Ім'я файлу: Філософія екзамен 2.docx
Розширення: docx
Розмір: 475кб.
Дата: 05.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ 2.docx
Розширення: docx
Розмір: 475кб.
Дата: 05.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ 2.docx
6. Культура Стародавньої Греції: міфологія, наука, література, архітектура, образотворче мистецтво.
Міфологія Стародавньої Греції.
Стародавньогрецька міфологія була одним з найяскравіших явищ, що відбивались на всій світовій цивілізації. Вона з'явилася уже в первісному світогляді стародавньогрецьких племен ще в період матріархату. Міфологія відразу увібрала в себе анімістичні і фетишистські уявлення.
Міфологічному обгрунтуванню були піддані культ предків і тотемізм, який теж не минули стародавні греки. Одним словом, релігія стародавніх греків почалася з міфології, знайшла свій кращий вираз в міфології, своєї довершеності досягла в олімпійській міфології.
Олімпійська міфологія — це вже загальногрецька міфологія періоду патріархату. Дослідники зазначали цікавий момент: імена місцевих богів чи місця їх шанування ставали епітетами загальних богів.
Олімпійський пантеон очолює "отець всіх богів і людей" Зевс. Він живе на горі Олімп, всі боги цілком підлеглі йому. Всі олімпійські боги антропоморфні, не тільки як загальний образ, а, так би мовити, в деталях: вони фізично тотожні людям, мають всі людські якості, в тому числі і негативні, які інший раз ганьблять цих богів. Вони їдять і п'ють, сваряться і милуються, народжуються і вмирають.
Поруч з олімпійським пантеоном богів виникає значна кількість міфічних героїв, які приборкують чудовиська, що шкодять людям. Антропоморфізм стародавньогрецької міфології був свідченням усвідомлення свого місця в світі, зростання їх влади над силами природи, відчуття її суспільної значимості.
Згодом антропоморфні грецькі боги все більше і більше набирають значення уособлення абстрактних сил природи і суспільства.
В еліністичній літературі, а потім і в римському епосі міфологія, крім релігійного, набирає також літературного і мистецького значення, вона дає матеріал митцеві для аллегорій і метафор, створює сталі образи типів і характерів.
Але головним для стародавньогрецької міфології є її релігієут-ворююча функціональність — вона стає основою для формування уявлень, обумовлює фетишизм і магію стародавньогрецької релігії.
Стародавньогрецька міфологія, сповнена гармонією і відчуттям реального життя, стає підвалиною реалістичного мистецтва не тільки в часи античності, але і пізніше, в епоху Відродження, аж до наших часів.
Виховані на суворому дотриманні законів і норм стародавні греки ретельно ставилися до виконання культових положень. Великого значення в них набрав культ бога сонця, світла, мудрості і мистецтва Аполлона, йому було присвячене святилище в Дельтах. Дельфійські жерці і оракули Аполлона мали великий авторитет, могли втручатися в державні справи і серйозно впливати на події.
Ще одним значним культом того часу був культ Деметри, богині родючості і землеробства, а також законодавства, оскільки землеробство вимагало осілості і стабільності в житті. їй було присвячено святилище в Елевсіні, поблизу Афін. В цьому святилищі традиційно, сотнями років відбувалися містерії, — таємничі обряди з участю лише посвячених, Першим ступенем посвячення були пісні і танці вночі в свято Великих Елевсіній. На другому ступені збиралися у самому святилищі, де виконувалася драматична вистава про викрадення богом підземного царства Аїдом дочки Деметри — Персефони (Кори). Персефона стала жінкою Аїда. Але щовесни вона поверталася до матері, а потім знов до підземного царства. Це була символізація вимираючого і проростаючого зерна, споконвічного акту плодючості, таїнства вічного життя. Посвячені в культ Деметри набирали права на вічне життя після смерті. Правда, при цьому практичні греки не забували і про вимоги благочестивого, добродійного життя. До елевсинських містерій не допускали, наприклад, тих, хто пролив чиюсь кров. Вимагалось також виконання державних і суспільних обов'язків. Згодом Великі Елевсінії були визнані загальнодержавним святом.
В архаїчну епоху відбувалася істотна зміна з культом Діоніса, він став богом рослинності, виноградарства і виробництва, його поставили нарівні з Аполлоном, він став уособлювати ідеї безсмертя людської душі.
