітектуру Полоцька, Смоленська, інших центрів Русі. Цей новий стильовий напрям, на думку деяких фахівців, еквівалентний західноєвропейській готиці.
Крім культової розвивалася також палацова архітектура та взагалі світська. Вона відрізнялася міцністю та монументальністю. Часто виконувала і певні фортифікаційні (оборонні) функції. Зокрема, важливе місце займали в архітектурі оборонні споруди у формі дерев’яних стін з бійницями і з баштами стрільниці. Типовою спорудою для давньоруських міст був так званий дитинець – внутрішнє укріплення навколо резиденції князя чи єпископа. Такий дитинець, зокрема був збудований в ХІ ст. братом Ярослава Мудрого Мстиславом у Чернігові. Існували вони і в інших містах. Спорудою, що є одночасно і фортифікаційною і монументальною, вважаються знамениті Золоті Ворота у Києві. Вони були споруджені Ярославом Мудрим на зразок константинопольських воріт, після того, як князь обніс місто земляними валами, попередньо розширивши його на південь і захід. Земляний вал був у основі товщиною 30 метрів,а у висоту сягав 14 метрів. Ширина ровів, які иеж опоясували місто дорівнювала 13 – 15 метрів. Палацова архітектура, починаючи з Х – ХІ ст. була виключно кам’яна.
5. Види і жанри образотворчого мистецтва. Декоративно-ужиткове мистецтво. Образотворче мистецтво Київської Русі було представлене п’ятьма основними видами, а саме: фрескою, мозаїкою, іконописом, рельєфною скульптурою та книжковою мініатюрою. Як бачимо, перші чотири тісно пов’язані з культовою архітектурою, оскільки були її безпосереднім опорядженням.
Мозаїка – вид монументального образотворчого мистецтва, що являє собою зображення, викладене на стіні чи підлозі з різнокольорових шматочків смальти (непрозорого скла).
Техніка мозаїки має свої витоки зі Стародавнього Єгипту. У Київську Русь вона прийшла з Візантії. Виконання мозаїчного зображення дуже копітке. За один день роботи досвічений майстер міг викласти мозаїкою не більше 3,5 кв. м площі. Грандіозні мозаїчні зображення були виконані у Софії Київській. Вони прикрашали головний вівтар і купол собору. Вгорі , в круглому медальйоні діаметром 4,1 м – поясне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя) з піднятою десницею. На ньому пурпуровий із золотом хітон і голубий плащ. Фон медальйона золотавий. Довкола Христа – чотири ангели в одязі візантійських імператорів. В руках вони тримають знамена і уособлюють сторожу “небесного царя”.
У міжвіконних простінках знаходяться зображення дванадцяти апостолів, а в парусах – чотирьох євангелістів. На стовпах передвівтарної арки – сцена Благовіщення, виконана смальтою золотавого, синього, білого, червоного кольорів. Прекрасний образ Марії – земний і реальний. В руках вона тримає веретено і пряжу. У великих очах смуток, ледь помітна посмішка на обличчі, що надає образу особливої щирості і людяності.
В апсиді центрального вівтаря зображена велична постать Богородиці –Оранти (тобто у молитовній позі), яка відзначається вишуканістю ліній і монументальністю (висота 5.45 м), соковитістю фарб і незвичайною гармонією колориту. На Богоматері пурпуровий мафорій із золотими складками, синій хітон і червоні чобітки. З-під пояса звисає біла хусточка, світла пляма якої ніби підкреслює оригінальне кольорове вирішення всієї фігури. Широкий поміст, на якому стоїть Богоматір, має золотистий фон, прикрашений дорогоцінними каменями. У народі Богоматір Софії Київської вважали захисницею Києва і Русі і називали ще “нерушимою стіною”.
Під Богоматір’ю розташована багатофігурна композиція “Євхаристія” (причащання апостолів), а ще нижче – “святительський чин”, який є одним з кращим взірців давньоруського монументального живопису. Взагалі, мозаїчні панно Софії виконані на яскравому золотистому фоні і набрані із смальти 177 кольорових відтінків.
Прекрасне опорядження мав храм Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві. Його мозаїки нагадували за схемою композиції софійські: Богоматір, “Євхаристія”, “Святительський чин”. Собор зруйновано в 30-ті роки ХХ ст., але дещо з нього вдалося врятувати. Це – композицію “Євхаристія”, зображення Дмитра Солунського, Стефана, Фадея. Порівняно з софійськими, мозаїки Золотоверхого храму більш динамічні, персонажі наділені індивідуальними психологічними рисами. У створенні мозаїк цього храму взяв участь видатний київський художник кінця ХІ – початку ХІІ ст. Алімпій.