З культом Діоніса і Деметри пов'язана релігійно - філософська течія орфікій, яку начебто заклав міфічний співець Орфей, син бога річок Еагра і музи Калліопи. Міф розповідає про смерть його дружини Еврідіки, яку укусив змій. Бажаючи повернути кохану жінку до життя, Орфей спустився у підземне царство. Грою на кіфрі і співом він зачарував стража підземного царства Кербера, а також Персефену, жінку Аїда. Орфею було дозволено забрати жінку з собою. Але він, ведучи її наверх, мусив не оглядатися назад. Та цікавість перемогла його, він таки оглянувся (чи не на красуню Персофену?) і втратив Еврідіку. Але Орфей надбав знання про душу. Він розповів людям, що душа — це початок добра, частина божества, а тіло — це таємниця душі. Після визволення душі із смертного тіла вона продовжує існувати, перевтілюється. Орфею навіть приписують вчення про метемпсихоз — переселення душі з одного тіла в інше.
Вчення орфіків в наступному було сприйняте філософами (піфа-горейцями та неоплатоніками) і християнськими богословами.
Характеризуючи міфологію архаїчної епохи, ми мусимо звернути увагу на її зв'язок з філософією, як тільки що виявилося при розгляді стародавньогрецького вчення про безсмертну душу. Міфологічна, пишно художньооздоблена стародавньогрецька релігія не встигла набрати застиглих догматичних форм так, як це було, наприклад, в іудаїзмі. Вона не встигла різко відокремитися від філософії та від науки в цілому. Жречество не утворило соціальної групи, не стало кастовим. Раціональне мислення, яке стало істотною ознакою культури того періоду, не минуло релігійної думки і було присутнє в міфології. Внаслідок цього відбулось, скажемо, оригінальне поєднання космогонічних і теогоніч-них уявлень. Народження космосу і богів ототожнювалось. Творцем всього був бог Хронос, він з хаосу і ефіру створив срібне яйце, з якого вийшов бог Діоніс, він же — Ерос. Діоніс породив Ніч, Землю і Небо. Земля і Небо породили Океан, Фетіду (одну з нереїд — морських німф), Крона і Рея. Син Крона — Зевс — домігся влади над усіма богами і людьми, заглинув Діоніса, увібравши в себе його силу. Але богиня Персефона народила від Зевса нового бога вина і радості, теж Діоніса. Так боги народжуються і переходять один в іншого і з розвитком Космосу розвивається, переплітається, ускладнюється божественний пантеон. Безумовно, тут багато несхожостей, суперечностей. Адже цей міф, приписуваний Орфею, творився в різних місцях, в різний час, доповнювався і уточнювався і, як усякий міф, набирав фантастичності. Але він відбив істотну рису мислення стародавніх греків: вони розуміли світ, як такий, що розвивається, змінюється, що має певні закони цих змін. Вони шукали вихідні основи існуючого світу. І це потім виявилося у філософській школі мілетців: Фалеса (бл. 625 — 547 рр. до н. е.), Анаксіманура (бл. 610 — 546 рр. до н. е.), Анаксімена (бл. 585 — 525 рр. до н. е.), а потім Герак-літа з Ефесу (бл. 570 — бл. 475 рр. до н. е.) і Піфагора (бл. 570 — 500 рр. до н. е.). Так філософське, наукове і релігійне мислення йшли поруч. Інший раз заважали один одному, інший раз доповнювали один одного. Це був єдиний потік духовного розвитку, який кристалізувався в багатій духовній культурі стародавніх греків.
Наука Стародавньої Греції
У Стародавньої Греції розвивалися математика, астрономія, біологія, географія, медицина і багато інших наук. У давнину греки все природні явища пояснювали волею богів, але в 6 ст. до н.е. вони почали вивчати природу і відбуваються в ній процеси.
Великі вчені Греції
Найбільшими математиками Стародавньої Греції були Архімед, Аристарх Самоський, Герон, Евклід, Піфагор; найбільшими астрономами – Гиппарх, Демокріт, Клавдій Птолемей, Фалес і інші; найбільшими філософами – Аристотель, Сократ, Платон, Гераклід Понтійський, Солон, Селевк. Вчені Давньої Греції створили єдину математичну науку, об’єднавши всі знання про арифметику, геометрії і астрономії. Вони скористалися відкриттями, зробленими ще древніми цивілізаціями Єгипту, Месопотамії та Індії, і систематизували ці знання, чого раніше нікому не вдавалося.
Як вчили дітей в Стародавній Греції?
Всіх грецьких хлопчиків у віці семи років віддавали в школу, де вони вивчали читання, письмо, арифметику, музику, поезію, танці, атлетику. Таке навчання називалося гармонійним, греки вважали, що воно найкраще підходить для фізичного і духовного розвитку. Багаті греки віддавали синів навчатися в відомі школи, засновані філософами, – в Академію і Ліцей.
Досягнення греків в області науки
Греки винайшли арбалет, катапульту, балісти, побудували досконалий тип галери і навіть створили першу модель парової машини; накреслили карту сучасного їм світу. Грецькі медики вже в той час робили операції за допомогою металевих інструментів і застосовували протези.
Література стародавньої Греції.
Характеристика грецької трагедії
На честь Діоніса співалися «трагедії», тобто «пісні цапів», що їх виконували одягнені в козячі шкури співаки; у цих піснях розповідалося про пристрасті Діоніса; співи супроводилися жестами, мімікою, танцями. Поступово виробилася певна форма цих «трагедій», яку остаточно встановив видатний поет-співак VII ст. Аріон і назвав цю форму «дифірамбом». Виділилася роль заспівача, який виконував дифірамб, а хор подавав йому репліки. Таким чином, виникло виконання у формі діалога, що вже було зерном театральної дії. Пізніше, у 30-х роках VI ст. до н. е. Перший драматичний письменник Феспід ввів актopa, по-грецьки «гіпокрита», тобто «який відповідає». Так виник новий вид літературно-художніх творів, розрахованих для колективного публічного виконання; на ці твори було перенесено назву трагедій. Народний хор зберігся і перейшов у пізніший еллінський театр, в якому виступав як дійова особа.
Театр виник на сільських святкуваннях, потім виступи більш постійних і організованих хорових колективів було перенесено до міста, де для глядачів спочатку будували дерев’яний поміст. Цей поміст дедалі більше розширювався і перетворився у велику дерев’яну споруду, схожу на сучасний цирк. З IV ст. до н. е. театри будували з каменю. Це були монументальні споруди, часто величезних розмірів, розраховані на десятки тисяч глядачів. Розміщені по схилах височини численні ряди сидінь йшли півколом один над одним і поділялися на сектори радіальними проходами. Нижні ряди були оздоблені особливо розкішно: вони призначалися для почесних осіб. Внизу була кругла площадка, «орхестра», на якій розміщувався хор; тут же була і сцена (по-грецьки «скене»), поміст з кулісами, декораціями і досить складним механічним устаткуванням для здійснення надприродних моментів у ході дії, наприклад, польотів дійових осіб, з’явлення богів тощо.
Театральні вистави відбувалися не щодня, а лише кілька разів на рік, під час народних свят, з перервами протягом ряду днів.
Кожного разу ставили близько десяти п’єс. Вистава тривала від сходу і до заходу сонця. Вистави організовували порядком змагання всіх учасників: для кожної групи таких вистав обирали державних суддів, які присуджували звання переможця на даній сесії і почесну нагороду — вінок.
Перші поети — автори трагедій — писали тільки монолог для одного актора і репліки хору. Потім було знайдено нову літературну форму — художньо побудований діалог, доповнювати який мала гра актора. У цю нову форму можна було втілювати найширший літературно-художній зміст, що торкався будь-яких тем, і справді, в V—IV ст. створюються тисячі трагедій, комедій, драм (грецьке слово «драма» означай дію), в яких особливо широко трактуються питання про волю або зумовлення долі людини, про державу і громадянський обов’язок, про кохання, родинний обов’язок, про право на особисте щастя тощо.
До нас дійшла лише незначна частина творів трьох великих поетів-трагіків V ст.— Есхіла, Софокла і Евріпіда; трагедії багатьох інших авторів до нас не дійшли; збереглися лише невеликі і переважно випадкові уривки.
Есхіл (приблизно 525—456 рр.) написав близько дев’яноста трагедій, з яких до нас дійшли тільки сім. Одна з них, «Перси», відображає похід Ксеркса на Елладу, головно битву під Саламином; друга, «Прометей Прикутий», присвячена міфу про відважного титана Прометея, який викрав у Зевса вогонь для людей і був прикутий за це до кавказької скелі. У трилогії «Орестейя» діють деякі персонажі гомерівського епосу; у кривавій боротьбі між ними Есхіл показує неминучість долі, що тяжить над людьми («мойра»), перед якою безсилі і боги; в «мойрі» втілювалася невиразна думка про непереборність дії великих сил суспільного розвитку.