Мозаїчні зображення були покликані в максимально простій та лаконічній формі розкривати перед глядачем основні положення християнського віровчення. Таким чином, як бачимо, на живопис покладалися важливі ідеологічні функції. Ієрархи церкви недарма порівнювали мозаїки з книгою для тих, хто не вміє читати. Наочність та естетична значимість живописних образів мали справляти дійовий вплив на широкі маси населення.
Фрески (від італ. “свіжий”, “вологий”) – вид монументального живопису, що являє собою малюнок на вогкій, щойно потинькованій стіні водяними фарбами. Зразки фресок тієї доби знову ж таки знаходимо у Софії Київській.
Фрески покривали всі стіни собору. Стилістично вони близькі до мозаїк. На фрескових панно – три цикли зображень: євангельські (з життя Ісуса Христа), біблійні (на сюжети Біблії) та житійні (присвячені різним святим). Світський сюжетний живопис, розміщений у західній частині храму, являє собою унікальне явище, не характерне для візантійських церковних канонів. Йдеться про урочисту композицію, яка зображує засновника Софії Ярослава Мудрого і його сім’ю на стінах середнього нефа. Особливий інтерес становлять сцени полювання; зображення константинопольського іподрому, на якому присутні візантійський імператор і київська княгиня Ольга.
Особливою майстерністю відзначаються фрески Кирилівської церкви у Києві, серед яких слід виділити зображення на тему “Страшний суд”. Цікавою є композиція “Ангел звиває небо”. Грізний ангел переданий у русі. В руках у нього величезний згорток, що символізує небо. Драматизм події добре підкреслено кольоровим рішенням – рожева постать ангела виділяється на темно-синьому фоні.
На відміну від мозаїки, яка пережила короткотривалий розквіт у Київській Русі (останньою пам’яткою мозаїчного мистецтва стали зображення Михайлівського Золотоверхого собору), фресці у давньоруському мистецтві був накреслений тривалий шлях розвитку.
Поряд із стінним (монументальним) живописом значне місце на Русі посідало іконописання – різновид станкового живопису, твори якого присвячувалися зображенню біблійних героїв і виконувалися на дошках, вкритих особливим грунтом, до складу якого входили клей та крейда, темперними фарбами (тобто розведеними яєчним жовтком).
Твори давньоруського іконопису збереглися в поодиноких екземплярах, хоч мали значне розповсюдження. Ними прикрашали храми, каплиці, палаци, житла бояр, купців. Перші ікони на Русь привозили з Візантії і Болгарії, пізніше з’явились і власні. Найвідомішою іконописною майстернею в кінці ХІ – на початку ХІІ ст. була Печерська. Тут творив уже згадуваний Алімпій, який навчався у Константинополі. Рештки іконописних майстерень виявлено також під час розкопок на території Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, а також у Новгороді.
Іконопис був підпорядкований суворим канонам. Не кожен художник мав право писати ікони. Митець мав спершу пройти спеціальну духовну підготовку, бути вірним послідовником православної віри, добре вивчити канони (правила) та символіку цього виду образотворчого мистецтва. Особливого значення іконописці надавали кольору: білий і золотий символізували світло, перемогу, радість; чорний – горе; червоний – муку, біль, пролиту кров; синій і блакитний – колір неба, святостіЮ, вічного плину часу; зелений – юність і силу. Символіка кольорів була розроблена християнськими мислителями і на багато століть стала правилом для іконописців. Давні українські майстри опановували мову кольорів і вміли тонко нею послугуватися для вираження тих чи інших почуттів.
Ще одним видом образотворчого мистецтва, що був тісно пов’язаний з архітектурою, вважається рельєфна скульптура (різьба по каменю). На відміну від католицької, православна традиція не заохочувала скульптурних зображень святих (через об’ємність круглої скульптури, оскільки православний художній канон передбачав обов’язкову площинність зображення з метою підкреслення безтілесості біблійних образів). Тому кам’яне різьблення виконувало функції орнаментального оздоблення, у застосуванні якого стародавні майстри досягли великої вправності, творчо використовуючи тваринні й рослинні мотиви.