У Есхіла вперше виступають два актори, які виконують всі (чоловічі і жіночі) ролі; гра акторів за часів Есхіла була мало реалістичною, умовною. Пізніше Софокл і Евріпід ввели ще третього актора і взагалі .значно посилили реалістичність виконання трагедій. Вони жили у «золотий вік Перікла», коли афінська культура пишно розквітла у всіх напрямках, коли суспільно-політичне життя досягло найширшого розмаху. Софокл (496—406 рр.) написав понад сто трагедій, з яких повністю збереглося тільки сім (з них особливо відомі «Цар Едіп» і «Антігона»). У трагедіях Софокла тема конфлікту між особою і суспільством і неминучості загибелі особистості, яка порушила веління громадського закону, посідає головне місце. Вже не боги, а люди, їхні характери, пристрасті, переживання цікавлять Софокла: «У світі багато сил великих, але сильніше за людину немає в природі нічого», співає хор в його трагедії «Антігона». Живі образи його головних героїв і їх доля (по-грецьки «перипетії») викликали палкий відгук десятків тисяч глядачів.
Сучасник Софокла, Евріпід (480—406 рр.), цілком зв’язав свою творчість з яскравими і різноманітними інтересами навколишнього життя. Як і Софокл, Евріпід сюжетами для своїх трагедій бере староеллінські сказання; але героїв цих сказань він зображає зовсім вільно, вони живуть інтересами афінського життя епохи Перікла. Так, наприклад, у трагедії «Благаючи про захист» леген-дарний афінський цар Тесей виголошує політичну промову про перевагу демократії; в трагедії «Медея» поет порушує питання про людські права жінки. У вісімнадцяти трагедіях Евріпіда, які збереглися, ми скрізь бачимо живу дійсність, втілену в художню форму трагедії.
Грецькі комедії
В Афінах було створено ще один вид театральних вистав — комедію. Комедія зародилася на тих же народних святах, Діонісіях, що і трагедія. Комедія (від слова котоз) приблизно означає «пісня підхмелених селян». Веселі хори часто співали сатиричні непристойні куплети на адресу різних більш чи менш видатних осіб. Автори цих куплетів використали ту ж нову літературну форму діалога, що й творці перших трагедій, але смішний і сатиричний зміст зумовив виникнення нового виду театральних вистав і відповідних літературних творів. У V—IV ст. в Аттіці жили і творили багато десятків «комічних» поетів і чимало з них були видатними художниками слова. З усієї цієї величезної літературам художньої спадщини до нас дійшли тільки численні уривки, іноді великі, але частина (11 з 44) геніальних комедій Арістофана, який жив у кінці V і на початку IV ст., збереглися повністю. У цих комедіях яскраво, але в дивовижно-карикатурному вигляді відображено суспільно-політичне життя Афін майже за сорок років. В них жорстоко висміювались видатні політичні і воєнні діячі, наприклад, Клеон, у комедії «Вершники», поети (Евріпід у «Жабах»), філософи (Сократ у «Хмарах»), цілі політичні партії і програми; кумедним недоумкуватим стариком зображений навіть сам держав-ний «фінський демос. Комедії Арістофана тісно зв’язані з народною творчістю, що їх породила, особливо з побутом та інтересами сільського населення, яке страшенно терпіло від війни. Тому деякі комедії («Ахарняни», «Мир», «Вершники») протестують проти захоплення війною міських верств; їх написано соковитою народною мовою, вони сповнені, на наш погляд, непристойностей, хоча й надзвичайно смішних. «Гомеричний» регіт мав лунати в театрі під час показу цих комедій, але глядачі не тільки веселилися і діставали художню насолоду,— в надзвичайно гострій формі порушувалися перед ними великі питання культурного і суспільно-політичного життя.
Грецька поезія
Майже водночас з Гесіодом, уже з початку VII ст,, в Елладі зароджується і досягає високої досконалості і формою, і змістом лірична поезія — поезія особистого почуття та індивідуальних переживань. Десятки найвидатніших поетів з’являються в VII—VI ст. у передових полісах — в Мегарах, Мітілені иа Лесбосі, Аргосі, Хіосі, Самосі, Афінах, навіть у відсталих Фівах і Спарті. Цей бурхливий розквіт літератури був зв’язаний з епохою теж бурхливого суспільно-політичного і економічного розвитку Еллади, епохою становлення рабовласницького поліса. Творчість одних поетів-ліриків — Архілоха, Солона, Феогніда, Терпандра, Тіртея та інших — була пройнята переживаннями суспільно-політичної боротьби; інші, як Алкей, Сапфо, Анакреонт, більш оспівували любов і втіхи життя. Поети-лірики створили нову техніку віршування, різноманітність віршових розмірів, якими й досі користуються поети всіх країн. Коріння творчості грецький ліричних поетів сягало в народну поезію, народні побутові пісні.