Серед пам’яток художньої різьби по каменю, що прикрашали храми і палаци, найбільшу увагу привертають різьблені плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу. Одинадцять таких плит збереглося на хорах Софії Київської. Вони вкриті вишуканою художньою різьбою рослинно-геометричного орнаменту, доповнену геральдичними зображеннями орлів і риб. Цікавою пам’яткою давньоруської пластики є барельєф, на якому зображена Богоматір-Одигітрія (з дитям на руках). Його знайшли в руїнах Десятинної церкви, як вважають дослідники, він був виготовлений місцевим майстром для оздоблення її фасаду.
Осібним видом мистецтва Київської Русі була книжкова мініатюра, поява і розвиток якої пов’язані з поширенням писемності та книг. Цей вид живопису був прикрасою давньоруських рукописних книг. Книгу на Русі любили і шанували. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. До наших днів збереглося кілька рукописних книг ХІ – ХІІ ст., переписаних та оздоблених київськими майстрами. Найдавніша з них – “Остромирове Євангеліє”, написане у 1056-1057 рр. “Виконував” цю книгу диякон Григорій. Це урочистий, великий фоліант, написаний на пергаменті гарним урочистим шрифтом – так званим уставом. Переписано її з болгарського оригіналу,прикрашено численними ініціалами, заставками та трьома великими, на весь аркуш, мініатюрами із зображенням євангелістів Іоанна, Марка та Луки.
Для мініатюри Стародавньої Русі характерна площинність, графічна манера письма. Часто зустрічалися силуети храмів, геометричний і стилізований рослинний орнамент. Орнамент також пов'я’аний з мотивами ювелірного та декоративно-ужиткового мистецтва. Заставки оточені численними зображеннями людей, тварин, птахів.
Найпоширенішим видом мистецтва Київської Русі було декоративно-ужиткове мистецтво. Воно охоплювало всі верстви населення і тому увібрало в себе і місцеві багатовікові традиції, і народні риси, і стилістичні тенденції світового художнього процесу, оскільки Київська Русь вела широкий торговельний та культурний обмін з іншими народами. Найрозвиненіші види декоративно-ужиткового мистецтва давньоруської держави: металообробка, гончарство, дереворізьблення, кісткорізьблення, ткацтво, склоробство.
Металообробка включала в себе ювелірне ремесло та художнє литво. Давньоруські ювеліри були надзвичайно майстерні. Дуже досконалими виявилися такі техніки ювелірного мистецтва, як чернь (чорні або темно-сірі зображення, нанесені на метал – золото чи срібло – шляхом гравірування і заповнення заглиблених ліній спеціальним сплавом), зернь (дрібні золоті або срібні кульки діаметром 0,4 мм напаювалися на орнамент, що прикрашав ювелірні вироби), скань (орнаменти з найтоншого скрученого дротика) та перегородчаста емаль (заповнення різнокольоровими емалями проміжків між металевими перегородками, напаяними реброб на поверхню металу).
Існувало не лише багато ювелірних технік, а й велика кількість типів ювелірних виробів, де ці техніки використовувались: діадеми, пікторалі, опліччя, наручні браслети, дукачі, колти. Ці ж техніки використовувались і в оздобленні декоративно виготовленого посуду, предметів князівського побуту тощо.
Не менш розвинуте було й художнє ливарство. Давньоруські майстри відливали безліч різноманітних предметів – від малесеньких ґудзиків до великих панікадил-хоросів і церковних дзвонів.
Майстри Київської Русі порівняно рано оволоділи технікою склоробства, майолікової кераміки. Цьому сприяло широке будівництво кам’яних будівель, для внутрішнього опорядження яких використовували смальту, керамічні плитки, покриті різнокольоровою поливою. Як вважають спеціалісти, давньоруськи ремісники знали вже й секрети кришталю.
Поширеним видом художнього ремесла на Русі була різьба по дереву і кості. Різьбяри по дереву прикрашали фасади зрубних будівель, одвірки, речі домашнього вжитку, човни, сани тощо. Різьба була плоскою, орнамент геометричний, рідше – рослинно-геометричний. Різьба по кості давньоруських майстрів здобула широке міжнародне визнання. Особливо славилися різьблені шкатулки, образки, руків’я ножів, дзеркал, ложки, шахові і шашкові фігури. Вони оздоблені геометричним і рослинним орнаментом, на деяких із них зустрічаються майстерно вирізані голови фантастичних звірів, сюжетні композиції.
Вироби художнього ремесла Київської Русі відзначалися високим технічним і технологічним рівнем, користувалися попитом не лише на внутрішньому, а й на зовнішньому ринку. Речі, що вийшли із майстерень Києва, Новгорода, Галича, Чернігова та інших давньоруських міст, зустрічаються під час археологічних розкопок практично в усіх європейських країнах.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 19