В народному житті і в народній творчості коренився також початок і іншого великого творіння староеллінської культури: театру і написаних для театру літературних творів. Театр зародився в Афінах у VI ст. до н. е.; він виник на народних землеробських святах (Діонісіях) на честь бога вина Діоніса, з народних танців і пісень, в яких відсбражалась поява і доля цього бога, втіленого в образі цапа (по-грецьки «трагос»). У цьому уявленні бога у вигляді тварини відбивались пережитки тотемістичного світогляду, з якими ми зустрічаємось і в інших релігійних уявленнях еллінів.
Архітектура
архітектури Стародавньої Греції були храми. Найдавніші руїни храмів відносяться до епохи архаїки, коли замість дерева як будівельного матеріалу стали використовувати жовтуватий вапняк і білий мармур. Вважають, що прообразом для храму послужило древнє житло греків - прямокутна в плані будівля з двома колонами перед входом. З цієї простої споруди виросли з часом різні більш складні за своїм плануванням типи храмів. Зазвичай храм стояв на ступінчастій основі. Він складався з приміщення без вікон, де знаходилася статуя божества, будівлю оточували в один або два ряди колони. Вони підтримували балки перекриття і двосхилий дах. У напівтемному внутрішньому приміщенні біля статуї бога могли бувати лише жерці, народ же бачив храм тільки зовні. Очевидно тому головну увагу стародавні греки приділяли красі і гармонії зовнішнього вигляду храму.
Будівництво храму було підпорядковане певним правилам. Розміри, відношення частин і кількість колон були точно встановлені.
У грецькій архітектурі панували три стилі: доричний, іонічний, коринфський. Найдавнішим з них був доричний стиль, який склався вже в епоху архаїки. Він був мужнім, простим і потужним. Назву він отримав від доричних племен, які його створили. Сьогодні збереглися частини храмів білого кольору: фарба, яка їх покривала, з часом обсипалася. Колись їх фризи і карнизи були розфарбовані в червоний і синій кольори.
Іонічний стиль архітектури Стародавньої Греції виник в іонійських областях Малої Азії. Звідси ж він проник у власне грецькі області. У порівнянні з доричним колони іонічного стилю більш ошатні і стрункі. Кожна колона має свою основу - базу. Середня частина капітелі нагадує подушку з закрученими в спіраль кутами, так званими волютами.
В епоху еллінізму, коли архітектура почала прагнути до більшої пишності, частіше за все стали використовувати коринфські капітелі. Вони багато прикрашені рослинними мотивами, серед яких переважають зображення листя аканта.
Сталося так, що час пощадив найстаріші доричні храми головним чином за межами Греції. Кілька таких храмів збереглося на острові Сицилія і в Південній Італії. Найвідоміший з них - храм бога моря Посейдона в Пестумі, неподалік від Неаполя, який виглядає дещо ваговитим і приземистим. З ранніх доричних храмів в самій Греції найбільш цікавий нині в руїнах храм верховного бога Зевса в Олімпії - священному місті греків, звідки ведуть свій початок Олімпійські ігри.
Розквіт архітектури Стародавньої Греції почався в 5 столітті до н.е. Ця класична епоха нерозривно пов'язана з ім'ям знаменитого державного діяча Перікла. Під час його правління були розпочаті грандіозні будівельні роботи в Афінах - найбільшому культурному й мистецькому центрі Греції. Головне будівництво велося на древньому укріпленому пагорбі Акрополі.
Навіть по розвалинах можна уявити, який прекрасний був свого часу Акрополь. Вверх на пагорб вели широкі мармурові сходи. Праворуч від них на підвищенні, як дорогоцінна скринька, поставлений невеликий гарний храм богині перемоги Ніці. Через ворота з колонами відвідувач потрапляв на площу, в центрі якої височіла статуя покровительки міста, богині мудрості Афіни, далі виднівся Ерехтейон, своєрідний і складний за планом храм. Його відмінна риса - виступаючий збоку портик, де перекриття підтримували не колони, а мармурові статуї у вигляді жіночої фігури, так звані каріатиди.
Головна споруда Акрополя - присвячений Афіні храм Парфенон. Цей храм - найбільш досконала споруда в доричному стилі - був завершений майже дві з половиною тисячі років тому, але нам відомі імена його творців: їх звали Іктін і Каллікрат. У храмі стояла статуя Афіни, виліплена великим скульптором Фідієм. Один з двох мармурових фризів, що 160 - метровою стрічкою опоясував храм, представляв святкову ходу афінян. У створенні цього чудового рельєфу на якому були зображені близько трьохсот людських фігур і двохсот коней, також брав участь Фідій. Парфенон вже близько 300 років стоїть у руїнах - відтоді як в 17 столітті, під час облоги Афін венеціанцями, турки, що правили там, влаштували в храмі пороховий склад. Більшу частину рельєфів уцілілих після вибуху, на початку 19 століття відвіз до Лондона, в Британський музей, англієць лорд Ельджін.
У результаті завоювань Олександра Македонського у другій половині 4 століття до н.е. вплив грецької культури і мистецтва поширився на великі території. Виникали нові міста. Однак, найбільші центри складалися поза межами Греції. Такі наприклад, як Олександрія в Єгипті і Пергам у Малій Азії, де будівельна діяльність отримала найбільший розмах. У цих областях надавали перевагу іонічному стилю. Цікавим його зразком був величезний надгробок малоазійському царю Мавсолу, що був зарахованим до семи чудес світу. Це була похоронна камера на високій прямокутній основі, оточена колонадою, над нею височіла кам'яна ступінчаста піраміда, увінчана скульптурним зображенням квадриги, якою керував сам Мавсол. За цією спорудою згодом стали називати мавзолеями і інші великі урочисті похоронні споруди.
В епоху еллінізму храмам приділяли менше уваги, а будували обнесені колонадами площі для прогулянок, амфітеатри під відкритим небом, бібліотеки, різного роду громадські будівлі, палаци і спортивні споруди. Було удосконалено житлові будинки: вони стали двох - і триповерховими, з великими садами. Розкіш стала метою, в архітектурі змішували різні стилі.
Грецькі скульптори дали світу твори, які викликали захоплення багатьох поколінь. Найдавніші відомі нам скульптури виникли ще в епоху архаїки. Вони дещо примітивні: їх нерухома поза, щільно притиснуті до тіла руки, спрямований вперед погляд продиктовані вузьким довгим кам'яним блоком, з якого статуя була висічена. Одна нога у неї зазвичай висунута вперед - для збереження рівноваги. Археологи знайшли чимало таких статуй, що зображують оголених юнаків і одягнених в спадаючі вільними складками вбрання дівчат. Їх лиця нерідко оживляє таємнича "архаїчна" посмішка.
У класичну епоху головною справою скульпторів було створювати статуї богів і героїв та прикрашати храми рельєфами. До цього додавалися світські образи, наприклад статуї державних діячів або переможців на Олімпійських іграх.
У віруваннях греків боги схожі на звичайних людей як своєю зовнішністю, так і способом життя. Їх і зображували як людей, але сильними, добре розвиненими фізично і з прекрасним обличчям. Часто людей зображували оголеними, щоб показати красу гармонійно розвиненого тіла.
У 5 столітті до н.е. великі скульптори Мірон, Фідій і Поліклет, кожен по - своєму, оновили мистецтво скульптури і наблизили його до реальності. Молоді оголені атлети Поліклета, наприклад його "Дорифор", спираються тільки на одну ногу, інша залишена вільною. Таким чином можна було розгорнути фігуру і створити відчуття руху. Але стоячим мармуровим фігурам не можна було надати більш виразні жести або складні пози: статуя могла втратити рівновагу, а крихкий мармур - зламатися. Цих небезпек можна було уникнути, якщо відливати фігури з бронзи. Першим майстром складних бронзових виливків був Мірон - творець знаменитого "Дискобола".
Безліч художніх досягнень пов'язано зі славним іменем Фідія: він керував роботами по прикрашуванню Парфенону фризами і фронтонними групами. Прекрасні його бронзова статуя Афіни на Акрополі і 12 метрової висоти покрита золотом і слоновою кісткою статуя Афіни в Парфеноні, яка пізніше безслідно зникла. Подібна доля спіткала зроблену з тих самих матеріалів величезну статую Зевса, що сидить на троні, для храму в Олімпії - ще одне з семи чудес древнього світу.
Як би не захоплювали нас скульптури, створені греками в епоху розквіту, в наші дні вони можуть здатися трохи холодними. Правда, свого часу їх оживляло відсутнє розфарбування, але ще більше для нас чужі їх байдужі і схожі одні на одних лиця. Дійсно, грецькі скульптори тієї пори не намагалися висловити на обличчях статуй будь - які почуття чи переживання. Їх метою було показати досконалу тілесну красу. Тому ми милуємося навіть тими статуями - і їх чимало, які протягом століть були сильно пошкоджені: деякі навіть втратили голову.
Якщо в 5 столітті до н.е. були створені піднесені і серйозні образи, то в 4 столітті до н.е. художники схилялися до вираження ніжності і м'якості. Тепло і трепет життя надав гладкій мармуровій поверхні Пракситель у своїх статуях оголених богів і богинь. Він також знайшов можливість урізноманітнити пози статуй, створюючи рівновагу за допомогою відповідних опор. Його Гермес, молодий посланець богів, спирається на стовбур дерева.
До цього часу скульптури були розраховані на розглядання спереду. Лісіп зробив свої статуї так, щоб їх можна було роздивлятися з усіх боків - це було ще одне нововведення.
В епоху еллінізму в скульптурі посилюється тяга до пишності і перебільшень. В одних творах показані надмірні пристрасті, в інших помітна зайва близькість до натури. У цей час почали старанно копіювати статуї колишніх часів. Завдяки копіям ми сьогодні знаємо багато пам'ятників. Мармурові статуї, що передавали сильні почуття, створював в 4 столітті до н. е. Скопас. Найбільше відома нам його робота - участь в оздобленні скульптурними рельєфами мавзолею в Галікарнасі. Серед найвідоміших творів епохи еллінізму - рельєфи великого вівтаря в Пергамі з зображенням легендарної битви, знайдена на початку минулого століття на острові Мелос статуя богині Афродіти, а також скульптурна група "Лаокоон". Вона зображає троянського жерця і його синів, які були задушені зміями. Фізичні муки і страх передані автором з безжалісною правдоподібністю.
У творах античних письменників можна прочитати про те, що в їхні часи процвітав також живопис, але від розписів храмів і житлових будинків майже нічого не збереглося. Ми знаємо також, що і в живописі художники прагнули до піднесеної краси.
Особливе місце в грецькому живописі належить розписам на вазах. У найдавніших вазах на оголену червону поверхню наносили чорним лаком силуети людей і тварин. На них продряпували голкою обриси деталей - вони проступали у вигляді тонкої червоної лінії. Але цей прийом був незручний і пізніше стали залишати фігури червоними, а проміжки між ними зафарбовували чорним. Так було зручніше промальовувати деталі - їх робили на червоному тлі чорними лініями.
Центром античної грецької культури став Балканський півострів. Тут в результаті вторгнень і переміщень ахейських, дорійських, іонійських та інших племен (що отримали загальну назву елліни) складається рабовласницька форма господарства, яка зміцнила різні галузі економіки: ремесло, торгівлю, землеробство.
Розвиток економічних зв'язків еллінського світу сприяло його політичному згуртуванню. Підприємливість мореплавців, що заселили нові землі, сприяла поширенню грецької культури, її оновленню і вдосконаленню, створенню різних місцевих шкіл в єдиному руслі загальноеллінської архітектури.
У результаті боротьби демосу (вільного населення міст) проти родової аристократії складаються держави - поліси, в управлінні якими приймають участь всі громадяни.
Демократична форма правління сприяла розвитку суспільного життя міст, формування різних громадських установ, для яких будували зали зборів і бенкетів, будинки ради старійшин та ін. Їх розміщували на площі (агорі), де обговорювалися найважливіші міські справи, відбувалися торгові угоди. Релігійним і політичним центром міста був акрополь, розташований на високому пагорбі і добре укріплений. Тут будували храми найбільш шанованих богів - покровителів міста.
Релігія займала велике місце у суспільній ідеології стародавніх греків. Боги були близькі людям, їх наділяли людськими чеснотами і недоліками у перебільшених розмірах. У міфах, що описують життя богів і їхні пригоди, вгадуються побутові сюжети з життя самих греків. Але разом з тим люди вірили в їх могутність, приносили їм жертви і будували храми за образом своїх осель. У культовій архітектурі сконцентровані найбільш значні досягнення грецької архітектури.
Сухий субтропічний клімат Греції, гірський рельєф, висока сейсмічність, наявність високоякісного будівельного лісу, вапняку, мармуру, які легко піддаються обробці та моделюванні в кам'яних конструкціях, визначили «технічні» передумови архітектури Стародавньої Греції.
Народне житло Греції та планувальні рішення громадських і культових будівель включають відкриті галереї, лоджії, портики, що забезпечують укриття від сонця та дощу. Стійко - балочна конструкція цих елементів будівель становила основний об'єкт конструктивних і художніх розробок давньогрецького зодчества.
ЕТАПИ РОЗВИТКУ АРХІТЕКТУРИ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ:
XIII - XII ст. до н. е. - Гомерівський період, живо і барвисто описаний поемами Гомера;
VII - VI ст. до н. е. - Архаїчний період (боротьба рабовласницької демократії проти родової знаті, становлення міст - полісів);
V - IV ст. до н. е. - Класичний період (греко - перські війни, епоха розквіту культури, розпаду союзу полісів);
IV ст. до н.е. - I в. н.е. - Елліністичний період (створення імперії Олександра Македонського, поширення грецької культури та її розквіт в колоніях Малої Азії).
АРХІТЕКТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ ГОМЕРІВСЬКОГО ПЕРІОДУ
Архітектурою цього періоду продовжуються крито-мікенські традиції. Найдавніші житлові будинки, складені із цегли - сирцю або бутового каменю мегарони, мали заокруглену стіну, протилежну до входу. З введенням каркаса, формованої цегли та тесаних кам'яних блоків стандартних розмірів будівлі ставали прямокутними.
АРХІТЕКТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ АРХАЇЧНОГО ПЕРІОДУ
Зі зростанням міст і формуванням полісів складається рабовласницька тиранія, яка спиралася на підтримку вільного населення. Виникають різні форми суспільних установ: сімпосії, булевтерії, театри, стадіони.
Поряд з міськими храмами і священними ділянками будуються загальноеллінські святилища. Планувальна композиція святилищ враховувала складні умови рельєфу і сам характер релігійних церемоній, які були насамперед життєрадісними святами з урочистими процесіями. Тому храми розміщувалися з урахуванням їх візуального сприйняття учасниками маніфестацій.
Перистільний тип житлового будинку остаточно утверджується в елліністичних областях. Як і раніше зберігається ізольованість житла від зовнішнього середовища. Багаті будинки мали басейни, щедро прикрашені розписом, мозаїкою, скульптурою інтер'єри. У озелененому дворі влаштовувалися затишні місця для відпочинку, фонтани.
Греки будували добре обладнані гавані, маяки. Історія зберегла опис гігантських маяків на о. Родос і на о. Фарос в Олександрії.
Родоський маяк представляв собою величезну статую з міді, що зображала Геліоса - бога Сонця і покровителя острова - з запаленим факелом. Статуя була споруджена родосцями близько 235 р. до н. е. на честь своїх військових перемог. Від неї не збереглося нічого. Невідомо навіть, якої вона була висоти. Грецький історик Філон називає цифру «сімдесят ліктів», тобто близько 40 м.
Республіканський лад Родосу сприяв надзвичайному розквіту мистецтва. Щоб судити про родоську скульптурну школу, досить згадати всесвітньо відомий твір «Лаокоон».
Олександрія - столиця елліністичного Єгипту, частина заснованої Олександром Македонським держави. В кінці IV ст. до н. е. тут організовується найбільший науковий центр - Мусейон, де працювали видатні грецькі вчені: математик Евклід (III ст. до н. е.), астроном Клавдій Птоломей (II ст.), лікарі, письменники, філософи, художники. При Мусейоні була створена знаменита Олександрійська бібліотека. Місто стояло на трасах торгівлі греків зі східними країнами: воно мало у своєму розпорядженні великі портові споруди та зручні бухти.
На північному краю о. Фарос, що утворює захищену гавань перед містом, в кінці III ст. до н.е. був споруджений маяк у вигляді високої багатоярусної вежі з павільйоном, де постійно підтримувався яскравий вогонь. За даними істориків, його висота дорівнювала 150 - 180 м.
В епоху еллінізму грецька культура проникає в найвіддаленіші куточки цивілізованого світу. Культурному обміну сприяли великі завоювання Олександра Македонського. «Найвищий внутрішній розквіт Греції збігся з епохою Перікла, найвищий зовнішній розквіт - з епохою Олександра», - писав Карл Маркс.
Архітектура Стародавньої Греції на довгий час визначила спрямованість розвитку архітектури світу. В архітектурі мало якої країни не використовувалися загальні тектонічні принципи ордерних систем, розроблених греками, деталі і декор грецьких храмів.
Життєздатність принципів давньогрецької архітектури пояснюється перш за все її гуманізмом, глибокою продуманістю в цілому і деталях, граничною ясністю форм і композицій.
Греками була блискуче вирішена задача переходу суто технічних конструктивних проблем архітектури до художніх. Єдність художнього та конструктивного змісту було доведено до висот досконалості в різних ордерних системах.
Твори грецької архітектури відрізняються дивно гармонійним поєднанням з природним оточенням. Зроблено великий внесок в теорію і практику будівництва, у формування середовища житлового будинку, в систему інженерного обслуговування міст. Розроблено основи стандартизації та модульності в будівництві, розвинені зодчеством наступних епох.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 19